Доповідь
Іван Нечуй-Левицький (1838—1918)
Іван Семенович Нечуй-Левицький — видатний український прозаїк другої половини XIX ст., який відкрив нову сторінку в розвитку української прози, створив класичні зразки психологічної соціально-побутової повісті й оповідання.
Народився 25 листопада в м. Стеблеві (тепер Корсунь-Шевченківського району на Черкащині) у родині священика. Початкову освіту Іван Левицький здобув у духовному училищі при Богуславському монастирі, до якого вступив 1847 року. В автобіографії він писав, що наука була «суха, мертва та абстрактна». Після шестирічного навчання в бурсі Іван Семенович вступив до Київської духовної семінарії, де з захопленням читає художню літературу, зокрема твори Шевченка, Пушкіна, Гоголя та інших письменників. Навчаючись у семінарії, майбутній письменник вивчив французьку мову й ознайомився з творами Сервантеса, Данте, Шатобріана. Закінчивши духовну семінарію, він деякий час живе дома, вивчає німецьку мову, згодом почав учителювати в Богуславському духовному училищі. З 1861 року навчається в Київській духовній академії, де багато працює над самоосвітою, читає журнали «Современник», «Русское слово», «Основу» — єдиний в усій імперії український журнал. Іван Семенович зазначав у автобіографії, що «Основа» та «Кобзар» Шевченка навели його на думку, що треба писати по-українськи. Успішно закінчивши духовну академію зі званням магістра богослов’я, Левицький порушив родинну традицію і служителем церкви не став. Він задовольняється скромною професією вчителя, викладає словесність у Полтавській духовній семінарії.
Перший твір письменника — повість «Дві московки». Вона була надрукована 1868 року у Львівському журналі «Правда», де пізніше з’явилися й інші твори І. Нечуя, як назвав себе письменник. Це був час, коли діяв неймовірно жорстокий циркуляр царського міністра Валуєва про заборону не лише писати, але й розмовляти українською мовою. Розуміючи, що йому не втриматись у духовній семінарії, якщо буде писати рідною мовою, Нечуй-Левицький домагається призначення в жіночу гімназію м. Каліш, де стає викладачем російської мови та літератури, історії, географії. Згодом його було переведено вчителювати до Седлецької жіночої гімназії. Відстоюючи інтереси народу, Іван Семенович виступав за соціальні й національні права українців, читав власні твори гімназисткам, що було дуже небезпечно навіть на околиці «тюрми народів». Роки педагогічної діяльності в Каліші й Седлеці були для Нечуя-Левицького періодом творчого піднесення. Тут були написані оповідання «Рибалка Панас Круть», повість «Причепа», перші розділи роману «Хмари». У 1872 р. у Києві виходять «Повісті І. Нечуя».
З 1873 року Нечуй-Левицький переїжджає на роботу до Кишинівської чоловічої гімназії, де працював класним наставником і викладачем російської мови та літератури, старослов’янської та латинської мов і логіки. Двадцять років віддав він навчанню й вихованню гімназичної молоді в Кишиневі. Саме на ці роки припадає плідна літературна діяльність письменника. Тут він пише й публікує кращі свої твори з життя українського села: «Баба Параска та баба Палажка», «Бурлачка», «Старосвітські батюшки й матушки», «Чортяча спокуса».
Зв’язки письменника з М. Драгомановим, палкі промови, скеровані проти царського уряду, які він виголошував перед молоддю, викликають пильну увагу департаменту поліції. За бунтівливим учителем встановлюється жандармський нагляд. Отже, дострокова відставка Левицького 1885 року була зумовлена не тільки поганим станом здоров’я, а й цими обставинами. Письменник переїжджає до Києва, де продовжує літературну творчість, пишучи художні твори, етнографічні нариси та статті. В останні роки діяльності Нечуй-Левицький створив ряд лінгвістичних праць: «Сьогочасна часописна мова на Україні», «Криве дзеркало української мови», «Граматика української мови». Письменник відстоював чистоту й багатство української літературної мови, дбав про її близькість до народних джерел. У власній творчій практиці Нечуй-Левицький значно поширив літературну лексику й фразеологію, зокрема вводив слова на означення понять первісного фабрично-заводського побуту й праці, відтворив мову інтелігенції, духівництва тощо.
Старий і знесилений письменник потрапляє в притулок для безрідних пристарілих людей. Там він і помер 15 квітня 1918 року. Поховано Нечуя-Левицького на Байковому кладовищі в Києві.
Найголовнішою заслугою видатного реаліста було правдиве змалювання народного життя, нестерпних умов побуту й праці трудящих, засудження сваволі панівної верхівки. Письменник сприймає реалістичні й демократичні традиції Т. Шевченка, Марка Вовчка і робить рішучий крок уперед від ліричної оповідної манери. І. С. Нечуй-Левицький перший в українській літературі пише твори, складні за будовою, в яких наявні не одна, а кілька сюжетних ліній, що переплітаються між собою. У повісті «Микола Джеря» письменник цілком перейнявся народною психологією і виявив глибоке співчуття до народних повстань проти соціального гноблення.
Психологічна соціально-побутова повість «Микола Джеря» є одним з найбільших досягнень української класичної прози другої половини ХІХ століття. У цьому творі розповідається про життя й боротьбу українського селянина-бунтаря в часи кріпаччини та в перші пореформені роки, про його безперервні конфлікти з суспільством, заснованим на насильстві та несправедливості.
У центрі повісті — узагальнений образ народного бунтаря, прототипом якого став селянин Степанченко-Джерун. Новаторство письменника полягало в тому, що він подає образ Миколи Джері в розвитку. На початку твору Нечуй-Левицький описує привабливу зовнішність здібного кріпацького сина, сповненого мрій про щасливе майбутнє життя. Адже він і працьовитий, і чесний, і порядний. Наділений природним розумом, він поступово усвідомлює, що приречений усе життя працювати на «чужих багатющих людей». І біль душі, викликаний знівеченим життям батьків-кріпаків, і обурення нелюдським ставленням осавули до Нимидори, і глибоке співчуття людському горю — все це примушує сміливу, рішучу людину протестувати проти обурливої соціальної несправедливості. Письменник підкреслює волелюбність свого героя. Саме цим прагненням до волі й пояснюється втеча Миколи з рідного села. Нечуй-Левицький перший в українській літературі змалював реалістичні образи заробітчан. Тяжка, виснажлива праця на заробітках змінює зовнішній вигляд героя. Але його бунтарська енергія лишається незмінною. Вона з новою силою виявляється в протесті проти несправедливості багатіїв і через двадцять років, коли Микола повертається в рідне село після скасування кріпацтва.
Глибоке співчуття викликають і образи знедолених кріпаків Петра Джері та його дружини, і заробітчанина Петра Кавуна, який помирає на чужині, і дружини Миколи Нимидори, життя якої було знівечене кріпосницьким лихоліттям. Викриваючи панщину як найганебніше явище суспільства, відтворюючи правдиві картини тяжкої праці заробітчан на цукроварні, на риболовецькому промислі, письменник реалістично змальовує образи гнобителів народу: пана Бжозовського, посесора Бродовського, отамана рибалок Ковбаненка. Іван Франко справедливо назвав повість «Микола Джеря» історією всього українського селянства в ту важку епоху, написану в однім широкім образі. У зображенні Миколи Джері письменник виявив сміливість, показавши в період жорстокої царської реакції непримиренного борця проти світу гноблення.
У 1879 році вийшла з друку повість Нечуя-Левицького «Кайдашева сім’я», яку справедливо називають епопеєю життя українського села в перші десятиріччя після реформи 1861 року. Отже, темою твору є зображення картин дрібновласницького побуту на селі в пореформену добу. Описуючи постійні сварки та бійки родини Кайдашів, що ведуть боротьбу за клапоть поля, за садибу, навіть за грушу, автор глибоко проникає у внутрішній світ героїв, показує, як безперервна ворожнеча спотворює їх мораль, породжує бездуховність. З комічних сцен життя сім’ї Кайдашів виростає реалістична й трагічна за своєю суттю картина життя селянства, темного, забитого віками панщини, загнаного в безвихідь нових пореформених відносин. Омелько Кайдаш намагається припинити чвари в родині, він любить своїх дітей, онуків, розуміє, що праця в гурті набагато продуктивніша. Та давно вже втратив батьківський авторитет у синів, які прагнуть мати власне господарство, свою землю. Карпо навіть підняв руку на батька. Старший син був людиною суворою, гордою, упертою, тоді як Лаврін відрізнявся лагідністю, веселою вдачею. Та поступово егоїзм, бездуховність, що панували в родині, впливають і на нього. Усвідомивши, що власний добробут треба «відвойовувати», Лаврін стає грубим, нетактовним, брутальним. Привабливі дівчата Мотря та Мелашка, ставши невістками Кайдашів, теж усе більше втрачають відчуття міри, стають сварливими, жорстокими; невблаганна дійсність знищила ті позитивні риси, що були притаманні цим українкам. Найповніше в повісті подано образ Марусі Кайдашихи. Саме її егоїстичність, лицемірство, пихатість дають поштовх родинним сваркам. Та письменник-реаліст підкреслює, що Кайдашисі, як і іншим членам родини, притаманні й позитивні риси вдачі. Вона любила дітей, майстерно куховарила. Працелюбність — типова риса українців. Герої повісті змальовані в повсякденній праці. Так, Кайдаш був вправним стельмахом; тяжко працюючи, він збудував простору хату, виростив синів, які успадкували його працелюбство, турботу про свою сім’ю.
Чарує багата, колоритна мова, якою розмовляють герої повісті. Так, справжня поезія живе в словах Лавріна про його кохання до Мелашки. Письменник збагатив мову твору народними прислів’ями, приказками. Розмова Карпа і Лавріна на початку повісті побудована на самих лише прислів’ях.
У мові живе душа народу, отже, народ, що має таку мову, вирізняється високою духовністю, моральною красою. Тому жахливі ті умови, що спотворюють природну красу українців. У першій редакції повісті «Кайдашева сім’я» Нечуй-Левицький подає український пейзаж, де змальовує весь край як велетенське кладовище, на якому похована українська воля. Автора-патріота надзвичайно хвилювала доля рідного народу, особливо непокоїла його спустошеність душ, моральне зубожіння українців, які завжди славились своєю щирістю, щедрістю, душевністю. Отже, недоладні вчинки Кайдашів породжені тими умовами, в яких жило тогочасне село. Тому темні, віками гноблені селяни викликають глибоке співчуття. Письменник не лише докоряє сміхом, але й уболіває за своїх героїв-трудівників. Цій повісті належить почесне місце серед інших художніх творів світової літератури на селянську тематику.
За півсторіччя невтомної праці І. С. Нечуй-Левицький створив понад п’ятдесят творів. Великого заслугою письменника було сміливе поширення тематики української літератури. Він не лише продовжив таку корінну тему вітчизняної літератури, як взаємовідносини в кріпацькому селі, а й показав типи пореформеного селянства, характери заробітчан, умови їхнього побуту й праці на перших капіталістичних промислах та фабриках. З творів Нечуя-Левицького перед читачем уперше поставали думки, картини побуту української інтелігенції, попівства, чиновництва, колоритні постаті ченців, акторів, людей суспільного «дна». Твори цього талановитого письменника підготували ґрунт для дальшого розвитку української прози.
Список рекомендованої літератури
Власенко В. Художня майстерність І. Нечуя-Левицького. — К.: Рад. школа, 1969.
Іванченко Р. Т. Іван Нечуй-Левицький: Нарис життя і творчості. — К.: Дніпро, 1980.
Історія української літератури: У 2 т. — Т. 1 — К., 1987.
Крутікова Н. Є. Творчість І. Нечуя-Левицького. Статті та матеріали. — К.: Вид-во АН УРСР, 1961.
Матеріали до вивчення історії української літератури:У 5 т. — Т. 3. — К., 1960.
Походзіло М. І. Нечуй-Левицький: Літературний портрет. — К.: Дніпро, 1966.