ПРЕРАФАЕЛІТИ
Братство Прерафаелітів, що на початку діяльності позначало себе загадковими ініціалами ПРБ, - це товариство художників, що було утворене 1848 року в Лондоні. Його провідними діячами були Вільям Голман Гант, Джон Еверетт Мілле і Данте Габріель Россетті, причому найстаршому з них, Гантові, був лише 21 рік. Як об'єднання Братство проіснувало трохи довше десяти років, але новий напрям у провідному Вікторіанському мистецтві, що з'явився завдяки Братству, тривав до початку 20го сторіччя.
До того як Братство проявило себе, британське мистецтво було під переважним впливом Королівської Академії, заснованої на початку царювання Георга ІІІ, і її першим президентом був Джошуа Рейнолдс. Незважаючи на роботу таких особистостей, як Тернер і Констебль, манера живопису, що їй віддавала перевагу Королівська Академія, тяжіла до стилю Старих Майстрів, у якому рясно використовувалась коричнева фарба. Три молоді Прерафаеліти зумисно кинули виклик усталеному погляду на мистецтво, склавши маніфест про свої наміри й опублікувавши їх у чотирьох номерах видання під назвою The Germ ("Початок"). Вони обстоювали малювання безпосередньо з натури - з об'єктивною достовірністю і справжнім розумінням, у повній згоді з безпосереднім і щирим у мистецтві минулого - особливо мистецтві до Рафаеля.
Щоб перевершити творчість великих італійських художників, які передували Рафаелю, живописці Братства ретельно вивчали кольори в природі, яскраво і чітко відтворюючи їх на вологій білій основі. Вони проходили величезні відстані у пошуках точних моделей для фону і персонажів своїх картин. У своєму прагненні зображувати справжні, глибоко важливі теми вони зверталися за натхненням до Біблії. Серед найвидатніших з їх ранніх живописів були "Світло цього світу" і "Найманий пастух" Ганта, "Христос у домі батьків" Мілле й дві версії на тему Благовіщення Россетті.
Спершу критики, у тому числі Чарлз Діккенс, були налаштовані ворожо. Їм не подобалося таке реалістичне зображення батька Христа трударем з брудними нігтями і Діви - звичайною молодою дівчиною. Гадали, що ПРБ уявляли себе чимось кращим за Рафаеля; його членів також підозрювали у романських нахилах (це був час Оксфордського Руху). Але видатний критик Джон Раскін активно захищав їх, і молоді живописці невдовзі мали своїх шанувальників, особливо серед забезпеченого середнього класу Мідленду і Північної Англії.
Піднесені цілі Братства виявилися неспроможними затримати надовго інтерес плідної фантазії Россетті й невгамовної майстерності Мілле. Лише Гант залишився вірним ідеалам Братства. Інші двоє розвивалися в інших напрямках, змінивши Біблію на середньовічний світ, п'єси Шекспіра та інші джерела натхнення, що стали популярними внаслідок Романтичного руху початку 19 ст.
Хоча Братство поступово зникло десь у 1853 році, утворився новий клімат у мистецтві, і з ним пов'язували себе багато інших художників.
Найвидатнішим серед них був Форд Медокс Браун, один з друзів художників Братства, який поділяв їх ідеї. Браун, котрий народився за кордоном і навчався живопису в Європі, не дуже цікавився біблійними аспектами творчості Братства та її близьким зв'язком з релігійним характером тогочасної Англії. Його ранні роботи були більш романтичними і часто заснованими на поезії Байрона.
З продовженням царювання королеви Вікторії британці починають усвідомлювати свою імперську роль. Зростав інтерес до класичної літератури та історії давньої Греції й Риму, а також до легендарного середньовічного минулого самої Британії. В образотворчому мистецтві найбільш плідним творцем картин і на класичні, і на середньовічні теми був Едвард Берн-Джонс. Серед його робіт були такі, як серія полотен на сюжет Пігмаліона Й "Король Кофетуа і жебрачка", у яких почала з'являтися тема моральної вищості шляхетного характеру над земним достатком.
Раз встановившись, класична тема дала художникам чудову можливість поєднувати мистецтво з еротичними мотивами у художній манері, прийнятній для Вікторіанської чутливості. Художники, підтримані Королівською Академією, створювали все більш і більш пікантні зображення грецьких і римських дам під час прийняття ванни чи в інших інтимних ситуаціях. Технічні стандарти виконання цих картин, встановлені Прерафаелітами, були дуже високими і підтримувались упродовж усього періоду, адже Вікторіанські меценати не прийняли б нічого іншого, крім кваліфікованої майстерності.
До нового покоління класичних художників входили такі, як Лайтон (отримав звання пера), Пойнтер і Алма-Тадема (обидва стали рицарями), чиє ідеалізоване бачення життя давніх греків і римлян мало спокійну безтурботність казок.
Були інші течії у художньому напрямі, важливу течію започаткував Россетті, не лише художник, але й поет. Він розробив ідіосинкразичний стиль, повний загадкових півтонів, використовуючи колір не для того, щоб реалістично зобразити природу, але з метою викликати настрій і почуття. Це стало мистецькою темою, яку Уолтер Патер, шанувальник Прерафаелітів, висловив у своїх студіях мистецтва, що мали викликати нові ідеї та погляди. Ці ідеї, хоча не всім припадали до смаку, відображали зміну в ставленнях, що переважали у збагаченому суспільстві кінця століття, яке вбачало у культурному гедонізмі таких картин як Dolce Far Niente ("Coлодка безтурботність") Горварда чи "Коханці" Соломона прийнятну філософію життя.
Поряд із цим інтимно-будуарним мистецтвом продовжувала розвиватися тенденція до зображення епічних сцен. Картина "Полюбити завойовника" Джона Біема Шо, знеславлена одним критиком як тривіальна, була створена у 1899 році, коли Імпресіонізм, що захопив високі позиції у французькому мистецтві й відчиняв ворота у живопис 20го століття, уже застарів. Насправді, Прерафаелізм віджив своє; хоча міцно тримався у британському мистецтві до періоду після Першої Світової війни, він уже більше не представляв почуття й ідеали сустпільства.