Тема 17. Політична комунікація
План
1. Політична комунікація: сутність та основні моделі
2. Основні концепції політичної комунікації
3. Міфи і проблеми взаємодії політиків та ЗМІ – український варіант
4. Структура вітчизняного політико-медіального простору.
5. Атуальні проблеми вітчизняної політичної комунікації

1. Політична комунікація: сутність та основні моделі
Розпочнемо з досить банальної констатації: політична комунікація в Україні відрізняється від політичної комунікації у розвинутих демократіях так само й настільки ж, як і наскільки суб'єкти політичного процесу в Україні, і передовсім політичні партії та вища державна влада, відрізняються від політичних партій і вищої державної влади в так званих розвинутих демократіях.
Коротко політичну комунікацію можна охарактеризувати як процес обміну політичною інформацією в межах певної політичної системи, а також обміну між даною системою і суспільством загалом. У ході цього процесу політичні еліти намагаються сформувати сприятливу для себе громадську думку за допомогою ЗМІ. Отже, учасниками процесу політичної комунікації є органи влади, ЗМІ і "маси", а його суттю – переконування, побудова повідомлень, створення і розповсюдження символів та інтерпретація значень. Таким чином, обсяг поняття "політична комунікація" практично повністю збігається зі значенням терміна “піар” ("паблік рілейшнз") у розумінні українських політичних та бізнес-еліт, хоча, втім, ці поняття аж ніяк не є тотожними.
Якість політичної комунікації визначається рівнем розвитку громадянського суспільства – тобто суспільства, в якому влада залежить від громадян й існує для громадян, а не навпаки. Обмін політичною інформацією на горизонтальному (між членами суспільства та організаціями) та на вертикальному рівні (між різними елементами політичної системи) відбувається тим інтенсивніше, чим вищим є досягнутий суспільством рівень демократії. За цього горизонтальний рівень має набагато важливіше значення, оскільки орієнтований на громадян, за голоси яких і ведеться битва.
Рамки поширення політичної інформації та наявність контролю за її поширенням є одними з основних критеріїв для визначення типу політичного режиму як авторитарного (наявність суворого контролю) або демократичного (інформаційний плюралізм і доступність інформації для максимально широких прошарків населення).
Ідеальна модель політичної комунікації передбачає існування діалогу між "правлячою елітою" та "керованими масами" за допомогою незалежних ЗМІ, в рамках якого:
відбувається рівноправний обмін інформацією про політичний процес та його конкретні прояви;
інформація є точною, повною, достовірною, завершеною, а крім того, може піддаватися перевірці;
утверджуються основні культурно-цивілізаційні цінності, що сповідуються даним суспільством;
інформування про політичний процес грунтується на додержанні основних прав людини та громадянських свобод: свободи політичних та інших переконань, свободи слова та друку, свободи зборів та об'єднань, свободи отримувати і поширювати інформацію;
політична комунікація є не лінійним, односпрямованим вертикальним процесом (від еліт до пасивно сприймаючих мас), а сукупністю різноспрямованих повідомлень, обмін якими ведеться між різними членами громадянського суспільства на горизонтальному рівні та між членами громадянського суспільства і "правлячою елітою" за допомогою прямого та зворотного зв'язку.
Власне кажучи, саме наявність зворотного зв'язку і дає суспільству право вважатися демократичним.
Розвиток теорії політичної комунікації збігся у часі зі становленням інформаційного суспільства. Ще в 1940-х роках американець Гарольд Лассвелл запропонував просту формулу політичної комунікації, елементами якої він визначив джерело інформації, повідомлення, засіб зв'язку, адресата і результат комунікації. Технічно застосування формули Лассвелла до аналізу політичних комунікацій зводиться до отримання відповідей на запитання, хто, що, по якому каналу, кому і з яким результатом повідомив.
Через певний час формула політичної комунікації була вдосконалена Р. Бреддоком, який включив до неї запитання "За яких обставин?" та "З якою метою?".
Подальший розвиток модель політичної комунікації отримала в Клода Шеннона та Вільяма Вівера, які ввели до неї такий елемент, як "передавач", де "повідомлення", відправлене "джерелом", перетворюється на "сигнал", адаптований для передачі відповідним "каналом зв'язку". "Сигнал", перекручений "перешкодами" при передачі, надходить до "приймача", де відновлюється до формату, в якому може бути поданий "адресатові".
За цього "перешкоди" в процесі політичної комунікації, що виникають через безліч "сигналів", які передаються одночасно, нерідко перетворюють політичні комунікації на гру в "зіпсутий телефон". Завдання ускладнюється, якщо "передавач", тобто ланка, де інформація доводиться до формату, необхідного для передачі її каналами зв'язку (тобто ЗМІ), починає "жити власним життям" і вносить додаткові "перешкоди", – особливо зважаючи на те, що "декодування" сигналу, тобто вилучення з нього "значення", здійснюється самим "адресатом".
Усі перераховані вище моделі політичної комунікації є "вулицею з одностороннім рухом", оскільки не передбачають зворотного зв'язку, навіть за того, що в деяких з них береться до уваги фактор "громадської думки".
Вже в 1960-х роках, знову-таки, паралельно з розвитком і масовим поширенням інформаційних технологій та віщальних ЗМІ, з'явилося розуміння необхідності зворотного зв'язку, Це знайшло своє відображення в тому, що поряд з терміном "засоби масової інформації" дедалі частіше почав уживатися термін "засоби масової комунікації". Голландські дослідники Й. Бордвік та Б. ван Каам запропонували такі варіанти моделей політичної комунікації:
модель мовлення (односпрямований вертикальний потік інформації з центру до "мас");
діалогова модель (автономний горизонтальний обмін інформацією у форматі дискусій, (теле)конференцій);
консультаційна модель (індивідуальні користувачі інформацією на периферії замовляють інформацію в центрі й отримують потік відповідей);
реєстраційна модель ("центр" замовляє інформацію в індивідуальних суб'єктів інформаційного обміну й отримує потік відповідей, що збираються до "центрального банку даних", доступ до якого закрито для індивідуальних суб'єктів).
Основними питаннями, що визначають якість комунікації в кожній із цих моделей, є питання контролю за вибором місця, часу й предмета комунікації, а також контролю за збереженням інформації та доступом до неї.
2. Основні концепції політичної комунікації
Існує кілька основних концепцій комунікації. Згідно з концепцією ліберального плюралізму ЗМІ є цілковито незалежними і відіграють роль "сторожового пса" демократії та джерела інформації в державі, в якій влада поділена між конкуруючими політичними елітами. За цього діяльність самих ЗМІ і якість інформаційного продукту, який вони постачають суспільству, контролюються самим суспільством за допомогою ринкових механізмів (іншими словами, суспільство "споживачів інформації" "голосує" за ті чи інші ЗМІ, передплачуючи їх, а ЗМІ, залучаючи якомога більше передплатників, можуть розраховувати на зростання прибутків від реклами та конкурувати з іншими ЗМІ). Самі ЗМІ розглядаються як одна з інституцій влади – "четверта влада", за чого визнається, що на подання новин значний вплив справляють власні погляди журналістів, що зумовлює важливість поваги до норм журналістської етики. В українських політичних реаліях про такий статус ЗМІ зазвичай говорять у майбутньому часі.
На відміну від концепції ліберального плюралізму концепції критичного підходу базуються на сприйнятті влади як непрозорої, концентрованої і домінуючої. Для них характерне скептичне ставлення до задекларованої владою відмови від політичного контролю за ЗМІ з огляду на те, що економічний контроль з успіхом заміняє цензуру самоцензурою. Основними критичними концепціями ЗМІ є:
інструменталізм, у рамках якого ЗМІ розглядаються як інструмент пропаганди та маніпулювання громадською думкою в руках держави або капіталу, тобто їх власників;
структурний детермінізм, що узалежнює зміст новин та інформації в ЗМІ від численних об'єктивних факторів, передусім економічних, ринкових, зокрема високої вартості виробництва медіа-продукту, корпоративного контролю за ЗМІ та їх комерціалізації;
ідеологічна концепція, згідно з якою ЗМІ є "передавачем" поглядів представників владної еліти за допомогою використання усталених наборів штампів, символів, відбору "достойних" новин та нав'язування "масам" власних оцінних суджень;
концепція політико-економічного впливу "інформаційної еліти" на зміст новин;
концепція гегемонії (вона зазвичай асоціюється з іменем лідера італійських комуністів Антоніо Грамші), згідно з якою суть політичної комунікації полягає в досягненні правлячою елітою політичної та соціальної стабільності шляхом переконування суспільства в тому, що її (правлячої еліти) інтереси та ідеологія є загальнолюдськими цінностями і тому мають бути підтримані суспільством. Таким чином, за допомогою ефективної політичної комунікації правляча еліта добивається того, чого неможливо досягти насиллям: суспільство починає сприймати її установки як свої власні цінності, переконання та пріоритети.
Загалом згідно з концепціями критичного підходу роль ЗМІ полягає в поширенні та підтримці домінуючої ідеології. На жаль, нинішній рівень свободи слова та стан ЗМІ в Україні вказують на прагнення власників ЗМІ і тих, хто має контроль над ними, використовувати їх саме в такій якості.
Не потрібен глибокий аналіз наповнення інформаційного простору України, аби зробити висновок, що цій концепції відповідає більшість політично забарвленої інформаційної продукції, присутньої на національному ринку.
На відміну від теорій у реальному суспільно-політичному середовищі існує все розмаїття підходів до ролі ЗМІ та уявлень про цілі, функції і методи політичної комунікації. За цього оптимістичні сподівання (в дусі медіа-центричної теорії "технологічного детермінізму") на те, що моделі комунікації справляють "формуючий" вплив на суспільство, в рамках якого вони функціонують, а поширення інформаційних технологій сприяє зростанню рівня відкритості суспільства, межують з відверто скептичним ставленням до "об'єктивності" журналістики та політичної комунікації (в дусі постмодернізму) – адже якщо світ такий, яким ми його бачимо та сприймаємо, а наше сприйняття є суб'єктивним (як і сприйняття тих, хто створював статтю або сюжет), то суперечки про об'єктивність ЗМІ втрачають будь-який сенс. Таким чином, на передній план політичної комунікації виходить ретельно створюваний імідж, міф.
3. Міфи і проблеми взаємодії політиків та ЗМІ – український варіант
Міфи
1. ЗМІ підривають авторитет політичних лідерів, виставляючи їх у негативному або кумедному світлі.
2. ЗМІ цікавляться лише політичними скандалами.
3. ЗМІ друкують і транслюють лише ту інформацію, за яку їм платять.
Реальні проблеми
1. ЗМІ не виконують своєї основної функції, оскільки переважно розважають, інтерпретують, оцінюють, а не інформують суспільство.
2. Кампанія в ЗМІ, "бренди" та "іміджі" впливають на результати виборів більше, аніж ідеологія, політичні кроки і програми.
3. ЗМІ намагаються самі стати гравцями, захищаючи інтереси своїх власників, а не суспільства, замовчують невигідну для своїх власників інформацію та ігнорують альтернативні думки.
Розглянемо основні рівні впливу на процес політичної комунікації, кожен із яких можна проілюструвати численними прикладами з життя українського суспільства:
рівень впливу ідеології - створення системи цінностей, орієнтирів, символів та оцінних інтерпретацій, а коротше кажучи, суджень про те, що "добре", а що "погано" для суспільства загалом;
рівень впливу політиків, які прагнуть не просто потрапити в поле зору ЗМІ, а "робити новини", спрямовуючи суспільну дискусію та громадську думку в вигідне для себе річище. Діапазон методів "творення новин" - від ефективно працюючої прес-служби, прес-релізів та "новинних" акцій до встановлення особистих стосунків з журналістами, яким "зливається" інформація з потрібними політику акцентами;
рівень впливу концентрації власності і комерціалізації ЗМІ, результатом чого стає скорочення питомої ваги інформаційних та аналітичних програм і домінування розважальних. На відміну від "розвинутих демократій" в Україні даний рівень характеризується втручанням власників (основних акціонерів та рекламодавців) у редакційну політику ЗМІ;
рівень впливу самих ЗМІ, які самі визначають тематику і насиченість поданих новин, а відтак переважна більшість людей залежить саме від новинних ЗМІ, де можна отримати будь-яку інформацію про все, що перебуває за межами їхнього власного практичного досвіду і територіального доступу;
рівень впливу організаційної структури ЗМІ, який відображається в скороченні кількості "власних" новин та домінуванні "ретрансльованих" добірок провідних інформаційних агентств;
рівень особистого впливу журналіста, його переконань, кваліфікації, професійності, готовності додержуватися певних етичних норм;
рівень впливу активної аудиторії є типовим для розвинутих демократій, але він іще не існує в Україні, оскільки в наших реаліях потенційна відмова "споживачів інформації" передплачувати ту чи іншу газету або дивитися той чи інший телеканал не відіграє вирішальної ролі у формуванні редакційної політики даних ЗМІ.
У рамках української політичної системи комунікація між різними її елементами, а також між політичною системою і суспільством загалом, через недостатній розвиток інформаційного обміну між ними зазвичай зводиться до досить обмеженої низки функцій:
передачі "потрібної" інформації фінансово-політико-медіа-групами й окремими "агентами впливу" "Головному читачеві" та "Головному глядачеві" держави;
обміну політичними "попередженнями" між фінансово-політико-медіа-групами через підконтрольні їм ЗМІ;
політичного рекламування "своїх" гравців;
компрометування політичних конкурентів;
"розвідувальних операцій" щодо реакції конкурентів і вищестоящих гравців політичного поля на певні ідеї з метою "прощупування" можливостей і наслідків їх реалізації;
створення відповідного медіа-клімату.
Зі сфери політичної комунікації по-українськи "випадає" функція зворотного зв'язку (якщо не вважати такою "листи читачів" і "листи громадян", які мають звичку з'являтися в потрібний час), а також і механізм публічних дискусій (дебатів, конференцій, слухань, зустрічей тощо) із залученням експертів, представників різних "груп інтересів" та широкої громадськості (так званий деліберативний процес, або консультування з масами з приводу суспільно значущих проблем).
За цього втрачається основний сенс політичної комунікації – створення передумов для творення публічної політики та становлення публічної влади – влади, що користується підтримкою і достатнім рівнем довіри громадян, які складають структуровані соціальні групи (громадянське суспільство), ведуть публічну дискусію про розробку, прийняття й утілення в життя владних рішень, тобто про управління державою. Таким чином, у нас не забезпечується прозорість політичного процесу і політичної боротьби.
В українських реаліях ефективної політичної комунікації практично немає на всіх рівнях:
на рівні партій: у розрізнених партій, які підтримують стратегічну комунікацію всередині своїх структур та між структурами різних рівнів і регіонів, практично відсутня практика вироблення проектів рішень, які приймає партія на національному рівні, в первинних парторганізаціях;
на рівні взаємодії партій і чинної влади: обмін інформацією відбувається між окремими гравцями, а не між інституціями та структурами,
на рівні зв'язку партій і владних структур з громадськістю: те, що в Україні називають піаром, насправді є одностороннім потоком партійної агітації, яка далеко не завжди враховує реакцію громадськості, оскільки зворотного зв'язку не існує.
Кажуть, що політики живуть і діють у режимі міфу, багаторазово озвученого ЗМІ й настільки детально вималюваного ними, що він перетворюється на "реальність", яка й пропонується виборцю. За цього політики та державні діячі від президента до лідера будь-якої з численних партій публічно заявляють, що в нас немає незалежних ЗМІ, оскільки "всі комусь служать", і публічно бідкаються з цього приводу, водночас витрачаючи інколи титанічні зусилля на встановлення контролю або хоча б отримання "гарантованого" доступу до ЗМІ.
Одним із парадоксів українських ЗМІ є те, що, нарощуючи свою впливовість, вони (за поодинокими винятками) стають іще більш вразливими і, як результат, більш залежними.
Звичайно, в період виборчих кампаній швидкість циркуляції та обсяг політичної інформації різко зростає. Проте чи змінюються при цьому якісні характеристики цих потоків? І якщо змінюються, то яким чином і чому?
Як, виходячи з чого і з якою метою формують свої інформаційні стратегії партії та інші гравці політичного поля України? Наскільки широко використовуються опитування та інші методи дослідження громадської думки в умовах, коли зворотний зв'язок не просто ускладнений і нерегулярний, а просто не передбачається? На ці питання поки що немає однозначних відповідей. До слова, публікація в ЗМІ результатів опитувань громадської думки, що зводяться, як правило, до "рейтингів" партій і лідерів, набула такого розмаху і залучила таку кількість раніше не відомих фірм, що Асоціація провідних соціологічних організацій України була змушена закликати до поваги до стандартів професії і попередити ЗМІ та політиків про шкідливість неякісних і фальсифікованих "результатів опитувань".
4. Структура вітчизняного політико-медіального простору.
Очевидно, що власні інформаційні стратегії мають далеко не всі гравці політичного поля. Якщо судити за показником присутності в інформаційному просторі, то в Україні не так уже й багато активних політичних сил. Окрім всюдисущої центральної виконавчої влади та її представників на місцях, які контролюють віповідно центральні, регіональні та субрегіональні державні і напівдержавні ЗМІ, систематичну політичну комунікацію (нехай навіть у скороченому українському варіанті) підтримують лише близько десятка партій. Умовно їх можна поділити на ті, що "контролюють ЗМІ", ті, що "допущені до ЗМІ", та на "відлучену від ЗМІ опозицію".
До першої групи можна віднести лідерів української політичної комунікації:
Найбільш системно сьогодні працює над здійсненням політичної комунікації СДПУ(о). Окрім партійного видання "Наша газета плюс" партія має власне видавництво ("Основні цінності"), а також справляє вплив на роботу низки популярних українських ЗМІ - телеканалів "Тет", "Інтер", "Студія "1+1", газет "День", "Закон і бізнес", "Киевские ведомости". Телеканали "Тет" та УТ-2 регулярно транслюють передачі "Право", "Людина і закон", створені за підтримки партії. Окрім того, один з лідерів партії керує парламентським комітетом з питань свободи слова та ЗМІ.
Лідером медіа-ресурсу в кількісному вимірі можна вважати партію "Трудова Україна", яка не має офіційного партійного видання, але зате контролює низку впливових ЗМІ (ТРК "Ера", телеканали СТБ, ICTV, "Новий канал", регіональні мережі радіомовлення, газети "Кіевскій телеграфъ", "Столичные новости", "Новый век", "Факты и комментарии") і постійно прагне розширити свій вплив. Окрім цього, партія має важелі впливу на політику Національної ради з питань телебачення і радіомовлення. А відтак постійні "медіа-війни" ведуться саме між СДПУ(о) і "Трудовою Україною".
Партія "Демократичний союз" проводить активну інформаційну кампанію, здійснюючи гучні публічні акції, випускаючи у світ власне інформаційне видання "Медіа-простір", а також справляючи суттєвий вплив на журнал "ПіК", телеканали "Гравіс" та "Студія "1+1". "Демсоюз" також підтримує "Радіо "Ностальгія". Слід зазначити, що минулого року партія стала лідером політичної реклами, витративши на неї рекордні для України кошти.
Народно-демократична партія користується для політичної комунікації рештками адмінресурсу, а також видає суспільно-політичну газету "Україна і світ сьогодні" та патронує деякі інформаційно-аналітичні програми на УТ-1.
До другої групи відносяться політичні сили, що посідають суттєве місце в інформаційно-політичному просторі України, проте не мають безпосереднього впливу на процес здійснення політичної комунікації:
Партія "Яблуко", яка проводить інтенсивну саморекламну кампанію, потрапляючи до поля зору преси і публіки завдяки досить неоднозначним акціям, політшоу та заявам, претендує на місце чемпіона політичної реклами. Партія має офіційне видання - газету "Яблуко", заявлений наклад якої становить понад 1,5 млн. примірників, а неофіційним її рупором залишається газета "Бізнес і політика".
Відсутність власних ЗМІ є слабким місцем Партії зелених, що певною мірою компенсується інтенсивною політичною рекламою (від публічних акцій до "гри у виживання", перетвореної на передвиборне телешоу). Варто нагадати, що в передвиборній кампанії 1998 року ПЗУ виявилась одним з найбільш активно рекламованих проектів.
Партія регіонів України теж поки що не має власних ЗМІ, що компенсується наявністю адмінресурсу (а отже, й можливостей використовувати державні, напівдержавні та муніципальні ЗМІ в східній Україні) та медіа-ресурсу партій-партнерів по блоку "ЗаЄдУ", а також частими прес-конференціями і заявами лідерів партії - глави ДПАУ М. Азарова, В. Семиноженка та інших провідних партійців.
Досить часто з'являються на телеекранах і в пресі лідери обох Рухів (НРУ та УНР), присутність яких в інформаційному просторі забезпечується як інформаційними приводами (членством цих партій у блоці Віктора Ющенка "Наша Україна", інтерв'ю лідерів та скандалами, пов'язаними з розколами і діяльністю "третього Руху"), так і власними медіа-ресурсами - газетами "Час", "Слово" (НРУ), "Рух" та "Українське слово" (УНР), а також газетою "Високий замок" та іншими регіональними виданнями Західної України.
До третьої групи відносяться політичні сили, чия присутність в інформаційному полі ретельно контролюється:
Незважаючи на практично відсутній доступ до телебачення СПУ відіграє значну роль у процесі політичної комунікації, передовсім завдяки ролі її лідера О. Мороза в "касетному скандалі" та діяльності опозиції. Друкованим органом СПУ є газета "Товариш". СПУ впливає на редакційну політику однієї з найбільш тиражних газет України - "Сільські вісті", має відношення до видання опозиційної газети "Грані" (в т. ч. її електронної версії) й активно присутня в Інтернеті.
У подібній ситуації опинилась і "Батьківщина", яка попри практично повну відрізаність від телеефіру (за винятком присутності в ньому О. Турчинова в статусі голови парламентського бюджетного комітету) залишається в інформаційному просторі завдяки своїм численним публічним акціям, опозиційності і досить добре поставленій роботі прес-служби. Окрім офіційної газети - "Слова Батьківщини" - партія контролює газету "Вечірні вісті" й активно використовує Інтернет. Ситуація підштовхнула партію до немедійних методів політичної комунікації - наприклад, до проведення кампанії "Від дверей до дверей" і "прямого листування" з виборцями.
Компартія присутня в інформаційному просторі завдяки своїй ролі "дозволеної опозиції", газеті "Комуніст", яку читають в основному активісти партії та аналітики, котрі вивчають політичний процес, а також численним інтерв'ю лідерів партій. У Криму вплив лідера місцевих комуністів і спікера кримського парламенту Л. Грача забезпечує партії потужний медіа-ресурс.
На відміну від Рухів партія "Реформи і порядок" користується меншою прихильністю контролерів доступу до медіа-ресурсу, хоча лідери партії досить часто з'являються на екранах з коментарями (в основному завдяки своїй присутності в парламенті).
Різко обмежений доступ до медіа-ресурсу має блок В. Ющенка "Наша Україна", що вважається однією з його основних слабких сторін. Блок користується підтримкою газети "Україна молода", формально незалежної преси Західної України, а також незаангажованої, але часто досить критичної в своїх оцінках аналітичної газети "Зеркало недели" та опозиційної "Української правди". Інформація про діяльність блоку з'являється переважно в Інтернеті, що й дало поштовх до створення досить неоднозначного "фан-клубу Ющенка", до якого "Наша Україна", як очевидно, має досить віддалений стосунок. Поки що блок та його лідер продовжують жити в режимі раніше створеного міфу, але з наближенням виборів обмеженість можливостей політичної комунікації навіть за наявності значних коштів на рекламу може виявитися руйнівним для їхніх амбіцій чинником - а особливо якщо не буде вироблено ефективної стратегії політичної комунікації для компенсації обмеженого доступу до центральних ЗМІ.
5. Атуальні проблеми вітчизняної політичної комунікації
Новий закон про вибори народних депутатів України неодноразово називали більш прогресивним, аніж закон, за яким обирався чинний парламент, особливо в частині, що регламентує роль ЗМІ. Проте навряд чи доводиться сумніватись у тому, що наявність найпрогресивнішого закону ще не гарантує його виконання. Законопроект про політичну рекламу, що готується до другого читання в парламенті, взагалі здатний різко посилити контроль над ЗМІ й ускладнити й без того складний процес політичної комунікації.
Таким чином, з трьох основних каналів політичної комунікації – через неформальні контакти, через суспільно-політичні інституції та через ЗМІ – більш активно будуть задіяні саме неформальні і неінституціоналізовані форми спілкування.
Середовище політичної комунікації
На тлі дуже високого рівня навіюваності українців, показової для громадян саме посттоталітарних держав (де цей рівень сягає понад 90%), проявляються основні особливості середовища, в якому здійснюється політична комунікація: невміння сприймати пропаганду критично і нездатність відрізняти її від інформації, готовність сприймати владу і миритися з її очевидними зловживаннями тільки тому, що вона влада, та схильність поступатися адміністративному тиску. Дані особливості нинішнього стану суспільства і визначають якість політичної комунікації.
Відтак усі проблеми вітчизняної політичної комунікації можна спрощено звести до таких параметрів:
1) влада закрита від громадян і представляє лише саму себе (для прикладу досить запитати лідерів політичних партій, чиї інтереси вони представляють), а отже, посадові особи, організації, партії не зацікавлені в наданні громадянам повної інформації про свою діяльність;
2) влада загалом, окремі посадові особи і політики чинять тиск на ЗМІ, використовуючи широкий арсенал засобів – від недосконалості законодавства і відсутності справді незалежної судової влади до "підгодовування" і погроз;
3) самі ЗМІ часто не зацікавлені в оприлюдненні отриманої ними інформації;
4) суспільство загалом пасивно сприймає інформацію в ЗМІ про зловживання влади. Яскравим приклад цьому є те. що навіть "справа журналіста Гонгадзе" і "касетний скандал" не змогли сколихнути громадськість;
5) немає усвідомлення необхідності комунікації між політичним "класом" і суспільством, а відтак її стратегії і механізмів, що можна охарактеризувати як своєрідне "відокремлення суспільства від держави".
Політична комунікація в Україні має ще одну особливість – українці продовжують демонструвати немислиму для громадянського суспільства "толерантність" до попереджень про можливі (і вже наявні) порушення законодавства загалом і законодавства про забезпечення свободи слова зокрема.
Більшість інформаційних матеріалів у ЗМІ про політику зводяться до того, хто і чому приєднався (або не приєднався) до певного блоку, як і між ким діляться місця у виборчих списках, скільки адміністративного ресурсу контролює те чи інше політичне утворення і наскільки близьке воно до "Головного політика" України. Виборцям же, щоб отримати більш-менш повне уявлення про те, що ж насправді відбувається в державі і чому відбувається так, а не інакше, доводиться щодня проглядати як мінімум чотири-п'ять газет і дивитися новини в подачі принаймні трьох каналів. Йдеться, звичайно, про тих виборців, які мають бажання і можливості розібратися в поточній політичній ситуації.
Як реагує суспільство на спроби здійснення політичної комунікації, що робляться різними політичними гравцями?
Процес політичної комунікації значно ускладнюється тим, що лише приблизно 20% українських виборців регулярно читають газети, натомість 80% – отримують інформацію практично виключно за допомогою телебачення (що й визначає вибір ТБ у ролі основного засобу донесення політичної інформації до потенційного виборця). За результатами соціологічних опитувань, переважна більшість виборців отримували інформацію про парламентські вибори 1998 року та президентські вибори 1999 року з телепередач.
Рівень довіри до ЗМІ залишається досить низьким. Згідно з результатами опитувань, проведених у першій половині 2001 року фірмою "Соціс" і фондом "Демократичні ініціативи", їм довіряють 22% опитаних і не довіряють 18%. Показово те, що такий невисокий рівень довіри до ЗМІ тим не менше ставить їх у ряд інституцій, що користуються найбільшою довірою українців.
Усе сказане вище з приводу якості політичної комунікації по-українськи можна проілюструвати двома показовими прикладами.
Приклад перший: Міжнародний фонд "Відродження" нещодавно не зміг знайти хоч одну телекомпанію, що бажала б отримати грант (!) на трансляцію передвиборних телевізійних дебатів на умовах гарантованого рівного доступу до телеефіру для всіх партій і блоків, включаючи соціалістів та ФНП, які очолюють відповідно опозиційні до президента Л. Кучми О. Мороз і Ю. Тимошенко. Вірогідно, в пам'яті телевізійників ще надто свіжі спогади про "негаразди", що супроводжували спроби проведення теледебатів між кандидатами в президенти України восени 1999 року…
Приклад другий стосується ставлення "комунікаторів" до суспільства як до малограмотної сірої маси. У нещодавньому інтерв'ю газеті "День", опублікованому напередодні виходу в ефір нової програми "Подробно с Дмитрием Киселевым", автор твердив, що "людям потрібен помічник, аби розібратися в тому, в чому розібратися складно", оскільки "західна журналістика займається відтворенням цінностей, а ми мусимо займатися їх виробництвом на випаленій землі, що залишилася після морального кодексу будівника комунізму"…