Політичні ідеї мислителів епохи Відродження та Нового часу.
План
HYPERLINK "http://st.zu.edu.ua/polit/lekciya_3.htm" \l "ex1#ex1" Політичні вчення періоду буржуазних революцій в Голландії і Англії (Г. Гроцій, Б. Спіноза, Т. Гобс).
HYPERLINK "http://st.zu.edu.ua/polit/lekciya_3.htm" \l "ex2#ex2" Просвітництво. Проблема природних прав людини в політичних поглядах Ф. Бекона і Дж. Локка.
HYPERLINK "http://st.zu.edu.ua/polit/lekciya_3.htm" \l "ex3#ex3" Раціоналістичні трактування політики в працях французьких просвітників.
Політичні вчення у Німеччині (німецька правова школа) будуть розглядатись у Темі 10. Правова, соціальна держава та громадянське суспільство.
У другому питанні розгдядаються погляди Дж. Локка, погляди Френсіса Бекона потрібно опрацювати самостійно на семінарське заняття.
Вступ:
Настання Нового часу пов'язане з розвитком капіталізму і ранніми буржуазними революціями в країнах Західної Європи, насамперед у Голландії та Англії (XVII ст.). У цей час буржуазія вимагала
ліквідації станового ладу
встановлення юридичної рівності
забезпечення свободи й безпеки особи і приватної власності
шляхом створення необхідних політичних і правових гарантій.
У боротьбі проти абсолютної монархії, дворянства й церкви ідеологи буржуазії прагнули відокремити питання
політики
держави
права
релігії.
З цією метою вони зверталися до ідей природного права і договірного походження держави.
Згідно з теорією природного права, держава і право створені не Богом, а суспільним договором людей відповідно до законів людського розуму. Вимоги людського розуму випливають з природи людей і складають приписи "природного права", якому має відповідати "позитивне право", тобто закони, встановлені державою.
В період ранніх буржуазних революцій сформувалися два найважливіших напрями суспільно-політичної думки лібералізм і соціалізм. Перший із них мав антифеодальну спрямованість, другий - антикапіталістичну. Ці основні напрями суспільно-політичної думки набули подальшого розвитку в наступні століття.
Політичні вчення періоду буржуазних революцій в Голландії і Англії (Г. Гроцій, Б. Спіноза, Т. Гобс).
Політичні вчення в Голландії
Вагомий внесок у розробку ранньобуржуазної політико-правової ідеології зробили видатні голландські мислителі Г. Гроцій і Б. Спіноза.
Гуго Гроцій (1583-1645) - один із засновників ранньобуржуазного вчення про державу і право. Серед його численних праць з цієї проблематики чільне місце посідає трактат "Три книги про право війни і миру" (1625).
Згідно з теорією Г. Гроція, існує право природне і право волевстановлене. Джерелом першого є природа людини, людський розум, у якому закладено прагнення людей до спокійного і раціонального спілкування. Це право вимагає, зокрема, непорушності приватної власності.
Волевстановлене право автор поділяє на "божественне" і "людське". До "людського" належать:
сімейне
цивільне
міжнародне право
Державу у він визначає як "досконалий союз вільних людей, укладений заради дотримання права і спільної користі". В ній знаходить свій прояв властиве людській природі і представлене у природному праві розумне спілкування.
Додержавна стадія життя людей характеризується Г. Гроцієм як "природний стан", за якого не було не лише держави, а й приватної власності. Але розвиток людства і втрата ним першопочаткової "простоти" привели до поділу майна, появи приватної власності та утворення за взаємною згодою людей держави, метою якої є охорона власності кожного.
Ознакою держави Г. Гроцій вважав верховну владу, дії якої не підпорядковані ніякій іншій владі і не можуть бути відмінені на розсуд чужої влади. Атрибутами верховної влади є:
прийняття законів
правосуддя
призначення й керівництво діяльністю посадових осіб
збирання податків
вирішення питань війни і миру
укладення міжнародних угод.
На думку Г. Гроція, форма державного правління не має суттєвого значення, оскільки джерелом будь-якої форми є суспільний договір. При створенні держави народ міг обрати ту чи іншу форму правління. Водночас мислитель негативно ставився до тиранії і віддавав перевагу одноособовій та аристократичній формам правління.
Особливу увагу Г. Гроцій приділяв питанню про право підданих чинити опір верховній владі. На його думку, піддані повинні підкорятися владі, оскільки її джерелом є суспільний договір, який мусить виконуватись і не може бути розірваний без згоди сторін. Із цього правила він робить виняток на "крайню необхідність", коли підданим загрожує велика і явна небезпека. Але навіть тоді озброєний опір припустимий лише за умови, що він не завдасть великого лиха державі й не призведе до загибелі багатьох невинних людей.
Теорії природного права і суспільного договору знайшли свій подальший розвиток у творчості великого голландського філософа й політичного мислителя Баруха (Бенедикта) Спінози (1632-1677), зокрема у його працях "Богословсько-політичний трактат" (1670) і "Політичний трактат" (1677).
У природному стані, вважав Б. Спіноза, люди мали право робити все на власний розсуд, однак реалізація цього права залежала від фактичної сили кожної людини. За відсутності у природному стані будь-якого спільного для всіх права неможливі самозбереження людей, їх безпечне існування, досягнення ними своїх бажань. Необхідність у самозбереженні штовхає людей до переходу з допомогою спільного договору від природного до громадянського стану, тобто до суспільства й держави, які Б. Спіноза не розрізняв.
Укладенням договору право і сила кожної людини були перенесені на суспільство й державу, яка приборкує пристрасті та непомірні устремління людей і примушує їх жити за "законами розуму" - у мирі й безпеці.
Відмітною ознакою громадянського стану Б. Спіноза вважає наявність верховної влади, втіленням якої є держава. Верховна влада не пов'язана ніякими законами, і всі повинні їй у всьому підкорятись. До відання верховної влади належать:
прийняття, тлумачення і відміна законів
правосуддя
призначення посадових осіб
вирішення питань війни і миру
Водночас влада держави не поширюється на природне право, яке піддані зберігають і після укладення суспільного договору. У громадянському стані зберігається свобода совісті і слова, бо держава не в змозі примусити громадян думати й говорити саме так, а не інакше.
Відмінність між природним і громадянським станом полягає в тому, що в останньому на додаток до природного права людей з'являється ще й природне право держави, тобто загальне для всіх право, спільний гарант і захисник безпеки.
Б. Спіноза заперечував право підданих на опір верховній владі, на зміну чи порушення конституюючих державу договорів і законів. Однак він вважав, що порушення державою умов суспільного договору руйнує сам договір, викликає у підданих обурення й виправдовує їхнє природне право на опір владі.
Форми держави Б. Спіноза оцінював залежно від ступеня досягнення в них мети громадянського стану - забезпечення миру й безпеки життя. Він розрізняє три основних форми держави:
монархію
аристократію
демократію.
Мислитель рішуче засуджує абсолютну монархію, зазначаючи, що одна людина не може володіти вищим правом і всією могутністю держави, вона користується допомогою радників і наближених, яким довіряє своє й загальне благополуччя. Монархічна форма правління насправді виявляється прихованою аристократичною формою, а тому й найгіршою.
За аристократії влада належить певній кількості вибраних осіб. На думку Б. Спінози, ця форма правління краща від монархії, оскільки більшою мірою пристосована до збереження свободи. Народ не має права голосу, але, вселяючи страх можновладцям, зберігає за собою певну свободу.
Найкращою формою держави Б. Спіноза вважав демократію, за якої найповніше забезпечуються спільне благо, панування розуму і свободи. Відмінність демократії від аристократії полягає в тому, що в аристократії правителі обираються радою достойних громадян, а в демократії вони визначаються законом, установленим самим народом.
Б. Спіноза розробив проект монархії, згідно з яким верховна влада має належати представницькій установі, що приймає закони і контролює їх виконання посадовими особами. Влада монарха є досить обмеженою і зводиться до розв'язання можливих конфліктів у представницькому зібранні й виконання рішень. Це був своєрідний проект парламентарної монархії як однієї з демократичних форм державного правління.
Томас Гоббс (1588-1679) ідеї природного права і суспільного договору використовував для захисту абсолютної монархії і засудження революцій. Найвідомішою його працею з цього питання є "Левіафан, або Матерія, форма і влада держави церковної і громадянської" (1651).
Т. Гоббс вважав, що всі люди були створені рівними щодо фізичних і розумових здібностей і мали однакові права. Але людина за своєю природою є істотою егоїстичною, жадібною і честолюбною і в додержавному стані панував принцип "людина людині - вовк і велася "війна всіх проти всіх".
Але людям властиві страх смерті та інстинкт самозбереження, який домінує над іншими пристрастями, а також природний розум, тобто здатність кожного тверезо міркувати про позитивні й негативні наслідки своїх дій. Це спонукає людей до пошуку шляхів самозбереження. За взаємною домовленістю люди довіряють одній особі (окремій людині чи зібранню) верховну владу над собою. Цією особою є держава, котра використовує силу й засоби всіх людей так, як вона вважає необхідним заради миру і спільного захисту.
Носій такої верховної влади є сувереном, всі інші виступають його підданими.
Таким чином держава створюється людьми для того, щоб з її допомогою покінчити з "війною всіх проти всіх", позбутися страху незахищеності й постійної загрози насильницької смерті. Уклавши одного разу суспільний договір і перейшовши до громадянського стану, люди втрачають можливість змінити обрану форму правління, звільнитися з-під дії верховної влади і не можуть вести боротьбу проти неї за винятком тих випадків, коли існує загроза самому їхньому існуванню.
Захист власного життя спирається на закон самозбереження, який є найвищим законом усієї природи й не може порушуватися навіть державою.
Повноваження верховної влади щодо підданих необмежені, причому її носій - суверен - ніяким договором з народом не зв'язаний і тому не несе перед ним відповідальності. Суверен сам видає й відміняє закони, оголошує війну та укладає мир, призначає всіх посадових осіб тощо. Його прерогативи неподільні й нікому не передаються.
Т. Гоббс вважав, що поділ влади веде до руйнування держави, оскільки розділені влади взаємно знищують одна одну. Він розумів, що обґрунтовує і можливість тиранічного використання такої необмеженої і безконтрольної влади держави, але віддавав їй перевагу перед зіткненням приватних інтересів і суспільними конфліктами.
Обґрунтовуючи необмежену владу держави, Т. Гоббс вважав можливими лише три форми її здійснення:
монархію
демократію
аристократію.
Відрізняються вони за ступенем придатності для здійснення тієї мети, задля якої були встановлені. Симпатії мислителя на боці монархії, бо вона, на його думку, краще від інших форм правління відображає і реалізує абсолютний характер влади держави. HYPERLINK "http://st.zu.edu.ua/polit/lekciya_3.htm" \l "top#top"
Просвітництво. Проблема природних прав людини в політичних поглядах Дж. Локка.
Класовий компроміс буржуазії з дворянством, який увійшов в історію під назвою "славної революції" 1688 р., становлення в Англії конституційної монархії знайшли своє теоретичне обгрунтування в політичному вченні видатного англійського філософа Джона Локка (1632-1704), насамперед у його праці "Два трактати про правління" (1690).
Політичне вчення Дж. Локка було найповнішим виявом ідеології ранньобуржуазних революцій, що склала основу класичного лібералізму, як однієї з основних течій суспільно-політичної думки.
Дж. Локк
сприйняв і збагатив ідеї природного права
суспільного договору
народного суверенітету
невід'ємних свобод особи
законності опору тиранові
інтегрував їх у цілісне політичне вчення - класичний лібералізм.
За Дж. Локком, до виникнення держави люди перебували у природному стані, де не було "війни всіх проти всіх". Люди вільно розпоряджалися собою і своєю власністю. Однак у природному стані не було органів, які б
безпристрасно вирішували спори між людьми
здійснювали належне покарання винних у порушенні природних законів.
З метою належного забезпечення природних прав, рівності і свободи, захисту особи і власності люди погодились утворити державу. Держава є сукупністю людей, які об'єдналися в єдине ціле під захистом ними ж установленого загального закону і створили судову інстанцію, уповноважену владнувати конфлікти між ними і карати злочинців.
Від інших форм об'єднань людей держава відрізняється тим, що
втілює політичну владу, тобто право створювати закони з метою регулювання відносин власності
застосовувати силу об'єднання для виконання цих законів і захисту держави від зовнішнього нападу.
Утворюючи державу добровільно, люди передають їй лише частину своїх природних прав і свобод, залишаючи за собою
право на життя
володіння майном
свободу
рівність.
Це невід'ємні природні права людини, які не можуть бути відчужені ні на чию користь.
Держава отримує від людей рівно стільки влади, скільки необхідно й достатньо для досягнення головної мети політичного співтовариства - створення умов для того, щоб усі і кожен могли забезпечувати свої громадянські інтереси, насамперед щодо життя, свободи і власності.
Засобами забезпечення досягнення державою цієї мети Локк вважав
законність
поділ влади
оптимальну форму правління
право народу на опір свавіллю влади та ін.
У законі мислитель вбачав першу державотворчу ознаку. Під законом він розумів не будь-який припис держави, а лише той акт, що вказує громадянинові таку поведінку, яка відповідає його власним інтересам і слугує загальному благу. Ознаками закону є
стабільність
довготривалість дії.
Закони лише тоді сприяють досягненню головної мети держави, коли їх усі знають і всі виконують, закон є обов'язковим для всіх.
Реалізація головної мети політичного співтовариства, забезпечення свободи й дотримання законності, на думку Дж. Локка, вимагають розмежування владних повноважень держави і поділу їх між різними державними органами. Він розрізняє
законодавчу
виконавчу
союзну владу.
Законодавча влада має належати лише загальнонаціональному представницькому органові - парламенту, який періодично збирається для прийняття законів, але не втручається у їх виконання.
Виконавча влада повинна належати королю, котрий керує втіленням законів у життя, призначає міністрів, суддів та інших посадових осіб.
Союзна, або федеративна, влада відає питаннями війни, миру та зносин з іншими державами, здійснюють її король і кабінет міністрів.
Щоб уникнути узурпації ким-небудь усієї повноти державної влади, Дж. Локк визначає ієрархію видів влади та принципи їх взаємодії. Перше місце він відводить законодавчій владі як найвищій у країні. Інші види влади підпорядковуються їй, але й самі справляють на неї значний вплив. Так, король наділений правом розпуску парламенту, може накладати вето на закони тощо. По суті справи, Дж. Локк заклав основи механізму стримувань і противаг різних гілок влади, який після подальшої теоретичної розробки був упроваджений у конституціях США та інших країн.
Дж. Локк негативно ставився до абсолютної монархії, в якій монарх зазіхає на свободу і власність людей і ніхто не гарантований від порушення своїх прав. Симпатії мислителя схилялися до конституційної монархії, яка сформувалася в Англії після 1688 р. Для Дж. Локка було важливо, щоб будь-яка форма держави виростала з суспільного договору, добровільної згоди людей, охороняла їх природні права і свободи та дбала про спільне благо.
Заслугою Дж. Локка є також обгрунтування ним законності опору народу владі, якщо та зазіхає на його природні права і свободи.
Суверенітет народу він вважав вищим від суверенітету створеної ним держави. Якщо більшість народу вирішує покласти кінець свавіллю правителів, котрі порушили суспільний договір, то збройне народне повстання з метою повернути державу на шлях свободи й закону буде цілком правомірним. HYPERLINK "http://st.zu.edu.ua/polit/lekciya_3.htm" \l "top#top"
Раціоналістичні трактування політики в працях французьких просвітників.
На шлях революційних перетворень Франція стала значно пізніше, ніж Голландія та Англія, - наприкінці XVIII ст. Політичні вчення, які ідейно підготували ранні буржуазні революції, в умовах передреволюційної Франції набули значного поширення й розвитку, а принципи свободи й рівності, проголошені і частково здійснені в Голландії та Англії, на французькому грунті перетворилися в розгорнуті політичні вчення.
У Франції найбільшого розмаху набуло Просвітництво - європейський загальнокультурний рух за поширення раціонального знання, подолання релігійного мракобісся й невігластва мас, упровадження в суспільне життя цінностей, що базуються на повазі людської гідності.
Найвидатнішими діячами французького Просвітництва були Вольтер, Ш. Монтеск'є, Ж.-Ж. Руссо, Д. Дідро, П. Гольбах, К. Гельвецій. Найбільш завершені політичні вчення створили Ш. Монтеск'є і Ж.-Ж. Руссо.
Шарль-Луї Монтеск'є (1689-1755) - відомий філософ, історик і письменник. Його філософські й політичні погляди викладено у праці "Про дух законів" (1748). Ш. Монтеск'є був виразником інтересів буржуазії у її боротьбі проти феодалізму й політичного абсолютизму.
Автор доводив, що виникнення держави і права, багатоманітність законів та установ є результатом дії об'єктивних чинників і закономірностей, які складають "дух законів". До таких чинників належать насамперед географічні:
клімат
величина території
рельєф місцевості
грунт.
Спекотний клімат сприяє встановленню деспотичного правління, холодний - породжує прагнення людей до свободи; у гірській місцевості живуть волелюбні народи, на великих рівнинах - схильні до підкорення чужій волі тощо.
До утворення суспільства й держави люди жили за природними законами, до яких належать
рівність
прагнення до миру
добування їжі
бажання жити спільно та ін.
Людина за своєю природою не агресивна і властолюбна, а слабка й боязка істота, що прагне до рівності й миру з іншими. Слабкість людей штовхає їх до об'єднання в суспільство, в якому вони набувають сили, але втрачають рівність і мир. Війни спонукають людей до встановлення позитивних законів, до яких належать
міжнародне право (визначає відносини між народами),
політичне право (визначає відносини між правителями і підданими)
цивільне право (регулює відносини між громадянами).
Потреба людей у спільних законах зумовлює необхідність утворення держави.
Позитивні закони мають відповідати
природі
формі правління
географічним чинникам
способу життя населення
чисельності
звичаям.
Вирішальний вплив на закони справляють природа і форма державного правління. Характер форми правління визначається в залежності від кількості тих, хто здійснює владу
республіку (верховна влада перебуває в руках усього народу (демократія) або його частини (аристократія)
монархію (правління однієї особи, здійснюване на основі законів)
деспотію (все визначається волею та свавіллям однієї особи поза всілякими законами і правилами).
Для характеристики кожної форми правління вводяться поняття "принцип правління" (те, що примушує державу діяти). У республіці таким принципом є доброчесність, у монархії - честь, в деспотії - страх.
Проблема співвідношення закону і свободи. Суть політичної свободи полягає в тому, щоб робити не те, що хочеш, а те, що дозволяють закони. Звідси його знаменитий вислів: "Свобода дає право робити все, що дозволено законами". Мислитель наголошував, що політична свобода можлива лише за поміркованих форм правління. Державою, в якій найповніше здійснюється політична свобода, є монархія. Політичним ідеалом Монтеск'є була англійська конституційна монархія.
Монтеск'є наголошував, що й за поміркованого правління політична свобода може бути лише там, де виключена можливість зловживання владою; для цього в державі необхідно здійснити поділ влади на
законодавчу
виконавчу
судову.
Основна мета поділу влади полягає в тому, щоб уникнути зосередження її в одних руках і зловживання нею (різні влади повинні стримувати одна одну). Визначальною в системі поділу є законодавча влада. Ідея поділу державної влади є однією з головних не лише у вченні Ш. Монтеск'є, а й у політичній науці в цілому.
Видатний філософ і політичний мислитель Жан-Жак Руссо (1712-1778) захищав у боротьбі інтереси широких народних мас. Основна праця Ж.-Ж. Руссо - це книга "Про суспільний договір, або Принципи політичного права" (1762).
Поширені в той час ідеї природного права і суспільного договору Ж.-Ж. Руссо використав для обгрунтування глибоко демократичного вчення. Природний стан він називав "золотим віком", в якому не було приватної власності, всі люди були вільними і рівними. У цьому стані був лише один вид нерівності - фізичний, зумовлений природними відмінностями людей. Але з появою приватної власності з'являються суспільна нерівність, поділ на багатих і бідних та боротьба між ними. Введені в оману багатіями, люди поступилися своєю природною свободою, щоб набути свободу громадянську, і шляхом суспільного договору утворили державу й закони, яким мали підпорядковуватися всі.
Утворення держави привело до поглиблення суспільної нерівності. Якщо спочатку виникли майнова нерівність і право приватної власності, то встановлення державної влади доповнило економічну нерівність політичною. Нарешті, виродження влади в деспотичну призводить до крайнього ступеня нерівності, коли всі рівні перед деспотом у своєму рабстві й безправ'ї.
Політичний устрій має бути таким, щоб людина, об'єднуючись з іншими людьми в суспільство, не втрачала своїх природних прав і зберігала свободу. Обгрунтуванню цього твердження слугує ідея народного суверенітету, яка є центральною у його вченні.
Основою всякої законної влади є згода людей, виявом якої виступає суспільний договір. Сутність цього договору полягає в тому, що кожна людина віддає себе під вище керівництво загальної волі й тим самим стає її учасником. Вся влада таким чином переходить до її верховного носія, суверена, яким є всі учасники договору, тобто народ. Суверенітет належить народові. У громадянському стані люди стають більш вільними й рівними, бо якщо природна свобода обмежена силами кожної окремої людини, то громадянська свобода, яка виникла в результаті суспільного договору, обмежена загальною волею суверена.
Народний суверен - це влада, яка здійснюється загальною волею більшості і є неподільною. Суверенітет не може бути переданий окремій особі, він не може бути обмежений ніякими законами. Цим самим Ж.-Ж. Руссо заперечував ідею поділу влади і представницьку форму її здійснення. Він висував ідею прямого народоправства. Суверенна законодавча влада, на його думку, має здійснюватися лише безпосередньо самим народом-сувереном. Виконавча влада створюється не на основі суспільного договору, а самим сувереном для виконання законів та підтримки політичної і громадянської свободи.
Залежно від того, кому доручається виконавча влада - всім, декільком чи одному, Ж.-Ж. Руссо розрізняє три форми правління: демократію, аристократію і монархію. Відмінності між ними, на його думку, не мають суттєвого значення, оскільки в усіх формах правління суверенітет і законодавча влада належать народу.
Наслідуючи Ш. Монтеск'є, Ж.-Ж. Руссо вважав, що форми правління залежать від величини території: демократія є найбільш придатною для малих держав, аристократія - для середніх, а монархія - для великих.
Народ не лише має право на опір тиранам, а й може змінити форму правління, навіть розірвати сам суспільний договір і знову повернути собі природну свободу. Ця та інші демократичні ідеї мислителя відіграли надзвичайно велику роль у процесі підготовки і здійснення Французької буржуазної революції.
Ще більш радикально-демократичними, спрямованими на захист інтересів простого народу, були політичні погляди представників французького утопічного соціалізму XVIII ст. - Жана Мельє (1664-1729), Габріеля Бонно де Маблі (1709-1785), Мореллі (роки життя невідомі) і Гракха Бабефа (1760-1797).
У приватній власності вони вбачали джерело всіх соціальних бід, засуджували феодалізм, політичний абсолютизм і релігію, розробляли проекти заснованого на спільній власності комуністичного суспільного устрою і закликали народ до боротьби, як засобу переходу до нього.
У представників цього етапу розвитку соціалістичних учень так само, як і у їх попередників - Т. Мора і Т. Кампанелли, проекти комуністичного устрою передбачають тотальну регламентацію державою всіх сфер суспільного та особистого життя.