Олександр II 0855-1881), молодий, ліберальних поглядів вихованець поета В. Жуковського, бачив усі вади режиму Миколи І. Року 1856 Кримська війна закінчилася мировим конгресом у Парижі, і в Російській імперії почалися кардинальні реформи. Першою відчула нову добу Україна. Уже 1855 року
Олександр ІІ дав амністію членам Кирило-Мефодіївського Братства, які перебували на засланні. Видатні члени його — П. Куліш, М. Костомаров, В. Білозерський, а трохи пізніше Т. Шевченко — зібралися в Петербурзі
1856 року цар Олександер II офіційно заявив представникам дворянства, що кріпацтво має бути скасовано, і що ліпше зробити це «зверху, ніж дочекатися, коли воно почне скасовуватися знизу».
З того часу розпочалася підготова до скасування кріпацтва. По губерніях створено комітети, які розробляли пляни звільнення селян, враховуючи місцеві умови, і передавали свої проекти на розгляд головного комітету в Петербурзі. Членами головного комітету були представники від губерніяльних комітетів. Було там два українських дідичі, Василь Терновський та Григорій Галаґан, обидва з родин, дружніх із Шевченком, обидва твердо боронили інтереси селян. Проте, настрої членів комітетів були розбіжні: одні бажали дати якомога менше землі селянам або зовсім не давати, інші стояли за справедливе рішення справи й достатні забезпечення селянам землею. Чутки про ці суперечки доходили до селян, хвилювали їх. У багатьох місцях, особливо в Катеринославській та Чернігівській губерніях, селяни самовільно припинили працю на дідичів. Будо багато повстань, переважно на Правобережній Україні, де поміщицьке господарство переходило на капіталістичні основи, і лідичі хотіли звільнити селян зовсім без землі, щоб забезпечити себе робітниками. На Лівобережжі, зокрема на Полтавщині, хотіли дати селянам тільки садибні землі, а в Південній Україні, де робітних рук було мало, дідичі вирішили затримати панщину ще на 10-12 років, а селян звільнити без землі. Ці проекти свідчать, як тяжке було працювати комітетам.
19 лютого 1861 року проголошено маніфест про скасування кріпацтва, але звільнення селян мало наступити тільки через два роки. У маніфесті селян названо «тимчасово зобов'язаними», а самий стан — переходовим. Селяни діставали персональну свободу, незалежність від дідича та двір із садибною землею, але орну землю мали одержати тільки через 20 років, після викупу її у дідича. Цей реченець закінчувався 1881 року. «Положення про звільнення селян від кріпацтва» було укладене дуже неясно. Насамперед — не встановлено однакового наділу на душу: розмір цей вагався у зв'язку з різними причинами в різних губерніях і залежно від якости землі; крім того в залежності і від розмірів поміщицького маєтку. Врешті, якщо понад надільною нормою залишалася земля, якою до реформи користувалися селяни, то вона переходила до дідича.
Становище селян в Україні в цілому було гіршим, ніж у Росії, бо в Україні наділи їх до реформи були більші, ніж ті, які вводила реформа. Загалом у Полтавській і Катеринославській губерніях селяни втрачали по реформі 40% свого попереднього наділу, а в Харківській — 31%. У всіх губерніях України наділи після реформи різко зменшилися. У правобережних губерніях наділ був нижчий, ніж встановлювали «Бібіковські інвентарі» 1848 року. Унаслідку реформи наділи на ревізійну душу, себто на селянина, що був записаний по ревізії і платив податок державі, зменшилося.
Наслідком реформи було катастрофічне збільшення числа малоземельних селянських господарств; що мали до 3-х десятин. На Лівобережній Україні таких господарств було 43,3%, на Південній Україні— 27,6%.
Нагляд над сільськими та волосними управами був переданий «мировим посередникам», яких губернатор призначав із місцевих дідичів. Це була посада тимчасова — до введення «уставних грамот», що встановлювали відносини між дідичами і селянами.
Селянська реформа була першою в ряді інших реформ. Року 1862-го зреформовано фінансове господарство держави й зосереджено все управління фінансами в руках міністра фінансів.
Того ж 1862 року розпочато військову реформу: проведено переозброєння армії, вдосконалено постачання, управління — вади, що їх виявила з такою силою катастрофа Кримської кампанії. Військову реформу завершено 1874 року запровадженням загальної військової повинности для всіх чоловіків у віці 21 року. Реченець військової служби зменшено з 25 років до 6-ти.
В 1864 р. проведено судову реформу. Суд встановлений був 3-ох ступенів: мирові, суди, що їх обирало населення, та державні .(окружний суд і судова палата). Державний суд поділявся на цивільний і кримінальний, в якому питання вини підсудного вирішували присяжні судді, обрані населенням. Судові засідання були відкриті, і в них брали участь сторони, прокурор та оборонці.
1864-го року впроваджено земське самоуправління. Один із найкращих знавців земства в Україні, О. Моргун, писав так: «Земське - самоурядування було одним із найвидатніших явищ у суспільному, економічному й культурному житті України кінця XIX ст.» Земське самоуправління охоплювало все економічне та культурне життя губерній. У ньому брало участь все населення, що мало земельну власність: дворянство, духовенство, міщанство та селяни. Ця вимога обмежувала участь у самоуправлінні постійних мешканців повіту. Раз на рік на загальних зібраннях депутатів обиралось земську повітову управу, яка діяла постійно. Повітові земські управи обирали губерніяльну управу. Функції земств були дуже широкі, а їх кошти складалися з «самообкладання» населення з кожної десятини. Земства дбали про санітарію та гігієну, утримували шпиталі, , лікарів, фельдшерів, -акушерок. Медична допомога була безплатною : для всієї людносте, незалежно від того, чи пацієнт платив земські податки, чи ні. Протягом майже 50-літнього існування земства зразково поставили справу медичної обслуги в українських губерніях.
Другою великою галуззю діяльности земств була освіта. Земства організували школи: чотирорічні, початкові, гімназії, професійні, технічні, курси для підвищення освіти вчителів, курси українознавства. Земські школи користалися доброю славою. Земства поставили своїм завданням — повністю охопили освітою молодь, і в багатьох повітах це було досягнене напередодні революції. Треба додати, що в справі шкільної освіти з фінансовою допомогою земству приходило міністерство освіти, яке властиво передало земству все шкільництво на селі.
Але була ще дуже важлива риса. Протягом 50-ти років діяльности земств у різних їх установах влаштовувались люди, які з причини політичної не-благонадійности» не могли знайти праці в державних установах: лікарі, вчителі; статистики, ветеринари і т. п. Земства були тісно пов'язані з українськими громадами. Видатними земськими діячами були: проф. І. Лучицький, родина Дорошенків, В. Тарновський, О. Русов (земський статистик), І. Піраг, Б. Грінченко, В. Самійленко, М. Коцюбинський, О. Лашкевич та сотні інших. Земську роботу головним чином вели-середні землевласники-дворяни, серед яких наприкінці XIX ст. було багато революційне настроєних свідомих українців. Кращий історик земств, Б. Веселовський, підкреслив, що «тут не було місця для злісної боротьби кляс».
Не можна випускати з ока, що найбільші податки на земство платили великі землевласники, бо податки, як згадано вище, йшли з десятини, але користь від земських установ мали передусім селяни та дрібні землевласники.
Була ще важлива заслуга земств: вони сприяли піднесенню національної свідомостк, а з другого боку — стали тією школою, яка привчала людність до самоуправління. З початком революції це виразно виявилося, бо саме і земських установ вийшло багато громадських і політичних діячів.
В 1864-му році земства були засновані тільки на Лівобережній та Південній Україні. На Правобережжі, яке тількищо пережило польське повстання, земства поширились щойно в 1911 році, бо уряд боявся дати можливість польському шляхетству впливати на самоуправління цього краю. Брак земських установ протягом 37-ми років негативно відбився на освіті, економіці, а головно на національній свідомості населення правобережних губерній.
Останньою реформою була міська — у 1870 році. У містах встановлювалося міські ради — "думи», членів яких обирало все населення, що платило податки, себто власники будинків, крамниць, підприємств і т. п. Виконавчим органом ради була управа з міським головою на чолі.
Компетенція міської ради була дуже широка: вона повинна була стежити за господарством міста, станом ринків, міської торгівлі, промисловістю, охороною здоров'я, санітарією, школами.
Список використаної літератури
Будзіновський А. Аграрні відносини Галичини // Зап. Наук. т-ва ім. Шевченка. 1894. Кн. 4.
Виішичепко В. Відродження нації. Київ; Відень, 1920. Витанович 1. Історія Українського кооперативного руху. Нью-Йорк, 1964.
Волощечко А. Нариси з історії суспільно-політичного руху на Україні в 70-х — на початку 80-х років XIX ст. К., 1974.