ПОНЯТТЯ СОЦІАЛЬНОЇ ЗМІНИ В СОЦІАЛЬНО-ФІЛОСОФСЬКИХ КОНЦЕПЦІЯХ
Нині, в умовах зростання динаміки суспільних процесів та розвитку можливостей для гуманітарного впливу на суспільство, вивчення соціальних змін набуває особливого значення. Сучасність потребує комплексного бачення поняття соціальної зміни.
Ступінь розробленості даної теми: соціальні зміни, ставши об'єктом філософського аналізу ще в Античності не припиняли привертати увагу до себе. Протягом своєї давньої історії поняття соціальної зміни набуло багатоманітного змісту.
Зокрема, соціальні зміни досліджувались у працях представників еволюціонізму – О.Конта, Г.Спенсера, Е.Дюркгейма, Л.Моргана, Ф.Теніса; марксизму та неомарксизму – К.Маркса та Ф.Енгельса, А.Грамші, Д.Лукача та Е.Фрома, Р.Дарендорфа; теорії соціальної дії – Е.Гіденса, М.Арчера; теорії світ-системного аналізу – І.Валерстайна; структуралізму – А.Турена; неофункціоналізму – Т.Парсонса, Н.Лумана та ін. Серед комплексних досліджень соціальних змін останнього часу слід виділити роботи П.Штомпки та І.Предборської.
Наукова новизна та завдання, яке ставиться у цій статті, полягає в тому, що сформувати через аналіз поняття соціальних змін у різних соціально-філософських концепціях логіку, яка розкриває тенденції розуміння змісту змін у суспільстві. У свою чергу ці знання можуть використовуватись для оцінки чинників соціальних змін та визначення інструментів впливу на них.
Першою спробою на загальнометодологічному, філософському рівні осмислити зміни, в тому числі соціальні, є вчення Геракліта Ефеського, базовим висловлюванням якого є “все плине, все змінюється”, або “в одну й ту саму річку неможливо увійти двічі” [1, 276]. Ці твердження вже демонструють нам усвідомлення мінливості та нестабільності світу, але досить загально визначають соціальні зміни, переважно на рівні констатації їх неминучості і всезагальності.
Іншу сторону аналізу соціальних змін в Античності подає вчення Платона. Платон також розглядає суспільство як таке, що постійно зазнає змін та переходить від одного стану до іншого. Соціальні зміни є об’єктивним та внутрішньо притаманним процесом, який виходить із природи суспільства. Однак, аналізуючи соціально-політичні зміни, Платон звернув увагу, що не всі зміни несуть благо, тим самим задаючи для них ціннісний критерій. Тому, підпорядковуючи свою теорію античному ідеалу гармонії, він шукає механізми рівноваги й стабільності [2]. Платон у своїй теорії закладає принципи, використовуючи які суспільство може наблизитись до стану ідеальної держави, яка не зазнає розпаду та є не чутливою до соціальних змін. К.Поппер, називав ці принципи соціальною інженерією [3, 63].
Наступна характеристика соціальних змін полягає в тому, що їх потрібно розглядати у взаємозалежності. Соціальні зміни – це соціальний процес, загальне визначення якого надав П.Сорокін: “Під процесом розуміється будь-який момент руху, модифікації, трансформації, чергування або еволюції, коротше кажучи, будь-яка зміна даного об'єкта протягом певного часу, незважаючи, чи то зміна його місця у просторі, або модифікація його кількісних або якісних характеристик” [4, 153]. Соціальний процес являє собою процес історичний, існує три концепції історії: циклічна, лінійна та нелінійна [5; 6]. Циклічний характер соціальних змін зустрічається ще у Гесіода в його циклічній зміні “золотого”, “бронзового” та “залізного” віків. У Платона зміни також мають циклічний характер: суспільство проходить різні стадії, згодом повертаючись до вихідного стану.
Теоретичне пояснення соціальних змін пов’язане з уявленням про природу людини. В Античності людина розуміється передусім як природна істота, із наперед визначеними природними особливостями. Тому і життя і всі соціальні зміни мають природний характер та схожі на природні цикли.
З поширенням християнства на зміну циклічному розумінню історії приходить лінійне. Лінійне розуміння ототожнює історію з незворотним спрямованим процесом, який має початок і кінець. Такий погляд характерний для християнської історіографії, у якій історичний процес є лінійним рухом від створення світу до другого пришестя Христа та страшного суду [7]. З лінійною концепцією ототожнюється поняття соціального розвитку. У широкому сенсі, соціальний розвиток – це спрямований процес, у якому жоден з етапів є неповторним, і кожен наступний має більш високий рівень. При цьому, як правило, суспільство наближається до єдиного загального стану. Передбачаючи об'єктивний характер та невідворотність соціальних змін, теорія розвитку приводить до розуміння історії як процесу, незалежного від людських дій, що прямує до визначеного фіналу.
Пов'язаним із теорією соціального розвитку є поняття прогресу. Прогрес є формою соціального розвитку, який співвідноситься з певним уявленням про ідеал. Відповідно, прогрес – спрямований та незворотний процес розвитку суспільства, який наближає суспільство до кращого стану, який проявляється в реалізації етичних цінностей (свобода, справедливість) або до ідеального стану суспільства. В загальному плані поняття прогресу відповідає людській надії на краще, закріплюючи думку, що краще майбутнє можливе. На думку П.Штомпки, для прогресистської парадигми властиві такі принципи: панраціоналізм (ідея можливості побудови суспільств на засадах наукового планування), універсалізм (придатність загальних схем для кожного суспільства та людства в цілому), уявлення про послідовність, контрольованість історичних подій, а також сприйняття розвитку як природно-історичного процесу [8].
Теорії розвитку, включають не лише релігійні теорії, а й усі різновиди еволюціонізму та історичного матеріалізму. З розвитком науки та послабленням влади церкви над людиною соціальні зміни дедалі частіше почали пояснювати природними чинниками. Чинники соціальних змін у наукових теоріях були закладені в потенціали розвитку самих суспільств, причому вони пояснювались як невідворотний та характерний для суспільств процес. У таких умовах адекватною реакцією людини стає адаптація та пристосування.
Еволюціонізм, який репрезентують роботи О.Конта, Г.Спенсера, Е.Дюркгейма, розглядає суспільство як органічне ціле залежних частин, кожна з яких виконує певні функції, щоб забезпечити життєдіяльність системи. Соціальні зміни в еволюціонізмі описуються через поняття “зростання” – процес поширення, ускладнення й диференціації. Відповідно до еволюціоністської доктрини історичний процес етап за етапом іде в одному напрямі, має незворотний характер і розкриває визначені внутрішні потенційні можливості об'єкта, властиві йому із самого початку.
О.Конт для опису процесу соціальних змін застосував “закон трьох стадій”. Він вважав, що рушійна сила історичних змін виявляється у сфері думки й духу: у тих способах, за допомогою яких люди осягають реальність. Ця основна риса суспільства визначає всі інші аспекти соціального життя – економічні, політичні, військові. Типові стилі мислення проходять три стадії: теологічну, метафізичну та позитивну. Позитивна стадія є стадією науки – емпіричного, заснованого на фактах знання, здатного пояснити та передбачити. Досягши позитивної стадії, розвиток стає відкритим. Наука вічно рухається вперед, все більш наближаючись до пізнання реальності, але так ніколи і не досягаючи повної й остаточної істини. Еволюція, таким чином, являє собою насамперед еволюцію методів одержання й нагромадження знань [9].
Г.Спенсер трактував еволюцію як основний і єдиний принцип реальності – природи й суспільства однаковою мірою. В історії людського суспільства закон еволюції знаходить специфічне вираження. В основі механізму соціальної еволюції лежать три фактори:
– диференціація ролей, функцій, влади, престижу й власності;
– тенденція до посилення нерівності, поглиблення спеціалізації ролей, зростання нерівності влади й статку;
– люди, що займають однакове становище, як правило, прагнуть об'єднатися, і суспільство починає поділятися на фракції, класи, групи за класовими, національними чи професійними ознаками [9, 279–322].
Найхарактернішими моментами еволюціонізму можна назвати таке: історичний процес – це єдине ціле, що має єдину логіку, яка об’єднує безліч, на перший погляд різних подій. Відповідно, і людство є єдиним цілим, що підкоряється універсальним законам соціальної еволюції. Суспільство – єдина система компонентів та підсистем, кожна з яких робить свій внесок у функціонування цілого. Вивчаються вони також лише з погляду їхньої ролі у еволюції цілого. Соціальні зміни – необхідна риса соціальної реальності. Вони є спрямованими і відбуваються в напрямі від простих до складних форм, від примітивних до розвинених станів. Цей процес є незворотним. Соціальні зміни розглядаються як лінійні й такі, що розвиваються за єдиним зразком. На всіх стадіях в основі соціальних змін лежить однаковий причинний механізм. Імпульс до соціальних змін виходить із самої суті суспільства, випливаючи з його потреби самореалізації. Причини соціальних змін – іманентні, ендогенні, а сама соціальна еволюція – розкриття внутрішніх потенцій суспільства [8].
Ыншим концептуальним втіленням теорії соціального розвитку став історичний матеріалізм К.Маркса. Прогрес у нього є загальним напрямом історичного процесу. Соціальні зміни мають іманентний, зумовлений внутрішніми причинами характер, а сама історія – це послідовне проходження визначених стадій по єдиному шляху. При цьому характерною рисою історії є зростаюча складність і диференціація суспільств, що особливо виражається в зростаючому поділі праці.
Марксизм наголошував на тому, що соціальні зміни – це природно-історичний процес. Соціальний розвиток – єдність об'єктивного й суб'єктивного, він має свої періоди, які описуються поняттям соціально-економічної формації. Суспільні зміни – це всеохоплюючі зміни: стану людини, її цінностей, характеру праці, взаємовідносин між людьми, де визначальну роль відіграє суспільне виробництво як єдність продуктивних сил та виробничих відносин [10].
Теорія К.Маркса протистоїть еволюціонізму як теорія революційних соціальних змін. Однак саме К.Маркс, на думку М.І. Бойченка, започатковує сучасні теорії соціальних змін як теорії соціальної дії [5]. Після К.Маркса теорії соціальної дії почали розвиватися не всупереч еволюціонізму, а, навпаки, на його базі.
Представники діяльнісної школи неомарксизму стверджують, що не історія, а саме людина, дійсна, жива людина – от хто робить усе, усім володіє і за усіх бореться. Отже, історія – не що інше, як діяльність спрямованої до своєї мети людини. Як казав А.Грамші, людина є процес, точніше, процес своїх дій [11, 351].
Положення Маркса, що моральний та політичний прогрес невідворотний або є наслідком економічного прогресу, зазнало радикальної критики з боку М.Вебера. М.Вебер у своїй концепції соціальної зміни акцентував на таких моментах:
1. У процесі змін важливе місце посідають ідея й вибір. Визначальну роль у впливі на становлення мислення та економіки відіграють ідеї та релігія.
2. Соціальні зміни мають багатовимірний характер та є взаємодією різноманітних чинників у конкретних умовах.
3. На противагу марксизму виступив за можливість існування інших шляхів соціальних змін, крім класового конфлікту [12].
Принципи Марксового вчення, що передбачали пізнаваність загальних законів історії та пророкування на їх основі майбутнього, зазнали критики з боку К.Поппера, який назвав цей принцип історицизмом. Курс історії, за К.Поппером, неможливо передбачити ані науковими, ані будь-якими іншими раціональними методами: історія зазнає значного впливу зростання людських знань, але люди не здатні передбачати майбутній розвиток [3].
Наступною теорією, яка значно вплинула на розуміння соціальних змін з погляду теорії соціальної дії, був структурний функціоналізм Т.Парсонса. Системна концепція, яку розвивав Т.Парсонс, визнає поняття системи не тільки ключовим, а й універсальним для розуміння соціальної дії.
Т.Парсонс запропонував “загальну систему людської дії”, що містить у собі “соціальну систему”, “систему особистості”, “систему культури”. Кожна з перерахованих “систем” (підсистем) має в загальній системі соціальної дії своє функціональне значення. Соціальна система розв’язує проблеми соціальної взаємодії й інтеграції суспільства; культурна система – збереження і відтворення образів; особистісна система – виконання функцій досягнення цілей [13, 16].
Парсонівський підхід до соціальних змін описує соціальну систему як сукупність елементів зі стабільними якостями, а соціальні зміни – як процеси, що змінюють властивості та відношення між елементами системи [13]. Визначальною характеристикою структури, за Т.Парсонсом, є поняття стабільності. Поняттю “стабільність” відповідає поняття стабільної рівноваги, яка може бути як статичною, так і динамічною. У динамічних процесах підтримка рівноваги нейтралізує як екзогенні, так і ендогенні зміни, які, якщо вони зайшли надто далеко, можуть привести до зміни структури. Водночас існують ряд систем, для яких поняття рівноваги релевантне, але в яких відбувається процес зміни, який спочатку порушує стан рівноваги, а потім веде до нового стану рівноваги.
Т.Парсонс вибудовує модель соціальних змін, розрізняючи два типи процесів, що відбуваються в будь-якій соціальній системі: перші, компенсаторні, забезпечують відновлення рівноваги після збурювань і гарантують безперервність відтворення суспільства. Другі, структурні зміни – це зміни системи цінностей і норм, що регулюють взаємодії одиниць системи. Структурні зміни відбуваються згідно з еволюціоністською моделлю – кожна наступна фаза відрізняється зростаючою складністю, що виражається в збільшенні кількості й розмаїтості спеціалізованих одиниць всередині системи. Виділення структурних змін зумовлено тим, що вони частіше, ніж інші типи змін, ведуть до трансформації самої системи, а не тільки окремих компонентів усередині системи. Парсонівська теорія спрямована на виявлення чинників, механізмів рівноваги суспільства, вона за твердженням самого Парсонса, немає нічого спільного з прогресом.
Незважаючи на те що Парсонс ввів елемент суб'єктивності через поняття “система віднесення дії”, в його теоретичній схемі об'єкт (суспільство) домінує над суб'єктом (агентом, здатним до пізнання). Запропонована Парсонсом теорія соціальної дії значною мірою “обмежує” (визначає) діяльність індивіда існуючою інституціональною системою, за що вона (теорія) зазнавала аргументованої критики Дж. Александером [14, 186–205].
Критика класичних теорій і перегляд функцій соціальних досліджень із суб'єктивістських позицій сприяв формуванню інших основ для пояснення соціальної зміни. Позначимо центральні положення аналізу зрушень.
По-перше, підкреслюється активний, рефлексивний характер дії (за винятком, можливо, такого значного напряму, як структуралізм), і в такий спосіб заперечується центральна посилка ортодоксального консенсусу, яка полягає в тому, що соціальна поведінка розглядається як результат сил, що людина не контролює і не розуміє.
Результатом стало розуміння суспільства не як жорсткої структури, а як взаємодії, постійного процесу змін. Соціальна реальність стає міжособистісною реальністю, в якій існує мережа зв'язків, взаємодій, обмінів.
На зміну розумінню соціальних змін як об'єктивного невідворотного незалежного від індивідів процесу, в якому людині відводилась пасивна роль, приходить етап, вирішальна роль на якому відводиться людині. Відповідно і соціальні зміни, прогрес розуміються як такі, що мають бути досягнуті, сконструйовані, а отже, є результатом творчості, активної людської діяльності.
Таким чином, основною відмінністю в підходах до аналізу соціальних змін є розуміння їх або як процесу, що саморозгортається, незалежного від людини, або як результат людської діяльності. В першому випадку соціальні зміни є об'єктивним необхідним процесом, у другому вони відбуваються залежно від діяльності людей.
Формування альтернативного соціологічного погляду на соціальну реальність, що зосередив свою увагу на суспільній динаміці, пов'язане з тим, що “суспільство (групу, організацію тощо) почали розглядати не як жорстку, “тверду” систему, а радше, як “м'яке” поле взаємовідносин” [8, 27]. Ключовими елементами поля тепер стають не індивіди та дії, а міжіндивідуальні взаємодії та події, а предметом соціологічного аналізу — “структурування”, а не структура [15], мінливі “постаті”, а не жорсткі моделі [16].
По-друге, визнається фундаментальна роль мови в поясненні соціального життя. Використання мови невід'ємне від практичної діяльності в повсякденному житті й у якомусь сенсі конституює цю діяльність.
Треба усвідомити, що використання мови — це використання концепцій (наприклад, любов, справедливість, революція). Концепції дають змогу організовувати наше знання про світ. І навіть більше того, самі ці концепції конституюють соціальну реальність. Це не означає, що зовнішній світ не існує об'єктивно. Однак те, що ми думаємо про нього, залежить від концептуального апарату, що існує для його сприйняття. І використання цього концептуального апарату може відбуватись усвідомлено.
Характерними моментами сучасної теорії соціальної дії є такі твердження: соціальна реальність – це динамічний процес, вона відбувається, а не існує. Соціальні зміни – це злиття множинних процесів з різними векторами, що частково перехрещуються, що частково зближаються і розбігаються, підтримуючи чи знищуючи один одного. Соціальний процес є конструйованим, створеним діями людей. Люди конструюють суспільство лише в даних структурних умовах, успадкованих від минулого, тобто створених для них попередниками, що у свою чергу були теж структурно обмежені.
Е.Гіденс вважає, що людська історія створюється цілеспрямованою діяльністю, але не є навмисним проектом, вона постійно зриває спроби свідомо вести її у визначеному напрямі [17]. “За останні два сторіччя теоретики прагнули розробити універсальну теорію, що пояснювала б природу соціальних змін, проте жодна з однофакторних теорій не може пояснити розмаїтості соціального розвитку, починаючи від суспільства мисливців, збирачів і скотарів до традиційних цивілізацій і, нарешті, нинішніх складних соціальних систем” [17].
Розвиваючи теорію соціальної дії, М.Арчер доводить, що діяльність не тільки сприяє структурним і культурним змінам, а й сама змінюється в ході цього процесу. Формування і структури, і діяльності є результатом їхньої взаємодії: діяльність формується й змінює структуру в процесі власної зміни [18]. Як зауважує М.Арчер, структура зберігається не завдяки намірам людей і не внаслідок інтенціональності їх дій тут і тепер. Вона не залежить від адекватного розуміння, проте доволі істотно залежить від розуміння неадекватного [18, 174]. До того ж структури мають лише відносну тривалість, тоді як діяльність безперервна. Тому, на думку М.Арчер, “сучасне суспільство є продуктом людей, котрі живуть тепер, не більше, ніж майбутнє суспільство буде продуктом діяльності наших нащадків” [18, 185].
Суспільство існує, лише якщо в ньому відбуваються процеси, і воно не може існувати в незмінному вигляді. Модифікувався образ суспільства як об'єкта, що змінюється. Суспільство вже постає як міжіндивідуальна реальність, в якій існує мережа зв'язків, залежностей, обмінів, відносин особистих залежностей. Соціальна практика є реструктурацією соціуму. Вона народжується у результаті складного переплетіння мільйонів окремих практик, під час яких люди творять не суспільство, а своє життя.
Підсумовуючи, можна стверджувати, що:
– Соціальні зміни – це щоденний постійний процес трансформації в організації суспільства, образі мислення та зразках поведінки. Водночас це історично-об’єктивний процес, спосіб існування суспільств, який має конкретно-історичний вираз, що проявляється в змісті, формі, темпі змін.
– Різними філософами по-різному осмислювалися соціальні зміни та описувались в різних поняттях. Аналіз філософських теорій дає змогу зробити висновок, що теоретичні пошуки рухались до більш глибокого усвідомлення суспільства як самобутньої системи і розуміння соціальних змін як системних змін, які залежать від діяльності й взаємодії людей.
– Оскільки соціальні зміни – це результат людської діяльності, то значну роль мають інтелектуальні якості людини, її освіченість, усвідомлення інтересів, цінностей, індивідуальних та суспільних цілей. Сучасні соціальні теорії змінюють акценти в поясненні соціальних змін – зростає роль знань, інтелекту, духовних цінностей та потреб, які стають керівною силою суспільних процесів.