Тема 11. Інноваційні структури в активізації реального розвитку
План теми:
11.1. Стимулювання інноваційно-інвестиційної активності в трансформації економіки
11.2. Формування організаційних структур і потенціалу інноваційного розвитку
11.1 Стимулювання інноваційно-інвестиційної активності в трансформації економіки.
Стимулювання інноваційно-інвестиційної активності нині набуває провідного значення в реформуванні та трансформації економіки. Інновації є головною рушійною силою суспільного виробництва. Інноваційно-інвестиційна політика набуває рис цілісності. Будь-яка довгострокова діяльність є й інноваційною.
Перехід до ринкових відносин супроводжується посиленням конкуренції та звуженням ролі держави в економіці. Водночас на основі лише ринкових принципів неможливо докорінно обновити матеріально-технічну базу суспільства. Ряд функцій, насамперед розробка і здійснення інноваційно-інвестиційної політики, мають залишатися об’єктом державного регулювання.
Необхідність державного регулювання структурно-інвестиційних процесів, прийняття довгострокових програм давно усвідомлено в промислово розвинених країнах. У них створюється сприятливий інноваційний клімат у сфері науково-дослідної діяльності. Для цього використовується чимало побічних важелів. Серед них різноманітні пільги (і санкції), аж до безплатного передавання результатів фундаментальних досліджень фірмам.
Регулювання розвитку ситуації в інвестиційній сфері, насамперед на регіональному рівні, значною мірою визначатиметься розробкою і результативністю реалізації концепції державної інвестиційної політики, до основних напрямів якої можна віднести такі:
послідовну децентралізацію інвестиційного процесу на основі розвитку різноманітних форм власності;
державну підтримку підприємств за рахунок централізованих інвестицій при перенесенні центру ваги з безоплатного бюджетного фінансування інвестиційних проектів на фінансування виключно на конкурсній основі;
підвищення ролі внутрішніх ( власних ) джерел нагромадження підприємств для фінансування та інвестиційних проектів;
розширення практики спільного державно-комерційного фінансування із залученням капіталів інших країн;
посилення державного контролю за витратами коштів центрального бюджету, що спрямовуються на інвестиції у формі безоплатного бюджетного фінансування та у формі кредиту.
Назріла гостра потреба у виробленні дійової державної інноваційно-інвестиційної політики щодо трансформації економіки, спрямованої на диверсифікацію її структури, надання пріоритету розвитку наукомістких галузей (у тому числі в межах оборотного комплексу), а також галузей, розвиток яких має сприяти орієнтації української економіки на значне збільшення в її структурі частки споживчого комплексу.
Істотне значення має те, що розвиток розглянутих процесів створює принципово нові можливості для розвитку фінансового сектору української економіки, передусім банківської системи. Формування і диверсифікація сфери реального застосування капіталу, створення об’єктивних умов для прискорення його оборотності сприятимуть зміцненню ринку цінних паперів і підвищенню ліквідності банків, залученню їх до реалізації інвестиційних проектів. Це особливо важливо тому, що банківська сфера нині переходить від екстенсивної до інтенсивної фази свого розвитку. За цих умов набуває принципового значення проведення економічної політики стимулювання вкладання інвестиційного капіталу, нагромадженого у фінансовому секторі, в реальний сектор економіки.
Капіталовкладення мають супроводжуватися інноваційними процесами. Потрібні нові підходи до інноваційно-інвестиційної політики та механізму її реалізації, форм впливу держави на процеси, що відбуваються в цій сфері. Паростки нових підходів починають виявлятися в низці виданих останніми роками нормативних актів з проблем інвестування.
Водночас необхідно створити і послідовно реалізувати інноваційно-інвестиційний механізм, що відповідав би новим економічним і соціально-політичним реаліям, забезпечував значний за масштабом приплив капіталу для модернізації виробництва. Вихідний момент цього механізму – опрацювання селективності інноваційно-інвестиційної стратегії, яка знайде відображення в державних і регіональних інноваційних та інвестиційних програмах, великих проектах ,розрахованих на тривалий період. Головна проблема полягає у виборі пріоритетів виробництва, де концентрація ресурсів зможе у порівняно короткий строк забезпечити успіх і ланцюгову реакцію переходу до більш високих сфер суспільного господарства.
До пріоритетних сфер інноваційно-інвестиційної діяльності, що заслуговують на державну підтримку, належать:
масове житлове будівництво;
забезпечення виробництва екологічно чистої продовольчої продукції за рахунок підтримки мережі фермерських і особистих підсобних господарств. Провідна роль у реалізації цього пріоритету належить регіональним програмам;
високі технології, що ґрунтуються на конверсії, організація яких має бути спрямована на виробництво високотехнологічних, конкурентоспроможних на світових ринках та імпортозамінних товарів;
ресурсозберігаючі, екологічно чисті технології, які необхідні для більш повного вилучення мінеральних багатств із надр і глибокої комплексної переробки природної сировини. Підтримка проектів щодо освоєння безвідходних технологій з видобутку, переробки та використання природної сировини допоможе зменшити ресурсовитратність і забезпечити додатковий дохід від реалізації на внутрішньому і зовнішньому ринках продуктів глибокої переробки сировини;
сучасні засоби комунікацій, виробництво засобів транспорту і зв’язку, створення і модернізація транспортних та інформаційних мереж. Тут потрібні значні державні та міждержавні капіталовкладення.
Перелічені пріоритети мають становити основу системи державних, регіональних і галузевих інноваційно-інвестиційних програм та отримати першочергову підтримку у вигляді прямих інвестицій, пільгових кредитів, податкових пільг тощо.
Важливим завданням стає здійснення широкомасштабних структурних перетворень суспільного господарства, включаючи перетворення й інституційних структур. Політика трансформації структурних процесів при переході до ринкових відносин має здійснюватися, виходячи з пріоритетів довготривалого економічного зростання.
До цільових пріоритетів структурних перетворень можна віднести:
поліпшення основних відтворювальних пропорцій що забезпечує посилення соціальної орієнтації економіки відповідно до критеріїв суспільного процесу;
зменшення частки у сукупному економічному обороті продукції первинних галузей матеріального виробництва (енергосировинного комплексу), в цілому “витіснення” виробництва багатьох традиційних енерго- і матеріаломістких продуктів у межах галузей;
підвищення ролі новітніх наукомістких виробництв як головних каталізаторів якісно нового економічного зростання, що ґрунтується на реальному господарському освоєнні всіх стадій циклу “наука – виробництво – споживання” та якісному вдосконаленні потенціалу робочої сили;
докорінна зміна регіональних пропорцій, поєднання зі становленням повноцінної регіональної економіки;
істотне підвищення частки зовнішньоекономічного обороту в суспільному продукті, що зумовлено включенням усього суспільно-господарського комплексу в міжнародний поділ праці;
демонтаж старих галузевих і перехід до міжгалузевих структур управління, що функціонують відповідно до нових принципів господарювання;
поступова раціоналізація організаційно-виробничих структур, передусім з точки зору співвідношення великих, малих і середніх виробництв на галузевому і міжгалузевому рівнях.
Найістотніші структурні зміни можуть бути зумовлені утворенням у всіх секторах економіки повноцінних товарних ринкових структур. Унаслідок закономірного загального характеру структурних перетворень перспективні ринкові структури не можуть не охоплювати всі стадії руху матеріальних, фінансових і трудових ресурсів, починаючи від інноваційної сфери і закінчуючи сферою особистого споживання. Саме органічна взаємозалежність ринкових структур на всій послідовності стадій відтворювального циклу є рисою перспективної трансформації суспільного господарства.
Глобальні трансформаційні процеси закономірно пов’язані з кардинальним посиленням здатності ринкових механізмів до саморегулювання. Конкурентні сили ринку, важелі ринкового ціноутворення слід розглядати як вирішальний засіб реалізації довгострокових цілей соціально-економічного розвитку.
11.2. Формування організаційних структур і потенціалу інноваційного розвитку.
Головною умовою сталого зростання економіки є зміцнення інноваційної бази. Управлінські інновації, і технічні нововведення, визначають формування потенціалу інноваційного розвитку, а також створення відповідних організаційно-економічних форм.
Перспективність створення в Україні інноваційних структур типу технополісів, технопарків, наукових інкубаторів дає державі реальні можливості цілеспрямовано впливати на розвиток базових галузей економіки країни, забезпечувати економне використання державних ресурсів, стимулювати ініціативу місцевих органів виконавчої влади з реалізації регіональних економічних програм. Інноваційна структура об’єднує дослідження, розробки та виробництво і на основі розвиненої підприємницької діяльності забезпечує реалізацію високих технологій, виробництво конкурентоспроможної продукції, відпрацювання найефективніших організаційних механізмів економічного розвитку.
Матеріальною базою інноваційної структури є територія з розвиненою господарською, виробничою і соціальною інфраструктурою, об’єкти якої орієнтовані на масове впровадження нових технологій, машин, матеріалів.
Організаційно-інноваційні структури можуть мати такі складові:
науково-дослідні, проектно-конструкторські, дослідно-експериментальні, які працюють за профілем базової діяльності інноваційних структур;
виробничі підприємства, які реалізують результати науково-дослідних розробок і винаходів;
служби менеджменту, маркетингу, реклами.
інноваційні фонди, банки, страхові фірми, біржі науково технічних розробок;
установи науково-технічної експертизи, юридичного захисту інтелектуальної власності;
заклади освіти і підготовки кадрів, які спеціалізуються на підготовці кадрів і підвищенні кваліфікації спеціалістів з базових спеціальностей інноваційних структур;
редакційно-видавничі організації;
інформаційно-комунікаційні підрозділи;
організації сервісного обслуговування, лізингові, транспортні фірми, митні підрозділи.
При класифікації інноваційних структур можна виділити такі їх види:
парки (технопарки, агротехнопарки, інноваційні, рекреаційні, наукові парки тощо);
інкубатори (інноваційні, технологічні, інкубатори інноваційного бізнесу тощо);
центри (технологічні, інноваційні, територіальні тощо);
поліси (технополіси, курортополіси, рекреаційні зони, адміністративні райони інтенсивного науково-технічного розвитку тощо);
фонди (державні, регіональні, місцеві, галузеві, приватні інноваційні, фонди активізації нових ідей тощо).
Відмінність інноваційних структур від інших підприємств і організацій полягає у тому, що до складу органів державного управління і розвитку інноваційних структур входять базова організація і науково-технічна рада. Засновники першої в сукупності повинні мати відповідну компетенцію з питань базових технологій, організації виробництва, ринкової кон’юнктури кінцевої продукції. Базова організація побудована, як правило, у формі акціонерного товариства закритого типу.
До науково-технічної ради входять учені і спеціалісти базової організації та інших суб’єктів діяльності інноваційних структур. До її складу можуть входити і представники органів виконавчої влади, інших підприємств і наукових організацій. Рішення науково-технічної ради з питань науково-технологічної стратегії розвитку інноваційних структур, включаючи використання технологій виробництва і переробки продукції, підготовку кадрів, розподіл засобів на забезпечення інноваційної діяльності, є обов’язковим для виконання всіма суб’єктами діяльності інноваційних структур.
Розглянута схема побудови інноваційних структур випробувана при створенні територіального інноваційного центру “Броди”, інноваційного технологічного центру “Мотор-технологія”, в процесі розробки проекту Київського інноваційного бізнес-інкубатора. Досвід свідчить, що необхідно створювати в державі інноваційну систему як комплекс законодавчих, організаційних, виробничих, кадрових, комерційних чинників і об’єктів, що визначають здатність суспільства продукувати і сприймати нововведення.
Ефективне сприйняття виробництвом досягнень науки потребує відповідного стимулювання. Особливої уваги заслуговує формування фінансово-промислових груп у великих містах. Це одна з важливих передумов збереження і нарощування інноваційного потенціалу підприємств і галузевої науки. Підвищення інноваційної активності визначає успіх структурних змін. Йдеться про створення інтегрованих науково-виробничих комплексів (фінансово-промислових груп, холдингів, консорціумів); акціонерне фінансування інноваційної діяльності з залученням як інвесторів авторів нововведень; спільні підприємства за участю багатогалузевих холдингів; інвестиційно-виробничі компанії.
Одним із резервів інноваційного зростання є більш широке використання технологічного потенціалу в пріоритетних сферах діяльності. Головним напрямом формування технологічної бази народного господарства є зміна пріоритетів її розвитку, обмеження їх числа і зосередження на них ресурсного потенціалу науково-інноваційної сфери. Насамперед це більш системний їх відбір з урахуванням необхідності раціональної інтеграції науки з промисловим виробництвом. Орієнтація на практику посилює роль науки у формуванні ринку технологій, зміцнює її фінансове становище. Це сприяє також реалізації перспективних наукових напрямів, створення і розвитку регіональних науково-виробничих комплексів, захисту інтелектуальної власності.
Механізм управління пріоритетними проектами може передбачати формування регіональних програм двох типів. Один з них – державного значення, а отже, з можливістю залучення фінансових коштів державного бюджету на наукову частину програми. Другий тип програми – регіонального значення, з найбільшою орієнтацією на приватні інвестиції. Для запровадження механізму реалізації пріоритетів управління науково-інноваційною діяльністю потрібне формування банку даних про наукові і науково-технічні колективи та їхній потенціал венчурного капіталу.
Інноваційний чинник дає можливість створити інфраструктуру нової технології споживання. Перехід України до нового технологічного укладу супроводжується різкою зміною в структурі виробництва і послуг, а отже і споживання. Складовими нового технологічного укладу є вироблення нових потреб, інноваційних продуктів і культури споживання, територіальна організація технологічного потенціалу. Відповідно до цього міста – генератори інновацій – належить орієнтувати на створення розгалуженої інноваційної інфраструктури, розвиток мережі інкубаторів протягом усього інноваційного процесу, а промислові центри – на організацію бізнес- центрів.
Важливе значення має також сприйняття населенням значних технологічних нововведень, що змінюють структуру споживання і спосіб життя людей. Орієнтація суспільства на підвищення інноваційної активності – першочергова турбота державних і регіональних органів, а також органів місцевого самоврядування.
Інноваційний потенціал містить поряд з технологічним прогресом інституційні форми, поєднані з механізмами науково-технічного розвитку, інноваційну культуру суспільства, сприйнятливість його до нововведень.