1. Світогляд, сутність, структура, типи
світогляд – це сукупність поглядів, оцінок, норм, принципів, які визначають найбільш загальне бачення й розуміння світу, місця в ньому людини. Цілісний характер світогляду зумовлений тим, що в ньому поєднуються почуттєвий ( емоційний ) і розумовий ( інтелектуальний ) рівні. Специфіка світоглядних знань: вони визначають відношення людини до світу. Існує 3 аспекти світогляд натуралістичний(Віднош.люд.до природи)соціокультурний (віднош.до суспіл.) і егоїсти-ний (відношення ”Я” до себе). Поняття „світогляд” не можна звести тільки до філософії. Воно містить ін.види світогляду: міфологічний, релігійний. Наступні за глибиною відображення рівні-світосприйняття і світоуявле-ння. На цих рівнях форм. цілісна картина світу. Світог. на цьому рівні повяз. з абстрактним мисленням, теоретичним пізнанням, і його можна назвати світорозуміння. Основні елементи світогляду:знання, норми, оцінки, принципи, уявлення, переконання, настанови.
Історичні типи: міфологія, релігія, філософія.
За способом розуміння людиною свого місця світі можна виділити кілька основних типів світогляду:
1.Міфологічний - це результат практично-духовної діяльно-стi людини.2.Науковuй світогляд є теоретичною формою ставлення до світу.3.Мистецтво є практично-духовною дiяльнiстю. Мистецький світогляд дає суб'єктивний образ свiтy, в якому художник досягає rapмонії зі світом тому навіть сучасне художне бачення світу близьке до мiфологiчного.
4.Релiгiйний світогляд чітко поділяє світ та людину,Людина, створена за образом та подобою Бога, займає головне, центральне місце у створеному Богом світі.
2. Виникнення філософії: причини та передумови
Прагнення людей до знання обумовило потребу в філ-ї. В момент виникнення філ-ї 7-6ст.до н.е.виникла1Розумова праця, як поштовх до виникнення філ-ї; 2Поява грошових відносин; 3Гносеологічні передумови - потяг, цікавість до реалій буття. Філ-ія як наука виникла в 15-18ст.разом з добою Відродження. Етапи становлення і розвитку філ. Думки:1.Філ.думка Давнього Сходу (кін.ІІ-поч.Ітис.до н.е.)2.Антична філ. (6ст.до н.е.поч.4ст.н.е.)3.Філ.середніх віків(5-15ст.)4.Філ. доби Відродження (15-16ст)5.Філ.Нового часу(17-19) 6.Філ.погляди новітніх часів(2пол.19-20ст). На всіх етапах залишалася головна проблема” людина-світ”
Філософія (від грецького – любов до мудрості) – це наука про всеза-гальні закономірності, яким підкорені як буття (природа і сусп.), так і мис-лення людини, процесс пізнання.
Термін “Ф.” вперше зустрічається у Піфагора; в якості особої науки її вперше виділив Платон.
Предметом філософії є виявлення найбільш загальних закономірностей розв. світу, виражених в принципах, філ.законах та категоріях.Предмет ф. характер-изується своїм гуманістичним хар-ром, бо в центрі його змісту перебу-ває людина.
Основним питанням ф. як особли-вої науки є проблема відношення мислення до буття, свідомості до ма-терії.Питання про рух і розвиток – це важливе питання про те, в якому стані знаходиться світ, чи розв. він і людська сутність. В залежності від вирішення питання про рух і розви-ток виникають дві протилежні кон-цепції- діалектика (вчення про розвиток) і метафізика (заперечує або спотворює розвиток).
Основні функції філософії:
світоглядна;іносеологічна; методологічна;логічна;критична;
практично-перетворювальна та ін.
Ф. сприяє розвитку самосвідомості людини, розумінню місця і ролі наукових відкриттів у системі загального розвитку людської к-ри, дає тим самим масштаб для їх оцінки та зв’язку окремих ланок знання в єдності світогляду.
3.Розкрийте структуру філософії як системи знань
Філософія має складну структуру, оскільки поєднує в собі цілий ряд розділів. Основні розділи філософії:
онтологія (вивчає проблему існування всьго,тобто вчення про буття, Проблему буття тісним чином пов'язують з науковим і життєвим (екзистенціальним) досвідом, з межами і можливостями пізнання дійсності.)
гносеологія ( розглядає проблеми пізнання людиною світу,Термін ввів Кант. Матеріалістична гносеологія. виходить з визнання об'єктивності зовнішнього світу і можливості його пізнання. Ідеалістична гносеол. або затверджує, що пізнання є віддзеркаленням містичної ідеї,
методологія (розробляє і вивчає методи, за допомогою яких можна отримати знання, осмислити світ)
діалектика (вивчає шляхи і напрямки розвитку, наука про самі загальні закони розвитку природи, суспільства і мислення)
праксеологія (вчення про духовно-практичну діяльність людини)
аксеологія (розділ філософії, присвячений вченню про цінності. Особливе значення як цінності мали істина, добро і краса.)
логіка (розглядає закономірності правильного мислення)
антропологія (вчення про сутність людини)
соціологія (вчення про сутність та розвиток суспільства, про закономірності і рушійні сили розвитку людства. Від загальної соц. відділилися такі науки : етика, політологія, релігієзна-вство)
етика (філософська теорія моралі)
естетика (вчення про прекрасне, про естетичне відношення людини до світу та мистецтво)
філософія релігії (вчення про сутність та природу релігії)
4. Багатоманітність форм і способів буття філософії
Філософія – реальне здійснення в культурі філософської думки , це багатоманітне і багатовимірне буття філософських ідей . Головний спосіб буття філософії в культурі – діалог Логосу і міфа .Логос – об’єктивний закон , чітке сперте на послідовну думку знання .Пройнята логосом філософська думка спрямована на членування і упорядкування дійсності , до створення чітких , раціонально осяжних , логічних моделей світу .Виникнення філософії було історично необхідною формою подолання міфології .Проте поява філософії як нового рівня духовної культури людства не могла спростувати буттєвих засад міфа як первинної форми повного життя. Повнота життя виявляється як повнота й багатовимірність знання , а життєствердна стихія творчості – як відкритість і неупередженість думки , як поривання до відшукання діяльності .Тому відповідний спосіб буття філософії називають софіїним. Платон, Сенека , Августин, Паскаль – це все філософи Софіїного типу .Філософське знання для них – універсальний засіб самовизначення й само піднесення людини .Кожний з способів буття філософії має свій смисловий грунт , своє культурне призначення . Вони обидва однаково істотні для здійснення філософією соціально – культурного призначення , їх їх смислове сполучення надає філософії стабільності і динамізму , забезпечує сутнісну єдність.
До скаладу філософії входять найрізноманітніші форми вияву філософських ідей , організацій філософського знання . Найпростіша форма буття – філософська ідея . Тобто поєднання одним смислом багатьох понять.Інша форма філософії – філософськашкола(ідейна єдність забезпечується спільністю ідейного джерела) . Інша форма філософії - філософське вчення . Тобто розгортання філософських ідей , здійснюване мислителем. Головною масштабною формою буття філософії в новітній час слід, мабуть,вважати філософську течію(стверджується спільність деяких комплексів ідей і способів їх розгортання у філософському знанні).Найзагальніша форма буття – філософський напрямок (смислова єдність у філософії).
Отже , буття філософії є невідємним від буття культури , від усього людського буття загалом.Філософські ідеї виникають і стверджуються в органічному зв’язку з глибокими шарами людського життя.
5. Розкрийте сутність міфологічного і релігійного світогляду та їх відмінність від філософського світогляду
Міфологічний світогляд. Історично міфологія передує релігії та філософії. Міфологія є світоглядом родового і нерозвинутого класового суспільства. Суб'єктом-носієм міфу є рід або інша спільнота, з якої ще не виокремилась особа. Міфологія є синкретичною (нерозчленованою), цілісною формою свідомості. В ній органічно поєднані зародки релігії, філософії, моралі, права, естетичних канонів і навіть науки. Сила й істинність міфу для кожної приналежної до роду особи зумовлені цілісністю роду як соціальної спільноти. Якщо хтось із членів роду порушував норму поведінки (табу), то покарання, за тогочасним переконанням, випадало не обов'язково йому, а будь-кому з роду. Це зумовлювало взаємоконтроль членів роду. Примітивні міфології не знають ідеї потойбічного світу "як пекла і раю.Міф — це насамперед зовнішній контроль над індивідом.
Релігійний світогляд.Релігія є більш пізньою та зрілою формою світогляду людства,а тому і більш дослідженою.Особливістю релігійного світогляду є його практичність,оскільки віра без справ мертва.В звязку з цим віра в бога та надприродний світ взагалі викликає своєрідний ентузіазм,тобто життєву енергію,яка надає розумінню цього світу життєвого характеру.Релігію творить народ,він є і субєктом і обєктом релігійної творчості,яка в історії виступала джерелом потужних зрушень у суспільстві.В релігії поряд із світовідчуттям добре розвинене світорозуміння,тобто є релігійна ідея,яка обгрунтовується теологами.
Відмінність: полягає в тому, що він заснований на вірі, тоді як філософія — на розумі .По-друге, релігія та філософія оперують абстрактними поняттями. І нарешті, філософія цілком позбавлена функції та засобів соціального контролю. Релігію індивід приймає в готовому вигляді, часто несвідомо і примусово, особиста творчість при цьому відсутня. Філософія ж є справою особи, вона ґрунтується на засадах свободи.
6. Розкрийте основні аспекти співвідношення філософії і світогляду.
Філософія має органічний зв’язок зі світоглядом. Світогляд – це форма суспільної відомості; “світогляд – це форма самоусвідомлення особистості”; “світогляд” – багатогранне, відображає складні процеси духовно-практичного життя людини. З усіх вище наведених визначень найбільш узагальненим є таке: світогляд – це форма суспільної свідомості, спосіб духовно-практичного освоєння світу.Філософія і світогляд в цьому контексті мають органічну єдність. Філософія теж є специфічним світоглядом. Філософія як світогляд є системою найбільш загальних поглядів на світ, природу, суспільство, людину, пізнання.Філософія і світогляд, безумовно, мають спільність. Спільність філософії і світогляду полягає в тому, що вони: 1) є своєрідними формами суспільної свідомості, способами духовно-практичного освоєння світу; 2) мають однаковий предмет осмислення – відношення “людина – світ”; 3) дають цілісне уявлення про світ, людину, її походження і т.п.;4) мають спільність за деякими своїми функціями (наприклад, виховною).Разом з тим, філософія і світогляд – це не тотожні поняття. 1. Поняття “світогляд” більш широке за обсягом ніж поняття “філософія”. Світогляд включає в себе різноманітні погляди людини на світ – філософські, релігійні, суспільно-політичні, економічні, етичні, естетичні і т.п.2. Для характеристики світогляду використовуються поняття “загальна картина світу”, “світовідчуття”, “світосприйняття”, “світоуявлення”, “світорозуміння” тощо. Для філософії найважливішими в цьому контексті є “світорозуміння”.
3. Філософія і світогляд різні за своєю структурою. Перша включає в себе онтологію, логіку, теорію пізнання (гносеологію), діалектику, антропологію і т.п. В структуру останнього включаються: (досвід, знання, віра, ціннісні орієнтації, переконання тощо). 5. Філософія відображає і обґрунтовує своє осмислення світу своїми методами, принципами, законами, своїм логіко-понятійним апаратом, маючи таку функцію, як логіко-гносеологічна. Світогляд не має такої функції.
7. Філософська культура, філософська традиція та їх роль у бутті філософії
Поняття культури тісно пов'язане з сутністю людини, людською діяльністю. Більше того, культура без людини просто не можлива. Не зважаючи на різноаспектність визначення культури з філософської точки зору .
Жива культура невіддільна від суспільної людини — суб'єкта культури, співвіднесеного зі створеним ним об'єктним світом. Сама людина формує себе в процесі своєї діяльності як культурно-історична істота. Її людські якості є результат засвоєння нею мови, прилучення до існуючих в суспільстві цінностей, традиціям, оволодіння властивій даній культурі прийомами і навичками діяльності і т.д. біологічно ж людині дається лише організм, що володіє певною будовою, задатками, функціями.Філософія вивчає культуру не як особливий об'єкт, що підлягає дослідженню поряд із природою, суспільством, людиною, а як загальну характеристику світу як цілого. Філософське розуміння культури є осмислення вираженого в ній прагнення до безмежності й універсальності людського розвитку. Для філософа здатність світу як би «випромінювати» із себе людський смисл характеризує його як явище культури. З погляду філософії, культура є увесь світ, у якому людина знаходить себе. У моральній культурі фіксується досягнутий суспільством рівень уявлення про добро, зло, честь, справедливість, обов'язки і т.д. Ці уявлення, норми регулюють поведінку людей, характеризують соціальні явища. Засвоюючи моральні погляди і принципи, індивід перетворює їх у моральні якості і переконання.
8. Роль особистості в філософії.
Особистість – система соціально значущих рис, що характеризує людину як члена суспільства. Визначається певною системою суспільних відносин, культурою, обумовлена також і біологічними особливостями. Особистість володіє цілою низкою моральних якостей (позитивних і негативних), що носять соціально значущий характер. Ця система динамічна, рухлива, але водночас і доволі стійка.
У міфології стародавніх народів постійно говориться про сильних особистостей, що керують або усім життям суспільства, або його окремими частинами. Це – боги, напівбоги, герої... Вони є головними, вони вирішують все. Це Енкі у Месопотамії, Зевс у греків, Юпітер у римлян.Подібні погляди на особистість в історії перейшли і в європейську філософію - історія розглядалася як сфера діяльності великих людей. Головним ідеологом „культу героїв” у європейській філософії ХІХ ст. був англійський філософ Карлейль Томас. У своїх творах („On hero worship”, 1841р.) він намагався звести весь прогрес людства до особистостей окремих героїв, що наділені високими моральними якостями. Тобто вся його політична доктрина заснована на моральній проповіді. Т.Карлейль ще і таке говорив: „Поклоніння героям повинне виражатися у тому, що і ми самі будемо героїчно настроєні”.
У російській філософії велику увагу питанню особистості приділяв В. Соловйов. Він вважав, початком прогресу від вищого до нижчого у суспільстві є особистість в силу властивого їй необмеженого прагнення до кращого. Особистість – динамічний елемент, а дане суспільство – статистична сторона людського життя. Коли особистість відчуває обмеженість існуючого суспільства, то вона прагне його реформувати, тобто стає носієм вищої суспільної свідомості, що згодом стає панівною. Але є суттєва відмінність між злочинцем, що повстав проти суспільного порядку в силу своїх нищих пристрастей, і історичним героєм, що розуміє і створює новий порядок життя замість старого. Хоча між такими крайніми точками особистісної сили існують проміжні ланки, внаслідок чого корінні відмінності не дуже чітко уявляються сторонами. Так виникають трагічні моменти історії.
Екзистенціоналісти кожну людину розглядали як особистість. Їй судилося побувати в історії, вона „закинута” в неї і не може прожити поза нею, поза суспільством. Але здатна з усією стійкістю витерпіти саму перспективу занепаду і кінця історії. На думку Сартра, історична ситуація реалізується лише шляхом людського вибору і дії. А феноменолог Хайдеггер розглядав кожну людину як історію.
9.Обгрунтуйте особливості філософії як типу духовності
Поняття духовності у філософії, за звичай, було пов’язане перш за все із тими формами суспільної свідомості, які, в свою чергу, ототожнювались із формами організації знання. До визначення поняття духовності у вчених немає одностайної думки. Кожний науковець розуміє поняття “духовність” по-різному. Поняття “духовність” завжди мало у філософії важливе значення, і відіграє визначну роль у ключових проблемах: людина, її місце й призначення у світі, зміст її буття, культура, суспільне життя. І тому такі філософи: Платон, Аристотель, Юркевич, Григорій Сковорода вважали, що поняття "духовність" є похідним від слова "дух", що означає рухливе повітря, повівання дихання, носія життя.Уже в первісну епоху складаються перші уявлення про духовність. Новий підхід виробляється у християнській традиції. Тут духовність наділяється новим обличчям, і вважається, що духовність притаманна людині розумній, що виділяє її з тваринного світу, та уподібнює Богу. Проблема духовності стала провідною і в російській релігійній філософії кінця XIX початку XX ст. Тут духовність розумілась подвійно. З одного боку: Духовність це одухотворення тваринності, сутнісна характеристика людини, що виділяє її зі світу тварин. Інше розуміння: Духовність це ідеал, до якого прагнула людина у власному розвитку, орієнтація на вищі, абсолютні цінності. На думку вчених поняття “духовність” це категорія етики, яка визначає моральний вимір людської життєдіяльності, це живе джерело доброчесностей людини, її моральна спроможність та вища цінність. Духовність це загальнокультурний феномен, який уміщує в собі не тільки абстрактно-теоретичні цінності й ідеали, а й вчинки по совісті, істини й краси.Обміркування проблеми духовності стає силою і в сучасній українській філософії. В 90-ті роки після того як в Україні марксистські методологічні канони перестали бути “офіційними” і обов’язковими, дослідження духовності відбувається за такими основними напрямками релігієзнавчим, предметом якого є духовність, витлумачена богословськи, як досконалість віри в надприродні сили; культурологічним, в контексті котрого духовність постає як спосіб самобудови особи в межах культурного світу через самовизначення і самоспрямування особи
10. Філософія і релігія: характер співвідношення.
Якщо говорити про зв’язок філософії та релігії, то межі між ними практично не існує. Вони взаємозалежні і практично єдині.Як для філософії, так і для релігії головною проблемою є проблема людського буття.Способи релігійного осмислення дійсності відрізняються від наукових методів, мають свою специфіку. Найпоширенішими серед них є "ілюзія позатілесності" та "містичне прозріння". Релігія заповнює дефіцит інформації про смисл космосу, смисл життя людини і суспільства. Ці ж питання є предметом дослідження й інших форм суспільної свідомості, зокрема й філософії. У теоретичному плані пояснити релігійні ідеї, принципи має теологія як система обґрунтування та захисту релігійних вчень про Бога, його якості, ознаки та властивості. Теологія як одна із форм вираження релігійної свідомості має ряд специфічних рис, котрі відрізняють її від філософії.Відмінність філософії від теології, на думку релігійних філософів, полягає в тому, що філософія не в змозі осягнути істини одкровення, недосяжні для людського розуму. З огляду на це основне своє завдання всі релігійно-філософські течії вбачають у доведенні необхідності, корисності, загальної значущості релігії для людини. Головне питання релігійної філософії — це питання про ставлення Бога до створеного ним світу та до людини і ставлення людини до Бога. Релігійна філософія дає своє вирішення проблем. В основі релігійно-філософської онтології лежить вчення про Бога та доведення раціональності чи ірраціональності його буття. Підсумовуючи, виділимо основні орієнтації сучасної релігійної фі-лософії: 1) поворот від геоцентризму до антропоцентризму, визнання абсолютної цінності людини; 2) спроба скоригувати релігійну філософію і науку; 3) опора теорії пізнання на такі течії, як герменевтика, структуралізм та ін