Починаючи від епохи Відродження, роль і значення художньої прози в красному письменництві неухильно зростали, що у XIX ст. спричинило її перетворення на одну з найважливіших форм побутування художнього мовлення. Роман набув такої самої вагомості, як за давніх часів епічна поема або трагедія. Гегель назвав цей жанр «епосом приватного життя», зазначивши, що він, розкутий та універсальний, найкраще відображає драму людини з її побутом, повсякденними проблемами. Не менш важливими в духовному житті людини стали й середні та малі прозові форми: повісті, оповідання, новели. Розквіт художньої прози, який відтепер став головним критерієм її розвиненості, суб’єктом і об’єктом, єдиним творцем і метою. Реалізм та натуралізм зумовив поширення особливого різновиду прози, який історики літератури назвали «соціально - психологічною» тобто такою, що художньо осмислює і досліджує існування людини в суспільстві у взаємодії з іншими індивідами та групами індивідів, об’єднаними у класи, через ретельний аналіз її емоцій, думок, поводження, через уважний розгляд її душі. Пояснення цього, ще одного суто літературного факту, на перший погляд, варто знову шукати в тих процесах, що визначали розвиток культури. Життя індивіда ,який прагнув абсолютного самовираження і свободи, виявлялося залежним від оточення. Зовні наче вільна людина насправді була не чим іншим, як іграшкою матеріальних і тваринних начал. Саме суперечність оголила тогочасна індустріальна цивілізація. З'ясувалося, що найвидатніші наукові відкриття спричинялися не стільки пориваннями духу, скільки виробничою потребою, принципом раціонального використаннями зусиль або прагненням досягти успіху в бізнесі. Релігійні вірування пояснювалися й критикувалися з погляду біології, фізики або хімії, а соціальні утопії базувалися на математично вивірених теоріях. Аналогічно між людиною і твариною лягла в основу провідного методу дослідження. Цьому загальному духу раціоналізму та захопленню соціальними й природничими науками якнайповніше відповідав той тип соціально - психологічної прози, який сформувався протягом XIX ст. Він знаменував якісно нове проникнення в найпотаємніші та найінтимніші сфери життя. У романах, повістях, оповіданнях письменники аналізували й узагальнювали, намагались із фактографічною точністю відтворювати реальність, на матеріалістичних і раціоналістичних засадах моделювали роботу свідомості. Соціально – психологічна проза у французькій літературі. XIX ст. ще називають «золотою добою» соціально – психологічного роману, адже цей жанр став провідним майже в усіх впливових літературах Європи й Америки. Формування його ознак розпочалося у Франції. Цьому сприяла та ситуація, що склалася в культурі країни. Одна з характерних її рис – гостра політизація французького суспільства. Народження урбаністичної цивілізації у Франції супроводжувалося соціальними катаклізмами й напруженою класовою боротьбою: з початку XIX ст. до 1870-х років у країні змінилися сім різних політичних режимів, супутниками яких були зовнішні війни і революції. Бурхливе політичне життя давало «чудовий» емпіричний матеріал для створення численних ліберальних та соціальних теорій (утопічний соціалізм, К. А. Сен-Сімона і Ш. Фур'є, католицький соціалізм Ф. Р. Ламане анархо – синдикалістський П. Ж. Прудова, «науковий» К. Маркса ). Загальна налаштованість французьких інтелектуалів на пошуки внутрішніх механізмів соціальних процесів не могла не позначитися на творчості романістів. Ще одна риса культурної атмосфери Франції ХІХ ст. – віра у те, що найскладнішим психічним, розумовим, природним і соціальним процесам можна знайти раціональне, експериментально підтверджене пояснення. То був час великих успіхів французької науки: У. Ж. Ж. Левер'є відкрив планету Нептун, зі своїми працями з мікробіології виступив Л. Пастер, спостерігався швидкий розвиток біології, соціології, демографії, набув поширення еволюціонізм Ж. Б. Ламарка і Ч. Дарвіна. Відчувалася криза релігійних цінностей (публікація книги Е. Ренана «Життя Ісуса» 1863р. – знакова подія в цьому плані ), набирав сили позитивізм (О. Конт). Звичайно, французькі письменники не тільки не відмежовувались від провідних інтелектуальних тенденцій доби, а й свідомо брали на озброєння досягнення вчених і філософів, намагаючись зробити з романів поле соціального та психологічного експерименту. Соціально – психологічний роман в англійській літературі. У літературі Великої Британії ХІХ ст., як і у французькій, Соціально – психологічний роман набув колосальної популярності. Цьому сприяла наявність великої романної традиції, яка склалася у ХVІІІ ст. за періоди просвітницького реалізму й сентименталізму ( Г. Філдінг, О. Голдсміт, Л. Стерн). Помітним був внесок у розвиток жанру і Джейн Остен (1775 – 1817). Вона описувала звичаї провінційної Англії, змальовувала повсякденне життя чоловіків і жінок, іронізувала з моди на чутливість і готичні романи, зображала відтінки настроїв персонажів. Найвідомішими представниками англійського соціально – психологічного роману ХІХ ст. є Ч. Діккенс, У. М. Теккерей і Ш. Бронте. Їхню справу продовжили Е. Троллоп (1815 – 1882 ), М. Е. Еванс, відома під псевдонімом Джордж Еліот (1819 -1880), Дж. Мередіт (1828 – 1928) і Т. Гарді (1840 – 1928). Творчість цих письменників припадає на вікторіанську добу (період з 1837 р. до 1901-го, названий на честь королеви Вікторії, яка тоді правила у Великій Британії. То був час швидкого розвитку індустрії, політичного піднесення імперії. Щоправда, за ці перемоги народним масам ( насамперед – робітникам і селянам) довелося сплатити високу ціну. Хоча Велика Британія й зуміла запобігти революції, працівники і бідні верстви населення (особливо протягом першої половини ХІХ ст.) перебували на межі фізичного виживання. Про це багато писав Ч. Діккенс, який викривав систему робітних домів, правдиво показував життя у лондонських нетрях. Інший об'єкт соціального критицизму англійського роману того часу – родина і школа. Жінки і діти майже не мали прав і потерпали від свавілля – чоловічого, правового, релігійного. Атмосфера в навчальних закладах вирізнялася задушливістю і похмурістю. Фізичні покарання були звичайним засобом впливу на сумління і свідомість учнів. У суспільстві домінувала система цінностей, яку фахівці з історії культури охрестили вікторіанством. Його головною рисою вони називали «поважність» - надмірну зосередженість лише на етичних і релігійних проблемах, схильність до моралізаторства і пуританства. Романісти, навіть найталановитіші з них, потрапляли під загальний вплив « вікторіанського духу» і ставилися до своїх творів як до проповідей або повчань. Вони були не тільки митцями, а й вихователями. Соціалістичні диктатори і еволюціоністські теорії набули самого поширення, як і на континенті. Не слід забувати, що саме в Туманному Альбіоні минула більша частина еміграції К. Маркса і Ф. Енгельса. Саме тут жили і творили такі відомі науковці, як Т. Г. Хакслі і Ч. Дарвін. Про те, незважаючи на цей факт, англійські романісти менше, ніж їхні французькі колеги, захоплювались соціологією і природничими науками. Їх більше вабило моральна проблематика і психологія індивіда. Соціально – психологічна проза в російській літературі. Російська соціально – психологічна проза другої половини ХІХ ст. – одна з найяскравіших сторінок світової літератури. Плеяда чудових романістів та майстрів малих і середніх епічних жанрів (І. Гончаров, І. Тургенєв, М. Лєсков, Ф. Достоєвський, Л. Толстой, М. Салтиков – Щедрін, А. Чехов) продовжили традиції О. Пушкіна, М. Лермонтова, М. Гоголя і привнесла в літературу чимало свіжих художніх ідей. Тогочасній російській прозі властиві глибина філософських узагальнень, а також оригінальність форми. Російська соціально – психологічна проза ХІХ ст. мали власну національну специфіку, пов’язану з культурною ситуацією в Росії. Своєрідність її становища полягає в тому, що загальні процеси, характерні для становлення західної цивілізації, у ній відбувалися болісно і суперечливо. Європа і США протягом ХІХ ст. уже розвинули урбаністичний тип культури, який став результатом індустріалізації. У них смаки визначали середні класи. В Росії ці тенденції накреслилися також, але соціальні і й економічні перетворення наштовхувалися на протидію іншого, феодального способу життя. Більшість населення імперії жила в селі. Звичайно, існували великі міста, проте їхня роль у культурі Росії була значно меншою, ніж у Західній Європі. Середнього класу як такого не існувало. Головною культурною силою залишалося дворянство, і тільки починаючи з середини ХІХ ст. його місце почали заступати різночинці, представники інших, не дворянських соціальних груп. Ця культурна «недорозвиненість» Росії стала однією з найбільших проблем для російських інтелектуалів. Вони шукали і досі шукають відповідь на запитання – якого типу країною має стати Росія: західною (європейською) чи східною ( азіатською). Ще за 1840 – х років оформилися дві найвпливовіші течії російської думки: західники і слов’янофіли. Перші (до них належали , зокрема, такі відомі літератори, як В. Бєлінський, О. Герцен, Т. Грановський, І. Тургенєв) вважали, що Росія повинна «європеїзуватися». В економічне, соціальне й інтелектуальне життя потрібно впроваджувати ліберально – демократичні принципи, характерні для розвинених держав Заходу: скасувати кріпацтво, встановити свободу слова, підтримувати торгівлю і промисловість. Їхні опоненти ( О.Хомяков, І. Кириєвський, Ю. Самарін, К. і С. Аксакови та ін.) обстоювали унікальність і самобутність Росії, її радикальну протилежність Європі. Вони також вимагали скасування кріпацтва і лібералізації, але підкреслювали, що це може відбутися лише за умов збереження моральних основ російської цивілізації: православ’я і патріархально – общильного способу життя. Гостро критикуючи Захід за меркантилізму, утилітаризм, егоїзм, вони вказували на те, що поступ несе із собою не тільки комфорт і розквіт особистості, а й сприяє поширенню нічим не стриманого індивідуалізму, призводить до духовного примітивізму. Полеміка «західників» і «слов’янофілів» мала колосальне значення для розвитку всієї російської культури загалом і не тільки у ХІХ ст. На багато пізніше, коли ні тієї, ні тієї групи вже давно не існувало, російські інтелектуали продовжували перейматись проблемою вибору між Європою й Азією, що стало одним з вирішальних чинників російської національної само ідентифікації. Існування Росії «між Сходом і Заходом» визначило весь драматизм і навіть трагізм її подальшої історії, про те для розвитку літератури воно було надзвичайно плідним. Усі російські письменники (як «прозахідні», так і «прослов'янські») були типовими європейськими інтелектуалами. Вони мали ґрунтовну освіту, знали мови, світову літературу, філософію, мистецтво і були тісно пов’язані з народним життям. Паралельно з розвиненою і яскравою культурою існувала не менш глибока й різноманітна культура народних мас, росіян і численних інших народів імперії. Завдяки боротьбі та взаємному впливу обох типів культури, їхньому взаємозбагаченню склалися передумови для створення абсолютно оригінальних витворів мистецтва, що спирались і на високу духовність Заходу, і на «спонтанну», але не менш досконалу духовність народну. З іншого боку, здобутки західної цивілізації, зінтерпретовані під кутом зору традиційних російських моральних цінностей, надто швидко виявили свої недоліки та прорахунки і постави в усьому драматизмі й суперечливості. Це дало змогу російським письменникам помітити деякі загрозливі тенденції розвитку світу раніше від західноєвропейських, осмислити їх об’єктивніше. І, врешті – решт, творча народна стихія у поєднанні з європейською освіченістю стали запорукою жанрового й мовного збагачення красного письменства, соціально – психологічної прози. Особливе місце в історії російської та світової літератури належить Л. Толстому та Ф.Достоєвському. Саме завдяки їхній творчості романи набули світового значення. Їхня психологічна майстерність, проникнення «діалектику душі» значною мірою відкрили шлях художнім шуканням письменників XIX століття.
