Стратегія 1. Процес стратегічного планування. 2. Ієрархія стратегій. 3. Корпоративна стратегія. 4. Стратегія бізнесу. 5. Процес формування стратегій. 6. Стратегічна сегментація. 7. Зовнішнє середовище підприємства його складові та властивості. 8. Модель М.Портера (основні чинники конкуренції). 9. Вплив існуючих конкурентів на діяльність підприємства. 10. Загроза входу нових конкурентів на діяльність підприємства. 11. Вплив постачальників на діяльність підприємства. 12. Вплив споживачів на діяльність підприємства. 13. Внутрішнє середовище підприємства, його внутрішні змінні та функціональні елементи. 14. Місія підприємства та її вибір. 15. Цілі підприємства та їх визначення. 1. Процес стратегічного планування. Починаючи із 60-х років п-ва стають все більш залежними від попиту споживачів, виникає потреба розробляти реальні і надійні плани майбутнього розвитку п-ва з урахуванням ситуації, що складається на п-ві та його зовн. оточенні. стратегічне планування характерна тим що воно розробляє стратегічні відповіді на дії конкурентів і спрямовані на зменшення впливу загроз зовнішнього середовища. Стратегічне планування – це адаптивний процес на основі якого здійснюється регулярне розроблення та корегування потенційно-формалізованих планів на основі безперервного контролю та оцінювання змін які відбуваються як в середині так і зовні п-ва. Стратегічне планування посідає центральне місце у системі стратегічного управління. При стратегічному плануванні відсутні передбачення про те що майбутнє повинно бути кращим минулого і не вважається що майбутнє можна передбачити шляхом екстраполяції. 1етап. Спочатку виконується аналіз перспектив п-ва і завданням якого є виясненя тих тенденцій, небезпек, а також окремих надзвичайних ситуацій, які здатні змінити складні тенденції. 2етапом є аналіз позицій у конкурентній боротьбі. Його завданням є визначення того наскільки можна підняти результат д-ті п-ва покращивши конкурентну стратегію у тих видах д-ті яким воно займається. 3етап. Вибір стратегії. На цьому етапі порівнюється перспективи різних видів д-ті п-ва встановлюються пріоритети і розподіляються ресурси між різними видами д-ті. Загальний рівень результату на який може розраховувати п-во користуючись аналізом своїх конкурентних можливостей зображається лінією існуючого потенціалу. П-ва можуть задовольнитися даною лінією як орієнтиром на майбутнє. У цьому випадку аналіз границі закінчується і п-во приступають до формулювання цілей. Однак для більшості п-в лінія існуючого потенціалу є неприйнятною для п-ва через такі причини: набір видів д-ті, яким займається п-во є стратегічно уразливими; лінія перспектив виявляє невідповідність між довго і короткотерміновою стратегією4 упраління претендує на досягнення темпів росту які є набагато вищими за лінію існуючого потенціалу. 4етап. Аналіз шляхів диверсифікації. Його завданням є: оцінка недоліків набору видів д-ті і визначення нових видів до яких п-ву необхідно перейти. Аналізуючи нові напрямки, п-во виходить на загальні цілі та завдання. 5етап. Є формування короткострокових і стратегічних цілей. Короткострокові цілі орієнтують д-ть п-ва у його повсякденній роботі а стратегічні закладають основи майбутньої рентабельності.( ГРАФІК) покращ. За.рах. Цілі (завдання) диверсифікації Покр.за рах. Існуючий потенціал Підвищ. Конкуренто- спроможності перспективи покращення за рахунок аналізу Лінія екстраполяції 2. Ієрархія стратегій. Враховуючи багатоплановий характер діяльності підприємств, їм потрібно визначити певний набір взаємопов’язаних стратегій, що формують стратегію підрозділу. Стратегічний набір - набір стратегій різного типу, який розробляє підприємство на певний проміжок часу, що показує специфіку його діяльності та розвитку, а також рівень претендування на місце та роль у зовнішньому середовищі. Кожне підприємство розробляє власний стратегічний набір. Кожне підприємство розробляє власний стратегічний набір,і через те, що немає 2 однакових підприємств, то неможе бути 2 одинакових стратегічних наборів. Стратегічний набір кожного підприємства є унікальним, бо він залежить від умов його функціонування і особливостей адаптації його внутрішнього середовища до вимог зовнішнього оточення. Процес побудови стратегічного набору здійснюється на всіх рівнях управлінської ієрархії. На диверсифікованих підприємствах стратегічний набір складається з 4 рівнів, на однопрофільних – з 3 рівнів. Для однопрофільного підприємства(знизу вверх):операційна стратегія; функціональна стратегія; стратегія бізнесу. Для диверсифікованого підприємства:1) операційна стратегія;функціональна стратегія;стратегія бізнесу;корпоративна стратегія. Стратегічних набір залишається для однопрофільного підприємства є 3-х рівневим, поки воно не переросте у диверсифіковане. корпорат 3. Корпоративна стратегія. Корпоративна стратегія підприємства – загальна стратегія підприємства підприємством, яка охоплює всі напрямки його діяльності. У процесі управління підприємством використовують такі типи корпоративних стратегій: 1) зростання; 2) стабілізації; 3) скорочення / виживання. Стратегія зростання – це найефективніша, найсприятливіша стратегія стабільного збільшення підприємства, підвищення обсягів виробництва і продажу, прибутку і капіталу, зокрема через проникнення на нові ринки та їх захоплення. Її найчастіше обирають ті підприємства, які діють у динамічних галузях зі швидкою зміною технології. Стратегія стабілізації – стратегія діяльності підприємства, яка передбачає зосередження на існуючих видах діяльності та їх підтримки. Її переважно обирають ті підприємства, які домінують на ринку або діють у сформованих галузях з відносно стабільною технологією. Якщо підприємство задоволене положенням на ринку, то в перспективі воно буде дотримуватись цієї стратегії без змін, бо це найпростіше і найменш ризикований шлях. Однак тут є небезпека або ризик вчасно не помітити нового конкурента. Стратегія скорочення / виживання – захисна стратегія, яка використовується під час кризового стану діяльності підприємства. Її переважно вибирають тоді, коли підприємство збирається переорієнтовувати свою діяльність, хоча реалізовувати її здебільшого важко. Вона зумовлює скорочення частки ринку для збільшення прибутку внаслідок поступового виходу з ринку чи ліквідації певного виду діяльності. За розроблення корпоративної стратегії відповідає вище керівництво підприємства (рада директорів). 4.Стратегія бізнесу.(Конкурентна стратегія) Стратегія бізнесу – сукупність наступальних чи оборотних дій, спрямованих на створення стійкого становища в галузі з метою успішного подолання 5 чинників конкуренції і гарантування максимальної віддачі від інвестиційного капіталу. Стратегії бізнесу призначені для управління кожним окремим видом діяльності підприємства. Стратегія бізнесу для однопрофільного підприємства - корпоративна стратегія і стратегія бізнесу співпадають. Типи стратегій бізнесу: найменших сукупних витрат; диференціації; зосередження. Стратегія найменших сукупних витрат передбачає зростання виробничих потужностей, зниження витрат завдяки досвіду в політиці економії та мінімізації витрат у таких сферах, як НДПКР, маркетинг, сервіс, робота торгівельного персоналу, реклама. Для досягнення цієї мети, необхідний великий контроль за витратами, хоча не можна нехтувати якістю сервісу та інших сфер. Становище низькозатратного дає підприємству прибуток вище середнього в галузі, незважаючи на наявність сильних чинників конкуренції. Таке становище захищає підприємця від суперництва конкурентів, оскільки його низькі витрати означають, що воно може отримувати такий самий прибуток після того, як конкуренти втратили свої прибутки в процесі конкуренції. Крім того, таке становище захищає його від впливу постачальників, оскільки дає можливість гнучкіше впоратися із зростанням цін на ресурси. Становище низькозатратного захищає від впливовох покупців, оскіфльки вони можуть застосувати свій вплив лише до збивання цін до рівня найбільш ефективних конкуренту. Становище низькозатратного захищає підприємтво від усіх 5 чинників конкуренції, оскільки торгування може знижувати прибуток доти, доки з ринку не зійде останній найсильніший конкурент. Другою конкурентною стратегією після найменших сукупних витрат є стратегія диференціації у вигляді пропозиції такого продукту, що сприймається в межах галузі як щось унікальне. Підходи до диференціації можуть бути різними: якість продукції; створення іміджу, дизайну чи марки; технології; посередницької мережі тощо. Диференціація приносить більший прибуток, що зміцнює позиції підприємства у переговорах з постачальниками, послаблює вплив споживачів, оскільки останні не матимуть гідних альтернатив, а тому не так чутливо реагуватимуть на ціну. Вона збільшує прибуток, а це знімає необхідність найменших витрат, тому при диференціації зменшеннявитрат не є першочерговою стратегічною метою. Диференціація дає більші прибутки, що зміцнює позиції підприємства на ринку й серед конкурентів. Третьою є стратегія зосередження на певній групі покупців, сегменті чи товарній номенклатурі. Метою стратегії зосередження є якнайкраще обслужити конкретну цільову групу споживачів. Ця стратегія грунтується на припущенні, що підприємство таким чином спроможне досягти вузької оперативної мети ефективніше, ніж конкуренти, зусилля яких розпорошуються. Стратегія зосередж.завжди передбачаєпевні обмеження на розмір сукупності частки ринку і завжди вимагає вибору між прибутком і обсягом збуту. Ця стратегія, як і попередня захищає від 5 чинників конкуренції. Головну відповідальність за розроблення стратегії бізнесу несуть керівники підрозділів із залученням спеціалістів, затвердженим вищим керівництвом підприємства. 5. Процес формування стратегій. Формулювання стратегій – це процес, у ході якого керівники встановлюють місію, формулюють цілі, створюють стратегії та стратегічний набір, а також визначають усі складові (компоненти) процесу стратегічного управління під-вом. Загальний процес формулювання стратегій складається з 4-х етапів: Оцінка і аналіз існуючої стратегії. Коригування існуючої стратегії або формулювання нової. Прогнозування потенційно можливих господарських ризиків. Обґрунтування і вибір стратегічних альтернатив. Оцінка і аналіз існуючої стратегії. Діагностика (оцінювання стратегій під-ва) проводиться, як правило, в кінці року і передбачає аналітичну оцінку його внутрішніх можливостей щодо задоволення потреб ринку та досягнутого рівня їх використання. Дієздатність стратегії повинна визначатися за допомогою певних критеріїв, таких як:-На скільки стратегія під-ва характеризується цілісністю, за яких умов кожна з її складових може працювати на загальну стратегію.-На скільки стратегія адаптується до навколишнього зовнішнього ринкового середовища з точки зору його швидких змін.-На скільки цілі під-ва збалансовані із МТР.-На скільки стратегія під-ва враховує можливість комерційного ризику і які заходи по його нейтралізації вона пропонує.-На скільки стратегія відображає діловий горизонт планування і терміни реалізації.-На скільки стратегія опирається на дії лінійних та функціональних структур, їхні орієнтири та цінності.Аналіз існуючої стратегії може засвідчити, що під-во: а) перебуває у більш-менш повній відповідності із сучасною виробничою, інноваційною, фінансово-комерційною політикою під-ва (відповідає вимогам ринку); б) відповідає сучасним вимогам ринку лише частково; в) потребує докорінної зміни своєї діяльності.Коригування існуючої стратегії або формулювання нової. Якщо у ході аналізу під-во зупиняється на варіантах б або в, то під-во переходить до 2-го етапу. Необхідність в переході може виникнути і тоді, коли виникають нові цілі під-ва або ж виявляється, що досягти їх в межах існуючої стратегії стане неможливим. Кожне під-во реагуючи на різні можливості та загрози і маючи різні сильні та слабкі сторони здійснює власний стратегічний вибір по відношенню до змін, що відбуваються. Таким чином, в залежності від того, на якій стадії ЖЦ перебуває під-во на час формулювання стратегії, його керівництво обирає певний тип корпоративної стратегії.Прогнозування потенційно можливих господарських ризиків. Процес прогнозування передбачає такі етапи:-визначення максимально можливих критичних допущень; розрахунки величини ризику кожного виду;-виявлення можливостей виникнення кожної із несподіванок;-пропонування системи захисних (нейтралізуючих) дій за умови виникнення критичних ситуацій.-Обґрунтування і вибір стратегічних альтернатив. На основі результатів ситуаційного аналізу здійснюється конкретний вибір стратегічних альтернатив під-ва. Можливі варіанти вибору таких стратегічних альтернатив подаються у вигляді таблиці. Користуючись цією таблицею, можна точніше узгоджувати стратегію під-ва із його можливостями, а також особливостями виробництва, реалізації та сегментації споживчого ринку. 6. Стратегічна сегментація. Розроблення корпоративної стратегії підприємства починається не тільки з питань у якій галузі працювати, але і з обгрунтування шляхів зростання диверсифікації, а також вибору ринків сировини та збуту продукції. В першій половині 20-го сторіччя більшість підприємств випускали різнорідну продукцію і виходили з нею на численні ринки, однак, у другій половині 20-го сторіччя почалося насичення попиту: зростала конкуренція і підприємствам потрібно було визначитися у якій галузі працювати далі. Для цього потрібно було максимально враховувати особливості споживачів, що зумовило розподіл ринку на певні сегменти. У стратегічному управління ці сегменти прийнято називати стратегічними зонами господарювання (стратегічні сфери бізнесу). Стратегічна зона господарювання – це окремий елемент оточення на яке підприємство має або хоче мати вихід. Стратегічна сегментація передбачає вибір стратегічних зон господарювання, які найбільш відповідають можливостям підприємства і особливостям розвитку ринку, тобто аналіз майбутньої стратегії починається із визначення відповідних СЗГ. Результатом цього аналізу є оцінка перспективи, яка відкривається у цій галузі з точки зору зростання, норми прибутку, стабільності і технології. Ця інформація потрібна для того, щоб вирішити як підприємство збирається конкурувати з іншими підприємствами у відповідній галузі. У нинішній час зростає тенденція до децентралізації великих підприємств (об’єднань), які охоплюють різноманітні форми діяльності та сфери бізнесу. З цією метою у таких підприємствах створюють самостійні господарські підрозділи (стратегічний господарський центр), які мають безпосередні стосунки із групами споживачів, є частиною підприємства, самостійно визначають свою стратегію і реалізують її, незалежно відповідаючи при цьому за результати своє діяльності. Стратегічний господарський центр – це самостійна господарська одиниця (відділ, підрозділ, завод або інший центр прибутку), для якої може бути налагоджений облік доходів, витрат та капіталовкладень, яка відповідає за розроблення стратегічних позицій підприємства на певному сегменті ринку. Оцінюванням перспективи з точки зору зовнішнього середовища займається стратегічний бізнес центр (СБЦ). СБЦ – це організаційна одиниця підприємства, яка відповідає за розроблення стратегічний позицій підприємства в одній або декількох СЗГ. СБЦ на підприємстві може бути представлений на підприємстві у вигляді штаб-квартири, відділу, чи служби стратегічного планування. Функціонування системи елеем-в СтратСегм на схемі:
оточення7. Зовнішнє середовище підприємства його складові та властивості. Будь-яке підприємство перебуває і функціонує у середовищі. Аналіз середовища є початковим єтапом формулювання стратегії підприємства оскільки забезпечує відповідну базу для визначення місії і цілей його функціонування. Це передбачає дослідження і вивчення його головних складових: 1. зовнішнього 2. внутрішнього. В ринкових умовах головною метою функціонування п-ва є максимальне задоволення потреб ринку, забезпечення сталого прибутку, і як наслідок ріст добробуту його власників та працівників. Для досягнення цієї мети п-во повинно швидко адаптуватись до постійно змінного середовища, оскільки і п-во, і зовнішне середовище взаємно впливають один на одне. Зовнішне середовище п-ва – це сукупність факторів, які формують довгострокову перспективу п-ва і на яке воно не може впливати взагалі, але чинить незначний вплив. Зовнішне середовище будь-якого п-ва поділяється на: 1. загальне 2. Операційне. Загальне зовнішне середовище (макро середовище) – формують фактори не прямої дії, які впливають на п-во не безпосередньо, а через певні механізми та відносини. До них відносять: 1. економічні фактори – це фактори, які повязані з обігом грошей, товарів, інформації та енергії (встановлення тарифів і податків). 2. Політичні – це фактори, що впливають на політичні погляди та поділяють людей на окремі політичні групи і знаходять своє відображення у д-сті та прийняті рішень місцевими органами влади та Уряду. 3. Екологічні – це фактори, які повязані із станом природнього середовища і впливають на організацію виробництва. 4. Соціально – демографічні – це фактори, які впливають на рівень та тривалість життя людей а також формують їх цілісну орієнтацію (рівень доходу населення). 5. Культурні традиції складені в країні – це фактор, який впливає на попит тих чи інших товарів та послуг. 6. Рівень освіти населення – чинить різностороній вплив. Операційне зовнішне середовище (мікро середовище) – формують фактори прямої дії, які безпосередньо впливають на д-сть п-в і залежить від цієї д-сті. П-во, як відкрита система залежить від зовнішнього світу у відношення забезпеченості сировиною, матеріалами, енергію, трудовими ресурсами, а також від споживачів, виготовлених товарів чи послуг. Крім перерахованих елементів операційне середовище включає: - конкурентів, які випускають аналогічну продукцію чи товари замінники; - фінансові установи, які визначають кредитно- фінансову ситуацію; - державні закони, які регламентують д-сть п-ва; - джерела трудових ресурсів, їх склад чи якість. Окрім того виділяють технологічний фактор – який повязаний з розвитком техніки, обладнання, процесів обробки і виготовлення продукції. Цей фактор є одночасно і внутрішньою складовою п-ва і фактором загального внутрішнього середовища. Зовнішне середовище має такі властивості: 1. взаємозвязок усіх факторів зовнішнього середовища – зміна одного з показників може призвезти до зміни іншого. 2. складність зовнішнього середовища – це значна к-сть факторів, різноманітність їх звязків і наслідків впливу. 3. динамічність і рухомість зовнішнього середовища – це різна швидкість змін факорів середовища. 4. невизначеність зовнішнього середовища – це обмеженість інформації непевність у її достовірності. 5. багатогранність зовнішнього середовища – це зображення великої к-сті подій та аспектів. 8. Модель М.Портера (основні чинники конкуренції). Головним призначенням формування стратегій є встановлення взаємозвязку п-ва та його зовнішнього світу. Зовнішне середовище є досить широкім, проте ключовий аспект зовнішнього середовища – це галузь в якій п-во веде свою д-сть. Фактори за межами галузі мають як правило відносне значення, оскільки решта зовн факторів впливає на п-во однаково, а відмінність проявляється у тому, що п-во по різному пристосовується до цього впливу. Галузь – це сукупність п-в, які випускають однорідну продукцію, використовують однотипну сировину та матеріали, характеризуються спільністю виробничо – господарською д-стю(технологічних процесів, складу обладнання, кваліфікації кадрів). Галузь відрізняється економічними характеристиками та конкуренцією в них. Отже, конкуренція є невідємним атрибутом зовнішнього середовища. Вона підпорядковує та спрямовує зусилля п-ва діяти за законами ринку. Може бути сильною чи слабкою, орієнтуватися на ціну, якість, сервіс. Крім того умови конкуренції постійно змінюються. Конкуренція – це боротьба, суперництво між учасниками ринкової економіки за найбільш вигідні умови виробництва та збуту продукції. Згідно Портера стан конкуренції в галузі залежить від 5 головних чинників, які з одного боку загрожують існування п-ва, а з іншого формулюють можливості для його подальшого розвитку. Сукупний вплив усіх чиників впливає на потенціал граничного прибутку в галузі. Де показник прибутковості вимірюється у показниках довгострокової віддачі від інвестиційного капіталу. Модель Портера: 9. Вплив існуючих конкурентів на діяльність підприємства. Між п-вами які пропонують однотипну продукцію найбільший вплив чинить конкуренція в середині галузі. Суперництво між п-вами виникає тому що з одного боку п-во може відчувати тиск з боку інших п-в, а з іншого п-во має можливість поліпшити своє становище. Суперництво набуває форми боротьби будь-якими засобами, використовуються такі види заходів, як: Цінова та рекламна конкуренція, введення нових товарів, максимальний рівень сервісу, гарантії, конкурентні ініціативи одного п-ва мають помітний вплив на інші тому можуть викликати протидію або опір цім ініціативам. Це означає, що п-ва взаємозалежним. Така система дії або протидії може поліпшити становище п-ва ініціатора, а може і навпаки. Деякі форми конкуренції особлива цінова не відзначаються стабільностю і цілком можуть погіршити становище в усій галузі с погляду прибутковості. Цінові знижки автоматично повторюються конкурентами, а це зменшує виручку усіх п-в. З іншого боку рекламні баталії можуть збільшити попит, або підвищити рівень товарної диференціації в галузі на користь п-ва. Кокуренція та її інтенсивність є результатами к-кох структурних факторів, які взаємодіють одне з одним. 1. Числені, або зрівноважені конкуренти – коли на ринку діє багато п-в ймовірність індивідуальної поведінки є високою і деякі п-ва звикаються із думкою, що їхєня тактика може бути не поміченою. П-ва можуть бути схильними до взаємної сутички і володіти ресурсами достатньої для тривалої та енергійної боротьби. З іншого боку якщо у галузі домінує одне або більше п-в то лідери можуть диктувати правила поведінки на ринку. 2. Повільне зростання у галузі – збільшення попиту на галузевий продукт перетворюється на конкуренцію за здобуття частки ринку для тих п-в які прагнуть розширення. 3. Великі фіксовані витрати або витрати на зберігання – великі фіксовані витрати створюють значний тиск на всі п-ва, що часто призводить до стрімкого падіння ціни за наявності надлишкової потужності. Коли зберігати готову продукцію є складно і дорого то п-ва можуть маскувати ціни щоб забезпечити збут. 4. Відсутня або не достатня диференціація – у цьому випадку товари різних п-в є дуже подібними, тому вибір покупця значною мірою залежить від ціни та сервісу, що змушує знижувати ціну і конкурувати у сфері послуг. 5. Відмінності між конкурентами – конкуренти відрізняються своїми стратегіями, походженням, особливостями. Вони мають різні цілі та стратегії щодо того як конкурувати і можуть зіткнутись на ринку. Вибір стратегії яка є оптимальною для одного п-ва може зашкодити іншому. 6. Високі стратегічні ставки – суперництво у галузі набуває більшої гостроти, якщо деякі п-ва з метою досягнення успіху ставлять на карту дуже багато. У таких ситуаціях цілі цих п-в можуть бути не лише й відмінними, але й дестабілізувати становище оскільки вони означають готовність пожертвувати прибутковістю для продовження своєї корпоративної стратегії, або щоб створити собі престиж викликати довіру. 10. Загроза входу нових конкурентів на діяльність підприємства. До потенційних конкурентів можуть бути віднесені: 1. Диверсифіковане п-во, яке працює в суміжних галузях. 2. Споживачі продукції виробничо-технічного призначення, які можуть частково чи повністю налагодити переробку чи виробництво такоїж продукції (зворотня інтеграція). 3. Постачальники сировини, матеріалів і комплектуючих, які здатні налагодити переробку та складання на своїх п-вах кінцевої продукції (прогресивна інтеграція). 4. Невеликі п-ва, які можуть отримати підтримку держави, або великих п-в, бути поглиненими ціми великими п-вами і за короткий час розвинутись до статусу небезпечного конкуренту. Нові п-ва, які входять в галузь як правило приносять нові потужності, прагнуть здобуту частку ринку і досить часто значні ресурси для конкурентної боротьби. Це призводить до того, що можуть падати ціни, зростати витрати п-в тих, які вже освоєлися у галузі внаслідок чого може суттево знижуватись їх прибутковість. Загроза входу у галузь залежить від 2 факторів: 1. Існуючих вхідних барєрів на шляху проникнення на ринок. 2. Очікуваної реакції п-в, які діють на ринку на прихід нових конкурентів. Вхідні барєри створються такими способами: 1. Економія за рахунок масштабів – вона означає зменшення витрат на 1 продукції за рахунок збільшення абсолютного обсягу продукції за певний час. Така економія перешкоджає входженню, змушує новачка збільшити обсяги виробництва. 2. Товарна диференціація – означає, що вже існуючі п-ва користуються ідентифікацією марки та прихільністю покупців завдякі первірки часом, проведеній рекламній кампанії. Диференціаія створює вхідний барєр змушуючи новачків витрачати нові кошти на завоювання авторитету у покупців за рахунок пропонування більш низьких цін, високої якості. 3. Вимоги інвестування – необхідно вкладати значні кошти щоб успішно конкурувати створити вхідний барєр. 4. перехідні витрати – цей вхідний барєр створються наявністю перехідних витрат, тобто разових витрат п-ва від виробництва одного товару до іншого. У перехідні витрати включають: вартість перепідготовки персоналу та нового обладнання; втрати часу і коштів на первірку нового постачальника; створення нового дизайну сервісу; можливі втрати на розрив звязків між споживачами і постачальниками. 5. Доступ до каналів розподілу. Цей вхідний барєр може створитися потребою п-ва новачка, забезпечити збут своєї продукції. Нове п-во повинне переконати осіб, що займаються збутом прийняти його товар, при цьому пропонуючи цінові знижки, спільну рекламу, що в результаті зменшує прибуток. 6. Відносні перевитрати не залежно від масштабу, існуючи п-ва можуть економити на витратах не залежно від економії на масштабах. Найважчу роль тут відіграють такі чинники: 1. запатентована технологія або таємниця виробництва. 2. Сприятливий доступ до джерел сировини, старі п-ва можуть захопити кращі джерела сировини раніше і за більш сприятливими цінами. 3. Сприятливе розташування – старі п-ва могли знайти більш сприятливі місця розташування до того, як ринкові ціни піднялися вгору. 4. Урядові субсидії – ці субсидії Уряду можуть надавати існуючим п-вам стійку перевагу. 7. Ефективність досвіду в деякіх галузях п-ва існує чітка тенденція, зменшення витрат на одиницю продукції по мірі зростання досвіду п-ва. Витрати зменшуються завдякі удосконаленню методів роботи, підвищені кваліфікації роботодавців, удосконалені і більш ефективному викоритсані обладнання. Якщо вищеназвані барєри є досить високими то п-во новачок може очікувати рішучої відповіді від вкорінених п-в, тому ймовірність входу в нову галузь є не великою. 11.Вплив постачальників на діяльність підприємства. Постачальники мають досить вагомий вплив на п-ва та галузь вцілому за рахунок цін, якості, обсягу та умов постачання. Так великі постачальники можуть отримувати значні прибутки за рахунок галузі, яка не здатна покрити зростання своїх витрат у власних цінах. Сила постачальників як фактора конкуренції зростає у таких випадкках: 1. У постачальника дедомінує к-ка компаній, концентрація вище ніж в галузі покупця – постачальники які продають товар більш розрізненим п-вам мають значний вплив у питаннях ціни, якості та строках поставки. 2. Галузь не може задовольнитися товарами заміниками – влада навить великих впливових постачальників може контролюватися, якщо для їхніх товарів існують замінники. 3. Галузь не є важливим покупцем для групи постачальників – якщо постачальники збувають свій товар к-ком галузям, а на конкретну галузь не припадає значної частки збуту то постачальники більш схильні застосувати свої впливи, якщо галузь належить до майбутніх покупців, то успіх постачальників тісно повязується саме з нею, постачальники у цьому випадку зацікавлені створити більш сприятливі умови через пільгове ціноутворення, надані знижок конструкторсько-дослідній роботі. 4. Товар постачальників – важливий ресурс для бізнесу покупця. Такий ресурс є важливий для успішного виробничого процесу чи якості товара п-ва галузі, що посилює вплив постачальника. 5. Товари постачальника є диференційовані. Диференціація обмежує можливість вибору покупця, якому важко замінити постачальника. 6. Постачальники створюють загрозу для прогресивної інтеграції. Це вимагає від галузі поліпшити умови на яких купується товар. 12. Вплив споживачів на діяльність підприємства. В основі функціонування п-в в ринковій економіці лежить ідея задоволення потреб споживачів, які відіграють подвійну роль у стані кожного п-ва та галузі. З одного боку вони визначають необхідність існування галузі, а з іншого задоють конкурентні показники для п-в такі як: рівень цін; якість продукції. При цьому спостерігається різна спрямованість цих показників. Рівень цін з точки зору споживача повинен знижуватись, а якість підвищуватись. Необхідність задоволення цих потреб призводить до зіткнення інтересів і можливостей окремих п-в у галузі у їхній боротьбі за споживача, яка призводить до втрати прибутковості. Сила споживачів, як фактора конкуренції зростає у таких випадках: 1. Споживачі є сконцентрованими або купують значні обсяги товару порівняно із обсягом збуту. Якщо велика частка збуту купується споживачем то це посилюєважливість результату його бізнесу і посилює його вплив на галузь. 2. Товар, який споживач купує на ринку є значною часткою його витрат чи закупок. У цьому випадку покупець схильний збільшити обсяг необхідних ресурсів, щоб придбати товар за сприятливою ціною і робити покупки вибірково. Якщо товар на ринку становить незначну частку витрат покупця то той за звичай не так чутливо реагує на зростання ціни. 3. Товар куплений споживачем на ринку є стандартним або ж недеференційованим. Покупці які впевнені що можуть знайти альтернативних постачальників можуть заставити конкурувати п-ва виробників. 4. Група споживачів отримує низькі прибутки. Низькі прибутки створюють потужні стимули до зменшення прибутковості, проте покупці з високими прибутками не дуже чуттево реагують на ціну відповідно можуть створювати своїм постачальникам більш сприятливі умови. 5. Споживачі створюють реальну загрозу зворотньої інтеграції. Якщо покупці частково інтегровані або ж створюють реальну загрозу зворотньої інтеграції вони як правило вимагають торгівельних знижок. 6. Галузевий продукт не має особливого впливу на якість товарів чи послуг споживачів. Коли якість товарів покупців зазнає істотного впливу галузевого продукту то покупці не такі чутливі до ціни. 7. Споживач володіє повною інформацією. Повна інформація про попит виробничі та ринкові ціни і навіть витрати постачальника, якою володіє покупець звичайно дає йому більши переваги ніж відсутність такої інформації. 13. Внутрішнє середовище підприємства, його внутрішні змінні та функціональні елементи. Досвід показує, що за наявності сприятливих зовнішніх умов господарювання деяких п-в зазнає невадач. Це спричин-ся недоліками та прорахунками у дія-ті самих підприємств стосовно їх внутр.середовища. Внутрішнє середовищє під-в- сукуп-ть факторів, які формують його довгострокову приб-ть і требуваність під беспосереднім конролем керівн.під-ва та його персоналу. Воно визнач-ся внутрішніми змінними, тобто ситуаційними факторами в середені під-в, які беспосередньо впливають на виробництво і реалізацію товарів та послуг. Гол.внутрішніми змінами будь-якого під-ва є цілі, завдання, технологія, структура та люди. Цілі – конкр.стан певних хар-к пі-ва, досягнення яких є для нього бажаним і на досячгнені яких спрямована вся його діяльність. Кожне під-во, служба чи підрозділ мають свої цілі в залежності від характеру діяльності під-ва Орг.структура – форма сис-ми управління яка визначає склад, взаємодію та підпорядкованість всіх елементів. Завдання – види робіт, які необхідно виконати певним чином, у визначений термін. Це робота з предметами та зособами праці, інформацією та людьми. Технологія – засіб перетворення вихідних елементів(матеріали, сировина) у кінцеві вироби. В україні виділяють: індивідуальні, дрібносерійні, серійні, великосерійні, масові, масово-поточні технології.Люди – найважл.ситуац.фактор підва, роль якого визначається здібностями, обдарованістю,потребами,знаннями, поведінкою, ставленням до праці тощо. Внутр-змінні під-ва повязаны між собою і утворюють системну модель
Характеристика внутр.середовища під-ва. Функціональні елементи Визначальні чинники
1.Виробництво 2. Фінанси 3.Маркетинг 4.Персонал 5.Орг.управління Вир.потужність, розмір та стан обладнання, рівень диверсифікації в-ва, доступність джерел сировини, переваги розташування підприємства, економічна безпека виробничих процесів. Оборотні кршти, обсяг капіталовкладень, активи під-в. Чистий прибуток, рентабельність, доступність кредитів. Асортимент продукції, обсяг, якість, стратегії ціноутворення, частка ринку, стан сис-ми збуту. Квалів.і досвід працівників, кадрова політика, плинність кадрів, оцінка результату праці та стимулювання, джерела кадрів. Орг.структура, комунікаційні процеси, розподіл прав та обовязків, ієрархія підлеглості.
14. Місія підприємства та її вибір. Стратегія як відомо є засобом досягнення місії п-ва і тісно пов'язана з її цілями, тому початковим етапом формування стратегії п-ва може бути визначення місії п-ва (корпоративної місії або концепції бізнесу). Проаналізувавши зовнішнє і внутрішнє середовище п-ва, п-во повинно визначати основні орієнтири своєї діяльності у вигляді місії. Місія – це чітко виражена причина існування п-ва або основний вид його діяльності. Вона розкриває статус п-ва, принципи його роботи, наміри керівництва, визначає найбільш важливі характеристики п-ва. Правильно сформульована місія повинна як мінімум висвітлювати такі основні елементи:1.призначеня п-ва з точки зору його основної діяльності (товарів, послуг) в умовах конкретного сегменту ринку, тобто дати опис продуктів абр послуг, які пропонує п-во і характеристику ринку. Визначення, окреслення основного споживаа та користувача п-ва. 2. Основні напрямки розвитку, орієнтири, цілі (виражені в термінах таких як стабілізація, виживання, зростання тощо), а також образ якого намагається досягти п-во.3. переваги, які виділяють п-ва від п-в-конкурентів, які вказують на нові праці і оригінальні шляхи задоволення потреб споживачів. Значення місії полягає в тому, що вона є базисом для всіх планових рішень на п-ві, допомагає об'єднати зусилля персоналу в обраному напрямку та об'єднує його дії. Процес вибору місії складається з етапів:1.осмислюють результати аналізу середовища;2.розробка відповідної місії;3.цілі п-ва. Іноді визначення місії та цілей п-ва передує аналізу середовища оскільки саме існування п-ва передбачає, що у нього є певні цілі і причини появи. Вибір місії п-ва повинен бути комплексним тобто її потрібно визначати з урахуванням багатьох різноманітних чинників головними з яких є:1.рівень конкуренції на ринку;2.наявність споживачів та значення їх потреб нині і в майбутньому3.можливості п-ва щодо виробників тих чи інших ринку товарів;4.реальні можливості фін.коштів;5.наявність ресурсів, які п-ва може використовуватися для досягнення своїх цілей;6.компетентність, досвід та управління здібності керівництва;7.стабільність та гнучкість чинного законодавства. Вибрана місія повинна включати в себе як інтереси самого п-ва, так і інтереси споживачів їх очікування та цінності. При чому це стосується не лише теперішнього часу, але і розрахувати перспективу. Місія не повинна залежати від поточного етапу-ва, форм і методів його роботи оскільки спрямований на майбутнє і як правило на тривалий час. Тому у місії на відмінну від її цілей не показ як головна мета отримання прибутку чи досягнення інших економічних показників. 15. Цілі підприємства та їх визначення. Якщо місія задає загальні орієнтири і напрямки функціонування підприємства, які виражають причину його існування, то конкретний кінцевий стан господарювання, якого підпр-во прагне досягти у майбутньому подається у вигляді цілей. Цілі-це конкретний стан окремих характеристик п-ва, досягнення яких є бажаним і на досягнення яких спрямована вся його діяльність. Значення цілей для п-ва полягає у тому, що вони є вихідним пунктом планування діяльності, лежать в основі побудови органічних відносин, на цілях базується система мотивації, а також вони є початком відліку у процесі контролю і оцінки результатів праці окремих працівників, підрозділів та п-ва вцілому. Залежно від періоду часу необхідними для їх досягнення є:1.стратегічні (це довгострокові цілі-до 5 р., що вказують на специфічні результати діяльності та конкурентну позицію на ринку, яку п-во планує досягти.);2.тактичні або кон'юктурні(це середньострокові цілі -1-5р, які визначають бажані результати та ринкову позицію з урахуванням досягнення рівня розвитку на певний момент);3.оперативні або поточні(це коротко –до 1р., які точно визначають найбільші конкретні органічні цілі та ринкову позицію, яку п-во прагне зайняти враховуючи тактичні цілі п-ва). Якою б не була б місія п-ва всі або більшість цілей спрямовані до одного – це максимальний добробут власників та працівників п-ва. Процес визначення цілей повинен передбачати:1.виробництво, наперед визначати к-сть груп товарів;2.задоволення потреб у конкретній сукупності товарів;3.обслуговування певної категорії споживачів (сегменту ринку). Підібрані цілі повинні формуватися у певних показниках і максимально точно вимірюватися. До таких показників відносять:1.прибутковість(обсяг прибутку, дохід від інвестиційного капіталу);2.продуктивність (ефективність)-виробіток на 1 роб витрати на 1-ю продукції;3.продукція-зміна номенклатури і асортименту;4.ворибнича потужність-поточна величина можливої динаміки у майбутньому;5.персонал-підвищення рівня кваліфікації, зниження плинності, поліпшення умов праці;6.ринок-обсяг продажу, сегмент ринку. Результативність цілей залежить від :1.на скільки чітко вони обґрунтовані і сформовані;2.як широко і повно інформований персонал п-ва;3.як організоване стимулювання їх практичного здійснення. Цілі повинні відповідати певним величинам, тобто вони повинні бути:1.зорієнтовані в часі;2.конкретними та кількісно вимірюваними; 3.реальними; 4.практично досягненими, балансованими;5.взаємоузгодженими, підтримуючими;6. сформульовані письмово. Класифікація-це система підпорядкування деяких класів у певній галузі знань або діяльності 1 родини, що використовується як засіб встановлення взаємозв'язків між цими поняттями. В залежності від ознак цілі п-ва поділяються:1.за спрямованістю дій зовнішні, внутрішні;2.за напрямками діяльності-економічні, техніко-технологічні, соціальні, екологічні;3.за охопленням рівнів управління-всього п-ва, окремих підрозділів, окремих груп, індивідуальні;4.за часовими характерами-стратегічні, тактичні, оперативні;5.за ступенем впливу на окремі елементи п-ва-виробничі, управлінські;6.за пріоритетами-головні, побічні,підтримуючі;7.за вимірюваністю-кількісні, якісні. Проекний аналіз Види проектів. Зовнішнє та внутрішнє середовище Життєий цикл проекту Концепція беззбитковості в проектному аналізі Чиста теперішня (назва) вартість проекту , як показник його ефективності. Внутрішня норма рентабельності проекту, як показник його ефективності. Оцінка ризиків у проектному аналізі Аналіз чутливості проекту Фактори підвищення ризиковості проектів. Використання точки Фішера прии ранжуванні проектів. Вибір ставки дисконтуання при обгрунтуванні проекту. Роль та особливості широкомаштабних проектів радикально нових технологій. Використання грошових потоків у проектному аналізі. Оцінка цінності проекту. 1. Види проектів. Проект – це комплекс взаємоузгоджених у часі та просторі координованих дій спрямованих на досягнення висунутої мети. На ріні п-ва ПРОЕКТ – це документ, який містить опис відпоідних заході, перелік ідповідальних осіб, встановлену вартість робіт те техніко-економічне обгрунтування.Основними видами проектів є наступні: 1). За метою зд-ня на рівні п-ва: *проекти обслуговування в-ва (найпростіші проекти); *проекти спрямованні на зниження Сб; *розвиток існуючих товарів чи ринків; *створення нових товарів чи ринків; *безпечні або безприбуткові проекти- здійснюються на имогу держави або профспілок; *інші проекти. 2). За тривалістю: *короткострокові (до 3 р.); *середньострокові (до 5 р.); * довгострокові ((5 р.). * 3). За складністю: монопроекти; мегапроекти; мультипроекти – проекти розвитку регіонів або галузей економіки. 4.) За масштабністю проекти поділяються залежно від співвідношення власних і запозичених коштів: малі(до 30% позичені); середні(до 60%)); великі(більше 60% позичені). 5). За взаємозалежністю: залежні; незалежні; взаємовиключні. 6). За ризикованістю: безризикоі;змалим ризиком;з великим ризиком;аантюрні; 7) За сферою д-сті: промислові; проекти розвитку і наукових досліджень ( нове програмне забезпечення і наукові технології); організаційні- пов’язані з реформуанням організаційної структури); економічні – повязані з економічними перетвореннями в державі (зміна податків, с-ми нарахування пенсій); соціальні ( ох. здоровя, НС, розвиток культури); інші види. 2. Зовнішнє та внутрішнє середовище проектів. Зд-ня проекту безпосередньо повязане з потребами ринку. Проте на його реалізацію впливають і інші чинники, які обєднують у так зване зовнішнє середовище. Ці чинники утворюються в середовищі функціонування проекту, впливають на його реалізацію та не піддаються впливу. Ці чинники діляться на такі групи: політичні фактори – політична стабільність, підтримка проекту державними установами, рівень злочинності , міждержавні стосунки; економічні – рівень оподаткування, інфляція, страхові гарантії, стабільність нац валюти; суспільні – умови і рівень життя, рівень освіти, соц гарантії і пільги, розвиненість с-ми, ох. здоровя, свобода слова, пересування; правові – стабільність законодавства, право власності, дотримання прав людини; науково-технічні – рівень розвиту звязку, т-ту та енергетики, рівень інформаційних і промислових технологій; культурні – рівень освідченості, релігійність, культурні традиції. природні – клімат, ресурси, вимоги до захисту НС. Аналіз ЗС зд-ся з метою визначення сприятливих можливостей і загроз проекту. В ході аналізу фактори розглядають в розрізі макроекономічних і галузевих факторів. При розгляді макроекономічних факторів встановлюють: - розмір галузі; - визначають основні сили, що конкурують в галузі; - оцінюють ступінь конкуренції. Предметом галузевого аналізу є такі фактори: споживачі, постачальники, конкуренти, технології, перешкоди для входження в галузь. В рамках ЗС вивчають можливості п-ва, яке зд-є проекти. Внутрішнє С –це розподіл прав, обов’язків та відповідальності між учасниками проекту.. ВС складають учасники проекту: ініціатор, замовник, інвестор, виконавець . Окремо виділяють проектну команду – це група людей, яка безпосередньо забезпечує розробку та реалізацію проекту До складу проектної команди рекомендовано включати фахівців з таких сфер знань: Економіка галузі, технологія в-ва, проектування, менеджмент галузі, управління труд.р., фінансовий облік і аудит, маркетинг, екологія, інші вузькі спеціалізації. При роботі проектної команди важливе значення має документування ходу робіт, розробка форм документації, та відповідальності за її заповнення зд-ся ще до початку реалізації проекту. Фактори ВС: професіоналізм проектної команди, взаємини між учасниками, стиль керівництва(авторитарний, демократичний, ліберальний), рівень комунікації між учасниками.3. Життєвий цикл проекту ЖЦ – період часу від виникнення ідеї проекту до завершення його реалізації. Поняття ЖЦП та його складові є досить умовним і визначається окремим учасником персонально. Протягом ЖТЦ відбувається рух коштів за певною схемою, яка включає 5 стадій: початок проекту-вкладення коштів, початок функціонування, швидке зростання- обовязкоо збільшується сума надходжень від реалізації проекту, стабільне зростання, занепад або друге народження проекту. грн 3 4 5 1 2 час дЛя успішного управління проектом та полекшення контролю за його просуванням проект поділяють на фази та етапи, які визначають певні ключоі моменти. Існує традиційний підхід та банківський підхід. Поділ ЖТЦ на складові зд-ся з 2 –х точок зору: - з банку який фінансує проект, - виконавця проекту. З точки зору банку проект поділяється на такі стадії: - ідентифікація проекту(поперекднє ТЕО); - підготовка проекту(ТЕО), - експертиз проекту (розроблену документацію оцінюють зацікавлені особи),- прийняття проекту(отримання сіх дозвільних узгоджень), - зд-ня проекту, - оцінка результаті. Оцінка результатів яка відрізняється від контролю тим, що: контроль зд-ся постійно, а оцінка лише після виконання певного обсягу робіт; контроль зд-ся керівником проекту, а оцінка, для забезпечення її обєктивності стороннім спостерігачем; контроль сфокусований на деталях, а оцінка – на загальному збагаченні проекту З точки зору виконавців проекту – за традиційною схемою виділяють 3 форми: передінвестиційна фаза, інвестиційна фаза, експлуатаційна. Протягом ЖЦП постійно в рамках проектного аналізу вивчається наступні аспекти:1)комерційний аналіз проекту-макроек.2)технічний аналіз-зміни на ринку технологій,3)інтитуційний аналіз – вивчається організаційна структура проекту,4)соціальний аналіз –передбачає вивчення впливу проекту на населення і навпаки,5)екологічний-вплив на НПС, здіснюється екологічна експертиза6)фінансовий- полягає а оцінці економічної ефектиності проекту з т.з. п-ва7)економічний- те саме тільки з т.з. держави. 4. Концепція беззбитковості в проектному аналізі. В проектному аналізі прибутковість проекту на відміну від бух підходу передбачає, що обсяг продажу прод-ції проекту, не лише покриває всі в-ти на в-во пр-ції, а й забезпечує нормальний П (середній на ринку рівень рентабельності). Точка беззбитковості – це обсяг продажу пр-ції проекту, яки не лише покриває всі в-ти на в-во прод-ї, але й забезпечує нормальний П. Для визначення Тб існує 3 підходи: 1) Метод рівнянь (алгебраїчний спсіб) П=О реаліз – В-ти, якщо обсяг продажу =х, П=Цод. – (ЗВ*Х+ПВ). Х=ПВ+ П/Цод.-ЗВ. 2) метод маржинального доходу: Мд.=Ц-ЗВод. Х=ПВ+П/Мд. 3) графічний м- полягає у накладанні на 1 сис-му координатграфіків виручки і сумарних витрат.Точка перетинку графіків це і є т.беззбитковості. Зручним є також графік прибутку. Аналіз беззбитковості досить простий і наочний м., але його використання обмежене певними припущеннями(межі допустимості, релевантивності): 1. ПВ – не залежать від обсягу в-ва. змінюються стрибкоподібно при змінах обсягу. 2. вісі в-ти можна прозподілити на пост. і зм. (точний поділ є неможливим, або вимагає надзвичайної контрольної с-ми, тому поділ зд-ть необмежено). 3. змінні в-ти на 1-цю прод-ї залишаються пост. (величина ЗВ залежить від обсягу в-ва, через так званий поріг продуктивності). 4. обсяг в-ва = обсягу продажу або зміни в запасах прод-ї – незначні. (немає гарантій, що все що буде вироблене буде продане). 5. структура в-ва прод-ї – не змінюється (якщо очікуються зміни в структурі в-ва, то це призведе до змін в розподілі ПВ). 6. ціна реалізації , ціна на матеріали – не змінюється (б-я зміни на ринку вимагають перерахунку т. беззбитковості). 7. на в-ти впливає лише об’єм в-ва (в-ти залежать від ін. вн-х та зовн. чинників). Незважаючи на істотні обмеження аналіз беззбиткоості має широке використання при обгрунтуванні окремих заходів як проектів вцілому так і рокремих заходів які планувалися в рамках проекту. 5. Чиста теперішня вартість проекту. При обгрунтуванні еф-ті проекту дотримуються таких припущень: 1. з кожним проектом пов'язаний конкретний грошовий потік; 2. розрахунок зд-ть по роках; 3. вв-ся що надходження і виплата коштів відбувається в кінці року; 4. всі дані по проектам не є однозначно визначеними; 5. рівень ризику по проекту відповідає середньоринковому; 6. існує досконалий ринок капіталу ( ніхто на ринку не має переважного впливу на ціни, сума позик не впливає на вартість капіталу); 7. більшість проектів мають ординарні грошові потоки, тобто спочатку зд-ся інвестиції, а потім надходить П. Основним показником еф-ті проектів являється чиста теперішня вартість (ЧТВ): або , де В – чисті дисконтова ні вигоди, В- сумарні дисконтова ні вигоди, С - сумарні дисконтова ні затрати. Економічний зміст: ЧТВ порівнює сумарну сьогоднішню вартість всіх доходів по проекту і сумарну сьогоднішню вартість всіх затрат. Якщо ЧТВ > 0 то проект є еф-м, Якщо ЧТВ =0 то в більшості випадках проект приймається, якщо ЧТВ<0, то проект відхиляють бо він не еф-й. На рівні п-ва чисельних розраховується як грошовий потік відповідного року.З 2-х проектів ввибирають той, у якого ЧТВ більше. При розрахунку ЧТВ відсоткову стаку як правило не змінюють, проте певних випадках це допустимо і необхідно. Переваги ЧТВ: - враховують вартість грошей в часі, - враховують ризик проекту через % ставку, - може визначатися для декількох проектів одночасно; -простий для розщуміння; Недоліки ЧТВ: - ЧТВ це абсолютна величина, яка не показує рівень прибутковості проекту, - залежність від обраної відсоткової ставки.- неможливість порівняти проекти за відносною ефективністю. 6. Внутрішня норма рентабельності проекту, як показник його еф-ті. ВНР –дорівнює максимальному проценту за позиками, який можна платити за використання необхідних ресурсів, залишаючись при цьому на беззбитковому рівні. вНР – це така %-на ставка при якій ЧТВ=0. Щоб знайти ВНР необхідно розв’язати рівняння: . (Т.9.п.2) Універсального способу розвитку такого рівняння не існує. ВНР шукають підбором: шукають таку % ставку і1, щоб відповідно ЧТВ було >0, та таку % ставку і2, щоб ЧТВ <0, потім використовується формула наближення: , - м. апроксимації.Чим менший розрив між і1 та і2 – тим точніший показник НР. Економ. зміст: ВНР показує який мак-й процент може бути сплачений за користування кредитом. Якщо ВНР> ніж альтернативна % ставка (вартість капіталу, рентабельність іншого проеку), то проект є еф-м. Для окремого проекту виконується залежність, якщо ЧТВ >0, то ВНР >іа і т.д.показу4є так заний «запас фінансової міцності»-тобто розрив між ВНР та реальною відсоковлю ставкою. Переваги ВНР: х-є відносну прибутковість проекту.- показує ріень ризикоаності проекті Недоліком ВНР: не може бути визначена для групи проектів, для не ординарних проектів ВНР може мати декілька значень.- складність розрахунку та розуміння. 7. Оцінка ризиків у проектному аналізі. В ПА ризк розглядають як ймовірність неотримання бажаного результата проекту(можливість неотримання планового значення ЧТВ). Метою аналізу проектних ризиків є надання оцінки всім видам ризиків проекту, а також визначення: - ступення доцільності реалізації проекту за наявного рівня ризику та способів його зниження; - можливих шляхів зниження ризиків.Аналіз проектних ризиків передбачає вирішення таких завдань: виявлення ризиків проекту, оцінка ризиків проекту, виявлення чинників що впливають на ризик, пошуків шляхів скорочення ризиків, врахування ризику при оцінці доцільності реалізації проекту, врахування ризику при оцінці доцільності реалізації способу фінансування проекту. При оцінці проектів передбачається, що всі вихідні величини, зокрема величини грошових потоків, відомі або можуть бути точно визначені. У реальній ситуації такого практично не бкває. Параметри, які визначають величину грошових потоків, можуть набувати значень, які неаби як відхиляються від очікуваних.Проектні ризики зумовленні особливостями його життєвого циклу. Для оцінки ризику при виборі варіанта інвестування можна застосовувати метод експортних оцінок ризиків у різних фазах проекту.При аналізі ризику у передінвестиційній фазі оцінюють фінансово-екрнрмічну життєздатність проекту, організаційно-технічний потенціал, функції та завдання основних учасників, виконувані роботи та рівень гарантії по інвестиціях та кредитах. В інвестиційній фазі оцінюють структуру управліня проектом, перебіг реалізації проекту і якість виконання проектних робіт. В експлуатаційній фазі оцінці підлягають фактори, які негативно впдивають на реалізацію проекту ( затримка будівництва, перевищення витрат, непогодженість щодо фінансування, втручаня держави тощо).Ідея кількісного підходу до оцінки ризику грунтується на тому, що невизначеність може бути поділена на 2 види. Якщо невизначені параметри спостерігаються досить часто за допомогою статистики або імітаційних експериментів, то можна визначити частоти появи даних подій. Такий тип невизначеності має назву статистичної невизначеності. При достатній кількості спостережень частоти розглядаються як наближене значення ймовірності подій. Якщо окремі події, які нас цікавлять, повторюються досить рідко або взагалі ніколи не спостерігалися і їх реалізація можлива лише в майбутньому, то має місце нестатистична невизначеність. У цьому випадку використовується субєктивна ймовірність, тобто експертні оцінки її величини. Концепція субєктивної ймовірності не на статистичній частоті появи подій, а на степені впевненості експерта в тому, що задана подія відбувається. Основною ідеєю аналізу рівня власного ризику проекту є оцінка невизначеності очікуваних грошових потоків від даного проекту. Цей аналіз може бути проведений різними методами – від неформальної інтуїтивної оцінки проекту до складних розрахункових методів та використання статистичного аналізу й математичних моделей. Практично всі розрахункові зачення грошових потоків, на яких заснований проектний аналіз, є очікуваними значеннями випадкових величин з певним законами розподілу. Ці розподіли можуть мати більшу чи меншу варіацію, що є відображенням більшої чи меншої невизначеності, тобто ступеня власного ризику проекту. 8. Аналіз чутливості проекту. Аналіз чутливості проекту полягає в оцінці ступеня реагування ЧТВ на зміну факторів. Аналіз власного ризику проекту передбачає розрахунок впливу внутрішніх факторів проекту на ЧТВ. Такий аналіз н-ся - аналіз чутливості, в рамках якого визначається наступне: 1.) Чутливість проекту до фактора – це процес зміни ЧТВ при певній % зміні фактора; 2.) Діапазон впливу фактора на проект – це % зміни ЧТВ при зміні фактора, від мінімально можливих до максимально можливого. 3.) Коефіцієнт переключення – це % зміни фактора, при якому ЧТВ стане рівною 0. Аналіз чутливості зд-ся за алгоритмом: 1. встановлюється методика обрахунку ЧТВ; 2. визначається базове значення ЧТВ; 3. встановлюються фактори впливу яких буде вивчатись(до 10 факторів), та задається % ставка зміни; 4. змінюється знчення 1-го з факторів(як правило фактор змінюють однаково у %). 5. Розраховується і вивчається нове значення ЧТВ; 6. визначаються % зміни ЧТВ для кожного фактора; (кроки 4,5,6, повторюються для кожного з факторів); 7. встановлюється рейтинг ажливості кожного з факторів. Результати аналізу чутливості можуть бути представлені графічно. Існує 2 види діаграм: 1. лінійна, яка відображає залежність відносної зміни ЧТВ (%зміни ЧТВ)від відносної зміни факторів. Чим більший кутовий коеф тим впливовіший фактор. (Т.1.п.3.). 2. Хрестоподібна діаграма відображає і позитивні і негативні ЧТВ а за допомогою рамки визначаються допустимі значення змін факторів і змін ЧТВ. Аналіз чутливості має основний недолік, вивчає вплив лише одного фактора. В реальному житті рідко змінюється лише один фактор а всі інші залишаються незмінними, тому більш досконалим є метод сценаріїв, в якому розглядаються від 3 сценаріїв розвитку проекту. Ще більш досконалим є метод Монте –Карло. Він базується на великій к-ті розрахунків, що зд-ся автоматизовано. Існуючі програми дозволяють проводити від 10 до 20 тис. розрахунків ЧТВ та отримувати в результати законом розподілу ЧТВ. Отже, аналіз чутливості є невідємною складовою практичного аналізу, яка дозволяє управляти еф-тю проекту. 9. Фактори підвищення ризикованості проекту. Фактори підвищення ризикованості: 1. довготривалість проекту. В звязку з тим, що аналіз ризику зд-ся на передінвестиційній базі, а поект триває досить довго, можливим є: 1). Деякі ризики можуть бути не враховані на етапі ідентифікації проекту або виникнути несподівано; 2). Оцінка ризиків може бути неточною через зміни в самому проекті; 3).Оцінка ризиків вимагає коригування в звязку з появою нової інформації. ЄБРР має деякі рекомендації, як зменшувати дані факти ризику: - необхідний постійний моніторинг умов реалізації проекту; - збір ін-ції потрібно зд-ти з найбільш значних ризиків; - необхідно регулярно інформувати керівника проекту про зміни та додаткову ін-цію. 2. велика к-ть учасників проекту. Наявність в проекті багатьох зацікавлених осіб як основних так і супроводжуючих призводить до таких наслідків: - кожний учасник проекту по своєму оцінює той чи інший ризик; - розподіл ризиків між учасниками проектів визначається торгами;. – кожен учасник проекту приймається іншими як своєрідне джерело ризику. ЄБРР має такі рекомендації: - розподіл ризику між учасниками повинен бути зд-ний ще до початку фінансування проекту; - всі учасники повинні використовувати однакові методи для оцінки ризиків; - при розподілі методів не можна перевантажувати когось з учасників; - підбір учасників проекту повинен здійснювати за рекомендаціями. 3. комбінований х-р д-ті. Для того щоб зменшити ризики при виконанні зовсім різних робіт необхідно залучати відповідних спеціалістів для їх виконання, та експертів для їх оцінки. 4. інтернаціональний х-р д-ті проектів. Цей х-р проекту проявляється у тому що вони розробляються в одній країні, фінансуються іншою, реалізуються іншою. При цьому слід враховувати міжнародний поділ праці. Особливого значення в таких умовах набуває аналіз політичних ризиків. 10.Використання точки Фішера при ранжуванні проектів. Як правило не виникає проблем у вибору показника ефективності при порівнянні деяких проектів виникають проблеми. Існують ситуації коли ЧТВ та ВНР не узгоджуються між собою ЧТВ проекту А> ЧТВ проекту Б, ВНРа ‹ ВНРб ситуація не узгоджується. Така ситуація виникає якщо: проекти значно відрізняються величиною грошових потоків; проеки відрізняються схемою надходження коштів; проекти відрізняються тривалістю. При виборі кращого проекту визначають точку Фішера(це %ставка при якій ЧТВа=ЧТВб ). Якщо реальна %ставка більша точки Фішера то неузгодженості не буде і треба більші інвестиції, якщо реальна %ставка менша точки Фішера то необхідно обґрунтувати ефективність додаткового вкладення коштів. Якщо є можливість вкласти додаткові кошти з ефективність більше т. Фішера то обирається дешевший проект. Якщо немає можливості вкласти кошти більш ефективно ніж т. Фішера то обирають дорожчий проект. Для обрахунку т. Фішера створюють новий проект із різниці грошових потоків А і Б і шукають його ВНР. Поряд з ЧТВ розраховують чисту майбутню вартість вона показує різницю між дисконтова ними вигодами і дисконтова ними витратами. У випадку коли для проекту може існувати декілька значень норми рентабельності розраховують модифіковану норму рентабельності – це % ставка яка прирівнює приведену вартість затрат та майб вартість доходу. Часто використав індекс прибутковості, який показує яка величина дисконтова них вигід припадає на 1грн інвестицій. Термін окупності показує період за який вигоди проекту перевисять інвестиції. Існують такі групи критеріїв і їх х-тика: 1) зовнішні та екологічні критерії(правове забезпечення проекту, реакція грошової думки на здійснення проекту, наявність шкідливих продуктів та процесів, вплив проекту на рівень зайнятості); 2) критерій реципієнта що здійснює проект(показники диверсифікації, дані про потенціал росту, досягнуті результати д-ті та їх тенденції, дані про фін спроможність, стратегія у галузі, наявність досвіду роботи у зовн ринку); 3) науково-технічні критерії(перспективи науково-технічних рішень що використовуються, патентна чистота виробів. Перспективність використання одержаних результатів у майб, міра впливу на ті проекти що являють собою держ інтерес); 4) фінансові критерії(очікувана норма ЧТВ, значення норми дохідності, відповідність проекта критеріям інвестицій, строк окупності і сальдо реальних грошових потоків, стабільність надходжень доходів від проекту, можливість використання податкових пільг, необхідність залучення позикового капіталу, ризик пов'язаний із здійсненням проекту); 5) виробничий критерій(доступність сировини, матеріалів, необхідних устаткувань, наявність в-чого персоналу, можливість використання відходів в-ва, потреба у додаткових в-чих потужностях). 11. Вибір ставки дисконтування при обгрунтуванні проектів. Найбільшу проблему при обрахунку еф-ті проектів є вибір % ставки, яка буде використана в розрахунку норми дисконту. Існує багато підходів до її обгрунтування. 1.) Використання в якості норми дисконту середньозваженої норми капіталу. Переваги: можна точно обрахувати; середньозважена вартість капіталу свідчить про конкретну рентабельність вкладення коштів. Недоліки: середньозважена вартість капіталу більше стосується п-ва що реалізує проект, а не самого проекту; може змінитись; містить в собі ризик по кредитам не повязані з проектом. Метод краще використовувати для нетривалих проектів, які реалізуються на вже існуючому в-ві. Ставка дисконту приймає однакову для всього життєвого циклу проекту. Метод не використовується при створенні нових компаній. 2.)Процент по позичковому капіталі – це поточна еф-на % ставка по довготерміновим позикам, які можуть використовуватися в даний період. Недоліки: рівень % ставки обумовлюється конкретним контрактом і е завжди є обєктивним; такий дисконт не покриває ризику інвестора. Метод використовується так як і попередній. 3.) Ставка по безпечним вкладенням. Безпечними вкладеннями в розвинених країнах вв-ся ц.п. уряду. Недоліки: В Укр. немає безпечних вкладень; Забезпечує досить низьку прибутковість. Метод використовується для держави і безпечних проектів. 4.)Комбінування ставок. Щоб уникнути недоліків середньозваженої вартості капіталу можна не враховувати ризик фінансування. Для цього різні грошові потоки дисконтуються за різними % ставками: інвестиції за % по кредиту; операційні в-ти за рентабельною д-тю по проекту; прибутки за середньоринковою доходністю по галузі. Переваги: враховується специфіка по проекту. Недоліки: не враховуються конкретні джерела ризику; зміна дисконтної ставки життєвого циклу значно ускладнює розрахунки. Метод може використовуватися при розширеній д-ті п-ва. Даний метод має багато модифікацій. 5.) Метод оцінки капітальних активів – базується на тому, що в загальному ставка дисконтування включає безризикову та ризикову частину. де: - середньоринковий галузевий П; В – коеф що враховує доходність даної галузі при існуючій коньюнктурі ринку. Визначається на основі біржових статей спостереження. Даний метод є найбільш поширений. Недоліки: складність визначення коеф В; неможливість використання для інноваційних проектів. 6.) Альтернативна вартість грошей – це ВНР гранично прийнятого або гранично неприйнятого проекту. 12. Роль та особливості широкомасштабних проектів радикально-нових технологій. Широкомасштабні проекти радикально-нових технологій – весь комплекс багатостадійних науково-дослідних, дослідно-конструкторських та реалізаційних робіт, які виконуються за єдиною програмою, єдиним колективом з метою винайдення нетрадиційних або невідомих раніше шляхів вирішення широкомасштабних проблем. Особливості основні таких проектів: 1. багатоцільовий х-р задач, що ставляться перед проектом; 2. часто існує унікальність базисних суспільних потреб, які не можуть бути вирішені існуючими на сьогодні способами; 3. принципово-нові можливості задоволення тих суспільних потреб, які раніше навіть не усвідомлювались; 4. концентрація в-ва, і пов’язані з цим переваги і недоліки; 5. неможливість проведення експериментів для оц-ки еф-ті проектів; 6. низька та спадаюча по роках надійність прогнозованих результатів; 7. потреба в значному фінансуванні; 8. залежність проекту від ЗС(зовнішнього середовища); 9. мала гнучкість проекту; 10. довготривала фаза розробки проекту та наявність перехідного періоду при введенні проекту в експлуатацію; 11. значна роль та масштабність соц-х наслідків; 12. залежність екон-х показників проекту від технологічної частини, яка часто ідеалізується при створенні проекту. 13. Використання грошових потоків у проектному аналізі. Дослідженя еф-ті проекту базується на порівнянні вигід і в-т. Дана концепція реалізується використанням у фінансовому аналізі грошового потоку, а не П. Це робить розрахунок еф-ті більш достовірним і створює сприятливі умови управління проектом. Для розуміння суті грошового потоку розглянемо його з позиції фінансового менеджменту. Грошовий потік п-ва являє собою сукупність розподілених у часі надходжень і виплат коштів, які генеруються його г/д. Висока роль еф-го управління грошовими потоками п-ва у його успішному функціонуванні визначається наступними основними положеннями: 1. Грошові потоки зд-ть обслуговування г/д п-ва практично в усіх її аспектах. Грошовий потік можна сприймати як с-му фінансового кругообігу господарського механізму п-ва. Еф-но організовані грошові потоки п-ва є найважливішим симптомом його фінансового здоровя передумовою досягнення високих кінцевих результатів його г/д в цілому; 2. Еф-не управління грошовими потоками забезпечує фінансову рівновагу п-ва в процесі його стратегічного розвитку; 3. Раціональне формування грошових потоків сприяє підвищенню ритмічності зд-ня операційного процесу п-ва. Б-я збій у здійсненні платежів негативно впливає на формування виробничих запасів сировини і матеріалів, рівень ПП, реалізації готової продукції тощо. У той же час ефективно організовані грошові потоки п-ва, підвищуючи ритмічність здійсненя операційного процесу, забезпечують ріст еф-ті в-ва і реалізації її поро-ції. 4. Еф-не управління грошовими потоками дозволяє скоротити потребу п-ва у позиковому капіталі. Активно керуючи грошовими потоками можна забезпечити більш раціональне і ощадливе використання власних фінансових ресурсів, формрваних їз внутрішніх джерел, знизити залежність темпів розвитку п-ва від кредитів. 5. Управління грошовим потоком є важливим фінансовим важелем забезпечення прискорення оборотності капіталу п-ва. Цьому сприяє скорочення тривалості виробничого і фінансового ціклів, що досягається в процесі результативного управління грошовими потоками. 6. Еф-не управління грошовими потоками забезпечує зниження ризику неплатоспроможності п-ва. Навіть у п-в, що успішно зд-ть г/д і мають достатню суму прибутку, неплатоспроможність може виникати як наслідок незбалансованості різних видів грошових потоків у часі. Синхронізація надходження і виплат коштів, що досягається в процесі управління грошовими потоками п-ва, дозволяє усунути цей фактор виникнення його неплатоспроможності. 7. Активні форми дозволяють п-ву отримувати додатковий П, що генерується безпосередньо його грошовими активами. Мова йде в першу чергу про еф-не його використання тимчасово вивільнення залишків коштів у складі оборотніх активів, та інвестиційних ресурсів, що накопичуються у здійснені проектів. 14. Оцінка цінності проекту. Цінність проекту полягає у зростання суспільного або приватного добробуту. З цієї точки зору все, що зменшує суспільний або приватний добробут, це в-ти проекту, всі що збільшує це вигоди проекту. Вигоди пов’язанні не тільки з П, вони включають також: неявні надходження (грошовий потік), та ті переваги, які не завжди можна оцінити в грошовій формі. За вимогами ЄБРР у проектну документацію обовязково включають розділ де описують прямі і поточні затрати, вигоди, що не можуть бути оцінені в грошовій формі. Важливе значення при визначенні цінності проекту мають правильний вибір бази для порівняння. Існують певні відмінності в оцінці цінності проекту у фін. та екон. аналізі. У фін. аналізі: (на рівні п-ва) цінність проекту (= вигоди – в-ти) ототожнюють з грошовим потоком. В ЕА – цінність проекту – зміна суспільного добробуту, яка не = зміні нац-го багатства. На рівні держави необхідно враховувати трансфертні платежі, - статті фін. звітності, які відображають зміну власника вигід проекту і не є змінами в суспільному добробуті (податки, субсидії, дотації). У фін. аналізі важливе поняття – „альтернативна вартість” – вартість не отриманої вигоди. Організація виробництва 1. Визначення і порядок розрахунку виробничої потужності підприємства. 2. Використання виробничої потужності підприємства: фактори і показники. 3. Поняття та складові виробничого процесу. 4. Типи організації виробництва та їх характеристика. 5. Структура виробничого циклу. 6. Види руху предметів праці у виробництві. 7. Не потоковий метод організації виробництва. 8. Потоковий метод організації виробництва. 9. Нормування витрат та запасів інструментів на підприємстві. 10. Організація ремонтних робіт на підприємстві. 11. Склад, завдання і особливості енергетичного господарства. 12. Організація перевезень. 13. Організація та ефективність функціонування складського господарства. 14. Організація технічного контролю якості продукції. 15. Система створення та освоєння нової продукції. 1.Визначення і порядок розрахунку виробничої потужності підприємства. ВП-це максимально можливий обсяг продукції,який може виготовити під-во за окремий час, при відповідній струк-рі робіт та повному вик-ні обладнання і вироб. площ. ВП є величиною змінною. Вона залежить від умов дія-сті під-ва і встановлюється тільки на певний момент часу. Осн. завданням розрахунку ВП є визначення потенційної можливості під-ва виготовляти максимальну кількість продукції, а також виявлення і вик-ня резервів пов’язаних з техн.. прогресом та удосконаленням організації вир-ва, а також заходів, що забезпечують збільшення обсягів вир-ва продукції. ВП розрах. в тих самих одиницях вимірювання в яких обчислюється продукція даного під-ва. Для розрахунку ВП вик-ть наступні дані: номенклатура і асортимент продукції, що виготовляється на під-ві; трудоємність кожного виду продукції; наявність, склад та стан технолог. обладнання і вироб. площ; продуктивність кожного виду обладнання; строки введення і вибуття обладнання і вироб. площ; корисний фонд робочого часу; заходи по модернізації та автоматизації обладнання, впровадження нових технологій та методів наук. орган-ї праці. До розрахунку ВП включають: * все обладнання яке закріплене за провідними вироб. цехами і дільницями, включаючи обладнання яке не діє внаслідок поломків, знаходження в ремонті чи модернізації. При розрахунку ВП враховують також обладнання яке знаход. в стані монтажу чи на складі та призначення для введення в дію в плановому періоді. В розрахунок ВП не включають: * обладнання яке знаходиться на випробуванні або є дослідним зразком. ВПП розрахов. за потужністю провідних цехів, потужність цехів за потужністю провідних дільниць, потужність дільниць за потужністю провідного обладнання. До провідного відносять обладнання на якому виконуються осн. технолог. операції по виготовленню виробів. Відповідно під провідними розуміють цехи і дільниці в яких зосереджена найбільша частина провід. обладнання та які займають найбільшу питому вагу в трудомісткості виготовлення продукції. В окремих випадках до провідного відносять: унікальне обладнання на якому виконуються найбільш складні і відповідальні операції які не можна передати на ін. обладнання. В цих випадках не врахов. питома вага такого обладнання в загал. його кіл-сті. Потужність дільниці розрахов. за формулою Пд=(n*КФРЧ*Квн)/Тє ; n – кіл-сть один. провідного обладнання, шт.; КФРЧ;Квн - коеф. виконання норм виробітку; Тє-трудоємність обробки одиниці продукції, год. Крім того ВП можна розрахов.:n*КФРЧ*Квн*Пн; Пн - нормативна годинна продуктивність одиниці обладнання, шт./год. Якщо на під-ві виготовл. декілька видів продукції, то потужність розрахов.: Пд=?Ni*Ці; Ni-максимальна кіл-сть вир-ва кожного виду продукції, шт.; Ці- договірна (оптова) ціна одиниці продукції,грн../шт.. Для розрахунку випуску продукції з діючих потужностей розрахов. середньорічну ВПП: Пд=Пп.р.+(Пввед.*tввед.)/12-(Пвиб.*tвиб)/12; Пп.р.- потужність на поч.. року; Пввед.-потужності які вводяться протягом планового періоду; tввед. -період протягом якого введенні потужності функціонують на під-ві, місяці; Пвиб.- потужності які вибувають протягом планового періоду; tвиб - період протягом якого потужності не будуть працювати на під-ві, місяці. 2.Використання ВПП: фактори і показники. Всі фактори які впливають на вик-ня ВПП можна умовно поділити на: кількісні: к-ть машин та обладнання, величина виробничих площ, наявність ‘вузьких місць’, рівень узгодженості, продуктивності між різними групами машин якісні: технічний рівень обланання та машин, рівень досконалості технології, рівень механізації та автоматизації в-ва, рівень кваліфікації робітників, якість сировини, матеріалів, ступінь стандартизації деталей та конструкцій. До показників вик-ня ВП відносять: коеф.викор-ня проектної потужності- хар-є рівень вик-ня введених в дію нових потужностей , тобто ступінь досягнення випуску продукції обсягом не нижчим ніж передбачено проектом.Цей показник визнач. як відношення план. (фактичного) обсягу випуску продукції до проектної потужності під-ва; коеф. використанняня ВП – хар-є вик-ня діючих ВП, визнач. як відношення планового (фактичного) обсягу вир-ва продукції до середньорічної планової (фактичної) ВПП; ступінь прогресивності технолог. процесу- хар-ся питомою вагою впровадження нових технологій ; ступінь прогресивності обладнання- хар-ся рівнем механізації та автоматизації вир-ва; показники вик-ня обладнання : екстенсивне вик-ня –визначає вик-ня обладнання в часі; найчастіше характеризується коеф. змінності роботи обл.-ня та залежить від величини внутрішньо змінного та цілозмінного простоювання обл.-ня; інтенсивне вик-ня- хар-є вик-ня обл.-ня по потужності , найчастіше продуктивністю одиниці обл.-ня в натуральному виразі або обсягом виробленої продукції на одиницю продукції; інтегральний показник- визнач. як добуток коеф. екстенсивного та інтенсивного вик-ня,також вик-ть показник фондовіддачі; в цехах де осн робота виконується в ручну, тобто низький рівень механізації робіт.Під час аналізу вик-ня ВПП визнач. ступінь вик-ня різних груп обл.-ня.З цією метою розрах. коеф. завантаження обл.-ня, тобто відношення трудомісткості вир. програми під-ва до пропускної здатності певної групи обл.-ня за план. період. Кзав=О/Р=(?Ni*Тє)/(n*КФРЧ*Квн) О – трудомісткість ВПП по певній групі обл.-ня;Р- пропускна здатність тієї ж групи обл.-ня; n - кіл-сть виробів кожного найменування яке обробляється на даному обл.-ні. В рез-ті розрах. можна отримати : Кзав =1-ідеальний випадок завантаження обл.-ня,такого в практиці не буває; Кзав> 1- вузьке місце, тобто пропускна здатність обл.-ня є меншою за ВП, це означає, що дана група обладнання буде стримувати роботу всіх суміжних з нею груп обладнання; Кзав <1- широке місце, обладнанняє недозавантаженим. Розрізняють наступні шляхи ліквідації вузьких місць: збільшення коеф. змінності роботи обл.-ня ; збільшення КФРЧ одиниці обл.-ня; зменшування простоювання в ремонті ; зменшення або номенклатури виробів або кіл-сті виробів, які обробляються на певній групі обл.-ня, зменшення трудомісткості обробки одного виробу; збільшення коеф. виконання норм виробітку. 3.Поняття та складові вир. процесу Основою вир. дія-сті під-ва становить вир. процес.Під яким розуміють сукупність взаємопов’язаних осн., допоміжних і обслуговуючих процесів, в рез-ті яких сировина і матеріали перетворюються на готову продукцію. Основну частину вир. процесу становить технол.процес, який забезпечує вир-во гот. продукції завдяки послідовній зміні форми або стану вхідної сировини. Вир. процес включає 3 стадії: заготівельну; обробну; складальну. Заготівельна – заб-є отримання різного роду заготовок – відмовків, штамповків, окремі деталі. Обробна – включає механ., хім., термічну та ін. види обробок заготовок. Складальна – з деталей і вузлів формуються складальні одиниці , а також готові вироби і здійснюється регулювання випробовування і пакування гот. продукції. За роллю у вироб. процесі розрізняють: основні, * допоміжні, *обслуговуючи процеси. Основні передб. технологічну зміну форми і хіміко-фізичних властивостей виробів, випуск яких передбачений планом під-ва. Склад. з окремих операцій для виконання яких необхідний спеціалізований інструмент, обл.-ня, вир. площ та вироб. персоналу.Під операцією розуміють частину вир. процесу яка здійсн. на одному роб. місці над певним предметом праці 1 робітником.Операція хар-ся незмінністю предмета праці,роб. місця і виконавця. Допоміжні безпосередньо не впливають на предмети праці, а заб-ть безперебійність виконання основних.З їх допомогою виготовляються засоби необхідні для здійснення осн. вир-ва.До таких процесів належать: виготовлення і ремонт інструментів; ремонт обл.-ня; забезпечення вир-ва парою, електроенергією, водою, повітрям; ремонт будівель і споруд; техн.. контроль. Обслуговуючі призначені для ослуговування осн. і допоміжних процесів – включають здійснення міжцехового і внутрішньо цехового транспортуваня та всі складські операції по зберіганню матеріалів, напівфабрикатів, гот. продукції. За складністю розрізняють процеси: простий і складний. Простий передбачає послідовність простих операцій рез-м яких є гот. виріб. 1------2-------3 готовий виріб Складний вир. процес передб. поєднання декількох простих. 1------2-------3---------4 1------2-------3 готовий виріб 1------2-------3 Таким чином організація вир. процесу - раціональне поєднання в просторі і в часі осн., допоміжних і обслуговуючих процесів, таким чином, щоб забезпечити випуск гот. виробів в потрібній кіл-сті і номенклатурі та в потрібній строки. 4.Типи організації вир-ва та їх хар-ка Під типом вир-ва розуміють ступінь сталості, завантаження роб. місць однією і тією ж вир. роботою і пов’язані з цим особливості в технології , організації, плануванні і економіці вир-ва. В залежності від ступеня сталості завантаження і масштабів вир-ва розрізн. 3 осн. типи вир-ва: 1 масове2 серійне3 одиничне. Під масовим розуміють вир-во під час якого безперервно і у великій кіл-сті виготовл. вузька номенклатура виробів. Сирійним назив. вир-во під час якого періодично виготвл. Обмежена номенклатура виробів , які запускають у вир-во серіями.Під серією розуміють певну кіл-сть технологічно і конструктивно-однорідних виробів які запускаються у вир-во одночасно.Ділиться на 3 підтипи: дрібносирійне;середньосирійне; крупносерійне. Одиничний тип вир-ва хар-ся широкою номенклатурою продукції і невеликим обсягом випуску однакових виробів. В цеху на окремих дільницях можуть бути різні типи вир-ва, що призводить до необхідності специфічного вирішення орган-х, планових, техн.., технол. Завдань. Хар-ка різних типів вир-ва Ознака Масове вир-во сирійне одиничне
1.Вид руху предметів праці паралельний Паралельно-послідовний Послідовний
2.Питома вага ручної праці в заг. трудомісткості виготовлення виробів Перевага механізованих процесів Значний рівень механізації праці при невеликій питомій вазі ручної праці Відносно велика вага ручної праці
3.Спеціалізація роб. місць За кожним роб місцем закріплені 1 -2 деталооперіції За роб. місцем закріплені від 3 до 20 деталооперації, які періодично повторюються За роб. місцями не закріплюються певні деталооперації
4.Номенклатура продукції постійна нестйка Різноманітна неповторна
5. Методи орг-ї вир-ва потокові Потокові, партіями, групові Групові, одиничні
6. Обл.-ня та його розташування Спеціалізоване, розташоване за входом технол. процесу, автоматизовані лінії Частина обл.-ня спеціалізоване, розташоване частково, за технол., частково за предметною ознакою Обл.-ня універсальне, розташоване не за технол. однорідними групами
7. Пристрої і інструменти Оснащення спеціалізоване Спеціалізоване оснащення застосовується в значних масштабах Спец оснащення майже відсутнє
8. Вир-ча стр-ра цехів і дільниць 9. Спеціалізація робітників осн. вир-ва Потокові і автоматизовані лінії Сувора на певних операціях Предметно замкненні дільниці обмежена Технол. дільниці універсальна
5. Структура виробничого циклу Виробничий цикл – проміжок часу від моменту запуску сировини у виробництво до моменту повного виготовлення виробу та здавання його на склад готової продукції. Тривалість виробничого циклу визначається в одиницях календарного часу і складається з наступних елементів: 1) часу виготовлення деталей;2) часу складання деталей у вузли, вузлів у групи, груп у виріб;3) регулювання виробу;4) часу випробування і контролю продукції;5)часу комплектування і упаковки. Незалежно від технологічного процесу виробничий цикл складається з часу обробки, часу пролежування і часу на природні процеси. Час обробки складається з операційного циклу (основні технологічні операції, підготовчо-заключні операції) та нетехнологічних операцій(транспортні операції, технологічний контроль). Час пролежування включає міжопераційне пролежування (перерви, які обумовлені технологією виробництва та час на комплектування і упаковку) та міжзмінне (перерви між робочими змінами, неробочі зміни). Природні процеси – частина виробничого циклу коли процес праці зупиняється, а процес виробництва продовжується. Для характеристики виробничого циклу визначають структуру виробничого циклу, тобто співвідношення затрат робочого часу на окремі види операцій та перерви в процесі виробництва. Тривалість виробничого циклу залежить від наступних факторів:1)трудомісткість виготовлення виробу;2)розмір партії деталей;3)тривалість нетехнологічних операцій;4)тривалість перерв з усіх причин;5) прийнятий вид руху предметів праці. Перерви у виробничому циклі можна умовно поділити на 2 групи:1)перерви пов’язані з режимом роботи підприємства(вихідні і святкові дні, неробочі зміни, обідні перерви);2)перерви пов’язані з незадовільною організацією роботи(простої обладнання, несвоєчасна поставка матеріалів). Види руху предметів праці у вир-ві Розрізняють 3 види руху предметів праці: послідовний; - паралельний; - паралельно-послідовний. При послідовному русі предметів праці кожна наступна операція починається лише після завершення обробки всієї партії деталей на попередній операції.При послідовному русі тривалість циклу визн.за формулою: Тц=(?ti)*n, ti-тривалість обробки 1-єї деталі по кожній операції, n-к-ть деталей Перевагою руху є відсутність простоювання обл.-ня в межах обробки партії деталей. Недоліком є значна тривалість вир. циклу.Послідовний рух вик-ся гол. чином в одиничному і дрібносерійному типах вир-ва. При паралельному русі предметів праці, окремі деталі передаються на наступну операцію зразу ж після обробки на попередню операції незалежно від усієї партії. При цьому русі тривалість циклу визн. за формулою: Тц=?ti+(n-1)*tдовг, tдовг-тривалість найдовшої операції Перевагою даного виду є найкоротша тривалість циклу, недоліком є простоювання обл.-ня в межах обробки партії деталей.Цей вид руху вик-ся в масовому вир-ві. При паралельно-послідовному русі предметів праці наступні операції починаються раніше ніж завершується обробка всієї партії на попередній операції. При цьому русі тривалість циклу визн. за формулою: Тц=?ti+(n-1)*(?tдовг-?tкорот.), tкор-сума найкоротших оперцій, tдов-сума найдовших оперцій. Перевагами даного виду руху є відносно коротка тривалість вир. циклу та відсутність прстоювання обл.-ня в межах обробки партії деталей. Недоліком є удосконалення оперативного управління вир-м.вик-ся у сирійному вир-ві. Для розрахунку тривалості вир. циклу при різних видах руху партії деталей спочатку необхідно визначити так звані довгі та короткі операції. Під довгим розуміють операції які розташовані між 2-ма більш короткими, а короткими розуміють операції які розташовані між 2-ма більш довгими. Щоб визначити хар-р кожної операції на початку і вкінці вир. циклу умовно виставляють нульові операції, далі цикл розбивають на трійки операцій і визначають хар-р кожної серед. Операції. Не потоковий метод організації вир-ва В залежності від особливостей вир. процесів та типу вир-ва вик-ть різні методи орг-ї вир-ва. Метод орг-ї вир-ва- це спосіб здійснення вир. прцесу, гол. ознаками якого є - взаємозв’язок між послідовністю виконання операцій технол. процесу та розміщення обл.-ня - ступінь безперервності вир-го процесу. Розрізняють 2 методи орг-ї вир-ва: не потоковий потоковий. Під не потоковим методом орг-ї вир-ва розуміють орг-ю виготовлення продукції в одиничних екземплярах або невеликими партіями, які не повторюються. Не потоковий метод вик-ся в основному, в одиничному та дрібносерійному вир-ві. Цей метод є хар-м для експериментального, ремонтно-механічного вир-в, вир-в по виготовленню дослідних зразків.Непотокове вир-во хар-ся такими ознаками: обладнання розташоване за групами верстатів незалежно від технол. послідовності операцій; на роб. місцях обробляються різні за конструкцією та технологією виготовлення предмети праці; виготовлення продукції здійснються, як правило, на універсальному обл.-ні з вик-м універсальних пристосувань ; при цьому для не потокового вир-ва характерна наявність значних припусків на обробку; деталі переміщуються з одного роб. місця на наступне складними маршрутами. Найчастіше після кожної операції деталь надходить на проміжний склад або проходить техн. контроль і лише після цього надходить на наступне роб. місце. Це призводить до утворення довготривалих перерв в обробці деталей; розробка детальної технології не проводиться . Натомість, на кожний виріб розробляються укрупненні нормативи, в яких визначаються основні цехи – виконавці, порядок операцій, групи обл.-ня, осн. інструментарій; для виконання робіт залучають універсальні бригади робітників. На багатьох дільницях застосовують багатоверстатне обслуговування та суміщення професій; не потокове вир-во хар-ся відносно довготривалим виробничим циклом та значним обсяком незавершеного вир-ва. Потоковий метод орг-ї вир-ва Найбільш прогресивним методом орг-ї вир-ва є потоковий метод.При впровадженні якого предмет праці переміщується під час обробки за встановленим маршрутом у відповідності із заданим темпом.Потоковий метод є осн. методом орг-ї крупно- та середньосирійного вир-ва. В одиничному вир-ві потоковий метод вик-ся під час виготовлення уніфікованих деталей та вузлів. Потокове вир-во хар-ся такими ознаками: розподіл технолог. процесу на окремі операції та закріплення їх за конкретними роб. місцями; чітко визначена тривалість операцій; розміщення роб. місць лише за порядком технол. процесу виготовлення виробу; оснащення роб. місць спеціалізованим обл.-м та інструментом; одночасність виконання операцій на всіх або більшості роб. місць; вик-ня спеціальних транспортних засобів, які призначені для переміщення виробів від одного роб. місця до іншого та для регулювання заданого ритму вир-ва. При потоковому методі орг-ї вир-ва найбільш повно виконуються основні принципи раціональної орг-ї вир. процесу, а саме: спеціалізація роб. місць, пропорційність, ритмічність, паралельність та безперервність вир-ва. При потоковій орг-ї вир-ва потрібно обов’язково витримувати синхронність процесів вир-ва. Під синхронізацією вир-ва розуміють забезпечення рівності чи кратності тривалості операцій такту потокової лінії та співпадання завершення однієї операції із початком іншої – суміжної з нею. Основною ланкою потокового вир-ва є потокова лінія під якою розуміють сукупність роб. місць, розміщених відповідно до послідовності технол. прцесу та призначених для виконання окремих закріплених за ними операцій. Потокові лінії класифікуються за різними ознаками: за кіл-стю найменувань виробів в обробці: -однопредметні (масове вир-во) -багатопредметні (серійне вир-во); *за масштабом охоплення вир-ва: -потокові лінії -предметно-замкнені дільниці -цехові лінії -міжцехові лінії - наскрізні лінії; * за видом транспортних засобів: -конвеєрні -неконвеєрні. Потоковий метод орг-ї вир-ва сприяє підвищенню продуктивності праці, забезпеченню якості продукції, скороченню тривалості вир. циклу та зменшенню обсягу незавершеного вир-ва. Вищою формою орг-ї потокових ліній є автоматизовані потокові лінії, які хар-ся поєднанням в єдиний синхронізований комплекс технолог. , допоміжних та транспортних процесів, що здійснюються без безпосередньої участі робітників. 9.Нормування витрат та запасів інструментів на під-ві Інструментальне господарство- сукупність загальнозаводських та цехових підрозділів, які забехпечуюють придбання, проектування, виготовлення, ремонт, відновлення технологічного інструменту та оснащення, а також їх облік, зберігання і розподіл між цехами та робочими дільницями. До інструменту відносять:різальні засоби- різці, свердла, зубила, шліфувальні круги, вимірювальні засоби- мікрометри, штангенциркулі, слюсарно-складальні засоби- ключі, викрутки, молотки,ін. засоби. До технолог. оснащення відносять:штампи, пресформи, форми для виливання , різноманітні пристосування. Заг. потреба під-ва в інструментах та оснащення склад.: з витратного і обігового фондів. На під-х різних галузей вик-ть різні методи нормування витрат та оснащення. Вибір методу нормування залежить від виду вир-ва, серійності вир-ва, експлуатац. Особливостей певного виду обл.-ня. Витратним фондом назив. кіл-сть інструменту, який повністю споживається під час вир-ва продукції згідно вир. програми під-ва.Розрізн. норму оснащення роб. місця та норму витрат інструменту. Під нормою оснащення роб. місця розуміють кіл-сть інструментів, які повинні одночасно знаходитись на роб. місці протягом планового періоду. Піл нормою витрат інструменту розуміють кіл-сть інструментів які необхідні для обробки 1-ї деталі або виконання певного обсягу робіт.На під-х такі норми встановл. для кожного типу і розміру інструмента. Найчастіше на під-х норма витрат інструменту встановл. в : масоваму та крупно-сирійному вир-ві в розрахунку на 1000виробів дрібносерійному та одиничному вир-х в розрахунку на 1000 верстато/годин. Таким чином витрати інструменту на плановий період визнач. як добуток норми витрат інструменту на одиницю робіт планового обсягу вир-ва продукції в натуральному виразі та кіл-сті інструменту що одночасно вик-ся при обробці 1-ї деталі. Крім визначення річних витрат інструменту та оснащення на під-ві розрахов. також величина обігового фонду інструменту та оснащення , тобто їх мінім. кіл-сті яка необхідна під-ву для забезпечення безперебійності вир-ва. Обіговий фонд включає: експлуатаційний фонд на роб. місцях; інструмент та оснащення в ремонті; інструмент та оснащення в складських запасах. В масовому і сирійному вир-х всі елементи обігового фонду нормуються за допомогою розрах. формул. В одиничному і дрібносерійному вир-ві вик-ть укрупнені нормативи. Регулювання запасів і та о здійсн. за даної системою максимум-мінімум. Сутність даної системи полягає у визначенні максимального запасу, страхового запасу, величини запасу, що співпадає точці замовлення. Під запасом мінімальним розуміють величину запасу яка = добутку денної потреби в інструментах та кіл-сті днів виготовлення наступної партії інструментів. Запас максимуму = сумі кіл-сті інструм. в черговій партії надходження та запасу мінімуму. Точка замовлення має випереджати момент витрачання всього запасу на час достатній для виготовлення або придбання чергової партії інструм. Запас на централ. складі по кожному виду І повинен бути не меншим за мінімальний та не більшим за максимальний. Така робота за системою мінімум-максимум забезпечує підтримку запасів в межах нормативів які необхідні для безперебійної дія-сті вир. підрозділів. 10.Організація ремонтних робіт на підприємстві Організація ремонтних робіт на підприємстві здійснюється по технологічному обладнанню(службами гол. механіка), по енергетичному обладнанню (службами гол. енергетика) та по будівлях та спорудах(відділом капітального будівництва). Проведення ремонту технологічного обладнання здійснюється відповідно до Положення про систему планово-попереджувальних ремонтів. Системою планово-попереджувальних ремонтів називають сукупність технічних і організаційних заходів по догляду, нагляду і ремонту обладнання, які проводяться за заздалегідь складеним планом з метою попереднього зношення, раптових виходів обладнання зі строю і підтримання його у дієздатному стані. Система включає:1) догляд за обладнанням;2)міжремонтне технічне обслуговування;3)огляди, перевірки на точність, заміна мастил;4) періодичні планові роботи. Технічне обслуговування – комплекс заходів по підтримці дієздатності обладнання та забезпечення його технічних параметрів під час експлуатації. Ремонт – комплекс операцій по відновленню технічних характеристик обладнання та забезпечення його подальшої експлуатації. Розрізняють: малий ремонт (заміна швидкозношувальних деталей), середній (передб. часткове розбирання агрегату, заміну або ремонт окремих вузлів і подальше збирання, регулювання та випробування), капітальний (передб. повне розбирання агрегату, заміну або ремонт складних одиниць з наступним збиранням, регулюванням та випробуванням). Основною технічною документацією, яка використовується є: альбоми креслень на змінні деталі, вузли, механізми;проекти модернізації обладнання;дефектні відомості;інструкція по експл. До основних нормативів системи планово-попереджувальних робіт відносять тривалість і структуру ремонтного циклу. Тривалість ремонтного циклу – період часу між встановленням обладнання і 1-им капітальним ремонтом, або між 2-ма черговими капітальними ремонтами. Структура – перелік і послідовність виконання ремонтних робіт в період між встановленням обладнання і 1-им капітальним ремонтом або між 2-ма черговими кап. ремонтами. Технічний прогрес спричиняє подвійний вплив на об’єм ремонтів та технічне обслуговування. З однієї сторони прогресивні матеріали забез. більш довготривалим використанням обладнання, з іншого баку ускладнення техніки і технологій призводить до збільшення об’ємів ремонтних робіт. 11. Склад, завдання і особливості енергетичного гос-ва(ЕГ) Сучасні під-ва є гол. споживачами палива, електроенергії, пари, газу, стиснутого повітря та ін. видів енергії. ЕГ під-ва це сукупність підрозділів які забезпеч. під-во необхідними видами енергії та здійсн. комплекс заходів по економії всіх видів паливно-енергетич. ресурсів. Розріз. види енергії: силова-приводить в дію обладнання та устаткування; технологічна-призначена для зміни властивостей і форми матеріалів та сировини; виробничо-побутова-витрачається на освітлення, опалення, вентиляцію. ЕГ забезпечує вир. процес різними видами енергії за рахунок різних енергоносіїв, таким чином до енергоцехів під-ва відносять -теплосилове гос-во- включає котельні, компресорні станції, парові та повітряні мережі , водопостачання, каналізацію,нафтогос-во; -газове гос-во- включає газогенератори, станції, газові мережі, кисневі станції, холодильні установки, промислову вентиляцію; -електросилове гос-во- включає електромережі, електропідстанції, акумуляторне гос-во - пічне гос-во -слабострумний зв'язок - електроремонтне гос-во. Так як ЕГ включає всі процеси по вир-ву, розподілу, перетворенню і використанню всіх видів енергії, то до осн. завдань відносять: 1.безперебійне забезпечення вир-ва всіма видами енергії у необхідній кіл-сті 2. комплексна механізація і автоматизація вир. процесів 3. раціон. вик-ня енергоресурсів 4. зниження витрат на енергопостачання під-ва 5.покращення вик-ня електрообл-ня. ЕГ як вир. система має свої особливості: - спів падання в часі та за об’ємами вир-ва і споживання енергії без утворення запасів і незаверш. вир-ва.Це обумовлюється тим що по-перше неможливе вир-во енергії на склад, і по-друге режим вир-ва енергії в кожний момент залежить від режиму її споживання -нерівномірність споживання енергії в часі – обумовлюється кіл-стю роб. змін розподілом енергомістких процесів в часі та орг-єю вир-ва на поч.. і вкінці зміни -взаємозамінність окремих аналітичних установок видів енергоресурсів та технолог. прцесів при вир-ві енергії. 12. організація перевезень Таблиця вантажообороту та діаграми вантажопотоків дозволяє встановлювати ступінь стабільної величини та напрями вантажопотоків і на цій основі організув. перевезення. При стабільних вантажопотоках перевезення здійснюються у відповідності з графіком, тобто за встановленими маршрутами та розкладом. При змінних вантажопотоках перевезення здійсн. за змінно-добовими планами та окремим завданням. На під-ві застосов. 2 системи орг-х перевезень: - децентралізована передб. закріплення за окремими вир. цехами окремих трансп. засобів, які обслугов. лише ці вир.цехи -централізована передб. обслуговування вир. підрозділів відповідним трансп. цехом і призначена для переміщення вантажів між цехами, між складами під-ва і для обслуговування зовн. вантажообороту. Регулярне переміщення вантажів з одних пунктів в інші дає можливість вик-ти маятникову та кільцеву схему маршрута. Маятникова схема полягає у взаємно-транспор. зв’язку декількох пунктів між якими переміщ. постійно закріплені за ними вантажі. Розріз. такі схеми: одностороння двостороння променева Кільцева схема вик-ся в транспор. обслуговуванні ряду пунктів між якими існують стабільні вантажопотоки. При виборі схеми маршрутів необхідне забебезпечення: -найкоротший шлях руху трансп. засобів -максим. коеф. вик-ня пробігу автомобіля -раціональне вик-ня вантажопідйом. трансп. засобів. 13. Орг-я та ефек-ть функціонування складського гос-ва (СГ) Орг-я СГ полягає у виборі та обґрунтуванні видів, розміщення структ. складів, розміщення та облаштування складс. приміщень, а також встановл. режиму роботи складів. Кіл-сть та види складів визнач. з врахуванням вир. потужності, спеціалізації під-ва, номенклатури продукції, видів і об’ємів матер. запасів а також розміщ. по тер-ї під-ва виробн. підрозділів. При обґрунтуванні розміщ. складів враховують можливість скорочення обсягів перевезення вантажів та раціон.- орг-х маршрутів для переміщення рухомого складу. Порядок роботи складів визн. періодичністю, об’ємами та особливостями отримання, зберігання і видачі матеріал. цінностей. Осн. показники ефек-сті фуцкц-ня СГ : вантажооборот складу – хар-ть кіл-сть продукції, найчастіше у натуральному в-ві, яка надійшла від постачальника та відправлена споживачам за певний період часу; Оскільки об’єми надходжень і відвантаженя матеріпальних цінностей, як правило не співпадають, то вантадооборот визначається як середньоарифметичне між надходженнями та відвантаженнями. вантажопереробка- хар-є заг. об’єм вантажно-розвантажувальних робіт, який викон. на складі за певний період часу - коеф. переробки вантажів – визнач. відношення об’ємів вантажопереробки до вантожообороту за одиницю і той же період часу і хар-сть ступінь екон-ть.- вантажних складс.робіт товарооборот складу – являє собою грош. вираз вартості перорбл. складом або реаліз. ним вантажів за певний період часу коеф. вик-ня площі складу- визнач. як відношення корисної площі складу до загал. коеф. вик-ня об’єму складу- відношення корисного об’єму до загал. швидкість склад.обороту хар-є швидкість обертання матер.запасів і розраховується як відношення товарообороту складу до середнього залишку матеріалів на складі рівень механіз.- складських робіт – характериз. питомою вагою робіт виконання механізованим способом собівартість переробки однієї тонни вантажу визнач. як відношення заг. експлуатац. витрат по складу за рік до маси вантажів перероблених складом за той же період. 14.Організація технічного контролю якості продукції Якість продукції– це сукупність технічних, економічних, експлуатаційних, соціальних та інших властивостей продукції, які обумовлюють її придатність задовольняти певні потреби у відповідності з її призначенням. Для характеристики якості продукції використовуються наступні групи показників: 1.Узагальнюючі показники, які характеризують загальний рівень якості продукції вцілому(об’єм та питома вага, ґатунок продукції, економічний ефект та додаткові витрати, пов’язані з покращенням якості). 2.Комплексні показники, х-ть декілька властивостей виробів, включаючи витрати пов’язані з розробкою, виробництвом та експлуатацією (напр.відношення строку служби виробу до його собівартості або ціни). 3.Одиничні, які х-ть одну з властивостей виробу. До них відносять: призначення, надійність, довговічність, гарантійність, ергонометричність (зручність та безпечність експлуатації виробу), естетичність, економічність. Під технічним контролем розуміють перевірку дотримання вимог до якості продукції на всіх стадіях її виготовлення та всіх виробничих умов, що забезпечують потрібну якість. Головним завдання технічного контролю є забезпечення випуску високоякісної та комплектної продукції у відповідності до стандартів та технічних умов. Технічний контроль якості продукції проводиться на підприємстві централізовано відділом технічного контролю (ВТК). Начальник ВТК підпорядковується безпосередньо директору. Працівники ВТК підпорядковуються лише його начальнику. До завдань технічного контролю належать: контроль якості матеріалів, що надходять на підприємство;контроль стану обладнання та технологічного оснащення;спостереження за якістю продукції;контроль за дотриманням технологічних процесів на всіх стадіях виробництва;запобігання випуску продукції яка не відповідає нормам ; попередження, виявлення та облік браку;встановлення причин браку; розробка заходів по усуненню браку. Види контролю: а)за охопленням стадій технологічного процесу (попередній, проміжний, кінцевий);б)за можливістю використання продукції(руйнуючий, неруйнуючий);в)за місцем виконання контрольних операцій(стаціонарний, рухомий);г)за ступенем охоплення об’єктів технічним контролем(суцільний, вибірковий, поточний);д)за організаційною формою виявлення відхилень (поточний, статистичний, інспекційний). Економічний ефект від проведення технічного контролю – відвернутий збиток.15. Система створення та освоєння нової продукції Об’єктивним законом розвитку суспільства є НТП, тобто процес безперервного удосконалення засобів та предметів праці. При цьому на процес створ. нов. продукції впливає велика кіл-сть факторів і умов що призводить до необхідності підходу до процесу створ. нов. продукції. Процес створення і освоєння нової техніки, або впровадження на підприємстві технології включає наступні роботи: 1.НДР 2.дослідно-конструкторські роботи 3.кострукторська підготовка вир-ва 4.технолог. підготовка вир-ва 5.орг-на підготовка вир-ва 6.освоєння нов.. продукції. Перші 2 стадії охоплюють роботи які за своїм змістом не відносяться до сфери вир-ва- це є проведення фундаментальних та пошукових НДР як правило такі роботи виконуються в галузевих НДІ або в констр. Бюро і становлять перший етап системи створення і освоєння нов.. продукції. Наступні 4 стадії забезпечуюють техн. підготовку вир-ва яка найчастіше виконується відділами гол. конструктора і гол. технолога під-ва. Технічна підготовка вир-ва являє собою сукупність конструкторських, технолог. і орг-х процесів, які взаємопов’язані і виконуються на під-ві що планує виготовляти нов. вид продукції. Змістом техн.. підготовки вир-ва є: -проектування і вдосконалення конструкції виробів, тобто визначення об’єкту вир-ва його схеми розмірів матеріалів з яких можна виготовляти заг.-техн. вимоги до виробу -проектування і вдосконалення технолог. процесів, тобто визначення методів обробки матеріалів, послідовності монтажу, регулювання порядку випробування та техн.. контролю, технології складання вузлів -забезпечення вир-ва нов. виробу обл.-м, виробничими приміщеннями, матеріалами, кваліфікованими робітникамиЕкономічний аналіз 1. Класифікація прийомів і методів економічного аналізу. 2. Прийоми елімінування та сфера їх застосування. 3. Прийом абсолютних різниць в економічному аналізі. 4. Метод ланцюгових підстановок в економічному аналізі. 5. Метод відносних різниць в економічному аналізі. 6. Класифікація видів економічного аналізу. 7. Аналіз забезпеченості підприємства трудовими ресурсами, руху та плинності кадрів. 8. Аналіз використання робочого часу. Абсолютні та відносні показники використання робочого часу. 9. Аналіз продуктивності праці та факторів, що впливають на її зміну. 10. Аналіз оплати праці. 11. Аналіз стану, забезпеченості та руху основних засобів підприємства. 12. Аналіз ефективності використання основних засобів. 13. Аналіз матеріальних ресурсів. Послідовність та фактори впливу. 14. Аналіз собівартості виробництва та напрями її зниження. 15. Аналіз прибутку та рентабельності. Послідовність та фактори впливу.
Класифікація прийомів і методів економічного аналізу. Для дослідження і вивчення економічних явищ існують узагальнюючі методи обробки економічної інформації, які базуються на принципах розчленування і подальшого синтезу часткових і результуючих показників, що характеризують досліджуванні процеси та явища. До таких методів відносять: Методи статистичного спостереження; Методи зведення і групування; Методи вивчення впливу факторів на зміну результуючих показників; Методи вивчення варіації і розподілу показників; Методи вивчення взаємозв’язку показників; Методи вивчення перспективних і прогнозних значень показників; Методи подовження, укрупнення і скорочення фактичних систем. Для дослідження показників за допомогою методів подовження методів укрупнення і подовження моделі фактичних систем поділяють на: Адитивні моделі: у=Х1+Х2+….+Хп Мультиплікативні моделі: У= Х1Х2….Хп Кратні моделі: У= Х1:Х2:….:Хп Змішані моделі: У=(Х1+Х2) Х3 У==(Х1+Х2) : Х3 До методів подовження, укрупнення і подовження застосовують такі правила розрахунку: До методу подовження – якщо кожен фактор збільшити чи зменшити на якусь постійну величину А, то результуючий показник зміниться на ту саму величину . Якщо кожен із факторів збільшити в А разів, то середнє значення результуючого показника теж зміниться А разів. Якщо кожен із факторів скоротити чи зменшити на певне постійне число А, то результуючий показник зменшиться в А разів. До традиційних прийомів економічного аналізу належать: Порівняння. Абсолютних і відносних величин. Середніх величин. Статистичне групування. Балансовий прийом. Побудови таблиць, схем, діаграм, графіків. Визначення позитивних і негативних сторін діяльності підприємства. Порівняння - найбільш поширений із прийомів економічного аналізу, що використовується для співставлення показників досліджуваного економічного явища. Необхідною передумовою застосування прийому порівняння є приведення показників до порівняльного виду. Це здійснюють за допомогою: Нейтралізації цінового фактору; Нейтралізації кількісного фактору; Доведення досліджуваних показників до розрахунку за однаковою структурою; Усунення територіального впливу на розрахунок певних показників; Врахування впливу відомчих і галузевих методик щодо розрахунку показників; Інші. В процесі вивчення динаміки і здійснення порівняння показників виконуються такі співставлення: Показників звітного періоду з даними за минулий і базовий періоди (для вивчення тенденції розвитку явища) Показників звітного періоду з прогнозними даними на перспективу(для дослідження прогнозних значень) Планових показників із звітними даними (для виявлення напруженості виробничих завдань) Звітних даних досліджуваного підприємства зі звітними даними суміжних підприємств галузі. Звітних даних одного структурного підрозділу з аналогічними показниками іншого структурного підрозділу. Прийом абсолютних і відносних величин. Абсолютні – показники, які вимірюють розміри, обсяги, і рівні економічних явищ. Для виміру абсолютних величин застосовують натуральні і вартісні вимірники: облік у натуральному виразі, у вартісному виразі. Відносні – показники які отримують в результаті співставлення абсолютних або середніх величин. Вони вимірюються у коефіцієнтах, %, проміле. Відносні величини бувають: відносні величини виконання плану, планового завдання, динаміки, порівняння, структури, координації. Середні величини – величини, які узагальнюють певні економічні явища і дозволяють виявити тенденції розвитку. Вони є наступних видів: арифметична зважена, арифметична проста, геометрична, гармонійна, хронологічна. Статистичне групування – прийом зведення і розчленування досліджуваного явища на групи і підгрупи за допомогою певних характерних ознак. Групування є таких видів: типологічні, структурні, аналітичні. Балансовий прийом – сума впливу часткових факторів повинна дорівнювати абсолютній різниці між звітним і базовим значенням результуючого показника. Побудова таблиць, схем, діаграм – застосовується для узагальнення і наочного зображення результатів аналітичних досліджень, для формування висновків, пропозицій і розробки заходів. До економіко – математичних методів належать: кореляційний аналіз; методи вирівнювання рядів динаміки; методи вивчення варіації; лінійне програмування; методи динамічного програмування; сіткове планування; теорія черг; теорія ігор; метод Монте – Карло; імітаційні методи; евристичні методи. 2.Прийоми елімінування та сфера їх застосування. Елімінування – пошук впливу часткових факторів на зміну результуючого показника та вивчення величини резервів покращення об’єкту дослідження. Суть цього методу полягає у тому, що, абстрагуючись від взаємовпливу факторів, послідовно розглядається вплив кожного фактора на результативний показник за незмінності інших факторів. В економічному аналізі використовують методи абсолютних різниць, ланцюгових підстановок, відносних рпізниць. ЛАНЦЮГОВІ ПІДСТАНОВКИ. З метою визначення факторів будують таблицю, в якій зверху перелічують всі необхідні фактори, починаючи з кількісних і завершуючи якісними. Потім вводиться добуток факторів, або результативний показник, і графа для розрахунку величини впливу факторів. В перший рядок таблиці записують планові, чи базові, показники. Для розрахунку впливу першого фактора проводять зміну його величини з планової на фактичну, а інші дані залишають незмінними. Різниця між одержаним розрахунковим показником і плановим становить величину першого фактора. Для розрахунку другого фактора його величину у другій підстановці також змінюють на фактичну величину, а величину впливу фактора, що аналізується, визначають як різницю між першим, другим і розрахунковим показником. Така процедура заміщення вихідних пл-х показників на фактичну величину зд-ся доти, доки в останньому рядку не будуть усі фактичні значення факторів, що вивчаються, а їхня величина впливу не буде визначена як відповідна різниця розрахункових добутків факторів. Отже, за умови дії 4 факторів зд-ся 4 підстановки, величина кожного фактора визначається як різниця між новим розрахунковим показником і попереднім. СПОСІБ АБСОЛЮТНИХ РІЗНИЦЬ. Розрахунки, які проводяться в таблиці ланцюгових підстановок, можуть бути спрощенні, якщо в кожній підстановці змінити абсолютне значення фактора, що розраховується відхиленням його фактичної величини від базової(планової). СПОСІБ ВІДНОСНИХ РІЗНИЦЬ. Цей спосіб ґрунтується на обчисленні різниць у відсотках. Величина впливу кожного фактора визначається множенням різниці в суміжних індексах на плановий обсяг узагальнюючого показника. Розрахунок можна вести табличним або безтабличним способом. Хоча всі розглянуті способи елімінування відрізняються методикою розрахунків, проте вони дають однакові наслідки, оскільки грунтуються на одному й тому самому п-пі. У практиці ЕА найчастіше використовують спосіб абсолютних різниць, найменш трудомісткий і надійний. 3.Прийом абсолютних різниць в економічному аналізі. Існує 2 випадки: На результуючий показник впливає 2 фактори. Послідовність розрахунку: Із загального переліку доліджуваних показників визначають результуючий показник і фактори, які впливають на його зміну. Z – результуючий показник, Х,У – часткові фактори. Серед виявлених факторів визначабть кількісний та якісний Х – кількісний, У- якісний. Виявляється ступінь залежності між результуючим показником і факторами. Z=XY Обчислюється абсолютна різниця між звітним і базовим значенням результуючого показника і фікторів, які на нього впливають. ?Z=Z1Z0, ?Х=Х1Х0, ?У=У1У0 Визначається розмір впливу кількісного фактору на зміну результуючого показника шляхом добутку абсолютної різниці на базове значення якісноог фактору. ?Z*=(Х1Х0)У0=?ХУ0 Обчислюється розмір впливу якісного фактора на зміну результуючого показника шляхом добутку абсолютної різниці по цьому фактору на звітне значення кількісного фактора. ?ZУ=(У1-У0)Х1=?УХ1 Виконується перевірка привильності розрахунків: сума впливу 2 часткових факторів повинна дорівнювати абсолютній різниці між звітним і базовим значенням результуючого показника. ?Zх+?ZУ=Z1-Z0 На основі виконаних факторних розрахунків виявляються резерви покращення результуючого показника. Сфера застосування: мультиплакативні моделі та адитивні моделі факторних систем. На результуючий показник впливає більше 2 факторів. Визначається результуючий показник і фактори, що на нього впливає Z- результуючий показник, Х,У,К – часткові фактори Формується модель математичної залежності між факторами і результуючими показником Z = хук Обчислюється абсолютне відхилення по результуючому показнику і факторами, що на нього впливають. ?Z,?Х,?У ?К=К1-К0 Обчислюється розмір впливу на зміну результуючого показника, шляхом добутку, абсолютної різниці по цьому фактору на базове значення нижче розташованих показників. ?Z*=(X1-Х0)у0к0=?ХУ0К0 Визначається розмір впливу другого фактора на зміну результуючого показника, як добуток абсолютної різниці по цьому фактору на звітне значення вище розташованого і базового значення нижче розташованого. ?ZУ=Х(У1-У0)К0=?УХ1К0 Розрахунковий розмір впливу останнього фактора шляхом добутку абсолютної різниці по цьому фактору на звітні значення вище розташованих показників. ?ZК=Х1У1(К1-К0)=?КХ1У1 Перевірка правильності розрахунків: сума впливу всіх часткових факторів на зміну результуючого показника повинна дорівнювати абсолютній різниці між звітним і базовим значенням показника. ?ZХ+?ZУ+?ZК=Z1-Z0 Розмір припустимої похибки розрахунку не повинен перевищувати 5% від зміни результуючого показника. Визначаються резерви покращення результуючого показника за результатами факторними розрахунками. Метод ланцюгових підстановок в економічному аналізі. Цей метод є найуніверсальнішим і використовується для розрахунку впливу факторів в усіх типах факторних моделей. Цей спосіб полягає у визначенні впливу окремих факторів результуючого показника з допомогою поступової заміни базисної величини кожного фактора на фактичну величину у звітному періоді з цією метою визначають низку умовних величин результуючого показника, які враховують зміну одного, потім 2,3 факторів припускаючи, що інші фактори є незмінними. Порівняння величини результуючого показника до і після заміни нейтралізує вплив всіх інших факторів крім одного і дає можливість виявити вплив цього фактора на приріст результуючого показника. Основною умовою правильності розрахунку є вірна побудова матем. залежності між результуючим показником і частковими факторами. Послідовність розрахунку: Будується матем. модель залежності між результуючим показником і частковими факторами. Викор. базовий розрахунок впливу часткових факторів на результат показника. Обчислюється вплив кожного з факторів на зміну результуючого показника шляхом послідовної заміни базового на його звітне значення. Визнач. проміжне значення результуючого показника викликане заміною певного часткового фактора. Розрах. абсолютна різниця між кожним наступним і попереднім значенням результуючого показника. Викон. перевірка правильності розрахунків з дотриманням балансового способу припустимої похибки. Визнач. резерви покращення результуючого показника. Найчастіше для розрахунку викор. спрощений варіант – табличний варіант методи ланцюгових підстановок. Z=Х/(У+К) № розр. №підст. Фактори Результ. Показник (Z) Відхилення Причина відхилення
Х У К
1 - Х0 У0 К0 Z0 - ^vХ
2 1 Х1 У1 К1 Z' Z'-Z0 ^vУ
3 2 Х2 У2 К2 Z'' Z''-Z' ^vК
Метод відносних різниць в економічному аналізі. Це логічний прийом, який дає змогу виділити із сукпності факторів вплив одного, якщо існує факторна модель функціональоног звязку, а значення впливу факторів виражені відносними величинами для кожного аналізованого фактора послідовно визнач. Різницю в рівнях його впливу і впливу попереднього фактора, отриманий результат треба помножит на абсолютне базове значення досліджуваоног результуючого показника. Посділовність розрахунку: Розрахунок обсягу вир – ва продукції у звітному році Q1 =Q0% Розрахунок абсолютних відхилення по результуючому показнику (Q) ?Q=Q1-Q0 Процентне значення впливу кожного з факторів: Q=rNTППc-г ?Qr%=?r%-100%; ?QN%=?N%-?r%; ?QT%=?T%-?N%; ?QППс-г%=?ППс-г%-?T%; Сума 1,2,3,4 дорівнює ?Q%=(?Q/Q0)100% Вартісний вплив факторів на зміну результуючого показника: ?Qr= ?QN= ?QT= ?QППс-г= Перевірка: сума 1,2,3,4 дорівнює ?Q 6. Класифікація видів економічного аналізу. В залежності від різних напрямків класифікації ЕА под-ся на види: 1. за ступенем охоплення: 1.1. комплексний аналіз, за допомогою нього зд-ся всебічна і системна оц-ка результатів д-ті п-ва. 1.2. вибірковий ЕА. 1.3. тематичний. 2. за об’єктами дослідження: *регіональний, * галузевий, * п-во, * виробничі. 3. за часом дослідження: 1. перспективний – зд-ся з метою вибору найб. еф-го варіанту функціонування п-ва на перспективу. 2. оперативний – зд-ся безпосередньо в ході виникнення явищ і процесів або після завершення подій. 3. ретроспективний – зд-ся за результатами квартальної, піврічної, або річної бухгалтерії, статист. фін-ї звітності. 4. за суб’єктами аналізу: аналіз, який зд-ся зовнішньо-економ. службами; ан., який зд-ся вн-ми службами п-ва; ан., зд. громадськими організаціями. 5. за основною метою зд-ня аналізу: виявлення резервів покращення роботи п-ва; розробка заходів по впровадженню виявлених резервів; зміна тенденції розвитку п-ва; діагностика банкрутства п-ва; виявлення ступня ліквідності та платоспроможності п-ва; інші цілі. 6. за ступенем повторюваності: систематичний, епізодичний. 7. за часом проведення: позмінний, подекадний, поквартальний, річний. 8. в зал-ті від напрямку дослідження: * загально ЕА – зд-ся за даними господ. І фін. звітності з метою оц-ки виробничої д-ті п-ва, напрямку перспективног розвитку, виявлення шляхів покращення фін. стійкості, та еф-не використання труд., мат-техн. і фін. ресурсів. * техніко-економ. аналіз – зд-ся сумісно екон. та техн-ми службами п-ва, базується на даних оперативної, квартальної та річної звітності. Використ. з метою глибокого дослідження виробничо-господ-ї та екон. д-ті в цілому. * соц-но –еон. – зд-є дослідження показників соц-го стану п-ва, порівнює критерії соц-го розвитку на даному п-ві з середніми по регіонах. Розробляє напрямки покращення соц-го стану п-ва та впливу на економічні показники д-ті п-ва. * функціонально-вартісний полягає у визначенні класиф-х ознак і вартості функцій п-ва та їх взаємозв’язок з основними результатами д-ті, статистичною і бух. звітністю. 9. за ступенем озброєності: автоматизований, механізований. 7. Аналіз забезпеченості підприємства трудовими ресурсами, руху та плинності кадрів. Послідовність аналізу забезпеченості підприємства трудовими ресурсами. Визнач. динаміка основного показника, який х –зує рівень забезпеченості під - ва трудовими ресрусами, який наз. середньосписока чисельність персоналу під – ва. Даний показник розраховується, як = Для аналізу динаміки середньосп. чисельності персоналу може бути використана таблиця Показники Період
1 2 3
Середньосписока чисельність персоналу під – ва
Середнє значення середьносписоковї чисельності персоналу за рік (1+2+3)/3
Абсолютне відхилення базисне - 2-1 3-1
ланцюгове
Середнє абс. Відхилення
Темп росту базисний 1/1 2/1 3/1
ланцюговий - 2/1 3/2
Темп приросту базисний ТР-100
ланцюговий
Середньорічний темп ротсу =
2. виконується структурно- динамічний аналіз чисельності персоналу Показники Період 1 Період 2 Період 3
Абс. % Абс. % Абс. %
Середньосп. чисельність
100
100
100
Дослідження структури персоналу може здійснюватись від обраної За категоріями персоналу: -працівники; -Робітники; - спеціалісти; -модлодший обслуговуючий персонал; - працівники охорони 2. за видами виробництв: - працівники основного вир- ва; - допоміжного; -Обслуговуючого; -підсобного. 3. Дослідження показників, які х – зують рух і плинність кадрів. До показників руху відносять: коефіцієнт обороту з прийому Коб= Rпр/. Х – зує чисельність прийнятих до середньо спис. Чисельності персоналу: коефіцієнт обороту по звільненню Коб.зв= Rзв/. Показує питому вагу звільнених в середньому. Чисельності: коефіцієнт бажанням, за порушення труд. Дисципліни, за скорочення штатів: Rпл = Х –зує зайвий оборот на підприємстві на закріплення роб. сили на під – ві впливають наступні фактори: розмір ЗП, своєчасність її виплати, умови праці, психол. фактори, соц.- побутові, наявність соц.. пакету, мікроклімат в колективі. 4. Здійснюється аналіз кваліфік. рівня працівників на основі дослідження динаміки середнього тарифного розряду та причин, які впливають на його зміну. 5. Виконується аналіз використання робочого часу та досліджується абс. ывідносні показники, що х- зують ступінь використання роб. Часу на підприємстві. Для дослідження даного етапу потрібно скласти баланс роб. Часу. Аналіз використання робочого часу. Абсолютні та відносні показники використання робочого часу. Дослідження ступеню використання роб. часу на п-ві зд-ся в 2 етапи: 1. визн-ся абсолютні показники, які х-ть ступінь використання роб часу, 2. дослідж. відносні показники, які дозволяють визначити еф-ть використання роб. часу. Для отримання об’єктивних аналітичних показників розрах-ся баланс роб. часу для кожного із досліджуваних періодів. Баланс роб. часу, показники: 1. календарний фонд часу, вих. і святкові дні, неявки, всього (чергові відпустки, відп. по хворобі, по навчанню, дозволені законом, з дозволу амін., прогули, простої), число явок на роботу. Всі показники роб. часу можуть вимірюватися в днях, люд-днях, люд-год. 1 люд/день визначає працю однією людини протягом 1 дня. Отже, х –зує заг. Число відпрацьованих люд/днів усіма працівниками N=rn. 1 люд/ год х-зує працю 1 людини протягом 1 год. Nл-г=RNTроб.зміни До абсол. Показників, що х –зують вик. роб. Часу належать: Календарний фонд роб. Часу КФЧ=36524R Табельний фонд часу менший КФЧ на величину вихідних і святкових (ТФЧ) Максимально можливий фонд часу (ММФЧ) менший ТФЧ на величину чергових відпусток. Корисний фонд роб. Часу (КВРЧ) менший ММФЧ на величину відпусток по хворобі, по навчанню, неявок дозволених законодавством. Решта неявок вважаються втратами роб. Часу. Середня к – сть відпрацьованих днів (число явок на роботу менший КФРЧ на величину втрат роб. Часу) Якісні показники роб. Часу: 1.Коеф. використ. КФЧ – відношення числа явок на роботу до КФЧ Кв.р.ч.=N/КФЧ 2. Коеф. Вик. ТФРЧ = N/ТФРЧ 3. Коеф. Вик. ММФЧ = N/ММФЧ 4.Коеф. Корисності внутрізмін. Роб. Часу = Tф/Тпл 5. Коеф. КФЧ= N/КФРЧ 6.Завершується аналіз роб. часу визначенням резервів підвищення обсягу випуску продукції за умови : - ліквідації прогулів, простоїв і неявок з дозволу адміністрації - зб. середньої кількості відпрацьованих днів при скороченні цілозмінних втрат часу; - при умові ліквідації внутрішньо змінних простоїв та зб. За рахунок середньої тривалості роб. часу. Аналіз продуктивності праці та факторів, що впливають на її зміну. Послідовність аналізу продуктивності праці: 1.визн. аналітичні показники ПП: -середньорічна продуктивність праці 1 праців. - середньорічна продуктивність праці 1 робіт. - середньоденна продуктивність праці робіт ППс.д = Q/r*N ППс.г.= Q/r*N*T -середньогодинна ПП робітника 2.дослід. зв'язок між аналітичними показниками ПП ППR = Пв *ППr, ППr = ППс.д. *N, ППс.д. = ППс.г. *Т, ПП = Пв *N*T*ППс.г. 3.досліджується динаміка показника ПП 4.визн. причини фактори пов’язані з роботою підприємства, які впливають на зміну показника ПП До факторів які можуть змінити ПП на підприємстві належать: 1.кількісні фактори (екстенсивні) -зміна структури персоналу: ?ПППв = (Пв1 – Пв0)*N0*T0*ППс.г.0 -зміна цілодобових витрат часу: ?ППN= Пв1(N1-N0)T0*ППс.г.0 -зміна внутрізмінних втракт робочого часу: ?ППT= Пв1*N1(T1-T0)*ППс.г.0 2.якісні фактори (інтенсивні) -відхилення середнього динного виробітку 1 робіт.: ?ППППс.г.= Пв1*N1*T1*(ППс.г.1- ППс.г.0) -рівень механізації виробництва -рівень організації управління виробництва -рівень наукової організації праці -рівень спеціалізації та кооперування виробництвом -дотримання виробничої та технологічної дисципліни -рівень стимулювання праці -психологічні фактори -соц.-побутові умови 5.визначити резерви зростання ПП за умови врахування всіх кількісних і якісних факторів 6.обчислюються резерви збільшення обсягів випуску продукції за таких умов: - покращення забезпеченості підприємства робочою силою - поліпшення фактично закріпленої робочої сили за підприємством (підв. кваліфікації) - краще використання робочої сили - підвищення ефективності робочої сили Факторний аналіз ПП в загальному вигляді зд. в таблиці наступної форми: Назва фактору Методика Розмір впливу
1.відхилення ПП ?ППR= ПП1-ПП0
1.1.зміна структури персоналу ?ПППв (Пв1-Пв0)*ППr0
Аналіз оплати праці. Заробітна плата – винагорода, обчислена як правило у грошовому виразі, яку за трудовим договором власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу. Розмір з\п залежить від складності умов виконуваних робіт, проф.. ділових якостей працівника, результатів його праці та господ. діяльності підприємства. Джерелом коштів на оплату праці для комерційних підприємств є отриманий ними дохід, а для установ і організацій які фінансуються з бюджету є кошти, які виділяються із спеціальних фондів або бюджетів, а також частина доходів одержана внаслідок господ. діяльності та інших джерел. Основою організації оплати праці на підприємстві є тарифна система, яка в себе включає тарифні ставки, сітки, схеми посадових окладів і тарифно-кваліфікаційні характеристики. Аналіз оплати праці починається з структурно-динамічного аналізу ФОП. Для оцінки структури ФОП можуть бути використані наступні напрями кваліфікації 1.за категоріями персоналу -ФОП робітників -ФОП спеціалістів -ФОП молодшого обслуг. Персоналу -ФОП учнів -ФОП працівників 2.за видами виробництва -ФОП працівників допоміжного виробництва -……..основного виробництва -………обслуговуючого -…..підсобного 3.за видами виплат - фонд основної з\п - фонд допоміжної з\п 4.за аналітичними ознаками - фонд годинної оплати праці - фонд денної оплати праці - фонд річної оплати праці Фонд годинної оплати праці – сума коштів нарахованих у зв. періоді за фактично відпрацьовані години в умовах норм тривалості роб. дня або роб. зміни, який включає в себе: - оплату за тарифами, окладами або посередньому заробітку - грош. премії - доплати і надбавки до тарифних ставок Фонд денної оплати праці – включає в себе фактичні виплати за відпрацьовані люд.-год. І складається: - оплати праці за відпрацьовані люд.год. -люд.год. не відпрацьовані протягом дня (оплата перерв у роботі передбачені законодавством, оплата вн.змінних простоїв не з вини робітника, оплата пільгових годин роботи підлітків, доплата за роботу понад нормований час) Фонд річної оплати праці 0- включає в себе всі суми ЗП нарахованої працівникам за звітний період. Він складається з: Фонду денної оплати праці; Виплати за невідпрацьовані люд-дні протягом року( оплата щорічних відпусток, оплата цілодобових, цілозмінних простоїв, простоїв не з вини робітників, оплата днів виконання гром. та державних обов’язків, виплат вихідної грошової допомоги) Факторний аналіз ФОП здійснюється в такій послідовності: ФОПR= R*ЗПR 1.? ФОПR= ФОПR1-ФОПR0 2. ?ФОПRR = (R1-R0)*ЗПR0 3.?ФОПRЗПR= R1(ЗПR1-ЗПR0) Перевірка: .?ФОПRЗПR + ?ФОПRR = .? ФОПR Факторний аналіз ФОП зд. і за такими моделями: ФОПr = Пв * ППr ФОПr = r *ЗПr ФОПr = Вл.г. * Nл.г. Вл.г. – середнього динна виплата з ФОП ФОПr = r * N* T* ЗПr Після проведеного факторного анлізу дослід. Співвідношення між темпами росту ПП і середньо з\п. Для цього розраховується коефіцієнт випередження Кв = ТПП/ТЗПсер. Також необхідно дослідити динаміку показника середньої з\п: - середньорічна з\п 1 працівника ЗПR = ФОПR/R - середньорічна з\п 1 робітника - середньоденна з\п 1 робітника ЗПrс.д.= ФОПr/r*N - середньогодинна з/п 1 робітника ЗПrс.г.= ФОПr/ r*N*T Завершується аналіз оплати праці досліджуваних показників, які характеризують ефективність оплати праці 1.з/пвіддача ЕОП = Q/ФОП 2.з/пємність ЗПє = ФОП/Q Аналіз стану, забезпеченості та руху основних засобів підприємства. Послідовність аналізу стану і забезпеченості ОЗ наступна: 1.ОЗ зводяться в групи з врахуванням ОЗ введених в дію та тиз що вибули 2.зд. структурно-динамічний аналіз в залежності від обраного напрямку класифікації 3.досліджується рух ОЗ за допомогою коефіцієнта надходежння та вибуття Кн = ОЗн/ОЗкр Кв = ОЗв/ОЗп.р. 4.виконуєтьяс оцінка показників, які характеризують фондоозброєність підприємства: -фондоозброєність виробництва Фв = ОЗ/Q -фондоозброєність праці Фп = ОЗ/R -механоозброєність виробництва Мв = ОЗакт/Q -механоозброєність праці Мп = ОЗакт/R -енергоозброєність виробництва і праці -електроозброєність виробництва і праці 5.визначаються резерви фондоозброєності підприємства за допомогою зд. факторного аналізу із застосуванням методів елімінування. 12.Аналіз ефективності використання основних засобів. Основним узагальнюючим показником, який х –зує ступінь використання ОЗ на під- ві є фондовіддача f=Q/ОЗ. Фондовіддача активної частини: fа=Q/ОЗа. Послідовність аналізу фондовіддачі: Здійснюється аналіз динаміки фондовіддачі всіх ОЗ і фондовіддачі активної їх частини. Досліджуються причини повязані з роботою під – ва, які вплинули на зміну фондовіддачі. Виконується аналіз взаємозвязку між фондовіддачею і прод. Праці. f=ПП/fпр Основною умовою зростання фондовіддачі є перевищення темпів росту ПП над темпами росту фодоозброєності праці. Досліджується фактори, які впливають на зміну фондовіддачі. Вони є: екстенсивні (кількісні) – обсяги вир – ва, структура ОЗ, цілозмінні втрати часу, змінність роботи обладнання.; екстенсивні (якісні) – рівень механізації і автоматизації вир –ва, зміна цін на прод –цію, індексація ОЗ, умови праці тощо. Факторний аналіз фондовіддачі: f=Пваfа Виконується розрахунок впливу факторів повязаних з покращенням ступеню забезпеченості під –ва ОЗ та підвищенням ефективності їх використання на обсяг випуску прод –ції. Визначаються резерви зб. Обсягів вир- ва за рахунок перелічених факторів. 13. Аналіз матеріальних ресурсів. Послідовність та фактори впливу. Аналіз мат. р. – дослідження ступеню забезпеченості і використання виробничих запасів до яких є-ть: матеріали, паливо, запасні частини, МШП, насіння, корми. Результатом аналізу мат. р. є: правильна організація складського господарства, наявність інструкцій з обліку матеріалів, розробка вл-ї номенклатури матеріалів, розробка норм запасу та норм в-т матеріалів. Аналіз забезпеченості п-ва мат. р. починається з перевірки наявності на п-ві плану забезпечення мат-ми ресурсами, визн-ня потреби в матеріалах, термінів і дж-л їх утримання. В процесі аналізу зд-ся перевірка розрахунків потреби в матеріалах та визн-ся Пв зовн. і вн-х дж-л отримання мат-х р. Оц-ка забезпеченості п-ва мат.р. проводиться за основними видами матеріалів і в напрямках вивчення забезпеченості по к-ті., якості матеріалів, термінам поставок, виявленням причин відхилень та дослідженням втрат робочого часу пов’язаних із несвоєчасним забезпеченням роб-х місць матеріалами. Осн. етапом аналізу забезпечення п-ва мат.р. є дослідження впливу факторів на заг-ну вартість витрачених матеріалів. Фактори, які чинять вплив на відхилення в заг-й вартості витрачених матеріалів: 1. фактор „норми”, 2. ф. „цін”, 3. ф. „заміни”. Одним критерієм, який х-є ступінь використання мат.р. на п-ві є матеріалоємність прод-ї, робіт, послуг. Розрізняють: загальну Мє – відношення вартості мат.р. до обсягу виробленої прод-ї; питома Мє – відношення вартості мат.р. на в-во 1-ці прод-ї до ціни 1-ці прод-ї. В ході аналізу Мє слід дотримуватись послідовності: 1. обчислюють показники заг-ї та питомої Мє і зд-ть аналіз динаміки цих показників за досліджуваний період. Витин-ть причини, які пов’язані з д-тю п-ва, які вплинули на зміну Мє прод-ї; 2. виконують факторний аналіз Мє. На зміну Мє прод-ї можуть впливати такі фактори: *зміна норм в-т матеріалів, *зміна цін матеріалів, *зміна цін на прод-ю, *зміна структури і асортименту випуску прод-ї, *дотримання термінів постачання матеріалів, *дотримання норм в-т і запасів матеріалів, *рівень організації служби МТЗ, *рівень безвідходності в-ва, *ступінь дотримання виробничої, технологічної дисципліни, *зниження втрат роб.часу у зв’язку з перебоями в постачанні матеріалів. 3. на основі зд-неного факторного аналізу обчислюються резерви зниження Мє прод-ї; 4. зд-ся факторний аналіз впливу часткових факторів на обсяги в-ва, на основі зд-неного аналізу визн-ть резерви збільшення обсягів в-ва за умови покращення забезпеченості п-ва мат.р. та еф-ті їх використання. 5. розробляються заходи по впровадженню визначених резервів у в-во. Обов’язковим етапом аналізу мат.р. є дослідження запасу матеріалів на п-ві, який може складатися з: т-ног, підготовчого, поточного, сезонного, резервного запасів. Завершують аналіз розробкою заходів щодо дотримання норм в-т і норм запасу матеріалів. 14. Аналіз собівартості виробництва та напрями її зниження. Важливим показником Сб є собівартість окремих видів пр-ції. Для аналізу використовують планові і фактичні калькуляції собівартості пр-ці. Обєктом калькулювання можуть бути продукція чиробои. Проье головний обєкт калькулювання – це готові вироьи, які поставляються за межі п-ва. Враховуючи значну трудомісткість процесу калькулювання собівартості лише найбільш важливих видів про-ції. Під час аналізу встановлююь ступінь виконання плану за со-стю окремих видів пр-ції, вивчають відхилення за статтями калькуляції від плану або базових показників, визначають причини, що зумовили значні відхилення за найбільш вагомими статтями калькуляції. Якщо п-во тривалий час випускає певний вид пр-ції, обовязково треба вивчити динаміку показників її со-сті за цей період. Вважається, що с-сть пр-ції має тенденцію до постійного зниження. Проте існують і пртилежні напрямки її зміни. Так підвищення якості пр-ції в деяких виробництвах поєднується їз зростанням її с-сті. Причому її зростання, починаючи з визначеної межі, може мати нестримний х-р. В інших випадках період сталого зниження витрат в-ва поступово переходить в кінці у повільне їх зростання, коли погіршуються умови роботи. Аналіз с-сті окремих видів п-ції слід завершувати пошуком резервів їх зниження. Поточні резерви с-сті включають усі види непродуктивних витат, а також виявлені під час аналізу перевитрат ресурсів і надмірні виплати грошових коштів. Перспективні резерви зниження с-сті пр-ції,як правило, передбачають проведення значних організаійних, технологічних, конструкторських та інших видів робіт, що потребує певних додаткових інвестицій. Насамперед це стосується можливого збільшення обсягів в-ва. Добре відомо, що за інших однакових обставин збільшеня обсягів в-ва призводить до зниження с-сті пр-ції через відностно сталі витрати на управління в-вом. Цей шлях зниження со-сті хоч і дуже простий, проте має певні згасаючі можливості отримання позитивного ефекту. 15. Аналіз прибутку та рентабельності. Послідовність та фактори впливу. Аналіз прибутку здійснюється за даними фінансового звіту. При цьому дається оцінка виконання плану прибутку в цілому і по окремих його видах, вивчається динаміка відповідних сум і зміни порівняно з минулим періодах. Аналіз виконання плану за прибутком від реалізації товарної пр-ції починається з розрахунку впливу основних факторів. Для цього необхідно взяти вихідні дані з форми №2 за звітний рік і відповідну інформацію за попередній, а також відомості про зміну обсягів реалізації в натуральних показниках або в незмінних цінах. Фактори: обсягу реалізації продукції - розраховується шляхом перемноження суми прибутку від реалізації на коеф. перевиконання планові з реалізації продукції. Збільшення обсягу продажів рентабельності продукції проводить до пропорційного збільшення прибутку і навпаки. Структури пр-ції розраховуються тому, що рівень рентабельності різних видів пр-ції неоднаковий. При підвищенні в загальному обсязі реалізації питомої ваги більш рентабельних товарів прибутку від реалізації збільшення і навпаки. Відомо кілька способів впливу цього фактора на зміну прибутку від реалізації продукції: 1.) порівнюють суму прибутку від реалізації пр-ції за планом на фактичний обсяг реалізації пр-ції з плановим прибутком, який перераховується на коефіцієнт виконання планові з обсягу реалізації; 2). Плановий прибуток перемножується на різницю між коефіцієнтом зростання обсягу реалізації пр-ції в одиниці щодо базової с-сті. Со-сті пр-ції – розраховується як різниця між фактичною повною с-стю реалізованою пр-ці за планом на фактичний обсяг реалізації пр-ції.Якщо аналізується прибутковість одного виду реалізованої пр-ції, то визначаються дію лише трьох факторів. Резерви збільшення прибутку:- збільшення обсягу реалізації пр-ції; - підвищення ціни; - зниження собівартості товарної пр-ції; - підвищення якості товарної пр-ції; - пошук більш вигідних ринків збуту; - реалізація в більш оптимальні строки. рентабельність п-ва може бути визначена як відошення прибутку п-ва до сукупності виробничих фондів, балансових активів, власного чи акціонерного капіталу. Рентабельність пр-ції х-зує ефективність витрат на її ви-во і збут. Передусім обчислюється рентабельність усієї реалізованої пр-ції як відношення прибутку від реалізації до певної с-сті реалізованої пр-ції. Рентабельність пр-ції можна розрахувати також відношенням прибутку до обсягу реалізованої про-ції.Показники рентабельності можна обєднати в кілька груп: - по-ки, що характеризують рентабельність витрат виробництва й ін вест проектів; - що ха-зуть рентабельність продажів; - що х-зують прибутку капіталу і його частин. Рентабельність виробничої д-сті обчислюється шляхом відношення валового або чистого прибутку до суми витрат по реалізації або зробленій пр-ції: Вона показує скільки п- во має прибутку з кожної гривні, витраченої на ви-во і реалізацію пр-ції. Рентабельність продажів розрах поділом прибутку від реаліз п-ції або чистого прибутку на суму отриманого виторгу.. Х-зує ефективність підприємницької д-сті , показує скільки прибутку має п-во з гривні продажів. Рентабельність одиниці пр-ції обчислюється як відношення балансового прибутку до середньорічної вартості основних засобів і матеріальних оборотних фондів. Економіка підприємства 1. Механізм впливу поліпшення використання основних виробничих фондів на економію капітальних вкладень. 2. Механізм впливу технологічної структури основних виробничих фондів на ефективність виробництва. 3. Механізм впливу відтворення основних виробничих фондів на ефективність виробництва. 4. Механізм впливу прискорення оборотності оборотних засобів на господарську діяльність підприємства. 5. Механізм підвищення продуктивності праці. 6. Механізм впливу підвищення продуктивності праці на господарську діяльність підприємства. 7. Механізм впливу збільшення умовно-постійної частини витрат на зменшення умовно-змінної частини витрат. 8. Механізм впливу державного регулювання економіки (собівартості продукції) на ефективність виробництва. 9. Механізм впливу впровадження досягнень НТП на ефективність виробництва. 10. Механізм формування прибутку підприємства. 1. МЕХАНІЗМ ВПЛИВУ ПОЛІПШЕННЯ ВИКОРИСТАННЯ ОВФ НА ЕКОНОМІЮ КАПІТАЛЬНИХ ВКЛАДЕНЬ. В умовах ринкової економіки ефективність виробництва на підприємстві нерозривно пов'язана із проблемою економії всіх видів ресурсів, серед яких важливе місце належить основним виробничим фондам. До недавнього часу у відтворенні та використанні основних фондів переважали екстенсивні тенденції, тобто багато уваги приділялось збільшенню обсягу основних виробничих фондів на підприємстві. Це призвело до випередження росту основних виробничих фондів у порівнянні з ростом обсягу виробництва продукції, що призводить до її подорожчання. Крім того, спостерігається низький коефіцієнт вибуття зношених і морально застарілих основних фондів. Кількість продукції, що виробляється підприємством, або обсяг виконаних робіт залежить не тільки від забезпеченості підприємства основними виробничими фондами, але і від того на скільки вони повно використовуються. Тому поліпшення використання основних виробничих фондів має велике народногосподарське значення. Підвищення економічної ефективності використання основних виробничих фондів знаходить свій вираз у збільшенні виробництва валової продукції, в рості продуктивності праці і фондовіддачі, зниженні собівартості продукції. Поліпшення використання основних виробничих фондів є важливим резервом підвищення ефективності виробництва. Це обумовлено тим, що значна частина витрат, які утворюють собівартість продукції (робіт), пов'язана з використанням основних виробничих фондів. Так, у собівартості продукції витрати на експлуатацію обладнання становлять біля 20 %, транспортні витрати - 10... 12 відсотків. Поліпшення використання основних виробничих фондів забезпечує зменшення витрат на експлуатацію обладнання в собівартості робіт (продукції). Зменшення цих витрат проходить за рахунок зменшення постійної величини (амортизаційних відрахувань) у витратах на експлуатацію обладнання - амортизації, величина якої є постійною і не залежить від обсягу виробництва продукції, тобто чим більші обсяги робіт виконуються основними фондами, тим менша питома вага амортизаційних відрахувань у собівартості одиниці продукції (робіт). Крім того, від стану використання основних виробничих фондів залежить обсяг виробленої продукції, рівень продуктивності праці, тривалість виконання робіт, які в свою чергу є важливими резервами зниження собівартості продукції, підвищення ефективності виробництва тощо. Поліпшення використання основних виробничих фондів зменшує потребу підприємства у капітальних вкладеннях для розвитку матеріально-технічної бази та зменшує втрати від морального зносу. Господарська практика свідчить, що ефект від поліпшення використання основних виробничих фондів реалізується значно швидше ніж від капітальних вкладень. Таким чином, в умовах ринкових відносин, коли відтворення основних виробничих фондів здійснюється за рахунок власних або позичкових коштів, поліпшення використання основних виробничих фондів є важливим фактором росту ефективності виробництва на підприємстві. Підвищення ефективності використання основних виробничих фондів (активної частини) забезпечується двома шляхами: а) збільшення тривалості роботи основних виробничих фондів протягом року - екстенсивний шлях; б) підвищення продуктивності основних виробничих фондів в одиницю часу - інтенсивний шлях. Збільшення часу роботи машин і обладнання протягом року досягається за рахунок: збільшення змінності (перехід на дво-трьох змінну роботу); скорочення величини змінних і внутрізмінних простоїв; скорочення часу перебування машин в ремонті і технічному обслуговуванні; ліквідація сезонності робіт тощо. Інтенсивність використання виробничих фондів досягається за рахунок: впровадження прогресивних методів організації і технології виробництва; підвищення кваліфікації кадрів; впровадження прогресивних форм організації й оплати праці; удосконалення структури основних виробничих фондів; матеріального стимулювання працівників за досягнення високих показників у використанні основних виробничих фондів. 2. МЕХАНІЗМ ВПЛИВУ ТЕХНОЛОГІЧНОЇ СТРУКТУРИ ОВФ НА ЕФЕКТИВНІСТЬ ВИРОБНИЦТВА Різниця у призначенні окремих видів основних фондів та їх ролі у виробничому процесі обумовлює необхідність їх поділу на окремі групи. Науково обґрунтована класифікація основних фондів дозволяє аналізувати їх структуру, вивчати тенденції розширеного відтворення окремих видів засобів праці. В залежності від цільового призначення основні фонди підприємства поділяються на такі групи : ОВФ певного виду , призначення ( галузі ), що використовуються для здійснення господарської діяльності підприємства; ОВФ інших галузей народного господарства ( промисловості, будівництва, торгівлі, громадського харчування, сільського господарства тощо ) ; основні невиробничі фонди ( фонди житлово – комунального господарства, культури, спорту, відпочинку, охорони здоров’я тощо ). ОВФ галузевого призначення приймають безпосередньо участь у виробництві продукції. Ці фонди відіграють виключно важливу роль у виробництві продукції. До складу ОВФ відносяться машини та обладнання, транспортні засоби, виробничі будівлі, інвентар та інструмент тощо. В залежності від ступеню участі у виробничих процесах ОВФ поділяються на активну та пасивну частину. Активна частина ОВФ безпосередньо приймає участь у створенні продукції ( виконанні робіт ), тобто вони безпосередньо діють на предмет праці. До них відносяться машини та устаткування, інструмент, транспортні засоби, що використовуються для транспортування засобів та предметів праці. Активна частина виробничих фондів визначає виробничу потужність підприємства і її величина безпосередньо впливає на обсяги виробництва продукції або виконаних робіт. Пасивна частина ОВФ безпосередньо не діє на предмети праці, а створює сприятливі умови для процесу виробництва. Вона дозволяє зберігати активну частину ОВФ, поліпшує виробничо – побутові умови працівників. До неї відносяться виробничі будівлі, споруди, господарський та конторський інвентар тощо. Дослідженням встановлено, що чим вища питома вага активної частини у структурі ОВФ, тим більш ефективніше вони використовуються, тим більші обсяги робіт виконуються. На ефективність виробництва підприємства суттєво впливає не тільки розмір ОВФ, але і їх структура, під якою розуміють відсоткове співвідношення окремих структурних елементів у їх загальній вартості. При оцінці структури ОВФ підприємства необхідно враховувати те, що їх структурні елементи суттєво відрізняються за функціональною роллю у процесі виробництва. А тому з неоднаковою мірою активності впливають на кінцеві результати господарської діяльності підприємства. ОВФ інших галузей народного господарства на підприємстві включають основні фонди промисловості, будівельного призначення, основні фонди торгівлі і громадського харчування та сільськогосподарського виробництва. Основні невиробничі фонди підприємства не приймають участі у виробничому процесі, але вони створюють необхідні умови для відтворення робочої сили, задовольняють культурні та побутові потреби працівників підприємств. До них відносяться основні фонди житлового, комунального та побутового призначення, освіти, охорони здоров’я, культури і спорту тощо 3. МЕХАНІЗМ ВПЛИВУ ВІДТВОРЕННЯ ОВФ НА ЕФЕКТИНВІСТЬ ВИРОБНИЦТВА. Як економічна категорія відтворення основних фондів означає постійне їх відновлення, яке зумовлене тим, що основні фонди у процесі виробництва зношуються та втрачають свої первісні техніко-економічні характеристики. Тому важливішою умовою підвищення ефективності виробництва на підприємстві є постійне відтворення основних фондів, яке здійснюється на базі науково-технічного прогресу. Основними видами відтворення основних виробничих фондів є часткове, просте та розширене відтворення. Часткове відтворення основних фондів передбачає відшкодування фізичного зносу та відновлення первісних техніко-економічних характеристик при проведенні капітального ремонту основних фондів. Просте відтворення передбачає заміну фізично зношених основних фондів на підприємстві новими, але це здійснюється на більш високій технічній основі. Розширене відтворення основних фондів передбачає розширення матеріально-технічної бази підприємств. Розширене відтворення основних фондів підприємств здійснюється за рахунок придбання (будівництва) нових основних фондів для збільшення обсягу виробництва продукції. Джерелами відтворення основних фондів є: часткове відтворення здійснюється за рахунок витрат на капітальний ремонт, тобто за рахунок ремонтного фонду підприємства; просте відтворення здійснюється за рахунок амортизаційних відрахувань (власних коштів); розширене відтворення здійснюється за рахунок прибутку підприємства та за рахунок позичкових і залучених коштів. Основними формами відтворення основних фондів є такі: - нове будівництво - це будівництво підприємства, будівель, споруд, що здійснюється на нових майданчиках; - розширення діючого підприємства - це будівництво, що здійснюється за новим проектом, будівництво других та наступних черг діючого підприємства, додаткових виробництв, а також нових або розширення діючих цехів основного виробничого призначення на території діючого підприємства. Метою розширення діючого підприємства є збільшення його виробничої потужності в більш короткі строки і при менших витратах у порівнянні із створенням аналогічних потужностей шляхом нового будівництва та одночасним підвищенням технічного рівня і поліпшенням техніко - економічних показників підприємства. Реконструкція діючого підприємства представляє собою повне або часткове переобладнання і перебудову виробництва (без будівництва нових і розширення діючих цехів основного виробництва, але з будівництвом при необхідності нових і розширенням діючих об'єктів допоміжного і обслуговуючого виробництва з метою заміни морально застарілого та фізично зношеного устаткування, механізацією і автоматизацією виробництва, що забезпечує збільшення обсягу виробництва продукції на базі нової, більш сучасної технології, розширення асортименту, підвищення якості продукції з меншими витратами і в більш короткі строки ніж при будівництві нових підприємств. До реконструкції діючого підприємства відноситься також будівництво нових цехів і об'єктів тієї же потужності взамін цехів, що ліквідуються, подальша експлуатація яких з технічних та економічних умов признана недоцільною. Технічне переоснащення діючого підприємства представляє собою комплекс заходів (без розширення виробничих площ) щодо підвищення технічного рівня окремих дільниць виробництва, агрегатів та установок шляхом впровадження нової техніки і технології, механізації і автоматизації виробничих процесів, заміни застарілого і фізично зношеного устаткування новим, більш продуктивним, ліквідації вузьких місць, поліпшення організації і структури виробництва, а також інших організаційних та технічних заходів, які спрямовані на забезпечення приросту продукції, поліпшення її якості, підвищення продуктивності праці, поліпшення умов і організації праці та інших показників роботи підприємства. Технічне переоснащення підприємства не вимагає великих витрат на створення пасивної частини основних фондів. Вплив відтворення основних фондів на ефективність виробництва на підприємстві проявляється у підвищенні фондовіддачі основних виробничих фондів, зменшенні трудомісткості продукції, зниженні собівартості продукції тощо. 4. МЕХАНІЗМ ВИЛИВУ ПРИСКОРЕННЯ ОБОРОТНОСТІ ОБОРОТНИХ ЗАСОБІВ НА ГОСПОДАРСЬКУ ДІЯЛЬНІСТЬ ПІДПРИЄМСТВА. Поліпшення використання оборотних фондів підприємства і насамперед сировини, матеріалів та інших матеріальних ресурсів, що втілені у предметах праці, є одним із важливіших напрямків підвищення економічної ефективності виробництва на підприємстві. Насамперед необхідно забезпечувати економію предметів праці, що виражається у зниженні абсолютних та питомих витрат сировини, матеріалів, палива, енергії. Це дозволяє з однієї і тієї ж кількості матеріальних ресурсів виробляти більше продукції без додаткових витрат і таким чином збільшити прибутковість підприємства. Поліпшення використання оборотних фондів підприємства позитивно впливає і на рух виробничих запасів, забезпечуючи скорочення їх розмірів де мінімально необхідних. Оптимізація розмірів і раціональне управління запасами приводить до прискорення оборотності оборотних засобів. Економічний зміст прискорення оборотності оборотних засобів заключається в тому, що при тих же оборотних засобах підприємство може виконати більші обсяги робіт, або при тих обсягах робіт підприємство може вивільнити з кругообігу частину оборотних засобів. Крім того, висока оборотність оборотних фондів означає швидке повернення у грошовій формі витрачених коштів, що дає можливість підприємству своєчасно виплачувати заробітну плату, здійснювати оплату постачальникам тощо. Тому підприємство зацікавлене у збереженні, раціональному використанні та прискоренні оборотності оборотних засобів. Можливість прискорення оборотності оборотних засобів на різних стадіях господарської діяльності : на першій – придбання засобів за рахунок зменшення залишків виробничих запасів ; на другій – можливий за умови скорочення тривалості виробництва ( якщо це дозволяє зробити технологія виробництва даного продукту ); на третій – виникає за рахунок прискорення продажу продукції. Кругообіг оборотних засобів підприємства завершується надходженням на його розрахунковий рахунок грошей від споживача його продукції. При цьому грошова форма, яку приймають оборотні засоби підприємства є початковою стадією наступного обороту оборотних засобів. Таким чином, для забезпечення безперервності виробництва оборотні засоби підприємства повинні знаходитися в постійному русі, безперервно переходячи із однієї стадії кругообігу в іншу. Забезпечуючи нормальний хід виробничого процесу, вони одночасно функціонують на всіх стадіях кругообігу. Ступінь ефективності використання оборотних засобів залежить від швидкості їх обігу. Чим менше часу вимагається для повного обороту, тим з меншою сумою оборотних засобів можна забезпечити випуск продукції. Проте в останні роки мало уваги приділяється питанням прискорення оборотності оборотних засобів, що негативно позначилось на співвідношенні збільшення обсягу виробництва та запасів товаро - матеріальних цінностей на підприємствах. За цих умов запаси цінностей зростали більш високими темпами ніж випуск продукції, що призводило до уповільнення обороту оборотних засобів. В комплексі заходів, що забезпечують підвищення ефективності виробництва, важливе місце займають прискорення оборотності оборотних засобів, залучення у господарський оборот понаднормативних запасів матеріально-технічних цінностей тощо. Основними шляхами прискорення оборотності оборотних засобів підприємства є: збільшення виробництва продукції; зниження матеріаломісткості продукції на основі застосування прогресивних технологічних процесів; матеріальна зацікавленість працівників підприємства в економному витрачанні матеріальних ресурсів на базі впровадження внутрігосподарського розрахунку, скорочення обсягу незавершеного виробництва, удосконалення матеріально-технічного забезпечення; прискорення реалізації продукції; прискорення розрахунків із споживачами продукції; зменшення дебіторської заборгованості; зміцнення платіжної дисципліни тощо. 5. МЕХАНІЗМ ПІДВИЩЕННЯ ПРОДУКТИВНОВТІ ПРАЦІ. Підвищення продуктивності праці означає такі зміни у процесі праці, котрі скорочують робочий час, який необхідний для виробництва одиниці продукції. Економія живої праці, тобто робочого часу на виробництво продукції у масштабі підприємства, означає підвищення продуктивності праці працівників даного підприємства, а економія сукупних витрат живої та минулої (уречевленої) праці означає підвищення продуктивності суспільної праці. Як відомо, в процесі виробництва витрати живої та уречевленої праці в неоднаковій мірі змінюються. Підвищення продуктивності праці заключається в тому, що доля витрат живої праці зменшується, а доля витрат уречевленої праці збільшується, але збільшується таким чином, щоб загальні витрати праці на виготовлення продукції зменшувалися, тобто витрати живої праці зменшуються в більшій мірі, ніж збільшуються витрати уречевленої праці. Виходячи з цієї залежності, необхідно забезпечувати не тільки економію живої праці, але і здійснювати економію минулої праці, що матеріалізована у засобах виробництва. Проте доля минулої праці в сукупних витратах збільшується. Тому часто скорочення витрат живої праці на одиницю продукції не завжди компенсує ріст витрат уречевленої праці і як наслідок такого явища проходить подорожчання продукції. Підвищення продуктивності праці має насамперед економічне значення, яке виражається у наступному: - забезпечує збільшення виробництва продукції; - забезпечує скорочення витрат живої праці на виробництво продукції та економію робочого часу; - створює передумови для скорочення робочого дня; - забезпечує скорочення витрат на оплату праці з розрахунку на одиницю продукції, а за умови випереджувальних темпів росту продуктивності праці у порівнянні і ростом середньої заробітної плати забезпечує здешевлення продукції; - сприяє підвищенню ефективності використання та економії витрат матеріалізованої праці; - виступає вирішальним мотивом поліпшення матеріального добробуту працівників підприємства. Можна виділити кілька варіантів зростання продуктивності праці на підприємстві: - збільшення виробництва продукції випереджає ріст витрат праці; - виробництво продукції збільшується, а витрати праці зменшуються; - виробництво продукції залишається незмінним, а витрати праці зменшуються; - продукції зменшується, але ще більш високими темпами зменшуються витрати праці. Соціальне значення росту продуктивності праці заключається в тому, що за рахунок підвищення продуктивності праці збільшується середня заробітна плата працівників, що призводить до поліпшення їх добробуту, до розширеного відтворення робочої сили тощо. 6. МЕХАНІЗМ ВПЛИВУ ПІДВИЩЕННЯ ПРОДУКТИВНОСТІ ПРАЦІ НА ГОСПОДАРСЬКУ ДІЯЛЬНІСТЬ ПІДПРИЄМСТВА. Підвищення продуктивності праці на підприємстві означає економію витрат праці на виготовлення продукції (виконаних робіт). Між приростом продуктивності праці і економією трудових витрат існує відповідна залежність ?В = ?ВП / ( 100 - ВП ) * 100 ; ?ВП = ?В / ( 100 - В ) * 100 де ?В - приріст продуктивності праці, відсотків; ?ВП - економія праці, відсотків. Підприємства в умовах ринкової економіки використовують підвищення продуктивності праці як складову підвищення ефективності виробництва на підприємстві. Тому вони самостійно планують продуктивність праці; визначають її рівень, забезпечуючи при цьому випередження росту продуктивності праці у порівнянні із ростом середньої заробітної плати та ростом фондоозброєності праці робітників. Рівень продуктивності праці на підприємстві та темпи його зростання насамперед визначаються багатьма факторами. Під факторами росту продуктивності праці розуміють умови, за яких можливе її підвищення. До основних факторів росту продуктивності праці відносяться матеріально-технічні, організаційні, економічні, соціальні, природні тощо. До матеріально-технічних факторів підвищення продуктивності праці відносяться: склад і технічний рівень знарядь праці, інструментів та пристосувань, види і якість предметів праці, ступінь механізації виробництва, прогресивності і інтенсифікації технологічних процесів. До організаційних факторів росту продуктивності праці належать ступінь ритмічності виробництва, удосконалення управління виробництвом, організація робочих місць і їх обслуговування, створення здорових, безпечних та естетичних сприятливих умов праці. До економічних факторів підвищення продуктивності праці відносяться матеріальна зацікавленість колективу і кожного працівника в підвищенні ефективності виробництва, в рості продуктивності праці, створенні фінансових та інших економічних стимулів, що сприяють росту продуктивності праці. До соціальних факторів підвищення продуктивності праці відносяться рівень кваліфікації працівників, умови праці тощо. До природних факторів відносяться стан навколишнього природного середовища (температура повітря, його вологість, атмосферні опади), якість земельних та водних ресурсів тощо. Підприємства, виходячи із наявних факторів підвищення продуктивності праці, вишукують відповідні резерви її росту. Під резервами росту продуктивності праці розуміють невикористані можливості підприємства щодо підвищення продуктивності праці, які забезпечують ефективність виробництва. За місцем впливу і використання розрізняють резерви росту продуктивності праці на робочому місці, в бригаді, на підприємстві, в галузі. За часом використання резерви поділяються на поточні та перспективні. Поточні резерви можуть бути використані негайно або ж у ближчий час без серйозної перебудови організації та технології виробництва, вони не вимагають значних додаткових витрат (поточних чи капітальних). Перспективні резерви росту продуктивності праці, як правило, вимагають суттєвої перебудови організації і технології виробництва на основі досягнень науки та техніки. Приведення їх в дію пов'язане із часом та значними витратами. В економічній теорії розрізняють два шляхи підвищення продуктивності праці: - екстенсивний, який здійснюється тільки за рахунок зниження трудоємкості виробництва продукції при незмінному або навіть меншому обсягу продукції; - інтенсивний, який супроводжується збільшенням виробництва продукції. При ньому витрати праці можуть скорочуватися, залишатися незмінними або навіть зростати, але меншими темпами ніж виробництво продукції. Ріст продуктивності праці досягається шляхом удосконалення знарядь праці, технології, предметів праці, у яких втілюються досягнення науково-технічного прогресу, збільшення масштабів механізації і автоматизації виробництва. При цьому проходить зменшення чисельності працюючих, що призводить до росту виробітку на одного працівника. Для підвищення продуктивної сили одиниці живої праці необхідно спрямовувати частину праці для створення засобів виробництва і озброєння ними працівника, тобто необхідні певні витрати, а ріст продуктивності праці працівника повинен бути достатнім, щоб ці витрати окупити. Звідси ставиться вимога, щоб темпи росту продуктивності праці були не нижчими темпів росту озброєності живої праці новими засобами виробництва, в яких уречевлена минула праця. В супротивному випадку економія суспільної праці сукупних витрат не забезпечується. Якщо продуктивність праці зростає повільніше ніж рівень фондоозброєності праці, то це значить, що економимо живу працю, але не ефективно витрачаємо минулу працю, уречевлену в основних виробничих фондах. Вплив різних резервів на ріст продуктивності праці проявляється по-різному. Одні з них сприяють безпосередньому скороченню витрат праці, інші - посилюють інтенсивність праці, що сприяє більш повному використанню робочого часу, треті - впливають на підвищення активності інших резервів. Таким чином, вплив резервів на ріст продуктивності праці здійснюється не ізольовано один від одного, а у взаємозв'язку, тому необхідно забезпечувати необхідний оптимум поєднання різних резервів росту продуктивності праці. Інтенсивність та масштаби практичного застосування різноманітних резервів росту продуктивності праці на робочому місці чи на підприємстві багато в чому визначається діючою на підприємстві системою стимулювання працівників за досягнуті результати роботи. Стимулювання росту продуктивності праці є складовою частиною системи підвищення ефективності виробництва. Воно органічно повинно пов'язуватися із стимулюванням науково-технічного прогресу, поліпшенням використання виробничих фондів. Роль і значення стимулювання росту продуктивності праці суттєво посилюється в умовах ринкових відносин. Основою економічного стимулювання підвищення продуктивності праці є розробка і застосування різних форм та систем оплати праці, посилення госпрозрахункових методів стимулювання тощо. В практиці планування росту продуктивності праці на підприємстві дуже важливим є встановити оптимальне співвідношення між ростом продуктивності праці і ростом середньої заробітної плати, що формується під впливом комплексу факторів. При цьому насамперед дуже важливо встановити ступінь залежності росту продуктивності праці від факторів, що безпосередньо пов'язані із діяльністю робітника і факторів, що менше залежать від діяльності робітника. Різні фактори росту продуктивності праці не однаково впливають на рух заробітної плати працівників. Підвищення технічного і організаційного рівня виробництва на підприємстві створює найбільші можливості для росту продуктивності праці, але при цьому слід забезпечувати більший ріст продуктивності праці у порівнянні з ростом середньої заробітної плати. Оскільки підвищення технічного і організаційного рівня виробництва досягається за рахунок коштів підприємства і супроводжується не тільки ростом продуктивності праці, але й полегшенням праці, поліпшенням умов праці, то отриманий при цьому економічний ефект повинен розподілятися в інтересах не тільки конкретних працівників, але й підприємства. Найбільш складним є виділити частку, яку слід спрямувати працівникам, а яку залишити на підприємстві для його нагромадження. На основі досвіду багатьох країн світу 2/3 приросту продуктивності праці спрямовують на оплату праці, а 1/3 - підприємству для накопичень. Механізм цього розподілу дуже складний - шляхом перегляду норм виробітку і розцінок в залежності від ефективності здійснених заходів по росту продуктивності праці. В іншому випадку ріст продуктивності праці може здійснюватися за рахунок підвищення кваліфікації працівників, ущільнення робочого дня, скорочення непродуктивних витрат праці і внутрізмінних втрат робочого часу та інших заходів. Це вимагає значно більших зусиль з боку робітників. Тому ці зусилля повинні бути винагородженні у більших розмірах. За цих умов ріст заробітної плати буде збільшуватися темпами близькими до темпів росту продуктивності праці (0,85 - 0,90). На практиці часто плановий рівень продуктивності праці розраховується не за факторами її росту, а як відношення обсягу виробництва і чисельності працівників. Для встановлення обгрунтованого співвідношення між цими показниками необхідне відокремлення факторів росту продуктивності праці, що по різному впливають на рух заробітної плати, проаналізувати кожен фактор і розрахувати його вплив на продуктивність праці. Визначення темпів росту продуктивності праці і її оплати дає можливість не тільки встановити залежність між ними, але й зробити певний висновок про створення економічних умов для дальшого росту виробництва та підвищення добробуту людей. Якщо коефіцієнт залежності між ростом продуктивності праці і середньою заробітною платою більше 1, то на підприємстві складаються сприятливі умови для розширеного відтворення виробництва. 7. МЕХАНІЗМ ВПЛИВУ ЗБІЛЬШЕННЯ УМОВНО – ПОСТІЙНОЇ ЧАСТИНИ ВИТРАТ НА ЗМЕНШЕННЯ УМОВНО – ЗМІННОЇ ЧАСТИНИ ВИТРАТ. Витрати підприємства на виробництво певного обсягу продукції залежать від терміну, за який можлива зміна ресурсів, що використовуються. Протягом короткого терміну певні ресурси підприємства (обладнання, будівлі тощо) залишаються незмінними. Кількість інших ресурсів (праця, сировина, матеріали тощо) може змінюватися. У зв'язку з цим витрати підприємства поділяються на умовно-постійні і умовно-змінні. Щодо умовно-постійних витрат, то в межах наявних виробничих потужностей підприємства їх загальна величина не залежить від кількості виготовленої продукції. Умовно-постійні витрати мають місце навіть і тоді, коли не створюється продукція на підприємстві (утримання основних фондів, витрати на управління, реклама, страхування, рентні платежі тощо). В розрахунку на одиницю виготовленої продукції в залежності від збільшення або зменшення обсягу її виробництва, вони будуть відповідно зменшуватись або збільшуватись (мал. 1). Умовно-змінні витрати змінюються зі зміною обсягу виробництва продукції на підприємстві.
Мал. 1. Залежність умовно-постійних витрат від обсягу виробництва продукції. В - витрати виробництва, О - обсяг виробництва продукції, 1 - загальна величина умовно-постійних витрат, 2 - умовно-постійні витрати з розрахунку на одиницю обсягу продукції. Для розширення виробництва продукції насамперед необхідно відповідно збільшити кількість змінних ресурсів та інтенсивніше використовувати наявні виробничі потужності, тобто їх величина зростає. З розрахунку на одиницю продукції ці витрати залишаються умовно-постійними (мал. 2).
Мал. 2. Залежність умовно-змінних витрат від обсягу виробництва продукції. 1 - загальна величина умовно-змінних витрат, 2 - умовно-змінні витрати з розрахунку на одиницю обсягу продукції. Умовно-змінні витрати змінюються під впливом обсягу виробництва по-різному. Серед них виділяють прогресивні витрати, ріст яких випереджає збільшення обсягів виробництва. Пропорційні, що змінюються пропорційно обсягу виробництва, дегресивні, зміна яких відстає від зміни обсягів виробництва або мають тенденцію до абсолютного зниження. Слід відмітити, що немає витрат, які можна було би віднести тільки до постійних або лише до змінних. В першому та другому випадку в їх складі завжди є якась доля витрат, що змінюється в залежності від обсягу виробництва, а якась доля не змінюється від нього. В господарській практиці віднесення тих або інших видів витрат до постійних або змінних носить суб'єктивний характер і часто базується лише на логічному аналізі. Це призводить до того, що окремі статті витрат повністю відносять до постійних витрат або, навпаки, до змінних. Для економічних розрахунків, аналізу і оперативного контролю за витратами виробництва необхідно мати точні дані про величину постійних та змінних витрат, що підвищують точність розрахунків. Вищенаведений підхід є класичним щодо розуміння умовно – змінних та умовно – постійних витрат. Вважається, що УПВ є незмінними в межах заданої виробничої потужності. Тому до збільшення величини УПВ може призвести, наприклад, налагодження нової технологічної лінії виробництва продукції підприємством. У цьому разі за рахунок зростання загальної величини УПВ буде відбуватися зменшення величини УЗВ в розрахунку на одиницю продукції. Механізм зниження величини УЗВ в розрахунку на одиницю продукції пов’язаний із економією наступних витрат у даній ситуації : економія енергії ; 2)заробітної плати ; 3)матеріальних витрат 8. МЕХАНІЗМ ВПЛИВУ ДРЕ ( СОБІВАРТОСТІ ПРОДУКЦІЇ ) НА ЕФЕКТИВНІСТЬ ВИРОБНИЦТВА. Результати господарської діяльності підприємства залежать від рівня собівартості продукції, проте на сучасному етапі розвитку економіки країни принижена роль категорії собівартості. Адже відомо, що тільки завдяки зниженню витрат на виробництво продукції можна забезпечити стійку і стабільну економіку як підприємства, так і народного господарства країни. В той же час ріст прибутків відбувається у відриві від зниження собівартості продукції за рахунок факторів, які знаходяться поза сферою виробництва, тобто за рахунок підвищення цін. Це зумовлено тим, що зараз практично в країні немає важелів, які стримували би невиправданий ріст витрат виробництва, тобто функціонує витратний механізм господарювання. Одним із способів стабілізації економічного та фінансового стану підприємства є вплив ДРЕ. Державне регулювання економіки (ДРЕ) - це сукупність форм, методів та інструментів, за допомогою яких держава впливає на діяльність суб’єктів господарювання і ринкову кон’юнктуру з метою створення нормальних умов для функціонування ринку та вирішення складних соціально-економічних проблем суспільства. Держава впливає на економічні показники діяльності господарюючих суб’єктів за допомогою методів ДРЕ. Методи ДРЕ класифікуються за двома ознаками: за формами впливу та за засобами впливу (табл. l). Таблиця 1 Класифікація методів державного регулювання економіки Методи державного регулювання економіки
За формами впливу За засобами впливу
прямі непрямі (опосередковані) правові адміністративні економічні пропагандистські
Методи прямого впливу безпосередньо діють на функціонування суб’єктів ринку. Такий безпосередній вплив здійснюється за допомогою інструментів адміністративно-правового характеру, які регламентують діяльність суб’єктів господарювання, та економічних інструментів прямого впливу. Основними інструментами прямого державного регулювання є: держконтракт та держзамовлення, субсидії, субвенції, дотації, ліцензування, квотування, контингентування, прямі витрати уряду, встановлення фіксованих цін, валютних курсів, встановлення економічних, соціальних, екологічних стандартів тощо. Дотації (лат. dotare - постачати) - це особливий вид асигнувань з Державного бюджету, який використовується для збалансування доходів і видатків місцевих бюджетів та покриття касових збитків окремих державних підприємств. Субсидії (nam. subsidium - допомога) - це допомоги, які виплачуються з державного бюджету з метою підтримки населення, а також певних видів підприємницької діяльності, сфер і галузей народного господарства, розвиток яких має велике значення для економіки. Субвенції (лат. subvenire - приходити на допомогу) - один з видів державної фінансової допомоги центральним або місцевим органам виконавчої влади, що надається на конкретні цілі. Субвенції використовуються також для санації підприємств, яким загрожує банкрутство. Методи непрямого регулювання - це методи, які регламентують поведінку суб’єктів ринку не прямо, а опосередковано, через створення певного економічного середовища, яке змушує їх діяти у потрібному державі напрямку. До методів непрямого регулювання належать інструменти фіскального, бюджетного, грошово-кредитного, інвестиційного, амортизаційного, інноваційного та інших напрямів економічної політики, а також методи морального переконування. Основними формами правового регулювання економіки в Україні є: Конституція та закони України; укази та розпорядження Президента України; постанови та інші акти Верховної Ради України, постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України, нормативно-правові акти центральних органів (міністерств, відомств); нормативні акти місцевих державник адміністрацій та органів місцевого самоврядування. Адміністративні методи. Адміністративні методи ДРЕ - це інструменти прямого впливу держави на діяльність суб’єктів ринку. Основними інструментами адміністративного регулювання є ліцензії, квоти, санкції, норми, стандарти, державні замовлення, ціни тощо. Економічне регулювання здійснюється інструментами фіскальної, бюджетної, податкової, грошово-кредитної, амортизаційної політики держави, інших напрямів державної економічної політики. У рамках бюджетної політики держава здійснює пряме фінансування установ сектору загального державного управління, фінансування інвестиційних програм, обслуговування державного боргу. Витрати державного бюджету здійснюються також у таких формах, як дотації, субсидії, субвенції. Податкова політика застосовується для поповнення державних фінансових ресурсів, а також для стимулювання економічного зростання, науково-технічного прогресу, здійснення структурних перетворень, підвищення конкурентоспроможності вітчизняних виробників. Податкова політика реалізується за двома напрямами: по-перше, це визначення видів податків і встановлення податкових ставок, по-друге, надання податкових пільг окремим суб’єктам (особам) з метою впливу на інвестиційний клімат і рівень грошових доходів населення. Структурна політика передбачає формування сучасної прогресивної й ефективної структури національної економіки. 3а допомогою амортизаційної політики держава заохочує нагромадження капіталу, яке у майбутньому стане основою розширення й оновлення виробництва. Найрезультативнішим напрямом амортизаційної політики є механізм прискореної амортизації. За останні десять років амортизаційні фонди українських підприємств практично повністю втратили своє значення як джерело власних коштів для фінансування інвестицій. Використання ж прискореної амортизації дає змогу повністю списати вартість обладнання третьої групи за 68,6 року. Водночас використання за базу розрахунків початкової вартості обладнання допомогло б повністю відшкодувати витрати за 7,06 року лінійним способом та за 7 років у випадку прискореної амортизації. Уряд неодноразово робив спроби перетворити амортизаційні відрахування в особливий вид податку для підтримання слабких підприємств. Наприклад, у 1999 р. до Державного бюджету України передбачалось спрямувати 10% від сум амортизаційних відрахувань. Державна інвестиційна політика має на меті регулювання капіталовкладень з метою структурної перебудови виробництва, його технічного та технологічного оновлення і модернізації. Науково-технічна та інноваційна політика держави - діяльність держави, спрямована на розвиток науки й техніки, забезпечення стратегічних наукових і технологічних проривів, впровадження результатів НТП у виробництво. Цінова політика - вплив держави на ціни й ціноутворення з метою приборкання інфляції, стимулювання модернізації виробництва, посилення конкурентноздатності вітчизняних товарів на світовому ринку, здійснення кон’юнктурної та структурної політики, пом’якшення соціальної напруги у суспільстві. Конкурентна політика держави має на меті розробку заходів, що стосуються створення конкурентного середовища, підтримки та захисту добросовісної конкуренції, боротьби з монополізмом в економіці тощо. Нормативно-правове (адміністративне) забезпечення розвитку підприємництва. Розглянемо основні напрямки нормативно-правового забезпечення. 1. Законодавче забезпечення - формування чинного законодавства України стосовно підприємницької діяльності та його вдосконалення. Базою цього забезпечення є законодавчі та інші нормативно-правові акти, відповідні норми цивільного, кредитно-фінансового, податкового, адміністративного, трудового та інших галузей чинного законодавства, основними з яких є Господарський кодекс, Закони України «Про підприємництво», «Про власність» тощо. 2. Нормативне регулювання підприємств державного сектору, коли держава як власник основних засобів виробництва директивно впроваджує певні нормативи і здійснює контроль за цим процесом. Для підприємств недержавного сектору нормативне регулювання, яке полягає у встановленні державою граничних розмірів окремих показників, здебільшого має індикативний характер: - норматив рентабельності застосовується для визначення рівня прибутковості суб’єкта господарювання. Як фіксований показник може використовуватись для державного регулювання окремих галузей економіки, котрі мають пріоритетне значення для суспільства; - норматив амортизаційних відрахувань застосовується з метою визначення терміну оновлення основних виробничих фондів, що особливо важливо за умов НТП. - норматив обігових коштів - показник, що застосовується для визначення раціонального обсягу товарно-матеріальних ресурсів і грошових коштів, необхідних для нормального здійснення підприємницької діяльності; - різноманітні екологічні нормативи, що є складовими екологічної політики держави. 3. Адміністративне регулювання як складова нормативно-правового забезпечення підприємництва має цілий арсенал адміністративних засобів, що базуються на силі державної влади і включають різного роду заборони, дозволи, примушування тощо. Незважаючи на наявність багато численних заходів впливу державного регулювання економіки на ефективність виробництва на підприємстві всі вони мають різний вплив на господарську діяльність підприємства: 1 ) цінова політика – вплив на зменшення ціни веде до зменшення прибутку підприємства, а якщо воно буде ще й необгунтованим, то можливі збитки ; 2 ) неефективна амортизаційна політика - суттєво перевищує терміни використання окремих видів обладнання, а для електронно-обчислювальних машин (зачислені законодавством до другої групи), зважаючи на ризик морального старіння, взагалі неприпустиме. Фактично йдеться про щорічне зменшення норм амортизації щодо їхньої початкової вартості. Уряд неодноразово робив спроби перетворити амортизаційні відрахування в особливий вид податку для підтримання слабких підприємств. Наприклад, у 1999 р. до Державного бюджету України передбачалось спрямувати 10% від сум амортизаційних відрахувань. Це свідчить про те, що йдеться про ще один захід, який впливатиме негативно на величину прибутку господарюючого суб’єкта. 3 ) дотації, субвенції та субсидії – це різного роду допомоги від держави для покриття збитків підприємств, а отже і зменшення їх величини. 9. МЕХАНІЗМ ВПЛИВУ ВПРОВАДЖЕННЯ ДОСЯГНЕНЬ НТП НА ЕФЕКТИВНІСТЬ ВИРОБНИЦТВА. В умовах ринкової економіки підвищення ефективності виробництва на підприємстві основане на прискореному впровадженні досягнень науково-технічного прогресу. Науково-технічний прогрес представляє собою процес росту і удосконалення матеріальних елементів виробництва - засобів і предметів праці, удосконалення технології виробництва, організації праці і виробництва на основі освоєння результатів наукових досліджень і розробок з метою задоволення потреб населення. Таким чином, в поняття науково-технічний прогрес включається створення науково-технічних ідей і їх реалізація у виробництві, тобто включає весь комплекс: дослідження, наукові розробки, виготовлення нової техніки і її використання. Техніка - це сукупність засобів і предметів праці створених людиною для підвищення ефективності її діяльності в різних сферах. З технікою тісно пов'язана технологія - сукупність способів виготовлення та застосування техніки, поєднання засобів і предметів праці. Виходячи із завдань економічної стратегії в області науково-технічного прогресу, до нової техніки відносяться тільки такі пропозиції, які відрізняються суттєвою новизною і знаходяться на рівні винаходів. До нової техніки відносяться вперше реалізовані у народному господарстві результати наукових досліджень та прикладних розробок, що містять винаходи, та інші науково-технічні розробки, а також нові або більш удосконалені технологічні процеси виробництва, знаряддя та предмети праці, способи організації виробництва та праці, що забезпечують підвищення ефективності виробництва або вирішення соціальних завдань. Розвиток науково-технічного прогресу базується на відкриттях, винаходах та на раціоналізаторських пропозиціях. Під відкриттям розуміють встановлення раніше невідомих, але об'єктивно існуючих закономірностей, властивостей та явищ матеріального світу. Відкриття, будучи результатом наукової творчості, збагачують науку знаннями нових закономірностей та властивостей природи і представляють вирішення певної наукової задачі. Для відкриття обов'язковим є абсолютна новизна, тобто таке вирішення науково-технічної задачі, яке є новим для світової науки. Відкриття служать основою для появи нових винаходів. Винаходи представляють собою вирішення технічної задачі, яке відрізняється суттєвою новизною і забезпечує одержання, позитивного ефекту. Під позитивним ефектом розуміють зниження собівартості продукції, ріст продуктивності праці, поліпшення умов праці. Необхідно, щоб цей ефект був не епізодичним, а стабільним. До раціоналізаторських пропозицій відносяться пропозиції, спрямовані на удосконалення існуючої техніки або технології виробництва. Вони відрізняються відносною новизною, яка носить локальний характер, а відповідно, є новим технічним рішенням для даного підприємства. Використання результатів науково-технічного прогресу завжди проходило важко, їх постійно необхідно було впроваджувати, що саме по собі є насильством, яке автоматично породжує несприйнятливість або слабку заінтересованість у їх сприйнятті. Непривабливою властивістю науково-технічного прогресу є його вірогідний характер, лаг (розрив в часі), тобто потреба у значних одноразових витратах сьогодні, а одержання віддачі - у майбутньому, через кілька років. За умов директивної економіки впровадження науково-технічного прогресу здійснювалось через план. В сучасних умовах переходу до ринкових відносин інтерес до науково-технічного зменшився. Вивчення впливу ринку в період його формування на сприятливість науково-технічному прогресу показує, що такий вплив є неоднозначним. З одного боку, ринок повинен базуватися на використанні результатів науково-технічного прогресу. Якість високоефективної та конкурентоспроможної продукції, нової наукоємкої техніки змушують як виробників, так і споживачів нової продукції використовувати результати науково-технічного прогресу і сприяти його прискоренню. З іншого боку, впровадження результатів науково-технічного прогресу повинно базуватися на принципах господарського розрахунку, в основі яких лежить прибуток, який повинен бути джерелом коштів для впровадження результатів науково-технічного прогресу. Доцільність створення та впровадження нової техніки, винаходів та раціоналізаторських пропозицій визначається на основі одержаного ефекту, який визначається шляхом порівняння результатів використання нової та старої техніки. Ефект від науково-технічного прогресу є різноманітним за своїм змістом, він може бути не тільки позитивним, але й негативним. Він поділяється на інформаційний (науково-технічний), економічний, ресурсний, екологічний і соціальний. Інформаційний ефект науково-технічного прогресу - безпосередній результат досліджень, розробок і освоєння нововведень, пов'язаних із накопиченням нових знань (науково-технічної інформації). Він розвиває науковий, науково-технічний і інтелектуальний потенціал суспільства, окремих трудових колективів та окремих працівників. Економічний ефект науково-технічного прогресу - результат використання нововведень, що виражається у прирості кінцевого продукту і національного доходу. Можна виділити три різновидності економічного ефекту: економія витрат праці (зниження собівартості одиниці продукції, експлуатаційних витрат, питомих капітальних вкладень); обсяговий економічний ефект науково-технічного прогресу пов'язаний із збільшенням обсягу виробництва продукції; структурний економічний ефект пов'язаний із зміною у розподілі ресурсів між різними галузями виробництва, регіонами і сферами прикладання праці, що підвищує збалансованість виробництва, зменшує дефіцит ресурсів тощо. Ресурсний ефект науково-технічного прогресу пов'язаний із здатністю вивільняти дефіцитні ресурси виробництва, а також залучати в оборот ресурси, які раніше не використовувалися. Екологічний ефект науково-технічного прогресу виражається змінами стану навколишнього природного середовища у результаті впровадження технічних нововведень. Він може бути не тільки позитивним, але й негативним. Соціальний ефект науково-технічного прогресу заключається у створенні сприятливих умов праці та життя. Всі види ефекту реалізуються лише на заключній стадії процесу "дослідження - виробництво" в ході освоєння нововведень. За рівнем відображення економічних інтересів розрізняють народногосподарський і госпрозрахунковий ефект. Народногосподарський ефект представляє собою повний ефект від впровадження досягнень науково-технічного прогресу. Він складається із результатів, одержаних в сфері виробництва нової техніки і в сфері її використання. Госпрозрахунковий ефект науково-технічного прогресу заключається в тому, що він втілюється у прибутку підприємства. В залежності від величини ефекту вирішуються питання про доцільність впровадження нової техніки, визначається термін повернення вкладених коштів та розраховується розмір винагород виконавцям за впровадження нововведень. Фінансування витрат щодо впровадження нової техніки на підприємстві здійснюється за рахунок власних коштів (прибутку, амортизаційних відрахувань і собівартості) та кредитів банків. 10. МЕХАНІЗМ ФОРМУВАННЯ ПРИБУТКУ ПІДПРИЄМСТВА Здійснюючи економічну (господарську) діяльність, підприємство виготовляє певну продукцію або виконує певні види робіт, що знаходять споживача на ринку. Продукція підприємства є сукупність вироблених ним споживчих вартостей в результаті цілеспрямованої, корисної для суспільства діяльності підприємства. Підприємства випускають різноманітну продукцію, різного асортименту з великими багаточисленними ознаками. Виходячи з цього сумарна (загальна) оцінка випуску продукції з використанням натуральних одиниць виміру (т, м, м2, м3) не може забезпечити узагальнюючу оцінку роботи підприємства з врахуванням всіх споживчих властивостей виготовленої підприємством продукції. Подібна оцінка може бути здійснена лише за наявності такої одиниці виміру, яка би була в стані оцінити різні споживчі властивості будь-якої виготовленої продукції як з кількісного, так і якісного боку. Такою одиницею виміру може бути грошова оцінка. Таким чином, грошова оцінка - це часто єдиний метод кількісної оцінки результатів господарської діяльності підприємства. Цей метод - метод грошової оцінки забезпечує найбільш об'єктивний узагальнюючий облік усього обсягу виробництва продукції, різної за асортиментом та якістю. Вартісна оцінка усього обсягу виробництва продукції дозволяє встановити обсяг виробництва по підприємству, галузі; визначати динаміку цього показника в часі; розраховувати і аналізувати рівень продуктивності праці, величину прибутку, рівень рентабельності та інші техніко-економічні показники, що характеризують роботу підприємства за певний календарний період. Готова продукція промислового підприємства - показник, що характеризує вартість, повністю закінчених виробництвом у звітному періоді готових виробів і відпущених на сторону напівфабрикатів. За ступенем готовності на підприємстві розрізняють: - продукція у незавершеному виробництві - це предмети праці, що поступили у процес виробництва у будь-якому цеху підприємства, але обробка яких в цьому цеху не закінчена; - напівфабрикати - це предмети праці, обробка яких у будь-якому цеху підприємства закінчена, але обробка яких повинна бути продовжена в інших цехах підприємства; - готові вироби - це вироби, обробка яких на даному підприємстві повністю закінчена, повністю укомплектовані відповідно до технічних умов, фактично здані на склад готових виробів, або прийняті замовником. Незавершене виробництво у промисловості - це продукція промислових підприємств, яка не закінчена виробництвом в межах будь-якого цеху. Напівфабрикати - це продукція, яка закінчена обробкою в одному цеху промислового підприємства і підлягає наступній обробці в інших цехах цього же підприємства. Вартість напівфабрикатів, відпущених на сторону (реалізованих) у звітному періоді включається в обсяг валової, товарної і реалізованої продукції промислового підприємства нарівні з готовими виробами. За ступенем повноти обліку виробленої продукції на підприємстві і її реалізації розрізняють валову, товарну і реалізовану продукцію. Валова продукція - показник, що характеризує в грошовому виразі загальний обсяг виробленої продукції окремими підприємствами. Обсяг валової продукції визначається у порівняльних цінах. Основними одиницями виміру обсягу промислової продукції є такі: натуральні (фізичні) - тонни, метри, метри квадратні, кубічні, штуки тощо; умовно-натуральні - виражені кількістю якоїсь однієї різновидності продукції, споживчі властивості якої прийнято в якості співвимірника (мінеральні добрива в умовному вмісті поживних речовин, мило в перерахунку на 40 відсоткову жирність, консервна продукція перерахована в умовні банки - 350 см3); вартісні - у порівняльних або поточних цінах. Товарна продукція - це продукція, що відповідає вимогам технічних умов і стандартів, яка отримана в результаті господарської діяльності підприємства і призначена для реалізації на ринку. Вона включає вартість готової продукції, виробленої підприємством за певний період за виключенням продукції, що використовується підприємством на свої внутрішні виробничі потреби, вартість послуг підприємства. Обсяг товарної продукції визначається в діючих поточних цінах. Реалізована продукція - це вартість продукції, яка продана на ринку іншим підприємствам, споживачам, і оплаченої підприємству за діючими поточними цінами (цінами реалізації) та послуг підприємства : Ор = О р.н. * Ц р + Ц н.р. + Ц п де ОР- обсяг реалізованої продукції, Орц - обсяг реалізованої продукції в натуральних показниках, Цр - ціна реалізації продукції, Цн.ф. - вартість реалізованих напівфабрикатів, Цп -вартість послуг. Реалізація продукції представляє собою процес переходу продукції із сфери виробництва у сферу обігу та споживання на основі акта купівлі-продажу, носить безперервний процес. Вона є необхідною передумовою нормального процесу розширеного відтворення. Грошова виручка від реалізації продукції представляє собою величину коштів, які поступили на розрахунковий рахунок підприємства (виробника) від покупця за повністю відвантажену ним готову продукцію або надані послуги. Грошова виручка характеризує завершення кругообігу засобів підприємства, а її одержання означає, що продукція не тільки вироблена, але й одержана замовником і оплачена ним, а кошти поступили на розрахунковий рахунок підприємства. Вона визначається за поточними цінами реалізації. Чиста продукція як економічна категорія представляє собою новостворену вартість на підприємстві і характеризує результат виробництва на підприємстві до завершення кругообігу засобів підприємства, тобто функціонує незалежно від поступлення грошових коштів на розрахунковий рахунок підприємства. Визначається як різниця між вартістю валової продукції і матеріальними витратами, включаючи амортизаційні відрахування, на її виробництво. Розпадається на заробітну плату і чистий доход. Валовий доход за своїм економічним змістом близький до категорії чистої продукції, але він безпосередньо пов'язаний із виручкою від реалізації продукції і представляє собою реалізовану чисту продукцію - новостворену вартість. Визначається як різниця між виручкою від реалізації продукції і величиною матеріальних витрат, включаючи амортизаційні відрахування, на її виробництво. Розпадається на заробітну плату і прибуток.) Прибуток. Розпочинаючи будь-яку справу, підприємець прагне отримати певну надбавку до початкового витраченого капіталу, яка виступає як прибуток. Виявити цю надбавку (прибуток) можна лише за умови, коли продукція не тільки виготовлена, але й реалізована на ринку. У господарській практиці величина прибутку на підприємстві визначається як різниця між грошовою виручкою від реалізації продукції і повною собівартістю цієї продукції. За своїм економічним змістом прибуток є складовою частиною реалізованої новоствореної вартості на підприємстві, а саме чистого доходу, який виступає у вигляді додаткового продукту. Чистий доход та прибуток - дві економічні категорії, які виражають вартість додаткового продукту. Різниця між ними заключається в тому, що чистий доход відображає всю величину додаткового продукту, а прибуток - тільки ту його частину, яку одержуємо від реалізації товарної продукції, тобто прибуток - це реалізований чистий доход. Прибуток як економічна категорія характеризує кінцеві фінансові результати господарської діяльності підприємства. Він тісно пов'язаний з ефективністю виробництва, з раціональним використанням основних виробничих фондів, матеріальних та трудових ресурсів, з рівнем техніки, технології та організації виробництва і праці, ступенем прогресивності технологічних і організаційних рішень і управління виробництвом. Прибуток - категорія товарного виробництва. З розвитком ринкової економіки суттєво зростає роль і значення прибутку. Він стає метою виробництва підприємства і головним джерелом утворення коштів підприємства, а також основним каналом формування фінансових ресурсів держави. Балансовий прибуток представляє собою повну величину прибутку, що отримує підприємство в результаті господарської діяльності. Пб=Посн + Пін + П п.р. де ПБ - балансовий прибуток; ПОсн - прибуток від основної діяльності, Пін - прибуток від іншої реалізації, П п.р.- прибуток позареалізаційний. Основним джерелом прибутку підприємства від основної господарської діяльності є виручка від реалізації продукції, який визначається як різниця між виручкою від реалізації продукції і собівартістю реалізованої продукції') Пр=Вр-СР, де ПР - прибуток від реалізації продукції, ВР - виручка від реалізації продукції; Ср - собівартість реалізованої продукції. Крім прибутку, що отримує підприємство від основної господарської діяльності - реалізації продукції підприємства можуть отримувати прибуток від іншої реалізації та позареалізаційний прибуток. Прибуток від іншої реалізації може бути результатом виробництва і продажу продукції допоміжних (підсобних) виробництв. Позареалізаційний прибуток утворюється від надходження боргів, які списані були раніше як збитки підприємства, від отриманих штрафів і неустойки та інших джерел. Основними функціями прибутку є такі: - прибуток як джерело нагромадження і поповнення дохідної частини бюджету; - прибуток створює матеріальну базу господарського розрахунку, економічної самостійності, самофінансування підприємства; - прибуток як критерій економічної ефективності виробництва (рівень рентабельності). В умовах ринкової економіки важливішим завданням підприємства є збільшення величини прибутку. Вирішення цього завдання пов'язане із поліпшенням використання засобів виробництва (матеріалів, сировини, основних виробничих фондів тощо) та удосконаленням технології та організації виробництва і праці. В кінцевому підсумку знижується собівартість продукції і збільшується прибуток підприємства. На величину прибутку підприємства впливає такий ринковий фактор як коливання цін навколо вартості продукції. Якщо на ринку попит споживачів дорівнює пропозиції продавців, то ціна встановлюється на рівні вартості продукції і підприємець одержить прибуток, котрий дорівнює величині створеної додаткової вартості. Якщо попит на продукцію буде більшим за пропозицію, то ціни на продукцію будуть вищими за її вартість і відповідно прибуток перевищує величину додаткової вартості. У випадку, коли ціна на ринку встановлюється нижче вартості продукції, то прибуток буде меншим ніж додаткова вартість. Рентабельність виробництва. Узагальнюючим показником фінансових результатів господарської діяльності підприємства є прибуток. Проте абсолютна його величина залежить від обсягу виробництва продукції та раціонального використання виробничих ресурсів і не дозволяє зробити певні висновки про господарську діяльність підприємства. Тому в господарській практиці узагальнюючі результати господарської діяльності підприємства оцінюють на основі показників рентабельності (ефективності). Для кількісного вимірювання рентабельності на підприємстві розраховують такі показники: рівень рентабельності виробництва (Рв), який характеризує ступінь окупності поточних витрат виробництва (собівартості продукції), визначається як відношення прибутку від реалізації продукції до фактичної її собівартості : Рв = Пр/Ср де Рв - рівень рентабельності виробництва продукції; ПР - прибуток від реалізації продукції; СР - собіваргість реалізованої продукції. Рівень рентабельності виробництва продукції показує рівень ефективності спожитих основних і оборотних фондів та праці. рівень рентабельності основних і оборотних фондів, який характеризує ефективність витрат, що акумулюються у виробничих фондах, тобто ефективність окремих витрат виробництва, визначається як відношення балансового прибутку до середньорічної вартості основних виробничих і оборотних фондів : РФ = Пб/ ( ОВФ + ОФ ) де Рф - рівень рентабельності виробничих фондів; ПБ - балансовий прибуток підприємства; ОВФ і ОФ - відповідно середньорічна вартість основних виробничих і оборотних фондів. рівень рентабельності майна підприємства, який характеризує ефективність використання майна підприємства за певний період, визначається як відношення балансового прибутку до середньорічної вартості майна підприємства Рм = Пб / Мп де Рм - рівень рентабельності майна підприємства; Мп- середньорічна вартість майна підприємства. Маркетинг 1. Засадні поняття маркетингу (нестаток, потреба, цінності, запити, попит, товар, вартість, ринок ...). 2. Головні принципи і тактичні завдання маркетингу. 3. Основні принципи, завдання і види маркетингових досліджень. 4. Життєвий цикл товару та особливості маркетингу на різних його етапах. 5. Конкурентоспроможність товарів, її оцінка та шляхи підвищення. 6. Товарний знак, штрихове кодування та маркування товарів. 7. Планування нових товарів та позиціювання їх на ринку. 8. Цінові стратегії та їх характеристика. 9. Маркетингова політика комунікацій, її сутність та зміст. 10. Маркетингові канали розподілу, їх типи та характеристики. 11. Типи та сутність вертикальних маркетингових систем. 12. Функціональна організаційна модель відділу маркетингу та її характеристика. 13. Показники маркетингового контролю збуту продукції та їх визначення. 14. Показники маркетингового контролю прибутковості та їх визначення. 15. Показники контролю ефективності маркетингу та їх визначення. 1.Засадні поняття маркетингу (нестаток, потреба, цінності, запити…) До ключових термінів та понять слід віднести: Маркетинг — це комплексна система організації виробництва і збуту продукції, орієнтована на задоволення потреб конкретних споживачів і отримання прибутку на основі дослідження ринку. Розглядається як один з видів діяльності людини, спрямований на задоволення її потреб. Нужда — почуття, яке відчуває людина при нестачі чого-небудь. Це почуття: фізіологічні (потреба в одязі, житлі, їжі, безпеці); соціальні (в духовній близькості, впливовості, прихильності); особисті (в знаннях і самовираженні). І людина завжди шукає шляхи їх задоволення або прагне заглушити їх. Потреба — це необхідність, яка приймає специфічну форму відповідно до культурного рівня і особи індивідуума. Потреби практично безмежні, але ресурси для їх задоволення обмежені. Тому людина буде вибирати тільки ті товари, які її найкраще задовольнять в межах фінансових можливостей. Запит — це потреба, підкріплена купівельною спроможністю покупця. Попит — це забезпечена грошовими засобами споживачів частина їх потреб в товарах та платних послугах. Товар — це те, що може задовольнити потребу і пропонується ринку з метою привертання уваги, придбання, використання або споживання. Існує поняття ідеального товару, під яким розуміють той товар, який повністю задовольняє певну потребу. Тому надзвичайно важливо знати потреби людини і вміти пристосувати відповідно до них вироблений товар. Товаром можуть бути не тільки вироби, послуги, але й особи, місця, організації, ідеї, види діяльності. Маркетинг має місце тільки тоді, коли люди задовольняють свої потреби через обмін. Обмін — це акт отримання від будь-кого бажаного об’єкту із пропозицією чогось взамін. Крім обміну, можливі і самозабезпечення (мисливство, рибальство); жебракування (випрошування їжі, одягу, взуття тощо). Обмін найбільш вигідний, тому що не треба порушувати закони, залежати від чиєїсь благодійності; можна зосередитись на тому виді діяльності, який добре засвоїв. Обмін — основне поняття маркетингу, і щоб він відбувся, потрібна добровільна згода хоча б двох сторін. Угода — комерційний обмін цінностями між двома сторонами. Може мати місце грошова угода: з одного боку товар, з другого — гроші. Існує і бартерна угода, коли один товар обмінюється на інший товар або коли одна послуга обмінюється на іншу послугу. Ринок є сферою товарно-грошового обігу і охоплює сукупність конкретних відносин та зв’язків між виробниками та споживачами товарів, що забезпечують обмін продуктами праці. Його не слід плутати з торгівлею, тому що ринок — це особлива економічна категорія, а торгівля-галузь економіки. Стратегія маркетингу — це формування, досягнення мети і вирішення завдань підприємством-виробником по кожному окремому ринку і кожному товару на визначений термін (довготермінова, середньотермінова) для здійснення виробничо-комерційної діяльності у повній відповідності з ринковою ситуацією і можливостями підприємства. Тактика маркетингу — це формування і вирішення завдань підприємства на кожному ринку і по кожному товару в конкретний період (короткотермінова) на основі стратегії маркетингу і оцінки біжучої ринкової ситуації при постійному корегуванні завдань у зв’язку із зміною кон’юнктурних та інших факторів. 2. Головні принципи і тактичні завдання маркетингу Для маркетингу характерними є певні положення та принципи. Головні з них наступні: Науково-практичні дослідження ринку. Включають аналіз: ємності ринку; системи ціноутворення та цінової динаміки; споживчих якостей товару; методів роботи фірм-партнерів; каналів збуту; стимулювання продажу, специфіки комерційної роботи тощо. Мета досліджень — визначити стратегію і тактику діяльності підприємства на цільовому ринку і забезпечити йому успіх в конкретній конкурентній боротьбі. Сегментування ринку. Воно полягає в тому, що для досягнення конкурентних переваг, підвищення ефективності своїх дій, уникнення конфліктів та загострень в конкурентній боротьбі на ринку підприємство повинно визначити для себе найбільш сприятливий сегмент ринку, конкретну групу споживачів на задоволення потреб якої і буде проводитись інтенсивна робота щодо просування товарів і послуг. Гнучке реагування виробництва і збуту на вимоги попиту. Забезпечується адаптивністю та мобільністю управління виробничо-збутовою діяльністю підприємства залежно від вимог ринку. Підприємство має виробляти те, що потрібно споживачам, а не продавати їм те, що можна виготовити. Інновації. Передбачають постійне оновлення товару, технологій, напрямків науково-дослідних та проектно-конструкторських робіт, форм і методів виходу підприємства на нові ринки, стимулювання збуту тощо. Свобода вибору. Передбачає пошук і визначення підприємством мети, завдань, стратегії і тактики функціонування і розвитку, сфер діяльності, цільових ринків та методів їх освоєння, асортименту та номенклатури тощо. Однак, така свобода є обмеженою (регулювальна політика держави, навколишнє бізнес-середовище, ресурси підприємства та ін.), але саме наявність різноманітних варіантів ринкової діяльності породжує попит на маркетинг. Спрямованість на споживачів. Це означає пристосування бізнесу до потреб, побажань і поведінки споживачів та активний вплив на них з метою формування відповідного попиту на товари чи послуги. Спрямованість на кінцевий результат господарської діяльності — прибуток. Маркетингова діяльність має базуватись на стратегічних рішеннях щодо формування стійкого попиту на нові товари і послуги, освоєння перспективних цільових ринків, хоча на початкових етапах реалізації таких стратегій прибутку може і не бути. Активна політика. Вона передбачає постійний пошук нових ринків і товарів, диверсифікаційну діяльність, наступальні стратегії розвитку підприємства, випередження дій конкурентів, атакуючий стиль підприємницької діяльності. Комплексність дій. Різні маркетингові заходи мають бути узгодженими і взаємопов’язаними для досягнення максимального ефекту, а маркетингова діяльність має стати основою загальної стратегії підприємства у його ринкових амбіціях. Наявність інфраструктури та фахівців. Маркетингова діяльність може бути ефективною лише тоді, коли створено відповідні дослідницькі, рекламні та консалтингові фірми, інформаційні системи, служби маркетингу на підприємствах з професійно підготовленими фахівцями. Висока вартість. Маркетинг — дороге задоволення. Він потребує значних коштів на проведення досліджень, проведення рекламних кампаній, розробку нових товарів, стимулювання збуту, підготовку та перепідготовку кадрів тощо. Виходячи з названих принципів, маркетинг виконує стратегічні та тактичні завдання. Тактичними завданнями маркетингу є: виявлення існуючих і потенційних бажань споживачів; оцінка реального і можливого попиту на товари та послуги; обґрунтування доцільності виробництва і збуту товарів та послуг; організація науково-дослідних та проектно-конструкторських робіт для створення нових товарів; планування й координація виробничої, збутової та фінансової політики підприємства; організація системи та методів збуту продукції; управління ціновою політикою; планування комплексу маркетингових комунікацій; контроль та ревізія маркетингової діяльності підприємства. 3. Основні принципи, завдання і види маркетингових досліджень Дослідження ринку неможливе без достовірної інформації про його стан і перспективи. Маркетингові дослідження — це система збирання, класифікація, аналіз і узагальнення даних щодо поведінки, потреб, відносин, мотивацій і т.д. окремих осіб і організацій в контексті їхньої економічної, політичної, суспільної і побутової діяльності. Принципи маркетингових досліджень: системність (логічність, послідовність, періодичність); комплексність (урахування та аналіз усіх елементів); цілеспрямованість (орієнтація на розв’язання актуальних, суто маркетингових проблем); об’єктивність (незалежність від суб’єктивних оцінок); надійність (точність отримання даних); результативність (наявність проміжних та кінцевих результатів); відповідність засадам добросовісної конкуренції. Основні завдання маркетингових досліджень: аналіз та прогнозні дослідження ринку; визначення величини і динаміки попиту; розрахунок місткості ринку та його окремих сегментів; прогнозні дослідження обсягів збуту; визначення конкурентних позицій підприємства; визначення конкурентоспроможності продукції дослідження поведінки суб’єктів ринку; розробка програми маркетингу; оцінка ефективності маркетингових заходів. Залежно від мети, способів отримання інформації, техніки проведення та кінцевих результатів використовують різні види маркетингових досліджень Кабінетні дослідження. Інформація отримується шляхом проведення цілеспрямованих експериментів, опитувань і спостережень за кон’юнктурою ринку, станом конкурентного середовища тощо. Переваги: швидкість збирання інформації, невисока вартість, простота. Недоліки: інформація може бути застарілою, неповною. Польові дослідження. Інформація з конкретних уявлень про різні проблеми маркетингової діяльності отримується шляхом проведення цілеспрямованих опитувань, спостережень та експериментів, використовуючи методи економічного аналізу. + конкретність, цільовий характер, контрольованість збирання інформації. – велика вартість, тривалість процесу збирання інформації. Пілотні дослідження. Поєднують конкретні маркетингові дії (збут, рекламування, ціни) з досліджуванням процесів і їхніх результатів за принципом „спроб і помилок”. + участь дослідника в маркетингових процесах. – велика вартість, суб’єктивність суджень експертів. Панельні дослідження. Проводяться на підставі регулярного спілкування з визначеною (завжди тією самою) групою споживачів, що робить можливим аналіз стану та динаміки їх запитів, мотивацій тощо. + безпосередній контакт зі споживачем. – суб’єктивність суджень споживачів. Метод фокус-груп — це спілкування із 6-10 особами, які мають подібні характеристики (вік, освіта, фах, сімейний стан), з метою визначення їхніх поглядів, ставлення до певних маркетингових проблем та способів їх розв’язання.+ безпосередній контакт зі споживачем. – надто загальний характер отримання інформації Ділові контакти. Передбачають спілкування з представниками інших підприємств чи із споживачами під час виставок, ярмарків, презентацій тощо. +безпосередній контакт зі суб’єктами ринку. – можливість отримання недостовірної інформації. 4. Життєвий цикл товару та особливості маркетингу на різних його етапах Концепцію життєвого циклу товару (ЖЦТ) ввів у теорію та практику маркетингу Т.Левіт. ЖЦТ — це концепція, за допомогою якої відображається процес розробки товару, його збуту, одержання прибутку, поведінки конкурентів і споживачів, розвитку стратегії маркетингу фірми від моменту зародження ідеї про створення товару до зняття його з ринку. Типовий ЖЦТ показано на рис. У цьому циклі відокремлюють такі етапи: розробка, впровадження, зростання, зрілість, спад. Етап розробки пов’язаний лише з витратами на створення виробу, відпрацювання його на технологічність, підготовку виробничих потужностей і персоналу. Прибуток відсутній і доводиться брати кредит у банку на проведення науково-дослідних і конструкторських робіт. Етап впровадження починається з надходження у продаж першого зразка товару. Збут зростає повільно, що пояснюється: затримками у розширенні виробництва; технічними проблемами; не налагодженістю каналів збуту; небажанням споживачів змінювати усталені звички; ускладненнями, пов’язаними з початковою ціною товару тощо. Витрати на стимулювання збуту значні. Отже на цьому етапі фірма все ще зазнає збитків або прибуток її незначний. Етап зростання характерний активізацією збуту товарів, появою його нових модифікацій, збільшується коло конкурентів. Ціни можуть дещо знижуватися, проте прибуток зростає. Для зміцнення конкурентного становища фірма може обирати такі стратегічні напрямки: поліпшення якості товару; створення нових модифікацій; розширення сегментації ринку; вихід на нові канали розподілу; організація реклами. Етап зрілості (насичення). Загострюється конкуренція, темпи збуту гальмуються. Ціни падають. Для підтримання високого рівня продажу необхідно: активізувати рекламу; використовувати нові матеріали; збільшувати зручність та надійність; підкреслювати нове в упакуванні; множити послуги споживачам; виходити на нові сегменти ринку; пропонувати нові товарні марки; знижувати ціни; виходити на нові засоби масової інформації; поліпшувати сервісне обслуговування. Етап спаду характеризується помітним зменшенням обсягу продажу. Причини цього різні — технологія відставання; зміна потреб споживачів; зростання конкуренції. Всі вони призводять до перевиробництва, зниження цін, зменшення прибутку. Для гальмування цього процесу необхідні інтенсивні заходи. Затримка із зняттям з виробництва застарілих виробів різко знижує прибуток фірми внаслідок таких обставин: в каналах збуту нагромаджується багато продукції; збільшуються витрати на рекламу; знижується імідж фірми. За умови припинення виробництва товару фірма має потурбуватися про: час повідомлення споживачів, каналів збуту; дотримування гарантійних обов’язків щодо клієнта. Для тих компаній, які залишаються на ринку зі своїми товарами на стадії спаду, пропонуються такі варіанти стратегії: збільшити капітальні вкладення для завоювання кращих конкурентних позицій; сконцентрувати маркетингові зусилля лише на найбільш містких ринках, використати лише найбільш ефективні канали розподілу товарів; скоротити витрати на маркетинг для того, щоб збільшити поточні прибутки.
Рис. Етапи традиційного життєвого циклу Взаємозв’язок етапів ЖЦТ і маркетингової стратегії наведено в табл. Керуючись цією матрицею, можна планувати різні варіанти стратегії відповідно до прогнозу з приводу певної стадії ЖЦТ. Характеристика життєвого циклу товару Розробка товару Впровадження Зростання продажу Зрілість Спад
Стратегія Проникнення Розширення ринку Збереження частки ринку Збільшення віддачі
Товарна політика Планування Модифікуванння Обслуговування Елімінування
Розподіл Обмежений Інтенсивний Максимально інтенсивний Обмежений
Витрати на маркетинг Високі Відносне підвищення Зниження Низькі
5. Конкурентоспроможність товарів, її оцінка та шляхи підвищення Щоб товар легко продавався на ринку, він повинен задовольняти дві вимоги: мати відповідні споживчі властивості і відзначатися конкурентоспроможністю, щоб придбання саме цього товару уявлялося покупцеві вигіднішим і зручнішим, ніж іншого з такими ж функціями або такого ж у іншого продавця. Конкурентоспроможність — це сукупність якісних та вартісних характеристик товару, яка забезпечує задоволення конкретної потреби. Конкурентоспроможність визначається відношенням корисного ефекту (Р) до сумарних витрат на нього придбання і використання (С): , Чим кращим є це співвідношення, тим вищим вважається рівень конкурентноздатності товару. Бути конкурентноздатним означає не тільки протистояти конкуренції, а й переважати її. Рівень конкурентоспроможності товару можна оцінити за допомогою системи одиничних, групових та інтегральних показників. Одиничний показник відображає відсоткове відношення до величини того ж параметра, при якому елемент потреби повністю задовольняється. Груповий показник поєднує одиничні показники та характеризує ступінь задоволення потреби взагалі. Інтегральним показником виступає чисельна характеристика конкурентноздатних товарів, що є відношенням групового показника за технічними параметрами до групового показника за економічними параметрами:, де: Кі — груповий показник за нормативними параметрами; ІТЕП — груповий показник за техніко-економічними параметрами; ІЦС — груповий показник ціни споживання. Якщо К < 1, то аналізований товар поступається перед товаром-зразком; у разі якщо К > 1, то товар має більш високу конкурентноздатність. Параметри, які характеризують конкурентоспроможність товару, можуть бути: технічні, економічні, комерційні, організаційні. Група технічних показників характеризує технічний рівень та якість товарів. До складу технічних параметрів входять: класифікаційні параметри, які визначають належність виробу до певного виду, класу і типу продукції; конструктивні; нормативні — такі, що відповідають міжнародним стандартам, нормам, правилам; ергономічні (гігієнічні, фізіологічні); естетичні. До складу економічних параметрів входять: енергомісткість та економічність у споживанні сировини на одиницю продукції; вартість сировини та експлуатаційних матеріалів, безвідходність технології; надійність, періодичність та вартість ремонтів, вартість запасних частин; чисельність обслуговуючого персоналу, його кваліфікація, рівень заробітної плати. За комерційними умовами конкурентоспроможність визначається такими показниками: рівнем ціни; терміном постачання; умовами оплати; рівнем митних зборів, податків і коштів, витрачених на придбання товару; ступенем відповідальності продавців за виконання зобов’язань і гарантій. За організаційними умовами придбання та використання товару конкурентноздатність характеризується такими показниками, як доставка продавцями товарів до місць споживання, зручність розрахунків, забезпеченість машинотехнічних товарів обслуговуванням у гарантійний та післягарантійний періоди. Вагому роль у конкурентноздатності товарів відіграє реклама. При визначенні конкурентноспроморжності товару у боротьбі з товарною конкуренцією конкретної фірми розраховується коефіцієнт конкурентоспроможності товару (КТ):, де: СВТК — споживчі властивості товару конкурента; ЦТК — ціна товару конкурента; СВВТ — споживчі властивості власного товару; ЦВТ — ціна власного товару. При К< 1 товар Вашої фірми конкурентоспроможний; при К = 1- можливості фірм однакові, а при К>1 — перемагає товар конкурента. Основні шляхи підвищення конкурентоспроможності товарів: відповідність споживчих характеристик запитам споживачів; цінові фактори; зниження експлуатаційних витрат; дизайн і упаковка; мінімізація терміну поставки товару; створення розмереженої мережі збуту і сервісу. 6. Товарний знак, штрихове кодування та маркування товарів Товарний знак – це товарна марка, яка зареєстрована у встановленому порядку. В Україні така реєстрація здійснюється в Державному комітеті з патентування та стандартизації. Товарна марка — це зареєстроване в установленому порядку позначення, розміщене на товарі або його упаковці. Воно є ознакою авторства даного виробника, відміною від його конкурентів. Товарний знак є одним з видів промислової власності. Фірма-виробник може розраховувати на визнання, більш високі ціни, а отже на відчутніші вигоди на ринку тільки в тому випадку, якщо вдало вибрана товарна марка. Процес створення товарної марки пов’язаний з певними процедурами, які розширюють значення її щодо інших товарів, груп товарного асортименту, а також фірми загалом. Рішення про створення товарної марки стосується: корпоративних символів; процедури вибору найменування; сфери застосування. На різних стадіях розвитку фірми іноді вдаються до зміни корпоративні символіки. Причини тут різні: організаційна перебудова; первісна назва в перекладі на іншу мову може викликати небажані емоції; змінюється асортимент продукції; невиразність найменування фірми; назва занадто довга і не справляє враження. При розробці стратегії марки фірма повинна враховувати названі та інші фактори, які дають можливість сформувати свій підхід до товарних марок, які відображають інтереси виробника, посередника, покупця, можливість застосування групи або безлічі марок. При створенні і просуванні на ринок нових товарів постає проблема вибору назви марки. Основою тут може бути: виробник (позначення виробника, підприємства); географічні, адміністративно-політичні, етичні джерела (місцезнаходження підприємства, країна, національна культура виробника); додаткові джерела (походження сировини і матеріалів); використовувана технологія виробництва, що використовується. У процесі вибору назви товарної марки можна реалізувати варіанти: ініціали; вигадані назви, числа, міфологічні образи, власні назви (імена), географічні назви, іноземні слова, словникові назви, сполучення слів. Спочатку назва нової марки невідома споживачеві. Завдання виробників зводиться до того, щоб потенційний покупець познайомився з товаром, міг розпізнати його, переконався у перевагах і схилився б врешті-решт до рішення — купити товар. Показник легкого розпізнавання предметів за їхніми символами, марками, знаками залежить від знань індивідуума, тобто від його світогляду, ряду зовнішніх і внутрішніх факторів. До зовнішніх можна віднести: традиції країни і місце народження; традиції, місця проживання батьків; традиції батьківського дому; вплив середовища (чоловіка, дружини, дітей). До внутрішніх факторів відносять: фізичні (стать, вік); культурний рівень; релігія; інтелект; нерішучість; бажання придбати товар тощо. Товарній марці мусять відповідати простота, індивідуальність, привабливість, обороноздатність. Юридична захищеність товарного знаку може бути забезпечена за умови, якщо має чітке значення, що не описує всю товарну групу, легко розпізнається з-поміж інших товарних знаків, не має характеристик, не властивих товару. Створивши фірмову назву товару, її необхідно захищати від посягань конкурентів. Велике значення має питання про патентне маркування у товарних знаках, або патентний захист, під яким розуміють усі види повідомлень і позначень, що проставляються як на самому товарі, так і на упаковці, тарі, рекламі. Штрих-код — комп’ютерний тип обчислення, декомбінація смужок різної товщини і з різною відстанню між ними відповідає певній цифрі. Цифри від 0 до 9 записуються в двох або трьох варіантах (сетах). У всіх штрих-кодах на початку, середині і в кінці присутні пари тонких паралельних ліній, трохи довших за інші. Це так звані „смуги безпеки”. З допомогою штрихового коду зашифрована інформація про деякі найбільш істотні параметри продукції. Найбільш поширені американський Універсальний товарний код UPC і Європейська система кодування EAN. Згідно тій або іншій системі, кожному виду виробу привласнюється свій номер, що складається частіше всього з 13 цифр (EAN-13). Перші дві цифри означають країну походження (виготовлювача або продавця) продукту, наступні п’ять — підприємство-виготовлювач, ще п’ять — найменування товару, його споживчі властивості, розміри, масу, колір. Остання цифра контрольна, використовується для перевірки правильності прочитування штрихів сканером EAN-13. Упаковка — це місткість, оболонка, тара для зберігання продукції, етикетка і вкладиш. Упаковка буває трьох видів — первинна, вторинна і відвантажувальна. Невід’ємні атрибути упаковки — це етикетка, бірка або ярлик, тобто засоби маркування товару, за допомогою яких можна отримати більш повну інформацію про придбаний продукт. Серед основних функцій маркування: назва фірми-виробника, місце виготовлення, вміст, сорт товару, порядок використання його, перелік придатності, поживна цінність, ціна товарної одиниці, запобіжні заходи. 7. Планування нових товарів та позиціювання їх на ринку Ринок та споживачі постійно очікують новий товар. Новим продуктом може бути модифікація існуючого або нововведення, яке споживач вважає значним. Фірма зацікавлена в постійному плануванні нових товарів, бо це дає можливість: розширити збут; збільшити прибуток; зменшити залежність від якогось одного товару або асортиментної групи; створити або підтримувати імідж інноваційної фірми. Основними причинами комерційного провалу нових товарів вважають: помилкове визначення обсягу попиту, дефекти товару, недостатня реклама, завищена ціна, відповідні дії конкурентів, неправильно обраний час виходу на ринок, нерозв’язані виробничі проблеми. Процес планування нової продукції включає 8 основних етапів: генерацію ідей; добір ідей; розробку концепції; перевірку концепції; економічний аналіз; розробку товару; пробний маркетинг; комерційну реалізацію. Генерація ідей — це пошук можливостей створення товару ринкової новизни. Ідеї створення нових товарів виникають у дослідницьких лабораторіях, конструкторських бюро, в результаті проведення опитування або аналізу скарг споживачів, спостереження за спорідненими товарами на виставках і ярмарках. Пошук ідеї нового товару заохочується керівництвом фірм. Кращі компанії різними способами спонукають своїх співробітників до висування таких ідей. Серед методів генерації нових ідей чільне місце належить: „мозковій атаці” (метод „Дельфі”); аналізу існуючої продукції; опитуванню. Добір ідей. Якщо метою попереднього етапу було формування якомога більшої кількості ідей, то в наступному — навпаки, скорочення цієї кількості, вилучення усього непридатного, слабкого. Перелік характеристик для оцінки ідей нової продукції може включати: загальний аналіз продукції; потенційний прибуток; конкуренція; розміри ринку; рівень інвестицій; можливість патентування; ступінь ризику; маркетингові характеристики; вплив на існуючу продукцію; привабливість для ринків споживачів; потенційна тривалість ЖЦТ; вплив на образ; стійкість до сезонних факторів; виробничі характеристики; відповідність виробничим можливостям; тривалість часу для комерційної реалізації; простота виробництва товару; доступність трудових ресурсів; забезпеченість матеріальними ресурсами; можливість продажу за конкурентноздатними цінами. На етапі відбору ідей повинна бути визначена можливість патентування нової продукції, що дає винахідникові виняткові права продажу. Розробка концепції маркетингу щодо виходу на ринок з новим товаром може складатися з 3-х частин. У першій частині описується обсяг та структура цільового ринку, показник обсягу продажу, частки ринку та прибутку на кілька найближчих років. У другій частині подаються загальні відомості про передбачувану ціну товару, кошторис витрат на маркетинг упродовж першого року. В третій частині містяться перспективні цілі за показниками збуту та прибутку, формування комплексу маркетингу. Перевірка концепції зводиться до того, щоб подати споживачеві інформацію про передбачуваний товар і тим самим змінити його ставлення до нового товару, вселити в нього бажання здійснити купівлю. Економічний аналіз прийнятих ідей засновується на вивченні прогнозів попиту, витрат, конкуренції, необхідних інвестицій, прибутку. Інформація, яку необхідно мати для створення товару ринкової новизни: прогнози попиту, прогнози витрат, конкуренція, необхідні інвестиції, прибутковість. Процес розробки товару пов’язаний з прийняттям рішень про конструкцію товару (тип та якість матеріалів; технологія виробництва; вартість; ступінь використання виробничих потужностей; розміри та кольори; термін розробки), упакування його (використовувані матеріали; функції, які повинна виконувати упаковка; витрати), торгову марку (вибір нового або вже існуючого імені, способу охорони торговельної марки та знайденого образу), визначення стану продукту (вибір ринкового сегменту; зіставлення нової продукції з конкуруючою та іншими пропозиціями фірми ), перевірку ставлення та використання споживачем (уявлення споживачів та ступінь їхнього задоволення продукцією). Пробний маркетинг здійснюється для того, щоб оцінити продукцію та заздалегідь перевірити маркетингову діяльність в реальних умовах до початку повномасштабної реалізації товару. Передбачається, зокрема, з’ясування питань, що виникають в період організації маркетингу, а також у зв’язку з місцем здійснення його, тривалістю перевірки, характером інформації, яку фірма бажає отримати, метою використання результатів перевірки. Комерційна реалізація відповідає етапові впровадження ЖЦТ, включає реалізацію плану маркетингу та серійного виробництва, вимагає значних витрат. Серед факторів, які впливають на цей процес, основними є: швидкість визнання споживачами; інтенсивність розподілу; виробничі можливості; ціни; конкуренція; термін досягнення прибутку; вартість комерційної реалізації. Під час виходу на ринок з новим товаром фірма має визначитися коли, де, кому і як його запропонувати. Для кожного нового ринку фірми необхідно розробляти окремий план маркетингу. Для цього треба дослідити максимум і мінімум можливого продажу і ступеня ризику. Методи оцінки продажу залежать від характеру покупок: одноразові, нечасті, часті. Позиціювання товару – розміщення на ринку як такого, що у свідомості споживача за якісними характеристиками і властивостям відрізнятиметься від пропозиції конкурентів. 8. Цінові стратегії та їх характеристика При розробці цінової політики важливо визначити не тільки рівень цін, але і сформулювати лінію цінової поведінки фірми на ринку, її цінову стратегію, яка буде основою прийняття рішень відносно ціни. Основні види цінової стратегії: стратегія високих цін; стратегія низьких цін; стратегія диференційованих цін; стратегія дискримінаційних цін; стратегія єдиних цін; стратегія стабільних цін; стратегія нестабільних цін; стратегія цінового лідера; стратегія конкурентних цін; стратегія престижних цін; стратегія неокруглених цін; стратегія цін масових закупок; стратегія поєднання цін з якістю товару. Стратегія високих цін („зняття вершків”) передбачає продаж товару спочатку за високими цінами, значно вище ціни виробництва, а потім поступове її зниження. Вона характерна для продажу товарів-новинок, коли фірма випускає спочатку дорогий варіант товару, а потім залучає все нові сегменти ринку, пропонуючи покупцям більш прості і дешеві товари. Така стратегія забезпечує продавцю швидку окупність коштів. Найбільш прийняті умови для використання стратегії високих цін: високий рівень поточного попиту з боку великої кількості споживачів; непривабливість високої початкової ціни для фірм-конкурентів і обмеженість конкуренції; сприйняття високої ціни покупцями як свідчення високої якості товару. Стратегія низьких цін („прориву на ринок”) передбачає первісний продаж товарів, які не мають патентного захисту, за низькими цінами з метою стимулювання попиту, одержання перемоги в конкурентній боротьбі. Фірма досягає успіху, витісняє конкурентів, займає у певному розумінні монопольне становище, потім знижує ціни. Але ця стратегія неприйнятна для ринків з низькою еластичністю попиту. Тому маркетологи радять використовувати стратегію низьких цін так: низькі ціни дозволяють фірмі закріпитися на ринку, але в подальшому вони не підвищуються, а зберігаються чи знижуються. Масовість продажу забезпечує прибутки. Стратегія диференційованих цін активно використовується фірмами, які встановлюють певну шкалу можливих знижок і надбавок з врахуванням різновидностями покупців, географії ринку і його характеристик, часу покупки, варіантів товарів і їх модифікацій. Вона передбачає: сезонні знижки; знижки за якість; знижки постійним партнерам; встановлення різного рівня цін і їх співвідношення по різних товарах в загальній номенклатурі, а також по кожній модифікації. Ця стратегія має переваги при дотриманні таких умов: легко сегментуючому ринку; наявності чітких меж ринкових сегментів; високій інтенсивності попиту; неможливості перепродажу товару із сегментів з низькими цінами в сегменти з високими; врахування сприйняття покупцями диференційованих цін і попередження реакції образи; непротиріччя існуючому законодавству. Стратегія дискримінаційних цін застосовується до некомпетентних покупців, а також при проведенні політики картелювання, тобто укладання між фірмами різного роду угод щодо цін. Така стратегія можлива при проведенні урядом загальної дискримінаційної політики по відношенню до країни, в якій функціонує фірма-покупець: встановлення високого ввізного і вивізного мита, обов’язкового правила користування послугами місцевого посередника тощо. Стратегія єдиних цін зміцнює довіри споживачів, легко застосовується, зручна, робить можливим продаж за каталогами, посилкову торгівлю. Однак вона обмежена тимчасовими, географічними і товарними ринками. Стратегія стабільних цін — це продаж товарів за незмінними цінами протягом тривалого часу. Характерна для масового продажу, як правило, однорідних товарів, з якими виступає багато фірм-конкурентів, наприклад, ціни на транспорт, часописи, цукерки тощо. Стратегія нестабільних цін передбачає залежність ціни від ситуації на ринку і попиту споживачів. Фірма встановлює різні ціни для різних ринків і сегментів систематично корегуючи їх. Стратегія цінового лідера передбачає або співвідношення фірмою свого рівня цін з рухом і характером цін фірми-лідера на даному ринку по конкретному товару, або укладення угоди (як правило, негласно), що у випадку зміни ціни лідером, фірма також змінює свою ціну. Стратегія конкурентних цін пов’язана з проведенням агресивної цінової політики фірм-конкурентів — із зниженням ними цін і передбачає для даної фірми можливість проведення двох видів цінової стратегії з метою зміцнення монопольного становища на ринку і розширення ринкової частки. У першому випадку продавець також проводить цінову атаку на своїх конкурентів і знижує ціну до низького рівня, прагнучи не втратити, а навпаки — розширити свою частку на ринку. У другому випадку фірма-продавець не змінює ціни, незважаючи на те, що фірми-конкуренти це зробили, в результаті чого норма прибутку від продажу зберігається, але триває поступова втрата частки ринку. Стратегія престижних цін передбачає продаж за найвищими цінами і розрахована на сегменти ринку, які звертають особливу увагу на якість товару і товарну марку і мають надзвичайно низьку еластичність попиту, а також чутливо реагують на фактор престижності, тобто споживачі не купують послуги й товари за цінами, які вважають надто низькими. Така стратегія можлива у випадку високого престижу фірми, а також мінімальної конкуренції. Стратегія неокруглених цін передбачає встановлення ціни нижче круглих цифр. Такі ціни покупці сприймають як свідчення ретельного аналізу фірмою своїх цін і бажання встановити їх на мінімальному рівні. Крім того, покупці, отримуючи здачу, сприймають ці ціни як більш низькі. Стратегія цін масових закупок передбачає продаж товару із скидкою у випадку закупки його у великих кількостях. Така стратегія дає ефект, якщо можна очікувати негайного збільшення числа покупок, або ж у випадку, коли треба звільнити склади від застарілих товарів, які продаються погано. Стратегія поєднання цін з якістю товару передбачає встановлення цін на високому рівні, який відповідає рівню якості продукції. В торговельній практиці цінові стратегії використовуються не окремо, а комбіновано, при поєднанні одних видів з іншими. 9. Маркетингова політика комунікацій, її сутність та зміст Для того, щоб досягнути успіху у підприємницькій діяльності сучасні підприємства мають не тільки виготовляти якісні товари, дотримуватись чіткої стратегії ціноутворення, надавати сервісні послуги, але й передавати інформацію своїм реальним та потенційним покупцям. І питання полягає не в тому, спілкуватися зі споживачами чи ні, а в тому, якими засобами передачі інформації скористатися і скільки витратити на комунікації. Маркетингова політика комунікацій — це комплекс заходів, який використовує підприємство для інформування, переконання та нагадування споживачам про свої товари чи послуги. Така політика реалізується за допомогою таких основних елементів: джерело інформації (відправник) — підприємство, яке пропонує свої товари чи послуги і надає відповідну інформацію про них, адресуючи її своєму цільовому ринку; кодування — перетворення інформації на зручну для споживачів комунікаційну форму; звертання — це набір символів, слів, зображень, чисел та момент їх передавання цільовому ринку; канали комунікацій — засоби та носії поширення інформації; декодування — розшифрування звернень до споживачів; отримувач — споживач, якому надається інформація про товари та послуги підприємства; зворотна реакція — відгуки споживачів та їхні дії у відповідь на отримання і декодування інформації; зворотний зв’язок — частина зворотної інформації, яка стає відомою товаровиробникові; перешкоди — можливі небажані або невраховані втручання в процес маркетингових комунікацій (якість друкованих видань, двозначність звернень тощо). Ефективна маркетингова політика комутацій підприємства неможлива без формування комплексу її заходів, основними елементами якого є: визначення завдань комплексу, дослідження цільової аудиторії та бажаної зворотної реакції, вибір форми звернення та засобів її поширення. вибір засобів впливу (реклама, пропаганда, стимулювання збуту, персональний продаж, прямий маркетинг), формування бюджету, формування каналів зворотного зв’язку. Завданням формування комплексу маркетингових комунікацій можуть бути: стимулювання попиту, збільшення обсягів продажу, збереження частки ринку тощо. Визначаючи завдання, слід орієнтуватися на наявні засоби, враховувати можливі перешкоди, а також стан цільової аудиторії. Це потребує аналізу ринкової ситуації. Такий аналіз включає дослідження: ринку, товару, системи розподілу, комунікаційних систем. Наступним етапом формування комплексу є вибір засобів (каналів) поширення інформації. Вони поділяються на особистісні та безособові (ЗМІ). Передостаннім етапом формування комплексу маркетингових комунікацій є вибір засобів впливу. До них належить: реклама, пропаганда, стимулювання збуту, особистий продаж та прямий маркетинг. Останній етап формування комплексу маркетингових комунікацій — налагодження каналів зворотного зв’язку і організація надходження інформації про міру досягнення комплексом належних цілей та завдань, своєчасне внесення відповідних корективів. Загальна програма маркетингової комунікації підприємства, яка називається комплексом просування, представляє собою поєднання засобів реклами, особистого продажу, пропаганди, стимулювання продажу та інструментів прямого маркетингу. Всі вони використовуються для досягнення маркетингових цілей. Нижче наведено визначення п’яти основних засобів просування. Реклама — це довільна платна інформація про якості конкретних товарів і послуг, персональна її презентація через ЗМІ та іншим чином з метою створення попиту. Особистий (персональний) продаж — це індивідуальне усне пред’явлення товару чи послуги під час бесіди з конкретним споживачем з метою здійснити купівлю — продаж товару та встановлення тривалих стосунків з клієнтами. Пропаганда (паблік рілейшнз) — це організація громадської думки, яка сприяє успішному функціонуванню підприємства. До основних інструментів зв’язків з громадськістю належать контакти з пресою, створення репутації товару (послуги), корпоративні комунікації, зустрічі представників підприємства зі споживачами тощо. Стимулювання продажу — це короткотермінові заходи, спрямовані на швидке з’ясування реакції на ринку у відповідь на пропонування підприємством своєї продукції; одноразові спонукальні заходи, які заохочують до придбання тих чи інших товарів або послуг. Прямий маркетинг — це надання комерційно важливої інформації про товари чи послуги безпосередньо цільовим споживачам з метою здійснення продажу. Передбачає використання пошти, телефону, Інтернету та інших каналів, які дозволяють звертатися до певної категорії споживачів чи отримувати негайну реакцію. 10. Маркетингові канали розподілу, їх типи та характеристики Канал розподілу — це сукупність незалежних юридичних і фізичних осіб, які беруть участь у просуванні товару чи послуги від виробника до споживача, який або безпосередньо використовує цей товар чи послугу, або виробляє на їхній основі інші товари чи послуги. Канал розподілу організує рух товарів від виробників до споживачів. Він дозволяє подолати можливі розбіжності в часі, місці та праві власності, які відділяють товари та послуги від споживачів, для яких вони призначені. Розрізняють два базисні типи каналів розподілу — прямі та опосередковані, а також змішаний
Рис.7.1. Базисні типи каналів розподілу Прямі канали використовують підприємства, які бажають контролювати всю свою ринкову діяльність і маркетинг, мають обмежену кількість цільових ринків, власну збутову мережу і досвід організації її ефективної роботи. Канал працює без використання посередників. Опосередковані канали підприємства використовують для розширення ринків збуту ширшого їх охоплення, нарощування обсягів продажу товарів. Такі канали передбачають переміщення продукції через різного типу посередників. Канали розподілу можуть бути прямого (від виробників до споживачів) та зворотного (від споживачів до виробників) ходу. Останні використовуються для розподілу ділових відходів, некондиційної продукції, зворотної тари тощо. Канали розподілу характеризуються кількістю рівнів, з яких вони складаються. Кожна ланка торгових посередників, які виконують роботу з переміщення товару наступній ланці мережі посередників у напрямку до кінцевого споживача, є рівнем каналу розподілу. Основними характеристиками каналів розподілу є їхня довжина, ширина та типи суб’єктів, які в них працюють .
Рис.7.2. Рівні каналів розподілу Довжина каналу розподілу — це кількість наявних у ньому проміжних рівнів. Наприклад, довжина каналу, в якому товаровиробника і споживача зв’язують оптовик і роздрібний торговець, дорівнює двом. Так званий канал нульового рівня — це канал, який зв’язує товаровиробника і споживача безпосередньо. Ширина каналу розподілу (напруженість) — це кількість посередників на кожному рівні каналу розподілу. Так, якщо продукція підприємства на першому етапі її розподілу надходить до трьох оптовиків, а на другому — до п’ятнадцяти роздрібних торговців, то ширина каналу відповідно дорівнюватиме 3 і 15, з загальною кількістю торгових зв’язків, що складає 45. 11. Типи та сутність вертикальних маркетингових систем Історично склалося так, що канали розподілу формувалися у вигляді довільної сукупності незалежних компаній та фірм, кожна з яких мало переймалася проблемами ефективності роботи всього каналу в цілому. Такі традиційні канали розподілу мають слабкий менеджмент та низьку продуктивність, а конфлікти, які виникають в таких каналах, справляють на них руйнівний вплив. Однак протягом останніх років поряд з традиційними каналами розподілу розвиваються і нові форми внутрішніх структур каналу серед яких значне місце займає вертикальна маркетингова система (рис.7.5). Традиційні канали розподілу складаються з одного або кількох незалежних виробників, гуртових та роздрібних фірм. Кожний з них самостійно займається підприємницькою діяльністю і прагне отримати максимальний прибуток, навіть якщо це може нашкодити системі в цілому. Жоден з учасників каналу не може контролювати інших. На відміну від традиційних каналів вертикальна маркетингова система (ВМС) складається з виробників, гуртових та роздрібних торгових фірм, які функціонують як єдина система. Один з учасників каналу є власником інших фірм – учасників, або укладає з ними угоди, або має вплив достатній для того щоб об’єднати інших учасників. Домінуюче місце у ВМС може займати, як виробник, так і гуртова чи роздрібна торгівля. ВМС може бути трьох типів: корпоративна, договірна та керована. Корпоративна ВМС. У такій системі координація роботи та управління конфліктами здійснюється за рахунок того, що всі рівні каналу розподілу належать одному власникові. Договірна ВМС. Така система складається з незалежних компаній, об’єднаних на основі укладених угод, які здійснюють різну діяльність з виробництва та розподілу. Метою такого об’єднання є збільшення обсягів продажу чи економія коштів, яких кожне підприємство окремо не могло б досягти. Існує три основних типи договірних ВМС: Добровільні об’єднання роздрібних торгових фірм, які фінансуються гуртовиками — це мережі магазинів незалежних роздрібних торгових фірм. Такі об’єднання створюються гуртовиками для успішної конкурентної боротьби з розгалуженими мережами магазинів великих організацій. Кооперативи роздрібних торговців — це об’єднання роздрібних торговців, які створюють спільні підприємства для здійснення гуртових закупок, спільної рекламної діяльності тощо. Прибуток розподіляють пропорційно до обсягу зроблених закупок. Франчайзингові організації — це ланка між різними етапами процесу виробництва та розподілу товару. Існує три форми франчайзингу: система роздрібних франчайзі під егідою виробника; система гуртових франчайзі під егідою виробника; система роздрібних франчайзі під егідою компанії сфери послуг Керована ВМС. Така система координує послідовні етапи виробництва та розподілу товару. Координація здійснюється завдяки розмірам та могутності одного з учасників системи, а не за допомогою єдиного власника всіх підприємств і не за допомогою мережі підприємств, пов’язаних договірними зобов’язаннями. Виробник популярної марки товару може забезпечити тісну співпрацю між роздрібними продавцями цього товару. 12. Функціональна організаційна модель відділу маркетингу та її характеристика Функціональна організація маркетингу — структура управління маркетингом, що не передбачає розподіл обов’язків між структурними підрозділами за окремими функціями маркетингової діяльності. В практиці роботи зарубіжних фірм структура маркетингових структур різноманітна. Найбільше поширення отримали лінійно-функціональні структури управління за видами (функціями) маркетингової діяльності, за продуктами і регіонами. В організації функціональних маркетингових підрозділів кожен відділ або сектор розробляють і здійснюють одну або декілька функцій маркетингової діяльності. Таку структуру мають маркетингові служби невеликих фірм, працюючих з вузьким товарним асортиментом, на невеликій кількості національних ринків і їх сегментів. Як правило, це фірми, які продукують неіндивідуалізований товар, який не потребує значної модифікації в залежності від попиту. Основні недоліки такої структури: відсутність спеціальних підрозділів з продукту; відсутність оперативної реакції на зміну вимог споживачів на ринках і їх сегментах; ускладнено вирішення питань фінансування маркетингової діяльності та ін.
Рис.8.2. Лінійно-функціональна структура управління фірмою за видами маркетингової діяльності 13. Показники маркетингового контролю збуту продукції та їх визначення Контроль маркетингової діяльності — це періодична, всебічна об'єктивна перевірка маркетингової діяльності підприємства, яку проводять у певній послідовності, у ході якої виявляються проблеми, що виникли перед підприємством. На основі отриманих результатів розробляють план заходів, спрямованих на підвищення ефективності системи маркетингу підприємства. Контроль системи маркетингу базується на таких принципах: періодичність (систематичність); всебічність; послідовність; об’єктивність. Контроль річних планів збуту проводиться за такими головними показниками: 1)товарооборот окремих видів продукції підприємства (Оi): , де цi — відпускна ціна і – ї продукції підприємства; оi — обсяг товарообороту і – ї продукції підприємства за рік (квартал, місяць, тиждень); 2)валовий товарооборот (О): , де n — кількість позицій продукції підприємства; 3)структура товарообороту підприємства в регіональному та асортиментному розрізі, за формами власності, галузевою належністю та обсягами замовлень споживачів; 4)частка товарообороту і – го товару підприємства в і – му регіоні (галузі, групі споживачів). 14. Показники маркетингового контролю прибутковості та їх визначення Контроль маркетингової діяльності — це періодична, всебічна об'єктивна перевірка маркетингової діяльності підприємства, яку проводять у певній послідовності, у ході якої виявляються проблеми, що виникли перед підприємством. На основі отриманих результатів розробляють план заходів, спрямованих на підвищення ефективності системи маркетингу підприємства. Контроль системи маркетингу базується на таких принципах: періодичність (систематичність); всебічність; послідовність; об’єктивність. Контроль прибутковості здійснюється за такими головними показниками: валовий прибуток підприємства (ПВ): , де С — собівартість реалізованих товарів; чистий прибуток підприємства (ПЧ): , де В — витрати на виробництво та реалізацію продукції; коефіцієнт валового прибутку (КВ): , де ВТ — виторг від реалізації товарів; коефіцієнт чистого прибутку (КЧ): . 15. Показники контролю ефективності маркетингу та їх визначення Контроль ефективності маркетингових заходів може здійснюватись за такими показниками: зростання ринку ((Р): де ОЗ — обсяги продажу продукції підприємства у звітному році (періоді); ОПП — обсяги продажу продукції підприємства у попередньому році (періоді); 2) частка ринку, яку контролює підприємство (Р): , де Оi — обсяг товарообороту і – ї продукції підприємства на даному цільовому ринку; Оiз — загальні обсяги продажу і – ї продукції всіма постачальниками на даному ринку; 3)ефективність маркетингу (ЕМ): , де О — валовий товарооборот підприємства; Ч — чисельність працівників маркетингової служби; динаміка замовлень (ЗД): , де ОnЗ — кількість (обсяги) замовлень поточного періоду; ОЗПП — кількість (обсяги) замовлень попереднього аналогічного періоду; середня величина замовлень (Зс): , де ОЗ — загальний обсяг замовлень; Чс — кількість споживачів; 7)структура та динаміка клієнтів (споживачів) підприємства (старих та нових) в їхній загальній кількості в поточний період та попередньому періоді; якість обслуговування споживачів (Яос): , де КР — кількість рекламацій у вартісному виразі; 9)ефективність рекламних витрат (ЕРВ): , де ВР — сума рекламних витрат; цінова перевага продукції підприємства (ЦПРВ): , де ЦСП — середня ціна продукції підприємства;ЦСК — середня ціна продукції конкурента; 11)коефіцієнт знижок (КЗ): , де ОЗ — загальна сума наданих споживачам знижок; 12) швидкість обороту товарних запасів (КОЗ): , де ВТЗ — балансова (середньорічна) вартість товарних запасів; 13) тривалість обороту товарних запасів (ТОЗ): , 14)коефіцієнт продажу нових товарів (КН): , де ОН — обсяги продажу нових товарів.ї ВЕМП 1. Економічна модель підприємства як відкритої системи. 2. Економічний механізм як складова загального господарського механізму підприємства. 3. Внутрішні ціни та методи їх формування. 4. Планування як функція менеджменту. Поняття про внутрішнє планування. 5. Виробнича програма підрозділів основного виробництва. 6. Планування випуску продукції. Кінцева продукція. 7. Обгрунтування виробничої програми виробничою потужністю і необхідними трудовими ресурсами. 8. Витрати підрозділу та порядок їх формування. Кошториси. 9. Планування собівартості продукції в однопродуктовому виробництві. 10. Планування собівартості продукції в багатопродуктовому виробництві. Розподіл непрямих витрат. 11. Оцінка виробничої діяльності підрозділів. 12. Оцінка ефективності роботи підрозділів за показником витрат. 13. Поняття матеріальної відповідальності та її форми. 14. Стимулююча функція оплати праці. Погодинна і відрядна оплата праці. 15. Форми функціонування внутрішнього економічного механізму. Економічна модель підприємства як відкритої системи. Екон.наука розглядає декілька концепцій п-ва: -неокласичну, інституціональну, еволюційну і підприємницьку. Сучасне підприємство в ринкових умовах розглядається як цілісний економічний суб’єкт, що поєднує у часі та просторі різні соціально-економічні процеси та отримує ефект шляхом виконання системних, мультиплікативних ефектів. Сучасне підприємство є складною, відкритою. Виробничо-господарською і соціальною системою. Система – це сукупність взаємопов’язаних у єдине ціле елементів. Підприємство як система характеризується наступними особливостями: 1.підприємство є відкритою системою, яка може існувати за умови активної взаємодії з оточуючим середовищем – постачальники ресурсів, споживачі продукції,робіт і послуг, банки, страхові компанії, органи державного контролю і управління, конкуренти та інші ділові партнери. П-во зі своїми діловими партнерами функціонує у так званому загальному зовн. Середовищі (екон., соц..-культурне, політико-правове, міжн., еколог.) 2.п-ство являє собою штучну систему, яка ств. Людиною заради її власних інтересів і перш за все спільної праці. Тому очевидною характеристикою будь-якого п-ства є поділ праці. Розр. 2 форми поділу праці: -горизонтальна – поділ на складові частини загальної діяльності шляхом розкладання робіт на окремі завдання. Результатом даного поділу є формування підрозділів підприємства, які виконують певні частини заг. завдання. -вертикальна – оскільки, робота на підприємстві поділена між окремими підрозділами та виконавцями, то виникає необхідність ств. підрозділів, які б координували дії вик. інших підрозділів підприємства, контролювали їх та зд. заг. управління підприємством. Результат- ств. адміністративного персоналу підприємства. З виробничо-техн. погляду п-ство являє собою техніко-технологічний комплекс, с-му робочих машин та механізмів, які відповідають його потужності та видами продукції, що виробляється. Організаційно підприємство є виробничою од. е-ки країни з певною вн. структурою, зовн. оточенням, закономірностями функціонування та розвитку. Із соціальної точки зору – є соц.. підсистемою, завдяки якій зд. взаємодія сусп..,колективних і особистих інтересів. З економічної – є виокремленою ланкою промисловості, що визначається певною господ., фін. і екон. самостійністю. З інформаційної – є складною динамічною системою, яка характеризується великим Q, інтенсивністю та різноспрямованістю інформаційних зв’язків між підсистемами п-ва, а також зовн. оточенням. В економічному аспекті підприємство є виробн..-економ. системою, яка взаємодіє із зовн. середовищем шляхом матеріал.-енергет. обміну. Щодо адміністративно-правового статусу то п-во є юрид. особою із вст.. державою у законодавчому порядку правилами і обов’язками. Економічний механізм як складова загального господарського механізму підприємства. Економічний механізм є складовою заг. госп. механізму. Госп. механізм забезпечує взаємодію адміністративно-упр. апарату з виробничими та функціоналаьними підрозділами. Господарський механізм складається із сукупності конкретних форм і методів свідомого впливу на економіку. Осн. елементами будь-якого економ. механізму є госп. суб’єкти і відносини, у які вони вступають з приводу організації сусп. виробництва.господарські субєкти спираються у своїй дяльності на матеріальні фактори, такі як засоби виробництва, обсяг і структура продукції, пропорції продуктообміну та ін. субєкти господарювання вступають у процесі своєї діяльності в еконо. відносини, які можуть бути прямими і непрямими. Центральним у системі госп. механізму є економ. механізм, який діє через економ. інтереси як усвідомлені матеріальні потреби людей і складається з комплексу економ. способів, важелів, методів, нормативів, показників, за допомогою яких реалізуються обєктивні економ. закони. Економічний механізм під-ва має складну структуру, але осн. його складовими є: -механізм формування і використання ресурсів; - механізм управління затратами; - механізм управління фінансами; - механізм взаємодії з ринком. Функціонування підприємства як системи господарюючих елементів (підрозділів) забезпечується через його внутрішній економ. механізм. Структура цього внутр. механізму пізнається через організацію наступних напрямів діяльності: формування чітких горизональних і вертикальних звязків між підрозділами; робота по плануванню діяльності підрозділів побудова системи контролю і оцінки діяльності підрозділів; встановлення матеріальної відповідальності підрозділів; впровадження мотиваційного механізму функціонування. ВЕМП будується при дотриманні наступних науково обгрунтованих і чітко визначених принципів: принцип цільової сумісності та зосередженості; принцип безперервності і надійності; принцип планомірності, пропорційності та динамізму; демократичний принцип розподілу функцій управління; принцип науковості та обгрунтованості методів управління; принцип ефективності управління. 3. Внутрішні ціни та методи їх формування. Внутрішні ціни-це умовно-розрахункові ціни, за якими підрозділи передають один одному продукцію, виконують роботи, надають послуги. Ніякі реальні платежі при цьому не здійснюються. Внутрішні планово-розрахункові ціни є основою договірних відносин між п-вом та його підрозділами щодо матер-техн постачаннята поставки готової продукції на склад п-ва, а також між самими підрозділами стосовно поставок продукції за внутрішньою кооперацією. Внутр. ціна в практиці внутр. обліку виконує ті самі функції, що і ринкова ціна. З них найважливішими є стимулююча і вимірююча. Вимірююча появляється через облік витрат вирробництва, стимулююча функція проявляється через формування частки прибутку згідно зі структорою внутрішньої ціни. Головна мета внутр. розрахунків досягається в тому випадку, коли рівень внутр. цін забезпечує найефективніше функц-ня існуючої системи управління п-вом. Встановлення внутр. цін, особливо у великих компаніях, є досить складним і трудомістким завданням. Оскільки рух коштів згідно з внутр. цінами є лише документальним і не формує реального прибутку для п-ва, встановлення внутр. цін – це облікова операція. Внутр. ціни можуть формуватися на рівні ринкових цін на договірній основі та на основі витрат виробництва. Існують такі методи формування внутр. цін: внутр. ціни визначені за ринковими цінами- за базу приймаються поточні або усереднені ринкові ціни на внутрішньофірмові матеріали або комплектуючі вироби або ціни на аналогічну продукцію. Ціни, визначені за цією методикою не являються оптимальним інструментом внутр. розрахунків, оскільки не завжди можна визначити ринкову ціну на внутр. продукцію або ціну-аналога. В окремих випадках внутрішні товари через свою специфіку взагалі виключені з ринкового обігу (товари, при виготовленні яких використовуються секретні технології); внутр. ціни, визначені на базі факт. ціни готової прдукції- при визначенні внутр. ціни на проміжні продукти від факт. ціни готової продукції віднімають витрати виробництва і прибутки підрозділів-постачальників. Процес розрахунку здійснюються у зворотному порядку послідовності технологічного процесу виробництва. В такому випадку виникає проблема визначення величини прибутку у внутр. ціни. внутр. ціни, сформовані на договірній основі встановлюють при дотриманні наступних правил: підрозділом-партнером за внутрішньофірмовою угодою надаєтьс свобода вибору в реалізації або придбанні продукції як у внутр підрозділу так і на стороні. допускається у договірний процес мінімальне втручанння арбітражного комітету компанії; сторони зобовязані інформувати одна одну про можливі альтернативні закупівлі та продаж. внутрішні ціни визначені на основівитрат виробництва. Цей метод найбільш широко використ. вітчизняні п-ва. П-ва застосовують різні варіанти затратного методу встановлення внутр цін. В їх основу можуть бути покладені певні виробничі, прямі або непрямі змінні та граничні витрати. Крім цього, набуває поширення метод встановлення внутр. цін на основі доданих витрат виробництва. Додані витрати виробництва-це всі поточні витрати виробництва у підрозділі, для якого встановлюється розрахункова ціна за мінусом вартості куплених матеріалів і ресурсів та вартості напівфабрикатів, що поступили у даний підрозділ від інших підрозділів п-ва по внутр. поставках. комбіновані методи внутр ціноутворення. Для поєднання переваг різних методів внутрішніх розрахунків п-ва намагаються використати комбіновані методи внутрішнього ціноутворення В усіх існуючих методиках нижньою межею ціни є витрати підрозділу постачальника, а верхньою межею-ринкова ціна. 4. Планування як функція менеджменту. Поняття про внутрішнє планування. Планування як важлива функція менеджменту – це процес визначення, проектування завдань на майбутнє, умов і засобів їх виконання. Планування діяльності підприємства має 2 аспекти: внутрішній і зовнішній. Ці аспекти тісно між собою пов’язані, але мають специфічні особливості й завдання. В першу чергу для середніх та великих підприємств з розвинутою внутрішньою структурою та внутрішньо-коопераційними підрозділами. Перший аспект планування (зовнішній) стосується підприємства як юридичної особи і суб’єкта ринку, що функціонує в певному мікро- і макросередовищі. В цьому випадку підприємство розглядається як єдине ціле і за допомогою планування програмується його поведінка на ринку, напрямки розвитку та регулювання. Внутрішнє планування хоч і пов’язане із зовнішнім, є більш вірогідним і значною мірою формалізованим, оскільки стосується роботи підрозділів, які утворюють єдину виробничу систему і мають між собою встановлені технологічні зв’язки. Ця обставина дещо спрощує розроблення внутрішніх планів, проте водночас ставить високі вимоги до організації внутрішнього планування. Зміст внутрішніх планів має бути гнучким, придатним до оперативної реакції на зміни загальних планових показників та умов діяльності підприємства. При цьому зміни мусять бути збалансованими по всій системі взаємозв’язків та залежати від вибраної схеми внутрішньо-економічного управління передусім від ступеня самостійності підрозділів. Приблизний план підрозділів підприємства подано на рисунку: Комплексний план виробничого підрозділу підприємства: 1)Підрозділи внутрішньої кооперації – центри витрат: 2)Підрозділи суб’єкти ринку – центри прибутку:
- план виробництва - план маркетингу
- план кадрів та оплати праці - план виробництва
- план організаційно-технічного розвитку - план кадрів та оплати праці
- план витрат - план організаційно-технічного розвитку
- фінансовий план
Рис.1. Приблизний склад розділів плану структурно-виробничих одиниць підприємства Важливою особливістю внутрішніх планів є їх орієнтація на вирішення тактичних завдань в межах короткострокового періоду (року). Довгострокові плани стратегічного розвитку розробляються і реалізуються на рівні підприємства., проте таке розмежування горизонту планування не є абсолютним і залежить від статусу структурних одиниць підприємства, а також розділів плану. Система внутрішнього планування на підприємстві умовно поділяється на 2 групи: 1.Техніко-економічне планування є комплексним і охоплює всі основні сфери діяльності. 2.Оперативно-календарне стосується лише виготовлення продукції і передбачає календарну узгодженість виробничих процесів, що виконуються в структурних підрозділах аж до робочих місць з урахуванням послідовності виробництва продукції та їх основних частин, тривалості циклів обробки і складання. 5.Виробнича програма підрозділів основного виробництва. Виробнича програма підрозділів основоного виробництва – це сукупність продукції певної номенклатури і асортименту, яка має бути виготовлена у плановому періоді у визначених обсягах згідно із спеціалізацією і вир. потужністю цих підрозділів. Порядок розробки вир. програми підрозділів підприємства залежить від призначення їх продукції та економічного статусу, також має значення технологічний зв’язок між підрозділами, ступінь завершеності в них циклу виготовлення продукції, спрямування її на подальшу обробку, внутрішні коопераційні потреби, чи на ринок за межі під-ва. План вир-ва продукції охоплює виготовлення продукції за номенклатурою і загальними обсягами у певному вимірі. Завдання за номенклатурою на план. період складається з переліку найменувань продукції яку слід виготовити та її обсяг у натурал. виразі. Завдання виробничим підрозділам доводяться у плановооблікових одиницях або номенклатурних позиціях. Плановий випуск продукції цеху розподіляється між дільницями у відповідності з їх спеціалізацією. При цьому повинні бути забезпечені комплексність виготовлення всіх деталей і рівномірне вир-во. Виготовлення деталей на всіх стадіях технологічного процесу повинно бути комплектним. Для цього необхідна організація планування і обліку виготовлення продукції на рівні бригади. Планово-обліковими одиницями на рівні бригади є бригадокомплекти.Бригадо-комплект-це набір заготовок, деталей, вузлів, що входять у певний виріб і виготовляються конкретною бригадою. Крім планування випуску продукції у натурал. виразі визначається загальний її обсяг у межах певного підрозділу. Основним показником обсягу продукції підрозділу є його кінцева продукція.Вк-випуск кінцевої продукції підрозділів у грошовому виразі;n-кіл-сть найменувань виробів, що виготовляються у підрозділі;Ni-випуск виробів і-го найменування у натуральному виразі.Ці-ціна і-го виробу. У підрозділах з тривалим виробничим циклом виробленої продукції її обсяг за певний період виражається показником „Валова продукція”:-зміна залишків незавершеного вир-ва за розрахунковий період.Універсальним заг. вимірником обсягу продукції є ціна. Ціна досить часто застосовується для визначення обсягу продукції підрозділів під-ва. На практиці досить широко обсяг продукції чи виконані роботи вимірюються у нормованому часі на її виготовлення (в нормогодинах). Нормований час як вимірник обсягу продукції застосовується передусім у підрозділах технологічної спеціалізації, а також на вир. дільницях і в бригадах. Основна перевага цього вимірника в його простоті і доступності. Планування випуску продукції. Кінцева продукція. Плановий випуск продукції цеху розподіляється між дільницями у відповідності з їх спеціалізацією. При цьому повинні бути забезпечені комплексність виготовлення всіх деталей і рівномірне вир-во. Виготовлення деталей на всіх стадіях технологічного процесу повинно бути комплектним. Для цього необхідна організація планування і обліку виготовлення продукції на рівні бригади. Планово-обліковими одиницями на рівні бригади є бригадокомплекти.Бригадо-комплект-це набір заготовок, деталей, вузлів, що входять у певний виріб і виготовляються конкретною бригадою. Крім планування випуску продукції у натурал. виразі визначається загальний її обсяг у межах певного підрозділу. Основним показником обсягу продукції підрозділу є його кінцева продукція.Вк-випуск кінцевої продукції підрозділів у грошовому виразі;n-кіл-сть найменувань виробів, що виготовляються у підрозділі;Ni-випуск виробів і-го найменування у натуральному виразі.Ці-ціна і-го виробу. У підрозділах з тривалим виробничим циклом виробленої продукції її обсяг за певний період виражається показником „Валова продукція”:-зміна залишків незавершеного вир-ва за розрахунковий період.Універсальним заг. вимірником обсягу продукції є ціна. Ціна досить часто застосовується для визначення обсягу продукції підрозділів під-ва. На практиці досить широко обсяг продукції чи виконані роботи вимірюються у нормованому часі на її виготовлення (в нормогодинах). Нормований час як вимірник обсягу продукції застосовується передусім у підрозділах технологічної спеціалізації, а також на вир. дільницях і в бригадах. Основна перевага цього вимірника в його простоті і доступності. Обгрунтування виробничої програми виробничою потужністю і необхідними трудовими ресурсами. Алгоритм розрахунку ВП-ми (плану в-ва прод-ї) та її обґрунтування виробничою потужністю у спрощеному вигляді може бути зведений до наступних процедур: 1. Аналізується портфель замовлень. 2. Проводиться перерахунок асортименту портфеля замовлень на один вид проду-ї, прийнятий як виріб-представник. 3. Аналізується використання середньорічної ВП в зв. періоді. В процесі аналізу визн-ся досягнутий рівень використання ВП, рівень прогресивності використовуваної техніки та технології; досягнутий рівень організації в-ва та праці на п-ві, чи достатньо потужностей для виконання обсягу продажів на пл. рік. Розрахунок рівня використання потужностей проводиться в натуральному та вартісному виразі. Якщо проект ВП-ми не забезпечує достатнього завантаження виробничих потужностей, необхідно шукати додаткові можливості збільшення обсягу продажів та довантаження виробничих потужностей за рахунок додаткових замовлень. Якщо план продажу > ВП, то з метою збереження покупців необхідно провести комплекс заходів щодо ліквідації "вузьких місць" та ^ВП. 4. Планується коефіцієнт використання ВП в пл. періоді. 5. Визн-ся можливий випуск прод-ї на основі діючих виробничих потужностей. 6. Проект ВП-ми порівнюється з ВП по кожному виробу-представнику, після досягнення балансу між виробничою потужністю та проектом програми дається економічна оцінка проекту плану в-ва. Розробляють баланс виробничих потужностей, де відображають вхідну, вихідну і середньорічну потужність, а також введення і вибуття потужностей. Баланс ВП за видами прод-ї на кінець пл. року розраховується як сума потужності на початок року та її приросту за мінусом вибуття. Обгрунтування ВП-ми необхідними трудовими ресурсами Точніші розрахунки чисельності необхідно робити окремо за певними категоріями персоналу робітників-відрядників на основі показників трудомісткості прод-ї, фонду робочого часу і рівня виконання норм; робітників-почасовиків — з урахуванням закріплених зон і трудомісткості обслуговування, норм чисельності персоналу, трудомісткості, нормованих завдань, фонду робочого часу; учнів — з урахуванням потреби в підготовці нових робітників і планових строків навчання. Залежно від специфіки в-ва використовують різні методики визначення чисельності основних робітників. Розраховуючи чисельність основних робітників за трудомісткістю робіт, насамперед потрібно визначити к-ть робочого часу, необхідного для виконання ВП-ми. Для цього визн-ть к-ть нормо-год., необхідну на програму, яка = к-ті прод-ї, помноженої на чинну норму часу на один виріб. Ураховуючи, що установлені норми часу (виробітку), перевиконуються, необхідно скоригувати потребу в нормо-год., розраховану на підставі чинних норм часу, на коефіцієнт перевиконання цих норм. Для визн-ня чисельності основних робітників необхідно також визначити реальний фонд робочого часу. Для цього розробляють баланс робочого часу одного робітника, в якому обчислюють три види робочого часу: календарний — к-ть днів протягом пл. року; номінальний — календарна к-ть днів у пл. році з відрахуванням вихідних і святкових днів; плановий реальний, або ефективний, фонд робочого часу, який одержуємо після відрахування з номінального фонду цілоденних втрат робочого часу, пов'язаних із планованими черговими відпустками, неявками з причини хвороби, відпустками у зв'язку з вагітністю та пологами, виконанням службових і державних обов'язків. Якщо до пл-го реального фонду часу одного робітника додати фактичну відпустку з дозволу адміністрації, прогули і цілодобові простої, то одержимо звітний баланс робочого часу одного робітника. 8. Витрати підрозділу та порядок їх формування. Кошториси. Враховуючи важливість рівня витрат для виробничої та іншої діяльності, їх формуванням слід управляти. Управління витратами – це процес цілеспрямованого формування витрат щодо їх видів, місць виникнення та носіїв при постійному контролі рівня витрат і стимулюванні їх зниження. Управління витратами передбачає їх диференціацію за місцями формування та центрами відповідальності. Цент відповідальності – це організаційна єдність місць витрат з центром відповідальним за їх рівнем. Формування місць витрат і центрів відповідальності здійснюється за функціональними та територіальними ознаками. За центрами відповідальності складають кошториси, обчислюють фактичні витрати, а для виробничих підрозділів визначають собівартість одиниці продукції. Витрати підрозділів підприємства утворюються в процесі формування та використання певних видів ресурсів для досягнення чітко визначеної мети. Найбільш повний і розгорнутий склад витрат властивий відносно самостійним підрозділам, що випускають готову продукцію на ринок. Для інших підрозділів склад витрат обмежується прямими і непрямими витратами. Виробничим дільницям і бригадам планують, як правило, окремі елементи витрат, що залежать від їх роботи. Перевитрати виробництва у порівнянні з плановим завданням покриваються відповідними підрозділами за рахунок власного прибутку. В основі групування витрат, що формують собівартість продукції лежать такі ознаки: 1.Ступінь однорідності витрат (одноелементні і комплексні витрати); 2.Спосіб віднесення витрат на окремі види продукції (прямі і непрямі витрати); 3.Зв'язок з обсягом виробництва (постійні і змінні); 4.За часом виникнення розрізняють витрати поточного періоду, витрати майбутніх періодів і майбутні витрати; 5.Класифікація за економічними елементами; 6.За статтями калькуляції. Основною формою планування витрат підрозділів є складання їх кошторисів. Кошторис охоплює усі витрати підрозділу на вир-во продукції за плановий період не залежно від ступеня її готовності. Кошторис витрат виробництва – це сума витрат його підрозділів, пов’язаних з основною діяльністю, не залежно від того відносяться вони на собівартість продукції чи ні. Метою складання кошторису витрат на вир-во є встановлення всієї суми витрат на вир-во в плановому році. Сюди включаються всі витрати на вир-во товарної продукції, а також витрати, пов’язані із зміною залишків незавершеного вир-ва, витрат майбутніх періодів та інші. Кошториси виконують такі важливі функції як організуюча, контролююча і стимулююча. Організуюча – полягає в тому, що, маючи встановлену планову величину витрат, працівник, відповідальний за їх рівень, намагається дотримуватись чинного регламенту і норм використання ресурсів. Кошториси дають змогу контролювати роботу працівників, відповідальних за рівень витрат. Це здійснюється порівнянням фактичних витрат з плановими, передбаченими кошторисами. Відхилення аналізується і це є основою для реалізації стимулюючої функції. В кошторисі підрозділів розробляються на основі виробничої програми підрозділів, відповідної нормативної база, а також цін і тарифів на ресурси. Структурно кошторис може будуватися за статтями і елементами витрат. На практиці для центрів відповідальності високого рівня домінує постатейна структура кошторисів. Кошторис витрат цеху охоплює як прямі витрати (сировина й матеріали, куповані вироби і напівфабрикати, паливо та енергія), так і непрямі (загально виробничі витрати). Загально виробничі витрати узагальнюються в окремому кошторисі, який складається на рік з поквартальним розподілом. Витрати, що входять до складу загально виробничих з огляду на їх функціональне призначення поділяються на 2 групи. Це витрати на утримання та експлуатацію машин і устаткування та витрати на організацію і управління виробництвом. Витрати на утримання та експлуатацію машин і устаткування охоплюють широке коло витрат, необхідних для роботи устаткування в режимі виробничого процесу, а також для підтримання його в стані готовності до експлуатації: амортизаційні відрахування, витрати на експлуатацію устаткування, витрати на оплату праці обслуговуючого персоналу з відрахуваннями, витрати на ремонт, витрати на внутрішні переміщення вантажів, витрати на швидкозношувальний інструмент і пристосування. Витрати на організацію і управління вир-вом для підрозділу рівня цеху включають: а) витрати на управління вир-вом (оплата праці з відрахуваннями); б) витрати на інформаційне забезпечення управління. Витрати на службові відрядження, що стосуються роботи даного підрозділу в межах установлених норм. Амортизаційні відрахування по об’єктах загально-виробничого призначення. Витрати на обслуговування вир-ва (оплата праці з нарахуваннями обслуговуючому персоналу, а саме контролерів, прибиральників). Витрати на охорону праці та технічну безпеку. Витрати на утримання будівель, споруд, інвентарю (опалення, освітлення, прибирання). Витрати на швидкозношувальний інвентар. Некапітальні витрати на удосконалення технології, організації вир-ва та підвищення якості продукції. 9. Планування собівартості продукції в однопродуктовому виробництві. В умовах одно продуктового вир-ва калькулювання є найпростішим і найточнішим, оскільки усі витрати підрозділу розглядаються як прямі. Одно продуктове вир-во може мати 2 різновиди: 1.Весь продукт однорідний, однієї споживчої якості і складності виготовлення 2.Продукт має різні варіанти якостей, властивостей, які потребують різних витрат часу і/або ресурсів. У першому випадку калькулювання здійснюється методом прямого ділення загальної суми витрат на обсяг кінцевої продукції в натуральних одиницях. У другому випадку калькулювання здійснюється за коефіцієнтами еквівалентності. Особливість цього методу заклечається в тому, що кожному варіанту продукту присвоюється певний коефіцієнт, який свідчить про його відносну відмінність від базового сорту. Такі коефіцієнти обчислюються емпірично, наприклад, порівнянням трудомісткості виготовлення, тривалості виробничого циклу. Для базового варіанту чи сорту продукту коефіцієнт дорівнює 1. Одно продуктове вир-во має обмежену сферу застосування, більш розширеним є багато продуктове вир-во, коли одночасно або в одному звітному періоді виготовляються різні вироби. У цьому випадку собівартість окремих виробів обчислюється за статтями калькуляції. 10. Планування собівартості продукції в багатопродуктовому виробництві. Розподіл непрямих витрат. Основна проблема калькулювання в багато продуктовому вир-ві полягає в розподілі непрямих витрат. Оскільки загально-виробничі витрати підрозділів об’єднані на одному рахунку, то до їх розподілу слід підходити з урахуванням конкретних умов вир-ва. Якщо прийнята одна база розподілу, то загально-виробничі витрати розподіляються на її основі у загальній сумі. Якщо одна база розподілу не забезпечує належної точності, доцільно розподіляти окремо витрати на утримання та експлуатацію обладнання і устаткування, і окремо витрати на організацію і управління вир-вом. На практиці досить поширеними є наступні методи розподілу непрямих витрат: 1.пропорційно основній ЗП виробничих робітників: Со.в.=Сз.о.*Рв/100 Со.в. – загально-виробничі витрати на один виріб або одну калькуляційну одиницю, грн. Сз.о. – основна ЗП виробничих робітників на один виріб, грн. Рв – відношення загально виробничих витрат до основної ЗП, %. Величина Рв розраховується по цеху як відношення річного кошторису загально-виробничих витрат цеху до фонду основної ЗП по цеху за цей же період. Перевага цього методу в його простоті, але він має ряд суттєвих недоліків, особливо стосовно розподілу витрат, пов’язаних з утриманням і експлуатацією устаткування. Недоліки: А) ЗП не є точною базою розподілу загально-виробничих витрат (ЗВВ), оскільки в умовах різного рівня механізації праці вона адекватно не відображає затрат машинного часу Б) витрати на кожний виріб обчислюються як середній по підрозділу не залежно від того, на якому устаткуванні виріб обробляється В) в умовах комплексної механізації і автоматизації вир-ва функції робітників зводяться до контролю і регулювання роботи виробничих систем, тобто за цих умов ЗП не може нормуватися по операційно. 2.пропорційно часу обробки виробів, тобто на основі середніх витрат на 1 маш.-год роботи. Середні витрати на 1 маш.-год роботи визначається як відношення річної суми ЗВВ по кошторису до загального завантаження устаткування цеху за цей же період. Цей метод досить поширений у заруб практиці. Недоліки: А) витрати на організацію і управління вир-вом залежить не лише від кількості машинного парку і часу його роботи, але і від кількості працівників і трудомісткості процесів Б) експлуатаційні витрати за одиницю часу на різних машинах не однакові. 3.розподіл ЗВВ залежно від часу обробки виробу і собівартості 1 маш.-год роботи конкретного устаткування. Відмінність цього методу від попереднього заклечається в тому, що береться не середня по всьому устаткуванню собівартість маш.-години, а обчислюється її величина по кожній окремій групі однотипних машин. Процедура впровадження цього методу наступна: * устаткування розподіляється на групи взаємозамінних машин з приблизно однаковими витратами на 1 маш.-год роботи. В окрему групу об’єднуються робочі місця для ручних робіт. * по кожній групі устаткування складається кошторис на утримання устаткування. * визначається завантаження кожної групи устаткування в маш.-год. * обчислюються витрати на 1 маш.-год роботи устаткування діленням витрат за кошторисом на завантаження в маш.-год. Витрати на 1 маш.-год роботи устаткування є основною нормативною базою цієї методики. Витрати на утримання і експлуатацію машин і устаткування на певний виріб обчислюється наступним чином: Со.ц.=?См.г.j*tj m – кількість груп устаткування, на якому обробляються вироби См.г.j – собівартість маш.-год роботи устаткування j-тої групи Tj – затрати часу в маш.-год на обробку виробу на j-й групі устаткування. Зазначена методика дає змогу істотно підвищити точність калькулювання, але має недолік: нормативи витрат на 1 маш.-год роботи устаткування і відповідно її собівартість значною мірою залежать від завантаження устаткування. За рівномірного завантаження устаткування в часі собівартість маш.-год його роботи досить стабільна. При нерівномірному завантаженні устаткування нормативи ставки витрат на 1 маш.-год треба перераховувати, а це вимагає додаткових витрат ресурсів. 11. Оцінка виробничої діяльності підрозділів. Оцінка результатів виробництва осн. структ. підрозділів п-во, оскільки є надзвичайно важливою виг. Продукції є головною метою і змістом їх діяльності. Виробництво продукції контролюється і оцінюється за такими показниками: 1.заг. Q виробництва продукції 2.виконання плану ви-цтва з номенклатури або комплектності 3.ритмічність виробництва 4.якість продукції Заг. Q ви-цтва визначається у прийнятому вимірнику і за результатами зв. Періоду оцінюється відповідність його факт. рівня плановому або визн. темп зміни порівняно з попереднім періодом. У підрозділах з тривалим циклом виг. продукції замість кінцевої береться валова продукція. Перевиконання плану цього показника не завжди є доцільним. Перевиконання плану є доцільним лише тоді, коли вцьому є вн. Потреба або можливість додаткового продажу на ринку. В ін.. випадку це може призвести до необхідності зб. НВ та його некомплектності. Виконання плану виробництва в номенклатурі продукції обчислюється в наступному порядку: -на плановий Q продукції ділиться фактична його величина, але без врахування перевиконання плану за окремими номенклатурними позиціями. На підприємствах контроль і управління виробн.. діяльністю зд. диспетчерська служба. Ритмічність виробництва є показником рівня організації виробн.. діяльності. В загальному ритмічним є таке виробництво, у якому в рівні проміжки часу виготовляється однакова кількість продукції. З практичної точки зору таке розуміння ритмічності прийнятне лише в масовому та великосерійному виробництві, де є регулярна повторюваність виг. продукції. В інших типах виробництва ритмічність означає рівномірну роботу підрозділів у відповідності з календарними планом графіком. Узагальнюючим показником ритмічності підрозділів є коефіцієнт ритмічності, який характеризує календарну відповідність фактично виконаної роботи вст.. плановому завданню. Цей коеф. обчислюється як відношення факт. Q продукції виготовленої за певний відрізок часу до Q продукції передбачений планом на цей же відрізок часу. Якістю продукції називається сукупність таких її властивостей, що обумовлюють придатність даної продукції задовольняти визначені потреби відповідно до її призначення. П-к якості продукції це кількісна характеристика 1 або декількох властивостей продукції, що входять до складу її якості розглянута стосовно визн. умов її створення і експлуатації або споживання. 12. Оцінка ефективності роботи підрозділів за показником витрат З точки зору підрозділу його витрати можуть виражатися як абсолютним так і відносним показником. Відносні п-ники – це витрати на од. продукції або на одиницю виміру Q п-ції. Переваги цих показників полягають в тому, що їх факт. і планові величини порінюються безпосередньо без будь-яких коригуавнь. Абсолютний по-ник витрат є уніерсальним і найбільш поширеним для оцінки роботи підрозділів. Він дає змогу порівняти факт. витрати з план., виявити відхилення за окремими видами витрат і в подальшому зясувати причини цих відхилень. Осн. проблема яка при цьому виникає полягає в необхідності перерах. План. Витрати на факт. Q виробництва для забезпечення порівняності факт. і план. сум витрат. Такі перерахунки не потрібні лише в тому випадку, коли факт. Q виробництва точно співпадає з план. До показників оцінки рівня витрат і C продукції підрозділів відносять: 1.Сод. продуції 2.собівартість кінцевої продукції 3.собівартість валової продукції Оцінка собівартості продукції аідрозділу зд. в результаті співвідношення сукупних витрат виробництва підрозділу до Q виробленої продукції протігом визначеного періоду. Для оцінки С. кінцевої продукції необхідно собівартість товарної продукції скоригувати на зміну залишків нереалізованої продукції підрозділом. Для оцінки собівартості валової продукції необхідно з кошторису витрат виключити ті витрати, які не вкл. у виробничу собівартість, виключити приріст або додати зменшення залишків витрат майб. періодів та залишків майб. платежів. 13. Поняття матеріальної відповідальності та її форми. Підприємство несе відповідальність за виконання зобов’язань щодо поставок продукції та її якості перед споживачами та державою. Є 2 види споживачів продукції : підприємства ; населення. На підприємствах здійснюється виробниче споживання. Куплена продукція стає факторами виробництва, яке має чіткий регламент за часом. Тому важливим є своєчасна поставка продукції заданої якості. При порушенні термінів поставки невідповідності її якості встановленим вимогам підприємство – споживач зазнає певних збитків, чим порушується еквівалентність товарно – грошових відносин між партнерами. Захист економічних інтересів потерпілої сторони здійснюється через правовий механізм М.В.-сті. Підприємства, що виробляють продукцію кінцевого призначення ( предмети народного споживання ), відповідають перед населенням за її якість згідно із ЗУ „ Про захист прав споживачів ”. Цей Закон передбачає М. В. за виготовлення і продаж неякісних товарів у таких формах, як їх обмін, повернення грошей, компенсації втрат і т. п. Відносини між підприємствами ґрунтуються на договірній основі. Така сама форма регулювання зв’язків з певною модифікацією поширюється і на підрозділи, що мають високий рівень операційної самостійності. Підприємства матеріально відповідають за виконання господарських договорів, у яких зазначаються санкції за порушення зобов’язань. Підрозділи, діяльність яких обмежується внутрішніми відносинами на підприємстві, відповідають за виконання планових завдань з виготовлення продукції та її внутрішньо – виробничих поставок. М. В. підприємств та їх підрозділів – суб’ктів ринку за виконання своїх зобов’язань перед контрагентами здійснюються у формах штрафних санкцій та відшкодування збитків. Штрафні санкції – це попередньо встановлені виплати за певні порушення. Їх особливість полягає в тому, що вони фіксовані і кількісно прямо не пов’язані з величиною збитків потерпілої сторони. У договорах штрафи можуть встановлюватися на певну сумуза факт порушення. Штрафним санкціям більш властива карально – профілактична функція, ніж компенсаційна. Тому для компенсації економічних втрат і підтримання еквівалентних відносин важливе значення має така форма М. В. як відшкодування збитків спричинених порушень господарських договорів і невиконанням інших взятих на себе обов’язків однією із сторін. Економічні збитки в широкому розумінні включають : Втрачену вигоду, яка виникає внаслідок : невиконання договірних зобов’язань по обсягу поставок ; невиконання договірних зобов’язань по термінах поставок ; порушення термінів впровадження нової техніки. Прямі матеріальні витрати, що виникають внаслідок : порушення норм, нормативів та лімітів ; псування, втрати та крадіжки матеріальних ресурсів ; аварійних та непланових ремонтів ; анулювання браку ( виправлення ). Непродуктивні витрати : анульовані замовлення ; простої обладнання та робітників ; надурочні роботи. Якщо договірні зобов’язання одночасно порушили кілька контрагентів, то кожен з них відповідає за величину спричинених ним збитків. В тому випадку, коли виділити величину збитків, завданих кожним контрагентом не можливо, загальна їх сума розподіляється між усіма винуватцями рівними частками. 14. Стимулююча функція оплати праці. Погодинна і відрядна оплата праці. Оплата праці виконує 2 осн. Ф-ції.: відтворювальну -стимулюючу тобто оплата праці повинна забезпечувати відтворення здатності до праці та якість життя на нормал. рівні і водночас спонукати працівника до оптимальних дій у межах своєї компетентності. Стимулююча сила з\п обумовлена ступенем залежності її величини від результатів праці конкретних умовах д-сті. На практиці ця вимога не завжди реалізується сповна, тому що тоді досить часто не за результати праці, а за кількість плати певної складності, вважаючи що між ними є прямий зв'язок. Відповідно існує 2 форми оплати праці: 1.відрядна 2.погодинна При відрядній оплаті праці величина заробітку визначається відрядною розцінкою за од. продукції чи роботи і кількістю останьої. Ця форма з\п стимулює передусім кількісний результат праці, тобто продуктивність. Чим більша продуктивність праці тим більший заробіток. Осн. переваги відрядної з\п: -забезпечується прямий зв'язок між оплатою праці та її кількісним результатом; -обчислення заробітку є методично простим і зрозумілим для кожного працівника. Недоліки: -можливе послаблення уваги до якості продукції з боку виконавців технолог. операцій з метою спрямування всіх зусиль на кількісний аспект роботи; -спокуса порушення оптимальних режимів технолог. операцій, їх надмірної інтенсифікації, недодержання регламенту обслуг.машин, техніки безпеки, що призводить до додаткових витрат -складна і трудомістка робота з нормування праці, вст.норм виробітку і відрядних розцінок та невдоволення їх рівнем з боку окремих працівників. Відрядну оплату праці рац.застосовувати за таких умов: -можливе чітке кількісне вимірювання результатів праці та їх залежності від 1 або кількох працівників. -працівники мають можливість збільшувати виробіток чи обсяг виконаної роботи -існує точний облік роботи кожного виконавця -є потреба на певній дільниці стимулювати підв.продлуктивності праці або збільшувати обсяг продукції -на належному рівні організоване нормування праці Погодинна оплата праці передбачає залежність заробітку від вст. тарифної ставки за од.часу роботи і тривалості останього у розрахунковому періоді. При зростанні продуктивності праці величина з\п на од.прдукції знижується і навпаки. Тому мають бути створенні належні умови для підтримання нормальної інтенсивності роботи інакше є ризик підв.собівартості продукції внаслідок низької продуктивності праці. це вважається основним недоліком погодинної оплати праці. Застосування погодинної оплати праці доцільно в таких випадках: -коли результат процесу визначається машиною або системою машин і працівник не може безпосередньо впливати на його величину -результат праці не можна вимірювати кількісно і відповідно не має можливості вст..норми виробітку і розцінки. -коли якість результатів праці, а значить і сама праця є визначальним чинником, а кількісний результат особливого значення не має -робота є небезпечною для працівника -коли завантаження роботою нерегулярне і має імовірнісний характер 15. Форми функціонування внутрішнього економічного механізму. Вибір режиму функц-ня ВЕМ визначається призначенням продукції та розмірами п-ва. До осн форм функц-ня ВЕМ належать: пряме планове регулювання д-сті з боку центр. апарату управління за деталізованою системою показників. Така форма застосовується на держ п-вах, а також середніх та великих акц. товариствах. Переваги: визначеність і простота функц-ня і впровадження; деталізований розподіл функц-ного навантаження; високий ступінь координації. Недоліки: низька адаптивність до змін у структурі госп-ня; низький ступінь самостійності підрозділів. Головним завданням такої форми фнукц-ня ВЕМ є виконання план. завдань д-сті субєкта госп-ня. договірне регулювання д-сті. Ця форма передбачає налагодження конструктивних відносин між п-вом і його підрозділами на основі укладених угод. Сферою застосування такої форми виступаютьп-ва колективної і прватної форм власності, а іноді і держ. п-ва. Переваги: наявність реального економ. інтересу; високий ступінь самостійності підрозділів; відповідальність підрозділу за результати праці. Недоліки: функціональна, а іноді і структурна відокремленість підрозділів може призвести до порушення технологічної системи в-ва; породжує складність взаєморозрахунків підрозділів п-ва; Головним завданням такої форми функц-ня ВЕМ є отримання прибутку. синтезоване регулювання д-сті. Ця форма передбачає поєднання в собі рис двох попередніх форм. Застосовується на п-вах, які потрапили у скрутне становище. Переваги: визначає основні і другорядні напрями д-сті підрозділів і зосереджує увагу на домінуючих; спрощує відносини між підрозділами і апаратом управління; поєднує координацію і контроль з відносною самостійністю. Недоліки: практично відсутнє матер. стимулювання роботи підрозділів; ймовірність виникнення складних взаємовідносин між підрозділами і п-вом в цілому (перекладання відповідальності). Головним завданням такої форми функц-ня ВЕМ є забезпечення виконання критичних показників д-сті при використанні мінімуму ресурсів.
