Міністерство освіти і науки України
Національний університет водного господарства та природокористування
Кафедра політології, соціології і права
Реферат
з правознавства на тему:
«Спадкове право»

Рівне-2010
Зміст
Вступ.
Розділ I Строк видачі свідоцтва про право на спадщину
1. Поняття спадщини.
2. Спадкування.
3. Спадкування за законом.
4. Прийняття спадщини.
5. Оформлення права на спадщину.
Розділ II Проблемні питання в правовому регулюванні спадкового права за Новим Цивільним Кодексом
1. Питання пов’язані з місцем відкриття спадщини.
2. Проблеми при визначенні кола спадкоємців.
3. Проблемне трактування норми статті 1270 «Строки прийняття спадщини»
Розділ III Міжнародний досвід
1. Впровадження нового цивільного кодексу в Нідерландах і практичні проблеми його застосування голландськими правниками (право власності і спадкове право).
Висновки
Список використаної літератури
Вступ.
Важливим елементом процесу перебудови, реформування та демократизації всіх систем суспільства в Україні є формування правової держави, яка покликана забезпечити виконання конституційного принципу верховенства права (ст. 8 Конституції України та забезпечувати недоторканість і захист майнових та немайнових прав кожного громадянина країни).
Питання спадкового права залишаються в центрі уваги суспільства та держави, законодавців та дослідників, кожного громадянина, оскільки питання спадщини тією чи іншою мірою торкаються інтересів кожного.
Інститут спадкового права в усіх правових системах, як стародавніх, так і сучасних, є одним із найважливіших, адже його значимість обумовлюється тим,що об’єктом спадкування є право власності.
З 1 січня 2004 року набрав чинності Цивільний Кодекс України, шоста книга якого «Спадкове право», і регулює питання спадкового права в Україні.
Цивільні правовідносини характеризуються тим, що вони виникають між самостійними і рівними, з точки зору закону, суб’єктами. В цьому разі рівність і самостійність включає в себе наявність у кожної із сторін у правовідносини як прав, так і обов’язків і це в свою чергу означає, що кожний із учасників правовідносин має реальну можливість впливати на поведінку протилежної сторони, якщо остання буде мати наміри вийти за межі закону, договору, в тому числі і шляхом звернення до суду.
Отже, цивільний процес сприяє учасникам цивільних правовідносин у реалізації ними своїх прав і юридичних обов’язків. Але для того, щоб правильно сформулювати вимогу до суду у спадкових справах, треба чітко розуміти, в чому полягає сутність спадкування, хто може бути спадкодавцем, які права і обов’язки включаються в спадщину.
В даній курсовій роботі вироблена спроба розглянути питання пов’язані зі спадкуванням, строками видачі свідоцтва про право на спадщину.
Так в розділі першому дана кратка характеристика спадщини, видам спадкування за законом і за заповітом, прийняття спадщини і оформлення права на спадщину.
В розділі другому розглянуті деякі питання пов’язані з проблемами, які виникають в правовому регулюванні спадкового права за новим Цивільним Кодексом. В першу чергу, це стосується строку видачі свідоцтва про право на спадщину. До проблемних питань застосування спадкового права за новим Цивільним Кодексом можна віднести також питання визначення додаткового строку, достатнього для подання спадкоємцям заяви про прийняття спадщини.
В роботі наведені приклади з судової практики, коли суддями було дуже важливо прийняти рішення, щоб воно відповідало принципам як законності, так і справедливості, тому, що були пропущені строки на прийняття спадщини. В розділі третьому, на прикладі Нідерландів, показано, як в цієї країни відбувається процес впровадження нових законів. Процес виписування тексту нового закону триває довго. Правильні і потрібні формули шукаються в ході консультацій з представниками науки і практики для того, щоб кожна проблема мала своє рішення.
Da tua dum tua sunt, post mortem
Tuncua non sunt. – Віддій твоє, поки
Воно твоє, після смерті, воно
не твоє.
Розділ I
1. Поняття спадщини.
Спадкування існує майже стільки, скільки існує цивілізація, оскільки переважній більшості людей властиво бажання хоч трохи полегшити життя нащадкам після своєї смерті. Отже, спадкування – перехід прав та обов’язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Звідси випливає, що спадкове право – це сукупність правових норм, які регулюють порядок переходу прав та обов’язків померлого до інших осіб. Слід наголосити, що спадщина відкривається після смерті фізичних осіб і лише вони можуть бути спадкодавцями. Юридичні особи не помирають, а ліквідовуються; отже, вони можуть бути тільки спадкоємцями. Не буває спадкування і між живими.
До складу спадщини входять усі права та обов’язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини, існування яких не припиняється його смертю. Не входять до складу спадщини права та обов’язки, що нерозривно пов’язані з особою спадкодавця, зокрема: особисті немайнові права, право на відшкодування шкоди у зв’язку з каліцтвом. До спадщини входять і борги спадкодавця. Однак спадкоємець, який прийняв спадщину. Відповідає за борги спадкодавця лише в межах дійсної вартості успадкованого ним майна.
З 1 січня 2004 року набрав чинності Цивільний Кодекс України, шоста книга «Спадкове право», і регулює питання спадкового право в Україні.
Відповідно до ст. 1221 Цивільного кодексу України місцем відкриття спадщини є останнє місце проживання спадкодавця. Згідно з п. 187 Інструкції «Про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, місцем відкриття спадщини визнається останнє постійне місце проживання спадкодавця, а якщо воно невідоме – місце знаходження майна або його основної частини». В ст. 1221 ЦК України зазначено «останнє місце проживання, а п. 187 Інструкції «останнє постійне місце проживання». Кожне з цих фактів має своє юридичне значення та підтвердження повними документами.
Тож, стаття 3 Закону України від 11.12.2003 року № 1382-IV «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» оперує двома терміналами «місце проживання» та місце перебування.
Місце проживання, відповідно до цього Закону, є адміністративно-територіальна одиниця на території якої особа проживає строком понад шість місяців на рік. А місце перебування – це адміністративно-територіальна одиниця, на території якої особа проживає строком менше шести місяців на рік. В обох випадках йдеться про адміністративно-територіальну одиницю, на території якої проживає особа. Різниця лише у строках проживання. У першому випадку йдеться про строк понад шість місяців на рік, у другому – менше шести місяців на рік. Підтвердження місця перебування та місця проживання здійснюється за допомогою реєстрації, тобто внесення відомостей до паспортного документа та внесення цих даних до реєстраційного обліку відповідного органу спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань реєстрації. Тож, особа може бути зареєстрована в одному місці, а проживати зовсім в іншому.
Нині між спадкоємцями виникає спір щодо, місця відкриття спадщини, який узгоджується з відповідними рішеннями суду. Щоб уникнути непорозумінь, доречно було б внести зміни до ч. 1 та ч.2 статті 1221 Цивільного Кодексу України, де визначити:
1. Місцем відкриття спадщини є останнє місце реєстрації проживання спадкодавця;
2. Якщо місце реєстрації проживання спадкодавця невідоме, місцем відкриття спадщини є місце знаходження та реєстрації нерухомого майна, або основної його частини, а за відсутності нерухомого майна – за місцем реєстрації основної частини рухомого майна, а в разі, якщо рухоме майно не підлягає реєстрації, за місцем знаходження такого майна за постійним місцем проживання спадкодавця, а не за місцем реєстрації проживання.
Було б значно доцільніше регулювати спадкові відносини не за останнім місцем проживання, а за місцем реєстрації, адже саме в цьому законодавець визначив правовий зв'язок спадкодавця із спадщиною та спадкоємцями. Тим більш, що в ч.6 ст. 29 ЦК України визначено, що фізична особа може мати кілька місць проживання.
Такі зміни дадуть змогу уникнути судових спорів стосовно вищезазначеного.
Спадкоємцями можуть бути особи, які були живими на момент смерті спадкодавця, а також діти померлого, зачаті за його життя і народжені після його смерті. Проте не мають права стати спадкоємцями особи, які навмисно позбавили життя спадкодавця або кого-небудь із спадкоємців або зробили замах на їх життя. Крім цього, за законом не мають права стати спадкоємцями батьки після дітей, стосовно яких вони позбавлені батьківських прав і не були поновлені в цих правах на момент відкриття спадщини, а також батьки і неповнолітні діти, що злісно ухилялись від виконання покладених на них законом обов’язків щодо утримання спадкодавця, якщо ці обставини підтвердженні в судовому порядку.
2. Спадкування за заповітом.
Відповідно до ст. 1217 ЦК України спадкування здійснюється за заповітом або за законом. Заповіт – це особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. За своєю сутністю заповіт є одностороннім правочином – дією однієї сторони, що може бути представлена однією або кількома особами (ч.3 ст.202 ЦК України). Зазвичай заповіт складається однією особою. Проте новий ЦК України не забороняє складання так званого спільного заповіту. До нього, зокрема, належить заповіт подружжя (ст. 1243 ЦК України). Як і будь-який інший правочин, заповіт має за мету настання певних юридичних наслідків: передачу прав та обов’язків спадкодавця іншій особі-спадкоємцю.
Закон визначає певні вимоги щодо особи заповідача. Право на заповіт має фізична особа є повною цивільною дієздатністю (ч.1 ст. 1234 ЦК України). Це може бути як повнолітня особа (за умови, що вона не визнана судом недієздатною), так і неповнолітня особа, яка в установленому законом порядку набула дієздатності і повному обсязі до досягнення 18 років – у разі реєстрації шлюбу, емансипації та ін. (статті 1234, 1235 ЦК України). Заповідач має розуміти значення своїх дій і їх наслідки, тому забороняється протиправний вплив на свідомість людини під час складення заповіту. У зв’язку з цим існує правило, відповідно до якого право на заповіт здійснюється заповідачем особисто, а вчинення заповіту через представника не допускається).
Заповідач визначає зміст заповіту та його основні положення. Заповідач має право призначити коло спадкоємців, визначити обсяг спадщини, зробити заповідальний відказ, покласти на спадкоємців інші обов’язки, встановити у заповіті сервітути. Заповідач також має право скасувати або змінити заповіт. У цьому полягає свобода заповіту.
Визначаючи коло спадкоємців, заповідач може призначити своїми спадкоємцями одну або кілька фізичних осіб. Закон визначає коло осіб, які мають право на обов’язкову частку у спадщині (ст. 1241 ЦК України).
1. «Малолітні, неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти спадкодавця, непрацездатна вдова (вдовець) та непрацездатні батьки спадкують, незалежно від змісту заповіту, половину частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом (обов’язкова частка).
(Абзац перший частини першої статті 1241 викладено у новій редакції згідно із Законом України №2146-IV від 03.11.2004р.).
Розмір обов’язкової частки у спадщині може бути зменшений судом з урахуванням відносин між цими спадкоємцями та спадкодавцем, а також інших обставин, які мають істотне значення.
2. До обов’язкової частки у спадщині зараховується вартість речей звичайної домашньої обстановки та вжитку, вартість заповідального відказу, встановленого на користь особи, яка має право на обов’язкову частку, а також вартість інших речей та майнових прав, які перейшли до неї як до спадкоємця.
3. Будь-які обмеження та обтяження, встановлені у заповіті для спадкоємця, який має право на обов’язкову частку у спадщині, дійсні лише щодо тієї частини спадщини, яка перевищує його обов’язкову частку».
Заповідач має право визначити обсяг спадщини і заповідати спадкоємцям усі свої права та обов’язки або їх частину. До числа спадкоємців входять і ті спадкоємці за законом, яким інші частина спадщини була передана за заповітом (ст. 1223 ЦК України). Відповідно до цього їхня частка у спадщині буде збільшена.
Крім загальних, заповідач має право зробити у заповіті особливі розпорядження. До них, зокрема, належать:
1) заповідальний відказ (легат) (ст. 1237 ЦК України);
2) покладення на спадкоємця деяких обов’язків (ст. 1240 ЦК України);
3) визначення умови отримання спадщини (ст. 1242 ЦК України);
4) під призначення спадкоємця (ст. 1244 ЦК України);
5) встановлення сервітуту (ст. 1246 ЦК України);
6) призначення виконавця заповіту (ст. 1386 ЦК України).
Дійсність заповіту безпосередньо пов’язана з додержанням відповідних умов щодо його форми. Заповіт має бути письмовим посвідчений нотаріусом або іншою посадовою чи службовою особою, зазначено у ЦК України (статті 1248, 1251, 1252).
ст. 1248 ЦК України 1) нотаріус посвідчує заповіт, який написаний заповідачем власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів;
2) нотаріус може на прохання особи записати заповіт з її слів власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів.
У цьому разі заповіт має бути вголос прочитаний заповідачем і підписаний ним.
Якщо заповідач через фізичні вади не може сам прочитати заповіт, посвідчення заповіту має відбуватися при свідках (ст. 1253 цього Кодексу)
Свідками не можуть бути:
1) нотаріус або інша посадова, службова особа, яка посвідчує заповіт;
2) спадкоємці за заповітом;
3) члени сім’ї та близькі родичі спадкоємців за заповітом;
4) особи, які не можуть прочитати або підписати заповіт.
Отже,свідками можуть бути дієздатні особи, які розуміють значення своїх дій і не є прямо або опосередковано зацікавленими щодо спадку.
Одним з основних положень спадкового права є таємниця заповіту стаття 1255 ЦК України «1. Нотаріус, інша посадова особа, службова особа, яка посвідчує заповіт, свідки, а також фізична особа, яка підписує заповіт замість заповідача, не мають права до відкриття спадщини розголошувати відомості щодо факту складення заповіту, його змісту, скасування або зміни заповіту»
3. Спадкування за законом.
Досить часто спадкодавці не складають заповіти. Якими же чином слід поступати в цьому випадку? Тут діє дуже просте правило: спадкоємство відбувається за законом, оскільки воно не змінено заповітом.
ст. 1258 «Черговість спадкування за законом
1. Спадкоємці за законом одержують право на спадкування почергово.
2. Кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від її прийняття, крім випадків, встановлених статтею 1259 цього Кодексу»
До числа спадкоємців за законом належать також непрацездатні особи, що перебували на утриманні померлого не менше як один рік до його смерті. Вони успадковують нарівні зі спадкоємцями тієї черги, яка закликається до спадкоємства.
Стаття 1266 «Спадкування за правом представлення
1. Внуки, правнуки спадкодавця спадкують ту частину спадщини, яка належала б за законом їхнім матері, батькові, бабі, дідові, якби вони були живими на час відкриття спадщини.
2. Прабаба, прадід спадкують ту частку спадщини, яка б належала за законом їхнім дітям (бабі, дідові спадкодавця), якби вони були живими на час відкриття спадщини.
3. Племінники спадкодавця спадкують ту частку спадщини, яка належала б за законом їхнім матері, батькові (сестрі, братові спадкодавця), якби вони були живими на час відкриття спадщини.
4. Двоюрідні брати та сестри спадкодавця спадкують ту частку спадщини, яка належала б за законом їхнім матері, батькові (тітці, дядькові спадкодавця), якби вони були живими на час відкриття спадщини.
5. Якщо спадкування за правом представлення здійснюється кількома особами, частка їхнього померлого родича ділиться між ними порівну.
6. При спадкуванні по прямій низхідній лінії право представлення діє без обмеження ступеня споріднення»
Якщо немає спадкоємців ні за законом, ні за заповітом, або жоден із спадкоємців не прийняв спадщини, або всі спадкоємці позбавлені заповідачем спадщини, майно померлого переходить до держави. Перехід майна до держави відбувається також у випадках, якщо хтось із спадкоємців відмовився від спадщини на користь держави. Зазначимо, що й у разі, якщо через відсутність спадкоємців за законом заповідана тільки частина майна спадкодавця, то решта майна переходить до держави.
4. Прийняття спадщини.
Для того щоб спадкоємець став власником належного йому майна, він має прийняти спадщину.
Стаття 1268 Прийняття спадщини
1. Спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її.
2. Не допускається прийняття спадщини з умовою чи із застереженням.
3. Спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї.
4. Малолітня, неповнолітня, недієздатна особа, а також особа, цивільна дієздатність якої обмежена, вважається такими, що прийняли спадщину, крім випадків, встановлених частинами другою четвертою статті 1273 цього Кодексу.
5. Незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві в часу відкриття спадщини»
Для прийняття спадщини необхідно подати заяву про прийняття спадщини: стаття 1269
1. Спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживає постійно із спадкодавцем, має подати до нотаріальної контори заяву про прийняття спадщини.
2. Якщо виникнення у особи права на спадкування залежить від неприйняття спадщини або відмови від її прийняття іншими спадкоємцями, строк встановлюється у три місяці з моменту неприйняття іншими спадкоємцями спадщини або відмови від її прийняття.
Якщо строк, що залишився, менший як три місяці, він продовжується до трьох місяців»
За загальними правилами поділ спадщини може бути здійснено після спливу строку на прийняття спадщини, коли відоме коло спадкоємців та всі обставини щодо спадкового майна. Проте закон містить правила спрямоване на захист інтересів ненародженої дитини. Відповідно до ч.2 ст. 1298 ЦК України, якщо заповіт складено на користь зачатої, але ще не народженої дитини, видача свідоцтва про право на спадщину і розподіл спадщини між усіма спадкоємцями може відбутися лише після народження дитини. Це правило стосується і дитини, зачатої під час життя спадкоємця, але народженої після його смерті, у разі спадкування за законом. Якщо дитина не народиться (у результаті штучного переривання вагітності) або народиться мертвою, то належна їй частка буде передана іншим спадкоємцям.
Спадкоємець, який прийняв спадщину, відповідає за боргами спадкодавця. Відповідно до ч.1 ст. 1282 ЦК України спадкоємці зобов’язані задовольнити вимоги кредитора повністю, але в межах вартості майна, одержаного у спадщину.
5. Оформлення права на спадщину.
Право на спадщину має бути оформлене в порядку, встановленому законом. У першу чергу це залежить від характеру спадкового майна. Якщо майно складають предмети звичайної домашньої обстановки та вжитку, спадкоємці можуть вчинити фактичні дії щодо його прийняття.
Стаття 1296 Право спадкоємця на одержання свідоцтва про право на спадщину:
1. Спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину.
2. Якщо спадщину прийняло кілька спадкоємців, свідоцтво про право на спадщину видається кожному з них із визначенням імені та часток у спадщині інших спадкоємців.
3. Відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину».
Якщо до складу спадщини входить нерухоме майно, спадкоємець який прийняв спадщину, зобов’язаний звернутися до нотаріуса за видачею йому свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно.
Стаття 1297 «Обов’язок спадкоємця звернутися за свідоцтвом про право на спадщину на нерухоме майно
1. Спадкоємець, який прийняв спадщину, у складі якої є нерухоме майно, зобов’язаний звернутися до нотаріуса за видачею йому свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно.
2. Якщо спадщину прийняло кілька спадкоємців, свідоцтво про право на спадщину видається на ім’я кожного з них, із зазначенням імені та частки у спадщині інших спадкоємців
Стаття 1298. Строк видачі свідоцтва про право на спадщину.
1. Свідоцтво про право на спадщину видається спадкоємцям після закінчення шести місяців з часу відкриття спадщини.
2. Якщо заповіт складено на користь зачатої, але ще не народженої дитини, видача свідоцтва про право на спадщину і розподіл спадщини між усіма спадкоємцями може відбутися лише після народження дитини.
Положення абзацу першого цієї частини застосовується також щодо дитини, зачатої за життя спадкодавця, але народженої після його смерті, у разі спадкування за законом.
3. До закінчення строку на прийняття спадщини нотаріус може видати спадкоємцеві дозвіл на одержання частини вкладу спадкодавця у банку (фінансової установи), якщо це викликано обставинами, які мають істотне значення»
1) «Якщо у складі спадщини, яку прийняв спадкоємець, є нерухоме майно, спадкоємець зобов’язаний зареєструвати право на спадщину в органах, які здійснюють державну реєстрацію нерухомого майна (стаття 182) цього Кодексу.
2) Право власності на нерухоме майно виникає у спадкоємця з моменту державної реєстрації цього майна» Стаття 1299 ЦК .
На майно, що переходить за правом спадкоємства до спадкоємців або держави, державним нотаріусом за місцем відкриття спадщини видається свідоцтво про право на спадщину. (стаття 66 Закону України «Про нотаріат»).
Стаття 67 Закону України «Про нотаріат»: «Про порядок видачі свідоцтва про право на спадщину:
Свідоцтво про право на спадщину видається за письмовою заявою спадкоємців, які прийняли спадщину в порядку встановленому цивільним законодавством, на ім’я всіх спадкоємців або за їх бажанням кожному з них окремо.
Спадкоємці, які пропустили строк для прийняття спадщини, можуть бути за згодою всіх інших спадкоємців, які прийняли спадщину, включені до свідоцтва про право на спадщину, як такі, що прийняли спадщину. Така згода спадкоємців повинна бути викладена у письмовій формі і подана державній нотаріальній конторі до видачі свідоцтва про право на спадщину.
Про видачу свідоцтва про право на спадщину на ім’я неповнолітнього чи недієздатного спадкоємця державний нотаріус повідомляє органи опіки та піклування за місцем проживання спадкоємця для охорони його майнових інтересів.
При переході спадкового майна до держави свідоцтво про право на спадщину видається відповідному фінансовому органові ».
Свідоцтво про право на спадщину за законом визначені ст. 68 Закону України «Про нотаріат».
Державний нотаріус при видачі свідоцтва про право на спадщину за законом перевіряє факт смерті спадкодавця, час і місце відкриття спадщини, наявність підстав для закликання до спадкоємства за законом осіб, які подали заяву про видачу свідоцтва, та склад спадкового майна.
Спадкоємці за законом, які позбавлені можливостей подати документи, що підтверджують наявність підстав для закликання до спадкоємства, можуть бути за письмовою згодою всіх інших спадкоємців, які прийняли спадщину і подали докази родинних, шлюбних чи інших відносин із спадкодавцем, включені до свідоцтва про право на спадщину.
ст. 69 Видача свідоцтва про право на спадщину за заповітом:
«Державний нотаріус при видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом перевіряє факт смерті спадкодавця, наявність заповіту, час і місце відкриття спадщини, склад спадкового майна.
Державний нотаріус також перевіряє коло осіб, які мають право на обов’язкову частину в спадщині».
Розділ II
Проблемні питання в правовому регулюванні спадкового права за Новим Цивільним Кодексом.
Цивільний Кодекс України, прийнятий 16 січня 2003 року, набрав чинності 01 січня 2004 року.
Виходячи із Прикінцевих та перехідних положень, Цивільний кодекс Української РСР від 18 липня 1963 року із змінами, внесеними до нього а також Закон Української РСР «Про затвердження Цивільного кодексу Української РСР, визнані такими, що втратили чинність з 01 січня 2004р».
Хотілося б відмітити, що у порівнянні із ЦК 1963 року ЦК України більше відповідає загальним європейським нормам, узяти хоча б главу 86 Кодексу, в якій значно розширене коло осіб, які мають право на спадкування за законом.
Стаття 520-532 в редакції 1963 року було визначено коло спадкоємців та черговість одержання ними права на спадкування.
Право на спадкування мали спадкоємці, які віднесені до першої черги спадкоємців за законом: діти (у тому числі усиновлені), подружжя і батьки (усиновителі) померлого, а також дитина, яка народилась після його смерті.
Онуки та правнуки спадкодавця мали право на спадкування у разі. Якщо на час відкриття спадщини не було в живих того із батьків, який був би спадкоємцем.
При відсутності спадкоємців першої черги, а також, якщо усі спадкоємці першої черги не запрошуються до спадкування, право на спадкування за законом набувають брати та сестри померлого, а також дід та бабця померлого, як з боку матері, так і з боку батька (друга черга).
До числа спадкоємців за законом також були віднесені непрацездатні особи, які перебували на утриманні померлого не менше одного року до його смерті.
Відповідно до Цивільного кодексу України право на спадкування отримали спадкоємці до шостого ступеня споріднення включно. Коло спадкоємців за законом було розширене і ті спадкоємці, які за ЦК 1963 року не мали права на спадкування, за ЦК України таке право отримали. Так, отримали право на спадкування у третю чергу рідні дядько та тітка спадкодавця, а у четверту чергу право на спадкування набули особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім’єю не менше як п’ять років до часу відкриття спадщини (спільно проживали, були пов’язані спільним побутом та мали взаємні обов’язки). У п’яту чергу право на спадкування за законом мають інші родичі спадкодавця до шостого ступеня споріднення включно, а також утриманці спадкодавця, які не були членами його сім’ї. Розширення кола спадкоємців за законом свідчить про те, що у цьому Кодексу закладені більш демократичні принципи спадкування, коли право на спадкування набули родичі до шостого ступеня споріднення.
Спадкування за законом збудоване на засадах послідовності закликання черг до спадкування та рівності часток спадкоємців однієї черги.
З прийняттям ЦК України. У разі відсутності спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняттям ними спадщини, а також відмови від її прийняття суд визнає спадщину відумерле за заявою відповідного органу місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини (ст. 1277 ЦК України).
Заява подається після спливу одного року з часу відкриття спадщини. Відповідно до абз. 2 п.5 розділу «Прикінцеві та Перехідні положення до ЦК України» правила ст. 1277 цього Кодексу про відумерле майно застосовується також до спадщини, від дня відкриття якої до набрання чинності цим Кодексом спливло не менше одного року. Тобто, з прийняттям ЦК України був змінений порядок і підстави переходу спадкового майна у власність територіальної громади за місцем відкриття спадщини. А тому визнання спадщини відумерлою та перехід права власності до територіальної громади став можливим лише за рішенням суду за заявою відповідного органу місцевого самоврядування. Виходячи з цього, можна зазначити одне із проблемних питань застосування книги шостої Цивільного кодексу України «Спадкове право» - це застосування абз. 1п.2 Прикінцевих та Перехідних положень до Цивільного Кодексу України, відповідно до норм якого правила цієї книги поширюються на спадщину, яка відкрилась до 1 січня 2004 року, але не була прийнята ніким із спадкоємців до цієї дати. Відповідно до проведеного аналізу судової практики по розгляду цивільних справ за позовами про визнання права власності на спадкове майно, спадщина на яке відкрилась до набрання чинності ЦК України і не була прийнята колом спадкоємців, які мали право на спадкування за нормами ЦК 1963 року, було встановлено, що майже у 80 відсотках справ, розглянутих за цією категорією, позови судами першої інстанції задовольнялись, оскаржувались такі рішення дуже рідко.
У якості відповідачів по цим справам притягувались відповідні місцеві ради та районні державні податкові органи, які проти задоволення позовних вимог не заперечували.
Так, по цивільній справі за позовом З. до ДПІ, Зміївської міської ради про визнання права власності на частину будинку в порядку спадкування, суд задовольнив позов, визнавши право власності на частину будинку за позивачем після смерті його тітки, яка померла в червні 2002 року і не мала спадкоємців, які мали право на спадкування за нормами ЦК 1963 року. Задовольняючи позовні вимоги суд виходив з того, що спадщина не була прийнята спадкоємцями за нормами ЦК 1963 року, який діяв на час відкриття спадщини, не була взята на облік податковими органами, міська рада із заявою про визнання спадщини відумерлою не зверталася, у зв’язку з чим суд прийшов до висновку про застосування до даних правовідносин абзацу 1 п.5 Прикінцевих і Перехідних положень до ЦК України та ст. 1265 цього Кодексу. Позивач проживав у будинку та прийняв спадщину після смерті своєї матері П. на частку, тому суд прийшов до висновку про визнання права власності на іншу ½ частину будинку, яка належала його тітці. Пред’явник міської ради проти задоволення позовних вимог не заперечував. Рішення у апеляційному порядку не оскаржувалось.
По іншій справі також були задоволені позовні вимоги М. До ДПІ у Зміївському районі та Борівській селищній раді Зміївського району про визнання права власності в порядку спадкування після смерті двоюрідного брата, померлого в січні 2002 року. Задовольняючи позовні вимоги суд виходив з того, що відповідачі проти позовних вимог не заперечували, спадкоємців у померлого за нормами діючого на час відкриття спадщини ЦК 1963 року не було. Позивач проживав в будинку, здійснював за ним догляд, є спадкоємцем п’ятої черги за нормами ЦК України. На абзаці 1 п.5 Прикінцевих і Перехідних положень суд не посилався.
По справі за позовом В. до ДПІ у Зміївському районі про визнання права власності у порядку спадкування після смерті Х., яка виховувала позивача з дитинства, спадщина відкрилась у 2000 році. Суд першої інстанції виходив з того, що представник відповідача позовні вимоги визнав і на підставі ст. 1264 ЦК України визнав право власності на будинок за позивачем, так як судовим розглядом було встановлено, що позивач проживав зі спадкодавцем однією сім’єю більше п’яти років, інші спадкоємці відсутні.
Рішення Вовчанського районного суду Харківської області від 06 жовтня 2004 року визнано право власності на 1/3 частину житлового будинку за позивачкою Г. після смерті її тітки Г., померлої в червні 2002 року. Судом було встановлено, що після відкриття спадщини спадкоємців, які входили до кола спадкоємців за нормами ЦК 1963 року, померла не мала. Позивачка постійно проживала в будинку і після набрання чинності ЦК України була єдиною спадкоємицею після смерті своєї рідної тітки. Представник територіальної громади Вовчанської міської ради проти позову не заперечував. Суд, застосувавши абз. 1 п.5 Прикінцевих і Перехідних положень та ст. 1265 ЦК України позовні вимоги задовольнив. В апеляційному порядку рішення суду не оскаржувалось.
Рішенням Комінтерівського районного суду м. Харкова від 16 серпня 2004 року були задоволені вимоги П. до ДПІ в Комінтерівському районі про визнання права власності у порядку спадкування на підставі ст. 1264 ЦК України та абз. 1 п.5 Прикінцевих і Перехідних положень. Суд першої інстанції виходив з того, що позивачка багато років проживала з померлою О. однією сім’єю. Спадщина відкрилась в грудні 2003 року, а з 01 січня 2004 року набрав чинності Цивільний Кодекс України і строк для прийняття спадщини закінчувався вже після набрання чинності новим Кодексом, а тому на підставі ст. 1264 ЦК України суд визнав право власності за позивачкою. Апеляційна скарга ДПІ залишена судом апеляційної інстанції без задоволення, а рішення суду без змін.
Наведені приклади свідчать про те, що суди в основному задовольняли позовні вимоги, враховуючи наступне: спадщина відкрилась та не була прийнята спадкоємцями за законом, коло яких було визначено ЦК 1963 року, спадщина не була узята на облік і не перейшла у власність держави. Позивачі надали докази родинних відносин зі спадкодавцем, а також підтвердження того, що протягом багатьох років опікувались спадковим майном. Крім того, майже по усім справам представники відповідачів (ДПІ та місткі, сільські та селищні ради) проти задоволення позовних вимог не заперечували. Позови пред’являлись спадкоємцям, зазначеними у ст. 1263 (спадкування рідними тіткою та дядьками спадкодавця), ст. 1264 (особами, які проживали зі спадкодавцем однією сім’єю не менше як п’ять років до часу відкриття спадщини), ст. 1266 (спадкування племінниками, двоюрідними братами та сестрами спадкодавця), ст. 1265 (інші родичі).
Між тим, дуже часто, задовольняючи позовні вимоги про визнання право власності у порядку спадкування за племінниками, двоюрідними сестрами та братами спадкодавця суди відносили їх до п’ятої черги спадкоємців за законом та керувались нормами ст. 1265 ЦК не враховуючи положення ст. 1266 цього Кодексу (спадкування за правом представлення). Спадкування за правом представлення надано не лише онукам та правнукам, а й прабабі, прадіду, племінникам, двоюрідним братам та сестрам, тобто родичам третього-четвертого ступеня споріднення. Оскільки спадкоємці за правом представлення спадкують ту частку спадщини, яка належала б за законом їх родичам, якби останні були б живими на час відкриття спадщини, то вони можуть не одержати частку, рівну часткам інших спадкоємців.
Розглядаючи позовні вимоги позивачів К., М., Р. про визнання права власності на спадщину за правом представлення Печенізьким районним судом Харківської області було встановлено, що після смерті спадкодавця спадкоємцями на його майно були його донька і троє онуків-діти померлого раніше сина. Суд визнав право власності у порядку спадкування на частину спадкового майна за донькою, а за онуками, як спадкоємцями за правом представлення, відповідно по 1/6 частині. На мою думку, при вирішенні цих справ судами не враховувались положення Цивільного Кодексу щодо строків прийняття спадщини. За нормами ЦК 1963 року визнавалось, що спадкоємець прийняв спадщину, якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном та якщо подав нотаріальному органу за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини. Порядок прийняття спадщини був встановлений незалежно від того, де проживає спадкоємець-за місцем відкриття спадщини або у іншому місці. Зазначені дії повинні бути здійснені протягом шести місяців з дня відкриття спадщини. Відповідно до ст. 1270 ЦК України для прийняття спадщини встановлений також строк у шість місяців, який починається з дня відкриття спадщини, але законодавець вилучив поняття «фактичне прийняття спадщини», а тому, положення про те, що спадщина вважається прийнятою за умови, якщо спадкодавець фактично вступив в управління чи володіння спадковим майном, можна застосовувати лише до спадщини, яка відкрилась до набрання чинності новим Цивільним Кодексом України.
Частиною 3 ст. 1268 ЦК України передбачено, що тільки спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого ст. 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї. Якщо спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, він повинен подати до нотаріальної контори заяву про прийняття спадщини (ч. 1 ст. 1269 ЦК України).
Місцеві суди допускаються помилок при застосуванні норм ЦК України та ЦК 1963 року. Щоб визначити, які законодавчі норми мають застосовуватись до спадкових відносин, необхідно звернутись до Прикінцевих та Перехідних положень до ЦК України.
На мою думку необхідно керуватись такими правилами:
- Якщо спадкоємець помер 01 січня 2004 року і хоча б однин із спадкоємців прийняв спадщину в порядку, встановленому ЦК 1963 року, то спадкування здійснюється за правилами цього Кодексу;
- Якщо хоча б один із спадкоємців здійснив дії, які свідчать про прийняття ним спадщини (ст. 549 ЦК України), то вважається, що він прийняв спадщину навіть тоді, коли він звернувся до нотаріуса для оформлення права на спадщину після 01 січня 2004 року.
Позивач повинен зазначити в заяві про те, що спадщину він прийняв до 01 січня 2004 року і надати докази на підтвердження своїх доводів.
Згідно п.2.11 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України від 03 березня 2004 року доказом постійного проживання разом із спадкодавцем можуть бути: довідка житлово-експлуатаційної організації, відповідного органу місцевого самоврядування про те, що спадкоємець безпосередньо перед смертю спадкодавця проживав разом з ним, реєстраційний запис у паспорті спадкодавця або в будинковій книзі, рішення суду про встановлення факту своєчасного прийняття спадщини, інші документи, які підтверджують факт постійного проживання разом із спадкодавцем. До проблемних питань застосування спадкового права за новим Цивільним Кодексом можна віднести також питання визначення додаткового строку, достатнього для подання спадкоємцем заяви про прийняття спадщини та можливість застосування норми ст. 1272 ЦК України до спадщини, яка відкрилась до 01 січня 2004 року, але не була прийнята ніким із спадкоємців до цієї дати. Що мається на увазі: спадщина, яка відкрилась, наприклад, у 2003 році і у спадкодавця не було спадкоємців, коло яких визначено за нормами ЦК 1963 року, заповіт спадкодавець не залишив і органи Державної податкової інспекції не виявили спадкове майно, не узяли його на облік і не ініціювали питання про перехід цього майна до держави. Майном користуються особи-спадкоємці, коло яких визначено нормами нового ЦК і вони звертаються до суду про визначення їм додаткового строку для прийняття спадщини із застосуванням абз. 1 п.5 Прикінцевих та Перехідних положень до ЦК України.
Враховуючи те, що дослідження судової практики по розгляду цієї категорії цивільних справ показали, що суди такі позови задовольняють, між тим до кінця це питання не з’ясовано і існують різні думки про порядок вирішення таких справ.
У свій час, ще у 2002 році, Верховний Суд РФ дав роз’яснення щодо введення в дію частини третьої ЦК РФ стосовно спадщини, яка відкрилась до введення в дію цієї норми і зазначив: коло спадкоємців за законом визначається відповідно з правилами ч.3 Кодексу, якщо строк прийняття спадщини не закінчився на день введення в дію ч.3 Кодексу спадщина не була прийнята ніким із спадкоємців, зазначених у статтях 532 та 548 ЦК РФСР, свідоцтво про право на спадщину не було видане суб’єкту РФ або муніципальному створенню або спадкове майно не перейшло у власність на інших, встановлених законом підставах. У цьому разі особи, які не могли бути спадкоємцями за законом відповідно до правил ЦК РФСР, але є такими за правилами ЦК РФ, можуть прийняти спадщину протягом шести місяців з дня введення в дію ч.3 Кодексу.
Як, відомо, ЦК УРСР 1963 року містив норму, відповідно до якої спадщина переходила до держави у випадках, коли: спадкоємець усе майно або його частку заповідав державі, коли у спадкодавця немає спадкоємців ні за законом ні за заповітом, якщо всі спадкоємці відмовились від спадщини, якщо всі спадкоємці відмовились від спадкування і якщо жоден із спадкоємців не прийняв спадщину (ст. 555 Кодексу).
Порядок переходу спадщини до держави регулювався іншими законодавчими актами. Так, відповідно до п.12 ст. 10 Закону України «Про державну податкову службу в Україні» до функцій ДПІ входило: проведення роботи, пов’язаної з виявленням, обліком, оцінкою та реалізацією у встановленому законом порядку безхазяйного майна, майна, що перейшло за правом спадкування до держави.
Тобто, держава в особі її податкових органів повинна була виявляти це майно та взяти його на облік, та провести дії про перехід такого майна у власність держави.
А якщо такі дії до прийняття ЦК України не були здійсненні податковими органами і спадщина не була узята на облік, не перейшла у власність держави?
Хотілося б навести один приклад з судової практики. Коли суддям було дуже важко прийняти рішення, щоб воно відповідало принципам законності, так і справедливості.
Після смерті Л. відкрилась спадщина на кооперативну квартиру. Спадкоємців померла не мала, в квартирі залишився проживати її співмешканець К. Рішенням суду були задоволені позовні вимоги К. та було визнано право на проживання в квартирі померлої співмешканки право на паєнакопичення, сплачений період спільного проживання з нею в розмірі 1/11 частини, інша 10/11 частина була визнана за державою.
В рішенні було зазначено те, що К. має право привілейованої покупки частки, яка була визнана за державою. К. після набрання суду законної сили вніс на розрахунковий рахунок ЖБК суми пайових внесків рівні вартості на той час 10/11 часток квартири. За ним було зареєстровано право власності на усю квартиру, в якій він проживав разом зі своїм сином до дня смерті. Після смерті батька його син З. не зміг оформити спадщину, так як був порушений порядок оформлення права власності на померлого К. За позовом Державної податкової інспекції визнано свідоцтво про право власності на 10/11 часток квартири недійсним і право власності визнано за спадкоємцем у порядку спадкування лише на 1/11 частку, між тим, спадкодавець при житті був упевнений, що він виконав усі вимоги і на законних підставах став власником усієї квартири.
У даному випадку є рішення суду, яким визнано право власності на квартиру за державою. Чому рішення не було виконано належним чином і податкові органи лише після семи років звернулись до нього, залишилось нез’ясованим. По іншій справі, розглянутій Червонозаводським районним судом м. Харкова в 2004 році за позовом Р. до Державної податкової інспекції про визнання права власності у порядку спадкування на частку в квартирі після смерті М. на підставі ст. 1264 ЦК України, було встановлено, що квартира була отримана Р. за місцем роботи ще у семи десяті роки, а в 1996 році вона прописує в ній М., яка проживала в селі і піклувалася за сім’єю Р., була їй майже рідною людиною. В 2001 році М. помирає, а до цього вони з Р. приватизують квартиру. На день смерті М. їй належала частка квартири. З набранням чинності ЦК України Р. звертається до суду і просить визнати за нею право власності на частину квартири, посилаючись на норми ст. 1264 (проживання зі спадкодавцем не менше п’яти років до дня відкриття спадщини) ЦК України та абз. 1 п.5 Прикінцевих та Перехідних положень до ЦК України. Суд відмовляє їй в позові, зазначивши те, що частка М. перейшла у власність держави і остання повинна викупити цю частку. Але аналіз судових справ зазначеної категорії показав, що за аналогічними позовами суди позовні вимоги задовольняли.
Неоднозначно суди підходять до розгляду заяв про надання додаткового строку для прийняття спадщини.
При вирішенні даної категорії спорів слід враховувати, що додатковий строк для подання заяви про прийняття спадщини визначається у разі, якщо суд визнає причини пропуску строку для прийняття спадщини поважними. Між тим, зазначаючи в рішенні суду про поважність причин пропуску строків на прийняття спадщини суди дуже часто не вказують, у чому полягає поважність пропуску строків. Неоднозначна оцінка наданих доказів на підтвердження поважності причин пропуску. Так, по деяким справам суди вважають достатнім посилання заявника на хворобу без підтверджуючих документів, або на відсутність правової освіти та незнання законів, на необізнаність особи про наявність спадкового майна і т. і. У інших випадках суди відмовляють у задоволенні заяв про поновлення строків при наявності доказів про хворобу спадкоємця.
Справи даної категорії розглядаються у позовному провадженні і суд в резолютивній частині зазначає про задоволення чи про відмову в задоволенні заяви і визначає додатковий строк, необхідний для прийняття спадщини, який відраховується із дня, коли рішення набрало законної сили. Питання про визнання права власності на спадщину не вирішується, так як спадкоємець у визначений судом додатковий строк повинен звернутись до нотаріальної контори, подавши заяву про прийняття спадщини. Питання про продовження строку на прийняття спадщини регулювалось також і нормами ст. 550 ЦК 1963 року. Питання вирішувалось за заявою зацікавленої сторони, а у разі виникнення спору в якості відповідачів притягувались особи, які прийняли спадщину. Суд при вирішенні справи про продовження строків на прийняття спадщини у цьому ж провадженні вирішував питання про визнання права власності на спадщину, або на частку спадщини, яка була збережена, або на грошові кошти, якщо майно було реалізовано. Постає питання, хто повинен бути відповідачем за цими позовами у випадку, коли інших спадкоємців за законом і за заповітом немає? Аналіз судової практики показав, що у якості відповідачів притягуються державні податкові інспекції, нотаріальні контори, що на мою думку є неправильним. Згідно з положеннями ЦК України (ст. 1277 ЦК, ст. 234 п.8 ЦПК України) щодо відумерлості спадщини у разі відсутності спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмовити від її прийняття, суд визнає спадщину відумерлою за заявою відповідного органу місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини. Спадщина, визнана судом відумерлою, переходить у власність територіальної громади. Тобто, у разі відмови в задоволенні позову про визначення додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини єдиному спадкоємцю, спадщина може бути визнана відумерлою (якщо відповідний орган місцевого самоврядування звернеться із такою заявою) і перейде у власність територіальної громади.
Враховуючи викладене і наведені положення закону можна прийти до висновку, що у разі, якщо крім особи, яка подає позов про визначення додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини, немає інших спадкоємців, відповідачем слід притягувати відповідну районну раду яка буде представляти інтереси територіальної громади. Представляють інтерес для узагальнення судової практики справи про визнання відмови від прийняття спадщини недійсною.
Відмова від спадщини є одностороннім актом закликаного до спадщини спадкоємця, одностороння угода, яка потребує виконання деяких умов:
- відмова від спадщини може бути заявлена тільки після відкриття спадщини, і передбачає дієздатність з боку особи, яка відмовляється;
- подальше скасування спадкоємцем такої заяви забороняється; неприпустимо також, коли відмова від спадщини робиться під умовою, або спадкоємець частково відмовляється від спадщини;
Відмова від спадщини може бути оскаржена в судовому порядку та визнана недійсною лише при наявності умов, які відповідно до закону є підставою для визнання правочину недійсним.
Задовольняючи позовні вимоги Р. про визнання відмови від прийняття спадщини недійсною, суд обґрунтовано виходив з того, що судовим розглядом було встановлено, що відмова від спадщини була здійснена під умовою, що спадкоємець, який прийме спадщину, сплатить визначену суму іншому спадкоємцю, але суму не сплатив. Тобто, при розгляді справ даної категорії суди повинні досліджувати докази, які повинні бути надані на підставі нечинності правочинів (відмова від спадщини внаслідок обману, помилки, погрози).
Краснодарським районним судом Харківської області була розглянута цивільна справа про визнання недійсною відмови від обов’язкової частки у спадщині. Задовольняючи позовні вимоги суд обґрунтовано виходив з того, що право на обов’язкову частку є особистим правом і у даному випадку можна говорити про нездійснення свого права на обов’язкову частку, а не про відмову від неї.
Заслуговує на увагу розгляд цивільних справ про усунення від права на спадкування. Так, в порівнянні зі ст. 528 ЦК 1963 р. коло осіб, які усуваються від спадкування та підстави усунення від спадкування за нормами ст. 1224 ЦК України значно розширені. Окремо закон виділив усунення від спадкування особи, яка ухилялась від надання допомоги спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані. Ці обставини повинні бути встановлені в судовому порядку і лише на підставі рішення суду особа може бути усунена від права на спадкування. Положення ст. 1224 ЦК України поширюється на всіх спадкоємців, у тому числі й на тих, хто має право на обов’язкову частку у спадщині, а також на осіб, на користь яких зроблений заповідальний відказ.
При вирішенні справ зазначеної категорії необхідно врахувати наступне:
- заява про визнання спадкоємця негідним може бути подана тільки після відкриття спадщини;
- позивачами у даній категорії справ можуть бути лише особи, які можуть стати спадкоємцями у разі усунення негідного спадкоємця;
- короткочасне, епізодичне ухилення від утримання спадкодавця, а так само невиконання обов’язків, викликане тимчасовими фінансовими або іншими труднощами, не може слугувати підставою для усунення спадкоємця від права на спадкування;
- з дня набрання рішення законної сили слід обчислювати термін прийняття спадщини для осіб, право спадкоємства в яких виникло внаслідок усунення негідного спадкоємця.
Положення ст. 1224 ЦК не містять положення про те, яким чином має встановлюватись обов’язок утримання спадкодавця. Закон у даному випадку виходить із принципу справедливості, коли право на спадкування від частки спадщини спадкоємців, які при житті спадкодавця відмовляли надавати допомогу, якої він потребував, не піклувалися про нього в період, коли він потребував такого піклування та догляду, переходить до тих осіб, які таку допомогу надавали. У даному випадку важливим є питання, чи потребував спадкодавець сторонньої допомоги і які докази на підтвердження цього суду надані. Ухилення від виконання обов’язків щодо утримання і догляду спадкодавця може бути підтверджено вироком суду або матеріалами цивільної справи про стягнення аліментів, медичними довідками. Показаннями свідків. Або іншими наданими доказами, що підтверджують ухилення від виконання цих обов’язків. Слід звернути увагу. Що законодавець застосував термін «усунення від спадкоємства» до осіб, які вчинили негідні чи протиправні дії щодо спадкодавця і, передбачає їх усунення від спадкоємства на підставі рішення суду. А тому саме з дня набрання чинності рішення суду законної сили слід обчислювати термін прийняття спадщини для осіб, право спадкоємства в яких виникло внаслідок усунення негідного спадкоємця. Майно отримане негідним спадкоємцем у спадок, визнається безпідставно набутим. У спадкоємця, усуненого від права на спадщину, відпадає правова підстава на отримання такого майна внаслідок винесення рішення суду про усунення його від права на спадщину. При вирішенні справ цієї категорії необхідно враховувати час відкриття спадщини. Якщо спадщина відкрилась в період дії ЦК 1963 року, а у позові ставиться питання про усунення від спадкоємства на підставі ст. 1224 ЦК України, то у задоволенні позовних вимог необхідно відмовляти, так як за нормою ст. 528 ЦК, який діяв на час відкриття спадщини, не мали право на спадкування ні за законом ні за заповітом особи, які умисно позбавили життя спадкодавця або кого-небудь із спадкоємців або здійснили замах на їх життя. Позбавлення спадкоємства у зв’язку з невиконанням спадкоємцем обов’язку з утримання та надання допомоги цими нормами не передбачалось.
Задовольняючи позовні вимоги А. до К. та Р. про усунення від права на спадкування за законом суд Московського району м. Харкова визнав доводи позивача, викладені у позовній заяві, обґрунтованими. З матеріалів справи вбачається, що позов, пред’явлений братом померлого спадкодавця, в якому він просив усунути від права на спадкування двох дітей брата посилаючись на те, що брат зловживав спиртними напоями, часто хворів і потребував догляду, особливо після того, як потрапив у дорожньо-транспортну пригоду, після якої довгий час знаходився у лікарні і він доглядав його, а спадкоємці за законом такої допомоги йому не надавали. Заперечуючи проти позовних вимог відповідачі посилались на те, що їх батько дійсно зловживав спиртними напоями, але за допомогою до них не звертався. Після того, як батько після ДТП знаходився у лікарні оплату за його лікування здійснила особа, винна у ДТП, а позивач не надав доказів на підтвердження того, що він постійно опікувався братом, сплачував його лікування. При житті батько з ними мало спілкувався, допомогу не надавав і за допомогою до них не звертався. При таких обставинах в судовому засіданні не було доведено те, що відповідачі (діти спадкодавця) ухилялись від надання допомоги спадкодавцю. Зазначена категорія справ потребує від суддів дуже уважно відноситись до наданих сторонами доказів, перевіряти їх і давати їм належну оцінку, щоб даними нормами не скористались недобросовісні люди і щоб не відбулась несправедливість по відношенню до спадкоємців за законом.
У цивільному кодексі є щонайменше три статті, у яких дотримання моральних засад суспільства є додатковим критерієм визначення право згідності поведінки особи. Це – статті 13, 203, 319.
Відповідно до частини 1 с. 203 ЦК, зміст правочину не може суперечити моральним засадам суспільства. А у ч. 3 ст. 209 ЦК наголошено на тому, що нотаріальне посвідчення можливе лише щодо такого правочину, який відповідає вимогам ст. 203 ЦК. Якщо ще взяти до уваги частину 2 ст. 319 ЦК («при здійсненні своїх прав власник зобов’язаний додержуватися моральних засад суспільства»), то не буде сумніву, у тому, що результат, який намагається досягти заповідач кинувши своїм заповітом виклик моральним правилам поведінки, може і не настати. З цього випливає, що заповіт може бути оскаржений особою, яка вважає його несправедливим. У цьому разі вона захищатиме своє право на «законні сподівання», на яке неодноразово звертав увагу Європейський суд з прав людини. При визначенні кола спадкоємців за законом було вирішено «не чіпати» того, що уже утвердилось протягом 40-річної чинності Цивільного кодексу УРСР, тому склад першої та другої черги залишився без змін. Однак таке збереження «старого» боляче вдарило по онуках: вони не фігурують у жодній з наступних черг, хоча можуть одержати право на спадкування в порядку представлення після своїх батьків, можуть бути включені у четверту чергу як члени сім’ї спадкодавця, можуть як родичі бути спадкоємцями п’ятої черги. Але за життя своїх батьків, які з певних причин не прийняли спадщини. Вони не мають шансів на одержання спадщини після діда, баби за наявності спадкоємців другої та третьої черги. Таке несправедливе ставлення до внуків суперечить принципу верховенства права. Оскільки маємо прогалину у законі, маємо одночасно підставу для застосування судом аналогії права. Справедливість вимагає включення конкретного внука до спадкоємців другої черги за рішенням суду.
Іоанн Павло II, перебуваючи в Україні, публічно виголосив: «Не бійтеся!» Те ж саме я хочу сказати, звернувшись до адвокатів і суддів: «Не бійтеся утверджувати ст.8 Конституції України, а також принципи справедливості, закладені у ст.3 ЦК».
Потребують однакового трактування і норми статті 1270 «Строки для прийняття спадщини». Відповідно до частини 1 цієї статті, для прийняття спадщини встановлено строк у 6 місяців. Це – першо-початковий строк, розрахований на звичайну, не обтяжну ситуацію, коли спадкування здійснюється виключно за заповітом або коли спадкоємці за законом, наприклад, першої черги, за відсутності заповіту, не відмовилися від спадщини. Друга частина цієї статті стосується випадків, коли потенційний спадкоємець «стоїть» у другій чи ще дальшій черзі. І поява у нього права на спадкування залежить від неприйняття спадщини тими, хто попереду. Усім спадкоємцям за законом мають бути надані умови для здійснення свого права на спадкування. Якщо спадкоємець за заповітом відмовився від спадщини в останній день 6-ти місячного строку, спадкоємцеві першої черги закон дає три місяці для роздумів. Якщо він відмовиться від спадкування, приміром, через два місяці, спадкоємцеві другої черги закон також гарантує три місяці для здійснення свого права на спадкування. Якщо змоделювати ситуацію, що є спадкоємці кожної із п’яти черг, і усі вони відмовлятимуться від прийняття спадщини в останній день визначеного їм строку, процес прийняття спадщини, безумовно затягнеться. Але таке кабінетне моделювання, вочевидь, не буде відтворене у реальному житті. Тому, не варто драматизувати ситуацію. Усі потенційні спадкоємці за законом, аж до п’ятої черги включно, можуть негайно подати заяви про прийняття ними спадщини. Але ж право на спадкування виникає почергово. Тому, якщо разом із спадкоємцем першої черги заяву про прийняття спадщини подав спадкоємець з наступної черги (зрештою, спадкоємцем його назвати важко), ми повинні констатувати, що зробив він це «на всяк випадок» не маючи ще права на спадкування. З цього випливає, що не можна вважати таким, що прострочив, спадкоємця третьої, наприклад, черги, який спокійно очікував моменту здійснення права на спадкування тими, хто попереду, і не подав відповідної заяви у 6-ти місячний строк, визначений у ч.1 ст. 1270 ЦК.
У статті 1273 ЦК особі, що відмовилась від спадщини, надано право відкликати цю відмову. У ст. 1274 ЦК, яка визначає право на відмову на користь іншої особи, такого застереження немає. Це, на мою думку окремих нотаріусів, означає, що «адресну» відмову від спадщини не можна відкликати. Така позиція не має достатньої підстави. Відсутність прямого застереження про право спадкоємця, який відмовився від прийняття спадщини на користь іншої особи, анулювати цю відмову, не може вважатися свідченням заперечення цього права. Сприйняття спадкового права як системи дає підстави для висновку про те, що кожна відмова може бути відкликана у межах строку для прийняття спадщини. Доречно тут наголосити і на тому, що оскільки онуки входять беззастережно до кола спадкоємців за законом п’ятої черги, відмова, скажімо, бабусі від спадщини на їхню користь не суперечить закону. Інша точка зору не може бути підтримана, оскільки є не лише справедливою, а й нерозумною. Особі, яка з поважної причини прогаяла строк для прийняття спадщини, судом може бути надано додатковий строк для подання заяви. Якщо, скажімо, суд на прохання позивача призначив йому додаткових три місяці, то чи зобов’язаний нотаріус видати йому свідоцтво про право на спадщину до закінчення цього строку. Відповідь має бути ствердною. А якщо відразу після набрання рішення законної сили трапилася якась не передбачена обставина (важке травмування позивача чи хвороба дитини, яка вимагала негайного вжиття заходів для її порятунку), і особа вдруге не встигла подати заяву про прийняття спадщини, то чи має вона право вдруге звернутись до суду? Відповідно до ст. 122 ЦПК, суд відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо є уже рішення суду, що набрало законної сили, щодо спору між тими самими сторонами, з того самого предмета і з тих же підстав. У наведеній вище ситуації змінилася підстава. Це означає, що суд не може відмовити у прийнятті позову. Той факт, що у ст. 1272 ЦК не зазначено про можливість повторного звернення до суду з заявою про призначення нового додаткового строку для прийняття спадщини, не може вважатись достатнім аргументом для заперечення цього права. При цьому не варто забувати, що Європейський суд з прав людини не раз давав зрозуміти, що тривалий період домінування теорії і практики правового позитивізму(«нема закону-нема й права») уже закінчився.
До складу спадщини належать і авторські права та інші права інтелектуальної власності, однак підзаконні акти не містять чіткого порядку оформлення цих прав у спадкоємця, тому слушною є стурбованість науковців та практичних працівників з цього приводу.
Підзаконними актами не визначено і порядку управління спадщиною до видачі спадкоємцям свідоцтва про право на спадщину. Без належних документів їм фактично перекритий доступ до продовження підприємницької діяльності, яку здійснював спадкодавець. Тому слід підтримати позицію приватного нотаріуса Миронівського районного нотаріального округу Київської області Валентини Шепітько, яка, працюючи раніше на посаді державного нотаріуса, видавала розпорядження на управління спадщиною.
Для одержання права на спадкування особі іноді доводиться звертатися до суду з заявою про встановлення родинних відносин, зокрема встановлення факту батьківства, про встановлення факту проживання однією сім’єю, про надання додаткового строку для прийняття спадщини тощо. Задоволення кожної із цих заяв неодмінно вплине на майнові права інших спадкоємців чи територіальної громади. Це означає, що у кожній із цих справ йдеться фактично про спір про право цивільне. Тому усі вони мають розглядатися у позовному, а не в окремому провадженні.
Хочу звернути Вашу увагу на норми Цивільного кодексу України, згідно яких за згодою всіх спадкоємців, які прийняли спадщину, нотаріус за місцем відкриття спадщини може внести зміни до свідоцтва про право на спадщину, та у цьому випадку видає спадкоємцям нові свідоцтва про право на спадщину (ст. 1300 ЦК). Правильний порядок застосування цієї норми законодавством не визначено. Якщо одержане спадкоємцем свідоцтво про право на спадщину не підлягає реєстрації і на підставі нього спадкоємець ще не одержав якого-небудь спадкового майна, то нотаріус може внести в таке свідоцтво відповідні зміни. Але якщо на підставі такого свідоцтва вже пройшла реєстрація права спадкоємця на майно (автомобіль, квартира, житловий будинок, тощо), то як бути в цьому випадку? Ні Цивільний кодекс України, ні Інструкція про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України не визначили, як саме це повинно відбуватись. Підставою для відміни таких свідоцтв мабуть повинен бути конкретний документ, виданий нотаріусом (наприклад постанова). Та чи буде така постанова для органів реєстрації права власності (БТІ) підставою для анулювання раніше проведеної реєстрації нерухомого майна на підставі свідоцтва про право на спадщину? Тож на сьогоднішній день внести зміни в такі свідоцтва може лише суд.
ст. 1253 Цивільного кодексу України передбачає посвідчення заповіту при свідках. Але, нажаль, в деяких випадках такий заповіт визнається судом недійсним. Тож може доречно, з урахуванням розвитку техніки, дозволити посвідчення деяких видів заповітів, з застосуванням технічних засобів (аудіо, відео - запису).
Заява на відмову або прийняття спадщини повинна бути подана спадкоємцем особисто до нотаріальної контори, підпис на такій заяві повинен бути засвідчений нотаріусом (ст. ст. 1269, 1273 ЦК України).
Є особи, які перебувають в місцях позбавлення волі або знаходяться на стаціонарному лікуванні. Для такої категорії осіб подача таких заяв є неможливою. Це пов’язано з певними труднощами щодо порядку виклику нотаріусів в такі установи. Тож необхідно внести зміни ст. 40 Закону України «Про нотаріат» від 02.09. 1993 № 3425-XII та надати право особам, які в ній зазначені, посвідчувати не лише заповіти та довіреності (які прирівнювані до нотаріально посвідчених), а також справжність підписів на заявах.
Розділ III
Міжнародний досвід.
14-15 лютого 2008 року у Києві відбулась підсумкова конференція на тему «Впровадження Цивільного кодексу України» в рамках однойменного проекту Програми МАТРА, фінансованої урядом Нідерландів. Цей проект, який розпочався 1 січня 2005 року, мав за мету забезпечити підтримку представникам різних правничих професій України в процесі застосування нового Цивільного Кодексу, котрий став чинним з 1 січня 2004 року.
Голландські юристи разом з Центром міжнародного правового співробітництва надавали допомогу розробникам українського Цивільного кодексу ще з 1993 року. Цей процес також призвів до інтенсифікації професійного діалогу між правниками та сформував дружні взаємини на багато років.
Після прийняття нового Кодексу Верховною Радою України та набуття ним чинності різні українські інституції, включаючи Верховний Суд, Міністерство Юстиції та Академію адвокатури, за сприяння Центру суддівських студій звернулись до Центру міжнародного правового співробітництва з пропозицією щодо продовження співпраці з Україною в галузі цивільного права і надання допомоги у впровадженні нового Цивільного Кодексу. Уряд Нідерландів у рамках Програми МАТРА люб’язно виділив фінансові ресурси, необхідні для такої співпраці.
Йоганнес В. Вестенберг, президент окружного суду м. Гааги (Нідерланди) у своєму виступі на тему: «Впровадження Нового Цивільного Кодексу у Нідерландах і практичні проблеми його застосування голландськими правниками (право власності і спадкове право)», звернув увагу на те, що з текстом нового законодавства треба не просто ознайомитись: треба навчитись працювати з ним, призвичаїтись до його застосування. З виступу Йоганнесса В. Вестенберга:
«Пригадаємо тепер, як усе це було у нас в Нідерландах. Процес виписування і ухвалення розділів нового Цивільного Кодексу щодо прав власності завершився приблизно в 1991 році. Остаточні тексти з’явилися раніше, але законодавці постійно вносили невеличкі зміни у відповідності з іншими законами країни. Потім було прийняте рішення, що впровадження Нового Кодексу почнеться з 1 січня 1992 року, і правнича спільнота одержала, таким чином, певний час на підготовку до роботи в умовах Нового Цивільного Кодексу та на звикання до нього.
Протягом багатьох років голландські юристи боялись запровадження нового Цивільного Кодексу - їм не до смаку було знову братись за вивчення права.
Втім, запровадження нового Кодексу стало апокаліпсисом як віщували його опоненти.
«Кидаючи сьогодні погляд у минуле з висоти понад 15 років застосування нового Цивільного Кодексу, я мушу визнати, що у сфері права власності якихось великих змін не сталося. Це ж можна сказати і про галузь зобов’язального права, хоча там ще не знайдено належних відповідей на всі питання, котрі постали у практиці. Зі спадковим правом ситуація зовсім інша. Перш за все треба згадати бурхливі дискусії про те, в якому напряму має розвиватись спадкове право відносно стану того з подружжя, хто пережив іншого. Раніше по цьому питанню не було ані ясності чи впевненості, ані гарантій. Можна сказати, що в минулому домінували старі селянські традиції, іншими словами господарство мало лишатись старшому синові в сім’ї, а у вдови померлого фермера не було ніяких захищених законом прав на частину спадщини. Власник угіддя міг без проблем (для себе, не для неї) позбавити спадщини власну дружину. Новий Кодекс змінив такий стан справ. Судді ще раніше почали приділяти більше уваги належному піклуванню про дружину і законодавцеві відгукнулися на нові реалії. Зазвичай вдова померлого фермера набуває надійних і захищених позицій, отримуючи право узуфрукту на всю спадкову масу.
В цілому спадкове право можна поділити на два складники-спадкування за законом і спадкування за заповітом. В положеннях законів про спадкування за заповітом сталися лише незначні зміни. Найбільшою зміною стало те, що спадкоємці за законом втратили право на отримання своєї частки спадщини натурою і мають задовольнятись її грошовим еквівалентом. Їхні частки також зменшились: наразі вони становлять лише половину того, що передбачалося старим законом. Якщо тепер той із подружжя, хто пережив іншого, отримує всю спадщину за складеним заповітом, спадкоємець за законом більше не має права вимагати виділення йому частки, відведеної за законом. Йому (чи їй) доведеться почекати. По суті, позиція спадкоємців за законом погіршилась у порівнянні з тим, на що мають право інші спадкоємці, перш за все дружина.
Законодавство про спадкування за законом теж змінилося. Той із подружжя, хто пережив іншого, отримує все спадкове майно, але й матиме сплатити усі борги. Діти мають право судитися тільки за ту частку, що передбачена для них законом, але для того, щоб захистити свої права в суді, їм доведеться дочекатись смерті другого з батьків, його банкрутства або повторного шлюбу.
Далі коло спадкоємців визначається за так званою системою спорідненості, де перевагу мають прямі нащадки. До першої групи належать дружина і діти спадкодавця. Наступним в черзі стоять дід з бабою і прадід з прабабою. На кожному етапі у складі спадкоємців певної групи можливі зміни - не лише тоді, коли особа втрачає право на спадкування або відмовляється від нього, але й тоді, коли чиїсь права на спадщину не визнаються в силу того, що він діяв всупереч волі покійного. Є в Кодексі й окремі положення щодо зведених братів або сестер - така особа отримує половину частки, належної рідному братові або сестрі, а батьки померлого (якщо в нього немає дружини й дітей) завжди отримують чверть спадкового майна.
Ще однією вражаючою особливістю змін у спадковому праві Нідерландів було те, що наукова література йшла попереду впровадження законодавства у практику. Книга Цивільного Кодексу про спадкове право стала чинною з 1 січня 2003 року, а публікації відповідного змісту стали регулярно виходити ще з 1998 року. При цьому варто відзначити, що поширювана тоді інформація про майбутні зміни в законі не була надто докладною. Адвокатам і суддям відповідні курси не читались, хоча в межах тих навчальних програм, які здійснювались, окремим аспектам майбутнього спадкового законодавства приділялося особлива увага. Також окремо зазначимо, що представники нотаріату одержали всю необхідну інформацію та інструктаж. Ще один цікавий аспект полягає в тому, що наразі якесь цільове інформування чи спеціальні курси для суддів по спадковому праву не так вже й потрібні, бо більшість заповітів про поділ спадкового майна було укладено до 2003 року і, відповідно до перехідних положень законодавства, при надходженні справи в суд при її розгляді та постановлені рішення застосовуватиметься законодавство, котре було чинним на момент складання заповіту. Виходить, що нові положення спадкового права судді за подібних обставин не знадобляться.
Якщо говорити про все це суто в практичному вимірі, то у випадках, коли заповіт не було написано, спори виникають про характер спадщини, або про її обсяг, і для винесення відповідних рішень суддями не потрібні глибокі знання законодавчих нововведень. Іншими словами впровадження нового законодавства про спадкування в Нідерландах відбувалося так, що майже ніхто не помітив нічого нового, великих інформаційних компаній не проводилося і великих проблем не виникало.
Висновки.
Відтак, кожний новий закон мусить спиратися на потреби, які необхідно задовольнити в конкретному суспільстві, і має віддзеркалювати реалії того суспільства, якому цей закон служитиме. З цього витікає, що неодмінним першим кроком на шляху до створення нового закону (і його подальшого успішного впровадження) має бути ретельне дослідження реалій і потреб. В ході проведення такого аналізу нагальних потреб також необхідно брати до уваги міжнародні договори та зобов’язання країни перед міжнародними організаціями - такими, як зокрема Рада Європи. Кожна держава повинна виконувати власні міжнародні та внутрішні зобов’язання лише у світлі власної культурної спадщини, традицій та справжніх потреб. Таким чином, будь-яка оцінка потреб має враховувати чимало різних чинників. Саме в цьому контексті стає ясно, що законодавці або правники самі по собі, без допомоги інших, неспроможні забезпечити адекватний аналіз нагальних потреб. Вже на цьому ранньому етапі роботи над новим законодавством треба залучати громадянське суспільство і говорити з ним про реальні потреби в країні. Історія вже довела, як невірно розробляти важливі законодавчі акти в атмосфері секретності, щоб потім громадянам як сніг га голову звалилися геть нові й зовсім не очікувані закони, повністю відірвані від реального життя. Треба проводити широкі публічні обговорення майбутніх законодавчих актів вже на ранніх стадіях законодавчого процесу, щоби весь цей процес набув всезагального і прозорого характеру. Це забезпечить отримання законодавцями достатніх відомостей щодо потреб і прагнень різних прошарків населення. У той же час цей підхід сформує у людей відчуття, що новий закон справді пишеться для них і служить суспільству в цілому. Крім того, зросте якість законів і позитивне сприйняття законів у широкому загалі, від чого безумовно виграє все суспільство.
Література:
1. Цивільний Кодекс України станом на 1 вересня 2008 року
(відповідає офіційному текстові) Київ Видавничий дім Скіф 2008
2. Новий Цивільний кодекс України: проблемні питання застосування. Матеріали міжнародної науково-практичної конференції «Впровадження нового Цивільного Кодексу в Україні» 14-15 лютого 2008 року м. Київ
3. Закон України «Про нотаріат» Відомості Верховної Ради (ВВР, 1993 №39 ст.383 вводиться в дію Постановою ВР № 3426 – XII (3426-12) від 02.09.93, ВВР, №39 ст. 384 м. Київ 2 вересня 1993 № 3425 – XII.
4. Закон України від 11.12.2003 року №1382 – IV «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні».
5. Науково-практичний коментар Цивільного Кодексу України: У 2т. За відповід. ред. О.В. Дзери (кер. авт. кол.), Н.С. Кузнецової, В.В. Луця, - К.; Юрінком інтер. 2005. – Т1 – 832с.
6. Інструкція «Про порядок внесення нотаріальних дій нотаріусами України»
7. Цивільне право України Академічний курс у двох томах Т.1 Загальна частина. Підручник. Видавничий дім. Київ 2004р.