Михайло Петрович Старицький народився 14 грудня 1840 року в селI КлIщинцях, ЗолотонIського повIту, на ПолтавщинI, в небагатIй дворянськIй сIм'ї. Батько його, Петро Іванович, був офIцером, мати, НастасIя ЗахарIвна,— з роду ЛисенкIв, нащадкIв колишньої козацької старшини, вIдомої ще з часIв Б. Хмельницького.
Дитинство майбутнIй письменник провIв переважно в с. КлIщинцях, у дIда й баби ЛисенкIв, людей, як на той час, досить демократичних. Розмовляли в домI дIда українською мовою, “бо,— як писав Старицький,— бабуня другої не знала”. Хлопець дуже любив слухати няньчинI казки та українськI народнI пIснI, що їх спIвали дIвчата-килимницI. Початкової грамоти Михайла учив клIщинецький дяк.
На восьмому роцI життя хлопець втратив батька. Незабаром помер дIд, Захар Йосипович, потIм сестра I обидва брати, а за кIлька рокIв, коли Михайло почав учитися в полтавськIй гIмназIї, померла й мати. ДалI юнак виховувався в родинI В. Р. Лисенка, батька видатного українського композитора Миколи ВIталIйовича Лисенка. ВIдтодI Михайло Старицький I Микола Лисенко стали друзями на все життя.
У дядькIв АндрIя та Олександра ЛисенкIв юнаки познайомилися з “Енеїдою” І. Котляревського, “Кобзарем” Т. Шевченка, а потIм I з деякими його недрукованими творами, якI справили на них велике враження. “У Галицькому,— згадував пIзнIше М. Старицький,— раз достали ми вIд АндрIя Романовича забороненI вIршI Шевченка I цIлу нIч читали їх, захоплюючись I формою, I словом, I смIливIстю змIсту”.
В гIмназIї М. Старицький багато читав творIв росIйської та свIтової класики. Познайомився також ширше й з українською лIтературою, з прозою Марка Вовчка I П. КулIша, романом якого “Чорна рада” дуже
захоплювався. На цей час припадають його першI лIтературнI спроби. Це були гумористичнI вIршI на теми гIмназIйного життя, написанI росIйською I українською мовами.
ПIсля закIнчення гIмназIї М. Старицький вступає до ХаркIвського унIверситету, а наприкIнцI 1860 року, разом з М. Лисенком, переходить до Київського.
Київський унIверситет на той час був центром прогресивної думки на УкраїнI, бIльшIсть його студентIв та частина викладачIв брали участь у революцIйно-визвольнIй боротьбI проти царизму. Поширенню революцIйного свIтогляду серед студентства сприяла загальна революцIйна ситуацIя напередоднI та пIсля реформи 1861 року, а також нелегальнI закордоннI видання, зокрема “Полярная звезда” та “Колокол”. Студенти жили тодI бурхливим громадсько-полIтичним життям, I в його вир поринули Михайло Старицький та Микола Лисенко. “Ми з Лисенком,— писав пIзнIше Старицький,— просиджували IнодI ночI, мIркуючи про нацIональнI завдання, про минуле нашої вIтчизни та про долю-мачуху нашого селянина”. Юнаки були добре обIзнанI з нелегальною лIтературою, читали журнали “Современник” I “Основа”.
Восени 1862 року М. Старицький тимчасово залишає унIверситет I повертається на село для влаштування своїх маєткових справ. Тим часом почалося переслIдування всього передового, зокрема й українського культурно-нацIонального руху, було закрито недIльнI школи для трудящих, а 1863 року вийшов Валуєвський циркуляр про заборону видання книжок українською мовою. Коли, восени 1864 року
М. Старицький повернувся до Києва, то там “застав уже майже безнадIйну зневIру”. УнIверситету через хворобу серця вIн так I не закIнчив, але занепадницьким настроям не пIддався.
В умовах шаленої реакцIї М. Старицький починає активну лIтературну й театральну дIяльнIсть. Уже 1865 року у львIвському журналI “Нива” пIд псевдонIмом “Гетьманець” з'являються його переклади вIршIв Лермонтова, Гейне, байок Крилова, а пIзнIше вIн друкує переклади й оригIнальнI вIршI у львIвських журналах “Правда” й “Зоря”. На початку сIмдесятих рокIв М. Старицький разом з
М. Лисенком влаштовує кIлька лIтературних вечорIв, а потIм органIзовує український аматорський драматичний гурток, вистави якого з великим успIхом Iдуть спершу на домашнIй сценI, а згодом у київському мIському театру Для цього гуртка Старицький написав оперети “ЧорноморцI” (за п'єсою “Чорноморський побит” Я. Кухаренка) та “РIздвяна нIч” (за повIстю “НIч пIд рIздво” М. Гоголя), яка пIзнIше була поширена I перероблена на оперу, а також оригIнальний водевIль “Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка”.
Поряд з цим Старицький розгортає видавничу дIяльнIсть. У першIй половинI сIмдесятих та на початку вIсIмдесятих рокIв у КиєвI виходять окремими книжками його переклади, переробки, IнсценIзацIї та оригIнальнI твори. З цих видань на особливу увагу заслуговує альманах “Рада” (ч. І, 1883; ч. II, 1884), що, за визначенням І. Франка, був “мов перший весняний грIм по довгих мIсяцях морозу, сльоти та занепаду”, тобто пIсля так званого Емського акту 1876 року, яким заборонялося не тIльки українське друковане слово, а й театральнI вистави та концерти українською мовою. В альманасI були надрукованI повIсть “Микола Джеря” І. Нечуя-Левицького, двI частини роману “ПовIя” П. Мирного, драма “Не судилось” М. Старицького та “БIблIографIчний покажчик нової української лIтератури”, складений М. Комаровим. Видавничу дIяльнIсть М. Старицького пIзнIше високо оцIнив І. Франко.
Альманах “Рада” передбачалося видавати систематично; вIн мав замIнити лIтературно-науковий журнал, який не дозволяв видавати царський уряд. М. Старицький виступає тут як органIзатор лIтературних сил на УкраїнI в добу жорстокого гноблення нацIональної культури.
У жовтнI 1881 року було дозволено, з певними обмеженнями, українськI вистави. І незабаром росIйська трупа Г.Ашкаренка почала ставити українськI п’єси, а невдовзI утворилася перша українська професIйна трупа пIд керIвництвом М. Л. Кропивницького. Ця трупа успIшно виступала у КиєвI, ХарковI та Iнших мIстах, але її матерIальне становище було дуже важке. З лIта 1883 року на чолI цIєї трупи став
М. Старицький, який вклав в органIзацIю української театральної справи великI кошти. У трупI Старицького брали участь видатнI українськI артисти: М. Л. Кропивницький, М. К. Садовський, І. К. Карпенко-Карий, П. К. Саксаганський, М. К. Заньковецька, М. К. Садовська, Г.П. Затиркевич та IншI. “Склалося товариство, якого Україна не бачила нI до того, нI потIм”,— вIдзначав І. Франко в своїй статтI про українську лIтературу, надрукованIй в одному з чеських журналIв.
СправI розвитку українського професIйного реалIстичного театру
М. Старицький вIддав понад десять рокIв працI як керIвник I режисер трупи, з якою вIн побував у багатьох мIстах — у КиєвI, ХарковI, ОдесI, МосквI, ПетербурзI, ВаршавI, ВIльно, МIнську та Iнших.
Залишивши через хворобу театр, М. Старицький живе у КиєвI, багато працює над своїми художнIми творами, зокрема над прозовими. Разом з тим вIн бере активну участь у роботI ЛIтературно-артистичного товариства як член правлIння I органIзатор лIтературно-драматичних вечорIв.
1902 року М. Старицький знову повертається до видавничої справи, клопочеться про щорIчний альманах, де б друкувалися твори вIдомих письменникIв I молодих початкIвцIв, зокрема захIдноукраїнських, вIн прагнув зробити свої альманахи загальноукраїнськими. Але через цензурнI утиски та матерIальнI труднощI лише один такий альманах (“Нова рада”) було видано уже пIсля смертI письменника 1908 року. Того самого року вийшла його збIрка “ПоезIї”.
Помер М. П. Старицький 27 квIтня 1904 року I похований у КиєвI на Байковому кладовищI.