Заповідь Божа про любов!
Один законник, спокушаючи Ісуса Христа, запитав Його: “Учителю, яка заповідь найбільша в законі?” Ісус сказав йому: “Полюби Господа Бога твого всім серцем твоїм, і всією душею твоєю, і всією думкою твоєю (Втор. 6, 5). Це є перша і найбільша заповідь. Друга ж подібна до неї: люби ближнього твого, як самого себе (Лев. 19, 18). На цих двох заповідях утверджується весь Закон і Пророки” (Мф. 22, 36-40).
Любов – це основа, на якій стоїть весь світ, створений Господом. Якби ми могли пізнавати тайни Божі, ми всі зрозуміли б, що світ Бог створив з любові до людей, щоб люди насолоджувалися його красою, славили свого творця і, живучи серед собі подібних в любові, блаженствували й раділи.
Любов має таку здатність, що вона не може замикатися сама в собі. Бог є любов. Ми не можемо знати внутрішнього життя Пресвятої Тройці. Але Господь Ісус Христос відкрив нам, що між Отцем, Сином і Святим Духом існує любов. Він сказав, що Отець любить Сина, а Син любить Отця. Любов Божественна не замикається сама в собі. Вона вилилася на творіння і, насамперед, на ангелів і людей.
Кожна людина повинна любити Бога, – любити не тільки із вдячності, але головним чином тому, що в любові до Бога полягає сутність життя всіх розумних істот. Ось чому Ісус Христос сказав, що любов до Бога – це перша і найбільша, а значить, і найважливіша заповідь.
З любові до людини Бог не тільки створив світ, але і спас людей від гріха і смерті. “Бо так полюбив Бог світ, що віддав і Сина Свого Єдинородного, щоб усякий, хто вірує в Нього, не загинув, але мав життя вічне” (Ін. 3, 16), – сказав Сам Спаситель. З любові до людини Господь Бог послав на землю Свого Сина, щоб Він подвигом Своєї любові до людей, Своїм життям, Своїми хресними стражданнями, Воскресінням і славним Вознесінням на небо звершив наше спасіння; і в ім’я голгофської жертви дарував кожному грішнику, що кається, прощення гріхів і життя вічне. В цьому полягає безмірна любов Божа до нас.
Ап. Павло, говорячи про велич Божої любови до нас, сказав, що Господь полюбив нас тоді, коли ми були грішниками, а не тоді, коли стаємо праведниками і святими. У відповідь на цю любов Бога люди, які увірували в Христа Спасителя, відгукнулися вогнем своєї любові до Бога. Якою любов’ю палали серця апостолів, мучеників, подвижників і всіх угодників Божих, всіх правдивих християн від початку Церкви Христової і донині! Безмежна любов Божа пробуджувала в їхніх серцях подячну синівську і дочірню зворотну любов. Кожен із нас повинен любити Бога із вдячності, що Він створив нас, дарував нам життя і спас нас від гріха і смерті.
Друга заповідь Божа: любити ближнього, як самого себе. Ця заповідь подібна до першої, але не рівна їй. Чому? Тому що Бог є джерелом життя і любові. Він дарує нам не тільки життя, але й любов. Любов є дар Божий, і його треба берегти й постійно, як каже ап. Павло, “підігрівати”. Любов треба берегти. Люди часто втрачають любов, і втрачають тому, що не шанують.
Любов – це велика сила. Недаремно кажуть, що вона сильніша за смерть. І це правда! Мученики віддавали своє життя з любові до Христа. Люди віддають своє життя не тільки із любові до Бога, але й з любові до ближніх. Недаремно Господь сказав: “Немає більше від тієї любові, як хто душу свою покладе за друзів своїх” (Ін. 15, 13). Люди, які мають любов, є блаженними уже тут, на землі; вони скуштували початок того, про що говорить ап. Павло, коли був піднесений до третього неба і відчув таке, що не можна переказати (2 Кор. 12, 4).
Любов у земному житті – це не тільки блаженство, а точніше, не стільки блаженство! Описуючи якості любові, ап. Павло говорить: “Любов довго терпить, милосердствує, любов не заздрить, любов не вихваляється, не пишається, не безчинствує, не шукає свого, не гнівається, не замишляє зла, не радіє з неправди, а радіє істині; усе покриває, всьому йме віру, всього сподівається, все терпить. Любов ніколи не минає” (1 Кор. 13, 4-8).
Любов до ближніх є основою суспільного і сімейного життя. Це – прописна істина. Чому в суспільному житті ми часто страждаємо? Тому що у людей немає любові одне до одного. Люди не виконують заповідь Божу про любов до ближніх і тим самим порушують встановлений Богом закон духовного життя. Більшість людей стали егоїстами, бо дбають тільки про себе і своє благополуччя. Ці люди не мають ні щастя, ні тим більше блаженства, бо вони не мають в душі любові до ближніх. А сенс життя, як ми уже знаємо, полягає в любові. Блаженною може бути бідна людина, але з любов’ю у серці. І навпаки, багатий без любові до людей – не має щастя на землі.
Любов є основою сімейного життя. Міцною і щасливою може бути лише та сім’я, яка будується на любові між чоловіком і жінкою, між дітьми і батьками. Чому в наш час існує дуже багато розлучень; діти часто виховуються без батька, а то і без матері? Нема любові!
Часто шлюби утворюються не на правдивій любові, а на плотській, тобто на основі тілесних почуттів, а не духовних. Молоді люди намагаються показати свої тілесні якості і не дбають про духовну красу. Любов вічна, а все тілесне тимчасове. Воно швидко минає. Молоді люди, не маючи міцної духовної основи, тобто справжньої любові, вступаючи в шлюб, дуже швидко розлучаються. А якби вони мали любов, яка довготерпить, не шукає свого, не замишляє зла, їхній шлюб був би міцним. Нікому не треба забувати, що любов на землі поєднана з стражданнями. Чому під час вінчання нареченим дають пити із однієї чаші вино? Тому, що вони цим обрядом свідчать, що впродовж усього життя будуть пити із однієї чаші радість і страждання. Вступаючи в шлюб, молоді часто помилково думають, що їх очікують лише насолоди, щастя, а про страждання забувають.
В земному житті Христа Спасителя Його любов до людей була поєднана з стражданнями. Якщо Христова любов поєднувалася з стражданнями, то і наша любов має пройти той же шлях.
Наша любов проходить випробування на землі. Справжня любов здатна пройти ці випробування, а плотська любов не може бути довговічною. Вона з часом засихає.
Дорогі браття і сестри! Будемо просити у Господа нашого Ісуса Христа, щоб Він зміцнив у наших серцях віру і дарував нам любов. Тільки за допомогою благодаті Божої ми можемо виконувати заповідь Господню про любов до Бога і ближніх. Він дав нам ці заповіді, Він може дати нам і силу виконувати їх. Без Бога це неможливо, а з Богом все можливо. Йому слава на віки віків. Амінь!
Чому Бог дозволяє проблемам траплятися в нашому житті?
Всі проблеми, які трапляються в нашому житті або знищують нас, або ми перемагаємо їх, – усе залежить від того, як ми відповідаємо на них. На жаль, більшість людей не можуть розпізнати у своєму житті, як Бог хоче використовувати наші труднощі для нашого добра у житті. Ці особи ставляться до вирішення проблем та подолання труднощів безглуздо і втікають від них, замість роздумувати над тим, яку користь труднощі можуть принести їм. Є п’ять причин, чому Бог може дозволити труднощам мати місце в нашому житті.
Бог дозволяє труднощам трапитися в нашому житті, щоб спрямувати нас на правдивий шлях!
Інколи Бог дозволяє, щоб труднощі траплялися в нашому житті, щоб дозволити нам рухатися у правильному напрямі. Труднощі часто вказують нам, що треба змінювати в нашому житті. Про це говорить книга Приповідок: «Синяки від побоїв то масть лікувальна на злого, та вдари нутру живота» (Пр. 20, 30).
Бог дозволяє траплятися труднощам у нашому житті, щоб випробувати нас.
Люди – наче чайні пакетики. Якщо ви хочете знати, що є всередині їх, то треба тільки покласти їх у гарячий окріп. Чи Бог випробовує нашу віру дозволяючи проблемам трапитися в нашому житті. Що проблеми говорять нам про нашу віру та нас самих: «Майте, брати мої, повну радість, коли впадаєте в усілякі випробовування, знаючи, що досвідчення вашої віри дає терпеливість. А терпеливість нехай має чин досконалий, щоб ви досконалі та бездоганні були, і недостачі ні в чому не мали» (Як.1, 2-4).
Бог використовує наші труднощі, щоб виправляти нас!
Деякі уроки людина може засвоїти лише завдяки болю і стражданням. Це схоже на дитину, якій батьки наказують не дотокатися до гарячої плитки, щоб застерегти дитину від опіків. Проте найкращим уроком для дитини буде тоді, коли вона сама доторкнеться до плитки і відчує біль. Інколи ми тільки зрозуміємо важливість дружби, любові, здоров’я, коли втратимо їх. «Добре мені, що я змучений був, щоб навчитися Твоїх постанов!» (Пс. 118, 71).
Бог дозволяє, щоб труднощі траплялися в нашому житті, щоб охоронити нас!
Труднощі можуть бути благословенням, щоб охоронити нас від ще більших проблем, якщо людина буде намагатися жити за заповідями, тоді Бог перемінить погану ситуацію нам на добро. Треба шукати Бога, а все інше нам додасться. «Ви задумували були на мене зло, та Бог задумав те на добре, щоб зробити, як вийшло сьогодні, щоб заховати при житті великий народ!» (Бут. 50, 20).
Бог дозволяє труднощам трапитися у нашому житті, щоб вдосконалити нас!
Кожна трудність, яка трапляється в нашому житті при нашому правильному сприймані дасть нам можливість вдосконалити нас! Усе залежить від того, як ми сприймаємо труднощі, якщо ми їх сприймаємо позитивно, щоб вдосконалитися завдяки їм, тоді усе це принесе нам велику користь. «І не тільки нею, але й хвалимося в утисках, знаючи, що утиски приносять терпеливість, а терпеливість досвід, а досвід надію, а надія не засоромить, бо любов Божа вилилася в наші серця Святим Духом, даним нам. Бо Христос, коли ми були ще недужі, своєї пори помер за нечестивих» (Рим. 5, 3-6).
Бог та Його Провидіння постійно діє у нашому житті, навіть тоді коли ми не зауважуємо цього!
Бог допускає нам випробовування: внутрішні та зовнішні негаразди, страждання тіла і душі, спокуси внутрішнього занедбання. Коли Марія загубила Ісуса у храмі, яких сердечних мук вона зазнала?! А чи можемо ми усвідомити тягар опікунства Йосифа, його переживання не справдити сподівань, покладених на нього як на голову Пресвятої Родини, гідно понести відповідальність за найбільший Божий Скарб?! Які муки серця! Життя – Голгофа: це факт. Яка причина? Чому саме хрест? Тому, що там Бог може пізнати нас, щоб нагородити; тому що там ми можемо пізнати самих себе; тому що там ми можемо зростати в чеснотах і спасати інших. Хрест є випробуванням, способом отримання справжнього знання про себе самого і вправлянням у повній залежності від Бога. Хрест – це насінина покори і справжнього милосердя, віри і святої надії. Через хрест ми зростаємо в кожній чесноті і спасаємося. Хрест зроблений так, щоб пасувати до плеча, яке буде його нести. Наше зростання в тягарі хреста буде рівним величині нагороди. Чим важчий хрест, тим сильнішим є усвідомлення Божої потреби в нас і конечності молитви. Хрест – визначальна міра сили або слабкості нашого милосердя!
Несучи хрест, ми беремо участь у ділі спасіння. Христос дозволяє Своїм друзям і Матері, більш ніж комусь іншому, допомогти нести Його хреста. А чи усвідомлюємо ми, що випробування потрібні, щоб довести свою вартісність, щоб зростати і здобувати безліч потрібних ласк для інших? Світ ніколи не розумів та недооцінював значення хреста. А чи збагнули його ми цю істину?
Хрест – це вияв Божої Любові до нас!
Не зосереджуймося на наших турботах. Це лише збільшить їх. Чуваймо й молімся, щоб не впасти у спокусу. Кого Бог любить, того Він випробовує, як добрий Батько дитину. Хрест є нашим найбільшим благословенням, бо він очищує і робить сильнішою, гарнішою і благороднішою нашу душу, щоб зробити її достойною Царства Небесного. Хрест – немов гострий різець у руках Божественного Скульптора, Який різьбить з нас чудовий мистецький витвір. Хрест вказує нам царську дорогу, яка провадить в Небеса до вічного вінця. Хрест дає можливість довести, що ми любимо Бога і з цієї любові допомагаємо Христові у великій праці задля спасіння людських душ.
На сучасному етапі історії нашої країни особливе місце серед соціальних, історичних, психологічних факторів національно-духовного відродження зайняв фактор релігійний. В Україні, по суті, розпочався новий етап розвитку релігійних конфесій. Він породив безліч проблем, пов'язаних з нормалізацією релігійного життя, пошуками шляхів урегулювання міжцерковних відносин, зокрема подолання гострих і болючих міжконфесійних конфліктів на основі конституційних положень принципу свободи совісті й відповідного законодавства про правове регулювання діяльності релігійних організацій.
Історія свідчить, що численні релігійні вірування і культи є продуктами суспільного розвитку, відображають у своїх специфічних вченнях і доктринах суттєві риси різних соціальних епох. У зв'язку з цим релігія є універсальним духовним явищем у житті суспільства. Релігійне вірування об'єднує за допомогою догматів, моральних і духовних цінностей певні верстви населення у ієрархічно побудовані церковні організації, протиставляє за чітко визначеними конфесійними ознаками різні угруповання віруючих і в контексті сучасних соціальних реформ може сприяти консолідації різних громад віруючих у їхній боротьбі проти негативних соціальних відхилень і явищ, виконувати інші функції.
1. Релігія в житті суспільства.
Її основні складові та соціальні функції
Як особлива система духовної діяльності людей, релігія має власну специфічну структуру. В ній можна виділити такі основні елементи, як релігійна свідомість, релігійні почуття, релігійний культ, релігійні організації.
Релігійна свідомість включає два взаємопов'язаних і водночас відносно самостійних рівні: релігійні психологію та ідеологію.
Релігійна психологія — це сукупність властивих масі віруючих уявлень, почуттів, настроїв, звичок, традицій, пов'язаних із певною системою релігійних ідей.
Релігійна ідеологія — це більш чи менш струнка система ідей, розробкою та пропагандою яких займаються релігійні організації, професійні богослови та служителі культу.
В історичному аспекті релігійні психологія та ідеологія стають сходинками розвитку релігії.
Релігійна ідеологія в сучасних релігіях включає в себе теологію, або богослов'я, богословські концепції економіки, політики, права, мистецтва, релігійну філософію тощо. Найважливішою частиною релігійної ідеології є теологія. Вона формулює докази ідеї Бога, Дає систематизований виклад релігійних поглядів на світ, людину в світі, на сенс її буття.
Джерелом ідеології кожної релігії є її святе писання (Тригатака — у буддистів, Біблія — у християн, Коран — у мусульман та ін.).
Головною соціальною функцією релігії є функція ілюзорно-компенсаторна. Релігія для віруючого — насамперед компенсація (хай навіть ілюзорна) усіх тягот його земного буття. У свідомості релігійної людини відбувається перетворення тяжкої дійсності у бачення картин райського буття, ідеального світу, де панують рівність і свобода.
Гасло, що релігія є "опіумом народу", автори ряду праць із філософії розглядали як головний аргумент на користь заперечення релігії. Проте в сучасному суспільстві існує потреба втіхи, зняття психологічної напруги, викликаної умовами повсякденного буття. Знищення цієї — хай ілюзорної — компенсації було б актом жорстокості. І можна погодитися з тим, що мова може йти не про знищення релігії, а про заміщення її іншими компенсаторами, які мають гуманістичний зміст. Однак необхідно враховувати й інше.
По-перше, головна ідея кожної релігії — ідея Бога як відображення абстрактної людини — не позбавлена гуманізму.
По-друге, глобальний гуманізм не заперечує всіх існуючих вірувань, національних традицій, звичаїв, світорозумінь, що склалися, та ін., більше того, він їх передбачає і на них грунтується.
Тому, говорячи про перспективи релігії, мова може йти лише про її еволюцію.
Однією з важливих функцій релігії є функція світоглядна. Вона полягає в тому, що релігія намагається створити власну картину світу, більш того, — власні соціально-гносеологічні схеми вдосконалення суспільного життя, визначити місце і роль людини в системі природи та суспільства.
Зміст релігійного світогляду — не божественний, а людський, або, краще сказати — суспільний, незважаючи на його фантастичність.
Релігія виконує регулятивну функцію. Як будь-яка інша сфера духовної культури, вона створює певну систему норм і цінностей, але специфіка яких полягає насамперед у збереженні й закріпленні віри у надприродне. Цьому завданню підпорядковані не тільки культові дії, а й сімейно-побутові стосунки, система традицій і звичок. Підкреслимо, що релігія асимілювала багато елементів загальнолюдської моралі. А оскільки Бог, за висловом Ф. Енгельса, є відображенням абстрактної людини, то і релігійна мораль багато в чому має не якийсь надприродний, а людський, суспільний характер.
За певних історичних умов релігія виконує функцію інтегрування, тобто функцію збереження і зміцнення існуючої соціальної системи. Такою, наприклад, була роль католицизму в феодальному суспільстві, православ'я у дореволюційній Росії. Однак у ряді випадків релігія може стати і прапором соціального протесту, як це було, наприклад, із середньовічними єресями та сектами, з протестантизмом, прихильники якого в епоху його зародження боролись проти феодальних порядків.
На рівні окремої релігійної організації релігія виконує інтеграційну функцію, згуртовуючи одновірців. Однак одночасно релігія розділяє і протиставляє один одному послідовників різних релігій, що простежується і в сучасному релігійному житті України.
Релігії притаманна також комунікативна функція, яка полягає в підтримуванні зв'язків між віруючими шляхом створення почуття віросповідної єдності під час релігійних дій, в особистому житті, сімейно-побутових відносинах, а також стосунках у межах різноманітних клерикальних організацій і навіть клерикальних політичних партій.
В умовах сучасного суспільства релігія виконує, головним чином, ілюзорно-компенсаторну функцію. Зазначимо, що, не будучи панівною формою масової свідомості, вона задовольняє тільки особисті почуття віруючих.
Щодо світоглядної, регуляторної та комунікативної функції релігії, то в силу збереження релігійних організацій їхні масштаби визначаються особливостями конфесійних течій і категоріями віруючих, на яких, в свою чергу, впливає реальна дійсність.
На рівні суспільства зникає інтеграційна функція релігії: вона об'єднує лише віруючих певної конфесії, громади і втрачає роль провідного ідейного фактора, що покликаний зміцнювати суспільну систему.
2. Значення релігії в сучасному суспільному житті
Взагалі, роль релігії в суспільстві не можна оцінювати однозначно. Так, релігія відігравала важливу культурно-історичну роль. В межах релігійних віровчень формувались єдині зразки почуттів, думок, поведінки людей, завдяки чому релігія виступала як могутній засіб упорядкування і збереження традицій та звичаїв. У той же час, наприклад, у царській Росії синодальне православ'я використовувалось як засіб пригноблення трудящих мас.
Однією з історичних місій релігії, що набуває в сучасному світі все більшої актуальності, є формування відчуття єдності людського роду, значущості неперехідних загальнолюдських моральних норм і цінностей. Однак релігія може бути виразником зовсім інших настроїв, зокрема фанатизму, непримиренності до людей іншої віри тощо.
Отже, вплив релігії на суспільне життя не завжди був однозначним. Характер цього впливу може суттєво змінюватися, набувати специфічних особливостей. Соціальні функції релігійних організацій не тотожні функціям релігії, тому що релігійні організації включаються до загальної системи економічних, політичних та інших суспільних відносин і виконують безліч нерелігійиих функцій.
У середні віки церква не тільки володіла монополією у сфері ідеології, а й виконувала економічні й політичні функції. У капіталістичному суспільстві релігійні організації активно втручаються в політичне життя, мають власну систему навчальних закладів, займаються благодійницькою діяльністю.
Релігійні організації можуть дотримуватися й прогресивних позицій з деяких соціальних і політичних питань. У деяких країнах Східної Європи християнські церкви сприяли боротьбі мас проти іноземних загарбників. Монастирі в Європі протягом тривалого часу були майже єдиними культурними центрами. Багато релігійних організацій і в наш час активно виступають за мир, за ядерне роззброєння.
В пострадянських суспільствах релігійні організації сприяють національній ідеї. Так, в Україні відродження національних церков йде поруч з процесами національного відродження. Таким чином, релігія — явище багатопланове і багатозначне. Вона виникла як результат специфічних закономірностей розвитку суспільства, і саме суспільні процеси визначать в кінцевому підсумку її долю.
3. Релігія як сфера духовної культури суспільства
З'ясуємо суть зв'язку релігії та духовної культури. Філософія свого часу розробила поняття "духовне виробництво" для характеристики виробництва ідей, знань, уявлень, художніх цінностей. Ймові­рно, саме продукти духовного виробництва в широкому розумінні й складають елементи духовної культури.
В основі теологічних концепцій розуміння духовної культури лежить ідея щодо визначальної ролі релігії в розвитку цивілізації та культури. Стосовно православ'я дану ідею на початку XX ст. розвивав російський релігійний філософ П. Флоренський (1882— 1937 рр.), який доводив, що саме релігія створює культуру, складає її зміст, виконує ті самі функції, що й мистецтво, наука, мораль. Похідним тут є етимологічне виведення ним поняття "культура" з слова "культ". Оскільки слово "культура" має корінь "культ", вважав православний мислитель, то й сама культура, культурні цінності є лише похідними культу.
На дохристиянських етапах розвитку суспільства, на думку П.Флоренського, людина орієнтує власну Діяльність на "матеріальні інтереси", розвиваючи лише матеріальну культуру. "Одухотворятися" душа лю-Дини починає лише після Ісуса Христа. Саме з "Бого-явлення" особливого значення у духовно-історичному розвитку набуває Софія, Божественна Премудрість, яка виводить людину зі стану "духовного сну" і забезпечує розвиток духовної культури. П. Флоренський розробляє власну концепцію, яка здобула назву «софоологія» де намагається висвітлити духовність людини як результат дії Софд, що є проміжною ланкою між Богом і людиною, наближає першого до останньої і повертає останню до першого. Він певним чином заперечував творчу діяльність людини як справжнього творця культурних цінностей, не враховуючи динамізму історичного розвитку культури.
Сучасні православні богослови, йдучи за Флоренським, визначають духовну культуру як неземне, надприродне явище, обмежують її лише релігійними ідеями та морально-релігійними вимогами. При цьому не беруться до уваги матеріальна основа культури, її значення, нерозривна єдність матерії- альної і духовної сторін культури.
Подібна точка зору існує в католицькій та протестантській культурології. Зокрема, в пастирській конституції, схваленій II Ватиканським собором (1962—1965 рр.), підкреслюється, що християнське віровчення обновлює і очищує духовну культуру, підносячи її розвиток на новий щабель. Протестантська теологія також розглядає релігію як субстанцію духовної діяльності людини, як форму осмислення і правильного сприйняття культурних цінностей.
У свою чергу, мусульманські культурологи називають іслам "цивілізаторською релігією" і стверджують, що всім досягненням в науці, культурі мусульманський світ зобов'язаний ісламу.
Таким чином, наведені богословські системи вважають релігію тією єдиною основою, лише на грунті якої могла виникнути і досягти висот духовна культура.
З наукової точки зору, духовна культура виступає механізмом передачі нагромаджених суспільством різноманітних цінностей і традицій, охоплює сферу духовного виробництва, куди входять такі форми суспільної свідомості, як філософія, мистецтво, політика, право, етика, наука, в т. ч. релігія. Наукова концепція виходить з органічної єдності матеріальної і духовної культури. При цьому підході переважаюча роль надається матеріальним основам культури.
Духовній культурі властиві певні особливості: вона має історичну обумовленість, фіксує національні особливості, включає в себе загальнолюдські цінності. Все це є характерним для усіх феноменів духовної культури, в т. ч. для релігії, яка також створюється людством і служить людству.
Отже, релігія є складним духовним утворенням. Зазначимо, що до недавнього часу наша література надавала їй вкрай спрощену оцінку. Релігія визначалась як система "невіглаських" уявлень про світ і людину.