Переяславські переговори гетьмана Хмельницького з королівськими комісарами завершилися лише домовленістю про тимчасове перемир’я "до трави", а точніше до Зелених Свят, які того року випадали на 23 травня. Й усім було зрозуміло, що з настанням сприятливих погодних умов сторони спробують знову з’ясувати на чиєму боці правда за допомогою зброї.
Власне, збройні сутички між повсталими й магнатськими надвірними військами розпочалися ще взимку 1649 р., під час проведення переяславських переговорів. Зокрема, у північно-західних районах Поділля спробу збройного реваншу намагалися вчинити жовніри кам’янецького каштеляна Станіслава Лянцкоронського та сина коронного гетьмана Петра Потоцького. На Волині подібні каральні акції проводили підрозділи князів В.Заславського, С.Корецького та А.Радзивілла. На теренах Південно-Східної Білорусі широкомасштабні каральні акції провадив польний гетьман литовський Януш Радзивілл.
Як правило, відновлення контролю над втраченими в перебігу повстання 1648 р. територіями, супроводжувалося жорстокими розправами шляхти та польських жовнірів над місцевим населенням. Наприклад, підрозділи С.Лянцкоронського, штурмом оволодівши Дунаївцями, за наказом свого командира вирізали його мешканців, а саме місто спалили. Князь Я.Радзивілл, увірвавшись з боями до Мозиря, наказав посадити полонених козаків на палі, а голову їхнього полковника Міхника, виставити на найвищій вежі Мозирського замку на пострах селянам навколишньої округи.
Уже з березня 1649 р. розпочалися локальні сутички залишених Хмельницьким козацьких гарнізонів на території Східної Волині та Поділля з підрозділами коронних військ і магнатських збройних формувань, що намагалися вибити повсталих з рубежу Горині та Случі.
Ще під час коронаційного сейму, що проходив у другій половині січня (початку лютого 1649 р., сенат і посольська ізба ухвалили рішення про набір 19 тис. коронної армії та скликання королем у разі потреби шляхетського ополчення (посполитого рушення). Тобто, підготовка до війни у Варшаві розпочалася навіть до отримання повідомлень про результати переговорів у Переяславі. Трохи згодом було ухвалено план бойових дій, який передбачав комбінований удар по українській армії із заходу силами коронної армії, шляхетського ополчення та магнатських надвірних військ і з півночі — литовською армією.
Зі свого боку, Хмельницький, готуючись до війни, також намагався виступити проти Речі Посполитої не самотужки, а міцною коаліцією. З цією метою він із зими розпочинає інтенсивні консультації з московським керівництвом, переконуючи його в доцільності виступити разом з Військом Запорозьким проти свого супротивника, який завдав Москві таких серйозних територіальних збитків у Смоленській війні. Одночасно гетьман активно розвиває стосунки із тогочасним правителем Трансільванії Д’єрдєм ІІ Ракоці, закликаючи його силою зброї здобути польську корону, претензії на яку висував його батько, Д’єрдь І Ракоці. Певні сподівання Хмельницький покладав і на литовських протестантів на чолі з польним гетьманом литовським Янушем Радзивіллом, котрий у минулому році так і не прийшов на допомогу полякам у їхній боротьбі з повсталими козаками. Крім того, з осені 1648 р. набувають інтенсивності переговори з Османською Портою, а також й надалі зберігає свою актуальність українсько-кримський військово-політичний союз.
Домовленість сторін про перемир’я, досягнуте в Переяславі, було остаточно зірвано наприкінці травня, коли 10–12-тисячне (а разом з обозними та військовими слугами — 18–20 тис.) польське військо переправилося через Горинь і кількома колонами вторгнулося у південно-східну Волинь. На чолі коронного війська цього разу було поставлено регіментарями Белзького каштеляна Анджея Фірлея, кам’янецького каштеляна Станіслава Лянцкоронського та Миколая Остророга. Їм намагалися протидіяти розрізнені козацькі полки Івана Донця, Андрія Романеска, Гараська Яцкевича, сина М.Кривоноса — Кривоносенка. Запеклі бої відбулися під Заславом, Зв’ягелем, Острополем та в інших містах і містечках південно-східної Волині.
На зустріч ворогові через Животів, Пиків, Хмільник і Старокостянтинів вирушив з військами й гетьман Хмельницький. На той час для нього вже став очевидним факт, що наміри створення антипольської коаліції успіхом не увінчаються. Офіційна Москва, пам’ятаючи про ганебну поразку під Смоленськом на початку 1630-х рр., не наважувалася розпочати війну з Річчю Посполитою. Не виявив бажання цього разу вести спільні з козацьким військом дії й правитель Трансільванії, котрий спробував домовитися з впливовими польськими магнатами й через них зійти на польський трон. Наприкінці червня в Україну надійшла обнадійлива для Богдана звістка про те, що головні сили кримського хана форсували Дніпро й рухаються на з’єднання з козаками. Водночас став очевидним той факт, що в кампанії 1649 р. не лише не можна розраховувати на підтримку литовських протестантів, а й доведеться докласти чимало зусиль для того, аби захистити свої тили від нападу литовського війська.
Вже просуваючись у напряму до Чолганського Каменя, куди відійшли польські загони, Хмельницький довідавшись про початок козацького наступу та вступ в Україну Кримської орди, ще отримав повідомлення — про наступ польного гетьмана литовського Я.Радзивілла на північні кордони Козацької держави. Для того, аби не допустити проникнення литовців до себе в тил, гетьман вирядив назустріч Радзивіллу 10-тисячний кінний корпус київського полковника М.Кричевського та віддав наказ чернігівському полковнику Степану Подобайлу негайно перекрити переправи через Дніпро.
Лоївська битва
Марш наказного гетьмана Кричевського на північний схід, у напрямі Чорнобиля, відзначався динамізмом і стрімкістю. До 8 липня його кіннота подолала близько 300 км важких волинських і поліських шляхів, й вийшла до Чорнобиля, де до нього прилучилися Чорнобильський полк Михайла Панкевича, Овруцький — Івана Бруяки та полк Григорія Голоти. Внаслідок цього загальна чисельність зросла до майже 18 тис. вояків, але переважна частина новоприбулих була погано навчена та вкрай незадовільно озброєна. На відміну від Радзивілла, який мав у своєму розпорядженні близько півсотні гармат, Кричевський в разі необхідності міг використати лише декілька легких гармат, що перебували на озброєнні Чорнобильського замку.
За таких умов єдиним реальним шансом здобути перемогу над сильним супротивником (у польного литовського гетьмана під командою перебувало 10–11 тис. добре навчених жовнірів та ще близько 7 тис. обозних і військових слуг) було швидке маневрування та несподіваність удару. Власне, на застосуванні цих прийомів і вибудував свій план полковник Кричевський.
Взявши із собою лише кінноту, Кричевський форсував р.Прип’ять і, розгромивши передові роз’їзди противника, стрімко наблизився до Річиці. З прибуттям до міста частини литовських військ, наказний гетьман відмовився від проведення бою з ними, вирішивши завдати удару головним силам Радзивілла, що стояли під Лоєвом. Адже саме від їхньої боєздатності залежали результати походу литовської армії в Україну.
Стрімка атака козацької кінноти військ на польного гетьмана литовського розпочалася на світанку 30 липня 1649 р. Для того, аби збити ворога з пантелику, Кричевський вдався до проведення обхідного маршу й вийшов до литовського табору з південно-західної сторони, звідкіля не очікували його появи. Бій під Лоєвом відзначався неймовірним динамізмом і кровопролиттям. На різних ділянках фронту ініціатива переходила то до однієї, то до іншої сторони. Перевага добре навченої литовської кавалерії змусила козацького гетьмана спішити своїх вояків і уже в ході бою вибудувати укріплений табір. На його штурм Радзивілл кинув майже всі наявні в нього сили, включаючи спішених гусарів, обозну обслугу та військових слуг. У бою, що тривав до пізнього вечора, козаки відбили три відчайдушні приступи. І якби полковник С.Подобайло не припустився серйозної помилки, надіславши в розпорядження Кричевського замість усіх наявних у його розпорядженні сил лише близько 3 тис. козаків, результати бою могли мати для литовців найтрагічніші наслідки. А так, зазнавши величезних втрат при штурмі козацького табору, Радзивілл віддав наказ про припинення атак і відхід в укріплення.
Таким чином, кровопролитний бій не приніс переваги жодній зі сторін, а понесенні втрати були величезними. Становище українського війська ускладнювалося ще й тим, що в ході бою важких поранень у голову зазнав його командир — полковник Кричевський, котрий як простий воїн бився з ворогом під час його приступів. Кричевський раз по раз непритомнів від ран, і козацька рада, скликана вночі в таборі, прийняла загалом єдино вірне рішення — під прикриттям ночі відірватися від супротивника та відійти на Україну.
За наполяганням наказного гетьмана, котрий гостро картав себе за те, що не зумів завдати військам Радзивілла поразки, а сам поклав під Лоєвом так багато козацьких життів, Кричевського залишили на полі бою, де його і знайшли вранці 1 серпня литовські жовніри, що вступили в покинутий табір.
Радзивілл, котрий знав Кричевського ще з часу, коли він служив у короля полковником реєстрового козацького війська, та щиро захоплювався виявленою рицарською звитягою як самого козацького гетьмана, так і його підлеглих, приставив до нього лікаря та віддав наказ з почестями поховати загиблих козаків. Але, тяжко переживаючи загибель бойових товаришів і картаючи себе за те, що не зумів виконати наказ Хмельницького, Кричевський відмовився від допомоги та не захотів вступати в розмови з литовським князем. Через день серце козацького ватажка перестало битися, причому, як стверджували очевидці, помер він не стільки від отриманих ран, скільки від почуття розпачу за отриману поразку.
Але, як слушно відзначають українські історики В.Липинський, В.Степанков, В.Смолій та інші, Лоївська битва, з точки зору стратегії знаменувала собою поразку не Кричевського, а Радзивілла. Адже, зазнавши в ній величезних людських втрат і витративши майже всі боєприпаси (залишилася лише одна бочка пороху), литовське командування відмовилося від продовження походу в Україну і тим самим не виконало наказу польського короля щодо удару в тил Хмельницькому.
Збаразько-Зборівська кампанія 1649 р. та її результати
У той час, як розгорталися події на землях південно-східної Білорусі, під Річицею і Лоєвом, польський король на чолі коронних військ і частини шляхетського ополчення 17 липня залишив Люблін і через Старе Замостя, Сокаль і Топоров просувався в напрямку Волині. Богдан Хмельницький в цей час переслідував польські коронні та надвірні війська, що відступали від Старокостянтинова, і також 17 липня розпочав штурм Збаразької фортеці. За її мурами знайшли захист загони регіментаря А.Фірлея та надвірні корогви князя Вишневецького.
Ще на шляху до Збаража, вранці 9 липня 1649 р., відбулося об’єднання української армії з ордами хана Іслам-Гірея (всього близько 40 тис. вояків). Хмельницький мав у своєму розпорядженні приблизно 80–90 тис. чоловік, з них більше половини, тисяч 50–60, було випробуваних у боях досвідчених вояків, а решта — вчорашні селяни і міщани.
Зважаючи на свою чисельну перевагу, гетьман організовував багаторазові штурми фортечних валів, деякі з них були досить близькими до успіху. Польська коронна армія та надвірні загони захищалися з відчайдушністю приречених, навіть раз по раз організовуючи власні контратаки. Визначні військові здібності в обороні Збаража продемонстрував князь Я.Вишневецький, котрий по суті її й очолив. З українського боку під стінами Збаразької фортеці невмирущою славою покрив себе улюбленець козацьких низів — полковник Станіслав Мрозовицький (оспіваний у народних думах як полковник Морозенко).
Особливо активізувалися козацькі приступи з кінця липня — початку серпня, коли за наказом гетьмана Хмельницького навпроти фортечного муру було насипано рівний з ним по висоті земляний вал, звідки козацька артилерія могла обстрілювати весь табір противника.
Генеральний штурм було розпочато 6 серпня. В його перебігу козакам вдалося подекуди захопити ворожі позиції, та все ж втримати їх через відчайдушний опір польських жовнірів і шляхти не вдалося. Попри все, становище останніх стало по-справжньому критичним, оскільки козаки в ніч на 18(8) серпня насипали навколо польського табору ще декілька валів, а крім того надійно перекрили будь-яке сполучення тих, хто залишався у фортеці, з навколишнім світом. Внаслідок чого в Збаражі виникли великі проблеми із продовольством, питною водою.
Від остаточного розгрому захисників Збаража порятувало те, що врешті-решт на допомогу підходив Ян Казимир з коронною армією та посполитим рушенням (понад 20 тис. жовнірів і шляхти та близько 15 тис. обозних і військових слуг, при 30 гарматах). У ніч з 13 на 14 серпня (за ст. ст.) за результатами наради гетьмана Хмельницького та хана Іслам-Гірея близько 40 тис. козаків і 20 тисяч татар було знято з облоги Збаразької фортеці і спрямовано навперейми королю, аби не допустити його наближення до Збаража.
Хмельницькому та Іслам-Гірею вдалося здійснити свій марш на зустріч Яну Казимиру доволі блискавично й непомітно для ворожої розвідки. Отож справжнім шоком для короля та його оточення став несподіваний напад козаків і татар на авангард та обоз польського війська, щойно те розпочало вранці 25 (15) серпня 1649 р. переправу через р. Стрипу в районі Зборова (нині — районний центр Тернопільської обл.). Атакуючим вдалося зім’яти польські дозори, покликані захищати переправу, та завдати відчутних втрат полкам, кинутим королем на ліквідацію прориву. Полк С.Вітовського, корогви литовського підканцлера К.Сапєги та старости Б.Оссолінського полягли майже в повному складі. Серед польських жовнірів почалася паніка і вони кинулися до Зборова.
Втім, виявлена королем холоднокровність у такий скрутний час, дозволила вишукати польські полки для відбиття козацьких і татарських атак. Праве крило польського фронту очолив подільський воєвода С.Потоцький, ліве — краківський староста Є.Любомирський, центр, де було зосереджено артилерію та піхоту — С.Корецький. Ян Казимир перебував на лівому крилі. За його наказом було розпочато зведення захисних валів, але завершити будівництво не встигли — на горизонті з’явилися передові загони Хмельницького та Іслам-Гірея.
Спершу основний удар було нанесено на центр та праве крило. Тут велику активність виявляли татари, але сильний зустрічний вітер заважав їм вести прицільний і дошкульний обстріл поляків з лука. Згодом масованого удару було завдано на правому крилі і він виявився настільки потужним, що польські корогви не витримали й почали відступати. З поля бою втекли деякі магнати і коронний канцлер. Дуже швидко втеча почала набирати масового характеру й утікаючих жовнірів і шляхту не могли зупинити навіть заклики короля та його намагання змусити оголеною рапірою своїх підданих до виконання військового обов’язку.
Зібравши біля себе дві козацькі корогви та 200 рейтарів особистої охорони, Ян Казимир зумів на деякий час стримати наступ і це дозволило привести до тями решту війська та порятувати табір від цілковитого розгрому. Лише перед настанням ночі український гетьман і кримський хан віддали наказ про припинення атак.
Як свідчив Войцех М’ясковський, один з учасників тих подій, котрий мав змогу із середини побачити всю критичність ситуації, в яку потрапив король і його військо під Зборовом: "Уже кількасот років не була Польща й жоден король у такій скруті... доки буде Польща, доти й цей день буде пам’ятний... поразкою і різаниною братів наших, трупи яких на велику милю вкрили зборівські поля..."
Справді, на вечір 25 (15) серпня 1649 р. Річ Посполита опинилася на краю прірви. Військо було погромлене й деморалізоване. Під ногами шляхетного товариства то тут, то там валялися військові хоругви. І, як справедливо зауважує польський історик Я.Качмарчик, лише тісне козацько-татарське кільце навколо польської армії стримувало вцілілих після погрому жовнірів від утечі. Натомість, у таборі кружляли чутки про втечу з нього короля та сенаторів. Варто сказати, що Яну Казимиру й справді пропонували під покровом ночі таємно виїхати до Львова. І все ж цього разу Речі Посполитій вдалося уникнути повної ганьби, обмежившись лише ганьбою частковою.
Ніч з 15 на 16 серпня (за ст. ст.) 1649 р., за визначенням М.Грушевського, стала однією з найтрагічніших в українській історії. Підставою для таких оцінок істориків слугувала не кількість людських жертв, а далекосяжні політичні наслідки подій, що тоді сталися. Справа в тому, що перебуваючи під загрозою повного знищення та не маючи засобів, аби в якийсь спосіб зарадити становищу, польський уряд за ініціативи коронного канцлера Є.Оссолінського вирішив піти на укладення сепаратної домовленості з кримським ханом і звернувся з відповідною пропозицією до Іслам-Гірея.
Наступного дня бої розгорнулися з новою силою, щоправда, участь татар у них дедалі більше згасала. Під вечір 26 (16) серпня хан віддав наказ про припинення атак і початок переговорів з поляками. Для їх проведення було виряджено ханського візира (главу уряду) Сефер Кази-агу й це недвозначно продемонструвало їх формат: Польща воліла вести перемовини з ханом як суб’єктом політичної взаємодії, а український гетьман мав скоритися волі сторін. Такий варіант цілком задовольняв Іслам-Гірея, котрий ще за облоги Збаража демонстрував дивну воєнну пасивність, в якій дослідники схильні вбачати прояви його невдоволення зростанням могутності козацької України та надмірне послаблення Речі Посполитої. Адже для кримської еліти найбільш прийнятним варіантом було обопільне послаблення сторін, з уникненням того, аби на північних кордонах ханату постала могутня Українська держава.
Зборівська мирна угода 1649 р.
На переговорах з польським канцлером Оссолінським, що розпочалися увечері 26 (16) серпня, Сефер Кази-ага висунув вимоги збільшення козацького реєстру до 40 тис. чоловік, надання дозволу татарам брати на теренах Речі Посполитої ясир і здобич, виплати 200 тис. талерів та гарантувати присилання в Крим щорічних упоминків (подарунків).
Переданий коронному канцлеру український проект мирної угоди передбачав: визнання королем і Річчю Посполитою автономії Української держави в територіальних межах Київського, Брацлавського, Чернігівського, східних районів Волинського та Подільського воєводств; скасування обмежень щодо кількості реєстрового козацтва; ліквідація унії; зрівняння в правах православної церкви з католицькою тощо.
До узгодження основних проблем польсько-кримської приязні дійшло 27 (17) серпня, а остаточно всі суперечливі питання було знято вже наступного дня. Договір передбачав проголошення вічної приязні сторін і надання взаємної допомоги проти спільного ворога; польське керівництво брало на себе зобов’язання щорічно надсилати в Крим упоминки; не перечити хану в залученні ним для потреб військової кооперації Війська Запорозького проти третьої сторони; та залишити козаків при їхніх давніх правах і вольностях "згідно окремої угоди". Іслам-Гірей зі свого боку обіцяв недопущення нападів татар на землі польського короля, надання йому в разі потреби військової допомоги та звільнення з облоги Збаража (за окрему плату в 200 тис. талерів). Хан також обіцяв при виведенні орд до Криму чинити "якнайменшу шкоду" місцевому населенню, що, по суті, було прихованою згодою Яна Казимира на захоплення ординцями ясиру та пограбування земель, що перебували під владою королівської адміністрації.
Укладення ханом договору з королем ставило Хмельницького у вкрай важке становище — заручника їхньої волі. Зважаючи на це, українській стороні довелося піти на певні поступки полякам, які й були закріплені в Зборівському договорі 1649 р., що набрав вигляду "Декларації ласки його королівської милості шляхетному гетьманові й Війську Запорозькому" й був урочисто стверджений присягою сторін 19 серпня 1649 р. Якими ж були умови досягнутого миру?
У відповідності з укладеною угодою, козацька Україна отримувала автономію лише у складі трьох воєводств — Брацлавського, Київського та Чернігівського, лінія розмежування мала проходити від Димера до Коростишева, Погребищ, Вінниці, Брацлава та Ямполя, а відтак втрачалися території Барського, Зв’ягельського, Любартівського, Миропільського, Остропільського та Подністровського полків. Чисельність реєстру обмежувалася 40 тис. козаків. Шляхті гарантувалося право вільного повернення до своїх маєтностей на українських землях, на яких мали бути відновлені дореволюційні повинності підданих. Розв’язання проблеми релігійної толерації та ліквідації унії відкладалося до вального сейму.
В історичній літературі немає повної солідарності щодо того, як оцінювати Зборівський мир. Переважна більшість учених звертає увагу на компромісний характер його постанов, але масштаби цього компромісу розцінювалися по-різному. Так, наприклад, відомий український історик І.Крип’якевич вважав, що через зраду кримського хана до поступок було змушене вдатися власне козацтво, а польська сторона зуміла виторгувати собі порятунок. Натомість, польський дослідник Л.Кубаля трактував її як капітуляцію Яна Казимира перед Хмельницьким, що мала вкрай небезпечні для Польщі наслідки. Сучасні польські дослідники З.Вуйцік, В.Сєрчик та Я.Качмарчик наголошують на тому, що Зборівська угода була компромісом, нетривкість якого усвідомлювали всі сторони, що підписалися під нею. Але водночас, угода була життєво необхідною їм. В.Смолій та В.Степанков, оцінюючи мир 1649 р., акцентують увагу на тому, що він, хоч і перекреслював плани Хмельницького щодо досягнення повної незалежності та демонстрував ненадійність воєнно-політичного союзу з Кримом, разом з тим дозволяв продовжити боротьбу за реалізацію державної ідеї.