МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
НАЦІОНАЛЬНИЙ ЛІСОТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ УКРАЇНИ
Кафедра обліку і аудиту
Реферат з дисципліни
Фінанси, гроші та кредит

План
1. Види, форми та методи фінансового контролю.
2.Функції податків.
3.Класифікація державних позик, джерела іх погашення.
4.Ринок цінних паперів. Суть, функції фондової біржі. Види операцій на фондовій біржі.
Список використаної літератури.
Види, форми та методи фінансового контролю.
Успішне та ефективне проведення фінансового контролю залежить від рівня організації і видів контролю, форм і методів його проведення.
Розрізняють декілька видів фінансового контролю залежно від різних класифікаційних ознак.
Залежно від суб'єктів, що здійснюють фінансовий контроль та характеру контрольної діяльності, розрізняють наступні його види:
Державний фінансовий контроль здійснюють державні органи влади та управління. Головна його мета - забезпечити інтереси держави і суспільства щодо поступлень доходів і витрачання державних коштів. Від його організації багато в чому залежать шляхи економічного розвитку держави, рівень добробуту населення, масштаби тіньової економіки і економічних злочинів.
Відомчий фінансовий контроль застосовується тільки до підвідомчих підприємств і організацій. Він здійснюється контрольно-ревізійними підрозділами міністерств і відомств , охоплює діяльність підзвітних їм підприємств, установ і організацій. В останні роки в процесі адміністративної реформи у зв'язку з ліквідацією великої кількості міністерств та появою підприємств нових форм власності масштаби відомчого контролю значно скоротилися.
Громадський (суспільний) фінансовий контроль здійснюють громадські організації (партії, рухи, профспілкові організації тощо). Об'єкт контролю залежить від завдань, які перед ним стоять.
Аудит - це незалежний зовнішній фінансовий контроль, заснований на комерційних засадах. Поява та розвиток аудиту в сучасних умовах господарювання зумовлена наступними чинниками:
- значним скороченням масштабів неефективного відомчого контролю;
- появою підприємств нових форм власності, які не підпорядковуються вищестоящій організації, яка здійснює контроль за їхньою діяльністю;
- неможливістю загальнодержавними органами фінансового контролю охопити регулярними і глибокими перевірками всі суб'єкти господарювання, що і покладається на аудиторські фірми.
Залежно від джерел інформації й методики виконання контрольних дій фінансовий контроль поділяють на документальний і фактичний. Поділ за цією ознакою є певною мірою умовним, тому що в основу його розмежування покладено лише різні джерела даних, що використовуються при здійсненні контрольних дій. Так, джерелами інформації для документального контролю є первинні документи, бухгалтерська, статистична звітність, нормативи та інша документація. Фактичний контроль ґрунтується на вивченні фактичних даних про об'єкт контролю за даними їх перевірки в натуральному вираженні. А тому він не
може бути всеохоплюючим з огляду на безперервний характер фінансово-господарських операцій.
Залежно від цільової спрямованості контрольних дій виділяють тактичний і стратегічний контроль. Стратегічний фінансовий контроль
спрямовується на розв'язання стратегічних питань розвитку підприємства у майбутньому, тактичний вирішує поточні питання їхньої фінансової діяльності.
Залежно від місця здійснення фінансового контролю виділяють такі його види як контроль на місцях, коли суб'єкт виконує контрольні дії безпосередньо на підконтрольному об'єкті, та дистанційний контроль при якому суб'єкт контролює віддалений від нього об'єкт за допомогою інформації, яка передається за допомогою засобів зв'язку.
Контроль поділяють також на внутрішній і зовнішній. Вони можуть носити характер ієрархічного контролю. Такий контроль можна розглядати на різних рівнях:
- між законодавчою владою і урядом;
- між центральною владою і бюджетними установами;
- між розпорядниками бюджетних коштів різних рівні;
-між управліннями та підпорядкованими їм підрозділами. Характерною ознакою ієрархічний контролю є підзвітність. Це означає, що
нижчестоящі установи ат підрозділи відповідають за результати діяльності на конкретному рівні, а вищестоящі - регулюють відповідну діяльність та контролюють її.
Зовнішній контроль — контрольні заходи, які здійснюються ззовні та охоплюють усю систему державних органів, а тому можуть сприйматися як макрозаходи.
Здійснення зовнішнього контролю розпочинається з вироблення макроекономічної політики, визначення допустимого рівня видатків і дефіциту. На підставі цих загальних завдань складаються плани використання коштів, формується бюджет, який, у свою чергу, є необхідною законодавчою й адміністративною основою щорічного бюджетного циклу. Центральні органи виконавчої влади мають можливість виконувати відповідні функції регулювання -вони визначають правила використання внутрішніх систем обліку, цільового виділення коштів, норми та принципи здійснення видатків, а також види і форми звітності та періодичності її подання.
Внутрішній контроль — оперативні заходи, що проводяться самою організацією. Він доповнює макроекономічну стратегію, розроблену центральними органами. Організація самостійно проводить стратегічний аналіз напрямків власної фінансової діяльності та підготовки відповідних фінансових планів і бюджетів. Після складання і затвердження планів доходів і витрат основну увагу організації приділяють проблемам управління й оперативного фінансового контролю.
Обидва види контролю доповнюють один одного і між ними існує тісний зв'язок. Лише у оптимальному поєднанні цих двох видів контролю можна добитися їх повної віддачі та ефективності.
Важливою ознакою класифікації фінансового контролю є форма його здійснення як засіб вираження змісту об'єкта контролю. Формами фінансового контролю є певні сторони виявлення змісту фінансового контролю залежно від часу здійснення контрольних дій. Виділяють такі форми фінансового контролю:
Попередній, поточний і наступний. Критерій розмежування цих форм полягає у зіставленні часу здійснення контрольних дій із процесами формування і використання фондів фінансових ресурсів. Водночас вони тісно взаємопов'язані, відображаючи тим самим безперервний характер контролю.
Попередній (превентивний) фінансовий контроль проводиться до здійснюється фінансових операцій і має велике значення для попередження порушень. Він передбачає оцінку обґрунтованості фінансових програм і прогнозів в процесі складання, розгляду і затвердження бюджетних планів всіх рівнів, кошторисів позабюджетних фондів - на основі оцінки обґрунтованості розподілу ВВП та інших макроекономічних показників розвитку економіки держави, на мікрорівні - в процесі розробки фінансових планів і кошторисів, кредитних і касових заявок, фінансових розділів бізнес-планів, складанні прогнозів балансів суб'єктів господарювання.
В умовах переходу до ринкової економіки превентивний фінансовий контроль є найефективнішою формою, оскільки дозволяє запобігти перевитратам і втратам фінансових ресурсів, порушенню законодавства. На стадії фінансового прогнозування і планування превентивний контроль слугує передумовою для прийняття оптимальних управлінських рішень.
Поточний (оперативний) фінансовий контроль є органічною частиною оперативного фінансового управління й регулювання фінансово-господарської діяльності підприємств, організацій, установ, галузей економіки. Він проводиться в короткі проміжки часу в процесі здійснення фінансово-господарських операцій (перерахування податків, зборів, утворення фондів грошових коштів, здійснення виплат тощо). Опираючись на дані первинних документів оперативного і бухгалтерського обліку та інвентаризацій, поточний контроль дає змогу регулювати фінансові операції, що швидко змінюються, попереджувати збитки і втрати.
Наступний (ретроспективний) фінансовий контроль здійснюється шляхом аналізу і ревізії бухгалтерської і фінансової звітності після закінчення звітного періоду (за підсумками місяця, кварталу, року). Він характеризується поглибленим вивченням фінансової діяльності за попередній період, дає змогу масштабно оцінити позитивні та негативні сторони фінансової діяльності суб'єктів господарювання, розробляти заходи щодо їх усунення.
Слід зазначити, що всі форми фінансового контролю взаємопов'язані і доповнюють одна одну. Так, попередній контроль забезпечує перевірку проектів
бюджетів, фінансових планів, кошторисів тощо. Поточний контроль допомагає своєчасно виявити вади й порушення в процесі фінансово-господарської діяльності та своєчасно їх усунути. Наступний контроль виявляє вади, які не були виявлені попереднім та поточним контролем.
Важливою ознакою класифікації фінансового контролю є його метод. Основними методами фінансового контролю, як конкретних способів (прийоми) його проведення, є: ревізія, перевірка, обстеження, нагляд.
Перевірка проводиться по окремих питаннях фінансово-господарської діяльності на основі бухгалтерських документів. У процесі перевірки виявляються порушення фінансової дисципліни і вживаються заходи щодо їх усунення.
Обстеження охоплює окремі сторони діяльності підприємств і установ. У процесі обстеження можуть здійснюватися певні виміри виконаних робіт, витрачання матеріалів, палива, енергії. Обстеження може проводитись також через опитування, спостереження тощо. Характерним для обстеження є використання прийомів зіставлення фактичного стану справ з нормативним.
Нагляд проводиться контролюючими органами за економічними суб'єктами, що отримали ліцензію на певний вид фінансової діяльності: страхову, інвестиційну, банківську тощо. Він передбачає контроль за дотриманням встановлених правил і нормативів, порушення яких призводить до відкликання ліцензії.
Ревізія — це метод документального контролю за всією фінансово-господарською діяльністю підприємства, організації, установи за певний проміжок часу з метою встановлення законності здійснюваних операцій, їхньої доцільності та ефективності, провірки дотримання фінансової дисципліни, правильності обліку й достовірності облікових і звітних даних.
За отупінню охоплення господарської діяльності суб'єкта розрізняють наступні види ревізій:
Повна ревізія передбачає перевірку всіх сторін фінансово-господарської діяльності об'єкта контролю. Характеризується загальним глибоким вивченням фінансового боку діяльності організації, максимально можливим застосуванням різних методів контролю.
Часткова ревізія проводиться для перевірки окремих сторін або учасників фінансово-господарської діяльності господарюючих суб'єктів. Проводиться з певного переліку питань за допомогою ознайомлення з окремими напрямками фінансової діяльності.
Комплексна ревізія являється найбільш повною, охоплює усі сторони діяльності підконтрольного підприємства, організації, установи, господарську і фінансову діяльність суб'єкта контролю, питання збереження і ефективного використання фінансових ресурсів, якості та стану бухгалтерського обліку та звітності. Для перевірки вузьких технічних і технологічних питань до ревізії
залучаються відповідні спеціалісти, що дозволяє забезпечити ефективність і повноту її результатів.
Тематична ревізія проводиться в однотипних підприємствах, організаціях, установах по певному переліку питань, що дозволяє виявити типові недоліки або порушення і прийняти заходи до їх усунення. Вона дозволяє зосередитись лише на окремих аспектах діяльності.
Залежно від ступеня охоплення фінансових і господарських операцій розрізняють (повноти залучених документів):
Суцільні ревізії передбачають перевірку усіх операцій на певній ділянці діяльності за весь підконтрольний період.
Вибіркова ревізія - це перевірка певної частини первинних документів за певний проміжок часу. Як правило, перевіряють один місяць у кварталі, при виявленні порушень переходять до суцільної ревізії.
Комбінована ревізія передбачає перевірку одних учасників суцільним методом, а інших — вибірковим, що дозволяє ревізувати (охопити) великі об'єкти з великим документооборотом, які здійснюють крупні господарські операції.
За результатами проведеної ревізії оформляється акт, на основі якого приймаються заходи щодо усунення порушень, відшкодування матеріальних збитків і притягнення винуватців до відповідальності.
Використання всієї сукупності видів, форм і методів контролю у їх тісній взаємодії має надзвичайно велике значення для ефективного функціонування системи фінансового контролю у цілому.
2. Функції податків.
Основні терміни та поняття: функції податків, фінансово-економічні методи регулювання, регулююча функція податків, стимулююча функція податків, перерозподільча; функція податків, фіскальна функція податків, економічна функція податків, контрольна функція податків.
Базову основу функціонального прояву системи оподаткування становлять функції фінансів, як загальна економічна категорія розподілу.
Загальновизнаними є дві функції фінансів: розподільча та контрольна. В рамках кожної з них формується особлива функціональна спеціалізація податкових відносин. Це й становить методологічну основу для формулювання податкових функцій.
Податкова функція — це прояв сутності податків в дії, спосіб виразу їх властивостей.
Функції податків — це перш за все теоретичне передбачення того, що в них проявиться суспільне призначення податків, як забезпечити доходи держави без нанесення будь-яких збитків розвитку бізнесу в країні.
У числі податкових функцій економісти звичайно називають такі функції, як фіскальна, регулююча, економічна, перерозподільча, контрольна, стимулююча. Ці функції приводяться як в повному обсязі, так і у компонуванні окремих з них. З числа податкових функцій відразу ж треба вилучити економічну функцію. Самою по собі економічною категорією є поняття «оподаткування».
Звичайно основними функціями податків вважаються фіскальна та регулююча.
За допомогою фіскальної функції податків реалізується головне суспільне призначення податків — формування фінансових ресурсів держави, які акумулюються в бюджеті та у державних цільових фондах, які необхідні для виконання державою своїх власних функцій. Відповідно до цієї функції в країні проводиться стягнення частини доходів підприємств та громадян для утримання державного апарату, оборони країни та тієї частини невиробничої сфери, яка не має власних джерел доходів, або вони недостатні для забезпечення потрібного рівня розвитку. Це, зокрема, такі установи, як заклади охорони здоров'я, наукові, учбові заклади, театри, бібліотеки, архіви, музеї тощо.
Здавна податки в усіх державах вводились з метою виконання фіскальної функції, тобто забезпечення держави коштами для фінансування державних витрат. Потім держави в більшій чи в меншій мірі почали використовувати податкові ставки та податкові пільги з метою регулювання соціально-економічних процесів. І тоді вже податки стали виконувати регулюючу функцію, тобто впливати на відтворення — стимулювати чи стримувати темпи виробництва, збільшувати чи зменшувати накопичення капіталу та платоспроможність населення тощо, сприяти вирішенню різного роду соціальних проблем, таких, як захист незахищених верств населення, провадження ефективної демографічної політики тощо.
Ринкова економіка — це економіка, що регулюється. Уявити собі ефективно функціонуючу ринкову економіку в сучасному світі, що не регулюється державою, неможливо. Інша справа — як вона регулюється, яким чином, у яких формах тощо. Якими б не були ці форми та методи, центральне місце в самій системі регулювання належить податкам. Ось чому на одне з перших місць треба поставити функцію, без якої в економіці, що базується на товарно-грошових відносинах, не можна обійтися. Ця функція податків — регулююча.
Державне регулювання здійснюється за двома основними напрямами:
1) регулювання ринкових товарно-грошових відносин. Воно полягає головним чином у визначенні «правил гри», тобто розробка законів, нормативних актів, що визначають взаємовідносини діючих на ринку осіб, перш за все підприємців, роботодавців та найманих працівників. До них відносяться закони, постанови, інструкції центральних органів виконавчої влади, що регулюють взаємовідносини товаровиробників, продавців, покупців, діяльність банків, товарних та фондових бірж, а також бірж праці тощо. Цей напрямок державного регулювання ринку безпосередньо з податками не пов'язаний;
2) регулювання розвитку народного господарства, суспільного виробництва в умовах, коли основним об'єктивним економічним законом, що діє у суспільстві, є закон вартості. Тут мова йде головним чином про фінансово-економічні методи впливу держави на інтереси людей, підприємців з метою спрямування їх діяльності в потрібному та вигідному суспільству напрямі.
Таким чином, розвиток ринкової економіки регулюється фінансово-економічними методами — шляхом застосування налагодженої системи оподаткування, обігу позичкового капіталу та застосування процентних ставок, виділення з бюджету капітальних вкладень та дотацій, державних закупівель та обслуговування народногосподарських програм тощо. Центральне місце у цьому комплексі економічних методів посідають податки.
Маніпулюючи податковими ставками, пільгами та штрафами, змінюючи умови оподаткування, вводячи одні й скасовуючи інші податки, держава створює умови для прискореного розвитку певних галузей та виробництв, сприяє рішенню актуальних для суспільства проблем. Оскільки регулююча функція податків спрямована на економічні та соціальні процеси в державі, її можна розділити на економічну, стимулюючу, соціальну тощо.
Інша функція податків — стимулююча. За допомогою податків, пільг та санкцій держава стимулює технічний прогрес, збільшення робочих місць, капітальні вкладення та розширення виробництва тощо. Так, наприклад, в багатьох розвинутих країнах звільняються від оподаткування витрати на науково-дослідницькі та дослідно-конструкторські роботи. Робиться це по-різному. Так, наприклад, в Німеччині вказані витрати включаються до собівартості й тим самим автоматично звільняються від оподаткування.
Аналогічно, з метою стимулювання окремих галузей народного господарства в Україні законодавством передбачається їх пільгове оподаткування.
З метою зниження цін на науково-технічну продукцію українським законодавством передбачено звільнення її від оподаткування податком на додану вартість.
Наступна функція податків — перерозподільча. Ця функція податків виражає їх сутність як особливого централізованого інструменту розподільних відносин. За допомогою податків здійснюється перерозподіл розподілених частин сукупного доходу суспільства. У бюджеті концентруються кошти, що спрямовуються потім на вирішення народногосподарських проблем, як виробничих, так і соціальних, фінансування крупних міжгалузевих, комплексних, цільових програм — науково-технічних, економічних тощо.
За допомогою податків держава перерозподіляє частину прибутку підприємств та підприємців, доходів громадян, спрямовуючи її на розвиток виробництва та спеціальної інфраструктури, на інвестиції в капіталомісткі та фондомісткі галузі з тривалими термінами окупності проведених витрат: залізниці та автостради, видобувні галузі, електростанції тощо. В сучасних умовах значні кошти з бюджету повинні бути спрямовані на розвиток сільськогосподарського виробництва, відставання якого найбільш суттєво відображається на всьому стані економіки країни та життєвому рівні населення країни.
Перерозподільча функція податкової системи носить яскраво виражений соціальний характер. Побудована відповідним чином система оподаткування дозволяє надати ринковій економіці соціальну спрямованість, як це зроблено, наприклад, в Німеччині, Швеції та багатьох інших країнах світу. Це досягається шляхом встановлення прогресивних ставок оподаткування, спрямування значної частини бюджетних коштів на соціальні потреби населення, остаточного або часткового звільнення від податків громадян, що потребують соціальної підтримки.
Нарешті, остання функція податків — контрольна. Вона, як економічна категорія, заключається в тому, що з'являється можливість кількісного відображення податкових надходжень та їх співставлення з потребами держави в фінансових ресурсах. Завдяки контрольній функції податків оцінюється ефективність податкового механізму, забезпечується контроль за рухом фінансових ресурсів, проявляється необхідність внесення змін і доповнень у систему оподаткування.
Сутність контрольної функції податків заключається в тому, щоб платники податків, зборів та інших обов'язкових платежів своєчасно і в повному обсязі сплачували їх відповідно до чинного законодавства.
Вказане відмежування функцій системи оподаткування носить умовний характер, оскільки всі вони пов'язані та здійснюються одночасно. Чим стабільніше буде система оподаткування, тим впевненіше почуватиме себе підприємець: він може заздалегідь та досить точно розрахувати, який буде ефект від виконання заключених ним угод, вирішення господарських проблем, проведення фінансових операцій. Адже невизначеність — це самий головний ворог підприємництва. Підприємницька діяльність завжди пов'язана з ризиком, але ступінь ризику принаймні подвоюється, якщо до нестійкої ринкової кон'юнктури додається не стабільність податкової системи, нескінченні зміни ставок та умов оподаткування.
3.Класифікація державних позик, джерела іх погашення.
Державні позики можна кваліфікувати за такими ознаками:
1) за суб’єктами позикових відносин позики поділяються на розташовувальні центральними і місцевим органами управління;
2) в залежності від міста розташування державні позики поділяються на внутрішні та зовнішні;
3) в залежності від обігу на ринку державні позикові інструменти бувають ринкові і не ринкові. Ринкові позики вільно продаються і купляються. Вони є головними при фінансуванні бюджетного дефіциту. Не ринкові - не можуть вільно міняти своїх володарів. Вони не підлягають обігу на ринку цінних паперів. Завжди випускаються державою, щоб привернути певних інвесторів, специфічним інтересам яких і відповідають. Так, не ринкові державні облігації випускаються на Заході для мобілізації коштів недержавних пенсійних фондів, строкових компаній, дрібних інвесторів;
4) в залежності від строку притягнення коштів державні позики поділяються на короткострокові ( із строком погашення до 1 року ), середньострокові ( від 1 до 5 років), довгострокові ( від 5 і вище ). Короткострокові позики використовуються для фінансування тимчасових розривів в надходженні прибутків і здійсненні розходів. Звичайно в цих цілях випускаються векселя. Центральний уряд випускає казначейські векселя, місцеві органи влади - муніципальні. В Італії казначейські векселя виробляються строком на 3, 6, 12 місяців; в Японії - 60 днів; Великобританії- 91 день. Виключенням є Німеччина, де казначейські векселя випускаються строком до 2-ох років. У ряді держав для привернення коштів на більш довгий період використовуються казначейські ноти, які отримали менше розповсюдження, як векселя. В ФРН вони випускаються зі строком погашення в 3 - 4 роки, в Італії 2 - 3 роки, в США від 1 до10 років. Притягнення коштів найбільш довгий період здійснюється за допомогою облігацій;
5 ) в залежності від забезпечення боргових зобов’язань, вони поділяються на закладні і беззакладні. Закладні облігації забезпечуються чимось конкретним, наприклад, визначеними прибутками або майном. Такі облігації звичайно випускаються місцевими органами влади. Беззакладні не забезпечуються нічим визначеним. В ролі забезпечення служить все майно держави чи даного муніципалітету. Центральні органи влади як правило запускають безакладні облігації. Їх надійність виключно висока, і тому інвестори, не потребують ніяких додаткових гарантій;
6) за характером виплачуваних прибутків боргові зобов’язання поділяються на: виграшні, відсоткові і з нулевим купоном. Виплата прибутку по виграшним облігаціям здійснюється на основі лотареї. Ці облігації не користуються великим попитом. Інвестори намагаються отримати стабільний прибуток вони не надіються на волю випадку. Ті ж, хто хоче отримати виграш, надають перевагу лотерейним білетам. Головним видом являються відсоткові облігації, прибуток за якими виплачується 1,2 або 4 рази на рік на основі купонів. Більшість інвесторів віддає перевагу цим борговим зобов’язанням.
Короткострокові позикові інструменти держави не мають купонів. Вони продаються із скидкою з номіналу, а викупаються по номіналу. Окрім короткострокових і деякі довгострокові боргові зобов’язання не мають купонів. Весь прибуток за ними виплачуються разом із сумою головного боргу. Як і короткострокові облігації, вони продаються зі скидкою із номіналу, а викупаються за номіналом. Такі облігації отримали назву облігації з нулевим купоном.
7) в залежності від методу визначення прибутку боргові зобов’язання держави діляться на: з твердим прибутком і з плаваючим прибутком. У разі випадків фіксована ставка по цінним паперам є причиною росту видатків держави по виплату відсотків, в інших випадках вона може відлякнути інвесторів, очікуючи підвищення відсотка.
Для покриття бюджетного дефіциту доводиться розташувати позики при відносно завищеному рівні відсоткової ставки. В становлений аналогічний відсоток за своїм борговим зобов’язання на весь строк позики, який може скласти 20-30 років, держава перекладе на плечі платників податків додаткові витрати. Щоб уникнути такої ситуації, можливі два варіанти.
Перший допускає покриття потреб у грошових коштах за рахунок короткострокового чи середньострокового позик і випуску (коли відсотна ставка впаде) довгострокового. Однак, в цьому випадку позичальник несе додаткові витрати, пов’язані з випуском, розміщенням і погашенням довгострокової позики. Не виключена можливість, що в очікуванні підвищення відсотної ставки, інвестори не виявлять інтересу до довгостроковго кредитування.
Другий варіант вирішує всі названі проблеми, оскільки передбачає сестиматичний перегляд відсотку виплачуваємого за цінними паперами.
У якості бази для цього, як правило, використовується ставка по міжбанківським кредитам у державі. Однак такі позики мають великий недолік - боржник не в змозі спланувати свої витрати:
8) в залежності від обов’язків позичальника твердо дотримуватись строків погашення позики, встановлені при його випуску, позикові інструменти діляться на зобов’язання з правом дострокового погашення і без права дострокового погашення.
Питання про дострокове погашення боргових зобов’язань стає актуальним тільки тоді, коли на фінансовому ринку відбуваються суттєві зміни. Наприклад, позичальник випустив облігації з щорічним фіксуванням прибутків в 12%, а через рік ставка впала і склала 6%. В цьому випадку позичальник за знає суттєвих збитків, тоді як інвестор отримує значний виграш. Якщо облігації були випущені з правом дострокового погашення, збитки позичальника і виграш інвестора зводиться до мінімуму. Перший випускає і розміщує нові позики і погашує старі.
Сьогодні кримінальні ділки мають, як ніколи, благодатний грунт для здійснення своїх темних справ. Вони діють під надійним прикриттям багатьох негативних чинників і явищ - кризи в економіці, спаду виробництва, розбалансування державних фінансів, інфляції, великого бюджетного дефіциту, украй напруженої ситуації на ринку кредитних ресурсів і, нарешті, недосконалості законодавства, що регулюють фінансово-господарські відносини.
Зусилля зловмисників зосереджені на розкладанні коштів, легалізації злочинно здобутих грошей та поширені впливу на ключові позиції в економіці. Для досягнення своєї мети кримінальні ділки не нехтують жодним брудним засобом. Отож, масового характеру в кредитно фінансовій та банківській системах набули факти розкрадання грошей з використанням фіктивних платіжних документів і підроблених банківських гарантій, нецільове використання пільгових кредитів, “відмивання” кримінальних грошей, почастішали випадки посадових зловживань з боку керівників і службовців банків.
Великої шкоди завдають державні розповсюджені нині факти переведення в готівку кредитів, позик, інвестицій, переказів через установи банку, страхові компанії та інші комерційні структури. Потім ці суми привласнюються і використовуються шахрайським шляхом. А коли, через досить тривалий час з’ясовується, що одній із договірних сторін завдано чимало матеріальних збитків, і засновники приватних комерційних фірм звертаються по допомогу в арбітражні суди і далі в органи внутрішніх справ, - розшукати та повернути в банківські установи викрадені кошти виявляється вже неможливим.
Зауважу, що асортимент способів розкрадань, які здійснюються безпосередньо в банках досить широкий. Кошти вкладників наприклад, розкрадються шляхом їх повного або часткового неоприбуткування чи привласнення нарахованих відсотків за вкладами клієнтів. Облігації державної позики та інші цінні папери привласнюються під час купівлі їх у населення. Грошові кошти розкрадаються під виглядом їх конвертації у ВКВ або за допомогою небезпечних чекових книжок чи платіжного доручення у супроводі фінансового кредитового авізо.
Звичайно, якби існував ефективний комплексний механізм економічної безпеки всіх суб’єктів у сфері фінансово-господарських відносин у тому числі і держави), якби була налагоджена система взаємодії та інформування між банківськими установами та правоохоронними органами - ці правопорушення стали б просто неможливими. Та на практиці все йде, на жаль, по іншому сценарію. Головна причина - в суттєвих суперечностях нормативної бази, що регулює надання тих чи інших відомостей правоохоронним та контролюючим органам. Скажімо, Закон “Про банки і банківську діяльність” та інші нормативні акти не можуть розв’язати протиріччя щодо надання інформації про діяльність суб’єктів підприємства. Відповідно до п.17 ст.11 Закону України “Про міліцію” правоохоронним одержувати на письмовий запит відомості, необхідні у справах про злочини, що знаходяться у проваджені міліції”.
При цьому , даною нормою не встановлено, що необхідна інформація має видаватися тільки після порушення кримінальної справи. Однак працівники установ та організацій - власники інформації - чомусь практикують це положення саме так.
Отож, створюється замкнуте коло: без конкретних документів, що підтверджують наявну оперативну інформацію про встановлення правопорушення, правоохоронні органи не можуть порушити щодо підозрюваного кримінальну справу, а банківські установи погоджуються надавати необхідний нам матеріал тільки за фактом порушення кримінальної справи. Гірше того, аналіз законодавчих актів стосовно даної проблеми демонструє також суперечливість статусу підстав доступу правоохоронних органів до інформації, що містить банківську, комерційну таємницю та інші конфіденційні відомості. В одному випадку закон надає право витребування відомостей і документів по кримінальних справах, в другому - просто по справах, в третьому - за наявності інформації про злочини, в четвертому - за наявності потреби одержання розвідувальної інформації в інтересах держави і суспільства. Така розбіжність обумовлює по-перше, цілком різні процесуальні дії відповідних посадових осіб, а по друге, призводить до багатьох конфліктних ситуацій.
Вільне - як кому заманеться - тлумачення одного й того ж закону не сприятиме ані боротьбі зі злочинністю, ані захисту банківської та комерційної таємниці, ані підвищенню рівня економічної безпеки суб’єктів підприємництва в процесі здійснення фінансово-господарської діяльності. Вихід із такого складного становища ми вбачаємо у створенні комплексної нормативної бази, яка б регулювала дані про правовідносини ( і не тільки стосовно правоохоронних органів), а також формування єдиного банку даних куди б відповідні органи, установи організації в обов’язковому порядку і в установлені терміни надавали точно визначені відомості, в тому числі конфіденційного характеру, і могли б в нормативно-закріпленому порядку отримувати інформацію. Відповідно до завдання і повноваження того чи іншого органу. Інакше кажучи, за банківськими установами треба законодавче закріпити обов’язок інформувати правоохоронні органи про будь-які сумнівні банківські операції, особливо про спроби “відмивання” брудних грошей.
Звичайно, запропоновані заходи не такі прості й не можуть бути швидко реалізовані. Проте вирішення нагальних проблем щодо протидії поглибленню “тінізації” економіки та регулювання порядку отримання правоохоронними органами інформації від суб’єктів господарювання можна і прискорити шляхом внесення змін і доповнень до нормативних актів, що регламентують ці взаємовідносини, розробки механізму своєчасного інформування правоохоронних органів, налагодження взаємодії між працівниками банків та органів внутрішніх справ.
4.Ринок цінних паперів. Суть, функції фондової біржі.
Види операцій на фондовій біржі.
Ринок позичкового капіталу відіграє важливу роль у фінансовій системі. Однак він має одне суттєве обмеження — досить короткі (як правило, до одного року) терміни надання кредитів. Це пов’язано з двома чинниками. Перший полягає в тому, що банки переважно мають у своєму розпорядженні так звані «короткі» гроші, тобто залучені на обмежені строки, і тому не можуть надавати позичок на більш тривалий період. Другий чинник пов’язаний із тим, що банк як комерційна структура має за мету отримання прибутку, а основним фактором його формування є не стільки рівень процентних ставок, скільки швидкість обороту позичкового фонду. Крім того, одержання кредиту в банку вимагає дотримання багатьох вимог з боку позичальника. Тому паралельно з кредитним ринком значного поширення набув ринок цінних паперів.
Ринок цінних паперів складається з акцій, облігацій, казначейських векселів, депозитних та інвестиційних сертифікатів, комерційних паперів, що є інструментами даного ринку. Певною мірою до цінних паперів належить комерційний вексель, однак його слід розглядати насамперед як інструмент комерційного кредиту. Крім того, є так звані деривативи — похідні інструменти (опціони, ф’ючерси та ін.), які відображають різні види контрактів з торгівлі цінними паперами. У зв’язку з цим, як правило, розрізняють ринок цінних паперів і ринок похідних інструментів. Однак останній за своїм змістом не відображає самостійних фінансових ресурсів, а показує форми і методи торгівлі ними.
Акція являє собою документ, який засвідчує право на певну частину власності акціонерного товариства і дає право на отримання доходу від неї у вигляді дивідендів. Існують різні види акцій, які визначають різні права їх власників: прості й привілейовані; іменні та на пред’явника; паперові та електронні; номінальні та без номіналу; платні та преміальні; з вільним та обмеженим обігом.
Використання різних видів акцій пов’язане з різними цілями, якими керуються засновники акціонерних товариств.
Проста акація дає право голосу (за принципом: одна акція — один голос), однак не гарантує отримання дивідендів. Розмір дивідендів залежить від обсягів отриманого прибутку та відповідних рішень акціонерів. Привілейовані акції надають певні переваги їх власникам, насамперед у правах на отримання доходу. Як правило, ці переваги виражаються у фіксованому проценті дивідендів, які виплачуються незалежно від отриманого прибутку. Разом з тим власники привілейованих акцій здебільшого позбавляються права голосу.
Іменна акція передбачає її закріплення за певним власником, який вказується на акції. При цьому ведеться книга обліку, в якій фіксуються всі власники акцій та реквізити належних їм акцій. Продаж чи передання іменної акції іншому власникові фіксується відповідними записом чи заміною акції. Акція на пред’явника не передбачає фіксації її власника, її перехід від одного власника до іншого не вимагає ніякого оформлення.
Паперові акції являють собою цінні папери, які емітуються з дотриманням певних вимог щодо їх оформлення і друкування. Друкування акцій можуть здійснювати тільки уповноважені організації з дотриманням вимог щодо їх захисту від підробки. При цьому іменні акції мають найнадійніший захист, оскільки ведеться книга реєстрації. Електронні акції існують у вигляді записів на файлах у комп’ютерах. Облік акцій ведеться в депозитарії.
Номінальні акції являють собою цінні папери, на яких зазначається їх номінальна вартість. В окремих випадках вона може не вказуватись, тобто це акція без номіналу. Платні акції — це акції, що купуються під час їх випуску. Преміальні акції пов’язані з капіталізацією нагромадженого нерозподіленого прибутку. Вони розподіляються між акціонерами пропорційно кількості придбаних ними платних акцій. Акції з вільним обігом можуть без будь-яких обмежень переходити від одного власника до іншого. Акції з обмеженим обігом або взагалі не можуть переходити до іншого власника, або тільки в обмежених, наперед визначених випадках.
Облігація являє собою боргове зобов’язання позичальника перед кредитором, яке оформляється не кредитною угодою, а продажем-купівлею спеціального цінного паперу. Існують різні види акцій залежно від емітента, способу виплати доходу, термінів, на які вона випускається, умов обігу та надійності.
Залежно від емітента, тобто того, хто їх випускає, облігації поділяються на державні, місцеві, інституційні, у тому числі корпоративні. Державні облігації випускають центральні органи управління. Як правило, емітентом є Міністерство фінансів. Залучені кошти спрямовуються на покриття бюджетного дефіциту чи на фінансування певних інвестиційних проектів. Облігації місцевих позик випускають місцеві органи управління. Інституційні облігації випускаються суб’єктами підприємницької діяльності, фінансовими компаніями, корпоративні — акціонерними товариствами.
Залежно від способу виплати доходу розрізняють процентні, дисконтні й конвертовані облігації. Процентні облігації передбачають виплату доходу у вигляді річного процента, що встановлюється до номінальної вартості. За дисконтними дохід формується у вигляді різниці між номінальною вартістю і цінами купівлі. Конвертовані облігації передбачають не виплату доходу, а обмін їх на нові. При цьому номінальна вартість придбаних облігацій збільшується, тобто дохід утворюється за рахунок різниці між номінальною вартістю нових і попередніх облігацій.
За термінами випуску розрізняють строкові, безстрокові та облігації з правом дострокового погашення. Строкові випускаються на певні терміни, які не можуть змінюватись. Залежно від тривалості періоду вони поділяються на короткострокові (до одного—двох років), середньострокові (до п’яти років) та довгострокові (понад п’ять—десять років). Слід зазначити, що в кожній країні існує свій підхід до визначення термінів розмежування облігацій на коротко-, середньо- і довгострокові. Безстрокові облігації не передбачають визначення термінів їх випуску. Облігації з правом довгострокового погашення передбачають право емітента на довгострокове погашення.
За умовами обігу облігації, як і акції, поділяються на дві групи: з вільним і обмеженим обігом залежно від прав на їх перехід від одного до іншого власника.
За надійністю облігації поділяються на забезпечені та незабезпечені. Забезпечені облігації передбачають гарантії їх погашення і виплати доходу з дотриманням установлених строків. Забезпеченням таких облігацій може бути нерухоме майно, земля, державні цінні папери тощо. Об’єкти і фонди забезпечення вказуються при випуску забезпечених облігацій. Незабезпечені облігації не передбачають встановлення їх забезпечення, на що вказується в умовах випуску. Державні облігації незалежно від того, вказуються чи ні об’єкти і форми їх забезпечення, завжди вважаються забезпеченими, оскільки держава не може збанкрутувати і завжди має достатні ресурси.
Казначейський вексель є формою боргового зобов’язання держави. На відміну від державних облігацій, казначейські векселі випускаються на строк, як правило, до одного року під покриття бюджетного дефіциту з виплатою доходу у вигляді дисконту.
Депозитний сертифікат є формою боргового зобов’язання комерційного банку. Мобілізація ресурсів банком на певний, наперед визначений період, може здійснюватись шляхом відкриття депозитних вкладів і випуску депозитних сертифікатів. Перевагою сертифікатів є можливість їх продажу, тобто досить висока ліквідність.
Інвестиційний сертифікат являє собою цінний папір, який випускається інституційними інвесторами для мобілізації коштів з метою їх наступного вкладення в цінні папери.
Комерційні папери випускаються відомими компаніями з метою мобілізації позичкових коштів на більш дешевих умовах, ніж банківський кредит. Вони не мають ніякого забезпечення і випускаються на пред’явника строком до одного року. Доходи за комерційними паперами виплачуються, як правило, у вигляді дисконту. За своєю сутністю комерційні папери є борговим зобов’язанням.
Функціонування ринку цінних паперів забезпечується його суб’єктами: емітентами, інвесторами, посередниками, фондовою біржою.
Емітент — це юридична особа, чи уповноважений державою орган, який здійснює випуск цінних паперів в обіг. Залежно від емітента розрізняють корпоративні (акціонерних товариств) і державні цінні папери. Порядок випуску цінних паперів регламентується окремим законодавством, реєструється і контролюється уповноваженими органами (Міністерством фінансів чи спеціальною комісією з цінних паперів). Головна мета емітента полягає у залученні необхідних йому коштів. Тому таким важливим є забезпечення привабливості цінних паперів, яка досягається за рахунок рівня їх дохідності, стабільності, високою ліквідністю та умовами випуску, виплати доходу і погашення чи викупу й продажу. Кожний емітент намагається створити найбільшу заінтересованість для покупців, що веде до постійного розвитку ринку.
Інвестор — це юридична чи фізична особа, а в окремих випадках держава, яка, купуючи цінні папери певного емітента, вкладає (інвестує) кошти в його діяльність. Маючи широкий вибір різних видів цінних паперів великої кількості емітентів, інвестори обирають найкращі, з їх погляду, варіанти розміщення своїх коштів. При цьому виділяються два основні чинники — дохідність і гарантія надійності вкладень, між якими існує зворотна залежність: чим вища надійність, тим нижча дохідність, і навпаки. Оскільки абсолютно безризикованих вкладень не існує, то доцільно знижувати ризик шляхом розкладання його на різних емітентів. У сучасних умовах функціонування ринку цінних паперів ґрунтується на теорії інвестиційного портфеля, який дає змогу, з одного боку, мінімізувати ризики кожного інвестора, а з іншого — створити можливості для участі на ринку широкого кола емітентів.
Посередники виконують роль сполучної ланки між емітентом та інвестором. З одного боку, вони виконують посередницькі функції стосовно емітента, проводячи операції з випуску і розміщення цінних паперів на ринку, їх реєстрації і зберігання. Добре знаючи ринок, вони краще розуміються на тому, які цінні папери та умови їх випуску найдоцільніші для конкретного емітента, як провести роботу, щоб забезпечити розміщення цінних паперів. З іншого боку, вони надають послуги інвесторам у придбанні цінних паперів, виходячи з побажань інвестора стосовно дохідності й надійності вкладень.
Роль фінансових посередників на ринку цінних паперів над-звичайно важлива, адже саме вони визначають його активність та ефективність. Безпосередні взаємовідносини емітентів та інвесторів можливі тільки при обмежених рамках ринку або при цілеспрямованій емісії цінних паперів під конкретних інвесторів. В умовах нинішнього, практично безмежного міжнародного ринку цінних паперів на ньому можуть працювати лише фахівці, які досконало володіють навичками роботи на ринку та добре його знають.
Посередники на фінансовому ринку поділяються на фінансових, якими є інституційні інвестори, та обслуговуючих — реєстратори, депозитарії та ін. Інституційні інвестори розглядаються як колективні інвестори на ринку цінних паперів, які централізують фінансові ресурси індивідуальних інвесторів. Видами фінансових посередників є інвестиційні фонди, трасти і компанії. Вони мобілізують кошти шляхом випуску власних цінних паперів — інвестиційних сертифікатів.
Інвестиційні фонди і трасти здійснюють тільки мобілізацію коштів. Розміщення коштів проводять спеціальні компанії — інвестиційні керуючі, а зберігання забезпечують депозитарії. Інвестиційні фонди укладають з інвестиційними керуючими угоди щодо здійснення інвестиційної діяльності, а трасти довіряють інвестиційним керуючим мобілізовані кошти. Як правило, трасти створюються на певний термін і здійснюють тільки один випуск сертифікатів. Після їх погашення вони закриваються. Інвестиційні фонди діють тривалий період. Вони є двох типів — відкриті й закриті. Відкриті здійснюють випуск і погашення інвестиційних сертифікатів на постійній основі. Закриті здійснюють разовий випуск сертифікатів і не погашають їх на першу вимогу власника. Інвестиційні компанії, на відміну від фондів і трастів, здійснюють розміщення мобілізованих коштів самостійно. Їх інвестиційні сертифікати можуть виставлятись на продаж на фондових біржах.
Обслуговуючі посередники на ринку цінних паперів належать до його інфраструктури. Вони не беруть участі у мобілізації і розміщенні фінансових ресурсів, але сприяють цим процесам. Реєстратори надають послуги щодо ведення реєстру власників іменних цінних паперів, а депозитарії — зі збереження і (або) обміну прав власності на цінні папери та обслуговують угоди, пов’язані з рухом цінних паперів. Ці незалежні від емітентів та інвесторів посередники забезпечують надійне функціонування ринку цінних паперів.
Фондова біржа є особливим посередником на ринку цінних паперів, будучи центром торгівлі ними. Вона виконує три основні функції — посередницьку, індикативну та регулятивну. Сутність посередницької функції полягає в тому, що фондова біржа створює достатні й всебічні умови для торгівлі цінними паперами емітентам, інвесторам та фінансовим посередникам. Торговельні угоди на біржі укладають брокери. Вони діють від імені своїх клієнтів-інвесторів, емітентів чи фінансових посередників, купуючи чи продаючи цінні папери. При цьому права власності на куплені цінні папери чи отримані від їх реалізації гроші належать клієнтам. Дохід брокера формується за рахунок комісійних від укладених угод. Крім того, у торгівлі на біржі беруть участь дилери. Вони купують через брокерів цінні папери з метою їх наступного перепродажу. Їх дохід формується за рахунок різниці в цінах купівлі й продажу цінних паперів.
Індикативна функція фондової біржі полягає в оцінці вартості й привабливості цінних паперів. Саме на біржі проводиться котирування цінних паперів, яке дає інформацію інвесторам про вартісну і якісну оцінку цінних паперів та динаміку їх розвитку. Це створює передумови для надійного і достовірного механізму торгівлі, хоча і не виключає можливостей цілеспрямованих махінацій з метою спекуляції цінними паперами. Водночас це є важливим чинником стимулювання ефективної діяльності емітентів. Будь-які помилки відразу спричиняють зниження вартості емітованих ними цінних паперів, а відтак і попиту на них, що веде до зменшення притоку фінансових ресурсів. Тому для емітента так важливо забезпечувати стабільний фінансовий стан та високі фінансові результати.
Регулятивна функція фондової біржі виражається в організації торгівлі цінними паперами. Вона встановлює вимоги до емітентів, які виставляють свої цінні папери на біржові торги, правила укладення і виконання угод, механізм контролю за діяльністю суб’єктів біржової торгівлі. Біржі здійснюють контроль за фінансовим станом емітентів. Вони мають право на отримання та перевірку інформації про їх діяльність. Відповідно біржі можуть знімати з котирування окремих емітентів, які або не виконують вимог біржової торгівлі, або мають незадовільні фінансові показники. Мета контрольної діяльності біржі — забезпечення достовірності котирування цінних паперів та надійності біржової торгівлі.
Фондові біржі відіграють надзвичайно важливу роль як в економічній та фінансовій системах окремих країн, так і на рівні міжнародної економіки та міжнародних фінансів. Через них проходять колосальні фінансові ресурси, доступ до яких досить не простий. Тільки найбільш потужні, надійні й стабільні емітенти, які мають високі фінансові результати, можуть їх отримати. Стабільність у світі багато в чому залежить від урівноваженості попиту і пропозиції на фондових біржах, що є основою регулювання біржової діяльності. На відміну від банків, які самостійно визначають напрями вкладення своїх ресурсів, фондова біржа не може адміністративно регулювати грошові потоки. Однак, хоча інвестори самостійно визначають, куди вкладати гроші, керуються вони при цьому, насамперед, біржовим котируванням цінних паперів.
Фондова біржа — це важлива індикативна структура у фінансовій системі, яка відображає стан економіки і фінансів та рівень ділової активності.
Сприяючи раціональному руху, розподілу і перерозподілу фінансових ресурсів між окремими емітентами різних галузей, регіонів та країн, фондові біржі, як і комерційні банки, є рушійною силою економічного розвитку. Разом з тим, якщо банки розглядаються як мозковий центр і кровоносна система економіки, то фондові біржі виконують насамперед роль нервової системи. Вони дають змогу вчасно відстежувати процеси, які характеризують стан економіки та фінансової системи і приймати відповідні рішення. Тому провідні фондові біржі (Нью-Йорк, Токіо, Лондон, Париж, Франкфурт, Копенгаген) стали світовими фінансовими центрами, ситуація на яких значною мірою визначає фінансову політику всіх країн світу.
Ринок цінних паперів структурується за двома ознаками: стадіями та місцем торгівлі. За стадіями торгівлі розрізняють первинний та вторинний ринки. Первинний ринок являє собою випуск цінних паперів в обіг, який здійснюється на основі оголошення про емісію. Торгівля ведеться між емітентами, з одного боку, та інвесторами і фінансовими посередниками — з іншого. Вторинний ринок характеризується операціями перепродажу цінних паперів, які здійснюються між окремими інвесторами, інвесторами і фінансовими посередниками та між фінансовими посередниками.
За місцем торгівлі ринок цінних паперів поділяється на біржовий та позабіржовий. Біржовий включає угоди, що укладаються на фондовій біржі, й охоплює насамперед вторинний ринок, хоча в окремих випадках і первинне розміщення цінних паперів може здійснюватись через фондову біржу. Позабіржовий ринок охоплює угоди, які укладаються і здійснюються поза біржою. Він пов’язаний насамперед з первинним ринком, однак позабіржові операції можуть здійснюватись і на вторинному ринку.
Широкий вибір інструментів ринку цінних паперів, умов їх випуску, погашення та виплати доходу, різні схеми торгівлі та взаємозв’язків між суб’єктами ринку цінних паперів забезпечують максимальну мобілізацію фінансових ресурсів, їх раціональний розподіл і швидкий перерозподіл та ефективне використання. Це визначає значну роль і важливе місце цієї ланки фінансового ринку у фінансовій системі та її вплив на соціально-економічний розвиток.
Список використаної літератури
Василик О.Д. Теорія фінансів: Підручник. – К.: НІОС.-2000.
Атаманчук О.В. Регулююча функція податків та регуляторний потенціал податковоїсистеми // Економіка та держава. - 2008. - № 10. - С. 26-29
К. Ковальчук, Т. Рева Функції податків та їх реалізація в податковій системі України // Вища школа. - 2008. - № 3. - С. 70-83
Соколовська А.М. Податкова політика в Україні у контексті її впливу на розвиток економіки // Фінанси України. - 2006. - № 9. - С. 65-81
http://economika.kiev.ua/index.
http://www.readbookz.com/book/