РЕФЕРАТ
на тему:
Головні напрямки
реалізації завдань реформування освіти
Не так давно у Міносвіти й науки України відбулося обговорення проекту Національної доктрини розвитку освіти України у XXI столітті.
Власне, вищезгаданий документ на час обговорення був не більш ніж чернеткою проекту — четвертою (але далеко не останньою) і ще досить «сирим» варіантом доктрини. Повноцінний проект має викристалізуватися після численних семінарів, нарад, обговорень у пресі і т.д. і т.п. «Шліфування» триватиме орієнтовно до листопада-грудня 2001-го, оскільки наприкінці року керівництво міністерства планує подати проект доктрини на розгляд уряду.
Сама собою доктрина стане стратегічним документом, який діятиме, щонайменше, двадцять років. Розробники проекту дуже сподіваються, що доктрина не лише дасть вичерпну відповідь на запитання: «У якому напрямі слід рухатися нашій освіті?». Доповідачі під час обговорення постійно підкреслювали: документ у жодному разі не має бути суто декларативним, потрібно передбачити реальні механізми втілення проекту в життя. Про те, якими повинні бути ці механізми, трохи нижче, а зараз коротенько зупинимося на основних розділах розглянутого варіанта проекту доктрини.
«Цілі, пріоритети і принципи розвитку освіти». Розділ під такою ємною назвою — своєрідна квінтесенція всього, до чого, власне, слід прагнути. А це — створення умов для розвитку і самореалізації кожної особистості, формування покоління, здатного вчитися все життя, створювати і розвивати цінності громадянського суспільства. Природно, освіта України має яскраво виражений національний характер, що, втім, жодною мірою не перешкоджає нашим співвітчизникам прилучатися до багатств світової культури, культивувати повагу до народів світу (розділ «Національний характер освіти»).
Якщо в майбутньому документи на кшталт розроблюваної доктрини незаперечно виконуватимуться, потенційним школярам і студентам можна лише позаздрити. Якісна освіта має стати доступною, незалежно від того, де міститься навчальний заклад — у великому місті чи малесенькому сільці, незалежно від статусу школи, технікуму чи вузу і товщини гаманця батьків учня. У всій Україні запанує ера якісної, на рівні кращих світових зразків, освіти (розділ «Однаковий доступ до якісної освіти»). Звісно, сьогодні в це повірити важко, але не погодитися з міністром освіти й науки України В.Кременем, що «саме до такої освіти слід прагнути», не можна. Мета, як і мрія, має бути світлою і життєствердною.
Окремим параграфом виокремлено необхідність безперервного навчання. Чесно кажучи, в обговорюваному варіанті проекту доктрини цей розділ виписано не найкращим чином: занадто схематичний і перевантажений термінологією настільки, що іноді важкувато докопатися до змісту фрази. Продершись крізь словесні джунглі, починаєш розуміти: розробники доктрини хочуть не просто реанімувати гасло: «Вчитися, вчитися, вчитися», — а зробити його життєвим кредо якщо не всіх, то переважної більшості наших співвітчизників.
«Управління освітою». Головні принципи — пошук нових, відкритих і демократичних моделей управління, впровадження системи високопрофесійного наукового, аналітичного й прогностичного супроводу управлінських рішень, мінімізація впливу конкретних посадовців на процес управління освітою. Кінцева мета — зробити всіх учасників педагогічного процесу — від управлінців до батьків учнів — активними, реальними суб’єктами розвитку освіти.
Про «Фінансування системи освіти» учасники обговорення дуже багато сперечалися (що й не дивно — найбільш животрепетне питання). Тож на даному етапі зі стовідсотковою впевненістю можна сказати одне: цей розділ доктрини зазнає істотної трансформації. Цілком можливо, що наприкінці року деякі його пункти виявляться кардинально зміненими.
Про те, що «підготовка вчителя і педагога є центральним завданням модернізації освіти, засадничим принципом державної освітньої політики», що «держава забезпечує розробку й удосконалення нормативно-правової бази професійної діяльності вчителя та його соціального захисту» тощо, йдеться в розділі «Педагогічні кадри». Солодкою музикою звучать і слова наступного параграфа «Соціальне забезпечення і захист учасників освітнього процесу»: «держава гарантує соціальне забезпечення і захист працівників освіти. Вирішення цієї проблеми здійснюється шляхом підвищення соціальних витрат на систему освіти, зарплати та стипендії, проведення активної соціальної політики».
Держава, суспільство і школа мають значно більше уваги приділяти здоров’ю підростаючого покоління — суть розділу «Здоров’я нації через освіту». Проект передбачає вивчення державної, рідної і кількох іноземних мов («Мовна стратегія в освіті»). Держава забезпечує становлення демократичної системи освіти й виховання, сприяє зміцненню зв’язків між освітою та суспільством, посиленню ролі органів суспільного самоврядування («Зв’язок освіти з розвитком громадянського суспільства»). Стратегічне завдання державної освітньої політики — конкурентний вихід української освіти на ринок світових освітніх послуг — така основна ідея параграфа під назвою «Міжнародне співробітництво й інтеграція у сфері освіти».
Як бачимо, навіть побіжне ознайомлення з останнім (на сьогодні) варіантом проекту доктрини дає підстави стверджувати: кістяк майбутнього стратегічного документа вже сформовано. Причому, на думку всіх учасників обговорення, кістяк без особливих дефектів і вад.
Щодо пропозицій, внесених учасниками обговорення, то переважно вони були конструктивними, але з розряду «вирішується в робочому порядку». Тому зупинимося на найбільш принципових та істотних зауваженнях, що стосуються змісту доктрини. Начальник головного управління освіти, науки й інформаційно-аналітичного забезпечення МОЗ України Юрій Вороненко вважає: безперервне навчання не стане реальністю для України, якщо післядипломна освіта не буде підтримуватися (читай: хоча б частково фінансуватися) державою. Нинішній же варіант доктрини звучить так — «післядипломна освіта враховує потреби громадян, підприємств, організацій, установ і фінансується за рахунок їхніх коштів». Ніде в проекті доктрини не згадано про психологічну службу в навчальному закладі, психологічне здоров’я школярів та студентів. Такий прикрий недогляд неодмінно слід виправити, переконана академік Академії педагогічних наук України Неля Ничкало. Перший віце-президент АПН України Василь Мадзигон запропонував доповнити проект доктрини новими розділами: «Матеріально-технічне забезпечення» і «Організація і випуск підручників на електронних носіях». У доктрині обов’язково має бути програма підтримки провідних вузів країни, що є нашим національним надбанням, — така думка заступника міністра освіти і науки України Михайла Степка.
Ну і нарешті кілька слів про механізми втілення доктрини в життя. Хоч би що казали, хоч би які ідеї висували, без належного фінансування ми з успіхом будуватимемо і далі лише повітряні замки. Адже ще великий Гете сказав: «...хотіти недостатньо, треба діяти». А геніальний Петрарка свого часу зробив не менш видатну заяву: «...Якщо людина прагне позбутися свого жалюгідного стану, прагне щиро і до кінця, — таке бажання не може виявитися безуспішним». То, може, ми на половині шляху?
Щоправда іноді складається враження, що метою багаторічних балачок про реформи при відсутності самих реформ, їх імітація спрямовані на дискредитацією самої ідеї радикальної зміни освітньої реальності. Оскільки справжні реформи в освіті можуть початись лише знизу, не потрібні розмови про них, що лунають з високих трибун. Потрібен дійовий механізм стимулювання інновацій на рівні окремої школи та хірургічне втручання у випадках існування атавізмів (на кшталт вступних іспитів до вузів, які давно слід відмінити). Тільки адекватне бачення освітніх реалій призведе до адекватних рішень, які навіть в умовах України забезпечать становлення високоефективної системи освіти, дозволять скористатись існуючими перевагами.
Так, реальністю українського ринку праці є те, що в нас фантастично дешева робоча сила, навіть у такій високоінтелектуальній сфері як освіта. Проте ми сповна відчуваємо лише недоліки цього сумного факту (низька зарплата спричинює відтік учнів зі школи у більш «вдячний» сектор економіки; щоб хоч якось наблизитись до прожиткового мінімуму, учителі змушені брати побільше годин, що неминуче позначається на якості навчання; процвітають репетиторство та інші форми неформальної матеріальної компенсації праці вчителів з боку батьків тощо). Між тим, поки наша робоча сила залишатиметься відносно дешевою, а сучасні засоби навчання відносно дорогими, слід використовувати цю перевагу аби зменшувати кількість учнів на одного вчителя, запроваджувати нові посади (тьюторів, психологів тощо). Тобто в нас, на відміну від Західної Європи, є можливість саме за рахунок розширення штатів створювати індивідуально-орієнтовані системи навчання.
Одне із надзвичайно важливих завдань, без реалізації яких неможливий розвиток як загальнонаціональної, так і регіональних освітніх систем, — подолання войовничого провінціоналізму. Він дається взнаки і на рівні Києва (наше всеукраїнське хуторянство на околиці Європи), а вже на рівні таких непросунутих регіонів, як Кіровоградщина, перетворюється на страшну реакційну силу, яка заблокує будь-які новації як зверху, так і знизу. Що таке «комплекс кіровоградства», постійно відчуваю на собі. Можна, виявляється, стати офіційно визнаним на конкурсі «Учитель року» в номінації «Керівник навчального закладу» кращим директором в Україні — і все одно залишатись найгіршим директором у Кіровограді, якого постійно цькують за порушення основної заповіді «тихого болота»: «не висовуйся». До речі, київська влада, як видно із колоритного виступу на з’їзді О.Омельченка, почала потроху реалізовувати загальноєвропейський підхід: усі проблеми освіти можна вирішувати на місцевому рівні. Сподіваюся, згодом Київ стимулюватиме й інші регіони самостійно вирішувати проблеми не гірше, ніж це роблять у столиці.
Дослідники переконані: які б реформи не відбувалися в освіті, які б не пропонувалися ідеї щодо її змісту та найновіших технологій, вони завжди будуть недостатніми. Оскільки найважливішою ланкою поліпшення якості освіти був і залишається вчитель. Разом з тим якість підготовки педагога за останні роки погіршилась. До того ж за цей час зі школи пішли найкращі вчителі. Чимало з тих, хто залишився, не відповідають вимогам, які ставить перед школою сучасна вища освіта і високотехнологічне виробництво.
У зв‘язку з низьким соціальним статусом учителя, цю професію обирає не найталановитіша частина молоді. За даними досліджень, 25—40% випускників педагогічних навчальних закладів не мають позитивної мотивації до своєї професії. В системі української освіти працюють лише 8% педагогів-новаторів, негативно ставляться до інновацій майже чверть учителів.
Загалом сьогодні українських педагогів готують 62 вищі педагогічні навчальні заклади, 19 структурних підрозділів вузів III—IV рівнів акредитації та 15 класичних університетів. На думку фахівців, мережа вищих навчальних закладів, що забезпечують підготовку працівників освіти, задовольняє потреби країни у педагогічних кадрах. Та, незважаючи на це, кадрова проблема в системі освіти залишається гострою. Школи залишають учителі, причому переважно молоді, констатують дослідники. За 2000—2001-й навчальний рік тільки в столиці України звільнилося близько двох тисяч педагогів. Прожити на 170 гривень (саме така сьогодні середня зарплата вчителя), за прожиткового мінімуму в 311 гривень, неможливо. Сьогодні, на думку дослідників, дві причини зумовлюють відплив учителів зі школи — матеріальна і моральна. Суспільство перестало шанувати вчителя. Викладання у школі стало непрестижним. Класи переповнені, внаслідок чого погіршується дисципліна, у дітей зникає інтерес до навчання.
Особливо серйозна проблема — фемінізація школи, що зайшла вже надто далеко. 83% працівників освіти — жінки. Щоправда, останнім часом у педагогічні вузи стало більше вступати юнаків. Однак чи всі вони підуть працювати до школи після навчання, це ще питання.
Українська педагогічна освіта за своєю суттю є конгломератом дисциплінарних знань. При детальнішому аналізі впадає в око, з одного боку, відсутність фундаментальних дисциплін для вчительської професії, таких як філософія освіти, когнітивна психологія, едукологія; а з іншого — панування деформованого предметоцентризму, коли, скажімо, викладачі-гуманітарії залишаються зовсім некомпетентними в інших дисциплінах.
Разом із цим сьогодні навчальний процес у педагогічних вузах потерпає від роздробленості, наприклад для студентів факультетів початкового навчання пропонується сорок шість обов’язкових курсів і п’ять на вибір. На інших факультетах число курсів доходить до 60. Орієнтація вищої педагогічної школи на те, щоб до навчальних планів додавати нові предмети замість перегляду і відповідної корекції існуючих, помилкова, вважають фахівці.
У вищих навчальних закладах зменшився курс психолого-педагогічних дисциплін — до 74 годин. А курс історії педагогіки, педагогічної майстерності не читається зовсім! До нуля зведено педагогічну практику. Чи треба пояснювати, що без повноцінного курсу психолого-педагогічних дисциплін хорошого вчителя підготувати неможливо?
Учительська професія, як ніяка інша, вимагає практичної підготовки. Проте на педагогічну практику у вузах виділяється час лише на четвертих та п’ятих курсах. Усі інші види практики (безперервна, суспільно-корисна, літня виховна, в педагогічних загонах та ін.) вже давно забуті.
Дослідження показали: близько третини вчителів мають низький професійний рівень, понад половина — середній і лише 10—15 відсотків — високий. Отже, резюмують дослідники, сьогоднішня система педагогічної освіти, як і освіта України загалом, не має ефективних механізмів реагування на ситуацію, що змінюється. Тому педагогічна освіта не може залишатися в тому стані, в якому вона перебуває нині.
Тільки комплексний підхід може допомогти реалізувати головні завдання реформування освіти.