Реферат на тему:
Масові репресії. «Великий терор»
Тема комуністичного терору в Україні і його найтрагічнішої сторінки — Голодомору 1932-1933 рр. — має велику літературу [1; 2; 3; 4; 6; 8; 10; 11]. Її аналіз переконує нас у тому, що більшість сумлінних науковців, які досліджують злочини комуністичного режиму в СРСР, кваліфікують Голодомор як масове вбивство за етнічною ознакою, себто вважають його геноцидом українського народу. Державні структури 10 країн світу, а також Верховна Рада України четвертого скликання у постанові від 14 травня 2003 р. визнали цей голод актом геноциду українського народу. Але ще й досі світова громадськість і, що особливо прикро, велика частина населення України, перебуває під впливом штампів радянської пропаганди, згідно з якими Голодомор в Україні не вважається свідомою акцією сталінського керівництва СРСР, спрямованою на винищення українського народу. Значно частіше (як це засвідчує, наприклад, остання офіційна заява міністерства закордонних справ Російської Федерації, оприлюднена на початку листопада 2006 р.) голод 1932-1933 рр. кваліфікується як спільна трагедія всіх народів Радянського Союзу.
Російську сторону, що називає Голодомор 1932-1933 рр. «так званим голодомором», ще якось можна зрозуміти, оскільки принципове визнання Голодомору геноцидом за етнічною ознакою може мати для РФ, як правонаступниці СРСР, серйозні наслідки, як морального (доведеться взяти на себе відповідальність за всі злочини комуністичного режиму), так і матеріального характеру (чого найбільше остерігаються нинішні кремлівські керманичі, так це ймовірного звернення родичів жертв Голодомору з вимогою матеріальної компенсації за завдані збитки до країни-правонаступниці СРСР).
Але як зрозуміти тих в Україні, хто попри наявність неспростовних аргументів про свідомо спланований геноцид українського народу сталінським режимом, досі є в полоні міфів офіційної радянської пропаганди? Вочевидь нам, науковцям, варто не лише звернути увагу на пошук додаткових свідчень злочинної політики Сталіна і його найближчого оточення, а й переконливо довести українській і світовій громадськості, що в основу цієї політики було покладено маніакальне побоювання комуністичних лідерів СРСР втратити Україну і, як наслідок, перманентне переборювання справжнього й удаваного українського сепаратизму (у ньому, часом, підозрювали навіть найвідданіших сатрапів Сталіна, які впроваджували його політику в Україні).
Відомо, що про складнощі утвердження більшовицького режиму в Україні генеральний секретар ЦК ВКП(б) Й. Сталін знав чи не найліпше, оскільки саме він за дорученням московського партійного центру в 1919–1920 рр. був куратором КП(б)У. Вочевидь саме драматичні події того часу посіяли у свідомості генсека ті зерна недовіри до Радянської України і її керівної верхівки, які періодично «проростали» впродовж усього періоду його керівництва Радянським Союзом й дали такі жахливі «паростки» в 1930-ті роки.
Доки українське партійно-радянське керівництво йшло у фарватері політики Кремля і беззаперечно виконувало його рішення, організаційні висновки чи репресивні заходи не застосовувалися. Тільки-но республіканська номенклатура виявляла певний непослух або прихований спротив реалізації планів офіційної Москви, вона одразу ж ставала об'єктом репресій.
Згадаймо, наприклад, як Москва без зайвих церемоній розформувала ЦК КП(б)У, обраний «продецистським» складом ІV Конференції КП(б)У в 1920 р.; про наслідки боротьби за розширення повноважень союзних республік, яку вів зі Сталіним голова уряду УСРР Х. Раковський у 1922–1923 рр.; про «зачистку» керівної верхівки УСРР та КП(б)У сталінським емісаром Л. Кагановичем у 1925–1928 рр.; і, звісно ж, про перманентну боротьбу з «націонал-ухильництвом» у лавах КП(б)У і так званим українським націоналізмом, яку Кремль вів особливо цинічно та безпощадно.
Вочевидь Сталін довго виношував план викорінення українського сепаратизму, але вирішив форсувати його реалізацію тільки після подолання впродовж 1920-х рр. спротиву всіх опозиційних груп у керівництві більшовицької партії і кагановичевої «зачистки» КП(б)У. Цілком логічно, що «вирішення» української проблеми збіглося у часі з початком упровадження політики нового комуністичного штурму, реалізація якої розпочалася в кінці 20-х рр. ХХ ст. і передбачала здійснення форсованої індустріалізації промисловості й проведення суцільної колективізації сільського господарства.
Україна — найбільша житниця СРСР — відповідно отримувала й найбільші хлібозаготівельні плани. Як свідчать архівні джерела та матеріали листування, що його вели між собою у першій половині 1930-х рр. партійно-державні лідери СРСР, саме виконання цих нереальних планів визначало ставлення сталінської верхівки до керівництва УСРР і до населення республіки в цілому. Неможливість виконати плани, накинуті Україні московським партійним центром, давала легальний привід до втручання у справи «суверенної» радянської республіки.
І якщо відрядження 1925 року на посаду генсека КП(б)У Л. Кагановича пояснювали необхідністю примирити угруповання, що вели боротьбу за владу в КП(б)У, то призначення у січні 1933 р. на посаду «другого першого секретаря» ЦК КП(б)У П. Пости-шева означало не що інше, як висловлення недовіри керманичам УСРР із боку центру. Символічно, що це призначення практично збіглося у часі з приходом до влади в Німеччині нацистів, ідеологи яких пропагували ідею німецького походу на схід із метою відриву України від СРСР і перетворення її на плацдарм боротьби з комунізмом.
Про те, що побоювання Кремля втратити Україну, внаслідок ускладнення на рубежі 1920–1930-х рр. міжнародної ситуації, було не вигадкою, а слугувало одним із приводів до втручання у справи «суверенної» УСРР, свідчать архівні документи. Так, зокрема, обґрунтовуючи необхідність змін у керівній верхівці КП(б)У, в листі до Кагановича від 11 серпня 1932 р. Сталін писав: «Якщо не візьмемося тепер за виправлення становища на Україні, Україну можемо втратити. Майте на увазі, що Пілсудський не дрімає.., що в Українській компартії (500 тисяч членів, хе-хе) перебуває немало (так, немало!) гнилих елементів, свідомих і підсвідомих петлюрівців... Як тільки справи погіршаться, ці елементи не забаряться відкрити фронт всередині (та за межами) партії, проти партії. Найгірше це те, що українська верхівка не бачить цих небезпек» [7, c. 274].
Пропонуючи провести кадрові зміни в керівництві УСРР, Сталін сформулював також стратегічне завдання радянського керівництва щодо України: «...Поставити собі за мету перетворити Україну у щонайкоротший термін на справжню фортецю СРСР, на дійсно взірцеву республіку. Грошей на це не шкодувати. Без цих і подібних ним заходів (господарське та політичне зміцнення України, у першу чергу — її прикордонних районів тощо), повторюю — ми можемо втратити Україну (виділено нами. — М. Д.)» [7, c. 274].
Щоби не втратити Україну, Сталін ретельно спланував і глибоко продумав акцію терору голодом українського населення. Терор голодом, застосований щодо українського народу, дозволяв ортодоксальному марксисту Сталіну реалізувати два головних постулати політичної доктрини К. Маркса — фізично знищити ядро українського етносу — селянство, що разом із українською інтелігенцією було найбільшою перешкодою на шляху реалізації програми соціального переустрою суспільства на комуністичних засадах, а також ліквідувати приватну власність на селі, змусивши українського селянина вступити до колгоспу. Крім того, знищивши, як потенційних сепаратистів, українську інтелігенцію і селянство, майже 90% якого було українським щодо походження, Сталін водночас убезпечив свої тили на випадок майбутньої війни.
Удавана небезпека окупації України Польщею або Німеччиною, що її зумисне перебільшувала офіційна Москвою впродовж 1930-х рр., стала також ідеологічним підґрунтям для розправи з усіма колишніми та потенційними, з погляду Кремля, опозиціонерами в керівництві УСРР. Жертвами політичних репресій 1937–1938 рр. стала й переважна більшість представників української партійно-радянської номенклатури, яка ще 1932–1933 рр. була слухняним знаряддям Москви і сприяла нечуваному у світовій історії голоду-геноциду українського селянства і погрому кадрів української інтелігенції, що його свідомо вчинив Сталін.
Найтрагічнішими наслідками комуністичного терору 1930-х рр. у Радянській Україні стали смерть від голоду щонайменше 4–4,5 млн людей, «розстріляне відродження», що забрало життя понад 500 найталановитіших українських поетів, мислителів, науковців, письменників, знищення національно свідомих українців у середовищі керівної верхівки УСРР. Щодо останнього з наслідків, то як зазначав американський дослідник Джеймс Мейс, «репресії попередніх кадрів КП(б)У і радянського апарату, починаючи з кінця 1932 р. аж до арешту майже всього ЦК в 1938 р., добивали навіть відносну політичну самодіяльність керівництва УРСР попереднього періоду. Це уможливило створення нових кадрів, позбавлених будь-яких стосунків із попередньою українською історією. Вони були цілковито продуктом сталінського конструювання, повністю сприймали цінності та безумство ортодоксальності» [5, c. 213]. Унаслідок цього, УРСР, як республіку, була практично позбавлено національного змісту.
Колосальні демографічні втрати України під час голоду 1932–1933 рр. призвели до залюднення її території переселенцями (переважно з РСФРР). Усіляко заохочувані Кремлем, з осені 1933 р. вони прибувають передовсім до степових районів УСРР, де внаслідок голодного мору дефіцит робочої сили був найбільшим [9, арк. 27, 90]. Масова міграція російського населення в УСРР стала можливою ще й завдяки тому, що політбюро ЦК КП(б)У в жовтні 1933 р. вкотре піддалося тиску Москви й погодилося з пропозицією Всесоюзного комітету переселення «про відстрочку проведення внутріукраїнського переселення на І квартал 1934 р. в зв'язку з тим, що в ІV кварталі цього року проводиться намічене переселення в степові райони України з РСФРР» [9, арк. 90]. Словосполучення «намічене переселення» означає не що інше, як заздалегідь спланований офіційною Москвою терор голодом, метою якого було винищення українського селянства і заміна його населенням РСФРР.
У той час, як українське селянство стало об'єктом найбільшого в новітній світовій історії геноциду, 20 тис. сімей, переселених із Росії в знелюднілу степову Україну, отримало низку пільг. Зокрема, їх було звільнено терміном на два роки від сільськогосподарського податку, «самообкладання» і 50% страхових платежів, а ще на рік — від сплати м'ясного податку [9, арк. 112]. Переселенців із Росії направляли насамперед до Харківської, Донецької, Дніпропетровської та Одеської областей [9, арк. 90], тобто саме тих українських регіонів, населення яких найголосніше вимагає від владних структур вже незалежної України надати російській мові статусу другої державної.
Проаналізувавши причини й наслідки комуністичного терору в Українській РСР у 1930-ті роки, автор дійшов висновку, що, терор голодом, що його більшовики застосовували в Україні тричі (у 1921–1923, 1932–1933 і 1946–1947 рр.), знищення української інтелектуальної еліти — носія історичної пам'яті нації і масові репресії в середовищі партійно-радянської номенклатури УСРР, пік яких припав на 1930-ті рр., були складовою системної політики радянського комуністичного режиму, спрямованої на винищення українського народу. Іншими словами, це був спланований геноцид українського народу, наслідки якого Україна відчуває й донині.
Понад сімдесят років минуло з часу голоду-геноциду 1932–1933 рр., п'ятнадцять років виповнилося незалежній Українській державі, але досі ніхто не поніс відповідальності за безпрецедентний голокост української нації. І це попри те, що резолюцію Генеральної асамблеї ООН «Про запобігання злочину геноциду та покарання за нього» від 9 грудня 1948 р. і, зокрема її статтю 11, в якій ідеться про те, що «зумисне створення для членів групи умов життя, розрахованих на проведення її фізичного знищення повністю або частково» вважається однією з ознак геноциду, ніхто не скасовував.
Головною причиною такого стану речей, як нам видається, є відсутність політичної волі у керівництва України, яке у своїй переважній більшості успадкувало від своїх попередників — партійно-державної номенклатури УРСР — комплекс національної меншовартості, що перешкоджає йому пред'явити законні претензії Російській Федерації, як правонаступниці СРСР (між іншим, Радянський Союз ратифікував згадану резолюцію Генасамблеї ООН у 1954 р.), щодо компенсацій жертвам комуністичного терору в Україні матеріальних і моральних збитків, нанесених їм свідомими діями правлячої верхівки СРСР. Адже саме Росія має нести відповідальність за злочини Сталіна, в тому числі й за Голодомор 1932–1933 років.

Література
Білокінь С. Масовий терор як засіб державного управління в СРСР (1917–1941 рр.): Джерелознавче дослідження. — К., 1999.
Голод 1932–1933 років в Україні: причини та наслідки. — К., 2003.
Дорошко М. С. Сталінська «селекція» партійно-державної номенклатури УРСР у 1930-ті роки: причини та наслідки // Україна ХХ ст.: культура, ідеологія, політика: Зб. ст. — К.: Ін-т історії України НАН України, 2005. — Вип. 8. — С.147–155;
Марочко В., Хілліг Г. Репресовані педагоги України: жертви політичного терору (1929–1941). — К., 2003.
Мейс Дж. Україна як постгеноцидна держава, або Як успадковані від СРСР структури блокують будь-які реальні реформи // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки: Міжвідомчий зб. наук. праць. Вип. 7: Спеціальний — К., 2003. — С. 213.
Нікольський В. М. Репресивна діяльність органів державної безпеки СРСР в Україні (кінець 1920-х — 1950-ті рр.). Історико-статистичне дослідження. — Донецьк, 2003.
Сталин и Каганович. Переписка. 1931–1936 гг. — М., 2001. — С. 274.
Тоталітарна держава і політичні репресії в Україні у 20–80-ті роки. — К., 1998.
Центральний державний архів громадських об'єднань України. — Ф.1. — Оп. 6. — Спр. 285.
Шаповал Ю. І. Україна 20–50-х років: сторінки ненаписаної історії. — К., 1993. — 351 с.
Шаповал Ю., Пристайко В., Золотарьов В. ЧК — ГПУ — НКВД в Україні: особи, факти, документи. — К., 1997. — 608 с.; та ін.