Зазначена група законів виявлена й сформульована всесвітньо відомим соціологом П. Сорокіним, який вважав, що соціальна мобільність — це переміщення індивідів усередині соціального простору (соціального всесвіту, який складається з народонаселення Землі) [16]. Визначити становище лю­дини або якогось соціального явища в соціальному просторі означає визначити його відношення до інших людей й інших соціальних явищ, узятих за певні «точки відліку». А набір «точок відліку» такий: вказівка відносин людини до певних груп; відношення цих груп усередині однієї популяції (спільності); відношення певної спільноти до інших спільнот, які входять у людство. Тобто, згідно з П. Сорокіним, щоб визначити соціальне становище людини, необхідно знати її сімейний стан, громадянство, національність, ставлення до релігії, професію, приналежність до політичних партій, походження, економічний статус тощо. Необхідно також знати про становище людини в межах кожної з основних груп населення конкретної держави. Коли ж, врешті, визначене становище населення держави в усьому людстві, тоді можна вважати достатньою мірою певним і соціальний статус індивіда.
Рис. Соціальна мобільність і її форми (за П. Сорокіним)
Існують два основні типи соціальної мобільності: горизонтальна й вертикальна. Залежно від напрямку вертикального переміщення розрізняють два види вертикальної мобільності: висхідна й спадна (тобто соціальний підйом або соціальний спуск). Соціальна мобільність та її різні форми показані на рисунку. Загальні закономірності вертикальної соціальної мобільності в цілому такі [16]:
ніколи не існувало суспільства, соціальні прошарки якого були б абсолютно закриті або в яких була б відсутня вертикальна мобільність у трьох її основних аспектах — політичному, економічному і професійному;
ніколи не існувало суспільства, в якому вертикальна соціальна мобільність була б абсолютно вільною, а перехід з одного соціального прошарку в інший здійснювався би без усякого спротиву. Це означає, що усередині організованого (стратифікованого) суспільства функціонує своєрідне «сито», «яке просіює» індивідів і дозволяє деяким із них підніматися наверх, залишаючи інших на нижніх щаблях, і навпаки;
вертикальна соціальна мобільність змінюється від суспільства до суспільства й від одного історичного періоду до іншого, тобто має коливальний характер. В історії етнокультурних спільнот виділяють ритми порівняно рухливих і нерухомих періодів. Демократичні суспільства найчастіше рухливіші за автократичні, проте, це правило має винятки.
Закон функціонування механізмів соціальної мобільності, тестування й відбору
Оскільки вертикальна мобільність існує в будь-якому суспільстві, а між соціальними прошарками повинні бути якісь шляхи, якими індивіди й групи переміщуються вгору або вниз із одного соціального прошарку в інший, необхідно, згідно з П. Сорокіним, виділити діючі канали соціальної циркуляції («ліфти»). Найважливіші з них такі: сім'я, церква, школа, армія, політичні, економічні й професійні організації.
У кожному суспільстві існує також особливий механізм, який контролює процес вертикальної циркуляції (мобільності). Цей контроль полягає, по-перше, у соціальному тестуванні індивідів з метою визначення для них адекватних соціальних функцій; по-друге, у селекції (відборі) індивідів для певних соціальних позицій; по-третє, у відповідному розподілі членів суспільства за соціальними прошарками (стратам). Іншими словами, всередині стратифікованого суспільства існують не тільки канали вертикальної циркуляції («ліфти»), а й «сито», «яке просіює» індивідів і визначає їм відповідне місце в суспільстві. Основна мета цього соціального контролю — розподілити індивідів відповідно до їх здібності успішно виконувати соціальні функції, однак, це не означає, що зазначений соціальний механізм завжди правильно розподіляє індивідів відповідно до їхніх можливостей.
До соціальних механізмів тестування, селекції й розподілу (тобто до соціального «сита» або «фільтру») належать, згідно з П. Сорокіним, ті ж суспільні інститути, які виконують, крім іншої, роль соціальних «ліфтів». При цьому сім'я, церква і школа є інституці-ональними механізмами, які перевіряють насамперед загальні здібності індивідів (психобіологічні, інтелек­туальні й моральні якості), необхідні для успішного виконання спільних соціальних функцій. Інші інститути (як от політичні, економічні та професійні організації) є соціальними механізмами, які тестують і селекціонують спеціальні здібності індивідів, необхідні для успішного виконання спеціальних функцій у певній галузі людської діяльності.
Сім'я є одним із найдавніших механізмів соціального розподілу членів суспільства за відповідними стратами, школа тестує переважно інтелектуальні якості індивідів, а церква — моральні й соціальні. При цьому фундаментальна функція школи полягає у тому, щоб за допомогою іспитів і спостережень визначити загальні й спеціальні здібності індивідів; а також, усунути тих, у кого відсутні очікувані інтелектуальні й моральні якості. Крім цього, усуваючи «небажаних», закрити для них шляхи майбутнього соціального просування й забезпечити таке просування для здібних учнів. В інших однакових умовах функція освітніх систем як тестуючого, селекціонуючого й розподільного соціального механізму має підсилюватися при просуванні від дошкільного виховання до початкових класів, від початкової школи — до середньої, від середньої школи — до вищої, від вищої школи — до аспірантури й докторантури. Звідси закон: школа, навіть найдемократичніша, якщо вона правильно функціонує й виконує своє соціальне завдання, є діючим механізмом «аристократизації» і стратифікації суспільства, а не його зрівнювання й «демократизації» [16].
Закон соціальної стратифікації
Соціальна стратифікація, згідно з П. Сорокіним, — це диференціація населення на класи й прошарки в ієрархічному порядку. Її основа й суть — у нерівномірному розподілі прав і привілеїв, відповідальності й обов'язків, певних цінностей, влади і впливу серед членів суспільства. Конкретні форми соціальної стратифікації різноманітні й численні, однак всі вони мо­жуть бути зведені до трьох основних форм: політичної, економічної й професійної, які, як правило, тісно переплетені. Соціальна стратифікація є сталою характеристикою будь-якої соціально організованої спільності, розрізняючись якісно й кількісно. Кількісний аспект соціальної стратифікації виражає висоту й профіль «соціальної будови» (відстань від її основи до вершини, крутизна і похилість схилів соціальної піраміди), а предметом якісного аналізу є внутрішня структура соціального конусу, його цілісність і внутрішня організація.
Будь-яке суспільство, переходячи від первісного до більш розвиненого стану, виявляє посилення нерівності, що виражається у змінах висоти й профілю соціальної піраміди. При цьому в нормальних соціальних умовах конус розвиненого суспільства коливається в певних межах і його форма відносно постійна. У надзвичайних обставинах (наприклад, соціальна революція) ці межі можуть бути порушені, і профіль стратифікації може стати або дуже плоским або дуже опуклим. Якщо «плоске» суспільство не гине, то «площина» швидко витісняється посиленням «опуклості». Якщо ж нерівність стає занадто сильною і досягає точки перенапруги, то верхівці суспільства судилося бути зруйнованою або скинутою. Звідси закон: у будь-якому суспільстві й у будь-які часи відбувається боротьба між силами стратифікації й силами вирівнювання, перші з яких працюють постійно й неухильно, а останні — стихійно й імпульсивно, використовуючи насильницькі методи. Іншими словами, існують цикли, у яких посилення нерівності змінюється його послабленням [16].
У цілому П. Сорокін виявив такі закономірності стратифікації.
1. У спільних рівних умовах, коли збільшуються розміри спільноти або організації, стратифікація також посилюється, і навпаки.
2. Коли збільшується різнорідність членів соціуму, стратифікація також посилюється, і навпаки, оскільки збільшення неоднорідності населення призводить до посилення нерівності.
3. Коли обидва наведені фактори працюють в одному напрямку, стратифікація змінюється ще сильніше (наприклад, у випадку військового завоювання або об'єднання раніше незалежних держав), і навпаки. При підвищенні ролі одного фактора й зменшенні ролі іншого, стримується їх взаємний вплив на зміни стратифікації.
4. Сили вирівнювання («демократизації») і сили стратифікації («аристократизації») діють одночасно й циклічно. При цьому будь-яке посилення вирівнюючих факторів спричиняє посилення протидії стратифікуючих сил. Вказаними способами соціальний організм повертається до стану рівноваги тоді, коли форма соціального конусу або дуже плоска, або дуже висока.
Закон класово-професійної структури
Соціально-професійна стратифікація, згідно з П. Со-рокіним, залежить від двох основних груп факторів: по-перше, певні класи професій і професійні групи формують відповідні соціальні страти, через що одні професійні групи характерні для верхніх соціальних прошарків, а інші — для основи соціальної піраміди; подруге, феномен стратифікації існує також усередині кожної соціально-професійної групи, де люди страти-фіковані на багато рангів і рівні. Тобто соціально-професійна стратифікація проявляється у двох основних формах: ієрархія основних професійних груп (міжпрофесійна стратифікація) та ієрархія всередині кожної професійної групи (внутріпрофесійна стратифікація) [16].
Фундамент міжпрофесійної стратифікації, згідно з П. Сорокіним, містить дві основні умови: а) важливість професійного заняття для виживання й функціонування соціуму в цілому; б) рівень інтелекту, необхідний для успішного виконання професійних обов'язків. Соціально значимі професії пов'язані з функціями організації й контролю соціуму, вимагають високого рівня інтелекту і проявляються в професійній освіті й досягненнях. Так, відповідно до класичної теорії кастової ієрархії, соціально-професійні групи швидше «накладаються» одна на одну, ніж роз­ташовуються на одному рівні: жерці — вчителі, кшатрії — воїни й керівники, вайшї — виробники й торговці, шудри — слуги (тут кожна попередня каста перевершує за походженням і статусом наступну). Поза класово-професійною стратифікацією перебувають «знедолені» — парії [7; 16].
Внутріпрофесійна стратифікація, за П. Сорокіним, поділяється на три основні прошарки, перший з яких охоплює організаторів — «хазяїв» тієї або іншої справи, другий — вищих і середніх службовців, третій — найманих робітників. При цьому кожен із названих прошарків поділяється, у свою чергу, на кілька підкласів. Незважаючи на різні назви цих внутріпрофесійних прошарків, вони існували й існують у всіх розвинених суспільствах (наприклад, у середньовічних гільдіях розрізняли метрів-майстрів, їхніх учнів і підмайстрів, тобто підприємців, службовців і робітників). Іншими словами, сьогодні у вигляді внутріпрофесійної стратифікації існує нова форма професійного феодалізм у, що реально проявляється в різниці заробітної плати й соціального стану [16].
Закон формування й функціонування еліт
Найпомітніший внесок у теорію еліти (від фр. elite — краще, добірне, обране) внесли Г. Моска, В. Парето, Р. Міхельс, Х. Ортега-і-Гассет, М. Острогорський, П. Сорокін та ін. Останній, наприклад, вважав, що частина еліти у структурі всього населення є важливим чинником, оскільки верхні поверхи соціальної будівлі повинні бути пропорційні до нижніх, інакше «буди­нок» може звалитися. Це означає, що для будь-якого розвиненого суспільства існує оптимальне співвідношення верхніх соціальних прошарків щодо всього населення, значне відхилення від якого згубне для суспільства. Таким чином, потенційно існує можливість надвиробництва або недовироблення кандидатів у верхні прошарки соціуму [16].
Надвиробництво верхніх прошарків може бути результатом або непропорційно високого відтворення верхніх прошарків у «нерухомому» суспільстві, або занадто слабких тестуючих і селекціонуючих механізмів у «рухомому» суспільстві. У цій ситуації весь надлишок членів майбутньої еліти не може знайти місця у вищих прошарках. Ці «невдахи» залишаються незадо-воленими й починають створювати власні «вивищуючі» організації, які вбачають вихід у соціальній перебудові або революції, що закономірно призводить до соціальної нестабільності.
Недовироблення еліти може відбутися внаслідок слабко диференційованого відтворення верхніх прошарків (тобто низької народжуваності) або занадто ретельної селекції кандидатів, у результаті якої лише невелика кількість людей може пройти соціальний відбір. У цьому випадку представників еліти може бути значно менше, ніж необхідно для заповнення всіх високих соціальних позицій. Частину цих позицій дово­диться віддавати людям, які не пройшли необхідної селекції, що сприяє акумулюванню незадоволення як у вищих, так і у нижніх прошарках, чим може скористатися революційно настроєна група. Іншими словами, така система, як і попередня, знову призведе до соціальної нестабільності й безладдя.
Зазначене підтверджує тезу П. Сорокіна про важливість правильної організації всіх сторін соціальних «фільтрів» й «ліфтів». Звідси закон: кожен соціальний реформатор, який береться за перебудову суспільства, повинен звертати особливу увагу на проблему правильної реорганізації тестуючих, селекціонуючих і соціальних інститутів, які розподіляють (насамперед освітніх). Якщо вони дефектні, то жодне соціальне поліпшення не забезпечить тривалої й глибокої зміни, оскільки в остаточному підсумку історію роблять люди [16].
Закон співвідношення соціальної структури й структури здібностей
Найпомітніші теорії стратифікації розвивали К. Маркс, М. Вебер, П. Сорокін, Е. Гідденс та ін. Останній визначав стратифікацію як структуровану нерівність між групами людей, оскільки нерівність існує на всіх етапах людського суспільства [7]. Суспільства, за Е. Гід-денсом, можна трактувати як такі, що складаються з соціальних прошарків (страт) у певній ієрархії з най-привілейованішими прошарками на вершині й найменш привілейованими в основі. Стратифікація за статтю й віком існує, при цьому в усіх суспільствах, а в сучасних традиційних й індустріальних країнах стратифікація виявляється в поняттях багатства, власності й характеризується доступом до продуктів культури й матеріальних цінностей.
Віддавна основу соціальної нерівності вбачали в нерівності людських здібностей (Конфуцій, Платон, Аристотель та ін.), що не могло не відобразитися і на ієрархії соціальних страт. Розглянуті концепції соціальної мобільності й стратифікації дають підставу зазначити, що структура соціальної ієрархії, її «поверховість» і конфігурація істотно не змінюється при переході від одного типу суспільства до іншого, де різні страти з незмінною сталістю вибудовують трирівневу піраміду: вищий, середній і нижчий класи. Така трирівнева структура соціальної стратифікації є найбільш загальною будовую соціальної піраміди, оскільки в кожному основному прошарку розрізняють, як зазначалося, й інші рівні. Тобто у різних класифікаціях соціальної ієрархії, крім основної трирівневої, простежується додаткова багаторівнева структура, загальна «поверховість» якої досягає, як правило, 6–7 щаблів. Закономірною підставою повторюваної «поверховості» соціальної піраміди й рівнів соціального управління відповідають, очевидно, рівні розвитку людських здібностей.
Наприклад, види мислення людини співвідносяться як із загальними, так і зі спеціальними здібностями, у яких дослідники розрізняють сім рівнів [4], що в цілому відповідає «поверховості» соціальної стратифікації. У реальній соціальній діяльності необхідне ієрархічне поєднання людей із різними типами здібностей, що обумовило, очевидно, семирівневу структуру управління (див. табл.). Отже, структура людських здібностей відповідає структурі соціальної стратифікації й структурі соціального управління. При цьому діє низка правил [4].
Люди з однаковою групою здібностей повинні займати посади й відповідний соціальний стан на одному ієрархічному рівні.
Відстань між керівниками й безпосередніми підлеглими не повинна перевищувати одного рівня здібностей (наприклад, керівник четвертої групи здібностей повинен керувати людьми із третьою групою здібностей).
Просування людей у соціальній ієрархії повинне здійснюватися із врахуванням розвитку їхніх здібностей, щоб обдаровані могли бути вчасно виявлені й оптимально використані.
Приналежність індивідів до тієї або іншої групи здібностей не може бути довічною або навіть тривалою, оскільки розвиток здібностей залежить не тільки від вроджених властивостей, а й від рівня освіти, прагнення до саморозвитку, від ініціативи, професійного й соціального досвіду.
Закон повноти етносоціальної структури
На характер, динаміку й темпи формування етнічних спільнот визначально впливають такі фактори [11, с. 409]:
а) соціальні — наявність «повних» або «неповних» етносоціальних структур;
б) політичні — наявність або відсутність власних державно-правових інститутів, стабільність або рухливість меж ранніх державних утворень тощо.
Етносоціальна структура — це представленість корінного етносу на різних рівнях соціальної піраміди. Природним є таке становище, при якому всі, без винятку, рівні соціальної піраміди зайняті абсолютною більшістю представників державотворчого етносу (титульної нації). Однак таке природне становище часто буває порушеним через різні історичні обставини: завоювання, злиття державних утворень, культурна експансія, просочування в певні соціальні прошарки ет­нічно сторонніх елементів та ін. У результаті цього відбувається втрата повноти етносоціальної структури, що об'єктивно спричиняє несприятливий вплив на перебіг майбутнього етносоціального розвитку. Наприклад, в етнічній історії українців важливу роль відіграла постійна боротьба з різними хвилями завойовників, життєва необхідність протистояти полонізації, євреї-зації, литовізації, мадяризації й русифікації, а також неповнота української етносоціальної структури, що утворилася внаслідок злиття власних верхніх соціальних прошарків з верхніми соціальними прошарками євреїв (починаючи від Хазарського каганату VIII–Х ст.), литовців, поляків, росіян тощо. Процес розвитку української нації визначало насамперед селянство (плано­во й масово знищене згодом у 30-х роках ХХ ст. єврейсько-більшовицькою владою), а також міськими прошарками, які не втратили етнічної самосвідомості, дрібними підприємцями, інтелігенцією (насамперед учителюванням і нижчим духівництвом).
Головну небезпеку для природної повноти етносоці-альної структури, для повноцінного етнокультурного розвитку містить захоплення верхніх соціальних прошарків, тобто позицій національної еліти, представниками іншої етносоціальної спільноти. Звідси закон: успішність етнокультурного розвитку і всієї життєдіяльності етносу прямо залежить від повноти етносо-ціальної структури, у якій всі рівні (насамперед верхні) повинні бути зайняті абсолютною більшістю представників титульної, державотворчої нації.
(Продовження в наступному номері)
Література