Головним освітнім і науковим центром в Україні і надалі був Києво-Могилянський колегіум. У роки Руїни він пережив тяжкі часи: чимало студентів пішло до війська, деякі загинули під час війн і пошестей. За правління Івана Мазепи, коли для академії було споруджено новий будинок, цей заклад вступив у період свого розквіту. Саме стараннями Івана Мазепи заклад одержав у 1694 р. звання Академії. Кількість студентів досягла 2 тис., пізніше, після Полтавської битви, вона зменшилась, а в середині сторіччя коливалася в межах 600—1100 осіб. Переважали вихідці з Лівобережжя, але навчалися і студенти з Правобережної України, прибувала на навчання молодь із Закарпаття, Білорусії, Росії, південнослов'янських країн, Молдавії. В академії навчалися діти духовенства, козаків, міщан. Уже в першій половині XVIII ст. дехто з викладачів знайомив студентів з передовими поглядами культури нового часу, ідеями Передпросвітництва. Особливо це було помітно в лекціях Феофана Прокоповича, Стефана Калиновського, Мануїла Козачинського, Георгія Кониського. Школа носила загальноосвітній характер риторико-філософського типу. Багато випускників академії досягли великих успіхів у галузі медицини, біології, зокрема І. Полетика, Д. Самойлович, А. Шумлянський, Н. Амбодик-Максимович, М. Те-реховський. Серед її випускників були юристи, музиканти, композитори, архітектори і, в першу чергу, діячі на ниві освіти. Зокрема, у Київській академії здобули освіту 21 із 23 ректорів Московської академії, 95 із 125 її професорів, а також багато вчителів, які працювали в школах Росії та України. Від'їзд освічених людей з України мав украй негативний вплив на рівень культурного розвитку самої України. Від середини XVIII ст., незважаючи на часткові вдосконалення, Києво-Могилянська академія почала все більше відставати від запитів свого часу, а пропоновані проекти заснування університету в Києві чи Батурині не були підтримані російським урядом.
Все ж за зразком Києво-Могилянської академії виникли колегіуми в інших містах — Чернігові (1700р.), Харкові (1726р.), Переяславі (1738р.). На Правобережжі більшістю колегіумів (Львівським, Кам'янецьким, Луцьким, Перемишльським, Ужгородським та ін.) керував єзуїтський орден. Належне місце в культурному житті українських земель посідав Львівський вірмено-український колегіум. Деякі з його вихованців стали відомими діячами культури і освіти: Антон Левицький, Михайло Примович. Слід підкреслити, що культурні зв'язки між Правобережжям і Лівобережжям тривали всупереч конфесійним особливостям. Далеко не всім вихідцям із Київської академії та інших шкіл вдалося отримати духовний сан чи місце в адміністративному апараті, частина з них ставала "мандрівними дяками", тобто вчителями, які ходили по селах і містах у пошуках роботи. Діяльність академії і колегіумів сприяла розширенню мережі початкових шкіл, підвищенню їхнього освітнього рівня.
Про високий рівень освіти в Україні свідчать іноземні автори. Так, арабський мандрівник Павло Алепський, який побував в Україні в 1653—1656 рр., писав: "У країні козаків усі діти вміють читати, навіть сироти".
За неповними даними, в Слобідській Україні в 1732р. було 129 шкіл, в 1740—1748 рр. у 7 з 10 полків Гетьманщини діяло 866 шкіл. На землях Війська Запорозького часів Нової Січі мала добру славу січова школа, де навчалися діти, зібрані з різних міст. Сільські і міські школи утримувалися громадою. На заході України аналогічні школи найчастіше Існували під опікою братств. У більшості шкіл дітей вчили з Букваря, Псалтиря і Часослова, поширеним було також навчання хорового співу і нотної грамоти. Для читання вибирали традиційні церковнослов'янські тексти, але вимовлялися вони на український лад.
Перші спроби запровадити в Україні обов'язкову початкову освіту були здійснені в Гетьманщині. У 1760—1762 рр. Лубенський полковник І. Кулябко наказав сотенним правлінням: усіх козацьких дітей, здібних до науки, посилати до парафіяльних шкіл, а нездібних навчати військових справ. Цю ініціативу схвалив гетьман і в 1765р. Генеральна військова канцелярія розіслала аналогічні розпорядження до всіх полків. Однак це були лише початкові кроки, які не мали подальшого розвитку. З кінця XVIII ст. сільські школи занепадають: далося взнаки закріпачення селян, вороже ставлення влади до заснованих не нею навчальних закладів.
Ще одним показником відносної масовості початкової освіти є тиражі навчальних посібників; так, букварі, які вироблялися друкарнею Львівського братства, виходили в
XVII ст. тиражами від 600 до 2 тис. примірників, а на початку XVIII ст. — по 6—7 тис. примірників. З середини
XVIII ст. українська молодь все частіше виїжджає за кордон. Багато українців навчалось у Лейпцігу, Кенігсберзі, Страсбурзі та інших містах. Через цих вихованців західних шкіл приходили в Україну нові культурні віяння.
Зацікавлення наукою виявилося у шанобливому ставленні до книжок. Великі бібліотеки, які виникали при навчальних закладах ще в XVI ст., особливого поширення набувають у XVII—XVIII ст. Так, у XVII ст. було впорядковано бібліотеку Київської академії. У XVIII ст. великі бібліотеки мали багаті шляхетські родини, козацька старшина, єпископи, монастирі, братські школи. Зацікавленість до знань проявлялася в тому, що збирали книги з астрономії, математики, медицини, географії, історії, права.
Найбільший інтерес зустрічало природознавство. У Київській академії вивчали зоологію, фізіологію, метеорологію, все це під спільною назвою "фізика". Найбільшим авторитетом був тут Феофан Прокопович, який написав наукову працю з "фізіології" про причину нетлінності тіл печерських святих. У XVIII ст. розвинулися геодезія, географія. У приватних збірках козацької старшини зустрічаються різнорідні атласи, описи подорожей, географічні підручники, глобуси. Саме з XVIII ст. активно розвивається математика, знову ж завдяки Феофанові Прокоповичу, що навчився цінити її по західних університетах. Як учитель математики відзначився в цей час Іван Фальковський. Одночасно француз Павло Брульйон почав вчити тригонометрії.
Особливо багатьох прихильників мала медицина як наука практична, і кожен залюбки брав медичні підручники, записував усякі рецепти. Особливого значення для поширення медичної освіти набув Страсбург, де у XVIII ст. цілий ряд українців закінчили медичний факультет і здобули собі імена, як професори академій та учені. Багато хто з них отримав світську освіту саме в Києво-Могилянській академії. Однією з найяскравіших особистостей серед вітчизняних вчених-медиків XVIII ст. був Данило Самойлович. Його вважають одним із основоположників вітчизняної епідеміології. Широко відомі праці Самойловича з інфекційних хвороб. Усі дванадцять тогочасних академій Європи обрали його своїм почесним членом, за винятком Петербурзької Академії наук.
Іншим видатним українським лікарем цієї епохи був Нестор Амбодик-Максимович, уроженець Полтавщини. Він увійшов в історію вітчизняної медицини як засновник акушерства. Його підручником з акушерства "Искусство повивання, или Наука о бабичьем деле" користувалося багато поколінь лікарів та акушерок.
Велику роль в історії вітчизняної медичної освіти відіграв перший підручник з педіатрії "Педіатрика" Степана Хотовицького. Страсбурзький університет блискуче закінчив Олександр Шумлянський, один з перших вітчизняних гістологів, який описав будову нирки, зокрема її капсулу, відому під назвою "капсула Шумлянського—Боумена".
Гордістю вітчизняної медицини є Мартин Тереховський, один з піонерів учення про еволюцію живих організмів, а також Іван Полетика, який першим очолив генеральний госпіталь і госпітальну школу у Петербурзі, займав найвищі на ті часи медичні пости в державі.
Поряд з розвитком медичної науки розвивалася хірургічна допомога на полі бою. її надавали цирульники. Існували цехи-об'єднання цирульників у м. Львові, Києві, Луцьку. У статуті Київського цеху цирульників писалося: "Майстерність цирульника має полягати в тому: голити, кров жильну і зашкірну пускати, рани гоїти рубані, пробиті та стріляні, а особливо у вириванні зуба та вилікуванні французької і шолудної хвороб ...".
Хворих та поранених продовжували лікувати у шпиталях, які існували при братствах і монастирях, як, наприклад, шпиталь при Трахтемирівському монастирі, де лікувалися поранені козаки.
Необхідність мати лікарів для армії та для боротьби зі спустошливими епідеміями зумовила появу госпіталів, карантинів, аптекарських городів, польових аптек. У XVIII ст. було відкрито перші госпітальні школи — навчальні заклади для підготовки лікарських кадрів. В Україні перша медична школа була заснована в Єлисаветграді (нині Кіровоград).
З. У зв'язку зі збільшенням освічених людей зростав попит і надруковану продукцію. Найбільшим видавничим центром залишалася друкарня Києво-Печерської лаври. Крім богослужбових текстів і молитовників, вона випускала твори тогочасних українських письменників, таких як Іоаникій Галятовський, Антоній Радивиловський, Дмитро Туптало. Друкарня Чернігівського Троїцько-Іллінського монастиря випустила у світ проповіді й вірші Лазаря Барановича, ряд творів Іоана Максимовича.
В українській друкованій книзі склалися свої традиції, зокрема у мистецтві оформлення. Особливого розвитку набула гравюра. У Києво-Печерській друкарні працювали гравери Мігура, Тарасевич, Щирський, які створили свою школу.
З 20-х років XVIII ст. російський уряд поставив над Київською і Чернігівською друкарнями суворий цензурний контроль Синоду. Дозволялося лише передруковувати старі церковні книги, та й те за умови не відрізнятися від російських ні змістом, ні мовою. Укази про цензуру книг, виданих в Україні, засвідчили не тільки перехід уряду до цілеспрямованої політики зросійщення, але й свідоме прагнення перетворити Україну в провінцію. З того часу друкарні, які раніше дбали про розмаїття своєї продукції, могли займатися лише розмноженням церковнослов'янських текстів. Показово, що в 1745 р. такий впливовий діяч, як префект Києво-Могилянської академії Мануїл Козачинський, не зміг опублікувати свої твори у Києві: його п'єса "Благоут-робіє Марка Аврелія" і трактат "Філософія Арістотелева" вийшли у Львові. Книги київських авторів іноземними мовами друкувались у Вроцлаві. Зокрема, у 1744р. побачив світ збірник латинських творів Ф. Прокоповича.
Погіршились умови діяльності видавців і на західноукраїнських землях, хоча цензурний контроль тут стосувався лише змісту, а не мови. Львівська друкарня випускала переважно старі богословські книги. З 30-х років XVIII ст. відновила роботу Унівська друкарня і почала свою діяльність Почаївська. Хоча ці осередки належали монастирям, іноді вони друкували і світські книги. Рівень таких видань був невисоким, та вони все ж залучали до регулярного спілкування з книгою ширші кола читачів.
Багато творів словесності поширювалося в усній або рукописній формі. Саме XVII—XVIII ст. стали періодом розквіту українського фольклору і небаченого раніше збагачення тематики, жанрів рукописної книжності. Найвизначніші фольклорні твори розкривають історичну свідомість народу. Через фольклор погляди і оцінки, що побутували в народному середовищі, проникали і в писемність. Так, "козацькі літописи" (Самовидця, Григорія Грабянки, Самійла Величка) відображають погляди козацької старшини, а монастирські хроніки — погляди духовенства. Внутрішні суперечності пам'яток історіографії сприяли використанню їх представниками різних соціальних кіл у своїх інтересах.
Ідеї громадянського гуманізму яскраво виявилися в ораторсько-учительській прозі другої половини XVII ст. Серед її представників — Лазар Баранович, Іоаникій Галятовський, Варлаам Ясинський, Дмитро Туптало.
У другій половині XVII—XVIII ст. в українську літературу проникає класицизм. Він проявляється у шкільній драмі, панегіричній поезії. Класицизм в Україні зазнав впливу бароко. Характерним втіленням бароко в українській поезії є збірка "курйозних віршів" Івана Величковського та деякі вірші Григорія Сковороди.
Вершина давньої української літератури — творчість Григорія Сковороди. Ідеї істинності життя — у "сродній" праці, палке прагнення бачити в Україні людей "із світлим розумом і гарячим серцем", прославлення борців за волю — такі загальні напрями спадщини поета-патріота, якого "світ ловив, та не спіймав".
4. В Україні драматична література, порівняно із західно-європейською, виникає пізніше, розвиваючися під впливом польського і латинського театру, передусім шкільного. Православне духовенство на противагу католицькому, яке запровадило з агітаційною метою релігійні сценічні вистави, само взялося писати драматичні твори. Це були так звані шкільні драми, тісно пов'язані з розвитком поезії. Шкільна драма інсценізувала міфологічні та історичні сюжети. Ці драми поширювалися в католицьких та православних школах України. Традиції національного драматичного мистецтва виявлялись у декламаціях — віршованих творах кінця XVI — початку XVII ст.
Важливим напрямом у розвитку драматичного жанру були віршовані діалоги біблійного змісту, на побутові або історичні теми, що набули повсюдності у XVII—XVIII ст. Жанр прозових філософських діалогів культивував Г. Сковорода ("Діалог, или Розглагол о древнем міре", 1772).
У XVII—XVIII ст. у руслі української шкільної драми виникли і розвивались інтермедії, побутові гумористичні сценки, які вставляють в антрактах. Українські інтермедії користувались особливою популярністю серед народу. Авторами і виконавцями виступали переважно школярі, а також студенти Київської академії та мандрівні дяки. До нашого часу дійшло понад 40 інтермедій.
Найвідомішими з українських інтермедій є інтермедії "Продав кота в мішку" і "Найкращий сон", які мають високий драматично-художній рівень, написані народною мовою, а сюжети взяті зі староукраїнського фольклору.
Прихильником театрального дійства і його пізнавально-виховного значення був Ф.Прокопович. Реформаторська суть поезії Ф.Прокоповича знайшла практичне втілення в його історичній драмі (трагікомедії) "Володимир", поставленій студентами Києво-Могилянської академії в 1703 р. П'єса прославляла просвітителя Русі князя Володимира Великого, проводилися деякі паралелі з політикою Петра І.
Визначним здобутком української драматургії XVIII ст. є п'єса невідомого автора "Милость божія...", написана до 80-річчя початку національно-визвольної війни 1648—1654 рр. проти магнатське-шляхетської Польщі.
З репертуару українського шкільного театру збереглося ЗО драм, переважно на біблійні теми. Українська шкільна драма і шкільний театр упродовж свого розвитку взаємодіяли з народним театром. У другій половині XVII ст. у зв'язку з поширенням в Україні шкільної драми виникає вертеп.
Вертепна драма — це старовинний український народний ляльковий театр.
Найранніші згадки про вертеп датуються 1666 р., хоча звичай "ходити з ляльками" відомий ще з 1573 р. Вертепні драми були найбільш популярні у другій половині XVIII ст., зокрема в період занепаду Києво-Могилянської академії.
Вертепна вистава поділялася на дві частини: релігійну і світську і розігрувалась у гарно оздобленому з дерева або картону двоповерховому будиночку, який носили колядники. Драматичною основою вертепу є легенда про народження Ісуса Христа і знищення царем Іродом 40 тис. віфлеємських немовлят. Найдавніші тексти вертепної драми збереглися з другої половини XVIII ст.
Шкільна драма й вертеп позначилися на формуванні нової української літератури і становленні класичного театру.
Із зародженням театру тісно пов'язаний розвиток музики, яка віддзеркалювала характер нашого народу, передавала його переживання, думки і настрої.
Саме XVII—XVIII ст. стали періодом розквіту українського фольклору. В українських думах оспівана визвольна боротьба, в народних піснях постають образи гайдамаків і опришків. Народні ліричні пісні набувають популярності не лише в Україні, але й поза її межами. Дуже відчутним був обопільний вплив фольклору на професійну музику, відтак риси професіоналізму, у свою чергу, проникали в музичний фольклор.
Провідне місце в творчості українських композиторів другої половини XVII — першої половини XVIII ст. посідали вокальні концерти на 4, 8 і навіть 12 голосів. Характерно, що навіть різдвяні колядки церковного змісту за своєю мелодикою були подібними до світських пісень.
Про високий рівень музичного мистецтва свідчить видана у Вільно 1677 р. "Граматика мусикійна" киянина Миколи Дилецького — відомого педагога і композитора.
Турбота козацької держави щодо розвитку музичного мистецтва проявилася навіть у тому, що в 1652 р. Богдан Хмельницький підписав універсал про утворення музичного цеху в Лівобережній Україні. На Запорожжі існували спеціальні школи, які готували професіоналів "вокальної музики і церковного співу". Такі школи існували і в ладанках на Січі. Вчитися сюди їхали з усієї України.
Вагомий внесок у розвиток музичного мистецтва зробила Києво-Могилянська академія, в якій вивчалися музика, хоровий спів, були організовані хори, оркестри. Чимало випускників академії стали видатними співаками, керівниками хорових колективів, композиторами.
Вершин тогочасної музичної культури досягли хорові твори Артемія Веделя, Максима Березовського, Дмитра Бортнянського, котрі також (крім Д. Бортнянського) були випускниками академії. Ці твори поєднали традиції східнослов'янської релігійної музики і народної пісенності з високим професіоналізмом. Хорові концерти А. Веделя, керівника хорів академії і Харківського колегіуму, написані на церковні тексти. Але сучасники вважали їх "театральними", такими, що не відповідали духу релігійної музики.
Одним із творців українського хорового стилю у духовній музиці був М. Березовський (1745—1777). Він узагальнив досягнення вітчизняної та західноєвропейської хорової музики у хорових духовних композиціях. Його твори вирізняються вишуканістю й художньою досконалістю ("Літургія", "Причасні вірші"). Найзначнішим досягненням композитора є жанр хорового концерту ("Не отвержи меня во время старости").
Відомим осередком музичної освіти була Глухівська співацька школа. У школі навчали гри на різних музичних інструментах, готували співаків для Придворної капели. Звідси вийшов видатний український композитор Дмитро Бортнянський (1751 — 1825), який був реформатором церковного співу, диригентом. Навчався в Італії. Написав опери "Креонт", "Алкід", "Квінт Фабій".
Повернувшись з Італії, став управителем Придворної капели в Петербурзі. У його творчій спадщині переважають концерти. Духовна музика Д. Бортнянського звучить у церквах багатьох країн світу.
Певним підсумком більш ніж 200-літньої традиції творення духовних пісень в Україні стало видання "Богогласника" (Почаїв, 1790—1791 рр.). Збірник містить 250 віршів з нотами.
Інструментальна музика не досягла такого рівня, як хоровий спів. До здобутків інструментальної музики XVIII ст. належить "Концертна симфонія" Д. Бортнянського та "Українська симфонія" Є. Ванжури. У другій половині XVIII ст. поширюються романси. Популярними стали пісні-романси "їхав козак за Дунай" С. Климовського, "Всякому городу нрав і права" Г. Сковороди, "Дивлюсь я на небо" М. Петренка.