Пусть когда-нибудь имя мое
Прочитают в учебнике дети...
Анна Ахматова

Біографія та творчість
Ахма?това А?нна Андрі?ївна (Горе?нко) (23 червня 1889 (11 червня старого стилю)—5 березня 1966) — російська поетеса, родом з України, дружина Миколи Гумільова, представниця акмеїзму.

Народилася в Одесі в родині відставного флотського інженера-механіка. В 1890 році родина переїхала до Царського Села, де навчалась в Царскосельскій гімназії в 1900-1905 роках; у 1906-1907 роках — у Київській Фундуклеївській гімназії, по закінченню якої продовжила навчання на Київських вищих жіночих курсах та Вищих історико-літературних курсах Раєва в Петербурзі.
Перший вірш опублікувала у віці 11 років в журналі «Аполлон». Через батькову заборону підписувати поезії власним прізвищем, узяла прізвище прабабці з материнської лінії.
Синій зошит із віршами був найдорожчим Аніним скарбом, коли їй після розлучення батьків довелося жити в Києві. Родичі по матері, Вакари, влаштували племінницю до престижної Фундукліївської гімназії. Але там серед заможних дівчаток Аня почувалася самотньою та знедоленою. Яким же щастям став для неї приїзд Ніколя Гумільова, який не витримав розлуки! Гумільов був закоханий в Аню Горенко з 14 років і сім разів пропонував їй руку і серце.
Он любил три вещи на свете:
За вечерней пенье, белых павлинов
И стертые карты Америки.
Не любил, когда плачут дети,
Не любил чая с малиной
И женской истерики.
...А я была его женой.
У 1910 Анна Ахматова вийшла заміж за поета Миколу Гумільова. Того ж року відвідала Париж, потім — Італію. Дебютувала в літературі збірником поезій «Вечір», проте славу поетесі принесла книга «Четки» (1914).
В 1912 році в родині Гумільова і Ахматової народився син Лев — у майбутньому поет, перекладач, засновник пасіонарної теорії етногенезу.
Жовтневий заколот більшовиків А. Ахматова не прийняла, але Росію не покинула. З початком сталінських репресій був розстріляний чоловік Микола Гумільов (1921), звинувачений у контрреволюційній змові, а пізніше зазнавав переслідування її єдиний син. Трагедії особистого життя поетеси не зупиняли її активної творчої діяльності. У 20-ті роки Анна Ахматова посіла чільне місце в російській поезії: її як дослідницю цікавили життя та творчість Олександра Пушкіна, якому присвятила, зокрема, есе «Загибель Пушкіна».

Починаючи з 1922 року збірки Анни Ахматової піддавались жорсткій цензурній правці — і з 1923 до 1934 року Анна Ахматова практично не друкувалась. Збірки її віршів, що вийшли в період між 1922 та 1966 роками, аж ніяк не можна в повній мірі назвати авторськими.
1946 року поетеса зазнала нищівної критики з боку лідерів тоталітарного радянського режиму (відома постанова про ленінградські журнали А. Жданова). Позбавлена можливості друкуватися (а отже мати засоби для існування) А. Ахматова займалася перекладами класичної китайської, індійської, західноєвропейської поезії. 1962 року побачив світ її 22-річна праця — «Поема без героя». Основні збірки поезій А.Ахматової: «Подорожник», «Anno Domini», «Біг часу», «Реквієм».
У 1962 році Анна Ахматова була номінована на Нобелівську премію з літератури. В 1964 році в Італії вона отримала премію «Етна-Таорміна», а в 1965 році — диплом почесного доктора Оксфордського університету.
Характерними рисами творчості Ахматової можна назвати вірність моральним засадам буття, тонке розуміння психології почуття, осмислення трагедій ХХ сторіччя, що пов’язане з особистими переживаннями, тяжіння до класичного стилю поетичної мови.
Її ранні вірші були пройняті індивідуалістичними, занепадницькими мотивами. Пізніше написала ряд патріотичних віршів, цикли поезій: «Іва» (1940), «Ташкентські вірші» (1942—44), «Слава миру» (1950).
Значна частина її творчості присвячена Україні. Зокрема — це поетичний цикл «Київський зошит», збірка «Вечір». У 1958 році А. Ахматова переклала на російську мову збірку поезій Івана Франка «Зів'яле листя».


Моє ставлення до Анни Ахматової
Непросто прожити життя жінкою. Навіть якщо це жінка така велична і сповнена гідності, як Анна Ахматова. Але її поезія переконує усіх у тому, що жінка - створіння тендітне і чутливе, здатна до високих почуттів, і разом із тим розум - її невідмінна риса. Іронічність деяких віршів вражає глибоким проникненням у суть речей. Таким є вірш "Вечером", де предметний світ - не фон, а німий свідок і учасник важливої події: "Ты первый раз одна с любимым". Однак її поезія не стільки поезія захоплення щасливим коханням, скільки нескінченна повість про втрати і розчарування кохання. Але от що дивно - її вірші не сприймаються як безнадійно сумні. В них не тільки історія стосунків двох закоханих, але глибини жіночої душі, для якої кохання - навіть нерозділене - завжди щастя. Чому? Тому що кохати - значить мати живу душу. Без нього не може бути жінки. її лірична героїня - це жінка, яка знає, що таке кохання, надія і муки:
Не любишь, не хочешь смотреть?
О, как ты красив проклятый!
И я не могу взлететь,
А с детства была крылатой.
Уміння передати цілу бурю почуттів кількома словами - чи не найяскравіша риса поезії Ахматової. Кілька слів, часом парадоксальних, - і одразу зрозуміло що на душі:
Сколько просьб у любимой всегда!
У разлюбленной просьб не бывает.
Предметний світ у віршах поетеси ніби насичений тими почуттями, які переживає героїня. Ось відомий вірш "Я научилась просто, мудро жить..." Він сповнений такого пронизливого чекання, що все інше - лише фон для нього. Перші рядки дещо парадоксальні, бо всі інші переконують, що неможливо втриматись на висоті цієї мудрості, коли увесь у полоні почуття. Коли напружене чекання змушує "долго перед вечером бродить, чтоб утолить ненужную тревогу". І тоді увесь світ ніби залучений до коловерті почуттів: і горобина у лозі, і пухнастий кіт, і яскравий вогонь "на башенке озерной лесопильни". І серед усього цього напруженого чекання думка:
И если в дверь мою ты постучишь,
Мне кажется, я даже не услышу.
Сама Ахматова вважала, що не слід надавати перевагу лише її раннім віршам. Проте саме у ранніх віршах видно витонченість почуттів і розуміння світу, які дозволяють зрозуміти щиру й величну душу жінки. І саме з цих віршів починається шлях до літератури прекрасної поетеси Анни Ахматової.