Д е м о г р а ф і ч н а с и т у а ц і я у с в і т і. Збільшення кількості населення світу уже створило і продовжує створювати свого роду демографічний фон для всіх інших глобальних проблем людства. Демографічна проблема постала в 70–80-х роках XX століття і має два протилежні аспекти. По-перше, викликає велику занепокоєність явище демографічної кризи або ж депопуляції населення, що вже призвело до порушень у відтворенні населення та скорочення числа жителів в економічно розвинених державах світу. По-друге, ще більшу тривогу викликає швидке зростання населення в країнах, що розвиваються, який називається демографічним вибухом. Не менш гострими аспектами цього є також неконтрольована урбанізація в країнах, що розвиваються, криза великих міст світу, стихійна внутрішня і зовнішня міграції тощо. Нерівномірне зростання населення в різних регіонах світу супроводжується процесом перерозподілу населення між ними.
До числа найбільш актуальних проблем сучасного людства належить проблема народонаселення, пов'язана насамперед із прискореними темпами зростання населення. Так, на початку нашої ери, на Землі нараховувалося близько 200 млн. осіб, у 1000 р. – 275 млн., у середині 17 ст. – 500 млн., у 1850 р. – 1.3 млрд., у 1900 р. – 1.6 млрд., у 1950 р. – 2.5 млрд., у 1970 р. – 3.6 млрд. За даними на 1999 р., чисельність населення світу становила 6 млрд. осіб. Протягом ХХ століття кількість людей виросла у чотири рази. У містах мешкає 47 % населення, у селах – 53 %. За оцінками ООН, кількість населення за рік збільшується на 1.2 %, тобто на 77 млн. 97 % зростання припадає на такі країни, як Індія, Китай, Пакистан, Нігерія, Бангладеш, Індонезія.
У 1989 р. чисельність населення Землі дорівнювала 5 млрд. 239 млн. осіб. У 2000 р., за оцінкою бюро переписів населення США, число мешканців планети мало досягти 6 млрд. 291 млн., а в 2020 р. – 8 млрд. 281 млн. Близько 80 %, тобто 7 млрд. осіб, становитиме населення країн, що розвиваються.
Хоча ще кілька років тому деякі демографи ООН стверджували, що протягом одного-двох століть кількість населення подвоїться і досягне 12 млрд., то тепер їм доводиться переглядати прогнози. Вони обережно прогнозують, що до 2200 р. кількість людей на планеті досягне 10 млрд., а потім почне скорочуватися.
Складність і динаміку кількості й руху населення висвітлює теорія демографічного переходу, яка пояснює відмінності у природному прирості населення різних регіонів насамперед соціально-економічними факторами.
Вирізняються три фази демографічного переходу: перша – це велика народжуваність і велика смертність, що пояснюється низьким рівнем життя населення і слабким розвитком медицини. Зараз на цьому етапі перебувають Сомалі, Малі і Чад. У другій фазі за рахунок підвищення рівня життя й поліпшення медичного обслуговування зменшується смертність за традиційно високої народжуваності. Кількість населення різко збільшується, темпи природного приросту перевищують 1.2 %. Саме на цю фазу припадає демографічний вибух – швидкі темпи зростання приросту населення (більш як 1.8 %). Така демографічна ситуація характерна для Венесуели, Болівії, Нігерії, Індії. Третя фаза характеризується зменшенням народжуваності завдяки підвищенню соціально-економічного статусу жінки; смертність знаходиться у межах 0.2–0.6 %. У цій фазі перебувають країни, в яких природний приріст малий або від'ємний. Коли він знижується до 0.2 %. настає демографічна криза. Зараз вона спостерігається в Україні, Німеччині, Данії, Угорщині, Росії.
Отже, з підвищенням рівня економіки території (країни, регіону) змінюються і її демографічні показники. На початок ХХI ст. загальносвітові показники природного приросту становлять близько 1.6 % (народжуваність – 2.55%, смертність – 0.95 %).
За останнє тисячоліття населення Землі збільшилось у 18 разів, причому для першого подвоєння потрібно було майже 600 років, для другого – 230, для третього – близько 100, для останнього – трохи більше 40 років. Другий хронологічний ряд: на Землі проживав 1 млрд. осіб приблизно у 1820 р., 2 млрд. осіб – через 107 років (у 1927 р.), 3 млрд. – через 32 роки після того (в 1959 р.), 4 млрд. – через 14 років (у 1974 р.), на досягнення п’ятимільярдного рубежу пішло всього 13 років (1987 р.).
Коли говорять, що населення Землі збільшується занадто швидко, мають на увазі, що це зростання не підкріплене відповідним збільшенням життєвих ресурсів, кількості житла, медичного обслуговування, але найголовніше – ресурсів промисловості.
Причини “демографічного вибуху” пояснює теорія так званого “демографічного переходу” – від традиційного типу відтворення населення до сучасного, тобто від типу “високої народжуваності – високої смертності” до “низької народжуваності – низька смертність” через етап, коли зниження смертності (завдяки успіхам охорони здоров’я, культури споживання) не супроводжується зниженням рівня народжуваності та чисельність населення зростає. Розвинуті країни Європи пережили цей етап у XIX столітті, коли за 100 років чисельність їх населення подвоїлась. У країнах, що розвиваються, які переживають “демографічний вибух” з середини XX століття, його пояснюють додатковими обставинами – досягненням незалежності колишніми колоніями.
Таким чином, суть демографічної глобальної проблеми нині полягає в тому, що накопичується диспропорція в зростанні кількості населення і життєвих ресурсів, що проявляється у найбільш відсталих країнах “третього світу”.
Географічне обмеження проблеми рамками “третього світу” не зменшує її глобальності. З одного боку, без технічної, матеріальної та інтелектуальної допомоги з боку розвинутих країн вирішити її практично неможливо. З іншого – намагання вийти з кризи змушує країни, що зазнали “демографічного вибуху”, збільшити навантаження на природу: вирубувати ліси, виснажувати поверхню ґрунту, в результаті чого розширюється ерозія. Але ж у цих регіонах знаходяться життєво необхідні для всієї планети природні комплекси і зони – тропічні ліси, савани, найбільш багатий генофонд флори і фауни. Демографічна диспропорція посилює складність й інших проблем – продовольчої, ресурсної, екологічної.
У демографічної проблеми є й інший, прямо протилежний аспект, що підкреслює різноманітність нашого цілісного світу. На “другому полюсі” в багатьох розвинутих країнах приріст населення скорочується, а то й зовсім стає негативним, тобто виникає зворотний процес – депопуляція. У 1980–1988 рр. кількість жителів скоротилася в Австрії, Угорщині, Данії і ФРН. За прогнозом Бюро перепису населення США, в наступні 50 років чисельність жителів країни ще збільшиться з 246 млн. до 302 млн., а потім до 2080 р. зменшиться до 292 млн.
У більшості колишніх союзних республік, крім Середньої Азії та Азербайджану, спостерігається аналогічна ситуація. Цей процес також породжує свої проблеми – скорочення приросту робочої сили та необхідності рекрутування іноземних робітників, старіння населення та збільшення частини утриманців пенсійного віку (а це викликає збільшення частини “демографічної компенсації” в прирості національного доходу та знижує темпи зростання загального рівня життя), неповне використання раніше створених головних фондів. Але всі ці негативні наслідки депопуляції простіше подолати, ніж ті, що породжує зростаюча перенаселеність.
Д е м о г р а ф і ч н а с и т у а ц і я в У к р а ї н і. В Європі Україна є п’ятою за кількістю населення країною після Росії, Германії, Великої Британії, Франції, Італії та другою серед країн СНД і Балтії.
Протягом повоєнних часів загальна кількість населення України невпинно збільшувалась: 41869 тис. осіб зафіксував перепис 1959 р., 47126.5 тис. – перепис 1970 р., 49754.6 тис. – перепис 1979 р. і 51706.7 тис – перепис 1989 р. Максимуму – 52244.1 тис осіб було зафіксовано на початок 1993 р. Після цього характер тенденції кардинально змінився і розпочалося скорочення кількості населення. Відповідно, за даними перепису населення в Україні, на 5 грудня 2001 р. загальна кількість постійного населення України становила 48 млн. 241 тис. осіб (із числа постійного населення кількість громадян України становила 47 млн. 950 тис): чоловіків – 22 млн. 316 тис., або 46.3 %, жінок – 25 млн. 925 тис., або 53. 7%, міського населення – 32 млн. 291 тис., або 66.9 %, сільського – 15 млн. 950 тис, або 33.1 %. За даними Держкомстату на 1 січня 2009 р. в Україні проживало 46 млн. 038 тис. осіб, що приблизно дорівнює відповідним показникам 1972 р.
Скорочення кількості населення супроводжується практично невпинним зростанням чисельності (і відповідно питомої частки) осіб, яким більше 60 років. Якщо перепис населення 1959 р. зафіксував 4387.0 тис. осіб (10.5 %), яким більше 60 років, а перепис 1970 р. – 6563.8 тис. осіб (13.9 %), то в 1979 р. в Україні постійно проживало 7764.8 тис. осіб (15.7 %), яким більше 60 років, у 1989 р. – 9256 тис. осіб (18 %), а в 2001 р. – 10323 тис. осіб (21.4 %).
Причини цього мають історичне коріння і накопичувалися протягом тривалого часу. Перша та друга світові війни, три голодомори (1921, 1932–1933, 1947 рр.), масові репресії 1930–1950-х рр., Чорнобильська катастрофа, затяжна системна криза 1990-х років вкрай негативно вплинули на природний процес демографічної еволюції, призвели до помітних деформацій вікової структури населення, передчасної смерті близько 16 млн. осіб. У поєднанні з низьким рівнем народжуваності протягом останніх 40 років це призвело до депопуляції.
Загальновизнано, що суспільне здоров'я населення значною мірою позначається на демографічних показниках, показниках психічного і фізичного розвитку, функціонального стану організму і захворюваності. Серед демографічних показників найінформативніші – середня тривалість життя, народжуваність, загальна і дитяча смертність, природний рух населення. Слід зазначити, що в Україні в динаміці цих показників спостерігаються несприятливі тенденції. Зросла смертність, особливо серед чоловіків працездатного віку, припинилося збільшення середньої тривалості життя, порушилась демографічна структура в бік постаріння населення, посилилась нераціональна міграція, помітно знизилась народжуваність, що зумовило виникнення явища депопуляції.
У 2008 р. середня тривалість життя населення України у чоловіків становила 62.3 року, а у жінок – 73.8 року. Несприятливі зрушення в смертності населення України протягом 1992–2008 рр. позначились на динаміці середньої тривалості життя. Загальні втрати середньої тривалості життя за минуле десятиріччя становлять у чоловіків 2.44 року, а у жінок – 0.49 року. Розрив між середньою тривалістю життя в Україні і Західній Європі досягнув у 2009 р. 12.7 року у чоловіків і 7.6 року у жінок.
Одним з основних чинників скорочення населення є, безумовно, низький рівень народжуваності. Зафіксований в Україні сумарний коефіцієнт народжуваності на початку XX сторіччя (7.3 дитини на одну жінку) був найвищий серед європейських країн. Усталена тенденція зниження народжуваності почала спостерігатися в Україні з 1952 р., а з 1963 р. рівень народжуваності в Україні не забезпечував навіть простого відтворення населення. У наступну чверть століття народжуваність в Україні продовжувала знижуватись.
Зниження народжуваності в регіонах України у 1992–2008 рр. відбувалось досить швидкими темпами, розпочалось з різних рівнів і призвело до різних наслідків. Найбільш руйнівними вони були у Луганській, Запорізькій, Донецькій, Дніпропетровській, Харківській, Полтавській областях і в Криму. У цих регіонах спостерігаються і нині найнижчі показники народжуваності.
У 2002–2008 рр. народжуваність набула тенденції до стабілізації та незначного зростання. Загальний коефіцієнт народжуваності у 2002 р. становив 8.1, у 2003 р. – 8.5, у 2004 р. – 9.0; у 2005 р. – 9.0, у 2006 р. – 9.8, у 2007 р. – 9.9, у 2008 р. – 10.3 на 1000 населення України.
В результаті кількість дитячого населення скоротилася з 1992 р. по 2008 р. майже на 1.55 млн. осіб. Аналіз тенденцій народжуваності протягом 1989–2007 рр. дозволяє зробити висновок, що якби кількість народжених залишалася на рівні 1989 р., то за цей період народилося б на 2.4 млн. більше ніж фактично. У результаті природного і міграційного скорочення чисельність населення країни у січні-лютому 2003 р. зменшилась на 81.3 тис. осіб і за оцінкою на 1 березня 2003 р. становила 47922.2 тис. жителів. Як приклад, у грудні 2005 р. чисельність населення України скоротилося на 0.06 %, або 29 тис. 472 осіб у порівнянні з листопадом і на 1 грудня 2005 р. становило 46 млн. 958 тис. 740 осіб, так на 1 грудня 2005 р. в містах України проживало 31 млн. 886 тис. 688 осіб, що на 3 тис. 534 особи менше чим на 1 листопада 2005 р., а населення в селах країни скоротилося на 25 тис. 238 осіб, і становило 15 млн. 72 тис. 52 особи.
Привертає на себе увагу зростання смертності в Україні, яке розпочалося відразу ж за її швидким зниженням у 1985–1987 рр. Але те зниження, обумовлене антиалкогольною компанією тих років, було незвичним для України. Смертність в країні з середини 60-х років, незважаючи на деякі її коливання, мала постійну тенденцію до зростання. Таким чином, підвищення смертності першої половини
90-х років обумовлено низкою чинників, вирішальними серед яких є катастрофічне падіння життєвого рівня, незадовільний стан навколишнього середовища, зниження фінансування системи охорони здоров’я, соціально-психологічний стрес та дезадаптація населення до нових умов, які склалися в державі. На сьогодні спостерігається інтенсифікація смертності населення. Так, з 1992 по 2008 рр. рівень смертності зріс майже на 25 % і становив 16.2 особи на 1000 населення (у 1990 р. – 12.1 ‰). Найвищі рівні смертності спостерігались у регіонах з високою питомою часткою населення похилого віку – Чернігівській, Кіровоградській, Черкаській областях, найнижчі – у регіонах з “молодою” віковою структурою. Загальний рівень смертності в сільській місцевості був у 1.5 рази вище ніж у міських поселеннях (відповідно 23.6 і 16.0 ‰).
Оскільки народжуваність зменшилась, а смертність продовжує зростати, це призводить до подальшого збільшення показника від'ємного приросту населення. Так, у 2002–2003 рр. він був –7.5 ‰, в 2004 р. –7.0 ‰, за 2005 р. він зріс до – 7.6 ‰, а в 2006 р. зменшився до –6.4 ‰ і 2007 р. та 2008 р. складає 6.5 та 6.0 ‰ відповідно.
Важливе значення щодо погіршення природного приросту чисельності населення, крім усього вищезазначеного, має різке зменшення матримоніальної активності населення – рівень шлюбності протягом 10 останніх років скоротився з 9.3 до 5.5 на 1000 населення (тобто на 41 %) при зростанні за той же час з 3.7 до 4.0 на 1000 осіб рівня розлучень. Природно очікувати, що погіршення загального стану здоров’я населення призводить до погіршення і його репродуктивної складової. На сьогодні рівень репродуктивної складової здоров’я сягає по Україні 25.2 на 100 тис. пологів і коливається, залежно від регіону, від 5.6 до 87.4 на 100 тис. пологів. Одним з визначальних чинників високого рівня смертності та захворюваності серед жінок є велика кількість абортів, які до цього часу залишаються основним методом регуляції народжуваності. Кількість абортів у 1.2 рази перевищує кількість пологів. Для порівняння, у Німеччині і Франції цей показник дорівнює 0.25, а в Японії – 0.06.
Щодо старіння населення, то частка осіб похилого віку протягом 1992–
2008 рр. становила в цілому в Україні понад 22 %, а в селах – навіть 1/3 сільського населення. Для порівняння, аналогічні показники для Російської федерації – 17.6 %, для Білорусі – 18.0 %, для Прибалтійських країн – 17.4–19.0 %. За міжнародною шкалою “дуже високий рівень демографічної старості” країни починається з 18.0 %
Нині домінуючими у структурі захворюваності й смертності населення є хронічні неінфекційні захворювання, насамперед хвороби органів дихання, системи кровообігу, злоякісні новоутворення. Помітно зросли травматизм, нервово-психічні, ендокринологічні, алергічні, генетичні та інші захворювання складної етіології, що свідчить про вагомий вплив умов життя населення на його здоров’я.
Сьогодні в Україні спостерігається різко виражений феномен чоловічої “над смертності”, коли смертність чоловіків у вікових групах 25–44 роки майже у 4 рази перевищує смертність жінок аналогічного віку. Окрім того, надзвичайно високими є показники смертності населення у працездатному віці, які в 2–4 рази вищі за ці показники у розвинутих країнах та найвищий в Європейському регіоні рівень природного спаду населення, що призводить до швидкої депопуляції населення.
Сучасна демографічна криза в Україні не є суто українським феноменом, її причини обумовлені загальними цивілізаційними тенденціями зміни способу життя та відтворення населення, які властиві розвинутим країнам, які здійснили основні фази демографічної революції у ХХ столітті. За довгостроковим демографічним прогнозом чисельність населення нашої країни протягом наступних років продовжуватиме зменшуватись і на кінець 2025 р. становитиме 44.7 млн., що приблизно на 2 млн. осіб менше ніж зараз.
Концептуальні підходи до вивчення здоров’я людини в демографічному аспекті у нових економічних умовах ґрунтуються на синергетичній теорії багатовимірності і динамічності глобальних процесів, що передбачає здійснення аналізу взаємодій (взаємовпливів) основних векторів цього системного явища на національному, регіональному і глобальному рівнях.
Такий стан справ потребує наукових досліджень з питань довгострокового демографічного прогнозу з метою стратегічного планування щодо поліпшення стану здоров’я населення України.