Вступ
Актуальність проблеми: Розвиток ринкових відносин на сучасному етапі потребує ґрунтовного теоретичного дослідження практичних проблем правового регулювання підприємництва. Однією з основних форм здійснення підприємницької діяльності в Україні є господарське товариство. Відповідно актуальним є вивчення особливостей законодавчого регулювання функціонування даних суб’єктів господарської діяльності.
Стан вивчення проблеми: Із розвитком господарського законодавства представники української юридичної науки зацікавилися господарськими товариствами. З’явилися наукові дослідження О.М. Вінник, С.М. Грудницької, О.Р. Кібенко, В.К. Мамутова, А.Я. Пилипенка, В.С. Щербини та ін.
Загальні проблеми правового регулювання діяльності господарських товариств були предметом дослідження багатьох вчених, таких як: Вінник О., Кравчук В., Спасибо-Фатєєва І., Якубівський І., Янкова О. та ін. Однак окремі питання, які є важливими з наукової та практичної точок зору залишились невирішеними. До них, зокрема належать питання можливості використання майнових вправ в якості вкладу у статутний капітал господарських товариств, визначення того, які саме майнові права можуть бути вкладами та порядку їх внесення.
Метою роботи є визначення та аналіз особливостей розвитку господарських товариств як юридичних осіб, їх конкретних видів, дослідження проблем правового регулювання діяльності господарських товариств та пошук шляхів їх вирішення. Досягнення даної мети можливе шляхом реалізації наступних завдань:
з’ясувати поняття сутність та особливості діяльності господарських товариств;
визначити види господарських товариств та дати їх загальну характеристику;
дослідити ключові проблеми діяльності господарських товариств в Україні та шляхи їх вирішення.
Об’єктом дослідження є правові відносини, що виникають в процесі діяльності господарських товариств, їх особливості, а також правовий статус даних суб’єктів підприємництва як юридичних осіб.
Предметом дослідження є основні засади правового регулювання діяльності господарських товариств, а також норми, що регулюють цю діяльність, а також визначають правовий статус господарських товариств як юридичних осіб.
На початку 90-х років в Україні з появою приватної власності стало можливим утворення нових форм господарської діяльності.
З метою створення ринкової системи був початий процес приватизації колишніх державних підприємств і проголошена свобода підприємництва, тобто свобода створення і функціонування нових приватних підприємств. Індивідуальна підприємницька діяльність має обмежені можливості і поширюється в основному на дрібний бізнес. Тому для оптимального ведення середнього та великого бізнесу логічно об'єднувати зусилля декількох осіб, переходячи до колективного підприємництва. Об'єднання партнерів для спільного бізнесу називають товариством. Участь у товаристві прийнято скріплювати письмовою угодою або договором. Для більш тісної і тривкої спілки товариство оформляється як підприємство. Товариство з'єднує не тільки зусилля, але і капітали його учасників. З розвитком ринкових відносин в Україні розвиваються і форми підприємницької діяльності. Для того щоб успішно працювати в умовах ринкової конкуренції та реалізовувати фінансово-промислові проекти підприємствам потрібно, щоб їхня діяльність була чітко визначена законом. Але на даний час підприємства зустрічаються з прогалинами к законодавстві.
Розвиток господарських товариств є в значній мірі основою збільшення внутрішнього інвестування економіки, оскільки є засобом концентрації капіталу за допомогою об’єднання індивідуальних капіталів , постійного розширення обсягу внутрішнього капіталу країни.
В сучасних умовах господарювання, коли Україна знаходиться на етапі переходу до ринкової економіки, важливим і необхідним є дослідження господарських товариств, як сучасної форми господарювання. Оскільки, найбільш поширеною організаційно-правовою формою підприємницької діяльності є господарські товариства, які являються основою ринкової економіки у більшості країн Європи, то відповідно повинна приділятися максимальна увага і правовому регулюванню їх діяльності.
Всі господарські товариства є юридичними особами, діють на підставі установчих документів, затверджених учасниками, мають власні назви із зазначенням організаційно-правової форми товариства. Товариства можуть займатися будь-якою підприємницькою діяльністю, яка не суперечить законодавству України.
Господарські товариства засновують свою діяльність на активній участі в управлінні товариством відносно великої групи підприємців. Тобто, громадське товариство є засобом демократизації господарських відносин. Ефективна робота підприємства можлива лише тоді ,коли функції господаря закріплені не за однією особою, а хоча б невеликою, але згуртованою групою людей ,що асоціює інтереси всього колективу , в правовому в правовому відношенні опосередковує деякі найбільш складні сфери діяльності (фінанси, рух майна, оплата праці тощо).
На даний час функціонування вітчизняної системи економіки потребує вдосконалення, при цьому однією з ключових проблем є вирішення прогалин у сфері законодавчого регулювання діяльності господарських товариств як юридичних осіб.

РОЗДІЛ 1
Поняття та особливості діяльності господарських товариств
1.1. Загальна характеристика господарських товариств
Ст. 80 ГК зазначає, що до господарських товариств належать акціонерні товариства, товариства з обмеженою діяльністю, товариства з додатковою діяльністю та інші.[3]
Товариства поділяються на підприємницькі та не підприємницькі.
У п.1 ст.113 ЦК господарське товариство визначається як юридична особа, статутний капітал якої поділений на частки між учасниками.[2] Натомість у ст.79 ГК господарськими товариствами визнаються підприємства або інші суб’єкти господарювання, створені юридичними особами та/або громадянами шляхом об’єднання їх майна й участі в підприємницькій діяльності.
Таким чином норми ГК суперечать нормам ЦК.
ГК визнає підприємство як один із видів господарських товариств (ст.79 ГК). Відповідно господарські товариства можуть створюватись у формі підприємств (гл. 7 ГК) або інших видів товариств (суб’єктів господарювання, як вказує ГК): банки, страхові товариства тощо. При цьому норма ст.79 ГК входить у протиріччя з нормою ст.80, яка має назву «Види господарських товариств» і відносить до них акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю, повні товариства, командитні товариства (ЦК дає такий самий перелік господарських товариств). Таким чином, в одній статті ГК вказує, що підприємство є господарським товариством, в іншій даючи вичерпний перелік господарських товариств, не згадує про підприємство.
Постає питання, що ж таке підприємство?
ЦК не згадує підприємство серед організаційно-правових форм юридичних осіб, відносячи його не до суб’єктів, а до об’єктів цивільного права. Відповідно до ст.191 ЦК підприємство є єдиним майновим комплексом, що використовується для здійснення підприємницької діяльності. [2]
Натомість, ГК у ст.62 відносить підприємство до організаційних форм господарювання і вказує, що це самостійний суб’єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування, або іншими суб’єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності в порядку, передбаченому цим Кодексом та іншими законами. [3]
Залежно від способу утворення (заснування) та формування статутного фонду в Україні діють підприємства унітарні та корпоративні.
Таким чином, виходячи з норм ГК можна сказати, що підприємство є юридичною особою заснованою на об’єднанні майна осіб, відтак відповідно до ЦК воно може бути створене у формі товариства, установи чи в іншій формі.
Залежно від форми власності юридичні особи поділяються на державні і приватні (недержавні). Значення такого розподілу стає зрозумілим, якщо врахувати, що державні юридичні особи (навіть комерційного характеру) з необхідністю повинні опікуватися загальнодержавними інтересами, чим і зумовлюється специфіка їх правового регулювання. У даній класифікації можна побачити пряму аналогію з поділом організацій на юридичні особи публічного і приватного права.
Уважний аналіз норм ГК свідчить про істотну невідповідність його ЦК у частині виокремлення форм власності і, відповідно, видів підприємств. Така невідповідність виявляється в тому, що ЦК не виділяє колективної форми власності, відносячи такі види підприємств до приватної власності юридичних осіб. Відтак, норми ГК у цій частині необхідно розглядати як такі, що суперечать ЦК, і застосовувати норми ЦК як акта, що визначає форми власності в Україні і відповідає Конституції. Остання теж не мітить колективної форми власності.
Підприємства залежно від кількості працюючих та обсягу валового доходу від реалізації продукції на рік можуть бути віднесені до малих, середніх або великих підприємств. В Україні можуть діяти також інші види підприємств, передбачені законом.
Виходячи з вищевикладеного можна зазначити, що знання організаційних і правових ознак, що визначають форму юридичних осіб, дозволяє компетентно орієнтуватися в усьому різноманітті учасників економічних, підприємницьких відносин. За допомогою цих ознак можна незалежно від конкретної економічної діяльності юридичних осіб чітко визначати особливості їх правових можливостей, обов’язків і юридичної відповідальності, за властивими їм загальними параметрами порівнювати різні юридичні особи між собою і на підставі всього цього робити обґрунтовані практичні висновки.
Господарське товариство - це організація що створюється не тільки на основі об’єднання осіб, а й об’єднання майна або, якщо мова йде про товариство однієї особи, - виключно виділенням майна.
Відповідно до ст.1 Закону України «Про господарські товариства»,[4] господарськими товариствами визнаються підприємства, установи, організації, створені на засадах угоди юридичними особами і громадянами шляхом об’єднання їх майна та підприємницької діяльності з метою одержання прибутку.
Господарські товариства є юридичними особами. Відповідно до цього господарським товариствам притаманні усі положення юридичної особи.
Суб’єктами цивільних правовідносин і відповідно носіями майнових та особистих немайнових прав та обов’язків можуть бути не лише індивіди-фізичні особи, а й різні колективні утворення: підприємства та організації, господарські товариства, виробничі споживчі кооперативи. Згідно статті 80 ЦК України поняття юридичної особи вимагає звернення до цивільно-правових норм, які регулюють створення і реєстрацію юридичних осіб.
Однак для того, щоб мати можливість вступати у цивільні правовідносини і бути їх суб’єктами, ці колективні утворення наділяються за наявності певних ознак статусом юридичної особи. На відміну від фізичних осіб, юридичні особи не є живими істотами і тому не мають природної волі, однак у них діє об’єднана людська воля і об’єднана людська сила в певному напрямі, зумовленому метою створення юридичної особи. Внаслідок цього за юридичною особою і визначається можливість бути суб’єктом права. Слід зазначити, що юридична особа є самостійним суб’єктом правовідносин і існує незалежно від фізичних осіб, які її утворили, і хоч це колективне утворення і визначається суб’єктом правовідносин, однак як юридична особа не може бути носієм лише тих прав та обов’язків, які не пов’язані з природними властивостями людей.
Інститут юридичної особи в цивільному законодавстві зумовлений становленням товарно-грошових відносин у ринковій економіці, суспільним розділом праці, необхідністю включення до цивільного обороту майна держави, кооперативів, громадських та інших організацій. З метою найбільш ефективного і раціонального використання державного майна воно, за загальним правилом, розподіляється і закріплюється за окремими державними підприємствами, установами та організаціями. Наділення підприємств об’єднань майном, надання їм господарської самостійності є неодмінною передумовою здійснення господарського розрахунку, вчинення правових актів з реалізації продукції,розпорядження грошовими коштами, тобто виступу в обороті як самостійного суб’єкта цивільних прав та обов’язків.[18, с.36]
1.2. Порядок створення та установчі документи господарських товариств
Господарські товариства можуть виникати як наслідок їх заснування або реорганізації вже існуючих юридичних осіб іншої організаційно-правової форми в господарські товариства. Відкриті акціонерні товариства створюються в Україні найчастіше внаслідок процесів приватизації або корпоратизації, тобто виникають шляхом перетворення державних підприємств на акціонерні товариства. Інші види господарських товариств створюються переважно шляхом їх заснування.
Невелика кількість відкритих акціонерних товариств, створених шляхом заснування, знаходить своє пояснення у двох чинниках: а) складності та високій вартості процедури заснування; б) низькій інвестиційній активності населення та юридичних осіб в Україні (внаслідок відсутності вільних коштів, інфляційних процесів, недовіри до акціонерних структур).[17, с.45]
Створення господарського товариства включає в себе два етапи: 1. Організація товариства. На даному етапі визначається коло засновників (учасників) товариства, розробляються і затверджуються установчі документи товариства, частково або цілком формується початковий капітал (якщо це передбачено законом або установчим договором).
На етапі державної реєстрації утворене товариство отримує статус юридичної особи і одночасно суб'єкта підприємницької діяльності, що дозволяє йому здійснювати підприємницьку діяльність, бути учасником правовідносин.
Державна реєстрація господарського товариства, як юридичної особи проводиться відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців". Дані державної реєстрації включаються в єдиний державний реєстр, відкритий для загального ознайомлення.
Порушення встановленого законом порядку створення юридичної особи або невідповідність її установчих документів закону є підставою для відмови в державній реєстрації юридичної особи. Відмова в державній реєстрації з інших мотивів (недоцільність тощо) не допускається.
У єдиний державний реєстр вносяться відомості про організаційно-правову форму юридичної особи, її найменування, місцезнаходження, органи управління, філії і представництва, цілі підприємства, а також інші відомості, встановлені законом.[6]
Органами державної реєстрації є виконкоми міських, районних у місті рад народних депутатів або районні, районні в містах Києві і Севастополі державні адміністрації за місцем знаходження господарського товариства, якщо інше не передбачено законодавчими актами України.
Якщо акціонерне товариство або товариство з обмеженою чи додатковою відповідальністю створюється кількома учасниками, ці особи в разі необхідності визначити взаємовідносини між собою щодо створення товариства укладають у письмовій формі договір, який встановлює порядок заснування товариства, умови здійснення спільної діяльності щодо створення товариства, розмір статутного капіталу, частку в статутному капіталі кожного з учасників, строки та порядок внесення вкладів та інші умови. Договір про заснування товариства з обмеженою відповідальністю не є установчим документом. Подання цього договору при державній реєстрації товариства не є обов'язковим.[13, с. 181]
На час до державної реєстрації товариства в банках відкривається тимчасовий рахунок, на якому акумулюються кошти, потрібні для здійснення статутної діяльності товариства.
Оскільки законодавством визначено, що товариство може відкривати розрахунковий та інші рахунки у банках, а також укладати договори та інші угоди тільки після його реєстрації, то угоди укладені від імені товариства до моменту реєстрації, визнаються такими, що укладені з товариством, тільки за умови їх подальшого схвалення загальними зборами товариства.
Угоди, укладені засновниками до моменту реєстрації товариства і надалі не схвалені товариством, тягнуть за собою правові наслідки лише для засновників, а не для товариства як юридичної особи.[10, с.113]

РОЗДІЛ 2
Основні види господарських товариств та характеристика правового регулювання їх діяльності
2.1. Особливості законодавчого регулювання акціонерних товариств
В економіці нашої держави акціонерні товариства відіграють важливу роль, адже саме цими господарськими товариствами створюється найбільша частка ВВП країни. Тому удосконалення правового регулювання діяльності акціонерних товариств є важливим завданням розбудови ринкових відносин, що значною мірою визначатиме успішність інтеграції України у систему світових господарських взаємин, залучення іноземних інвестицій, активізацію господарської діяльності та вихід із кризи. На сьогоднішній день основними нормативно-правовими актами у цій сфері правового регулювання є Цивільний кодекс України [2], Господарський кодекс України[3], Закони України «Про господарські товариства» [4], «Про цінні папери та фондовий ринок»[7] «Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні»[8]. Необхідність прийняття спеціального закону, завдяки якому вирішились би існуючі проблеми створення і діяльності акціонерних товариств, була зумовлена в першу чергу тим, що Закон «Про господарські товариства» 1991 року не забезпечує захисту прав як великих, так і дрібних акціонерів, «не дозволяє ефективно врегульовувати питання, які виникають в процесі корпоративного управління та породжує ряд корпоративних конфліктів і зловживань, які шкодять як інтересам акціонерів, так і позитивному інвестиційному іміджу України» [11].
17 вересня 2008 року Верховною Радою прийнято Закон України «Про акціонерні товариства» [5]. Це одна з найбільш важливих і очікуваних економічних реформ. Закон детально визначає порядок створення, діяльності, ліквідації, перетворення, злиття, приєднання, поділу акціонерних товариств, їх правовий статус, права та обов’язки акціонерів, засновників, самого товариства, механізм реалізації цих прав та обов’язків.
До початку 2004 року загальні правила та умови діяльності акціонерних товариств регламентувалися Цивільним кодексом Української РСР (ст. 23-40) та основоположними актами з питань підприємницької діяльності, зокрема, Законами України „Про підприємництво” і „Про підприємства в Україні”, які з 1 січня 2004 року втратили чинність. Спеціальні же норми містилися в Законі України „Про господарські товариства”, який врегульовував правила створення, діяльності, права і обов'язки учасників та засновників акціонерних товариств.
З 1 січня 2004 року в Україні діють три нормативних акти, якими регулюються правила створення та діяльності акціонерних товариств. Так, у Господарському кодексі України (далі – ГК України), загальним питанням створення підприємств присвячено ст. 62-72, а господарським товариствам – ст. 79-92. У Цивільному кодексі України (далі – ЦК України) загальним положенням про діяльність господарських товариств відведено ст. 113 – 118, а спеціальним нормам щодо акціонерних товариств – ст. 152 – 162. Також розповсюджується на акціонерні товариства і дія загальних норм про юридичних осіб, закріплена у ст. ст. 80 – 112 ЦК України.
Крім того, не втратив чинності та діє без будь яких застережень Закон України „Про господарські товариства”.
Так, законодавчі суперечності щодо регулювання статусу акціонерних товариств мають місце уже в загальних нормах, зокрема, які розкривають саме поняття господарського товариства.
Оскільки положення ст. 155 ЦК України визначили, що при заснуванні акціонерного товариства усі його акції мають бути розподілені між засновниками. Відкрита підписка на акції акціонерного товариства не проводиться до повної сплати статутного капіталу, склалася ситуація, коли акціонерне товариство взагалі спочатку може бути створене виключно у формі закритого акціонерного товариства. Абсолютно втрачають сенс у цьому контексті норми ГК України та Закону щодо проведення відкритої підписки на акції, визнання товариства не заснованим у випадку не покриття підпискою 60% акцій та ін., оскільки у проведенні відкритої підписки на акції до дня скликання установчих зборів немає потреби – адже статутний капітал повністю розподіляється між засновниками і ними ж сплачується.
Такі законодавчі новації призвели до того, що в 2004 році припинився процес реєстрації відкритих акціонерних товариств, оскільки чинне законодавство не передбачає можливостей реєстрації такого виду акціонерних товариств. Але саме відкриті акціонерні товариства, або публічні корпорації, як їх називають в США, є основою розвинутих економічних систем, оскільки здатні вільно і швидко залучати фінансові ресурси в значних обсягах, і саме акції відкритих акціонерних товариств можуть бути продані на біржах, бо на придбання акцій закритих акціонерних товариств переважне право мають його акціонери. Припинення реєстрації ВАТ, частка яких в загальній кількості акціонерних товариств і так не була переважаючою, створює загрозу розвитку самих акціонерних компаній, але й підриває нормальні умови економічного росту в підприємницькому секторі, оскільки позбавляє акціонерні товариства доступу до інвестиційних джерел за рахунок вільного продажу акцій на ринку.
Цивільним кодексом України (ст. 155) передбачено, що якщо після закінчення другого та кожного наступного фінансового року вартість чистих активів акціонерного товариства виявиться меншою від статутного капіталу, товариство зобов'язане оголосити про зменшення свого статутного капіталу та зареєструвати відповідні зміни до статуту у встановленому порядку; якщо вартість чистих активів товариства стає меншою від мінімального розміру статутного капіталу, встановленого законом, товариство підлягає ліквідації.
Тобто, законодавець встановлює обов’язкові підстави зменшення статутного фонду та ліквідації акціонерного товариства, однак механізму реалізації цієї статті не закріплено спеціальними нормами в Законі, зокрема, положення про обов’язковість і періодичність встановлення вартості чистих активів акціонерного товариства, а також яким чином має бути підкріплено правильність визначення вартості чистих активів (наприклад, аудиторським висновком).[20]
2.2. Регулювання діяльності повних та командитних товариств
Перехід до ринкових умов господарювання спричинив відродження інституту господарських товариств, що зумовило появу значної кількості акціонерних товариств, товариств з обмеженою та додатковою відповідальністю, а також повних і командитних товариств. Законодавство України дає можливість суб’єктам господарювання самостійно обирати організаційно-правову форму господарювання, визначати механізм здійснення підприємницької діяльності.
Закони України створюють рівні правові умови для діяльності підприємств незалежно від форм власності на майно. Організація і діяльність господарських товариств регулюються Законом України “Про господарські товариства” [4].
Одним із видів господарських товариств є повне товариство. Повні товариства були дуже поширені до початку ХХ ст. З легалізацією товариств з обмеженою відповідальністю суб’єкти господарювання стали обирати саме цю нову форму товариства, враховуючи її переваги щодо обмеження їхнього ризику. Втім інтерес до повного товариства зберігається. У світовій практиці такі підприємства успішно використовуються для ведення малого та середнього бізнесу. Особливо це стосується сфери виробництва, торгівлі, консультаційних та фінансових видів послуг. Досвід дореволюційної Росії свідчить про те, що цей вид товариств був досить зручним для ведення малого, середнього та сімейного підприємництва в різних сферах економіки.
Значна кількість російських “торгових домів” існувала у формі товариств з повною відповідальністю. Інтерес до повного товариства спричинений перевагами в оподаткуванні в багатьох країнах ринкової економіки, можливістю вибору схеми оподаткування, у тому числі такої, що звільняє товариство від корпоративного податку, передбачаючи лише сплату його учасниками податку на отримані ними доходи від участі в товаристві. У Великобританії та США створення повного товариства у ряді випадків є підготовчим етапом при формуванні корпорації. На сучасному етапі повне товариство як організаційно-правова форма використовується для створення короткострокових спільних підприємств. Особливо привабливим стає використання цієї організаційно-правової форми великим капіталом для здійснення короткострокових інвестиційних проектів. Багато малих і середніх підприємств досить часто зіштовхуються із ситуацією, коли у зв’язку з невідповідністю вимогам, що висуваються замовниками до обсягу оборотних коштів і можливої відповідальності виконавця, вони виявляються відстороненими від можливої участі як генерального підрядника у реалізації великих, як правило, високоприбуткових проектів. Такі підприємства у кращому разі на не досить вигідних умовах можуть претендувати на участь у великих проектах тільки в ролі субпідрядників у великих іноземних чи вітчизняних компаніях (які часто здійснюють тільки керівництво виконання проекту численними субпідрядниками, при цьому отримуючи основну частину прибутку). Інструментом розширення можливостей своєї участі в реалізації великих проектів є створення декількома малими та/або середніми підприємствами повного товариства (таким чином об’єднуються оборотні кошти і відповідальність усіх учасників до обсягів, що вимагаються замовником) і заява такого товариства як генерального підрядника на виконання того чи іншого великого замовлення або проекту. Цей аспект практичного використання організаційно-правової форми повного товариства характерний як для країн далекого зарубіжжя, так і з розвитком інвестиційних процесів став актуальним для країн ближнього зарубіжжя, про що свідчать, наприклад, відгуки бізнесменів прибалтійських держав. В Україні такі аспекти практичного використання організаційно-правової форми повного товариства ще не набули належного осмислення у зв’язку з відставанням у розвитку інвестиційних процесів, однак це лише підкреслює перспективність цього напряму.
Крім того, як справедливо зауважує Є.В. Богданов, на сьогодні існує необхідність у захисті інтересів товариства, кредиторів від обмеженого підприємницького ризику [9, с. 101]. Гарантія відповідальності засновників (учасників) підприємства за результати його діяльності сприяє створенню більш цивілізованого ринку, підвищує рівень довіри до ділових партнерів тощо.
Наприклад, у Німеччині багато компаній зацікавлені в тому, щоб серед постійних партнерів були повні товариства, адже це є ознакою добропорядності компанії, рівня довіри до неї. Завдяки цьому повне товариство не зазнає, як правило, труднощів при отриманні кредиту [16, с. 95]. Необхідність детального вивчення феномену повного товариства в праві України не знімається з порядку денного також тому, що ця форма власне запозичена і в підприємництві для розвитку зовнішньоекономічних відносин, де необхідно застосовувати виправдані практикою та добре відомі організаційно-правові форми.
Важливою причиною непопулярності та малої кількості повних товариств є проблеми, пов’язані з правовою освітою громадян, наслідком яких є зростання правового нігілізму в середовищі підприємців та їх небажання нести повну майнову відповідальність, що має бути нормою в процесі господарської діяльності. Поширеними є факти порушень у сфері економіки та фінансів, бухгалтерської та банківської дисциплін, недобросовісної конкуренції, несплати податків. У такій ситуації небагато бажаючих нести необмежену, солідарну відповідальність.
Нелогічно створювати повне товариство та брати на себе повну майнову відповідальність у період неузгодженості та заплутаності податкового законодавства, безсистемності законодавства про підприємництво, в процесі формування законодавства стосовно господарської діяльності в цілому. На думку Т.В. Кашаніної, на “сьогодні є тільки один засіб уникнути такої загрози – не вступати в повне товариство”.
Однією з основних причин недостатнього використання правової форми повного товариства є відсутність комплексного законодавчого регулювання такого виду господарських товариств, що має містити опрацьовані, продумані, скоординовані, розраховані на довгострокове застосування норми.
На думку І.М. Кучеренко, “з розвитком підприємницьких відносин … розширюватимуться види діяльності, які матимуть право здійснювати тільки повні та командитні товариства”. Майбутнє товариств з повною відповідальністю пов’язують зі сферою малого та середнього бізнесу й особливо з процесами кредитування та інвестування. У перспективі можлива також розробка спеціальних заходів підтримки розвитку малого підприємництва під гарантії організаційно-правової форми повного товариства. Це свідчить про практичну необхідність, що існує в Україні, доопрацювання правового статусу повного товариства відповідно до цієї потреби, адже не завжди організаційна структура сучасного законодавчо визначеного типу повного товариства відповідає особливостям внутрішніх відносин засновників (учасників) товариства, їх практичним потребам в організації взаємовідносин і
правил здійснення спільного бізнесу.
Таким чином, варто зауважити, що законодавча база України щодо правового статус повних товариств недостатня для ефективного регулювання їх організації і діяльності.
На сьогодні, як уже зазначалося, правове становище повних товариств регулюється Господарським кодексом України (ст. 79–80,82–92 та ін.), Цивільним кодексом України (ст. 119–132 та ін.), Законом України “Про господарські товариства”, а також деякими нормативними актами щодо практичного використання цієї організаційно-правової форми.[21]
Командитним товариством є товариство, в якому разом з учасниками, які здійснюють від імені товариства підприємницьку діяльність і солідарно несуть додаткову відповідальність (субсидіарну) за зобов’язаннями товариства усім своїм майном (повними учасниками), є один чи кілька учасників (вкладників), які несуть ризик збитків, пов’язаних із діяльністю товариства, у межах сум зроблених ними вкладів та не беруть участі в діяльності товариства.
Найменування командитного товариства має містити імена (найменування) всіх повних учасників, слова «командитне товариство» або містити ім’я (найменування) хоча б одного повного учасника з доданням слів «і компанія», а також слова «командитне товариство».
Якщо у найменування командитного товариства включене ім’я вкладника, такий вкладник стає повним учасником товариства.
До командитного товариства застосовуються положення про повне товариство, якщо інше не встановлено цим Кодексом, іншим законом.
Командитне товариство є одним з найстаріших видів господарських товариств. Особливістю цього виду господарського товариства є наявність у складі його засновників двох груп з різним правовим становищем. Першу групу складають засновники, які несуть необмежену відповідальність за зобов’язаннями товариства (повні учасники). Засновники цієї групи займаються керівництвом справами товариства (визначають загальні та пріоритетні напрямки діяльності, укладають договори та контракти з третіми особами, займаються розподілом прибутку та вирішують кадрові питання). До іншої групи належать вкладники (так звані «командитисти») – засновники, які практично не беруть участі у керівництві товариством та відповідають за його борги тільки у межах внесених ними вкладів.
Повні учасники несуть субсидіарну відповідальність за зобов’язаннями товариства у відповідності до положень ст. 619 ЦК.[2]
Цей вид господарського товариства є достатньо перспективним у зв’язку з тим, що повні учасники без додаткового ризику набувають можливості збільшити свій початковий капітал за рахунок внесків вкладників товариства, виключаючи тим самим необхідність залучення цього капіталу зі сторони (шляхом укладення договорів займу, отримання кредиту та ін.). З іншого боку, у вкладників виникає можливість отримання прибутку від підприємницької діяльності товариства на досить вигідних умовах: без участі у керуванні його справами та ризиком тільки свого вкладу у це товариство.
Слід зазначити, що надане кодексом поняття командитного товариства дещо відрізняється від поняття, яке міститься у ст. 75 Закону України «Про господарські товариства».[4] Тут з’явилось положення про те, що вкладники не беруть участі у діяльності товариства. Тобто була чіткіше визначена різниця між повними учасниками та вкладниками.
У найменуванні командитного товариства, у відповідності до вимог ст. 133 ЦК, обов’язково повинні бути зазначені слова « командитне товариство», а також міститися імена (найменування) всіх повних учасників, тобто мати наприклад такий вигляд: «Командитне товариство «Шевчук і Павлов», або може бути зазначено ім’я одного повного учасника і додані слова «і компанія», наприклад: «Командитне товариство «Шевчук і компанія».
У найменуванні мають бути зазначені імена (найменування) тільки повних учасників товариства. У протилежному випадку, тобто коли у назві командитного товариства буде зазначене ім’я вкладника, цей засновник набуває правового статусу повного учасника товариства.
У зв’язку з тим, що за своєю правовою природою командитне товариство має багато спіль6них рис із повним товариством, законодавчо було встановлено, що до командитного товариства застосовуються норми ЦК, які регулюють правове становище повного товариства (ст. 119 – 132), якщо інше не встановлене ЦК або іншим законом.
Правовий статус повних учасників командитного товариства та їх відповідальність за зобов’язаннями товариства встановлюється положеннями ЦК про учасників повного товариства.
Особа може бути повним учасником тільки в одному командитному товаристві. Повний учасник командитного товариства не може бути учасником повного товариства. Повний учасник командитного товариства не може бути вкладником цього самого товариства.
Сукупний розмір вкладів вкладників не повинен перевищувати п’ятдесяти відсотків складеного капіталу повного товариства. На момент державної реєстрації командитного товариства кожен із вкладників повинен зробити вклад у розмірі, встановленому законом.
Відповідно до загального правила, встановленого ст. 114 ЦК засновниками командитного товариства можуть бути як фізичні, так і юридичні особи. Як і ст. 133, ст. 135 ЦК має відсильний характер щодо правового характеру (права, відповідальність та зобов’язання) повних учасників. Цей статус повністю відповідає статусу учасників повного товариства.
У статті містяться імперативні норми щодо прав повного учасника брати участь в іншому командитному або повному товаристві як повний учасник, а також виступати як вкладнику командитному товаристві, де він є повним учасником.
Ці заборони мають природний характер, виходячи з самого змісту командитного та повного товариства. У зв’язку з тим, що підприємницька діяльність повних учасників командитного або повного товариства є діяльністю самого товариства, введення цієї заборони допомагає усунути ситуацію подвійної оцінки діяльності повних учасників, а також запобігти виникненню додаткових ризиків.
Особливо слід зазначити той факт, що на відміну від товариства з обмеженою відповідальністю та акціонерного товариства розмір статутного фонду командитного товариства у ЦК не визначено. Таким чином можна зробити висновок, що розмір внесків та їх характер визначається засновниками товариства.
Командитне товариство ліквідується при вибутті усіх вкладників. Повні учасники мають право у разі вибуття усіх вкладників перетворити командитне товариство на повне товариство. Командитне товариство ліквідовується також на підставах, встановлених статтею 132 ЦК.
Командитне товариство не зобов’язане ліквідовуватися, якщо в ньому залишаються хоча б один повний учасник і один вкладник.
У разі ліквідації командитного товариства, після розрахунків з кредиторами, вкладники мають переважне право перед повними учасниками на одержання прибутків у порядку та на умовах, встановлених ЦК, іншим законом та засновницьким договором (меморандумом). За недостатності коштів товариства для повного повернення вкладникам їхніх вкладів наявні кошти розподіляються пропорційно до їхніх часток у складеному капіталі товариства.[12]

РОЗДІЛ 3
Актуальні проблеми діяльності господарських товариств в Україні та шляхи їх вирішення
У момент створення Цивільного кодексу законотворці та їхні наступники, схоже, забули про загально визнану у цивільному праві теорію, згідно з якою господарські товариства традиційно поділяються на дві групи: об’єднання капіталів та об’єднання осіб. До першої групи належать такі товариства, які при їх створенні передбачають об’єднання майна засновників та учасників і необов’язково – особистої участі, до другої групи – товариства, в яких їх засновники беруть участь не тільки майновими внесками, а й безпосередньою особистою участю [19, с.122]. Чим же не влаштовує тоді законодавця ст. 79 ГК, якою визначено, що господарськими товариствами визнаються підприємства або інші суб’єкти господарювання, створені юридичними особами та/або громадянами шляхом об’єднання їх майна і участі в підприємницькій діяльності товариства з метою одержання прибутку? Як на нас, то є все необхідне: і відповідає ст. 83 ЦК, і підкреслює об’єднання осіб і капіталів, і відрізняє господарське товариство (підприємницьке) від непідприємницького.
У зв’язку з визначенням поняття господарського товариства у ст. 113 ЦК не може не виникати питання про алогічність і практичну доцільність залишення у ЦК норми про створення господарського товариства однією особою. Проблема полягає не тільки в поділенні статутного капіталу товариства з одним учасником на частки, а, перш за все, у тому як взагалі одна особа може створити товариство, під яким завжди розумілось і розуміється об’єднання? Вже стародавньому римському праву був добре відомий societas – контракт товариства, за яким двоє або кілька осіб об’єднувалися своїм майном або працею для досягнення якоїсь спільної господарської мети. У сучасних словниках товариство визначається як організація, об’єднання людей, які ставлять перед собою спільні завдання і відповідно реалізують їх, близькість, заснована на товариських відносинах; виробнича, торгівельна і т.п. організація, яка складається з рівноправних учасників.
На нашу думку, не зрозуміло, чому, вносячи такі зміни (тобто пріоритет ЦК), законодавець залишив чинними ст. 29 ЗУ „Про господарські товариства”, відповідно до якої при створенні акціонерного товариства акції можуть бути розповсюджені шляхом відкритої підписки на них (у відкритих акціонерних товариствах) або розподілу всіх акцій між засновниками (у закритих акціонерних товариствах), і ст. 30. Ці положення (на момент прийняття„Закону про зміни”) відповідали ст. 81 ГК, але протирічили ч. 2 ст. 155 ЦК.
Необхідно зазначити, що у цьому питанні розбіжності кодексів формувались, можна сказати, на доктринальному рівні. У ГК передбачалось створення двох видів акціонерних товариств (далі –АТ) – відкритого і закритого акціонерного товариства (далі відповідно – ВАТ і ЗАТ). Згідно зі ст. 81 ГК акції ВАТ дозволялось розповсюджувати шляхом відкритої підписки та купівлі-продажу на біржах, акції ЗАТ – мали розподілятися виключно між засновниками або серед заздалегідь визначеного кола осіб. Форма ВАТ, таким чином, вже на стадії створення дозволяла залучення широкого кола інвесторів, а ЗАТ – ні.
Частиною 2 ст. 155 ЦК було передбачено принципово інше – при заснуванні АТ усі його акції мають бути розподілені між засновниками. Відкрита підписка на акції не провадиться до повної сплати статутного капіталу. Тобто, за цією статтею АТ не може бути створене ніяким іншим способом ніж шляхом утворення ЗАТ, що майже унеможливлює залучення широкого кола інвесторів на стадії створення АТ.
Законом України „Про акціонерні товариства” [5] цей порядок (тобто за ч. 2 ст. 155 ЦК) створення АТ визначений як єдино можливий. Крім того, передбачено поділення АТ за типом на публічні акціонерні товариства та приватні акціонерні товариства (ч. 1 ст. 5 Закону). При цьому ч. 2 ст. 155 ЦК затверджено в новій редакції: „У процесі створення акціонерного товариства його акції підлягають розміщенню виключно серед засновників шляхом приватного розміщення. Публічне розміщення акцій здійснюється після отримання свідоцтва про реєстрацію першого випуску акцій”, а дію ст. 81 ГК скасовано.
За допомогою цього кроку законодавець, по-перше, де-факто повернувся до конструкції ст. 81 ГК про два види АТ – ЗАТ і ВАТ. Приватне АТ за своєю суттю – ЗАТ, публічне – ВАТ.
По-друге, внесено додаткову плутанину в розуміння понять „приватне” і „публічне”. З одного боку, воно не відповідає класичному висловлюванню видатного рим¬ського юриста Ульпіана про те, що публічним правом є те, що стосується становища Римської держави, приватним – яке стосується блага окремих осіб. А, з другого, – протирічить встановленому у ч. 2 ст. 81 ЦК поділенню юридичних осіб залежно від порядку їх створення на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права. Юридична особа публічного права створюється розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування.
Достатній негатив, на наш погляд, закладено у примусовому порядку створення публічних і приватних АТ через формулу приватного АТ, тобто ЗАТ. Формула ЗАТ не може виконувати головну функцію АТ – широке залучення інвестицій з метою фінансування бізнес-проектів, заради чого взагалі у свій час АТ і виникло. Саме АТ дозволяє зацікавити і об’єднати кошти великого загалу інвесторів-акціонерів. І це важливо робити на стадії його створення. Той, хто знається на бізнесі, погодиться з нами, що будь-який комерційний проект вимагає якнайшвидшого втілення у життя. Реалії сучасного ринку такі, що втрата одного-двох місяців може знецінити будь-яку ідею. Створення за формулою приватного АТ може тривати до пів року і більше. Вільне розміщення акцій у будь-якому випадку може розпочатися не менш як за рік. Справжньому бізнесу це не цікаво. А в умовах економічно-фінансової кризи подібні експерименти можуть створювати серйозну небезпеку для економічного суверенітету країни.
Фінансово-економічна криза проявилась не тільки економічними проблемами, але і виявила істотні недоліки структурної побудови економік більшості країн світу, особливо що стосується управління сферою господарювання. Важливим кроком до створення нового економічного порядку стала зустріч лідерів двадцяти найбільш розвинених країн (G 20) у Пітсбурзі (CША). США і Європа вже приступили до реформування правового регулювання економіки, яке, з одного боку, має створювати сприятливі умови для ведення бізнесу, стимулювати приватну ініціативу учасників ринку, і, з другого, – забезпечувати державні, суспільні інтереси. Проте антикризові заходи і реформування управління економікою в Україні є недостатніми. Так, у доповіді „Ведення бізнесу – 2010: Здійснення реформ у скрутні часи” наряду з покращенням захисту інвесторів у зв’язку з прийняттям Закону України „Про акціонерні товариства” відмічено уповільнення реформи у інших напрямках, які оцінюються за глобальним рейтингом так, що Україна тільки мінімально покращила загальний рейтинг з 146-го до 142-го місця.
Майже протягом всього періоду незалежності України влада декларує своє устремління до розширення свободи підприємницької діяльності і обмеження централізованого управління. З цією метою з неповних 10 років (1998–2007 рр.) спеціально було прийнято 3 закони, 5 указів Президента України і цілу низку постанов уряду. Однак, незважаючи не те, що згідно з п. 1 Указу Президента України від 3 лютого 1998 р. „Про усунення обмежень, що стримують розвиток підприємницької діяльності” дерегулювання визнано одним із пріоритетних напрямів реформування державного управління економікою, цей напрям і понині залишається найбільш зарегульованим. Після такого посиленого „дерегулювання” в Концепції вдосконалення державного регулювання господарської діяльності, схваленій Указом Президента України від 3 вересня 2007 р., визнається, що у нас найскладніші умови державної реєстрації утворення і припинення діяльності суб’єктів господарювання; найскладніша система звітності і оподаткування; найгірші умови визначення витрат на виробництво і ведення господарської діяльності; найскладніша система державної реєстрації права власності та інших речових прав і особливо права власності на землю; найскладніші і корумповані умови отримання дозволів, ліцензій і квот.
У якості однієї з основних причин відставання у проведенні економічних реформ ми вбачаємо невизначеність з суспільно-економічним устроєм України, коли протягом майже всього періоду незалежності так званий перехід до відкритої ринкової економіки, тобто капіталізму, здійснюється на тлі задекларованих часто-густо популістських соціалістичних лозунгів соціальної справедливості. Такий курс породжує дуалістичний підхід до регулювання сфери господарювання і фіскальні методи управління. На законодавчому рівні така політика проявилась у прийнятті ГК і ЦК, якими врегульовано одні і ті ж майнові відносини у сфері господарювання, з наступним ігноруванням, перекроюванням або спробами повного скасувати ГК. Непримиренна і безплідна боротьба представників цивільно-правової теорії правового регулювання економіки в Україні проти господарсько-правової і ГК [14] на тлі правового нігілізму народних депутатів відкрила шлях не тільки до підриву кодифікації господарського законодавства, але і значного погіршення правового регулювання цивільних відносин [15].
Як свідчить історія, і ще раз підтверджується теперішньою фінансово-економічною кризою, використання у сфері економіки виключно приватноправового (у нас цивільно-правового) чи публічно-правового регулювання призводить до неминучих негативних наслідків. Запровадження абсолютної, неконтрольованої свободи неодмінно веде до повного ігнорування суспільних інтересів, перекосів в економічному розвитку та криз, зубожінню більшості населення і різкому збагаченню невеликої його частки, що незмінно викликає соціальну напругу, яка нерідко закінчується революціями й іншими соціальними катаклізмами. У то же час розвиток економіки тільки на основі тотальної централізації і домінуванні публічних інтересів, як це було за часів Радянського Союзу, а також у багатьох країнах так званого соціалістичного табору незмінно викликає її стагнацію, відставання і розвал.
Для капіталістичної економіки (особливо на імперіалістичній стадії) правове забезпечення балансу публічних і приватних інтересів виступає майже єдиною запорукою її виживання. Вирішення проблеми може бути знайдене у золотій середині, коли природний приватний інтерес підприємців поєднується з інтересами суспільства і держави. А це може бути досягнуто тільки за умови використання змішаної моделі правового регулювання, тобто комплексного регулювання господарських відносини, що виникають у процесі організації, управління (вертикальні відносини) та безпосереднього здійснення господарської діяльності (горизонтальні відносини). Саме цій вимозі відповідає теорія господарського права, законодавчим вираженням якої і є ГК.
Із проведеного аналізу напрошуються наступні висновки:
1) для збереження незалежності і забезпечення сталого економічного розвитку Україна має визначитись із своїм політично-економічним устроєм і будувати управління економікою відповідно до його законів розвитку;
2) сучасний рівень міжнародних економічних відносин, кризовий характер капіталістичних економік вимагає і від України вибору змішаної моделі правового регулювання сфери господарювання з тим, щоб розвиток підприємництва стимулювався не тільки ініціативністю і необмеженою свободою суб’єктів господарювання, але і забезпечувався науково зваженим державним управлінням. З цією метою – перейти до господарсько-правової моделі правового регулювання господарських відносин на основі господарського законодавства і ГК;
3) держава повинна повернутись до неухильного виконання своїх обов’язків з управління економікою, визначених ГК. Акцент в управлінні має зміститись з фіскального напрямку до створення сприятливих умов господарювання, розвитку конкуренції, внутрішнього ринку засобів виробництва і споживання, контролю за якістю товарів і послуг, розвитку нових галузей економіки, впровадженню інноваційних технологій і захисту суспільних інтересів;
4) із широким залученням науковців і практиків у найближчий час на законодавчому рівні провести роботу з реформування законодавства у сфері господарювання, в основу якої покласти „Концепцію модернізації господарського законодавства на базі Господарського кодексу України”, розроблену Інститутом економічних і правових досліджень НАН України;
5) з метою усунення колізій і невиправданої конкуренції ГК і ЦК із останнього необхідно перенести до ГК норми, що регулюють господарські майнові відносини – положення про порядок утворення і реєстрації суб’єктів господарювання – юридичних і фізичних осіб, їхній правовий статус, про господарські товариства та виробничі кооперативи, положення про договірні зобов’язання – договори поставки, контрактації сільськогосподарської продукції, постачання окремих видів енергії, підряду, про виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських робіт, послуги перевезення, транспортного експедирування, зберігання, страхування, договори комісії, комерційної концесії.
Розмежування потребують норми і положення про окремі види договорів за участю суб’єктів господарювання і фізичних осіб, а саме: договори купівлі-продажу, найму (оренди), позика, кредит, банківський вклад, банківські розрахунки, факторинг тощо;
6) необхідно терміново внести зміни до Закону України „Про акціонерні товариства”:
а) відмовитись від понять „приватне” та „публічне” АТ і повернутись до звичних, зрозумілих і таких, що відповідають нормам ГК і ЦК, понять як ЗАТ і ВАТ;
б) поновити дію ст. 81 ГК і відповідно до неї змінити ч. 2 ст. 155 ЦК;
в) ст. 113 ЦК викласти у редакції ч. 1 ст. 79 ГК і відновити попередню редакцію ст. 1 ЗУ „Про господарські товариства”, а також вилучити із цього закону ст. 11-1. Визначальною щодо визначення законодавства про господарські товариства має залишатись ст. 92 ГК;
г) спростити порядок утворення АТ і т.д.
Паралельно з цим потрібно, безперечно, зважено працювати над удосконаленням законодавства про господарські товариства, перш за все – ГК і ЗУ „Про господарські товариства”.
ВИСНОВКИ
Таким чином, підсумовуючи вищесказане, можемо зробити висновок, що господарські товариства мають право повноцінно вести свою діяльність та розвиватися, і перебувати під захистом закону, - так само, як людина має право жити.
Одним із найважливіших видів цивільних-правовідносин є відносини, які виникають під час діяльності господарських товариств, ці відносини спрямовані на задоволення потреб учасників товариства.
Господарські товариства є юридичною особою, яка засновується на умовах засновницького договору, і діє на умовах установчих документів.
Господарські товариства - це родове поняття, яке об’єднує п’ять самостійних видів товариства: повне, командитне, товариство з обмеженою відповідальністю та товариство з додатковою відповідальністю, акціонерне товариство. Їх загальною ознакою є статутний капітал, який поділений на частки між учасниками. Учасником вказаних товариств можуть бути як фізичні так і юридичні особи. Між тим кожний вид товариства має свої особливі ознаки, які я постараюся у своїй роботі.
Господарські товариства у сучасність досить швидко розвиваються, а слідом за ними розвиваються нові суперечності, розв’язання яких є обов’язком цивільного законодавства.
На основі дослідження особливостей діяльності господарських товариств, вважаємо за доцільне виділити наступні характерні риси(статті 79-92 ГК України; статті 113-118 ЦК України; статті 1-23 Закону "Про господарські товариства"):
1) господарські організації корпоративного типу (як правила, наявність двох і більше засновників - фізичних та/або юридичних осіб, а також подільність майна на частки та корпоративна форма управління справами);
2) універсальність цієї організаційно-правової форми: можливість її застосування для підприємств, інших господарських організацій низової ланки економіки, що мають на меті отримання прибутку (банків, страхових компаній, корпоративних інвестиційних фондів), неприбуткових господарських організацій (фондові біржі тощо), господарських об'єднань у формі холдингових груп, кожна з яких складається з холдингової компанії та її корпоративних/дочірніх підприємств;
3) наявність статусу юридичної особи;
4) основний правовий титул майна товариства - право власності, основними джерелами формування якого є: вклади засновників та учасників товариства; вироблена продукція; отримані доходи; майно, набуте на підставі договорів та інших правочинів, не заборонених законом;
5) обов'язкова наявність у товариства двох фондів — статутного і резервного: перший формується за рахунок вкладів засновників та учасників товариства, другий — за рахунок частини чистого прибутку товариства, розмір якого визначається установчими документами товариства, але не може бути меншим ніж 25 відсотків статутного фонду з відрахуванням до нього 5 відсотків чистого прибутку товариства за рік.
Залежно від того, які елементи (майнові чи особисті) домінують в господарському товаристві, законодавством передбачено застосування різних принципів правового регулювання:
а) господарські товариства, в яких домінуючими є майнові елементи (акціонерне товариство, товариство з обмеженою і товариство з додатковою відповідальністю), іменуються в науковій літературі об'єднаннями капіталів і мають такі специфічні ознаки: законодавчі вимоги до мінімального розміру статутного фонду; наявність двох установчих документів — установчого договору і статуту; участь учасників в управлінні справами та розподілі прибутку товариства залежить, як правило, від розміру їх часток у статутному фонді товариства; здійснення управління товариством за допомогою його органів (вищий — загальні збори учасників; виконавчий орган; контрольний орган (або контрольні органи), порядок формування та вимоги до яких встановлюються законодавством); обов'язковість майнової та необов'язковість персональної участі (за деякими винятками) в товаристві для його учасників; можливість виходу учасника з товариства в будь-який момент за його бажанням;
б) товариства, в яких домінуючими є особисті елементи, іменуються в науковій літератури особистими товариствами або об'єднаннями осіб (повне товариство і командитне товариство) і мають такі специфічні риси: наявність одного установчого документа — установчого договору; обов'язковість не лише майнової, а й персональної участі в товаристві для основних його учасників; відсутність законодавчих вимог до мінімального розміру статутного фонду товариства та порядку його формування; управління справами здійснюється безпосередньо самими учасниками товариства, що несуть повну субсидіарну відповідальність за його зобов'язаннями; порядок управління визначають самі учасники, закріплюючи його в установчому договорі; заборона для таких учасників конкурувати з товариством; складність виходу з товариства (необхідність повідомлення про це за певний термін і в передбачених випадках — за наявності поважних причин).
Отже, господарські товариства є найбільш поширеною формою здійснення підприємницької діяльності у сучасних економічних та правових умовах. Господарським товариством є суб’єкт господарювання, створений юридичними та/або фізичними особами шляхом об’єднання їх майна і участі в підприємницькій діяльності з метою одержання прибутку.
За сукупністю ознак (порядком створення; розміром, порядком формування та складом майнової бази; порядком управління справами; особливістю правового статусу учасників товариства та ін.) розрізняють такі форми (види) господарських товариств:
- повне товариство;
- командитне товариство;
- акціонерне товариство;
- товариство з обмеженою відповідальністю;
- товариство з додатковою відповідальністю.
Наприкінці хочеться додати, що наразі існує чимало проблем правового регулювання діяльності господарських товариств в нашій державі. Проте за останні роки вжито багато заходів щодо їх вирішення. Вітчизняні законодавці використовують деякі елементи зарубіжного досвіду у своїй діяльності, але багато роботи ще попереду.