6. Національно-державне будівництво в Україні: проблеми та перспективи
Сучасна ситуація, що склалася в національно-державному будівництві України, значною мірою була запрограмована ходом подій 1991 p., коли розвалився Радянський Союз, а Україна здобула незалежність. Можна сказати, що саме події 1991 р. та зміни, які відбулися невдовзі після них, сформували основу сценарію, за яким згодом реалізувався проект побудови національної держави. Переважна більшість нинішніх невідкладних проблем як внутрішніх, так і зовнішніх, є наслідком рішень, прийнятих у той час. Вони — джерело сил України, але на теперішній стадії історичного розвитку і джерело її слабкостей.
Шлях до незалежності
Україна здобула незалежність унаслідок взаємодії та збігу двох основних чинників. По-перше, існували зовнішні, «об’єктивні» обставини, від яких українці залежали чималою мірою, але їхній власний вплив на ці обставини був украй обмеженим. 1991 р. до таких факторів можна було віднести масштабну політичну кризу в Москві, піднесення інших неросійських національних рухів, особливо прибалтійських, і, зрештою, — встановлення формальних українсько-російських відносин напередодні серпневої кризи 1991 року. Надзвичайно важливою була й та обставина, що завдання національно-державної розбудови Росії саме в цей історичний момент визначалися протистоянням між демократичним національним рухом, з одного боку, та захисниками імперського радянського «центру» й крайніми правими націоналістами — з другого.
По-друге, існувала власна, внутрішня арена — тут діяв «суб’єктивний» фактор, і саме тут розвиток подій залежав від самих українців. Далі ми доведемо, що українцям вдалося скористатися тими несподіваними можливостями, яких вони самі не створювали. Вони успішно мобілізувалися, створивши коаліцію з колишніх опонентів, що дозволило їм досягти незалежності, уникнувши як боротьби із зовнішніми силами, так і внутрішнього протистояння та громадянської війни.
Серпневий переворот 1991 р. не закінчився б так швидко, і, можливо, навіть мав би шанси на успіх, якби раніше не виник конфлікт між Російською Федерацією на чолі з Борисом Єльциним та керівництвом Радянського Союзу на чолі з президентом Михайлом Горбачовим. Цей конфлікт став проявом неприйняття комунізму російською нацією, а в ширшому розумінні, або ж, як це виглядало в 1991 році, — демонстрацією бажання росіян відмовитись від образу Росії-імперії. Проте розкол між Росією та СРСР або, за чиїмось висловом, «вихід Росії зі складу Радянського Союзу», мав також і персональний аспект — відбувалася боротьба за владу між двома лідерами. Багато аналітиків, особливо західних, не помітили того, що суперники не стільки виборювали ту саму посаду, скільки представляли дві різні політичні спільноти: Росія проти Радянського Союзу. Зрештою, це було триполюсне протистояння: Єльцин проти Горбачова, демократія проти комунізму, національне визволення Росії проти «центру», або імперії. Тоді ще були підстави вірити, що росіяни мають намір будувати власну національну державу, перетворювати Росію на «нормальну» країну, сподіваючись таким чином раз і назавжди зруйнувати старий націоналістичний міф про те, що для російських людей багатонаціональна імперія є єдино можливим домом 1.
Коли йдеться про те, що серпневий переворот відігравав роль «зовнішнього» чинника для України, не варто забувати про те, що значною мірою він був і наслідком попередніх подій у республіці. Найзатятіші комуністи вдалися до заколоту передусім у відповідь на поступовий, ще з початку 80-х років розвал Радянського Союзу. І саме Україна, вважали вони, відігравала провідну роль у розвалі радянської держави. Цілком очевидно, що червневе рішення парламенту України (1991 р.) не підписувати союзний договір, спричинило й події серпня 1991р. Організатори перевороту правильно зрозуміли зміст цього акту: фактичний намір України вийти із Союзу. Згодом лідери путчу зізнавалися в тому, що саме червневе рішення України підштовхнуло їх до активних дій.
Зрозуміло, у цього рішення була власна передісторія. За браком місця ми не можемо вдаватися до розповіді про події в Україні до 1991 року, особливо в горбачовську епоху, які підготували ґрунт для серпня-грудня 1991 p., тому обмежимося коротким резюме. Чорнобильська катастрофа створила сприятливий для ідеї розриву з Москвою інтелектуальний та морально-психологічний клімат. Утворення Руху в 1989 р. та дозвіл Києва на проведення установчого з’їзду цієї організації саме в Києві (білоруський аналог Руху проводив свій перший з’їзд у Литві) започаткували демонополізацію суспільного життя та відносну свободу слова. Секретар ЦК КПУ з питань ідеології Леонід Кравчук, розпочавши публічну дискусію з Рухом, усупереч своїм намірам пропустив своїх опонентів на телебачення. Його виступи проти Руху важили значно менше, ніж та обставина, що саме у цей спосіб він перетворив Рух на цілком легітимного учасника політичного життя.
У березні 1990 р. відбулися парламентські вибори, внаслідок яких у складі вищого законодавчого органу республіки опинилося близько сотні представників некомуністичних сил. У залах парламенту віч-на-віч зустрілися люди протилежних переконань, включно з колишніми політичними в’язнями та їхніми переслідувачами. На виборах до місцевих рад у Західній Україні з великою перевагою перемогла опозиція — у Львові та деяких інших західноукраїнських містах відбувалося щось на зразок мирного переходу влади від комуністів до національно-демократичних сил.
У липні 1990 р. український парламент, наслідуючи приклад Росії, проголосив декларацію про суверенітет. У ній ішлося про право України мати власні збройні сили та її намір у майбутньому стати позаблоковою нейтральною державою. Декларація містила поняття про «український народ» як спільноту, що охоплює всіх громадян країни, попри іхню етнічну чи релігійну приналежність. Навесні 1991 р. київський парламент фактично саботував горбачовський референдум щодо Союзу, включивши до бюлетенів специфічно «українське» питання про суверенітет України. Ці кроки мали величезне значення для національної розбудови України. Вперше у своїй історії Україна мала парламент, де були представлені, хоч і непропорційно, всі її регіони. Схід зустрічався із Заходом, комуністи сиділи в одній залі з антикомуністами, а національно свідомі поети вчилися розмовляти мовою політики з партійними діячами та директорами підприємств. Україна отримувала перший урок некомуністичної політики, починався процес творення основ плюралістичної політичної культури й толерантності. Усвідомлення того, що незалежність є наслідком їхніх власних дій та вибору, сприяло підвищенню національної самооцінки українців, було джерелом гордості. На заключному етапі руху України до незалежності парламентська національно-демократична опозиція дійшла згоди з впливовими представниками українського радянського істеблішменту щодо спільної відповіді на серпневі події в Москві, хоч з огляду на спадщину комуністичних часів це було нелегким компромісом. Українці добре усвідомлювали принципову відмінність між ситуацією в Москві та в Києві. Противники путчу в Москві не мали проблем з тим, щоб підняти національний російський прапор як символ боротьби з комуністичним центром. Цей прапор майорів над ними, коли вони вели переговори з військовими та апелювали до їхнього російського патріотизму. Але те, що було прийнятним у Москві, в Києві могло викликати катастрофу. Опоненти Леоніда Кравчука та київської правлячої еліти критикували їх за вичікувальну позицію порівняно з Єльциним, котрий активно протистояв перевороту, але вони забули одну суттєву річ. Якби українці в Києві повторили те, що зробили росіяни в Москві, та звернулися до Радянської армії в Україні від імені «незалежної України», вони мали б лише одну відповідь — швидкий та рішучий виступ армії на захист путчистів. Одна справа звертатися до армії в Москві із закликом звільнити Росію від комунізму, і зовсім інша — закликати її в Києві визволити Україну від комунізму та Росії: для України комунізм і Росія були тотожними.
24 серпня 1991 р. Верховна Рада України, маючи комуністичну більшість, ухвалила Декларацію про незалежність переважною більшістю голосів. Національно-демократичній опозиції вдалося домовитися із згаданою більшістю щодо доцільності відокремлення України від Москви — це вимагало прагнення компромісу з обох боків. Одним із таких компромісних моментів стало рішення винести питання про незалежність на всенародний референдум 1 грудня. (Цього дня шляхом багатомандатних і вільних виборів Україна обрала також свого першого президента.) На референдумі вирішальною більшістю голосів населення України вибрало незалежність. Наприкінці грудня Радянський Союз зник з історичної карти 2.
Кравчук і його оточення добре пам’ятали, що саме змусило їх під час перевороту бути набагато обережнішими, ніж Єльцин. За декілька днів після ліквідації путчу було прийнято рішення про створення українського війська. Вище командування радянських збройних сил в Україні погодилося з ідеєю створення української армії, авіації та флоту. Після порозуміння між опозицією та державницьки налаштованими комуністами це був ще один вирішальний крок на шляху України до незалежності.
Визначення пріоритетів
Досвід України може бути цікавою ілюстрацією явища, яке Баррі Р. Позен називає «проблемою анархізації». Ця проблема, зауважує він, виникає внаслідок розпаду імперій. «Найповажніша та найпридатніша теорія міжнародних відносин, теорія реалізму, безпосередньо пов’язує наслідок анархії — відсутність суверена — з міждержавними політичними відносинами. На теренах колишнього Радянського Союзу та Югославії такі «суверени» зникли. Вони залишили після себе велику кількість етнічних, культурних, релігійних утворень з різним ступенем внутрішньої та зовнішньої єдності. Ці групи, яким у багатьох випадках бракує основних атрибутів державності, перебрали на себе одну з основних функцій, які загалом історично належать саме державі — безпеку 3.
Позен погоджується з «теорією реалізму» щодо того, що наявність анархії перетворює безпеку на основну турботу держав. Інший варіант можливий лише в тому випадку, якщо згадані політичні спільноти не зацікавлені у самозбереженні як незалежні одиниці. Якщо ж вони турбуються про це, розпочинається боротьба за головний важіль безпеки — владу» 4.
Приблизно такими міркуваннями керувалися в Києві у 1991 р. Проте схема Позена в даному разі була підкорегована українськими реаліями. По-перше, ще до зникнення «суверена» в Москві нові «суверени» з’явилися в республіках, і саме ця обставина безпосередньо вплинула на долю першого. По-друге, Україна вже являла собою політичну одиницю, а не якесь новоутворення, що базувалося на основі етнічної чи якоїсь іншої групи. Поняття «народ України» ототожнювалося з політичною та територіальною, а не з мовною чи етнічною спільнотою. Утім, думка Позена про те, що безпека є «першорядною турботою держав», які прагнуть утриматися як такі, допомагає нам краще зрозуміти важливість і вчасність рішення Києва про невідкладне створення власних збройних сил.
Це рішення змінило суть української політики, яка до цього часу була парафією поетів та науковців, з одного боку, та партійних апаратників, управлінців і чиновників — із другого. Змінився й характер взаємин України з Москвою.
З огляду на факти, наведені раніше, важко погодитися з твердженням про те, що «радянський тоталітаризм» загалом та СРСР зокрема занепали й розвалилися самі по собі, а Україна практично отримала незалежність як подарунок долі 5.
З усього, що сталося в Києві під час розвалу СРСР чи напередодні цих подій, нічого не було визначено наперед. Навпаки, виникла безпрецедентна ситуація, яка потенційно містила в собі, серед інших можливих наслідків, перспективу перетворення України на незалежну державу (зокрема, з огляду на те, що народ України був здатний усвідомити таку перспективу та впровадити її в життя). Потрібно було щось більше, ніж розпад Радянського Союзу, для того, щоб підштовхнути вірнопідданих радянських генералів на створення Української армії всупереч відверто ворожому ставленню їхніх військових начальників з центру 6.
Аналізуючи все зроблене в галузі національно-державного будівництва України на основі здобутків 1991 р. та подій, що безпосередньо передували цьому періодові, маємо ще раз нагадати, що пострадянська Україна була не цілком новим утворенням, яке виникло на основі певної релігійної, етнічної чи культурної спільноти, а державою, яка претендує на роль законної спадкоємиці Української Радянської Соціалістичної Республіки. Як зазначалося, таке поняття, як «народ України», мало передусім громадянський зміст.
Вихід України зі складу СРСР відбувався за участю конституційних органів радянської влади, що, з одного боку, забезпечувало прийняття незалежності нової держави прорадянськими елементами суспільства, а з другого — нейтралізувало можливі зазіхання на розподіл влади з боку конкурентів з антикомуністичного табору. Отже, діяльність різних представників різних політичних спрямувань розгорталася в такому ключі, який дозволяв уникнути громадянської війни між «лівими» та «правими», комуністами й націоналістами, між різними етнічними групами та регіонами. І зрештою, не трапилося війни з Росією чи «центром».
Труднощі державотворення
Досягнення незалежності було надзвичайним успіхом, проте воно стало лише першим кроком на довгому шляху структурної перебудови та реформування української економіки, конструювання сучасної державної машини, розбудови демократичних інститутів та налагодження широких зв’язків із зовнішнім світом.
У кращому разі Україна була, та й є, нині чимось на зразок «протодемократії» 7. Тим, хто знав, як привести Україну до незалежності, явно бракувало усвідомлення того, що робити далі. Їхні переваги як знавців внутрішніх механізмів радянської політики перетворилися на недоліки після розпаду Радянського Союзу. Національно-державна розбудова України вимагає нових лідерів і діячів, передусім молодих.
Брак уваги до основних економічних проблем, чи скоріше, неправильне визначення пріоритетів та невиважені дії призводять не лише до руйнівних економічних наслідків, а й здатні підважити основний елемент проекту побудови української державності. Чимало з тих, хто голосував за незалежність 1991 року, виходили саме з економічних міркувань. Зберегти їхню відданість ідеї незалежності можна було, лише доводячи, що вони зробили правильний вибір.
Було б надмірним спрощенням подавати росіян або російськомовне населення України як цілісну, єдину етнічну чи національну спільноту. Багато патріотів України, включаючи деяких провідних постатей подій 90-х років, — це або етнічні росіяни, або російськомовні представники інших національностей. Просування України шляхом побудови культурно розмаїтого громадянського суспільства чималою мірою залежить від лояльності російського елементу, особливо від здатності влади запобігти політизації його як етнічної меншини. Такий розвиток подій мав би надзвичайно загрозливі наслідки, аж до територіального розпаду України за югославським сценарієм.
Ще раз зауважимо, що саме Росія відіграла вирішальну роль у розпаді Радянського Союзу. Можна було б очікувати, що після серпня 1991 р. відносини між двома великими слов’янськими державами будуть якщо не зразком гармонії, то принаймні нормальними. Однак цього не сталося. Буквально через тиждень після проголошення Декларації про незалежність прес-секретар президента Росії заявив про можливі територіальні претензії до України та Казахстану 8.
Серед найактуальніших проблем, які викликали досить гострі суперечки, було питання про долю ядерної зброї в Україні. В ході дискусії ця проблема, яка, на перший погляд, мала здебільшого символічне значення, призвела до зовсім несимволічних наслідків, передусім для України. Під час наростання напруженості у відносинах між Москвою та Києвом один автор, який свого часу вельми оптимістично описував «спокійне відокремлення» літа 1991 p., у березні 1992 р. висловлював відверте занепокоєння перебігом подій та не на жарт переймався тим, як запобігти переростанню «розлучення» у війну 9. Що ж сталося?
Якщо шукати найочевидніших пояснень, можна передусім згадати ту обставину, що в російському політикумі відбулася перестановка сил, і частина демократів перейшла на націоналістичні позиції. Чи то під тиском військових та інших проімперських кіл, чи то через власні переконання, значна частина московських політиків сповідує ідею реставрації імперії, посилаючись на державне будівництво всередині Російської Федерації як на прийнятний прецедент. У серпні 1991 р. здавалося, що прихильники розбудови Росії як національної держави перемогли в суперечці з проімперськими силами 10. Їх очолював Борис Єльцин. Однак ситуація з того часу змінилася, і вибори 12 грудня 1993 року ще більше ускладнили російську політику.
Як і в Україні, у Росії при владі залишилася еліта, що утворилася ще в радянські часи, і її демократичні чесноти більше знаходять визнання на Заході, ніж усередині країни. Ця еліта, особливо її військовий прошарок, цілеспрямовано домагається реставрації імперії. Одним із замаскованих варіантів цього спрямування можна вважати виступи політиків і журналістів, які активно опікуються правами «російськомовного населення» в ближньому зарубіжжі, виправдовуючи в такий спосіб втручання Москви у справи сусідів та й навіть безпосередню інтервенцію. Найвідвертіші з них вважають, що єдиний прийнятний варіант забезпечення прав росіян, які живуть поза межами Російської Федерації, — це повернення колишніх республік СРСР до імперії 11.
Якщо такі погляди переможуть, це негативно вплине на українсько-російські відносини і стане особливо небезпечним для внутрішньої стабільності України. (Те, що відбувається в Криму, — найяскравіший приклад.) Зрештою, якою є справжня роль 14-ї армії, що вона розташована у так званій Придністровській Республіці? Чи не готується розпочати в зручний момент «миротворчу» місію де-небудь в Україні, наприклад, в Одесі? 12
Що робити?
Безперечно, Україна має рухатися далі шляхом незалеж.ності й рішучіше розгортати всеосяжну програму економічного, соціального, культурного й політичного розвитку. Можливо, обравши в липні 1994 р. нового президента, Л. Д. Кучму, Україна почне реалізацію такої програми. У жовтні, через сто днів після перемоги на виборах, Кучма запропонував програму радикальних реформ, включаючи запровадження приватної власності на землю. Цю програму підтримав Міжнародний валютний фонд. На зустрічі «великої сімки» в Канаді (Вінніпег) у жовтні 1994 р. провідні демократичні держави Заходу гарантували Україні підтримку ринкових реформ. Цікаво, що в роботі «сімки» взяв участь неочікуваний гість, російський міністр закордонних справ Андрєй Козирєв, який проголосив «солідарність» з Україною, водночас настирливо пропагуючи «особливу роль Росії у запровадженні економічних реформ в Україні» 13.
Удома план Кучми був підтриманий навіть тими, хто виступав проти нинішнього президента на виборах. Дотримуючись свого курсу на пошук добрих і тісних зв’язків із Росією, Кучма водночас рішуче й недвозначно виступає в обороні незалежності України. Незважаючи на те, що деякі західні аналітики вбачали в перемозі Кучми над Леонідом Кравчуком вияв подальшої поляризації населення України за етнічними та мовними ознаками, здається, відбувається протилежне. Активна участь таких територій, як Крим і Донбас, у президентських виборах не лише забезпечила перемогу Кучмі, а й сприяла легітимізації української державності там, де вона не була популярною.
Майбутнє українських реформ, та й, зрештою, життєздатність української державності значною мірою залежатиме від змісту та розмірів західної допомоги. Налагодження й розвиток відносин з іншими країнами, передусім західними, є однією з головних умов безпеки України. Такі зв’язки значно прискорять національно-державне будівництво в Україні. Є очевидні ознаки того, що деякі країни, особливо Польща, значення якої в українській історії не поступається ролі Росії, вельми прихильно ставляться до ідеї зближення 14.
Утім, цілком зрозуміло, що центральною проблемою залишатимуться відносини з Росією. Україна не може вплинути на внутрішню ситуацію в Росії, однак вона цілком здатна наполегливо доводити, що її незалежність не варто сприймати як поразку чи втрату Росії. Водночас росіянам треба нарешті відмовитися від деяких звичних міфів щодо суті їхніх відносин з Україною. Однією з таких політично небезпечних і неконструктивних ідей є та, згідно з якою Україна була частиною Росії впродовж більше як трьохсот років, аж до її «виходу» 1991 р. В основі цієї ідеї — так званий «переяславський міф», за яким 1654 рік був датою включення України до складу Росії. Не варто було б навіть і згадувати, що цей міф є цілком хибним з погляду історичного факту. Більшість сучасної території України перейшла під контроль Росії лише наприкінці XVIII ст. Деякі важливі території ввійшли до складу СРСР, взагалі не будучи під Росією, під час Другої світової війни або після неї. Однак «Переяславський синдром» і надалі залишається одним із головних аргументів політики, спрямованої проти суверенного статусу України 15.
Визнання законності права України на незалежність збігається і зі стратегічними інтересами Москви. Розпад СРСР та виникнення нових держав трансформували національну свідомість їхніх громадян. Російські політики мають зрозуміти: навіть якщо їм вдасться відновити панування над колишніми радянськими республіками, їм та російському народові доведеться заплатити за це надмірну ціну.
Сам факт існування незалежної України (якщо остання втримається) за його революційним значенням для змін на карті Східної Європи та впливом на весь регіон можна порівняти хіба що з такими явищами та подіями, як відновлення польської державності 1918 р. або поділи Польщі кінця XVIII ст. чи, наприклад, завоювання Росією північних причорноморських територій у той самий період. Якщо Росії та Україні вдасться налагодити добросусідські відносини, це сприятиме демократичному національному будівництву в обох країнах. Уже є певні ознаки того, що для молодшого покоління російських політиків Російська Федерація стає самодостатньою цінністю як така, і в них не виникає потреби розглядати Україну як частину Росії. Якщо такий підхід набиратиме силу, а українці не підпадуть під вплив антиросійських настроїв, українсько-російська співпраця матиме значні перспективи.
Зрозуміло, покращають і перспективи для демократії всередині самої Росії. Після 1991 р. факт існування незалежної України став нормою життя для мільйонів українців, особливо молодших поколінь. Хоч би яким критичним було їхнє ставлення до ситуації в країні чи до політики уряду, воно не означає бажання «повернутися» в обійми Росії. Освічена молодь розуміє значення безпрецедентних масштабів входження України в ширший світ, безпомилково пов’язуючи це з перетворенням Києва на столицю незалежної держави. Будь-яка спроба Росії повернути Київ чи Україну загалом під контроль Москви викличе різкий спротив; а російсько-українська війна в будь-якій формі і з будь-яким результатом завдасть непоправного удару демократії як у Росії, так і в Україні 16.
Перекладено за виданням: Nation Building in Ukraine: Problems and Prospects // Blaney J. W (ed.). The Successor States to the USSR. — Washington, D.C.: Congressional Quarterly Inc. — 1995.
ПРИМІТКИ
1 Приклад аналітичного огляду російської політики в комуністичну епоху та після неї див.: Dunlop J.B. The Rise of Russia and the Fall of the Soviet Empire. — Princeton, N.J.: Princeton Univ. Press, 1993.
2 Krawchenko B. Ukraine: The Politics of Independence // Nation and Politics in the Soviet Successor States / Ed. I. Bremmer and R. Taras. — Cambridge: Cambridge Univ. Press, 1993. — P. 75-98.
3 Posen B.R. The Security Dilemma and Ethnic Conflict // Survival. — 1993. — Vol. 35. N1. — P.27-47
4 Ibid. — P. 28.
5 Motyl A.J. Dilemmas of Independence: Ukraine after Totalitarianism. — New York: Council on Foreign Relations, 1993. — P. 23-24.
6 Pyskir B. The Silent Coup // European Security. 1993. — Vol. 2. N1. — P. 139-161; Izmalkov V. Ukraine and Her Armed Forces // Ibid. — 1993. — Vol.2. N 2. — P. 279-319. Див. також: Pyskir В. Mothers for a Fatherland: Ukrainian Statehood, Motherhood, and National Security // Journ. of Slavic Military Studies. — 1994. — Vol.7. — N1. — P. 50-66.
7 Colton T.J. Politics // After the Soviet Union: From Empire to Nations / Ed. T. J. Colton and R. Legvold. — New York: W. W. Norton, 1992. — P. 17-48.
8 Детальніше дослідження проблем російсько-українських відносин під час і після існування комуністичного режиму див.: Solchanyk R. Ukraine, The (Former) Center, Russia, and «Russia» // Studies in Comparative Communism. — 1992. — Vol. 25. — №1. — P. 31-45.
9 Talbott S. The Quiet Secession of a Large Country // Time. 1991 — July 1. — P. 45; How to Keep Divorce from Leading to War // Ibid. — 1992. — March 2. — P. 34,
10 Докладніше див.: Szporluk R. Dilemmas of Russian Nationalism // Problems of Communism. — 1989. — Vol. 38. N4. — P. 15-35 (статтю вміщено у цій збірці).
11 Млечен Л. Русский вопрос в российской политике 1994 года // Известия. — 1994. — 4 января.
12 Dawisha K. and Parrott B. Russia and the New States of Eurasia: The Politics of Upheaval. — Cambridge: Cambridge Univ. Press, 1994. — P. 42-43, 299-307; Fane D. Moldova: Breaking Loose from Moscow // Nation and Politics - P. 121-153.
13 Truehart M. Russia Tells International Lenders It Wants Share of Aid to Ukraine: Moscow Foreign Minister Shows Up at Conference Uninvited // Washington Post. — 1994. — October 28. Див. також: Farnsworth C. Ukraine Wins Pledges of Support at Canadian Summit // New York Times. — 1994. _ October 28.
14 Brzezinski Z.J. Polish-Ukrainian Relations: Europe’s Neglected Strategic Axis // Survival. — 1993. — Vol. 35. N3. — P.26-37; Burant S.R. International Relations in a Regional Context: Poland and Its Eastern Neighbors, Lithuania, Belarus, Ukraine // Europe-Asia Studies. — 1993. — Vol. 45. N3. — P. 395-418; Prizel I. The Influence of Ethnicity on Foreign Policy: Case of Ukraine // National Identity and Ethnicity in Russia and the New States of Eurasia / Ed. R. Szporluk. — Armonk, N.Y.: M. E. Sharpe, 1994. — P. 103-129.
15 Morrison J: Pereyaslav and After: The Russian-Ukrainian Relationship // International Affairs. — 1993. — Vol.69. N4. — P. 677-703. Думки щодо того, що Україна 350 років була частиною Росії і може повернутися до її складу, оскільки продемонструвала свою нездатність до реформування економіки, див.: Rumer Е.В. Eurasia Letter: Will Ukraine Return to Russia? // Foreign Policy. — 1994. N96. — P.129-144. Фактично лише незначна частина України перебувала під владою російського царя після 1654 року, і лише після поділів Польщі 1793—1795 pp. більшість українців опинилась під Росією. Детальніше див. мого листа до редакції: Foreign Policy. — 1995. N97.
16 Оцінку тогочасної ситуації в Україні див. Szporluk R. Reflections on Ukraine after 1994: The Dilemmas of Nationhood // The Harriman Review. — 1994. — Vol.7. N7/9. — P. 1-10 (див. також це видання); Kuzio T. and Wilson A. Ukraine: Perestroika to Independence. — Edmonton: Canadian Institute of Ukrainian Studies, 1994; Motyl A.J. Will Ukraine Survive 1994? // The Harriman Institute Forum. — 1994. — January 5. N7.— P. 3-6; Solchanyk R. The Politics of State Building: Centre-Periphery Relations in Post-Soviet Ukraine // Europe-Asia Studies. — 1994. — Vol.46. N1. — P. 47-68; Van Ham P. Ukraine, Russia, and European Security: Implications for Western Policy // Chaillot paper № 13. — Paris: Institute for Security Studies, Western European Union, 1994; Umbach F. Russia and the Problems of Ukraine’s Cohesion; Results of a Fact-Finding Mission // Berichte des Bundesinstituts fur ostwissentschaftliche und Internationale Studien. — Cologne: Bundesinstitut fur ostwissentschaftliche und Internationale Studien, 1994. N13.