Щоб знайти в собі сили та сенс розвитку, просіваєш через сито спогадів знівечені абортами сексуальні відчуття, знищені вічними злиднями естетичні запити, знецінені віком вірування. Немов вода в пісок, ідуть безсонні ночі й маленькі радощі. Болісний, надлюдський біль пологів забуваєш, а муку відірваності від дитини, яка десь лежить у дитячому відділенні, запам’ятовуєш назавжди. Через усе життя несеш цю першу справжню, відчайдушну, тривожну тугу, усвідомлення свого безсилля і ніколи вже не віриш у те, що твоя кохана, близька людина зможе захистити тебе. Прощаєш чоловікові усе за хвилини непередаваних почуттів, коли народжується дитя, яке усвідомлено носиш у собі й чекаєш не тому, що треба чи можна народжувати, а тому, що хочеться відчути, як воно тягне з тебе молоко і затишно вміщується в тебе на руках. Немовля відразу ж називаєш лагідним, пестливим словом і не впізнаєш свого голосу. Бо це голос любові. Він набирає ще одну цифру кодового замка скриньки Пандорри під назвою — жінка. Щоб замок відкрився, недостатньо втратити цнотливість і народити дітей. Треба зрозуміти, навіщо ти це робиш, і оцінити якості переживань. Бо саме вони й є енергією життя, її значенням і суттю, метою, засобом, нашою місією та випробуванням нею. Жінка складається із всесвіту бажань, енергетично випромінює їх у простір з тембром голосу, що притягує поглядом і ароматом, який неможливо заглушити ніякими парфумами. Але при цьому вона пізнає чоловіка, не бажаючи його, а з цікавості та підсвідомого прагнення до власності. Її існування являє собою спонтанний процес здійснення бажань, який сильна половина людства пояснює певною неповноцінністю, властивій жіночій натурі. Але по суті природного розподілу життєвих місій, поки чоловіки вивчають і оцінюють свої бажання, жінка завжди й в усьому, незважаючи ні на що, навіть на можливе вигнання з раю, зриває яблуко в райському саду просто тому, що її цікавить його смак. І потім вислуховує чоловічі докори в дурості й непродуманості своїх вчинків. Прагнуть до кохання з вічним квітковим питанням: любить — не любить, але повнота відчуттів приходить тільки тоді, коли починаєш всерйоз цікавитися власними почуттями. І увага чоловіка вже хвилює аж так, позаяк своє бажання матеріалізується в конкретний процес, а ритуальні атрибути у вигляді квітів, цукерок не варті й сотої секунди погляду, здатного дати миттєву відповідь на запитання про всю повноту можливих почуттів. Настає час зрозуміти, що за брехню самим собі завжди доводиться сплачувати за повною програмою, і ніяких знижок життя ніколи нікому не робить. Одержуємо рівно стільки, скільки даємо — секс за секс, любов за любов, а за секс-бізнес — рахунок за тарифом. Бажання розслабитися з конкретним об’єктом відходить, не засмучуючи, а цінність кохання починає набувати якісного номіналу ціною в справжні почуття, включити які можуть тільки власні інтелектуальні, почуттєві потреби, якщо ми здатні відрізнити їх від тваринного голоду. До усвідомлення цінності і суті любові не можна прийти пізно. В цьому процесі час не має значення. Але ми здебільшого, напевно, за звичкою віримо, що кохання тільки для підлітків. Боїмося кохання і соромимося сили своїх почуттів. Дивимось на пенсіонерів із власними дітьми як на збоченців, складаємо анекдоти про бабусю Пугачову та оцінюємо особисті запити за еталоном певного елітарного прошарку, який не завжди спроможний підтвердити, що доріс до усвідомлення престижності наявності істинних почуттів. Знівечена ідеологією культура відносин між чоловіком та жінкою споруджує між ними стіну нерозуміння. Кожен прагне бути зрозумілим усіма, часом не розуміючи себе самого і не ускладнюючи життя усвідомленням власних бажань.
Рухаючись життєвим маршрутом, чоловіки та жінки йдуть паралельно і в різних напрямах. Наприклад, коли жінка щось каже, вона здійснює своє бажання бути почутою. Всі слова, які вона вимовляє, відображають її рівень усвідомлення себе. І що більше вона себе усвідомлює, то менше говорить, якщо не хоче розкривати своє єство. Вимовляючи слова, вона не в змозі приховати про себе нічого. Це просто неможливо. Тому, щоб зрозуміти сутність жінки, досить навчитися її чути. Але зазвичай чоловік тільки вдає із себе уважного слухача. Сам при цьому дивиться на її губи і подумки творить з ними і з нею самою все, що хоче, не сприймаючи нічого, крім тембру її голосу. Він упивається своєю творчістю, але майже ніколи в такій якості не матеріалізує її в конкретному процесі саме тому, що жінка не дає йому шансу це зробити. Минає час, спокійна реакція на її губи і ноги вчить чути сказане. І якщо чоловік раптом розуміє, що саме ця жінка не здатна до повноцінної співтворчості кохання з ним, що він як майстер і творець нічого не може їй дати, то тут же згадує, що вона в перший же день зустрічі казала йому саме це, не знаючи його, а неусвідомлено відчуваючи. Просто він не прагнув зрозуміти її, точнісінько як і вона не прагнула усвідомити суть своїх власних бажань щодо нього. В цій глухоті та сліпоті ми ламаємо одне одного в м’ясорубці побутових відносин, починаючи творити знівечені почуття і перетворюючи наше життя на сховище нездійсненних бажань. Проживши половину життя і побачивши, наскільки воно захаращене, нам стає моторошно. Чоловік починає гарячково шукати об’єкт, який дасть йому свободу дій і реальні відчуття. А жінка в цьому ж прагненні шукає творця, який бачить у ній такий об’єкт. Але з віком обом робити це набагато складніше. Він, повертаючись у власну молодість, втомлюється від активного фізіологічного процесу і скоріше, ніж раніше, втрачає здатність творити й насичуватися, бо його розум і душа залишаються холодними. Їх не дозволяє запалити власний рівень пізнання жінки, що підіймає планку вимог усе вище й вище в бік взаємної співтворчості, що починається на стадії обопільних, усвідомлених сексуальних бажань. А вона, як правило, вже не в змозі переступити через власні комплекси та особисті проблеми. Пастка з власних догм — ось її дітище. В ній усе нібито виправдано — і перший сексуальний досвід із цікавості, і секс як подружній обов’язок, як хатня робота, як приємна звичка, як хвороба. І вибиває зі звичного ритму життя тільки усвідомлене бажання сексу як кохання, що лякає абсолютною свободою вибору. Жінка розуміє, що якщо такого бажання немає до чоловіка, то або вона забула, що таке кохання, або ніколи не кохала, або назавжди своїм неприйняттям його природи знищила в ньому творця своїх задоволень. Як важливо, важко і боляче пройти через цю межу власної правди про себе. За нею немає ніяких відповідей, але водночас за нею нове життя, в якому вже не існує самотності, зате є усвідомлена нехіть від знівечених почуттів. І перші кроки в цьому житті дають жінці абсолютно нові переживання, почуттєві відкриття. Шлях до народження любові стає метою. Йдучи цим шляхом, жінка заново пізнає себе, і бажання вибухають у ній вогнем очей, киплять, затуманюючи розум, примушуючи з надлюдською силою хотіти творити, народжувати, їсти, пити, рухатися, вбирати в себе інформацію, спілкуватися з людьми, прикрашати себе і все навколо себе. Одяг, музика, люди, що йдуть назустріч, весь матеріальний світ змінюється в кольорі. Навіть смак хліба й води стає іншим, повітря відчувається кожною клітинкою тіла, очі здатні прочитати душевний стан, а мозок починає чути істинне й подвійне значення всіх слів. Тому як даність сприймаються свої та чужі слабкості, всім прощаються помилки й нерозуміння тебе. Немає образ ні на кого, є вдячність усім людям за те, що вони існують, що вони такі прекрасні. А народження любові сприймається як нагорода. І немає страху втратити її, позаяк уже воістину знаєш, що вона з тобою доти, поки любиш. Як тільки перестанеш любити і почнеш брехати собі, виправдовуючи її відсутність об’єктивними причинами, вона піде. І її відхід буде так само прекрасний, як і народження. Бо він знову поставить тебе перед вибором — сказати собі правду, вистраждати істину, якісно нову сутність своїх бажань, пройти шляхом народження кохання або померти душею і тілом у полоні знівечених відчуттів.
