Лекція 10
Тема 9. Аспекти екологізації виробництва
План
1. Екологізація та природоохоронна діяльність підприємств.
2. Екологізація виробництва.
3. Управління процесами екологізації.
Література [11].
Екологізація – це зменшення інтегрального екодеструктивного впливу процесів виробництва та споживання одиниці продукції.
Екологізація є більш широким поняттям ніж природоохоронна діяльність.
Екологізація не є синонімом „охорони природи”, вона спрямована на екологічне вдосконалення, тобто зниження потреби в охороні природи.
Процеси екодеструктивного впливу групуються за п’ятьма напрямами:
Забруднення (хімічне, шумове, електромагнітне, теплове, радіаційне, біологічне та ін.;
порушення ландшафтів (риття котлованів, каналів, оранка ґрунтів, формування відвалів, зміна русел рік, осушення боліт, затоплення територій);
прямий вплив на організм людини (виробничий травматизм, професійні захворювання, підвищення радіаційного фону);
вплив на характеристики людини як особистості (конвеєрне виробництво, інтенсифікація розумової діяльності);
прямий негативний вплив на тварин і рослин (їх загибель від транспорту, затоплення та осушення земель, забруднення водойм).
Під екологізацією виробництва потрібно розуміти генерування ідей, формування інформаційних матеріалів, створення технічних засобів і технологічних рішень, що сприяють розвитку екологічно обумовлених виробничих систем. Для екологізації виробництва потрібні соціальні, економічні і технологічні передумови.
Соціальні передумови виникають тоді, коли соціальні інтереси, культурний рівень, і особисті бажання людей сприяють виникненню екологічних потреб (передумови „необхідності”).
Економічні передумови створюються тоді, коли в економічній системі виникають економічні умови та організаційні механізми, що забезпечують для виробника економічну вигідність процесів екологізації (передумови „ефективності”).
Технологічні передумови виникають, коли у виробничій системі виникають накопичуються достатні технологічні засоби реалізації екологічних потреб (передумови „здійснюваності”).
Економічні і технічні передумови формують групу „передумов достатності”.
Стадії екологізації виробництва:
розвиток екологічного обладнання;
екологічно обумовлене вдосконалення технологій;
підвищення ефективності складових життєвого циклу виробів і послуг;
виробництво товарів, що обслуговують принципово новий (екологічно зберігаючий) спосіб життя.
Перший етап відноситься до 70-х років ХХ століття і пов’язується з „бумом екологічних споруджень”. На прикінці цього періоду, розвиненим країнам світу, в результаті масового застосування очисних споруд, вдалося пом’якшити екологічну ситуацію, яка загострилася через глобальну індустріалізації світової економіки після 50-тих років. Проте, цей етап вимагав дуже великих витрат на очисне обладнання і зберігання відходів виробництва та зумовив перехід до другої стадії.
Другий етап (застосування маловідходних технологій) припадає на 80-ті роки. Перехід до застосування малозабруднюючих технологій дав змогу знизити потребу в очисних спорудах і одночасно підвищити ефективність використання виробничих систем та зменшити частку екологічних витрат у загальному обсязі витрат підприємств.
Третій етап (підвищення ефективності) почався у 90-ті роки. В результаті досягнень науки і техніки появилися можливості заміни еколого небезпечних речовин і процесів на їх більш ефективні аналоги, знизити питому енергоємність та матеріаломісткість процесів і виробів.
Початок четвертого етапу співпадає з початком ІІІ-го тисячоліття та передбачає екологізацію стилю життя, іншими словами використання у виробництві та побуті екологічно не шкідливих обладнання, машин, технологій та продуктів.
Україна за рівнем екологізації виробничих процесів значно відстає від розвинутих країн світу (у ФРН на частку екологічних товарів і послуг припадає близько 60-70 % експортних продажів).
Тому, Україні першочергово потрібно вирішити такі завдання:
забезпечити моніторинг НПС та посилити екологічні вимоги;
забезпечити збільшення випуску та підвищення якості очисного обладнання, на яке збільшиться попит після підвищення екологічних вимог;
забезпечити збільшення виробництва та встановлення лічильників води і газу з метою економії енергоносіїв і ресурсів;
запровадити ресурсозберігаючі (енерго- і матеріалозбереження) техно-логії, обладнання і матеріали;
збільшити випуск засобів індивідуального екологічного моніторингу, захисту та контролю (екологічних індикаторів, фільтрів води та повітря);
запровадити технології підвищення екологічності сільськогосподарської продукції (контроль на екологічність насіння, засобів механізації, добрив, засобів захисту рослин та переробки продукції);
запровадити технології переробки, повторного використання та знешкодження відходів виробництва;
збільшити питому вагу еколого-інформаційних послуг, екологічно-чистого туризму, розведення декоративних рослин, унікального тваринного світу;
збільшити питому вагу власних фармацевтичних засобів на рослинній основі;
покращити якість та збільшити привабливість курортних зон і оздоровчих закладів.
Механізм реалізації завдань екологізації виробництва передбачає формування чотирьох взаємозалежних системних компонентів, які складають „квадрат” управлінського механізму екологізації:
мета і завдання екологізації;
об’єкти екологізації (процеси виробництва і споживання, вироби, послуги, що створюють екодеструктивний вплив);
суб’єкти впливу (виробники, споживачі);
інструменти екологізації (платежі, збори, нормативи, ліміти, екологічне маркування, податки на шкідливі продукти (пестициди, мінеральні добрива, батарейки).
Метою екологізації є усунення або зменшення дії одного або декількох екодеструктивних факторів.
Завдання екологізації:
реструктуризація економіки, галузей і регіонів;
перепрофілювання підприємств;
усунення (зменшення) потреби в екологічно несприятливих видах продукції чи послуг;
заміна екологічно несприятливих техпроцесів;
зниження ресурсомісткості продукції тощо.
Удосконалення методів екологізації економіки здійснюється не тільки шляхом застосування природозберігаючих технологій або формування обмежень (стандартів), але й завдяки створенню і удосконаленню управлінських процедур (схем, принципів, рекомендацій, прийомів).
В ринкових умовах економічні взаємовідносини між господарськими суб’єктами регулюються через взаємодію попиту і пропозиції.
Ці два компоненти можна успішно використати для екологізації економіки здійснюючи:
вплив на пропозицію;
вплив на попит;
вплив на взаємозв’язок між виробниками і споживачами.
Стратегія впливу на пропозицію полягає у формуванні системи мотиваційного впливу (кредитні і податкові пільги, дотації, інші економічні стимули, екологічні стандарти, доведення інформації про розширення екологічних потреб), яка підштовхнула б виробників до переходу на „зелену” продукцію.
Стратегія впливу на попит полягає в тому, щоб економічно змусити (сформувати економічну вигідність переходу на чисті замінники або економічну (купівельну) спроможність придбання більш дорогої чистої продукції та забезпечити наявність альтернативних чистих замінників) або психологічно переконати (забезпечити споживачів інформацією про екологічну шкідливість певних продуктів та виробництв та сформувати у них здатність усвідомити необхідність відмови від продукції, що несе екологічний ризик) споживача переходити на більш екологічно спроможну продукцію.
Необхідною умовою впровадження стратегії впливу на попит є:
екологічна грамотність споживачів;
екологічна поінформованість;
навички споживачів;
свідомість і дисципліна споживання;
контроль з боку держави за дотриманням екологічних стандартів.
Стратегія впливу на взаємозв’язки між виробниками і споживачами („інтерфейсна стратегія”) полягає в екологізації проміжних ланок, що з’єднують виробників і споживачів (заборона або обмеження на торгівлю рідкісними тваринами, рослинами, або виробами; автомобілями не обладнаними каталізаторами; ввезення, зберігання, чи транзит через територію країни шкідливих речовин).
Найбільшого поширення в практиці природокористування набули такі процедури екологічного управління:
оцінка впливу на навколишнє середовище (ОВНС);
екологічний аудит;
екологічна оцінка життєвого циклу виробів;
міжнародні стандарти екологічного менеджменту та аудиту;
місцеві ініціативи із забезпечення сталого розвитку.
ОВНС від будь-яких видів діяльності, як стандартна процедура, почала застосовуватися у якості екологічної експертизи проектів – у США – з 1970 року, в Радянському Союзі – з 1972 року.
У 1980 році була затверджена Методика „Еколого-економічної оцінки проектів”, що була розроблена Радою з вивчення продуктивних сил України.
У 2002 р. ВР України внесла зміни до Закону України „Про екологічну експертизу” згідно яких забезпечувалася можливість для населення вільного доступу до екологічної експертизи та участь в обговоренні проектів щодо будівництва і реконструкції об’єктів, які можуть негативно впливати на стан довкілля.
У 1991 р. ОВНС включена складовою частиною в розроблений комітетом ООН з промислового розвитку „Міжнародний посібник з техніко-економічного обґрунтування реалізації проектів”.
Будь-яке відхилення від стандартів цього посібника може служити підставою для відмови фінансувати міжнародний проект будь-яким банком.
Екологічний аудит – це процес екологічної перевірки, який полягає в отриманні і оцінці об’єктивної інформації з метою визначення відповідності критеріям аудиту конкретних екологічних заходів, умов, систем управління чи інформації про них з подальшою передачею результатів цього процесу замовнику.
Аудит проводиться, як правило, на працюючих підприємствах чи об’єктах.
Екологічний аналіз життєвого циклу продукції полягає в оцінці впливу на НПС протягом усього часу існування даної продукції – з моменту її створення до знищення, включаючи утилізацію (ліквідацію) відходів продукції після її використання.
Міжнародні стандарти екологічного менеджменту та аудиту – це регламентовані міжнародною організацією зі стандартизації (ІSO) порядок і зміст робіт та документів у сфері екологічного управління і аудиту. Вони розроблені у Великобританії у 1992 р. та згодом прийняті Нідерландами, Швецією і Фінляндією. Франція, Ірландія та Іспанія, пізніше, розробили власні подібні стандарти.
У 1993 р. комітет з питань екологічного менеджменту Міжнародного інституту стандартизації у Женеві розробив спеціальну серію міжнародних стандартів (ІSО 14000), яка має такий вигляд:
Принципи екологічного менеджменту:
- ІSО 14001: Система екологічного менеджменту (EMS) – специфікації і посібник з використання;
- ІSО 14004: Посібник з визначення „початкового рівня” екологічної ефективності виробництва.
Інструменти екологічного контролю і оцінки:
- ІSО 14010, 14011, 14012, 14031 – Посібники з екоаудиту.
Стандарти вимог на продукцію:
- ІSО 14020 – Принципи екологічного маркування.
- ІSО 14040 – Методика оцінки „життєвого циклу” продукції.
- ІSО 14050 – Словник термінів з екологічного менеджменту.
- ІSО 14050 – Посібник з обліку екологічних аспектів у стандартах на продукцію.
Офіційно стандарти ІSО є добровільними, проте, більшість європейських країн не допускають на свою територію не сертифіковану за стандартами ІSО продукцію. Нещодавно ЄС оголосив про намір узаконити це положення.
Місцеві ініціативи із забезпечення сталого розвитку полягають у забороні місцевими органами виробництва екологічно небезпечної продукції, розміщення шкідливих відходів, введенні додаткових екологічних зборів, вимог та експертиз.
Питання гарантованого рівня знань
Екологізація та природоохоронна діяльність.
Групування екодеструктивних впливів.
Передумови екологізації виробництва.
Стадії екологізації виробництва.
Завдання екологізації в Україні.
„Квадрат” механізму управління екологізацією.
Мета і завдання екологізації.
Ринкові механізми управління екологізацією.
Процедури екологічного управління.