XIX століття недарма називають століттям гуманізму. Воно витворилося у своєрідний міст поміж тривалою історією людства і сьогоднішнім днем. Саме XIX століття вперше усвідомило людину – не монарха, не полководця, навіть не героя, просто людину – творця історії; створило історію як наук, заклало підвалини осмислення суспільства, його культури, мистецтва як явищ, які ґрунтуються на всьому попередньому розвитку людства. XIX століття як історико-культурне явище умовно починається з кінця Великої французької революції (1789-1794рр.), яка дала могутній поштовх для розвитку науки, культури, літератури. Суттєвий перелом у духовному житті пов’язується в цей період із небаченим підйомом не суспільної свідомості, але й науки та техніки. Точний науковий аналіз, непохитна переконливість наукового досвіду та експерименту не могли не привернути уваги письменників, які прагнули до пізнання суті сучасного їм життя. Оноре де Бальзак недаремно присвятив один з найкращих своїх творів - «Батько Горіо» французькому природодосліднику Ж. Сент-Ілеру «на знак захоплення його працями та генієм». XIX століття – це століття бурхливого розвою соціально-психологічної прози, «золота доба» класичного роману. Варто лише згадати кількість маніфестів, пристрасних дискусій, публіцистичному та літературознавчу активність тогочасних письменників. Тридцяті –сорокові роки, коли закладалися основи реалізму, - це період бурхливого народження різноманітних літературних систем: продовжує жити романтизм, набуваючи нових якостей; народжуються нові форми так званого «побутового», або «яким воно є», своєю чергою на базі цього побутового реалізму виростає класичний реалізм XIX століття, і натуралізм, а дещо пізніше
– й імпресіонізм. Закладається основою символізму. Література XIX століття відкрила, осмислила і зобразила нового героя – не в героїчному, а в людському вимірі; були виявлені його зв’язки з навколишнім світом – історичні, соціальні, психологічні тощо. Реалізм – це «не вимір, а творчість», - доречно зауважив один із героїв Бальзака. Художній твір у такому трактуванні виявляється поєднанням із всією багатоаспектністю життєвих, соціальних, історичних колізій, у яких художники слова болісно та пристрасно шукали істину. У такому розумінні класика XIX століття розглядається як особисте переживання складних пошуків свого «Я», його співвіднесеності з безмежним світом у всій його багато значності. Не випадково провідним жанром у реалістичній літературі XIX століття стає роман і навіть цикл романів, який уможливлював відтворення всього життєвого розмаїття, а також повість і новела, в яких відображаються ті самі явища, але в локальніших умовах, без епічної широти. Жанр роману дозволив письменникам підняти різноманітні проблеми, характерні для суспільства в цілому. Перш за все, це глобальні суперечності – поміж бідністю та багатством, поміж прагненням нижчих верств до демократизації, а вищих станів – до суспільної стабілізації. Так з’являється герой «із низів», який або бунтує проти цього суспільства, або пристосовується до нього. Одна з головних проблем реалістичної літератури XIX століття – крах націй на краще влаштування суспільства. Звідси й тема втрачених ілюзій, характерна для більшості письменників – реалістів. Як правило, жертвами втрачених ілюзій були молоді люди, які шукають своє місце в житті намагаючись втілити свої ідеї і зазнають краху. Ця та інші теми в центрі уваги французьких письменників
XIX століття – Стендаля, О. де Бальзака, П. Меріме, Г. Флобера, Е. Золя та інших. «Духовний син епохи Просвітництва » Стендаль, як і герой його знаменитого роману «Червоне і чорне» Жюльєн Сорель, «спізнилися народитися». Вони прийшли у світ у найважчий момент безчасся, коли провідним кольором епохи став сірий і чорний: колір краху всіх націй. Романом про Францію та про XIX століття називають «Людську комедію» Оноре де Бальзак - багато томну епопею, в якій письменник намагався відобразити всю соціальну дійсність, не обминувши жодної ситуації людського життя. В його романах і повістях ми зустрічаємо всі провідні теми тогочасної літератури: зіткнення неординарної особистості із законами суспільного існування, гостру критику влади золота, осуд моральної ницості аристократичного й обивательського життя тощо. Видатним представником французької прози XIX століття був і Проспер Меріме (1803-1870рр.), автор таких прикметних творів, як історична драма «Жакерія» (1828р), роман у новелах «Хроніка часів Карла IX» (1829р), новел «Таманго» (1829р). Лаконізм Меріме, надзвичайна чіткість зображення поєднується із глибоко вмотивованим аналізом людських почуттів і вчинків. Новим словом в історії французької літератури другої половини XIX століття стала творчість Гі де Мапасона. Автор соціальної епопеї «Ругон - Маккари» (1871-1893рр.) Еміль Золя у двадцяти томах свого грандіозного полотна здійснив грандіозний експеримент, досліджуючи роль фізіологічних і соціальних законів у житті своїх персонажів. Письменник вимагає від художнього твору точності документа, скрупульозності дослідження, що базувалося б на досягненнях «науки про людину» - визнання вирішальної ролі середовища та спадковості. Невід’ємною частиною класичної спадщини стала творчість видатних представників англійської соціально –
психологічної прози – Чарльза Діккенса, Вільяма Теккерея, Шарлоти Бронте тощо. Усі вони були переконані, що література покликана виправляти суспільні звичаї, відображаючи справжню картину життя. Письменник у своїх книгах вперше торкнувся таких тем, які до нього вважалися в англійській літературі забороненими. Він заговорив на повен голос про жахи лондонських підворіть, робітних домів сирітських притулків, шкіл для бідних, приходських лікарень, боргових в’язниць тощо. Діккенс увів в літературу нові теми та нових героїв. Злим і злочинним людям, з вини яких у романах письменника відбуваються всі нещастя та біди, протистоять безкорисливі, великодушні герої, як неодмінно здобувають перемогу. Позитивний герой Діккенса до кінця зберігає моральну доблесть-вроджену порядність, шляхетність і чесність, які б випробування не випадали на його долю. Видатним явищем світової літератури XIX століття стала російська соціально - психологічна проза того часу, представлена такими всесвітньо відомими художниками слова, як І. Тургенєв, М. Лєсков, Л. Толстой, А. Чехов. Творчий розмах російського соціального реалізму виявився, в першу чергу, в ідейно – художньому багатстві та проблемно – тематичному обширі. Особливе місце в історії російської та світової літератури належить Л. Толстому та Ф.Достоєвському. Саме завдяки їхній творчості романи набули світового значення. Їхня психологічна майстерність, проникнення «діалектику душі» значною мірою відкрили шлях художнім шуканням письменників XIX століття.
