Протягом майже 150 років від кінця XVIII до початку XX століття українці перебували під владою двох імперій: 80% із них підлягали російським імператорам, решта населяли імперію Габсбургів.
    В управлінні численними, розкиданими на великій території підданими імператори спиралися насамперед на армію та бюрократію. Армія боронила, а при нагоді й розширяла кордони імперії. Вона також забезпечувала внутрішній порядок. Бюрократія прагнула організувати суспільство у спосіб, що найкраще відповідав інтересам імперії. І хоч місцева верхівка й далі зберігала своє значення, проте важливі рішення, що визначали життя українців, все частіше приймали імперські міністри у далеких столицях.
 
Російська імперія
 
    Російська імперія була однією з найбільших у світі. Окрім величезних розмірів вона помітно відрізнялась від інших європейських держав своїм політичним устроєм.
У жодній країні континенту правителі не мали такої необмеженої влади, якою користувалися царі-імператори. Ніде бюрократія не була такою деспотичною, поліція такою жорстокою, а народ таким безправним, як у Росії. З XVIII століття царям належала абсолютна влада над усіма підданими в усіх царинах їхнього життя.
Оскільки за своєю мовою й культурою українці були близько спорідненими з росіянами, то уряд незабаром почав розглядати Україну як по суті російський край.
Конкретною й повсюдною ознакою імперської присутності на Україні була армія. Її численні залоги й форти усівали всю країну, а її командири обкладали населення обтяжливими повинностями, найстрашнішою з яких був призов до армії, впроваджений на Україні у 1797 році. Строк служби становив 25 років. Через нелюдську муштру й часті війни такий строк вважали рівносильним смертному вироку.
    Процес упровадження на українських землях імперських структур влади почався ще в 1770-х роках, але остаточної форми він набув лише в 1830-х. Тоді Україну було розділено на дев'ять губерній, які складали три окремих регіони. До Лівобережної України, де традиції козацтва й старшини виявлялися найдужче, входили Чернігівська, Полтавська та Харківська губернії; нещодавно захоплене Правобережжя, де польська шляхта, як і раніше, заправляла суспільно-економічним життям українських селян і де в містах проживали переважно євреї, складалося з Київської, Волинської та Подільської губерній; нарешті, новоосвоєний Південь, що колись належав запорізьким козакам і Кримському ханству, поділявся на Катеринославську, Херсонську й Таврійську губернії.
Імперська система управління мала згубні наслідки для найстаріших міст України, більшість із яких користувалися самоврядуванням згідно з давнім Магдебурзьким правом. У 1835 р. Київ останнім серед міст утратив особливий статус, що передбачався цим правом.
    Етнічний склад бюрократії на Україні змінювався залежно від регіону. На Лівобережній Україні, де нащадки старої козацької старшини отримали дворянські
права, серед найвищих урядовців траплялися добре відомі українські прізвища. На Правобережжі переважали поляки та росіяни. На Півдні, куди стікався люд з усієї імперії, чиновництво за своїм походженням було дуже різноманітним, хоч і тут переважали росіяни. Цікаво, що неросіянин, пристаючи до лав чиновників, як правило, русифікувався й при цьому ставав більш "російським", ніж самі росіяни.
Нездатність російського уряду забезпечувати своїх чиновників достатньою платнею породжувала корупцію, на яку він мовчки закривав очі, особливо на корупцію місцевих масштабів. Але якщо росіяни вже звикли нести тягар бюрократизованої системи, то для українців початку XIX століття це явище було ще новим і чужим. Можливо, цим і пояснюється той факт, що саме українець Микола Гоголь у своїй знаменитій п'єсі "Ревізор" (1836 р.) створив таку блискучу сатиру на імперську бюрократію.
    До царя Миколи І-го (1825—1853) в Російській імперії існував лише неофіційний та несистематичний поліцейський нагляд. Але у 1826 році цар заснував Третій відділ власної його імператорської величності канцелярії, започаткувавши регулярну таємну поліцію. Третій відділ наймав численних донощиків, які ходили по ярмарках, шинках, відвідували університетські лекції та інші громадські зібрання й звертали прискіпливу увагу на погляди й поведінку, що викликали підозру. Цензура як засіб придушення потенційної опозиції використовувалася в Росії завжди, але за правління Миколи І вона стала суворішою, ніж будь-коли; зокрема, діяли спеціальні комітети, котрі ретельно перевіряли все, що виходило друком.
 
Австрійська імперія
 
    Австрія у XVIII-XIX століттях складалася із суміші двох великих народів, австрійців і угорців, та ряду менших етнічних груп, що населяли більшу частину Східної Європи й у 1800 році становили близько однієї сьомої населення всього континенту. Оскільки жодна нація чи народність не мала в імперії абсолютної більшості, то й жодна національна культура не була визначальною — до такої міри, як російська культура в царській імперії. І хоч в армії та серед чиновництва переважала німецька мова, якою розмовляла найбільш впливова нація імперії, вражаючою особливістю цієї імперії залишалася її етнічна різноманітність.
Переважна більшість українців в Австрійській імперії проживала в Галичині — південно-східній частині колишньої Речі Посполитої, захопленої Габсбургами після першого поділу Польщі у 1772 р. Двома роками пізніше до Галичини була приєднана Буковина — невеликий український край, що його відібрав Відень у занепадаючої Оттоманської імперії. Нарешті, у 1795 р., після третього й останнього
поділу Польщі, до імперії були також включені землі, заселені поляками (включаючи Краків). Якщо Східну Галичину заселяли переважно українці, то Західна Галичина була головним чином польською. Поєднання в одній адміністративній провінції цих двох народів стане в майбутньому причиною напружених стосунків між ними.
    Під посереднім контролем Габсбургів перебував ще один заселений українцями регіон. Розташоване на західних схилах Карпатських гір Закарпаття з часів середньовіччя входило до складу Угорського королівства. У XIX ст. воно залишалося в угорській частині імперії Габсбургів і було ізольованим від інших українських земель. З огляду на те, що західні українці ще в більшій мірі, ніж українці у складі Російської імперії, не мали власної знаті, а також належного представництва серед міщанства, вони мали обмежений доступ до політичної влади.
 
    Імперське панування принесло українцям набагато жорстокіші тотальні види політичної, суспільної та економічної організації, ніж ті, що були їм раніше відомі.
Чиновництво зробило присутність імперської держави в українській громаді досить виразною. З цією присутністю з'явилося відчуття того, що десь у розкішній,
хоч і далекій столиці всемогутній і всезнаючий імператор творить життя українців.
У міру того як образ божественно величної імперії — чи Російської, чи то Австрійської — заволодівав уявою української еліти, згасала її відданість рідному краю. Врешті-решт для неї українські землі з усією очевидністю були лише частиною якогось більшого цілого. Аналогічним чином слабшало усвідомлення української самобутності, таке сильне в Козацькій Україні XVII—XVIII ст.
    Політика всіх російських царів була скерована на обмеження українських свобод. Найбільшої шкоди українському рухові завдав рескрипт міністра внутрішніх справ Російської імперії Валуєва від 1863 року, який проголошував, що окремого “малоросийского языка не было, нет и быть не может”. Валуєвський указ заборонив друкування українською мовою шкільних і релігійних видань. Його наміром було не допустити поширення цих видань серед простого народу і він був спрямований на те, щоб перешкодити українському рухові вийти за межі вузького кола інтелектуалів та перетворитися на масове явище. Російський уряд непокоїв розвиток масового українського руху, який становив серйозну потенційну загрозу для територіальної цілісності Російської імперії.