На укр. землях, що входили до складу УСРР—УРСР, кампанія лікнепу здійснювалася впродовж 1920—1930-х рр., на укр. землях, що увійшли до складу УРСР пізніше (див. Возз’єднання українських земель в єдиній державі), — до 1954. На поч. 20 ст. неписьменних серед населення укр. земель було 62 %. Лікнеп в УСРР був започаткований постановою РНК УСРР «Про боротьбу з неписьменністю» від 21 травня 1921, що продублювала декрет РНК РСФРР від 26 грудня 1919 «О борьбе с неграмотностью» і тим самим надала йому чинності на території УСРР. Згідно з декретом РНК РСФРР населення країни у віці від 8 до 50 років, яке не вміло писати та читати, було зобов’язане навчатися грамоті, а писемне — у порядку трудової повинності (з оплатою пед. праці за нормами працівників освіти) — повинно було навчати грамоті неписьменних. Особи, які ухилялися від цієї повинності або перешкоджали неписьменним навчатися, притягалися до кримінальної відповідальності. Неписьменні робітники, які навчалися грамоті, звільнялися на 2 години з роботи для навчання зі збереженням оплати праці.
Для проведення занять з ліквідації неписьменності надавалися приміщення — нар. будинки, клуби, церкви й навіть приватні будівлі та кімнати на пром. підпр-вах і в рад. закладах. Орг-ції, що «мали відношення до ліквідації неписьменності», отримували право на «переважне постачання перед іншими організаціями».
Кер-во лікнепом покладалося на міжвідомчу Всеукраїнську надзвичайну комісію з боротьби із неписьменністю при Наркомосі УСРР, у її підпорядкуванні були відповідні територіальні та місц. комісії при виконкомах рад. У своїй роботі ці комісії спиралися на місц. осередки КП(б)У, рад. та госп. органи, кооп. та ін. громад. орг-ції радянської орієнтації. Залучення жінок до кампанії лікнепу покладалося на жінвідділи, а пізніше — жінсектори КП(б)У.
Спочатку кампанія проводилася за загальнодерж. кошти. 1923, через дефіцит загальнодерж. бюджету, її фінансування було переведено на місц. бюджети та кошти громад. орг-цій. З цього ж року кампанія здійснювалася в контексті українізації політики. Тоді ж (1923) було скасовано трудову повинність грамотних щодо навчання неписьменних, а також засуджено примусові заходи залучення неписьменних до навчання.
1924 було створено Всеукр. від-ня Всесоюзного добровільного т-ва («Геть неписьменність!»), на яке покладалося завдання сприяння органам нар. освіти в боротьбі з неписьменністю, а також з малописьменністю. Т-во діяло під гаслом «Кожен письменний має навчити одного неписьменного!».
Згідно з планами кампанії першочергово — до 1 травня 1925 — мала завершитися «остаточна ліквідація неписьменності» членів сільрад, профспілок, комітетів незаможних селян, а також допризовної молоді. Для решти працездатного населення термін лікнепу подовжувався до 7 листопада 1927. Зважаючи на потребу залучення жін. праці до пром. вир-ва у зв’язку з політикою індустріалізації, у 2-й пол. 1920-х рр. активізувався прийом до шкіл лікнепу жінок-активісток — членів делегатських зібрань робітниць і селянок.
Первісно заклади лікнепу поділялися на 3 типи установ. Найбільш поширеними були держ. школи лікнепу 2-х ступенів. Вони організовувалися в містах та великих селах. У школах 1-го ступеня навчали читанню та рахівництву (дорослих — упродовж 6 місяців; підлітків — 7,5 місяця). У школах 2-го ступеня малописьменні розширювали свої знання за програмою початкового навчання (термін відвідування складав від 6 до 9 місяців). Паралельно існували пункти лікнепу різних громад. орг-цій та т-ва «Геть неписьменність!». Вони діяли при клубах, хатах-читальнях і «червоних кутках». Третім типом були гуртки, в яких письменні навчали неписьменних. Вони створювалися у віддалених селах і хуторах, де не було культурно-освіт. закладів.
Для навчання дорослих залучалися професійні викладачі, вони мали щоденно працювати в школах лікнепу по 2 години додатково до осн. роботи. Однак фахівців не вистачало і тому були створені спец. курси та проводилися семінари (всеукр., губернські, окружні) з прискореної підготовки вчителів для шкіл лікнепу. Упродовж 1920-х рр. вдалося розв’язати проблему кадрів майже повністю для рос. і єврейс., а в основному — для укр. і болг. лікнепів. У лікнепах для нац. меншин при відсутності вчителів, які володіли мовами відповідних меншин, навчання проводилося рос. мовою.
Для боротьби з неписьменністю (це була не лише освітня, а й політ. кампанія) не вистачало букварів з новим політ. змістом. Швидкому вирішенню цієї проблеми завадила тогочасна паперова криза. У зв’язку з цим навчання здійснювалося за текстами газ. «Геть неписьменність!» Перші нові абетки побачили світ 1923/24 рос. мовою. Невдовзі їх переклали укр., проте тиражувати в належній кількості не змогли. Видання букварів для нац. меншин розпочалося 1926. Читанки для нім., єврейс. і польс. лікнепів до кінця 1920-х рр. в обмеженій кількості закуповували в Москві.
Розвиток мережі лікнепу стримувала нестача приміщень для навчання. Водночас у перші роки лікнепу через малу кількість початкових дитячих освітніх закладів лікнепівські школи були переповнені дітьми та підлітками, які складали 87 % їхніх учнів.
Від 1921/22 до 1925/26 навч. рр. кількість закладів лікнепу збільшилася з 1,5 тис. до 17,5 тис. Кількість учнів лікнепу за період від 1923/24 до 1924/25 навч. рр. зросла з 40 тис. до 500 тис. осіб.
Результативність навчання в закладах лікнепу обмежував короткий термін навчання, а також нерегулярні відвідування занять учнями, спричинені низьким рівнем їхнього матеріального забезпечення, сезонністю праці та високою плинністю робочої сили в деяких галузях нар. госп-ва. Багатьох учнів відштовхували від навчання примусові методи, а також заідеологізований та антиреліг. зміст навч. програм.
Щоб заохотити населення до оволодіння писемністю, було запроваджено систему стимулюючих заходів. Причому не лише для робітників, а й для селян (тих із них, які ставали учнями лікнепу, позачергово обслуговували на держ. млинах, страхували їхнє майно на пільгових умовах та надавали ін. господарські переваги).
До 1927 основами грамоти оволоділо 52,6 % населення УСРР. Серед мешканців міст рівень письменності сягав 77,2 %, серед сільс. жителів — 52,6 %. На селі неписьменними залишалися 1/3 чоловіків і 2/3 жінок. Частка письменних жінок у цілому, порівняно з 1920, збільшилася з 27 до 38 %. Відповідна частка чоловіків збільшилася з 49,9 до 69,8 %. Особливо великою була неписьменність серед жінок нац. меншин (крім росіянок, єврейок і німкень). У регіональному розрізі найнижчий рівень письменності зберігався в аграрних районах, насамперед у Молдав. АСРР та Вінницькій окрузі. Найвищим рівень письменності був у Запорізькій, Сталінській, Миколаївській та Дніпропетровській округах.
Найскладнішим було становище з ліквідації неписьменності у греків і нечисельних нац. меншин: татар, вірмен, ассирійців та ін. Зокрема, у татар це було пов’язано з їхньою міграцією (з м. Казань — нині столиця Татарстану, РФ), особливим, традиційним для ісламу, ставленням до жінки, недостатньою кількістю як абеток татар. мовою, так і нац. вчительських кадрів (навчання для татар проводилося переважно рос. мовою). Повільно здійснювалася ліквідація неписьменності серед молдов. населення за межами Молдав. АСРР.
Від 1926, у зв’язку із впровадженням заг. обов’язкового початкового навчання дітей 8—11 років, мережу закладів лікнепу було скорочено. У 1927/28 навч. р. діяло 8,5 тис. закладів лікнепу, їх відвідувало бл. 372 тис. осіб. Гол. увагу стали приділяти ліквідації малописьменності та рецидивів неписьменності. Якщо 1923 було 188 шкіл з ліквідації малописьменності, то 1924 — 875, а 1927 — 1021. Кількість учнів у цих школах перевищувала число 400 тис.
Від 1927 у зв’язку з численними репресіями «старих» досвідчених учителів до шкіл лікнепу почали масово направляти «культармійців» — письменних висуванців парт., комсомольських, профспілкових, ін. громад. орг-цій та делегатських зібрань жінок-активісток, які пройшли короткотермінову пед. підготовку на курсах та семінарах.
До жовтня 1927 план лікнепу вдалося виконати на 30 %.
Після проголошення курсу на форсоване просування до соціалізму (1929; див. Соціалізм) було форсовано і ліквідацію неписьменності. Водночас посилилися ідеологізація лікнепу й адм. контроль за ним.
Фінансове забезпечення лікнепівської роботи було перекладене на громад. орг-ції та населення республіки. Школи лікнепу передали на утримання профспілок, кооперативів, т-ва «Геть неписьменність!». Увели спец. податок і штрафи на користь лікнепу. Посилили тиск на громад. орг-ції. Завдяки цим заходам було отримано 91,1 % коштів на лікнепівську роботу (у т. ч. від громад. орг-цій — майже половину), решта надійшла з держ. бюджету.
Для випускників лікнепу було встановлено обов’язкову перевірку їхніх знань з видачею спец. посвідчень. Водночас було розширено кількість пільг для дорослих неписьменних, які регулярно відвідували школу лікнепу та успішно проходили її програму. Їм надавалися 3 % скидки на театральні квитки, а також право на позачергове отримання продуктів та пром. товарів у магазинах кооперації і міськторгу (нарівні з «ударниками виробництва»). Крім того, для випускників-відмінників призначалися спец. премії — грошові, товарні, у вигляді путівок у санаторії тощо. Надавалися гарантії для шкільної освіти підлітків з родин робітників та незаможних селян. За рахунок пром. підпр-в, які брали шефство над школами, було створено стипендіальний фонд для дітей низькооплачуваних робітників, організовано професійну підготовку учнів у школах. Допомогу в навчанні дітей робітників безоплатно надавали вчителі.
Від 1929 було поновлено практику залучення грамотних громадян до безоплатної роботи в лікнепі. До такої роботи в обов’язковому порядку, з кримінальною відповідальністю за ухилення (ст. 202 Карного кодексу), могли притягатися всі грамотні громадяни у віці від 16 до 50 років, не позбавлені виборчих прав.
Трудова повинність поряд з уведенням податку на лікнеп викликали широке незадоволення населення. Лише в містах посилення адм. заходів з ліквідації неписьменності привело до певних позитивних зрушень. В цілому ж у 1928/29 навч. р. план ліквідації неписьменності населення було виконано на 12 %, у наступному — на 25 %.
1930 було запроваджено заг. початкове обов’язкове навчання дітей.
Подальший поступ лікнепівської справи істотно стримала кампанія колективізації сільського господарства.
У серед. 1930-х рр. пункти та школи письменності було замінено єдиними навч. школами для дорослих з 3-ма курсами навчання: на 1-му — ліквідовувалася неписьменність; на 2-му — малописьменність; на 3-му проводилися загальноосвітня підготовка в обсязі шкільної програми 1-го ступеня та певна спеціальна підготовка. Однак закінчувати усі 3 курси було не обов’язково. У повному обсязі отримувала знання лише половина тих, хто навчався.
Новий імпульс кампанії лікнепу надала постанова РНК СРСР і ЦК ВКП(б) від 16 січня 1936 про ліквідацію неписьменності до 1938. Від 1937 широкого розвитку набуло 7-річне навчання. Наприкінці 1930-х рр. значна частина молоді, яка закінчила початкову школу, продовжувала освіту в старших класах.
Згідно з даними всесоюзного перепису населення 1937, в УРСР 85,6 % мешканців вважалися грамотними (1926 таких було 52,6 %). За критерій письменності слугували дві вимоги — читати по складах і написати своє прізвище. Серед молоді у віці 20-ти років до категорії «неписьменні» потрапило від 5 до 8,5 %.
Згідно з даними всесоюзного перепису 1939, грамотного населення в СРСР (за дещо підвищеним порівняно із застосовуваним 1937 критерієм) було 90,4 % серед мешканців міст і 82,2 % — серед мешканців сіл. Як і раніше, більшу частку грамотних складали чоловіки: 97 % — у містах та 93,5 % — у селах. Питома вага письменних жінок була 84,6 % — в містах і 72,2 % — у селах.
Незважаючи на ці дані перепису (вони, однак, не були опубліковані), кер-во країни заявило про «суцільну письменність населення» СРСР й успішне виконання кампанії лікнепу.
У повоєнний час (див. Друга світова війна) на приєднаних до УРСР землях кампанію лікнепу було продовжено (до 1954). Згідно зі стат. даними 1959, грамотне населення в республіці становило 93,5 %.
Літ.: Воронець А. Неписьменність на Україні і боротьба з нею. Х., 1924; Эрде Д.И. Ленин и неграмотность. Х., 1924; Піддубний Г. Десять років ліквідації неписьменності в УРСР. «Шлях освіти» (Х.), 1927, № 10; Крупская Н.К. Ликвидация неграмотности. М., 1938; Гутянський С.К. Здійснення ленінського принципу народної освіти на Україні. К., 1960; Шевчук Г.М. Культурне будівництво на Україні у 1921—1925 роках. К., 1963; Богданов И.М. Грамотность в дореволюционной России и в СССР. М., 1964; Ясницький Г.І. Розвиток народної освіти на Україні (1921—1932 рр.). К., 1965; Куманев В.А. Социализм и всенародная грамотность: Ликвидация массовой неграмотности в СССР. М., 1967; Петрушин І.С. Учительство України у боротьбі з неписьменністю. «Радянська школа» (К.), 1969, № 2; Коляска І.В. Освіта в радянській Україні. Торонто, 1970; Спірідонова Д.С. Ліквідація неписьменності — одна з передумов культурної революції. «Радянська школа», 1974, № 12; Білоцерківська В.Я. Боротьба з ліквідацією неписемності на Україні (1926—1932 рр.). В кн.: Питання історії СРСР, вип. 20. Х., 1975; Мороз А.В. Ліквідація неписемності і розвиток загальної освіти трудящих в 1921—1925 рр. «УІЖ», 1976, № 8; Даниленко В.М. Рабочий класс и культурная революция. К., 1986; Вовк Л.П. Генезис пріоритетних тенденцій освіти дорослих в Україні (II пол. ХIХ — 20-ті рр. ХХ ст.): Автореф. дис. ... доктора пед. наук. К., 1996; Гололобов В.М. Ліквідація неписьменності серед дорослого населення на Україні у 1920-х рр.: Автореф. дис. … канд. істор. наук. Запоріжжя, 1998; Данильченко О.П. Ліквідація неписьменності серед національних меншостей півдня України у ХХ ст. «УІЖ», 1999, № 3; Змерзлый В.Б. Некоторые аспекты работы государственных и партийных органов Крымской АССР в 1920—1930-х годах по ликвидации неграмотности среди крымских татар. «Культура народов Причерноморья», 2004, № 50, т. 2.