В процесі піднесення суспільно-політичної активності населення помітно став наростати конфлікт між владою і суспільством. Причиною цього були нерішучість та інертність властей у здійсненні кардинальних змін в усіх галузях життя, їхнє небажання почути голос мас. Та інакше й бути не могло, адже адміністративно-командна система завжди
вбачала в них лише інструмент для досягнення своїх цілей.
Не змінила вона свого світогляду і в процесі перебудови. Тому замість пошуків реальних шляхів до співробітництва з усіма політичними силами, справжнього задоволення потреб людей, встановлення справжньої соціальної справедливості верхи традиційно покладалися на застосування сили. З цією метою, не покладаючись на існуючі доволі масові міліцейські структури, були створені додаткові загони міліції особливого призначення (ЗМОП), які стали діяти рішуче, з використанням грубої фізичної сили, гумових кийків та газових сумішей. До "наведення порядку" іноді залучалися й армійські підрозділи. Було запроваджено патрулювання міст спільними нарядами міліції та армії.
Проте й ці каральні заходи допомагали не завжди. Так, навесні 1991 р. здійнялася чергова хвиля шахтарських заворушень. Гірники Червоноармійська, Селідового, Макіївки, Донецька, Червонограда після кількаденних страйків на місцях у середині квітня рушили до Києва з протестом, який хотіли передати до Верховної Ради УРСР, сподіваючись підняти столичне робітництво та трудівників усієї України.
З цією метою було створено ряд страйкомів, а 16 квітня у Києві проголошено утворення республіканського страйкового комітету. Ряд виробничих колективів і багато окремих робітників включилися в страйк, але незабаром припинили його. По-перше, він не був достатньо і вміло організований, а носив швидше стихійний характер, по-друге, парламентська комісія Верховної Ради УРСР, уряд республіки і представники Ради страйкуючих колективів шахтарів оперативно дійшли згоди й підписали взаємопогоджений протокол. Свою справу зробили й змопівці, в повному озброєнні перепиняючи дорогу страйкарям, які прагнули наблизитися до будинку Верховної Ради.
Отже, страйк було припинено, але організаційні процеси в робітничому русі тривали. Невдовзі вони призвели до виникнення Всеукраїнської організації солідарності трудящих ("ВОСТ"), утвореної на установчому з'їзді Всеукраїнського об'єднання страйкових комітетів, який відбувся 21—23 червня у Києві. На з'їзді були присутні 313 делегатів з 23 областей України. Вони пред* ставляли трудові колективи, які налічували понад 1,5 млн. чоловік.
Поряд з економічними з'їзд висунув і ряд політичних вимог, зокрема, про вихід України із складу СРСР, розпуск КПРС і компартії України, припинення урядом УРСР усіх фінансових відрахувань до центру, розпуск Верховної Ради УРСР, прийняття нового закону про вибори і проведення на його основі нових виборів під міжнародним контролем та ін. "ВОСТ" прийняла "Маніфест трудящих України", звернення до Верховної Ради УРСР, а також до Конгресу США, міжнародних профспілкових і правозахисник організацій.
Значне піднесення суспільно-політичної активності населення спостерігалося також у Росії, насамперед у Москві та Ленінграді, в інших республіках колишнього СРСР. Певні успіхи в розвитку демократичного руху в країні спричинилися до того, що партійне керівництво спробувало силою взяти соціальний реванш, вчинивши державний переворот 19—21 серпня 1991 р. Щоправда, виник він не зненацька. Чимало подій до нього засвідчували, що реакційні сили готуються до насильственного захоплення влади. Створення у прибалтійських республіках т. зв. комітетів національного порятунку і застосування тут військової сили на їхнє прохання були генеральною репетицією перевороту, на що публічно вказу> вали багато представників демократичних сил, зокрема и голова національної ради Демократичної парті! України Ю. В. Бадзьо,
Але цієї загрози чомусь не зрозумів або не захотів зрозуміти президент країни. Він також не прислухався до голосу тих, хто на основі конкретних фактів, називаючи конкретні імена, закликав попередити переворот. Нічого він не зробив і в самий переддень заколоту, коли хунта поводилася нахабно й майже відкрито ігнорувала президентське службове оточення.
А 19 серпня змовники стали діяти. Того дня, ізолювавши Горбачова в Криму, вони заявили, що владу бере створений ними т. зв. державний комітет по надзвичайному стану (ДКНС), до складу якого ввійшли вісім осіб: О. Д. Бакланов — перший заступник голови ради оборони СРСР, В. О. Крючков — голова КДБ СРСР, В. С. Павлов — прем'єр-міністр СРСР, Б. К- Пуго — міністр внутрішніх справ СРСР, В. О. Стародубцев — голова Селянської спілки СРСР, О. І. Тізяков — президент Асоціації державних підприємств і об'єктів промисловості, будівництва, транспорту і зв'язку СРСР, Д. Т. Язов — міністр оборони СРСР, Г. І. Янаєв — віце-президент СРСР.
Звернення цього комітету до радянського народу, перші його постанови, введення в ряді регіонів країни надзвичайного стану переконливо засвідчили реакційне обличчя путчистів. І це зрозуміли всі демократичні сили країни, зокрема і в Україні.
Одразу й майже одночасно з викриттям антиконституційності, реакційності перевороту виступили Народна Рада Верховної Ради України, Народний рух України, ряд політичних партій та громадських організацій демократичного спрямування. У зверненнях до народу республіки, заявах та відозвах, на прес-конференціях їхні представники відзначали, що владу злочинно захопила верхівка військово-промислового комплексу, КДБ та правоконсервативне крило КПРС і закликали не підкорятися розпорядженням путчистів, чинити опір їхнім діям, об'єднуватися для захисту демократії. На стінах будинків Києва, у підземних переходах на Хрещатику вже вранці 19 серпня з'явилися листівки Руху, які проголошували дії ДКНС "військово-більшовицьким переворотом".
Про те, що положення постанов ДКНС не мають юридичної сили в Україні, щоправда, з певним запізненням, було сказано у Заяві Президії Верховної Ради УРСР. В ній також містився заклик не загострювати соціально-політичну ситуацію в республіці, уникати конфронтації й протистояння. Виступаючи увечері 19 серпня по українському телебаченню, Голова Верховної Ради УРСР Л. М. Кравчук, не даючи оцінки перевороту, заявив, що в правовій державі все має відбуватися на основі закону, і закликав населення республіки до спокою й витримки з тим, щоб не дати підстав до введення надзвичайного стану.
Політичні партії і рухи демократичного спрямування, народ України підтримали позицію Верховної Ради РРФСР, президента Росії Б. М. Єльцина, десятків тисяч москвичів, які вчинили масовий опір заколотникам, життям трьох кращих синів столиці зірвали спробу державного перевороту, захистили не тільки себе, а й усі народи країни від сваволі путчистів, урятували демократію. Поразці перевороту, створенню умов для повернення М. С. Горбачова до Москви й виконання ним своїх президентських обов'язків значною мірою сприяли дії солдатів і офіцерів тих частин, які мали силою придушити опір народу, але через свою громадянську позицію не зробили цього. Не пішли на штурм будинку Верховної Ради РРФСР, на що сподівалися путчисти, і спеціальні підрозділи КДБ. Більше того, деякі армійські формування, окремі офіцери і генерали перейшли на бік народу.
Отже, путч зазнав поразки, незважаючи на те, що механізм загарбання влади відпрацьовано більшовиками здавна й грунтовно. Вони багато чого не врахували, а надто того, що народ уже не той, яким він був у жовтні 1964 р., коли байдуже спостерігав, як під час кремлівського перевороту було скинуто Хрущова.
Україна підтримала дії москвичів, засудила путчистів не тільки на словах, у телеграмах і листах, у заявах людей різних соціальних груп. Багато трудових колективів розпочали підготовку до страйку протесту. Чимало представників українського народу в дні перевороту були на барикадах навколо Білого дому РРФСР разом із росіянами, людьми інших національностей. Українська сотня охороняла південно-західний кут будинку. Поміж різних знамен над головами захисників майорів і національний синьо-жовтий прапор України.