Причини наростання селянського руху
Головною причиною посилення селянських протестів, які перетворилися на широкий селянський рух, стало посилення феодального визиску селянства. Він прирікав селян на тяжку підневільну працю, злидні, духовну темряву.
Посилення селянського протесту зумовлювало й жорстоке поводження поміщиків, свавілля чиновників. Активізацію селянського руху спричинила й політична нестабільність, викликана походом армії Наполеона, виступами декабристів, російсько-турецькими війнами, польським повстанням 1830-1831 pp.
ІСТОРИЧНЕ ДЖЕРЕЛОПоміщик Васильківського повіту Київської губернії історик Й. Руліковський, який був свідком повстання декабристів, згадував: «Революція в Петербурзі та повстання в Чернігівському полку хоча й були одразу вгамовані й знищені, проте вони кинули поміж людей сильне шумування та кипіння... Бажання свободи й волі все зростає й шириться серед того люду. Тож ми багато разів були свідками його спроб до бунту. А хоч вони були здушені силою, та не зменшилося поміж народом бажання волі».
Активізацію селянського руху спричиняли й нові капіталістичні відносини. Селяни, яких поміщики гнали на заробітки, потрапляли в нове, набагато вільніше середовище, а їхнє прагнення до свободи ставало ще непереборнішим.
Історичний факт. Ці відносини перетворювали кріпаків на людей з новою психологією і світобаченням. Імперське жандармське відомство в 1827 р. привернуло до цього увагу царя Миколи І: «Стикаючись із казенними селянами і мешкаючи за згодою своїх панів у містах, кріпаки мимоволі навчаються цінувати ті переваги, якими користуються вільні стани. Треба зазначити, що кожний кріпак, якому вдалося своєю працею заощадити кілька тисяч рублів, використовує їх передусім на те, щоб купити собі волю».
Проте заощадити «кілька тисяч рублів» могли лише одиниці. Решта ж, відчувши смак волі, усе менше терпіла поміщицьку сваволю та все частіше протестувала проти феодальних відносин.
Водночас із соціально-економічними передумовами на піднесення селянського руху впливали й релігійний та етнічний чинники. Якщо переважною частиною сільського населення були українці, то поміщиками й урядовцями були, зазвичай, росіяни, поляки, мадяри, румуни. Це призводило до значного посилення соціального протистояння.
Відігравала також свою роль історична пам'ять українського народу про козацьку звитягу та волю, яка спонукала селян до соціального протесту.
Форми і характер протесту козаків, селян і військових поселенців
Подання скарг було найпоширенішою формою селянського протесту. Незважаючи на те, що царський уряд під загрозою покарання різками заборонив кріпакам скаржитися, вони все частіше зверталися до властей і «доброго царя-батечка» з проханням захистити їх від утисків і сваволі поміщиків.
Очікуючи на розгляд скарги та відновлення справедливості, селяни відмовлялися відробляти панщину та виконувати інші повинності, не сплачували оброк. Проте земські справники, предводителі дворянства і губернатори лише створювали видимість справедливого розслідування, зазвичай стаючи на бік поміщика, звинувачували й карали селян за непослух.
Не задовольнивши свої вимоги законним шляхом, селяни вдавалися до рішучіших дій. На панське свавілля та звірячі катування вони часто відповідали підпалами поміщицьких садиб. У деяких поміщицьких маєтках пожежі спалахували щороку, а то й по кількаразів на рік.
Історичний факт. За 1822-1833 pp. в Сибір з українських губерній за підпали було заслано 176 осіб. Протягом 1832-1860 pp. лише в одній Подільській губернії суди розглянули 53 справи про підпали.
Траплялися випадки, коли селяни-месники, за згодою громади чи керуючись непереборною жагою помсти, фізично розправлялися з найжорстокішими поміщиками. Іноді громади вдавалися до звичаєвого суду й публічно страчували своїх мучителів. Після цього селяни, як правило, утікали з насиджених місць, не сподіваючись на справедливе розслідування властей. Утікали поодинці, сім'ями, великими групами, іноді навіть цілими селами. Хоча впійманих уряд зазвичай засилав у Сибір, їхня кількість із року в рік зростала.
Історичний факт. Лише в Київській губернії в 1816 р. перебувало в розшуку 25 тис. селян. Звідти ж протягом 1848-1850 pp. утекли від поміщиків майже 30 тис. кріпаків.
Пильно спостерігаючи за наростанням селянського руху, жандармське управління в 1839 р. в доповіді цареві дійшло висновку: «Кріпацьке становище селян — пороховий льох під державою». Найяскравіше про це свідчили виступи селян зі збройним опором військовим каральним командам.
Історичний факт. За неповними даними, протягом 1797-1825 pp. в Україні сталося понад 100 виступів кріпаків, а за 1826-1847 pp. — 250. Загальна кількість виступів протягом 1800-1860 pp. становила 2400.
Траплялися випадки, коли селянські заворушення тривали впродовж кількох років. На Волині в маєтку поміщиці Закашевської селяни відмовлялися виконувати панщину протягом 1811-1847 pp. На Київщині селяни с. Підвисокого Уманського повіту чинили опір феодальному визиску протягом 1811-1826 pp. Лише введений у село військовий загін, провівши масові арешти, примусив селян скоритися. Звичними стали виступи державних селян Правобережжя. Вони відмовлялися відробляти панщину та виконувати інші повинності.
Державні селяни та козаки виступали проти перетворення їх на військових поселенців. Так, у 1817 р. повстали козаки Бузького козацького війська. Усі 6 тис. осіб відмовилися віддати свої козацькі прапори і взялися за зброю. Царський уряд зумів придушити виступ повстанців, кинувши проти них 10 тис. військовиків з гарматами.
Улітку 1819 р. виступили військові поселенці Чугуївського уланського полку і зажадали ліквідації військових поселень. До них приєднався Таганрозький уланський полк і селяни навколишніх сіл. Повстанці побили й вигнали військових начальників і тримали під контролем свої території понад місяць, поки на придушення прибув наглядач військових поселень О. Аракчеєв із військом та 12 гарматами. Дві тисячі чоловік були заарештовані. Були засуджені на смертну кару 204 поселенці, яку Аракчеєв замінив побиттям шпіцрутенами. Сорок повстанців отримали по 12 тис. ударів палицями, від яких померли 20.
ІСТОРИЧНЕ ДЖЕРЕЛОДоповідаючи цареві про приборкання військових поселенців, О. Аракчеєв писав: «Лють злочинців була такою, що з 40 осіб лише троє покаялися у своєму злочині й просили помилування, вони ж на місці були прощені, а 37 покарані, але це покарання не подіяло на решту арештантів...»
У 1829 р. виступили з протестами поселенці слободи Шебелинки на Харківщині. Після артилерійського бомбардування та розстрілів загинули 109 її мешканців.
Протягом 1818-1820 pp. Південь України та Дон охопило масове селянське повстання. У 1820 р. до нього приєдналися 45 тис. селян Катеринославської губернії. Виникла загроза поширення повстання на Слобідсько-Українську та Воронезьку губернії. Озброєні вилами, косами і кілками, селяни виганяли поміщиків та управителів, засновували власне самоврядування і проголошували себе вільними. На придушення повстання цар кинув цілу армію.
З приходом до влади Миколи І селян знову охопили наївні монархічні сподівання, що, мовляв, новий добрий цар визволить їх із кріпацтва, У квітні 1826 р, в селах Уманського повіту селяни заарештовували своїх панів та економів, щоб відправити їх на суд до Петербурга. Вони захоплювали поміщицьке майно, сподіваючись на отримання волі. Чутки про звільнення настільки поширилися серед селянства, що в травні 1826 р. Микола І змушений був видати спеціальний маніфест. Він спростував чутки про звільнення, зобов'язував селян і надалі коритися поміщикам, а «ослушникам» погрожував суворими карами.
Селянські виступи під проводом Устима Кармелюка (родинне прізвище — Карманюк). Драматичною сторінкою антикріпосницької боротьби першої третини XIX ст. став рух подільських селян. Вони вдалися до партизанських методів боротьби проти поміщиків, Організатором цього руху став селянин-кріпак Устим Кармелюк. Він народився 27 лютого 1787 р, в с, Галовчинцях (нині с. Кармалюкове Вінницької обл,).
Жорстокі картини знущання поміщиків над селянами не зламали його характер, а перетворили на відчайдушного бунтаря. У 1812 р. пан віддав Устима в солдати. Наступного року уланський полк, у якому служив Кармелюк, розмістився в Кам'янці-Подільському. Скориставшись цим, «останній гайдамака» утік зі служби і повернувся в рідні місця. Там він приєднався до ватаги, що складалася із селян-кріпаків, військових дезертирів, містечкових торговців і дрібних шляхтичів, а незабаром став їхнім ватажком. Протягом 1813-1835 pp. загони Кармелюка здійснили понад 1000 нападів на поміщицькі маєтки, сільські й придорожні корчми, господарства заможних селян.
Найінтенсивніше Кармелюк діяв у Літинському та Летичівському повітах Подільської губернії. Зазнавали нападів його загонів поміщики Балтського, Вінницького, Могилівського і Проскурівського повітів Подільської губернії. Загони повстанців з'являлися і в Бессарабії. Його активно підтримували селяни, оскільки Кармелюк часто допомагав їм, ділився захопленим майном і худобою. Для забезпечення свого загону він налагодив зв'язки з містечковими євреями, через яких реалізовував відібране в поміщиків майно. Часто й переховувався в них. Царські власті неодноразово заарештовували селянського ватажка й карали. Одного разу Кармелюк витримав 1000 ударів шпіцрутенами. Чотири рази його засилали на каторгу в Сибір, але щоразу Кармелюк тікав звідти, повертався на Поділля й продовжував боротьбу. У жовтні 1835 р. його застрелили із засідки. До суду в його справі притягнули 2700 учасників руху. Усього ж звинуваченими чи запідозреними у зв'язках з Кармелюком було майже 20 тис. осіб.
Народ зберіг у своїх піснях і переказах опоетизований образ народного месника. Про «славного лицаря», «українського Робіна Гуда» писали М. Старицький, Марко Вовчок, В. Кучер.
Устим Кармелюк водночас і героїчна, і трагічна історична постать. Від нападів його загонів страждали також ні в чому не винні заможні селяни. І нападники, і потерпілі були жертвами кріпосницької політики царизму щодо українського селянства.
«Київська козаччина» 1855 р. Кульмінаційним моментом боротьби селян проти кріпацтва стало повстання «Київська козаччина».
Під час Кримської війни царський уряд видав у січні 1855 р. маніфест про створення державного ополчення. Почувши його в церквах та на сільських сходах, селяни зрозуміли зміст документа так, що цар оголосив про відродження козацтва, і ті селяни, які запишуться до козацького війська, до весни будуть звільнені від кріпацтва й отримають землю.
Сільські сходи виганяли священиків та урядовців, які, на переконання селян, «неправильно» пояснювали зміст маніфесту. Селяни створювали органи самоврядування, складали реєстри «вільних козаків», відмовлялися виконувати повинності та розпорядження властей, відбирали в поміщиків землю та майно.
ІСТОРИЧНЕ ДЖЕРЕЛОСпої наміри селяни пояснювали священикам так: «Записати нас усіх у вільні козаки, присягнути, що ми вже не панські, що поля и луки — наші, і все, що є в панів, — наще. Воно і і: так, бо ми й наші предки за все це вже відробили», Більш освічені селяни заявляли: «Ми знаємо, що немає указу про вольноеті, але ми хочемо, щоб такий був».
Центром масового виступу селян стала Київська губернія. Розпочавшись у Васильківському повіті в лютому, рух охопив у березні 8 із 12 повітів і поширився на сусідні губернії. У ньому взяли участь 180 тис. чоловік. На придушення повстанців уряд кинув значні сили кавалерії, піхоти і саперів. Села Березна, Викова Гребля та містечка Корсунь і Таганча перетворилися на місця кривавих сутичок. У ході каральних дій було вбито 39 і поранено 63 повстанці. До кінця квітня повстання було придушене.
«Похід у Таврію по волю». Наступного 1856 р. у квітні розпочався новий рух непокори: «Похід у Таврію по волю». Насамперед він охопив селян Катеринославської та Херсонської губерній. Приводом масових утеч до Криму стали чутки, що цар закликав поміщицьких селян заселяти спустошені війною місцевості Криму, а прибулим дарував волю. Рух охопив майже 75 тис. кріпаків. Селяни йшли поодинці, сім'ями, цілими селами. Щоб спинити їх, уряд виставив пости на переправах через Дніпро й на Перекопі. За свідченням очевидців, багато селян, які йшли на Перекоп, вели справжні битви з військами, отримували поранення, гинули. Лише застосування зброї, арешти, притягнення до військового суду змушувало селян повертатися назад.
Селянські виступи в Галичині, Буковині, Закарпатті. Селяни, підвладні Австрійській імперії, протягом першої половини XIX ст. перебували в таких же, а то й важчих умовах. Тому їхня соціальна боротьба характеризувалася подібними рисами. Вона так само мала стихійний, неорганізований місцевий характер, їй був притаманний наївний монархізм. Боротьба селян виражалася селянськими скаргами, утечами, випасанням панських посівів і луків, підпалюванням поміщицьких маєтків, розправами над управителями маєтків і сільською старшиною, відмовою від виконання повинностей і сплати податків, масовими хвилюваннями й повстаннями, діяльністю опришків у Прикарпатті.
Єдиною принциповою відмінністю зі Східною Україною були судові спори, що їх вели сільські громади з поміщиками. Свої вимоги та позови на феодалів селяни оформляли як колективні скарги й через уповноважених передавали до державних органів. Селянські уповноважені доходили аж до Відня.
Історичний факт. Уповноважений Іван Смицнюк із с. Ямниці (Івано-Франківщина) двічі ходив до столиці зі скаргою на поміщика. У 1843 р. за свою завзятість був закатований феодалом. Односельчани на знак поваги і вдячності встановили йому пам'ятник у 1905 р.
Протягом першої половини XIX ст. селяни Східної Галичини, незважаючи на суворі покарання (серед них і 3-річну каторгу), вдавалися до втеч, яких протягом 1811-1848 pp. було зафіксовано майже 14 тис. Напередодні революції 1848 р. в селах Галичини пустувало 5 % селянських наділів. Селяни відмовлялися сплачувати державні податки, ухилялися від 14-річної рекрутчини. На початку 40-х років, за ініціативою духівництва, у Східній Галичині розпочався рух за тверезість. Від самого початку це був рух антифеодального спрямування.
На Закарпатті протягом першої половини XIX ст. відбулося 15 селянських виступів. Особливим розмахом характеризувалися так звані «холерні бунти» 1831 р. Найактивнішу участь у них взяли селяни Ужанської та Березької жуп. Вони громили маєтки, убивали поміщиків та їхніх адміністраторів. У 1836 р. набуло великого розмаху повстання на Мукачивщині, яке охопило 44 села.
Яскравим виступом у Буковинському краї стало повстання селян у Русько-Довгопільській дільниці в 1843-1844 pp. Його очолив виходець із кріпацької сім'ї Лук'ян Кобилиця, який народився в с. Путила-Сторонець (нині смт Путила Чернівецької обл.). Протягом багатьох років селяни скаржилися в державні установи на утиски поміщиків. Однак влада була бездіяльною. Тоді в 1843 р. селяни 22 громад відмовилися виконувати панщину, розгромили ряд маєтків, оголосили ліси й пасовища своєю власністю, вимагали переведення в стан державних селян. Проте в березні 1844 р. повстання було придушене урядовими військами. 240 заарештованих нещадно побили киями та різками.
Найбільше селянське повстання охопило Галичину в лютому 1846 р. Воно спричинилося національно-визвольним повстанням польської шляхти, яке розпочалося в Західній Галичині. Проте українські селяни не підтримали поляків, оскільки не хотіли відновлення польської держави, а піднялися самі на антифеодальнє повстання. Воно охопило майже 250 сіл Західної та Східної Галичини.
За кілька днів селяни розгромили 474 панські господарства, убили 728 поміщиків, управителів, шляхтичів, відмовлялися відробляти панщину. Переслідуючи шляхту, повстанці намагалися навіть здобути штурмом містечко Бірчу. Щоб придушити виступ, властям довелося вводити війська в понад 100 сіл.
У Прикарпатті продовжувався рух опришків. їхні загони громили панські двори й державні маєтки, розправлялися із сільськими багатіями та корчмарями. Найбільшого розмаху їхні напади досягли в 1810-1825 pp. А загалом протягом першої половини XIX ст. в Галичині, Закарпатті й Буковині діяло 50 загонів опришків. Найбільшої слави здобув загін Мирона Штоли (Штолюка). У ньому було понад ЗО чоловік, а діяв загін у районі Косова, Вижниці й Кутів. У 1829 р. Мирон Штола був схоплений і разом зі своїми побратимами Козиком і Циганом страчений у Вижниці.
Активні репресії проти опришків ослабили їхній рух. Проте повністю подолати його вдалося лише в другій половині XIX ст. Останнього ватажка опришків Драгирука (Бордюка) прилюдно стратили в Коломиї в 1878 р.