ПЛАН Дитячі роки. Навчання в гімназії. Петербург. Початок літературної творчості. Знайомство з Белінським. Другий вчитель Некравоса. Початок “Современника” Творчість Некрасова в 50-ті роки. Розпад “Современника” Журнал “Отечественные записки” Тема “Кому на Руси жить хорошо” Тема декабристів у творчості Некрасова. “Последние песни”. Хвороба і смерть поета. Микола Олексійович Некрасов є одним з тих славних діячів російської літератури, що ними законно пишається світова література. Діяльність Некрасова тривала близько сорока років та була надзвичайно різноманітна: він був редактором видатних російських журналів ХІХ століття – “Современник” і “Отечественные записки”, невтомним видавцем, талановитим журналістом, прозаїком, геніальним поетом. “Сестрою народу” називав Некрасов свою музику. Глибока правда цього самовизначення стверджується не тільки творчістю Некрасова, що була одним з найбільших досягнень російської літератури, але й усім життям поета – демократа, сповненим горіння й боротьби за справу народу. Народився Микола Олексійович Некрасов у містечку Юзвині Вінницького повіту, Подільської області, 10 грудня 1821 року. Його батько, Олексій Сергійович, небагатий поміщик, служив в той час в армії капітаном. Коли хлопчикові було близько трьох років, він вийшов у відставку оселився в родовому маєтку Грешневі, Ярославської губернії, на Волзі. Тут, в селі поет провів своє дитинство. Біля будинку був старий, запущений сад, обгороджений глухим парканом. Хлопчик зробив в паркані отвір і в той час коли батька не було вдома, скликав до себе селянських дітей. Діти зібрались в сад і накидались на яблука, груші, смородину, вишні. Але треба було тільки няні крикнути: “Барин, барин іде” – як вони миттю зникали. Звичайно, міському сину не дозволялось дружини з дітьми кріпаками. Але маючи вільну хвилину, хлопчик тікав через той же отвір до свої сільських друзів, йшов з ними в ліс, купався з ними в річці Самарка. Їхній будинок стояв біля самої дороги, а дорога в той час була багатолюдною й гамірною. Хлопчик, щоб ніхто не бачив, забирався через огорожу саду, знайомився на дорозі з робочим народом: з малярами, з ковалями, пічниками, землекопами, які проходили з села в село з міста в місто в пошуках роботи. Через багато років, уже відомим поетом, Некрасов згадував про своє дитячі враження: Под наши густые, старинные вязы, На отдых тянуло усталых людей. Ребята обступят: начнутся рассказы Про Києв, про турку, про чудных зверей… Рабочий расставит, разложит снаряды – Рубанки, подпилки, долота, ножи: «Гляди, чертенята!» А дети и роды, Как пилишь, как лудишь – им все покажи. На все життя зберіг поет любов до волзької природ. Любов до лісів, полів своєї вітчизни, до її весняного “Земного шуму”, також зродилася в його ранні дитячі роки. Він палко захоплювався рідною природою, красою її зелених просторів. Одного разу, повернувшись із закордонної поїздки, поет відмітив в одному із рукописів, що природи Грешнева йому наймиліша за інші прославлені заморські краї: Я посещал Париж, Неаполь, Ниццу, Но я нигде так сладко не дышал, Как в Грешневе. Не знати чи зміг би поет створити безсмертні пісні про природу, якби не зріднився з нею з перших літ свого життя. Дитячі спогади Некрасова зв’язані з Волгою, якій він потім присвятив стільки ніжних і повних захвату віршів. “Благсловння река, кормилица народа!» - говорив він про неї. “Проте тут, на цій “благословенной реке” йому довелося випробувати перше глибоке горе. Він бродив по березі в жарку погоду і раптом почув стогін, він побачив бурлаків, які брели вздовж ріки, Почти пригнувшись головой К ногам, обвитым бечевой. Вони стогнали від тяжкої роботи. Зляканий хлопчик довго біг вслід за ними. Коли бурлаки зупинилися для відпочинку, він наблизився до їхнього вогнища. Він почув слова – хворого, замореного тяжкою працею чоловіка, який говорив товаришам, кабы к утру умереть, так лучше было бы еще”. Його слова розхвилювали Некрасова до сліз. О, горько, горько я рыдал, Когда в то утро я стоял На берегу родной реки, И в первый раз ее назвал Рекою рабства ми тоски! В хлопчика рано проявилася та “страстность к чужому страданию”, яка зробила його великим поетом. Жвавий, здається безтурботний дворянський хлопчик став уже в ті ранні роки задумуватися над жорстокістю життя. Рано відкрилося йому видовище бід народних, до якого інші діти не були такими чутливими. По дорозі, яка проходила поряд з двором Некрасових, гнали в Сибір арештантів, закованих в кайдани. Майбутній поет на все життя запам’ятав “печальный звон – кондальный звон”, який розносився на цій “проторенной цепями” дорозі. Ще одне горе бачив Некрасов – горе в рідній сім’ї. Його мати, Олена Андріївна мрійлива, високоосвічена, культурна жінка, дуже страдала в заміжжі. Чоловік у н був жорстокий і грубий. Цілими днями вона залишалася в садибі одна, а чоловік постійно роз’їжджав по сусідніх поміщиках: його улюбленими розвагами були карти, випивка, собаче полювання на зайців. Бували такі дні коли мати цілими днями грала на роялі і плакала, співала про свою важку долю. “Вона була співачкою з чудовим голосом” – згадував пізніше поет. З повагою відносилася вона селян-кріпаків, які належали її чоловікові, і нерідко заступалася за них, коли він погрожував їм розправою. Але спроби заступитися за кріпаків не завжди були вдалими. Були випадки, що чоловік накидався і на неї з кулаками. Можна тільки уявити, як ненавидів у ці хвилини син свого батька! Олена Андріївна добре знала світову поезію і часто переказувала малолітньому сину ті уривки із творів великих письменників, які були зрозумілі для його віку. Через багато років, уже старшою. Людиною, він згадував у вірші “мать”. И голос твой мне слышался впотьмах, Иполненный мелодии и ласки, Которым ты мне сказывала сказки О рыцарях, монахах, королях. Потом, когда читал я Данта и Шекспира, Казалось, я встречал знакомые черты: В моем уме напечатлела ты. Здається, не було такого поета, який так часто, із такою любов’ю підносив образ матері в своїх віршах. Цей трагічний образ назавжди увіковічений Некрасовим в таких віршах “Родина”, “Мать”, “Рицар на час”, “Батюшки – баю”, “Нестастные” і інші. Задумуючись в дитинстві про її сумну долю, він вже в ті роки навчився співчувати всім безправним, пригніченим жінкам. Некрасов запевняв, що саме страждання матері пробудили в ньому протести проти пригнічення жінки (“Тройка”, “Мороз”, Красный нос” і ін.) Навіть у хлопчачих справах і затіях проявилася його сильна воля. Одного разу, пізньої осені, підстрелив на Печельському озері дику качку. Озеро біля берегів було покрите льодом. Собака, злякавшись холодної води, не стрибнула за здобиччю. Десятилітній мисливець, довго не думаючи, стрибнув у льодяну воду, поплив за качкою і віднайшов її. “Це коштувало йому хворобою, але від полювання не відмовився” – писала сестра Некрасова в статтях про нього. Семирічним хлопчиком, почувши від няні, начебто вночі в саду гуляють чорти, він в ту ж ніч пішов у темній сад – на одноборство з чортами. Йому було страшно до безтями, але він не вернувся додому, поки не обійшов всі кущі і дерева. Сошла мне даром эта ночь, Но если б друг какой иль враг Засел в кусты и закричал, Иль даже, спугнутая мной, Взвилась сова над головой, - Наверно б, мертвый я упал! Настирливість і хоробрість були його головними рисами характеру. Навчаючись верхової їзди, він те і робив, що падав. Був день, коли він вав вісімнадцять разів. Але в результаті став хорошим вершником. З того часу, як згадувала його сестра він уже не боявся ніякого коня, і сміливо сідав на скаженого жеребця. Добиватися своєю ціною будь-якого подвигу любої праці стало з дитинства для Некрасова законом. У 1832 році майбутній поет разом з своїм братом Андрієм поступив в перший клас Ярославської гімназії. Єдиний спогад який залишився в його поезії від гімназійних років вмістився в два віршовані рядки: ...придешь бывало в класс И знаешь: сечь нагнут сейчас. Батько не хотів платити за науку сина, сварився з його вчителями, які були поганими неввічливими, вимогами тупої зубрили. Звичайно, хлопець не любив своєї школи, і відвідував з великим небажанням. На щастя, в ці роки він полюбив читання. Читав, що попало, головним чином журнали. Велику увагу привернула революційна ода Пушкіна “Вольность”, а також поема Байрона про свободолюбного і хороброго корсаря (так в старовину називалися морські розбійники). Там в гімназії виявився в ньому талант сатирика: хлопчик почав писати епіграми на вчителів і друзів . В липні 1837 року Некрасов покинув гімназію. Батько вирішив відправити його в Петербург, в Дворянський полк – так називалася військова школа, яка славилася жорстокою муштрою. Можливість поїздки в столицю захопила Некрасова, так як він уже декілька років таємно писав вірші і мріяв надрукувати їх в столичних журналах. В кінці липня 1838 року шістнадцятилітній підліток приїхав в Петербург з рукописами роману, з зошитом віршів і декількома рублями в кишені. Ще в селі, коли він тільки збирався в Петербург, його мати бажала, щоб син став освіченою людиною, не раз говорила йому що він повинен поступити в університет. В Петербурзі Некрасов відшукав земляків, які вчилися разом з ним у Ярославській гімназії, і вони нарадили його виконати бажання матері. Некрасов став готовитися до здачі екзаменів в університет, і навіть не зробив спроби поступити, в те військове училище куди направив його батько. Дізнавшись про це, батько розсердився і написав грізний лист, де сповістив непослушного сина, що не буде висилати гроші, якщо він порушить батьківську волю. Свою погрозу батько виконав. Юнак залишився в столиці без всяких засобів існування. Він часто голодував, не мав постійного житла. Цілу зиму ходив без теплого пальта. Але його привалювала літературна робота і заради неї він погодився н пів-голодне життя. Незабаром Некрасов виконав бажання матері. В вересні 1983 року поступив вільним слухачем в університет. Деякі його вірші були надруковані в різних журналах, але за них майже нічого не платили і він продовжував головувати. В 1840 році Некрасов з допомогою друзів надрукував книжку юнацьких віршів під заголовком “Мечты и звуки”. Книжка не мала успіху. Проте поет не впав у відчай, він почав ще більше працювати. В 1840-1841 роках він написав стільки віршів, повістей, казок, фельєтонів, критичних заміток, рецензій, комедій, скільки нікому н написати за все життя. Кількість робіт з кожним роком росла. В 1843-1845 роках Некрасиво друкував вірші і статті під псевдонімами. Перепельський, Пружинін, Бухалов, Іван Бородавкін, Пархоменко, Ник-Нек, Назар Вимочкін і інші. В цей час Некрасов познайомився з великим російським критиком, революційним демократом Белінським, який любив юного поета, з його ненависть до народних ворогів. Вони часто розмовляли про все, що відбувалося в країні. Некрасов зрозумів, що пограбування трудящих є багатовікова система, узаконена державним устроєм. Йому стало зрозуміло, що весь добробут “Сильный и сытых” заснована на експлуатації мільйонів людей, пригнічених поміщиками і буржуазією. Белінський вимагав від сучасних письменників правдивого відображення російської діяльності. Творчість Некрасова відповідала цим вимогам. Під впливом Белінського він звернувся до реальних сюжетів, підказаних йому життям; став писати простіше, без всяких прикрас, і тоді в ньому проявився свіжи, багатосторонній й глибоко правдивий талант. Белінський перший пробудив революційну свідомість в Некрасова. Поет до кінця життя залишався вдячний вчителю і завжди згадував ті уроки, які одержав від нього: Ты нас гуманно мыслить научил, Еда ль не первый вспомнил о народе, Едва ль не первый ты заговорил О равенстве, о братстве, о свободе… Другим вчителем Некрасова був Гоголь. Некрасов все життя ставив його поряд з Белінським. “Мертві душі”, “Ревізор” були для нього вищими зразками реалістичного мистецтва. Гоголь як і Белінський для Некрасова був “народним заступником”, великим вождем своєї батьківщини на шляху свідомості, розвитку, прогресу. У Некрасова є вірш про Гоголя, який закінчується такими рядками: Со всех сторон его клянут И только труп его увидя, Как много сделал он, поймут, И как любил он – ненавидя! “Любить – ненавидя” – цьому навчився Некрасов у своїх великих наставників. Любити свій народ для Некрсова, як для Гоголя і Белінського. Означало ненавидіти його гнобителів, і тому поезія Некрасова в ті роки (починаючи 1845 р.) стала поезією гніву. Він висміював с своїх віршах поміщиків (“В дороге”, “Родина”, “Псовая охота”), чиновників (“Чиночск”, Колыбельная песня”, “Современня ода”), багатіїв – купців (“Секрет”). І в цей же ранній період своєї літературної праці, він став писати про закріпачених селян (“Тройка”, “Огородник”). Друкування з такими ідеями було надзвичайно небезпечно. Фальшиві писарі Болгарин, Сенковский і Греч об’єднали в своїх журналах і газетах велику групу прозаїків і поетів, які відволікали з дня в день увагу читачів від жахів навколо їхнього життя, вихваляли кріпацький устрій, як здобуток державної мудрості, всенародне щастя. Усім цим писарям не подобалася творчість Некрасова. Царська цензура була на їх стороні. Вона забороняла друкувати твори Некрасова. Болгарин писав на поета доноси в третє відділення (таємна поліція Миколи І), стверджуючи, що Некрасов – “комуніст”, який “страшно вопиен в пользу революции”. Але Некрасова не налякали ні, самоуправління цензури і він вирішує створити революційно-демократичний журнал, яки не дивлячись на цензуру закликав до визволення селян. В кінці 1846 року, позичивши грошей разом з письменником І. Панаєвим взяв в оренду журнал “Современник” заснований Пушкіним. В “Современник” перейшов з другого журналу Белінський із своїми однодумцями – молодими передовими письменниками. Таким чином, в журналі Некрасова згуртувалися найкращі літературні сили, об’єднані ненавистю до кріпацького рабства. Вперше в книжках “Современника” були надруковані “Кто винова?” “Сорокаворовка” Геруена, багато тургенівських “Записок охотника”, “Псовая охота” Некрасова, статті Белінського та інші твори в яких висвітлювався протест проти тодішнього устрою. Але на почату 848 року, коли уряд Миколи І, наляканий християнськими повстаннями і революцією у Франції, прийняв міри для боротьби з прогресивними ідеями, видавництво передового журналу стало майже неможливим. Наступили епоха цензурного терору. Були випадки що більше половини повістей, статей і романі, які призначалися для друкування в “Современник”, гинули під червоними чорнилами цензура. Не дивлячись на строгу цензуру, Некрасов протримався редактором майже двадцять років (1847-1866 рр.) Він перший побачив талант таких починаючих в різний час письменників як Лева Толстого, Помчарова, Достоєвського. Беручись за видавництво Некрасов надіявся, що в цьому журналі Белінський буде грати керівну роль, але через півтора року Белінський помер. Це була тяжка втрата. “Современник” осиротів. Не було в той час в Росії іншого письменника, який би міг стати таким “властителем дум” свого покоління, яким був Белінським. Через декілька років після смерті Белінського Некрасову вдалося привернути увагу до свого журналу учнів знаменитого критика і продовжувачі його справ – майбутніх вождів російської революційної демократії Добролюбова і Чернишевського. В літературній роботі він здружився з ними і під їх впливом створив свої найкращі твори. Починаючи з 1855 наступив найвищий розквіт творчості Некрасова. Він закінчив поему “Саша”. “Написав “Забытая деревня” “Школьник”, “несчастные”. Ці твори провили в Некрасові могутні сили народного співця. Він став улюбленим поетом демократичної інтелігенції, яка саме в той час була впливовою силою в країні. В 1856 році вийшла перша збірка, віршів Некрасова. Яка мала грандіозний успіх – такий як і в свій час “Євгений Онегин” і “Мертвые души”. Царська цензура, налякана її популярністю заборонила газетам і журналам друкувати про неї похвальні відгуки. Наближувалася епохи 60-тих років. В цей час був проголошений царський маніфест про так зване розкріпачення селян (1861 рік), революційні демократи відмежувалися від дворян ліберального табору. Розпад революційних демократів і ліберальних дворян не міг не відобразитися на журналі органом революційної демократії. Некрасов привернув до себе молодих анти дворянських письменників Слєпцова, Миколу і Гліба Успенських і інших. Письменники-дворяни, які були до тієї пори його співробітниками демонстративно пішли із журналу, стали ворогами поета. Розійтись з лібералами Некрасову було не так легко. Ще з часів Белінського він зріднився з ними за спільною працею. З деякими із них в нього була тісна дружба. Але вже ж таки народне благополуччя він поставив вище своїх особистих ідеалів. Некрасов був одним із відомих борців за визволення трудових мас, рішуче і невтомно до кінця свого життя служив ідеям революційної демократії ідеям Белінського, Чернишевського, Добролюбова. Популярність “Современника” росла з кожним роком, але з часом над журналом нависла буря. В 1861 році помер Добролюбов. Через рік заарештували в Сибір Чернишевського. Влада, яка вийшла на шлях помсти і розправ зі своїми ворогами, вирішила знищити ненависний журнал. Спочатку вона призупинила видання “Современника” на декілька місяців (1862), а потім заборонила не завжди (1866). Довго існувати без журналу Некрасов не міг. Не минуло і двох років, як він взяв в оренду “Отечественные записки”, в якості співредактора ін запросив М.Солткова-Щедрина. “Отечественные записки”, під керівництвом Некрасова стали таким же бойовим журналом як і “Современник”. Вони дотримувалися заповіту Чернишевського, в них вперше проявився у всій своїй силі сатиричний талант Щедрикові. Цензура жорстоко переслідувала “Отечественные записки” і Некрасову (разом з Солтиковим) приходилося вести з нею таку вперту боротьбу як і в часи “Современника”. Журнальна робота стомлювала поета, і він був по-справжньому щасливий, коли йому щастило вирватись із міста куди-небудь в село. В селі, серед селян, він відчував себе легко і вільно і забував міські клопоти, особливо коли в нього було вдале полювання. З дитинства полювання було його улюбленим відпочинком. Взявши з собою собаку і рушницю, він на декілька днів разом з ким-небудь із місцевих селян блукав лісами і болотами. Додому він повертався з новими силами, свіжий і бадьорий. Полювання було дня нього найкращим способом дружнього зближення з простим народом. Він казав, що мисливцями, як зазвичай бувають найздібніші з російських селян. Сюжет знаменитої поеми “Коробейники” розповів йому під час полювання його костромський приятель-селянин Гаврило Захаров. Мандруючи з рушницею з села в село, Некрасов потрапляв на сільські ярмарки, свята, сходини, весілля і похорони. При цьому він знайомився з багатьма селянами, спостерігав їх повадки, звичаї і уважно прислухався до кожного їхнього слова і простих розмов. З кожним роком він, якщо так можна сказати, все більше і більше закохувався в свій народ. Прискіпливо вивчаючи сільське життя, він став мимоволі готуватися до великого літературного подвигу створення монументальної поеми, яка прославляє російський народ, його велич де, його героїзм, його великі духовні сили. Це поема – “Кому на Руси жить хорошо”. Некрасов почав її писати на сорок другому році життя, в пору повного розквіту свого таланту. Героям цієї поеми він вибрав все багатомільйонне “мужицкое царство”, “Кряжистую Корежину”, “сермяжную Русь”. Такої все7народної поеми ще не було в Росії. З першого погляду народне життя, зображене в цій поемі, показане дуже сумно. Навіть самі назви сіл – Заплатова, Дирявино, Розумово, Знобишино, Горелово, Нилово говорять про безрадісне життя їх жителів. І хоча один із заголовків поеми зображає сіль сих щасливців і навіть носить назву “Счастливые” глибоко нещасні – засмучені, хворі, голодні люди. А скільки людських страждань в тій частині поеми, де зображується життя селянки Мотрини. Взагалі, коли читаємо перші частини поеми, здається, що на запитання поставлене в її заголовку: кому на Руси жить хорошо? Можна дати єдину відповідь: кожному живеться дуже погань, особливо ж “вільним” селянам, про щастя яких Некрасов в тій же поемі писав: Эй, счастье мужицкое! Дырявое с заплатами. Горбатое с мозолями, Проваливай домой! Некрасов почав писати поему зразу ж після “визволення” селян. Він дуже добре розумів, що насправді, ніякого визволення не було, і що селяни і надалі залишилися під ярмом у поміщиків. В центрі своєї епопеї Некрасов поклав “Савелія, богатиря святорусского”, людину великих сил, ніби створеного для революційної боротьби. Поряд з Савалієм в поемі встають приємні образи російських селян: Якима Нагого - захисника честі трудового народу, Ермила Гирина – сільськоо праведника і Мортини Карчашной, яка зуміла відстояти свою морську гідність в умовах безпорядку і рабства. Самим своїм існуванням ці люди свідчили яка непоборна сила схована в народній душі. Можна була б і не сумніватися, що у такого народу є всі можливості завоювати собі щастя. Звідси й оптимізм поеми: Сила народная, - Сила могучая – Совість спокойная, Правда живучая! Поема почала в 1863 році, писалась декілька років, але на початку 70-х років Некрасова відволікла інша тема – декабристів. До цього часу в російському підцензурному друці про декабристське повстання не появлялось жодного слова, крім брехливих статей. Але в 1870 році цензурна заборона була трохи послаблена, і Некрасов скористався першою можливістю, щоб нагадати молодим поколінням про великих революційної боротьби. В поемі “Дедушка” він зобразив дідуся – декабриста, який бачить у внучці свого бойового наслідника і передає йому свою ненависть до народних ворогів. Декабристи були попередниками всіх пізніших революціонерів Росії, духовними батьками. Белінського, Герцена, Огарева, Чернишевського і багатьох безіменних героїв, які пішли в сибірську каторгу. Некрасов хотів щоб подвиги декабристів надихали на такі подвиги революційну молодь його часу. В поемі було стільки проклять народним ворогам в ній відчувалось стільки любові до декабристів, що в істинному вигляді вона могла з’явиться тільки після лютневої революції до того часу майже пів століття друкувалося з великими пропусками багатьох віршів. Але і в такому перевернутому вигляді вона мала великий успіх а її агітаційне значення, було дуже величезним, особливо серед молоді. А поемка “Кому на Руси жить хорошо” так і залишилася незакінченою. В 1876 році, коли Некрасов знов увернувся до своєї епопеї, у нього уже не було сили, щоб закінчити її. Він тяжко захворів. Лікарі відправили його в Ялту, на берег моря. Але йому з кожним днем ставало все гірше. Хвороба була смертельна. Некрасов знав, що його дні лічені, тому й трудився, перемагаючи хворобу. Нова частина поеми була названа ним “Пир - на весь мир”. Йому обов’язково хотілося закінчити її, тому що він бачив в ній свій заповіт, своє посліднє слово молодим революціонера ним діячам. В центрі “Пира” – народний заступник юнак Григорій Добросклонов (в обличчя якого Некрасов прославляв Добролюбова): Ему судьба – готовила Путь славный, имя громкое Народного заступника, Чахотку ми Сибирь. І хоча Добросклонову загрожує сибірська каторга й рання смерть, він єдиний щасливець у всій цій поемі. Некрасов по-всякому підкреслював, що на поставлене його поемою питання: Кому на Руви жить хорошо? – потрібно відповісти: Добросклонову, революційному борцю за народне щастя. Думка, висловлена в “Пире – на весь мир”, була так дорога Некрасову, що він хотів як найшвидше опублікувати ці вірші. Але як тільки вони появились в журналі, як цензура конфіскувала журнал: заставила вирізати звідти твори Некрасова. Для умираючого це було тяжким ударом і збільшило передсмертне страждання. Крім цієї поеми Некрасов створив цілий цикл ліричних віршів, де відчувається та ж біль за народ. Поет переніс тяжку операцію, яка лиш на декілька місяців відстрочила смерть. Спати Некрасов міг тільки під сильним наркозом, страждання його були жахливі, але все ж він знаходив у себе сили складати свої “Последние песни” Коли читачі дізналися з “Последних песен”, що Некрасов смертельно хворий, його квартира була засиплена те грамами і листами. Особливо розчулив хворого прощальний лист Чернишевського. Присланий із далекого Сибіру в серпня 1977 року. Тяжкохворий вислухай його слова і прошепотів: - Скажите Миколаю Гавриловичу, что я очень благо дарю его... я тепер утешен... Его слова мне дороже, чем чьи-либо слова.. Помер Микола Олексійович 8 січня 1978 року. Недивлячись на сильний мороз, провести в останню путь його прийшли дуже багато людей. З полум’яної любові до Вітчизни, до її великого народу, до дивної російської природи. Й виросла поезія Некрасова, яка була джерелом виховання і захвату ряду поколінь борців. Некрасов був “володарем дум” молоді 60-70-х років. В епоху 80-тих років його поезія була для кращих людей епохи маяком, яки показував шлях боротьби за народну справу. ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА К.І. Чуковський, І.Ю. Твердохлебов. Некрасов Н.А. Избранные произведения. Київ. «Веселка» 1984. А.М. Гаркавін, М.І. Якушин. Некрасов Лирика. Москва. 1987. Миколай Іванович Якушин. Жизнь и творчество П.А. Некрасова. Москва “Детская литература” 1981.
