КОНФЛІКТОГЕННИЙ ПОТЕНЦІАЛ СОЦІАЛЬНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ
Наталія Пилат
Від давніх часів людина задавала собі запитання: “хто я є?”. І відповідала: “Я – людина, унікальна, складна особистість, я – жінка, чоловік, дитина, лікар, громадя-нин...” Це не є простим питанням, адже відповідь впливатиме і на самооцінку людини, і на її соціальний статус, і на практично весь спектр індивідуальних та соціальних жит-тєвих сценаріїв, життєвої мети. Феномен людського “Я” ґрунтовно досліджений психо-логією. Така увага було не випадковою, оскільки “Я” в структурі особистості організо-вує соціальне мислення та дає енергію соціальній поведінці.
Ідентичність, таким чином, є елементом “Я”-концепції особистості – системи ін-дивідуальних смислових значень, яка виконує функцію регулювання поведінки людини. “Я”-концепція охоплює особистісну ідентичність та соціальну ідентичність. Перша стосується самовизначення: фізичних, інтелектуальних та моральних рис індивіда. Друга підсистема – складається з окремих ідентифікацій і визначається належністю людини до різних соціальних категорій: статі, раси, національності, класу та ін. [1, с.204].
Соціальна ідентичність символічним інтеракціонізмом визначається як певний “Я”-образ, який пов’язаний з соціальними позиціями, які індивід використовує у рольових взаємодіях [2, с.237]. Соціальна ідентичність виникає внаслідок ототожнення людини з певною соціальною роллю. Співвідношення між поняттями роль та соціальна ідентичність ілюструє відомий у психології феномен “плутанини ролей” Е. Еріксона: людина коливається між позитивним полюсом образу “Я”-індивідуального та нега-тивним полюсом “плутанини соціальних ролей”. Це завдання полягає в необхідності об’єднати все, що особа знає про себе як про учня, сина, спортсмена, друга та ін. Усі ці ролі слід поєднати в єдине ціле, переосмислити, прослідкувати етапи особистісного становлення та сформувати власне майбутнє. Якщо це завдання успішно виконане, то у людини з’явиться почуття того, ким вона є, де знаходиться та куди прямує. Якщо ж внаслідок обставин особа не зможе визначити власний “Я”-проект, то плутатиметься в ролях, піддаватиметься навіюванню, виявлятиме невпевненість, матиме труднощі із визначенням оточення, з яким солідаризується. Плутанина ролей здатна зумовити внутрішній конфлікт, а також конфліктну асоціальну поведінку. Водночас конфлікт може з’являтись і тоді, коли життєві обставини нав’язують людині такі ціннісні, статусні та інші моделі, які суперечать чи погрожують “Я”-уявленню про себе [3, с. 301].
Отже, ідентифікація перш за все є потребою особистості, незадоволення якої містить у собі конфліктний потенціал.
Починаючи з праці Г. Лебона “Психологія народів і мас”, надзвичайно популяр-ним в психології стає протиставлення особистості (розумного, раціонального, свідомого начала) та маси (начала ірраціонального, емоційно-афективного та деструктивного). З. Фрейд запропонував власну струнку систему психологічних поглядів на психіку людини, акцентуючи увагу на неусвідомлених психічних комплексах, що впливають на міжгрупові стосунки. Ключовим моментом його теорії є факт існування несвідомого ворожого сприйняття “чужої” групи. Конфліктогенний потенціал первинно закладений у структуру соціального сприйняття, внаслідок чого виникає поділ людей на “своїх” і “чужих”. Солідаризуючись з певною групою, людина одночасно відокремлюється від інших соціальних груп, до яких виникають підсвідомі ворожі установки.
Така агресивність до “не своїх” має, як вважав З. Фрейд, і позитивні наслідки – підтримання згуртованості та стабільності всередині “своєї” групи. Механізмом формування ворожості до “чужих” та прихильності до “своїх”, на думку Фрейда, є комплекс Едипа. Цей психічний феномен виникає у дитинстві, коли формується емоційне ставлення до батьків у сім’ї. Сімейні стосунки виростають водночас і з любові, та з ворожості до батька. Батько є образом наслідування і водночас він є об’єктом суперництва та агресії. Ця суперечливість, амбівалентність емоційних стосунків раннього дитинства може перенестись і на соціальну взаємодію: любов до батька трансформується в ідентифікацію зі “своєю” групою, її лідером; ворожість та агресія витісняється й переноситься на “чужу” групу. Ідентифікація з лідером групи, що, за Фрейдом, є головним джерелом групоутворення, і є однією з іпостасей Едипового комплексу. Подібно до того як в дитинстві любов і ненависть до батька виступають взаємозв’язаними, взаємозалежними детермінантами психічного розвитку особистості, інгрупова ідентифікація та згуртованість, з однієї сторони, і аутгрупова ворожість – з іншої, стають аналогічним чином взаємозв’язаними, взаємозалежними детермінантами соціальної взаємодії [4]. Незважаючи на те, що згодом більшість психологів майже відмовились від фрейдівської інтерпретації механізмів виникнення аутгрупової ворожості, сама ідея ворожого ставлення до аутгруп залишилась стрижнем та своєрідною точкою відліку для вивчення міжгрупової поведінки загалом.
Таке “несвідоме” трактування конфліктогенного потенціалу як обов’язкового та необхідного у міжгрупових відносинах спробували заперечити прихильники ситуатив-них теорій М. Шериф, В. Дуаз, Д. Кемпбелл. Вони трактують соціальну ідентичність не як просту належність особи до певної групи. Ці вчені стверджують, що відчуття належності до “Ми” не є усвідомленням простої суми індивідів, воно характеризується певними спільними інтересами та цілями. За Дуазом, індивіди, що прагнуть досягнення певної мети шляхом взаємозалежних дій, стають групою, вони розвивають соціальну ієрархію та специфічні норми. Коли дві групи прагнуть до однієї мети, причому жодна з цих груп не може досягнути її до тих пір, поки інша намагається зробити те ж саме, між групами розвивається конфлікт: члени однієї групи можуть здійснювати лише ворожі контакти з членами іншої. В цих умовах всередині групи зростає згуртованість, групова структура пристосовується до конфліктної ситуації. Зменшити ворожість, вважають науковці, може здійснення “вищих” цілей, які потребують спільних зусиль усіх членів кожної групи [5, с.23].
Представники когнітивістського напрямку запропонували так звану “теорію соціальної ідентичності” – одну з найпопулярніших в західній психології. Засновниками теорії є лідер Європейської асоціації експериментальної соціальної психології (ЄАЕСП) Г.Теджфел та Дж.Тернер. Авторів концепції зацікавила проблема: як в одній і тій самій людині поєднуються різні за природою взірці особистісної та групової поведінки; чому в одних випадках людина діє та мислить як унікальна особистість, а в інших – як частина цілого, як гвинтик суспільної машини. Щоб вирішити це протиріччя, науковці запропонували твердження про антагонізм міжгрупових та міжособистісних начал в людині. Міжгрупова поведінка визначається як поведінка особи (групи) стосовно іншої особи (групи) на підставі ідентифікації осіб (себе та інших) як таких, що належать до різних соціальних груп чи “категорій” [1, с.23].
На думку Теджфела, міжособистісні та міжгрупові форми взаємодії є двома полюсами єдиного біполярного континууму, на якому можна розмістити всі можливі варіанти соціальної поведінки. Один полюс – взаємодія, що визначається міжособистісними стосунками та індивідуальними характеристиками учасників, тобто їхніми особистісними ідентич-ностями, і на яку не впливає належність до різних соціальних категорій. На другому полюсі – взаємодія між людьми, детермінована груповим членством, тобто соціальними ідентичностями, і на яку не впливають індивідуальні стосунки та характеристики. У житті граничні ситуації, що наближаються до полюсів, є доволі рідкісними. Найважливіші положення теорії соціальної ідентичності формулюються таким чином: а) Соціальна ідентичність складається з тих аспектів образу “Я”, які випливають зі сприйняття себе як члена певних соціальних груп (наприклад, усвідомлення себе як чоловіка чи жінки, студента, члена спортивної команди та ін.); б) Люди прагнуть зберегти та підвищити свою самооцінку, тобто прагнуть до позитивного “Я”-образу; в) Соціальні групи пов’язані з позитивною чи негативною оцінкою, що супроводжує їх в суспільстві, тому соціальна ідентичність може бути позитивною або негативною; г) Оцінка власної групи визначається взаємостосунками з деякими іншими групами через соціальне порівняння значимих якостей і характеристик. Інгрупи не порівнюють себе з будь-якою соціальною групою; аутгрупа повинна сприйматись як релевантна для порівняння. Подібність груп, їх близькість та ситуативні особливості – ось деякі зі змінних, які визначають можливість зіставлення з аутгрупою. Однакові долі, територіальна близькість і постійна конкуренція – усе це збільшує ймовірність зіставлення, порівняння груп між собою у пошуку позитивних відмінностей і, як наслідок, прагнення до інгрупової відокремленості. Мета диференціації – зберегти чи досягти переваги над аутгрупою. Отже, будь-який акт диференціації буде значною мірою актом суперництва, яке потребує порівняння та диференціації за значимими ознаками, інакше кажучи, наявність позитивної соціальної ідентичності є поштовхом до відокремлення “Ми” –“Вони” та містить у собі певний конфліктогенний потенціал; д) Коли соціальна ідентичність не задовольняє членів групи, тобто йдеться про негативну соціальну ідентичність, вони намагаються або покинути групу, до якої належать в даний момент, і приєднатися до престижнішої, на їхню думку, групи, або зробити так, щоб їх справжня група стала позитивно відмінною від інших. Тривала негативна соціальна ідентифікація може призвести до внутрішньоособистісного конфлікту.
Соціальна ідентичність не є сталою, раз і назавжди визначеною властивістю. У соціальній взаємодії слід перш за все розглядати динамічний аспект ідентифікації. “Я-концепція”, як механізм пристосування до різноманітних ситуацій, регулює поведінку людини та робить більш вираженими соціальну або особистісну ідентичності. Чітке вираження в самосвідомості соціальної ідентичності зумовлює перехід від міжосо-бистісної поведінки до міжгрупової. Основною рисою міжгрупової поведінки є те, що вона контролюється сприйманням себе та інших з позицій належності до соціальних категорій. Особистість починає сприймати себе та інших членів своєї групи як таких, що мають спільні, типові характеристики, які і визначають групу як ціле. Це призводить до акцентуації сприймання подібності всередині групи та відмінності між тими, хто належить до різних груп. Наприклад, на думку Дж. Тернера, поведінка поліції та страй-карів стає міжгруповою лише тоді, коли є яскраво вираженою їхня соціальна іденти-фікація як страйкарів та поліцейських і коли взаємодія обидвох груп здійснюється з позицій єдності їх соціальних установок.
Подальший розвиток ідеї міжгрупового-міжособистісного континууму включає в себе як базову ідею самокатегоризації, тобто когнітивного групування себе з певним класом ідентичних об?єктів на противагу іншому класові об?єктів. Категорії “Я-концепції” ґрунтуються на сприйманні внутрішньогрупової подібності та міжгрупової відмінності. Вони організовані в ієрархічно класифіковану схему та існують на різних рівнях абстрагування: чим більший обсяг значень охоплює категорія, тим вищий рівень абстрагування, і кожна категорія є включеною в якусь іншу (вищу) категорію, якщо вона не є найвищою. Для соціальної “Я-концепції” є важливими щонайменше три рівні самокатегоризації: вищий (духовний) рівень – категоризація себе як людської істоти що має спільні риси з усіма представниками людського виду; проміжний (соціальний) рівень – інгрупова-аутгрупова категоризація, що ґрунтується на подібності чи відмін-ності між людьми як членами саме цих груп; нижній (індивідуальний) рівень – особистісна самокатегоризація, яка ґрунтується на відокремленні себе як унікального індивіда від інших членів групи.
Ці три рівні визначають людську, соціальну та особистісну ідентич-ність, ґрунтуючись на міжвидовому, міжгруповому та міжособистісному порівнянні себе з іншими. Оскільки природа об’єкта виводиться з його належності до певного класу на цьому рівні категоризації, то існує перцептивне “неприйняття” подібності між класами, яке має місце на вищому рівні, і відмінностей всередині класу, які є на нижчому рівні. Іншими словами, з позиції особистісної категоризації (нижчий рівень) людина відмовляється сприймати подібність між групами (вищий рівень категоризації) і відповідно подібність між собою і членами як “своєї”, так і “чужої” групи. Тут переважає сприймання себе як унікальної особистості. Однак з позицій соціальної групової ідентичності (високий рівень категоризації) не сприймаються відмінності, що є на нижчому – особистісному рівні, тому члени іншої групи сприймаються подібними, неіндивідуалізованими, а сприймання себе максимально зближується зі сприйманням членів своєї групи. Таким чином, між вираженістю одного рівня самокатегоризації та іншими рівнями існує функціональний антагонізм [1, с.205].
Соціальне самосприймання має тенденцію видозмінюватись від сприйняття себе як унікальної особистості до сприйняття себе як особи, яка солідаризується з певною групою. Поміж такими крайнощами людина сприймає себе такою, що помірно відрізня-ється від членів групи, “своя” група теж помірно відрізняється від решти груп. Будь-які фактори, що посилюють вираженість інгрупової-аутгрупової самокатегоризації, приво-дять до збільшення ідентичності між собою та членами інгрупи і, таким чином, депер-соналізують індивідуальне самосприйняття. Деперсоналізація належить до процесу “самостереотипізації”, внаслідок якого люди сприймають себе як взаємозамінні істоти, а не унікальні індивідуальності. Це, однак, не є втратою індивідуальності чи розчиненням себе в групі на відміну від деіндивідуалізації, а перехід від особистісної до соціальної ідентичності, функціонування самосприйняття на більш високому рівні абстракції.
Використання моделі “людина-соціум” у сучасній соціальній психології спону-кає розглядати поведінку людини саме в системі міжгрупових взаємовідносин. Пере-думовою міжгрупової поведінки є наявність в особистості її соціальної ідентифікації, що може містити в собі і певний конфліктний потенціал.
Отже, слід визнати конфліктогенний потенціал соціальної ідентичності людини, яка є “дволиким Янусом”: будучи необхідною умовою психосоціального благополуччя людини, вона зумовлює процеси соціального порівняння та розмежування. Поділ людей на “своїх” і “чужих” може стати причиною, зокрема, й безпідставної ескалації конф-ліктогенного потенціалу та соціальної напруги.
Агеев В. Межгрупповое взаимодействие и социально-психологические проблемы. М.,1990.
Identity Structures and Psychological Well-Being // Social Psychology Quarterly. 1992 Vol. 55. № 3. Р. 236–256.
Эриксон Э. Идентичность: юность и кризис. М.,1996.
Фрейд З. Массовая психология и анализ человеческого “Я” // Психология масс. Самара, 1998. C.131–185.
Донцов А., Емельянова Т. Концепция социальных представлений в современной французской психологии. М., 1987.
Шихирев П. Современная социальная психология в Западной Европе. Проблемы методологии и теории. М., 1985.