Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України
Національний університет водного господарства та природокористування
Кафедра фінансів і економіки природокористування
Реферат:
З дисципліни “Місцеві фінанси” на тему:
“Характеристика вітчизняного розвитку комунального кредиту”
План
ВСУП………………………………………………………………………..….….3
1. Поняття комунальної власності. Особливості реалізації права комунальної власності………………………………………………………………………….4
2. Поняття, форми та правове регулювання комунального кредиту…………7
3. Вітчизняний та зарубіжний досвід розвитку комунального кредиту……..8
ВИСНОВОК………………………………………………………………..……13
Список використаної літератури
ВСТУП
Актуальність теми дослідження полягає в тому, що муніципальний (чи комунальний) кредит — важлива складова системи місцевих фінансів, дієва основа для здійснення інвестиційної політики органами місцевого самоврядування. Використовуючи сучасні економічні моделі, держава не може забезпечити місцеві бюджети необхідною кількістю коштів, що дозволить реалізувати всі необхідні завдання, що стоять перед місцевими органами самоврядування. Питання розширення інвестиційних можливостей територіальних громад, залишається винятково актуальним упродовж всього періоду розбудови ринкової економіки. Саме комунальний кредит є основою фінансування муніципальних інвестиційних програм у розвинутих місцевих фінансових системах.
Світова практика нагромадила значний досвід успішного використання місцевих запозичень для ефективного розвитку громад. Комунальний кредит у розвинутих місцевих фінансових системах – основне джерело фінансування муніципальних інвестиційних програм.
Процес становлення місцевих фінансів України, що розпочався в 90-х роках, зумовлює значні інституціональні зміни в усій фінансовій системі держави. Система місцевих фінансових інститутів в Україні ще не має завершеного характеру, їй не властива така найважливіша ознака будь-якої системи, як цілісність.
Мета роботи полягає в тому, що, варто звернути у вагу на особливості використання й досвід роботи з комунальними кредитами в України.
Об’єктом дослідження виступає комунальний кредит котрий є системою відносин між двома юридичними особами з поворотної, платної та строкової передачі фінансових ресурсів, одна з яких – орган місцевого самоврядування. Його не слід ототожнювати з державним кредитом. Суб'єктом відносин щодо поворотного, платного і строкового запозичення фінансових ресурсів у системі державного кредиту виступає держава.
У даному рефераті буде більш детально розглянуто поняття комунального кредиту та його особливості, а також законодавчі основи, за допомогою яких регулюються питання в сфері надання та обслуговування комунальних кредитів.
Предметом дослідження виступає інститут комунального кредиту, що відіграє особливу роль у фінансах місцевих органів влади.
Поняття комунальної власності. Особливості реалізації права комунальної власності
Невід'ємним атрибутом місцевого самоврядування є особлива, самостійна форма власності, суб'єктом права якої є низовий територіальний колектив. У зарубіжних країнах її названо муніципальною формою власності.
Комунальна власність - самостійна форма власності, яка, за Конституцією України, є власністю територіальної громади.
Муніципальна власність - одна з форм корпоративної (колективної) власності, що перебуває в користуванні, володінні й розпорядженні територіальних колективів та їхніх виборних органів самоврядування.
Суб'єктами права комунальної власності є адміністративно-територіальні одиниці в особі обласних, районних, міських, селищних, сільських рад народних депутатів.
Об'єктами права комунальної власності є:
- майно, що забезпечує діяльність відповідних рад і утворюваних ними органів;
- кошти місцевих бюджетів;
- державний житловий фонд;
- об'єкти житлово-комунального господарства;
- майно закладів народної освіти, культури, охорони здоров'я, торгівлі, побутового обслуговування;
- майно комунальних підприємств;
- місцеві енергетичні системи;
- транспорт;
- системи зв'язку та інформації;
- інше майно, необхідне для забезпечення економічного й Соціального розвитку відповідної території. Формування комунальної власності в Україні ще незавершено, і воно має свої особливості:
По-перше, на відміну від практики більшості зарубіжних розвинутих країн, в Україні майно комунальної власності сформовано шляхом його безоплатної передачі із загальнодержавної до комунальної власності. У зарубіжних країнах майно муніципальної (комунальної) власності сформоване, як правило, шляхом викупу об'єктів приватної власності до власності територіальних колективів, а також шляхом створення об'єктів комунальної власності за рахунок коштів органів місцевого самоврядування.
По-друге, у зарубіжних країнах, включаючи і Російську Федерацію, на відміну від України до 1996 р., майно комунальної (муніципальної) власності не зараховується до складу державної власності і є самостійною формою власності - власністю територіальних колективів.
По-третє, у зарубіжних країнах суб'єктом права комунальної (муніципальної) власності є не адміністративно-територіальна одиниця, а територіальний колектив як носій місцевого самоврядування, і, відповідно, там немає різновидів комунальної власності. На відміну від України, де було запроваджено обласну, районну, міську, районну в містах, сільську та селищну різновиди комунальної власності, у зарубіжних країнах право комунальної (муніципальної) власності реалізується лише на рівні первинної (низової) адміністративно-територіальної одиниці, що утворюється на базі територіального колективу як суб'єкта місцевого самоврядування.
Прийняття нової Конституції України, якою не передбачається поділу державної власності на дві форми - загальнодержавну і комунальну, а також закріплення територіальної громади як суб'єкта місцевого самоврядування означає зміну економічної природи і правового режиму майна комунальної власності.
Нова Конституція України визначила принципово нові правові засади функціонування комунальної власності та її економічної природи:
комунальна власність запроваджується як форма власності, якої до цього часу не було в Україні. Комунальна власність є власністю відповідної територіальної громади. Сама територіальна громада розглядається як спільність громадян України - жителів міста, села та селища або добровільного об'єднання жителів кількох сіл, що утворює окреме поселення, наділене правом самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції та законів України;
суб'єктом права комунальної власності за Конституцією є територіальна громада, а від її імені - представницький орган місцевого самоврядування, що обирається жителями міста, села, селища або об'єднання сіл;
комунальна власність є самостійною і рівноправною ' формою власності поряд з такими, як державна, приватна та ін.;
за своєю економічною природою комунальна власність є колективною формою власності, оскільки відображає відносини колективного присвоєння жителями міст, сіл, селиш та об'єднань сіл коштів, об'єктів і майна цієї власності, ставлення до них як до своїх. Територіальна громада, маючи статус територіального колективу громадян України, є колективним власником коштів, об'єктів і майна комунальної власності. Унітарне комунальне підприємство - це підприємство, не наділене правом власності на закріплене за ним майно. Майно такого підприємства є неподільним і не може бути розподілене на частки, паї. Не можуть мати часток, паїв у такому підприємстві і його працівники. Майно унітарного комунального підприємства використовується на основі права господарського відання або на основі права оперативного управління.
Комунальним акціонерним товариством є товариство, що має статутний фонд, поділений на певну кількість акцій рівної номінальної вартості. Акціонерне товариство несе відповідальність за зобов'язаннями лише майном товариства. Акціонери відповідають за зобов'язаннями - товариства лише в межах належних їм акцій. Орган місцевого самоврядування може володіти 100 відсотками акцій акціонерного товариства або лише їхньої частиною. Комунальним акціонерним товариством вважається товариство, в якому понад 50 відсотків акцій належить органу місцевого самоврядування. Органи місцевого самоврядування можуть бути учасниками як відкритих, так і закритих акціонерних товариств.
Комунальним товариством з обмеженою відповідальністю є товариство, котре має статутний фонд, розподілений на частини, розмір яких визначається статутними документами. Учасники товариства несуть відповідальність за Його зобов'язаннями в межах їхніх внесків до статутного фонду. У випадках, визначених статутними документами, учасники товариства з обмеженою відповідальністю, котрі не повністю вклали свої внески, відповідають за зобов'язаннями товариства в межах внесеної суми. Органи місцевого самоврядування можуть володіти статутним фондом товариства з обмеженою відповідальністю повністю або частково. Комунальним вважається товариство з обмеженою відповідальністю, якщо орган місцевого самоврядування володіє більш ніж 50 відсотками його статутного фонду.
Поняття, форми та правове регулювання комунального кредиту
Інститут комунального кредиту відіграє особливу роль, у фінансах місцевих органів влади. Комунальний кредит у розвинутих місцевих фінансових системах - основне джерело фінансування муніципальних інвестиційних програм.
Комунальний кредит є системою відносин між двома юридичними особами з поворотної, платної та строкової передачі фінансових ресурсів, одна з яких орган місцевого самоврядування. Його не слід ототожнювати з державним кредитом. Суб'єктом відносин щодо поворотного, платного і строкового запозичення фінансових ресурсів у системі державного кредиту виступає держава.
Основні форми комунального кредиту:
- облігаційні позики;
- безоблігаційні позики;
- комунальний банківський кредит;
- комерційний комунальний банківський кредит;
- комунальний кредит державних банків;
- взаємний комунальний кредит та ін.
В Україні поступово розвивається кредит у формі комунальних облігаційних позик і комерційний банківський комунальний кредит.
Органи місцевого самоврядування, відповідно до законодавства України, можуть брати участь у фінансово-кредитних відносинах.
Для місцевих рад та органів територіального громадського самоврядування, які є юридичними особами, встановлено право користуватися на договірних засадах кредитами на виробничі та соціальні потреби.
Згідно з прийнятим у 1991 р. Законом "Про цінні папери і фондову біржу" (стаття 11) місцеві ради отримали право на випуск внутрішніх місцевих позик. На Державну комісію з цінних паперів та фондового ринку покладено функції регулювання реєстрації цінних паперів. . и Надходження від внутрішніх позик і грошово-речових лотерей, які проводяться за рішеннями відповідних рад, зараховуються до бюджетів Автономної Республіки Крим, областей, київського і севастопольського міських бюджетів. Згідно із законом до цих бюджетів зараховуються також дивіденди від акцій і цінних паперів, що належать державі в акціонерних господарських товариствах, створених за участю підприємств Комунальної власності цього рівня.
Розмір внутрішніх республіканських позик Автономної Республіки Крим встановлюється Верховною Радою цієї республіки, а внутрішніх місцевих позик - обласними та міськими радами.
Загальний обсяг випущених внутрішніх позик регулює Верховна Рада України в межах визначеного законом внутрішнього державного боргу. Органи місцевого самоврядування, встановлюючи розмір місцевих позик та кредитів, обов'язково погоджують його з Міністерством фінансів України.
Вітчизняний та зарубіжний досвід розвитку комунального кредиту
Вітчизняний досвід розвитку комунального кредиту
Царська Росія хоч і мала практику розвитку комунального кредиту, але в цілому відставала в цих питаннях від Західної Європи. У Росії набули розвитку в основному муніципальні облігаційні позики. Станом на 1 січня 1913 р. в обігу були облігації позик 65 міст Росії. У той же час Німеччина Мала в. обігу облігації 522 міських і сільських общин. Облігаційні позики випускалися лише великими містами. Росія вирізнялася слабкістю внутрішнього ринку муніципальних цінних паперів. 80-90% їхніх випусків розмішувалися на ринках цінних паперів західноєвропейських країн. Особливо велику роль у цьому плані відігравав ринок Франції. Залежність від зовнішнього фондового ринку була характерною ознакою бідності Росії на капітали. Одні з перших міських позик розміщено Києвом у 1876 р. загальним обсягом 500 тис. крб. на поліпшення доріг і благоустрій та Одесою в 1879 р. на суму З млн. 750 тис. крб. Випуск муніципальних цінних паперів у Росії тривав до 1917 року, аж поки не був припинений більшовицьким урядом. Радянський уряд скасував усі борги міст, як і їхнє право на розміщення муніципальних позик.
Досить широкого розмаху в дореволюційній Росії набула діяльність міських громадських банків, які здійснювали кредитування органів місцевого самоврядування та інші операції.
Довгий час у Росії дискутувалося питання про створення спеціального державного банку муніципального кредиту. У 1912 р. було створено Державну касу міської та земської позики, яка стала центральною державною установою з кредитування місцевого самоврядування. Цю касу 1 листопада 1917 р. перетворили на Державний банк земського й міського кредиту, який незабаром було ліквідовано більшовиками.
У колишньому СРСР інститут комунального кредиту було відроджено в 20-х роках за політики НЕПу. Місцеві ради могли отримувати короткострокові позики (на строк 6-12 місяців) для поповнення наявних коштів місцевих бюджетів, за умови касових розривів, на закупівлю медикаментів, підручників, палива для бюджетних установ. Обсяг таких позик не міг перевищувати 1 % доходів річного бюджету місцевого органу влади. Довгострокові позики передбачалися терміном на 5 років. У період НЕПу так і не вдалося відродити інститут муніципальних облігаційних позик. Фактично жодної з них не було розміщено.
Згідно з Декретом ВЦВК і РНК СРСР від 18 січня 1923 р. почалося відродження комунальних банків. Вони засновувалися тільки губвиконкомами як акціонерні товариства з обов'язковою часткою в акціонерному капіталі самого губвиконкому в обсязі не менше 51 відсотка. Банкам було надане право, крім інших операцій, випускати муніципальні позики, які, як уже зазначалося, відродити не вдалося. У 1927 р. функціонувало 49 комунальних банків.
У січні 1924 р. утворено Центральний банк комунального господарства і житлового будівництва СРСР.
Серед його акціонерів була й Українська PCP. Банк кредитував місцеві органи влади, житлове будівництво, комунальне господарство. Основна маса кредитів надавалася з розрахунку 3,5 відсотка річних. 97 відсотків кредитів банку мали довгостроковий характер. На будівництво дерев'яного будинку строк кредиту становив 40 років, кам'яного - 60 років.
Банк не міг задовольнити потреб у кредиті, і його роль була незначною. У 30-х роках система комунального кредиту в СРСР згортається. Змінюється і призначення Центрального банку комунального господарства та житлового будівництва. Банк ліквідовано в 1959 році.
Поняття комунальної власності у законодавстві України виникає в грудні 1990 р. з прийняттям Закону УРСР "Про місцеві Ради народних депутатів і місцеве самоврядування". Зарубіжний дослід розвитку комунального кредиту. Практично в усіх розвинутих зарубіжних країнах місцеві органи влади можуть брати участь у кредитних відносинах. У частині країн доступ органів місцевого самоврядування до ринку позичкового капіталу вільний і не обмежується державою. Це Данія, Фінляндія, Німеччина, Італія, Нідерланди, Португалія, Швеція, Швейцарія. У Франції цей доступ майже вільний. У деяких країнах вів здійснюється на основі дозволів держави. Це Австрія, Бельгія, Великобританія, Греція, Ірландія! Норвегія, Іспанія.
У законодавстві практично всіх зарубіжних країн е вимога спрямування запозичених фінансових ресурсів виключно на інвестиції. За рахунок позичок в європейських країнах формується, як правило, 10-15 % доходів місцевих бюджетів. Найвищий показник у Сан-Марино, де він становить 69 %, у Нідерландах - 19, у Бельгії - 13, на Кіпрі - 12, у Чехії - 1Г, в Іспанії, Франції - 10 % муніципальних доходів.
Система комунального кредиту пов'язана з різноманітними формами запозичення ресурсів. Найбільш поширеним е облігаційний комунальний кредит. Міста та інші органи місцевого самоврядування зарубіжних країн мають право випускати облігації муніципальної позики. Муніципальні облігації умовно можна поділити на три групи:
- генеральні боргові зобов'язання (або бездоходні облігації), які гарантуються бюджетними доходами та майном органу місцевого самоврядування;
- доходні облігації, що випускаються з метою фінансування будівництва об'єктів інфраструктури. Погашення їх здійснюється за рахунок доходів побудованих ' підприємств;
- облігації змішаного характеру, що не приносять доходів, але погашення яких здійснюється за кошти, отримані від діяльності підприємств, створених за рахунок запозичених ресурсів.
Є значна кількість безоблігаційних форм муніципальних позик. Ще з XIX ст. відомо про так звані міські боргові книги, в яких робився запис позичених містом коштів. До безоблігаційних позик належать:
- угоди оренди, лізингу обладнання та майна;
- податкові позики;
- іпотечні позики під заставу землі і майна та ін. Різновидом комунального кредиту є комунальний банківський кредит.
У зарубіжних країнах сформувалося кілька форм комунального банківського кредиту. Це кредити комунальних банків, державних комунальних банків, комунальні кредити комерційних банків, взаємний комунальний кредит, а також жирооборот і кредити жиробанків.
Особливою формою комунальних закладів банківського типу є жироцентралі. Перша жироцентраль виникла в Німеччині в 1908 р.
Жиробанки є ефективною формою спрощення взаємних розрахунків між органами місцевого самоврядування, особливо в умовах платіжної кризи. Розрахунки через жиробанки відбуваються без посередництва грошей, у формі спеціальних поточних рахунків. Передумовою появи жиробанків було, що комуни, общини, громади виступали контрагентами, користувалися послугами і продукцією одна одної і відповідно оплачували ці послуги та продукцію. Якщо ці комуни, общини та громади триматимуть свої рахунки в одному жиробанку, то з'являється можливість покриття взаємних зобов'язань без грошей, у формі взаємозаліків на спеціальних поточних рахунках. Завдяки такій системі розрахунків у жироцентралі можуть виявитися вільні кошти на кредитування цих комун, общин чи громад. Тому жиробанк є, крім усього, ще й банком комунального кредиту.
Цю ідею ефективно використали в Німеччині. У 1916 р. тут утворилася єдина німецька жироцентраль для всіх місцевих жироцентралей. У1917-1918 рр. до неї приєдналися Німецька спілка міст, Спілка прусських земських округів, Спілка великих німецьких сільських общин. У 1918 р. ця жироцентраль стала банком німецьких комунальних жироспілок. Усього в Німеччині на початку 80-х рр. функціонувало 12 жироцентралей. Вони були об'єднані в регіональні спілки. Діє також Західнонімецька спілка ощадних кас і жироцентралей.
Жироцентралі, крім організації жиророзрахунків, надають кредити муніципальним банкам, регіональним та місцевим органам влади у формі комунальних та іпотечних позик. Жиробанки надають лише короткострокові кредити.
Успішно функціонують комунальні банки взаємного кредиту в Швеції, які виникли ще в XIX ст. Це банки-посередники, за допомогою яких одні органи місцевого самоврядування можуть кредитувати інші. Банки взаємного комунального кредиту утворено у Швеції у формі банків із солідарною відповідальністю їхніх засновників - комун без гарантій держави. Шведські комуни утворюють спілки для взаємного кредитування по округах. Кожна така спілка є банком взаємного кредитування. За борги цих банків комуни несуть солідарну відповідальність. У сучасних умовах система вказаних банків функціонує під назвою "Комунінвест".
З початку XIX ст. взаємний комунальний кредит набув широкого розвитку і в Німеччині. Банк взаємного кредитування, який надає кредити комунам, функціонує у Франції.
Ще один вид комунальних банків - це акціонерні комунальні банки, їхні засновники несуть відповідальність у межах власної частки акціонерного капіталу. Перший такий банк створено ще в 1860 р. у Бельгії як товариство комунального кредиту. Його акціонерами могли бути тільки общини.
Важливе місце посідають і спеціальні державні банки комунального кредиту, що спеціалізуються у сфері кредитування місцевих органів влади. Вони, як правило, тісно пов'язані із системою ощадних кас. Такі банки є в Німеччині, Франції, Італії, Великобританії, Бельгії. У Франції головним банківським інститутом комунального кредиту є Депозитно-ощадна каса -і Місцевий французький кредит. До 1987 р. у Франції функціонувала Каса допомоги об'єднанню адміністративно-територіальних одиниць, яку було замінено Місцевим французьким кредитом - банком акціонерного типу. У цьому банку державі належить 47,5 % акцій, Депозитно-ощадній касі - 25, Ощадній касі - 7, Пенсійному фонду - 6,5, банкам і фінансовим закладам - 5, будівельним підприємствам - 2,8, іноземним фінансовим закладам - 6,2 % акцій. Банк надає довгострокові інвестиційні позики органам місцевого самоврядування. Група "Депозитно-ощадна каса - Місцевий французький кредит" є провідним банком комунального кредиту в Європі.
У Франції функціонують також регіональні товариства фінансування інвестицій, утворені, відповідно до закону 1983 р., як акціонерні товариства з рівною пайовою участю депозитно-ощадних кас і ощадних кас.
В Італії такою державною установою комунального кредиту є Центральна депозитно-ощадна каса, у Великобританії-Національний фонд позик.
Є ряд комерційних банків, які спеціалізуються на кредитуванні органів місцевого самоврядування. У Франції це, наприклад, система банків Банку сільськогосподарського кредиту. Вони надають кредити в основному невеликим сільським комунам. Крім того, філіал цього банку "Французькі провінції" надає допомогу адміністративно-територіальним одиницям з випуску облігацій.
У США, наприклад, комунальних банків немає. Проте в Європі частина країн підтримує існування їх уже протягом більш ніж 130 років. Сьогодні такі установи в усіляких формах функціонують в Австрії, Франції, Німеччині, Нідерландах, Норвегії, Іспанії, Швейцарії та в деяких інших країнах. Створюються муніципальні банки в Польщі, Російській Федерації та в інших колишніх соціалістичних країнах.
Висновок
Отже, муніципальний (комунальний) кредит — це система відносин між двома юридичними особами з поворотної, платної і строкової передачі фінансових ресурсів, одна з яких — орган місцевого самоврядування.
Комунальний кредит має такі основні форми: облігаційні позики; безоблігаційні позики; комунальний банківський кредит; комерційний комунальний банківський кредит; комунальний кредит державних банків; взаємний комунальний кредит.
В Україні поширені такі форми муніципального кредиту: кредит у формі комунальних облігаційних позик та комерційний банківський комунальний кредит. Міста, що мають досвід емісії муніципальних облігацій — Донецьк, Запоріжжя, Київ, Львів, Харків, Одеса, Маріуполь тощо.
Найбільш прийнятними з економічної точки зору напрямами використання залучених ресурсів є перспективні інвестиційні проекти, здатні дати суттєвий мультиплікаційний ефект і забезпечити у майбутніх періодах розширення виробничих потужностей, створення нових якісних робочих місць, зростання доходів домогосподарств, збільшення бюджетних надходжень всіх рівнів, зокрема, місцевих бюджетів.
Серед причин відносно низької поширеності муніципальних запозичень в Україні — високі ризики їх здійснення. Найбільш поширеними є ризики неплатежу, макроекономічні та правові.
Список використаної літератури :
Бюджетний кодекс України.
ЗУ “Про цінні папери і фондову біржу”.
ЗУ “Про місцеве самоврядування в Україні”.
Постанова КМУ від 24 лютого 2003 року №207 “Про затвердження порядку здійснення запозичень до місцевих бюджетів”.
Указ Президента України “Про впорядкування внутрішніх і зовнішніх запозичень, які проводяться органами місцевого самоврядування” №655 від 18 червня 1998 року.
Наказ Міністерства фінансів України від 19 січня 1999 року “ Про розгляд питань щодо узгодження розміру зовнішніх запозичень органів місцевого самоврядування і про затвердження Порядку узгодження розміру внутрішніх запозичень, які проводяться органами місцевого самоврядування”.
Рішення Державної комісії з цінних паперів і фондового ринку від 13 жовтня 1997 року №48 “Про затвердження положення про порядок випуску і обігу облігацій місцевої позики”.
Авксентьєв Ю. Система оцінки фінансового стану емітента боргових зобов’язань та емісії облігацій місцевих позик (регіональний аспект) // Банківська справа. — 2009. — №6. — с. 65–78.
Кравченко В.І. Місцеві фінанси України: Навч. пос. — К.: Знання, КОО, 2009. — 487 с.
Луніна І., Вахненко Т. Підвищення ефективності місцевих запозичень в Україні // Економіст. — 2006. — №10. — С. 38–41.
Падалка В.М. Ризики муніципальних запозичень // Фінанси України. — 2007. — №2. — С. 114-122.
Статистичний щорічник України за 2004 рік. — К.: Консультант, 2005. — 590 с.
Сунцова О.О. Місцеві фінанси: Навч. пос. — К.: Центр навчальної літератури, 2008. — 560 с.
Ткачук Т. Децентралізована державна позика як пріоритетне джерело фінансування потреб регіонів // Вісник НБУ. — 2008. — №8. — с. 12–14.