Соціологічна структура особистості.
Під структурою у соціології розуміють будову чогось, окремі елементи якого складають єдине ціле.
Російський психолог А.Платонов вважає, що структура особистості може бути представлена в єдності її складових чотирьох підструктур:
* біологічно обумовлена підструктура (темперамент, статеві, вікові властивості психіки тощо);
* психологічна підструктура (індивідуальні психологічні особливості - пам'ять, емоції, відчуття, уявлення, почуття, воля,
інтелект тощо);
підструктура соціального досвіду (набуті емпіричні та теоретичні знання, навички, уміння, звички, традиції, норми тощо);
* підструктура спрямованості особистості (бажання, цілі, ідеали, мотиви, потреби, прагнення, ціннісні орієнтації тощо).
Увага соціологів здебільшого зосереджується на аналізі третьої та четвертої підструктури, що в цілому обумовлене специфікою предмету соціології як науки.
Найбільш знаною і широко вживаною у соціології є тричленна структура особистості, представлена її складовими: соціальним статусом, соціальною роллю та спрямованістю
особистості.
Соціальний статус - це певне місце, позиція людини у суспільній ієрархії групи або суспільства в цілому. Статуси можуть бути приписані або вроджені (не контрольовані власною волею людини) та набуті або досягнуті (здобуті в результаті власного вибору та власних зусиль і контрольовані волею людини).
Соціальна роль - динамічна характеристика статусу, яка виражається шаблонною, очікуваною поведінкою, заданою певним статусом.
Спрямованість особи - це особливе ставлення людини до дійсності і самої себе, яка має вираз у цінностях, мотивах, потребах, установках, прагненнях, переконаннях, ідеалах. Вона виявляється у соціальній поведінці особистості.
Цікавим є підхід американського соціолога та економіста А.Маслоу, визнаного теоретика менеджменту. За його міркуваннями, у суспільстві існує п'ять рівнів потреб
Перший рівень - фізіологічні потреби або вітальні (від "уііа" - життя).
Другий рівень - екзистенціальні (потреби у безпеці власного існування, здоров'ї, відсутності насильства, безпеці на вулицях, захист від війн тощо).
Третій рівень -потреби в комунікації, дружбі, спілкуванні.
Четвертий рівень - потреби в статусі, визнанні, престижі -оцінці інших людей, самоповазі.
П'ятий рівень - потреби у самовираженні через творчість, самореалізації, розкритті та реалізації здібностей, в досягненні сенсу життя.
28. Процес соціалізації: етапи, компоненти. Ре- і десоціалізація.
Історію соціології прийнято розподіляти на три великих етапи: протосоціологічний, академічний та новітній.
Перший етап- протосоціологічний - триває, починаючи з часів Стародавнього світу до середини XIX століття (фактично до виникнення соціології як науки). Як вже згадувалося, виникнення соціології не одномоментний акт, а довготривалий процес накопичення знань про суспільство, який нараховує тисячі років. Імена - символи, тобто найбільш знані представники цього етапу: Платон, Арістотель, А.Августін, Ф.Аквінський, Г.Гроцій, Ж. Ж.Руссо, Дж.Локк, Т.Гоббс, І.Кант Г. В.Ф.Гегель, Ш.Фур'є, К. Сен-Сімон та інші.
Цими мислителями у широкий обіг введені ключові поняття, які потім використовувалися у соціологічній науці. Серед них -суспільство, соціальна реальність, природний стан, соціальний рух, соціальний детермінізм, соціальний закон, прогрес, регрес, циклічний та маятниковий розвиток та інші.
До виникнення соціології як науки чітко сформувалися два протилежних підходи щодо розуміння суспільства. Перший -тлумачить суспільство як природне явище, а досуспільний стан людини розглядає як долюдський. Відповідно держава також розглядається як природний витвір, тому що вона є різновидом суспільства. Людина першопочатково соціальна за своєю природою. Класичний представник такого підходу Арістотель, який визначав людину як "політичну тварину". Його погляди розділяли римський філософ Л.А.Сенека, французькі мислителі Ж.Боден і Ш.Л.Монтеск'є. Другий підхід є протилежним описаному і полягає у витлумаченні суспільства як штучного утворення, яке видумане правителями, монархами задля блага народу. Таке розуміння суспільства є характерним для Платона. Серед його послідовників - прибічники теорії суспільного договору - Дж. Локк, Т.Гоббс, Ж.Ж.Руссо та ін.
У Новий час, який є найбільш плідним на висунення та формування різних концепцій, що пояснювали суспільне життя, активно розробляються теорії природних прав людини (Г.Гроцій), ідея суспільного договору (Дж. Локк, Т.Гоббс), ідея розподілу влад (Ш. Л.Монтеск'є), ідея громадянського суспільства (Г.В.Ф.Гегель), ідея "держави права" (І.Кант). "Для європейців, -зазначав К.Ясперс, - ці століття є найбільш значимими, це фундамент, найбільше джерело наших поглядів, уявлень".
Початок XIX століття ознаменувався діяльністю представників утопічного соціалізму - К. Сен-Сімона, Ш.Фур'є та Р.Оуена. У їх теоретичних працях розроблялося поняття суспільства, аналізувався соціальний рух, обґрунтовувалася необхідність удосконалення існуючого суспільства. Вибудувавши у своїй уяві ідеальне суспільство, вони намагалися цей новий погляд на нього втілити у реальне життя.
У межах протосоціології значно розвивалися ідеї соціального детермінізму (спричиненості соціальних явищ), ідеї прогресу та регресу суспільства а також наукового методу.
Другий етап-академічний, який починається із середини ХіХ століття і представлений плеядою відомих вчених таких як: О. Конт, Г.Спенсер, К.Маркс, Е. Дюркгейм та інших. У цей період нова наука набуває своєї назви соціології. Зусиллями цих мислителів у загальних рисах був окреслений предмет соціології, сформульовані її закони, пояснені фундаментальні категорії соціології. Особлива увага вчених зосереджувалася на аналізі понять соціальний організм, соціальна система, соціальна статика, соціальна динаміка, позитивна наука, індустріальне суспільство, еволюція, природний відбір, органіцизм, механічна та органічна солідарність, суспільна гармонія, аномія, суспільно-економічна формація, базис та надбудова, соціальна революція, матеріалістичне розуміння історії тощо.
Третій етап - новітній. Він починається з перших десятиліть XX століття і триває дотепер. Імена-символи цього етапу: М.Вебер, П.Сорокін, Т.Парсонс, Р.Мертон, Дж.Мід, Р.Парк, Ф.Знанецький, Е.Гідденс, А. Турен, Ю. Хабермас, Т. Лукман, Н.Луман та інші. Саме у цей період стрімко розвиваються немарксистські концепції суспільного розвитку, зокрема, М. Вебером, П. Сорокіним. М. Вебер, на відміну від К.Маркса, обґрунтовує думку про зумовленість капіталізму не суто економічними чинниками, а й культурними, релігійними, організаційними. Розвиток капіталізму мислиться вченим як такий процес, що зазнає впливу науки та бюрократії і розуміється як раціоналізація соціальної дії. П. Сорокіним викладається та детально обґрунтовується концепція конвергенції - поступового зближення та вироблення схожих рис у різних способах виробництва - комуністичного та капіталістичного. На цей період припадає розквіт "малих соціологій" -соціологій середнього рівня: соціології міста, соціології індустріального суспільства, соціології культури, соціології політики, соціології конфліктів, соціології девіацій, соціології адаптацій, соціології інтимності, тендерної соціології та багатьох інших. Бурхливого розвитку набуває прикладна соціологія. Удосконалюється методика та техніка конкретних соціологічних досліджень. З'являються і швидко розповсюджуються ефективні методики здійснення емпіричних досліджень. Започатковуються ґрунтовні електоральні дослідження. Соціологія сприяє розвиткові менеджменту та маркетингу, вивчається громадська думка, досліджуються нові тенденції в міждержавних відносинах в умовах глобалізму.
Ре соціалізація - переосмислення життя, це процес оволодіння новими цінностями і знаннями для заміни раніш не достатньо засвоєних або тиз, щл не відповідають новим умовам життя.
Де соціалізація – (деградація особистості) є процесом зворотної соціалізації.
Соціальні ролі та соціальні статуси: поняття і види.
Соціальний статус – це відносне становище (позиція) індивіда або групи в соціальній системі. Це поняття характеризує місце особистості в системі суспільних відносин, її діяльність в основних сферах життя, та, врешті-решт, містить оцінку діяльності особистості з погляду суспільства, яка проявляється в конкретних кількісних та якісних показниках (зарплата, нагороди, звання, привілеї тощо), а також самооцінку, яка може або не може збігатись з оцінкою суспільства або соціальної групи. Соціальний статус у значенні норми та суспільного ідеалу має великі потенційні можливості при розв'язанні задач соціалізації особистості, оскільки орієнтація на досягнення більш високого соціального статусу стимулює соціальну активність. Серйозну проблему становить правильне усвідомлення особистістю свого соціального статусу. Якщо соціальний статус особистості сприймається неправильно, то людина орієнтується на ворожі його соціальному оточенню зразки по-недінки.
У цьому зв'язку можна розглянути дві крайності в оцінці особистістю свого соціального статусу. Низька статусна самооцінка, як правило, пов'язана зі слабкою протидією зовнішньому впливу, з конформізмом. Такі люди, як правило, не впевнені у собі, частіше впадають у песимістичний настрій. Висока оцінка, навпаки, частіше пов'язана з активністю, заповзятливістю в своїх силах, життєвим оптимізмом.
Кожен індивід може мати велику кількість статусів, і всі, хто його оточуює, чекають від нього виконання ролей згідно із цими статусами.
30. Наукові підходи до вивчення ролі особистості у суспільстві.
Соціологічні підходи до вивчення людини, незалежно від способу тлумачення понять «людина» та «особистість», визнають людську особистість своєрідним утворенням, що безпосередньо чи опосередковано виводиться з соціальних факторів.
Різноманітні соціологічні дослідження суті, змісту та якісних характеристик особистості намагаються визначити, які характеристики особистості зумовлюють її соціальну активність — біологічні чи соціальні, раціональні чи ірраціональні, індивідуальні неповторні особливості чи набір соціальних норм і цінностей суспільства, а також, що найкраще репрезентує особистість — її свідомість чи поведінка.
Зумовленість соціального життя людини біологічними чинниками і закономірностями висували на передній план соціальний дарвінізм та расово-антропологічний напрям. Нині такі ідеї характерні для соціобіології, яка вважає людину типовим представником тваринного світу. Критикуючи подібні погляди, соціологи зазначають, що вони виникли як протест проти марксової теорії особистості, яка інтерпретує людську природу як продукт соціальних сил.
Серед соціологічних вчень є концепції, які у ланцюгу «природне (біологічне) — соціальне» в людині абсолютизують першу або другу складову (соціобіологія — марксизм). Таке співвідношення може бути одним з критеріїв побудови типології соціальних теорій особистості.
Деякі соціологи розглядають співвідношення раціонального та ірраціонального у людині, що можна вважати наступним критерієм у класифікації соціологічних поглядів на особистість. Наприклад, у теоріях соціального прогресу (А. Тюрго, Ж. Кондорсе, І. Кант, О. Конт) переважає віра у всемогутність людського розуму та інтелекту. Згідно з цією концепцією соціальний прогрес людства є продуктом розумового розвитку і діяльності людини, залежить від її інтелектуальної основи. Пізніше М. Вебер розвиває ідею зростаючої раціональності суспільного життя, відштовхуючись від переконання у переході від афективної й традиційної діяльності особистості до ціннісно- та цілераціональної поведінки.
31. Соціальна поведінка, фактори її формування.
Соціальна поведінка репрезентується соціально-психологічним досвідом, соціальними орієнтаціями та соціальною позицією, соціально-психологічною компетентністю, статусно-рольовими параметрами.
Розуміння особистості як соціально-психологічного феномена диктує потребу розглядати поведінку індивіда як соціальну за змістом та психологічну за формою. Тобто вона, поведінка, є спілкуванням і взаємодією двох суб’єктів (колективних чи індивідуальних) на грунті певних норм, інтересів, установок, цінностей, особистісних смислів і мотивів. Соціальну поведінку ми розглядаємо як відносно узгоджену і послідовну сукупність соціально значущих вчинків особистості. Поведінку конкретної особистості можна уявити як систему взаємопов’язаних дій і вчинків індивіда, котрі здійснюються для реалізації певних функцій та вимагають зв’язку людини із соціумом. Своєрідність поведінки людини залежить від характеру її взаємовідносин з іншим співрозмовником чи групою, до якої вона належить. На неї впливають також групові норми і цінності, статусно-рольові приписи. Особистість, як певний соціально-психологічний тип, може володіти кількома стереотипами поведінки. Водночас соціальна група, членом якої індивід є, також продукує варіанти соціально-психологічних ліній поведінки, які залежать від членів групи, її нормативних вимог. Нормативна регуляція поведінки має на меті припис в умовах відповідної ситуації певного типу поведінки, способу досягнення цілі, реалізації намірів тощо, а також оцінки поведінки згідно з цими нормами. Відповідно „задається” форма і характер відносин. Особистість, прагнучи розширювати сферу своїх вчинків і спілкування, досягати взаєморозуміння, з’ясовувати причини власної поведінки та дій співрозмовників, вступає в активну взаємодію з суспільством, іншими людьми та із самою собою. Соціальна поведінка особистості характеризується не тільки творчою, інтелектуальною активністю, але й соціально-психологічною (взаємодія, обмін інформацією, вияв перцептивно-рефлексивних властивостей тощо), яка визначається співвіднесенням процесу спілкування з власним соціально-психологічним досвідом, інформаційним фондом, системою цінностей, мірою участі людини у комунікації.
Соціальна поведінка, отже, характеризується як зовнішніми виявами (дія, вчинки), так і внутрішніми особливостями, зумовленими інтересами, потребами, ідеалами, переконаннями, активністю тощо. Коли задоволенню потреби людини у спілкуванні ніщо не загрожує, комунікативна активність зростає, людина прагне стати настільки успішною у взаємодії, наскільки їй дозволяють її здібності ефективно розв’язувати спільне завдання. Водночас люди, яким не вдалося розвинути свій комунікативний потенціал, вплинути на співрозмовника, відчувають зниження активності. Вияв активності може бути обмежений і негативним впливом минулого соціально-психологічного досвіду та звичками, соціальними впливами і груповим тиском, внутрішніми захистами, порушенням гармонії між особистістю і соціумом.
32. Соціологія економічного життя: об’єкт, предмет і завдання.
Соціологію економіки нерідко розуміють як стикову, міждисциплінарну
науку. За визначенням Т.Заславської та Р.Ривкіної, вона досліджує
закономірності економічного життя (економічні відносини і процеси) за
допомогою системи категорій, напрацьованих соціологією. Розвиток
економіки при цьому описується як соціальний процес, що відбувається
завдяки рушійній силі, активності соціальних суб’єктів, які функціонують
у ній, інтересам, поведінці і взаємодії соціальних груп.
Об’єктом соціології економіки є люди – учасники економічного життя
суспільства, об’єднані в групи, організації з відповідними економічними
інститутами. Отже, соціологія економіки досліджує економічні явища і
процеси як результат діяльності людей, а розвиток економіки – як
соціальний процес.
У деяких визначеннях об’єкта соціології економіки наголошується на
виокремленні в його структурі закономірностей взаємодії економічних і
соціальних сфер суспільного життя, економічних і соціальних процесів.
При цьому зазначається, що специфічним об’єктом соціології економіки є
не стільки низка взаємопов’язаних економічних і соціальних явищ, скільки
механізм зв’язку економічного і соціального розвитку.
Як бачимо, вже сам об’єкт дослідження свідчить про специфічність,
закладену особливостями цієї соціологічної науки. Найбільш чітко вони у
предметі дослідження соціології економіки.
У деяких працях цей предмет визначається переліком конкретних напрямів
дослідження. Так А.Дорін відносить до конкретного предмета соціології
економіки наступне:
соціальне та економічне як самостійні явища суспільного життя;
збіг соціального та економічного;
взаємовплив соціального та економічного.
Подекуди під предметом розуміється соціальний механізм функціонування і
розвитку економіки. Погоджуючись з авторами, які дотримуються такого
погляду , слід зазначити, що, будучи одним (хоча і дуже важливим) з
елементів предмета дослідження, соціальний механізм не вичерпує всього
обсягу дослідження соціології економіки. На думку авторів, у визначенні
предмета дослідження слід виходити з розуміння предмета загальної науки
– соціології та інтерпретації його до галузевої соціологічної науки,
тобто виходить з орієнтації на спільний предмет будь-якої соціологічної
науки – соціальні відносини – і вносити до нього специфіку тієї сфери,
спільноти або процесу, в яких ці відносини проявляються.
Отже, предметом соціології економіки є соціально-економічні відносини і
процеси, які виникають в економічній сфері суспільного життя і
відображають неоднакові соціальні позиції в ньому людей різних
соціальних груп і класів, соціальних організацій та інститутів.
33 . Соціальні функції економіки.
Соціальні функції економіки в найзагальнішому вигляді можна звести до такого:
-економіка зобов’язана виражати інтереси всіх прошарків населення;
-економіка покликана забезпечувати добробут народу;
-економіка повинна адекватно віддзеркалювати плюралізм форм власності та сприяти належному їх сполученню;
-економіка мусить відновлювати й водночас забезпечувати множинність форм і механізмів господарювання.
Соціальні функції економіки разом з іншими обставинами визначають соціальні функції держави, за допомогою якої відбувається їхня реалізація у громадському житті.
Критерій соціальної економіки — рівень життя народу, кожного громадянина. Тут важливо зрозуміти, що цей рівень не зводиться до прибутків і споживання, а охоплює також умови праці й побуту, обсяг і структуру робочого та вільного часу, характеристики культурного, освітнього рівня суспільства, здоров’я, демографії та економічної ситуації.
34 . Основні категорії економічної соціології.
До основних категорій соціології економіки належать: людина, соціальна група, соціально-економічні відносини, поведінка, діяльність, свідомість, економічна культура, соціально0економічна структура, соціально-економічний статус, рівень життя і якість життя, потреби, мотиви, цінності та соціальні норми.
Навіть найповніший перелік категорій свідчить про їх запозичення з інших наук, зокрема із соціальної філософії, соціальної психології, політичної економії, правознавства, загальної соціології тощо.
Структура основних категорій соціології економіки має багаторівневу ієрархію. Перший рівень утворюють категорії економічна і соціальна сфера. Вони відображають зміст процесів, що відбуваються на стику економіки і суспільства загалом.
До другого рівня належать категорії: соціальний механізм розвитку економіки та соціальні механізми регулювання окремих соціально-економічних процесів.
Третій рівень об’єднує категорії, які конкретизують зміст соціальних механізмів, – економічні свідомість, економічне мислення, економічна культура, соціально-економічні стереотипи, економічні інтереси, економічна діяльність, економічна поведінка та ін.
Система категорій створює методологічну основу для дослідження соціально-економічних процесів, визначення найбільш стійких взаємозв’язків між ними, виявлення закономірностей їх перебігу.