Перегорнімо кілька сторінок цього сумного літопису, знати який варто кожному, в Україні сущому. ЦЕНЗОР ХВИЛЮЄТЬСЯ Наприкінці червня 1863 р. на ім’я міністра внутрішніх справ Росії Петра Олександровича Валуєва надійшло подання голови Київського цензурного комітету Новицького, в якому той повідомляв, що до його відомства надійшов рукопис «Притчи Господа нашого Иисуса Христа на украинский мови росказани». Головний київський цензор висловлював сумнів щодо потрібності такого видання. Навіщо, міркує Новицький, учням-українцям читати Євангеліє по-українськи? Адже освіта по всій Росії «производится на общерусском языке и употребление в училищах малороссийского наречия нигде не допущено». Та й «большинство малороссиян» таким становищем цілком задоволене... Посилання на думку «большинства малороссиян» особливо вражає: воно («большинство») начебто глибоко обурене самою постановкою питання про українську мову, оскільки вважає, що «наречие их, употребляємое простонародьем, есть тот же русский язык, только испорченный влиянием на него Польши». Не варто думати, що Новицький захоплювався проведенням референдумів, — він посилався на емпіричний досвід. Бо ж і сам, напевно, належав до незліченного числа малоросів, в яких обставини імперської Росії генерували енергію національного самозаперечення. Навіщо ще якесь «наречие», коли «общерусский язык ... гораздо понятнее»? А далі в цензора починає спрацьовувати політичний рефлекс. Збільшення числа українських видань на початку 1860-х рр. викликає в нього тривогу щодо загрози «обособления малороссийской народности». В активізації українства Новицький навіть убачає «руку Варшави»! І це його побоювання вельми характерне. Справа в тому, що в Царстві Польському саме в цей час палахкотить вогонь повстання, мета якого — незалежність Польщі. 1 травня 1863 р. повновладним диктатором Польщі призначили Михайла Муравйова, прозваного за жорстокість «вішателем». Дуже швидко він став кумиром мало не всієї Росії, яка переживала неабияке піднесення націоналістичних почуттів. Ідеологи слов’янофільства співали Муравйову осанну як рятівникові «єдиної і неділимої» держави. Але не тільки вони — вся імперія славословила деспоту, підкорювачу Польщі. О.Герцен назвав це загальне очманіння своїх співвітчизників «патриотическим сифилисом»... Вішатель став національним героєм. Навіть такий просвіщенний росіянин, як князь П.Вяземський, і той писав: «он казнил по долгу своему...» «НЕ БЫЛО, НЕТ И БЫТЬ НЕ МОЖЕТ...» Послання київського цензора Новицького міністрові внутрішніх справ Валуєву з’явилося тоді, коли страх за «єдино-неділиме» державне тіло Росії переповнював свідомість мільйонів чиновників імперії. Отримавши його, Петро Олександрович розпорядився підготувати листа на ім’я Олександра II. Лист цей архіви зберегли, і тепер ми можемо скласти повніше уявлення про т.зв. Валуєвський циркуляр. Але спочатку кілька слів про його «автора». П.О.Валуєв (1814-1890; до речі — зять князя Вяземського!) звернув на себе увагу своєю «Думою русского», написаною від враження падіння Севастополя. Про російські порядки в записці молодого курляндського губернатора Валуєва сказано словами, на які вони й заслуговували: «всеобщая официальная ложь». В епоху олександрівських реформ Валуєв- ліберал виявився «саме тим»: його ораторський хист, представницькі манери, вміння багато й швидко працювати помітили. Протягом шести років (з кінця 1861-го) П.О.Валуєв посідав пост міністра внутрішніх справ. Його репутація відбилася у статтях, уміщених у старих енциклопедіях. «Космополіт, маркіз у Росії»; «людина фраз, а не справ»; опозиціонер у питанні земельної реформи — і прихильник реформи земської; противник обрусителя Польщі Муравйова — і, водночас, апологет офіціозної преси французького зразка... Звертаючись до царя стосовно малоросійських видань, Валуєв акуратно переказав текст подання Новицького. Але додав і нові акценти, зокрема — звернув увагу на те, що раніше «произведения на малороссийском языке имели в виду лишь образованные классы Южной России, ныне же приверженцы малороссийской народности обратили свои виды на массу непросвещенную». Тобто — зайнялися виданням букварів, граматик, географій, організацією недільних шкіл... Валуєв пропонував розглянути питання про видання українських книг для народу спільно з міністром народної освіти, обер-прокурором Св.Синоду і... шефом жандармів. А поки такого «совокупного обсуждения» не було, то міністр Валуєв зробив розпорядження по цензурному відомству, щоб «позволялись к печати только произведения на малороссийском языке, принадлежащие к области изящной литературы; пропуск же книг на том языке религиозного содержания, учебных и вообще назначенных для первоначального чтения народа приостановится до разрешения настоящего вопроса». Воля імператора — в словах резолюції: «Высочайше повелено исполнить. С.-Петербург, 18 июля 1863». Найзнаменитіша фраза валуєвського листа — «никакого особенного малороссийского языка не было, нет и быть не может» — цитувалася в українській публіцистиці безліч разів. Цікаво, однак, що в тексті це начебто не слова самого Валуєва. Він, як і Новицький, знову-таки посилається на думку «большинства малороссиян»! А сам — тільки приєднується до цієї думки, вважаючи її «весьма основательной», а по суті — аксіоматичною... БУНТ КОСТОМАРОВА Власне, не так бунт, як прохання. Наприкінці липня того ж 1863 р. професор історії Микола Костомаров звернувся до міністра Валуєва з листом, у якому скаржився на те, що його позбавляють можливості публічно висловитися на свій захист. Газета «Московские новости», відома своєю шовіністичною агресивністю, запідозрила історика в солідарності з польськими бунтівниками. А все через намір Костомарова видавати книги наукового характеру — українською мовою! Тією самою, яка й мовою не є і яка самим українцям, сказано, «без надобности»... Відповісти ж своїм опонентам зі сторінок тих же «Московских ведомостей» Миколі Івановичу редакція не вважала за потрібне. Ось він і взявся нагадати П.Валуєву про свободу слова, про зафіксоване в цензурних постановах «право (обличенного) печатать свое оправдание в том же издании» — з тим, щоб міністр втрутився... зобов’язав редакцію... Але Костомаров благав міністра не тільки, щоб той посприяв публікації його спростування. Він намагався взяти під захист і саме українське книговидання, переконати Валуєва, що коли у світ виходить наукова книжка українською мовою, то в цьому зовсім не обов’язково шукати злого умислу «лиц польской национальности»... Лист Костомарова, написаний начебто з приватного приводу, набирає несподіваного характеру: у заключній його частині автор, колишній кирило-мефодіївець, виступає як адвокат українства! «Нет такого постановления, которое бы лишало возможности невинную по мыслям книгу явиться в печати единственно потому, что она написана на том или ином языке или наречии, — переконує Костомаров міністра. — Умоляю Ваше Высокопревосходительство отстранить от вопроса об издании книг научного содержания на малорусском языке бездоказательные и крайне оскорбительные для всех, имеющих честь принадлежать к малорусскому племени (курсив мій. — В.П. ), подозрения в солидарности с какими-либо вредными замыслами святого дела народного образования...». На що сподівався Микола Костомаров? Адже він просив Валуєва, щоб той, по суті, відмовився від власного циркуляра... Професор ризикував, адже йому могли нагадати про участь у Кирило-Мефодіївському братстві, про саратовське заслання... І нагадали. Валуєв запросив Костомарова до себе на дачу для розмови. Все було обставлено цілком дипломатично. «Его Высокоблагородию Н.И.Костомарову...», «Министр Внутренних дел имеет честь покорнейше просить Николая Ивановича Костомарова пожаловать к нему на дачу в воскресенье 28 сего июля в час пополудни...». Про результат розмови на дачі повідомляє довідка: «Г.Костомарову лично объявлено г. Министром, как следует ему поступать в подобных обстоятельствах»... До честі Костомарова слід сказати, що він так і «не покаявся»; якщо й притих, то не назовсім. Принаймні, і пізніше, в 1870 рр., він знову виступатиме на захист прав української мови... А тоді, в 1863-му, його голос прозвучав, як крик відчаю вченого й інтелігента, який чимало зробив для того, щоб Україна з її історією й культурою не зникла, як Атлантида... Пишучи листа Валуєву, Костомаров відчував, бачив, що короткочасна «відлига», яка настала була для українства після смерті Миколи I, уже закінчилася. Припинив існування журнал «Основа», пригасла справа з організацією українських недільних шкіл, у середовищі «шістдесятників» з’явилися настрої зневіри, а П.Куліш узагалі подасться до Варшави, щоб служити в царській адміністрації... Тим ціннішим був цей майже самотній голос людини, яка служила справедливості та істині... «СОВОКУПНОЕ ОБСУЖДЕНИЕ» Намір П.Валуєва дійти спільної згоди стосовно доцільності чи недоцільності видання книг українською мовою для народу, зрештою, зайшов у глухий кут. За бюрократичною російською традицією «совокупное обсуждение» дуже затяглося. Обер-прокурор Святійшого Синоду роздумував цілих півтора року! Можливо, тому, що сама проблема здалася йому не більше як «причудливой литературной затеей», хоча й із небезпечним політичним підтекстом. Проте вирішальним чинником, який зумовив такий, а не інший фінал історії з секретним валуєвським циркуляром, виявилася особлива думка міністра народної освіти О.Головніна. Забороняти видання можна за «мысли, в них изложенные, а не за язык, на котором написаны», — вважав Головнін. До того ж, заборони завжди викликають гнів і обурення в тих, чиї національні почуття зачіпаються, — отже, чи доцільно урядові запускати «бумеранг»? Наштовхнувшись на факт «разномыслия», П. Валуєв доповів по інстанції, що «означенный вопрос подлежит дальнейшему обсуждению в законодательном порядке». Справу відклали в «довгий ящик»... Втім, свою лиху місію секретний циркуляр устиг виконати: 1866 року українською мовою не було видано жодної книжки...
