Міністерство освіти України
Національний університет водного господарства та природокористування
Кафедра політології, соціології і права
Реферат на тему:
« Політична влада в сучасній Україні »
План
Вступ
1.Політична влада в сучасній Україні.
2.Характеристика політичної влади в сучасній Україні.
3.Особливості політичної влади в сучасній Україні.
Висновок.

Вступ
Поняття «влада» має багато сенсів і різноманітних підходів до їх розуміння.
У вітчизняній літературі влада розуміється у трьох значеннях:
1) як відносини командування і підпорядкування у суспільній групі, державі й суспільстві,
2) як вольовий елемент, який виражається у здатності одних суб'єктів нав'язати волю іншим суб'єктам з допомогою примусу і переконання, підпорядкувати їх своїм інтересам,
3) як інститут, тобто організована установа, здатна забезпечити єдність дій і усталений порядок у суспільних відносинах.
Влада за її застосуванням у суспільних сферах, а також засобами впливу поділяється на: економічну (владу менеджерів, власників), духовну (владу релігійних ієрархів, містиків, магів), інформаційну (владу науковців, експертів, засобів масової інформації), політичну, адміністративну, військову.
Політична влада включає державну владу, владу органів самоврядування, владу партій і груп тиску, владу політичних лідерів, засобів масової інформації. Центральною у політичній владі є влада державна. Специфіка державної влади полягає в тому, що, по-перше, вона здійснюється спеціальним, відокремленим від решти суспільства апаратом, по-друге, є реальною на території, на яку поширюється державний суверенітет, по-третє, володіє монополією на прийняття законів, а також вжиття у разі необхідності засобів інституціалізованого примусу. При цьому слід додати, що політична влада може поширюватися і за межі компетенції державних органів. Скажімо, влада політичної опозиції або мафіозних структур може бути значно впливовішою в суспільстві, ніж офіційна державна влада.
Політика і економіка досить тісно переплітаються між собою, і суттєво впливають одна на одну.
Політика держави поширюється звісно і на економіку, звідси і поширене вживання словосполучення “економічна політика”. В свою чергу, економічний стан держави так чи інакше може впливати на політичні тенденції тої чи іншої держави. Нині в Україні відбувається двоєдиний процес становлення громадянського суспільства, в якому вбачаємо своєрідне змагання між його двома сторонами: політичною і економічною. Третя сторона — духовна — завдяки національній ідеї, релігії, свободі утверджується швидше: люди, вивільнившись із обіймів тоталітаризму, вимагають громадянських чинників для власного самоутвердження.
1.Політична влада в сучасній Україні
У межах СНД Україна за роки незалежності набула іміджу найбільше стабільного і позбавленого серйозних внутрішніх конфліктів держави. Це досягнення постійно фігурує в програмних виступах вищих керівників і використовується як свідчення реалізації визначеної державної стратегії. Лідери національно-демократичних сил теж охоче звертаються до ідеї суспільної згоди, що, притаманні національної ментальності. Взагалі внутрішня стабільність України офіційно подається і переважно сприймається як ознака "європейності", цивілізованості і застава успішних суспільних перетворень.
Що стосується структури влади, то її особливістю є неоднорідність при однотипності, цілісності, наявність внутрішньої боротьби і, одночасно, корпоративність, спроможність до ідейних метаморфоз, поступкам між носіями різноманітних поглядів і представниками різноманітних угруповань. Є всі підстави говорити про існування в Україні розгалуженої і міцної партії влади, спроможної обслуговувати інтереси різних груп номенклатури за рахунок колективної експлуатації ресурсів країни. А що стосується політичних сутичок і сутичок, що спостерігаються сьогодні в Україні, то вони відбуваються не в зв'язку з кардинальними змінами в самій системі влади, а скоріше в зв'язку з перегрупуванням, ротацією інтересів тих або інших підзагонів політичної еліти, пов'язаних із процесом перерозподілу влади і власності.
Однак і політика і економіка – окремо виділені течії суспільного життя, які мають своє керівництво, свою владу. І політична, і економічна влада України мають свої складові елементи і свої структурні підрозділи.
Політичні влада складається з політичних інститутів – важливих джерел соціальних і політичних змін, які створюють багатоманітність каналів політичної активності, формують альтернативи соціального і політичного розвитку.
Ведучим інститутом політичної системи і влади, відповідно, є держава – джерело права і законів, яка організує життя суспільства і діяльність самої держави. Держава виразник інтересів і волі економічно домінуючого класу, оберігає його домінуюче положення в суспільстві, охороняє умови використання всіх ресурсів: людських, матеріальних, природних в інтересах розвитку суспільства і т.п. Держава усіх часів і типів характеризувалася рядом стійки, загально історичних прикмет і функцій: обов’язкове формування керуючих сил на тій чи іншій соціальній і класовій основі, процес, який в сучасних умовах має тенденцію демократизації.
Також в політичній владі важливе місце посідають політичні партії, масової суспільні організації і рухи, групи інтересів. Саме ці сили зумовлюють нормативно-регуляторну сферу в структурі політичної системи, а ті в свою чергу впливають на інші напрямки діяльності суспільства, в тому числі і економіки.
Що стосується розподілу влади, то перш за все слід згадати, що для характеристики статусу кожного з вищих органів сучасної держави визначальними є поняття форми державного правління. Форма правління - це спосіб організації влади, зумовлений принципами взаємовідносин вищих органів. При цьому вихідними є взаємовідносини між парламентом, урядом і главою держави. Зміст їх взаємовідносин в тій чи іншій мірі відбиває ідеї розподілу влад. Ці ідеї, відомі ще з ранніх часів, у найбільш чіткому викладі були сформульовані французьким просвітителем і правознавцем XVIII ст. Шарлем Монтеск`є. Його вчення відіграло помітну роль у становленні сучасної політико-правової думки і суттєво вплинуло на розвиток державних інститутів і у новий період світової історії.
Монтеск`є розрізняв три влади - законодавчу, виконавчу, судову - і стверджував, що в умовах свободи неприпустиме поєднання цих влад і здійснення їх однією особою або одним органом. Таке поєднання, на його думку, як звичайно призводило до сваволі. Тому Монтеск`є вважав за необхідне, щоб зазначені три влади здійснювались різними органами. Водночас він визнавав розподілені влади в принципі рівнозначущими і серед них не виділяв жодної, яка б наділялась якістю верховенства по відношенню до інших влад. Розвиваючи своє вчення про розподіл влад, Монтеск`є висунув положення про необхідність їх взаємодії і взаємної зрівноваженості. Він писав про таку взаємодію влад, за якої останні стримують одна одну і узгоджено просуваються до спільної мети. При цьому Монтеск`є вказував на неможливість практичного розмежування їх настільки, щоб це зовсім виключало втручання однієї влади в діяльність іншої.
Що ж слід відносити до економічної влади? Безперечно – на верхівці як політичної влади та і економічної влади стоїть президент держави. Наступною сходинкою до економічної влади можна відносити всі ті ланки влади, які так чи інакше впливають на роботу і визначають основні напрямки руху галузей народного господарства (парламент, міністерства, комісії по народногосподарських напрямках тощо). Однак не тільки економічна влада зумовлює економічну політику держави, тут мають причетність і політичні влади, які так чи інакше зумовлюють форму правління, форму власності виробництва, землі тощо. Тому ці гілки влад сильно переплітаються, коли питання торкається саме економіки держави, її розвитку і вдосконалення.
Сформульоване Монтеск`є вчення про розподіл влад заклало підвалини конституційного принципу, котрий був визнаний в державно-правовій теорії і практиці ряду країн вже наприкінці XVIII ст. Найбільшою мірою це вчення було сприйнято творцями конституції США 1787р., чинної й до сьогодні. Ідеї розподілу влад були покладені в основу її тексту і відповідної організації державного механізму, хоча в самому конституційному тексті словосполучення ”розподіл влад” не використовувалось. Юридична форма закріплення ідей розподілу влад тут має вигляд функціонального визначення кожного з вищих органів держави (конгресу, президента, верховного суду) як органів, котрі здійснюють відповідно законодавчу, виконавчу і судову владу.
Саме така форма закріплення ідей розподілу влад стала найпоширенішою в конституційній практиці країн світу. Лише у виняткових випадках розподіл влад прямо проголошується в конституційних законах.
Сучасна характеристика розподілу політичних і економічних влад у розвинутих країнах спирається на різні тлумачення їх змісту. Ці тлумачення суттєво відмінні, і їх можна пов`язати з існуючими формами державного правління та форм власності. Більше того, різні тлумачення розподілу влад знаходять своє втілення в різних формах правління та власності і відбивають сам факт існування таких форм.
Традиційне тлумачення розподілу влад передбачає майже ізольованість кожної із них, відсутність між ними широких і тісних функціональних взаємовідносин. Відповідне тлумачення визнає розподіл влад як жорсткий. Воно пов`язане з особливостями такої форми правління, як президентська республіка, і найбільш наближене до вчення Монтеск`є. На практиці жорсткий розподіл влад, по суті, спричиняє конкуренцію вищих органів держави, насамперед органів законодавчої і виконавчої влади, Особливістю практичної реалізації ідеї жорстокого розподілу влад є доповнення у вигляді стрункої системи так званих стримувань і противаг. У межах цієї системи створено структуру взаємодій і взаємообмежень вищих органів держави, а звідси - трьох розподілених влад. Класичною вважається система стримувань і противаг, встановлена за конституцією США.
Поширеним є й інше тлумачення розподілу влад, за яким останні повинні тісно співробітничати і навіть переплітатись. Таке тлумачення відповідає природі парламентарних форм правління. Більш того, в країнах з такими формами правління поняття розподілу влад піддається корективам або навіть заперечується. Багато теоретиків не бачать необхідності у жорсткому розподілі влад. Вони посилаються на притаманне практиці цих країн явище - часткове злиття або часткове розділення функцій органів законодавчої і виконавчої влади, яке призводить до так званого змішування влад.
Як наслідок, конституційна практика встановлює положення, котре іноді називають “частковим злиттям персоналу”: членами уряду можуть бути тільки депутати парламенту. Іншими словами, одна і таж особа бере участь у реалізації як законодавчої, так і виконавчої влади. Такий стан передбачається конституціями переважної більшості країн із парламентарними (парламентарно-монархічною й парламентською - республіканською) формами правління, а також із змішаною республіканською формою. Він аж ніяк не відповідає вимогам жорсткого розподілу влад, які, навпаки, передбачають неприпустимість поєднання депутатського мандата і членства в уряді.
Реалії державно-політичного життя цілого ряду країн з парламентарними формами правління спричинили намагання відійти в конституційній теорії від самих ідей розподілу влад і призвели до фактичної відмови від відповідної термінології. Тут широко визнані концепції “дифузії”, “розпорошення” державної влади. Згідно з оцінками авторів цих концепцій, владні повноваження здійснюються багатьма і різними органами та посадовими особами, між якими далеко не завжди можна провести чітку грань за функціональними ознаками. І чим більше органів здійснюють ці повноваження, тим менша ймовірність монополізації влади, тим вужчі можливості для свавільного правління.
На думку прибічників таких концепцій, кожний з державних органів має забезпечувати взаємні стримування і противаги. При цьому зміст стримувань і противаг трактується нетрадиційно. До них як звичайно відносять колегіальний характер уряду, двопалатність парламенту, порядок взаємовідносин між урядовою партією і опозицією, баланс між органами центрального і місцевого самоврядування тощо. Таке трактування стримувань і противаг пояснюється тим, що вони вже давно розглядаються не тільки з позицій необхідності запобігти надмірній концентрації державної влади і збалансувати її вищі ланки, а й забезпечити стабільність і сталість у функціонуванні всіх найголовніших державних інститутів та політичної системи в цілому.
Ідеї розподілу влад відомі конституційній теорії країн із змішаною республіканською формою правління. Наприклад, сучасні французькі конституціоналісти нерідко висловлюються на користь жорсткого розподілу влад. Проте, намагаючись пристосувати ці ідеї до існуючих у країні державно-політичних реалій, деякі з них пропонують уточнити поняття законодавчої і виконавчої влади. Функції уряду при цьому не зводять тільки до виконання законів. Навпаки, на думку відповідних авторів, єдина урядова , або управлінська функція певною мірою вбирає в себе законодавчу функцію. Це призводить до того, що остання більше не ототожнюється з діяльністю парламенту.
Економіка держави – це сукупність суспільно-виробничих відносин. Керування нею відбувається системою державних органів, які в сукупності утворюють механізм держави. Якщо в тій, чи іншій державі політична влада належить конкретній партії, то весь економічний розвиток держави може бути зумовлений ідеологічним уподобанням даної політичної сили. Якщо ж це демократичне суспільство, в якому немає домінування однієї політичної сили, економічний розвиток визначається планами і законами, які розробляє парламент (або орган - аналог парламенту). Подальше впровадження рекомендацій, реформ і т.п. здійснюється через систему міністерств та інших органів народного господарства, які вже на місці доробляють і вдосконалюють нові накази та пропозиції вищестоящих органів.
Політична влада у більшості випадків опосередковано впливає на економічний стан у державі, однак вона безпосередньо впливає на дії економічної влади держави, яка в свою чергу, безпосередньо втручається в економічне життя держави.
Однак в такій залежності є певна небезпека. Якщо політичні сили беруться відстоювати свої інтереси, свою ідеологію через економічні негаразди в державі, штучно пригнічують економічний розвиток, щоб опинитися на верхівці влади політичної і очолити державну структуру, тоді економіка може розвиватися за парадоксальним сценарієм, доводячи економічні явища до абсурду чи повного краху.
Тому варто, щоб жодна з політичних партій не мала змоги надміру впливати на економічну владу, на економічний стан в державі, підкоривши його своїм суто політичним інтересам.
2.Характеристика політичної влади в сучасній Україні
Конституція України визначила правові межі державного примусу щодо суспільства і громадян. Однак через недосконалість інститутів судового й несудового захисту прав громадян, особливо в частині процесуальних процедур, а також незрілості громадської культури, державного монополізму в інформаційному просторі, влада часто вдається до не правових засобів примусу: неконституційних домагань, шантажу, підкупу, бюрократичних зволікань у вирішенні тієї чи іншої справи, репресивних переслідувань та ідеологічних маніпулювань громадською думкою (формування вигідних для влади стереотипів, дискредитація людей, незручних або небезпечних для її панування).
Крім цього, слід сказати, що подібні форми примусу поширюються на всі владні відносини, у тому числі й на політичні.
Що стосується легітимності влади в Україні, то слід визнати, що вона тільки частково відповідає своїй суті у її різних модифікаціях.
Легітимність традиційного виду в Україні здебільшого має у своїй основі ті ментальні й поведінкові настанови, які споріднені з комуністичними і націоналістичними традиціями. Одна частина громадян довіряє лише тій державі, яка можлива з відновленням нового Союзу, друга — пов'язує свій успіх з національною державою, вважаючи, що нинішня держава не є національною, оскільки нею управляють «антиукраїнські сили», третя — сподівається на можливість появи такої держави, яка б поєднувала національні державні традиції з сучасним цивілізованим державотворчим ідеалом.
Етатистський синдром характерний для ментальності, значної частини населення (особливо старшого покоління), з розподілом на «державників-патріотів» і «антидержавників-космополітів», з прагненням єдиної державної ідеології, з акцентом на пріоритет розбудови держави над реформістськими процесами, що на практиці призводить до громіздкого зростання державного апарату, паразитичного збагачення державного чиновництва. В силу цієї обставини привабливим стає ідеал держави в минулому і відраза до держави сучасної.
В Україні слабо виражена легітимність харизматичного виду на національному рівні, оскільки немає такого лідера, який мав би підтримку в усіх регіонах України, серед різних соціальних груп і політичних організацій.
Найвищу харизматичність має Президент в силу свого конституційного статусу, який дозволяє йому більш раціонально і оперативно реагувати на складні проблеми перетворень. Однак ця харизматична легітимність нетривка і охоплює незначну частину населення. Сьогодні в Україні ще не визрів грунт для такої особи, котра на вершині влади буде наділена харизмою реформатора (як Ш. де Голль у Франції, К. Аденауер у Німеччині, К. Менем у Аргентині, А. Фухіморі в Перу).
У сьогоднішній Україні, особливо на початку державного відродження, досить помітною була харизматична легітимність регіонального, тимчасового характеру, яка швидко розвіювалася, як тільки ці політики з опозиціонерів сідали у владні «крісла». Національно-патріотична легітимність має неоднаковий вираз у різних регіонах України. Якщо в Західній Україні ця легітимність домінує, то в Центральній і Південній Україні вона не набула ще масового поширення. Крім цього, ця легітимність зводиться лише до етнокультурних традицій. Тобто політика сприймають в масовій свідомості як такого, що говорить українською мовою, шанує національні звичаї, був репресований в радянські часи, є активним речником сьогоднішнього національного відродження, але не беруть до уваги його колишні й теперішні ділові заслуги та моральні якості.
Соціально-евдемонічна легітимність, яка сягає корінням у радянський патерналізм, сьогодні в Україні найбільш виражена з мінусовим відтінком. Адже криза довіри до влади Здебільшого, Генує через її нездатність забезпечити добробут населення.
Сучасні цивілізовані форми легітимності влади, такі як правничо-раціональна, раціонально-цільова, на засадах участі, починають тільки формуватися внаслідок кризи цінностей національного романтизму і бюрократичного прагматизму у цінності індивідуалізму й солідаризму, відстоювання своїх громадських прав.
Правничо-раціональна легітимність ще не сформувалася, оскільки нова Конституція лише створила грунт для неї. але влада і громадяни ще не звикли взаємодіяти в правовому полі. Спокуса порушувати Конституцію з боку вищих органів влади створює прецедент зневіри до правових регуляторів, підриває правничо-раціональну легітимність.
Легітимність на засадах участі зазнає глибокого переосмислення, оскільки попереднє уявлення про «нашу» і «чужу» владу мало ілюзорну основу. Спочатку громадяни думали, що тільки «чужа» влада відчужена від громадян, а «своя», національна, буде дбати про них. У даний час значна частина населення розчарувалася у владі й можливостях впливати на неї з метою покращення життя і поринула у сферу розв'язання проблем власного виживання. Однак певна частина вважає, що активна участь громадян у політичних процесах є запорукою вдосконалення механізмів влади.
Раціонально-цільова легітимність також тільки формується, оскільки раніше владу оцінювали не за її спроможністю ефективно управляти, а за різними ідеологічними символами (патріотична, космополітична, українська, національна і т. ін.). Оцінка влади та її представників за конкретними справами є основою подолання політичного шахрайства і шарлатанства.
За рівнем публічності влада в Україні напівприхована, з високим ступенем криптократїі. Оскільки 50—60 відсотків економіки України перебуває в тіньовому секторі, то, очевидно, таке співвідношення існує і у владних сферах. Тіньова економіка, яка певною мірою є мафіозною, виникла не тільки в силу закономірностей складних суспільних трансформацій перехідного періоду, але здебільшого є породженням союзу між центральними, регіональними і транснаціональними владними структурами, тіньовим бізнесом і кримінальними елементами. Такий симбіоз можливий на взаємовигідних тіньових розрахунках. Скажімо, регіональна владна група патронує певні «свої» комерційні структури шляхом надання їм вигідних умов (податкових, кредитних, підтримки їх монопольного становища на ринку), а вони у свою чергу підтримують тіньовими доходами владу.
Для прикриття злочинних дій і розправи з конкурентами використовуються кримінальні елементи. Те ж саме існує і на рівні центральної влади, а також у сфері міжнародних відносин. Причинами існування таких груп є:
1) слабкі механізми контролю над виконанням, бюджету і використання бюджетних коштів і міжнародних кредитів;
2) збереження за державною власністю значної переваги у стратегічних галузях економіки;
3) недоступність інформації про авторство законів і підзаконних актів, а також про результати голосувань депутатів різних рівнів;
4) монополізм держави в інформаційному просторі;
?) наявність привілеїв у державної бюрократії порівняно з іншими верствами населення, відсутність правових норм про опозицію і соціальне партнерство;
6) відсутність жорстких норм і спеціалізованих структур у боротьбі з корупцією;
7) партійна неструктурованість влади, незрілість інститутів цивілізованого громадянського тиску на владу.
Якщо аналізувати владу на рівні інституціолізованих суб'єктів, то треба сказати, що їх недоліком є величезний обсяг повноважень державних органів у соціально-економічній сфері, невизначеність правових меж політичної і адміністративної, державної і самоврядної компетенції, застарілі механізми контролю і координації, а також трудової мотивації управлінського апарату. Внаслідок цього проходить жорсткий процес боротьби за владу між інституціолізованими суб'єктами на всіх рівнях політичної системи, оскільки влада в даний час дає можливість розподілити власність, матеріальні й фінансові ресурси.
Отже, нечіткість правових меж компетенцій між органами державної влади і місцевого самоврядування, застарілі механізми трудової мотивації державної бюрократії, великі можливості владних структур у розподілі власності, матеріальних і фінансових ресурсів сприяють політичній нестабільності, відчуженості влади від суспільства. Державна влада в Україні є занадто централізованою, оскільки питання правового розмежування компетенції між органами державними, органами самоврядування, бюджетної і податкової систем ще не вирішено остаточно.
3.Особливості політичної влади в Україні.
Серед групових суб'єктів політики найбільший вплив на державну владу мають колишні номенклатурні угруповання, які маючи старі зв'язки, а також доступ до матеріальних і фінансових ресурсів, часто використовують владу для своїх корисливих цілей. Номенклатурні угруповання можна умовно розділити на «старі» («напівфеодальні»), не спроможні діяти в ринкових умовах, і «нові» («пробуржуазні»), що завдяки державному протекціонізму нагромадили величезний капітал і готові працювати в ринкових умовах.
На рівні державної влади, якщо розглядати цей процес з конфліктологічної точки зору, названі групи представлені · ідеологіями лівих і центристів. Груповий вплив на владу з боку середніх і дрібних підприємців, а також працівників культурно-соціальної сфери і державного сектора слабкий. Ці категорії, не маючи організаційного досвіду, а також сучасного розуміння боротьби за владу, не оформилися ще у цивілізовані групи тиску, їхні протести носять спорадичний характер, проявляються лише в ситуаціях екстремально-невигідних для них, тобто вони не вміють заздалегідь попереджати" небажані для них наслідки нормотворчої діяльності, а лише постфактум на них реагують.
Феномен особистої і групової влади в Україні проявляється більш рельєфно, ніж влади інституціолізованої. Група намагається підпорядкувати існуючий інститут своїм інтересам, а лідер — інтереси групи особистим. Так, наприклад, у процесі інституціоналізації партій керівне ядро формується, як правило, на базі цінностей інтересів лідера, а партійна маса вже пристосовується до вироблених правил лідером і керівною групою. Бувають також випадки, коли група висуває на арену такого лідера, який найбільш повно відповідає її намірам.
Сутність особистої влади в Україні здебільшого проявляється як влада мітингового вождя («борця за народні інтереси») або, як влада господарника («дбайливого батька»), котрий, турбується про народні інтереси. Ці види особистої влади ґрунтуються на люмпенізованих патерналістських стереотипах. У таких випадках особиста влада, як правило, ґрунтується на мафіозному принципі особистої відданості «батьку» і його батьківської турботи про своє оточення, а не на високому авторитеті лідера, його вмінні створити політичну команду, здатну у відкритій конкурентній боротьбі здобути перемогу.
За джерелами формування політична влада в Україні де-юре є демократичною, а де-факто — корпоративно-клановою. Клани — це об'єднання за родинними, дружніми, земляцькими відносинами, які намагаються реалізувати дещо відмінні (як правило, мафіозні) від організаційних цілей інтереси. Кожна політико-владна структура незалежно від того, партійна вона чи державна, має декілька кланів, які конкурують між собою в умовах закулісної боротьби, і лише при певній кризі цієї владної структури на поверхню спливає справжній стан її між кланових відносин. В умовах недорозвинутості політики як діяльності, незрілих форм цивілізованої партійної конкуренції й громадської активності, посиленої олігархізації всіх політичних структур домінують олігархічні, а не демократичні джерела формування й розподілу влади.
За новою Конституцією державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу й судову. Великим досягненням конституційного процесу є закріплення в Конституції прерогатив судової влади, які виражені в такому:
1) висока питома вага судово-юридичних установ у формуванні органів судової влади; з 18 членів Конституційного Суду — 6 призначаються з'їздом суддів; з 20 членів Вищої ради юстиції — 14 представлено юридичними організаціями, 11 — призначено з'їздом суддів, адвокатів, працівників вищих навчальних закладів, всеукраїнською конференцією працівників прокуратури, 3 — Голова Верховного Суду України, Міністр юстиції України, Генеральний прокурор України — входять за посадою; голови вищих судових інстанцій (Конституційного Суду і Верховного Суду) обираються на їх пленарних засіданнях;
2) конституційний контроль судової влади за актами законодавчої й виконавчої влади;
3) судово-правовий контроль за діяльністю суддів та кадровою політикою через Вищу раду юстиції, суди апеляційних і касаційних інстанцій, вищі органи спеціалізованих судів;
4) наявність спеціалізації судів;
5) наявність суддівського імунітету;
6) проголошення демократичних засад судочинства;
7) закріплення в державному бюджеті окремої статті видатків на судову владу;
8) узаконення суду присяжних.
Однак проголошені конституційні принципи судочинства й судоустрою можуть забезпечити реалізацію самостійної, сильної судової влади як гарантії прав і свобод громадян лише внаслідок здійснення судової реформи, для якої Конституцією відведено термін 5 років. Вони мають, у першу чергу, торкнутися проблем законодавчого оформлення спеціалізації судів (із виділенням окремого адміністративного, кримінального, цивільного й соціального судочинства), Вищої ради юстиції, апеляційних судів, суду присяжних, а також жорстких санкцій за неповагу до суду та невиконання судових рішень. Прерогативи інших гілок влади буде розглянуто в наступних розділах.
Конституція створила правові основи не тільки для розподілу влади, але й для функціонування механізму противаг і стримувань між ними, який виявляється в такому: взаємне вето президента й парламенту на нормативні акти, судовий контроль за конституційністю актів державної влади, припинення повноважень президента шляхом імпічменту, розпуск президентом парламенту, спільне формування президентом, парламентом і судово-юридичними установами судової влади, підзвітність, і підконтрольність уряду президенту, і парламенту (парламентський контроль за діяльністю уряду й виконанням бюджету).
Однак названі механізми противаг і стримувань виявилися недостатньо ефективними для збалансованих дій вищих органів державної влади в перехідний період. У політологічній і юридичній літературі існують думки щодо недоліків даного механізму, суть яких зводиться до такого:
1) складна процедура імпічменту, яка заздалегідь нездійсненна;
2) недостатній механізм розпуску Верховної Ради, який потребує вдосконалення в частині відносин між урядом і парламентом у бюджетній політиці та виконанні урядової програми;
дуалізм виконавчої влади, який не передбачає відповідальності президента й парламенту за дії уряду, але допускає вплив цих інститутів на формування уряду та його політику.
Висновок
Влада в Україні є напівприхованою, з мафіозними каналами розподілу ресурсів (матеріальних, фінансових, інформаційних), з високим ступенем корумпованості владних структур, з поєднанням правових і насильницьких форм примусу, з дуже низьким ступенем легітимності загалом, і зокрема, тих видів легітимності, котрі є визначальними в сучасному цивілізованому світі. За джерелами формування влада в Україні є корпоративно-клановою, олігархічно-демократичною, поділеною на законодавчу, виконавчу і судову, з недостатньо оформленим юридично механізмом стримувань і противаг.
Використана література:
Політологія. Підручник / Під ред. Андрущенка. – Харків, 1998.
Політичний словник. – К., 2000.
Андрієнко І.С. Політика і економіка. – К., 2001.
О. В. Лазаренко, О. О. Лазаренко. Теорія політології. - К., Вища школа. 1996.
Основи політології. - К., «Либідь». 1990.
Рябов С.Г.Державна влада: проблеми авторитету і легітимності.-К.1996.
Пушкарева Г.В. Власть как социальный інститут.// Соціально –политический журнал.-1996.-№2.
Философия власти./ Под редакцией В.В.Ильина.-М., 1993
Энтин Л.М. Разделение властей. Опит современных государств.-М.,1995.
10.Вебер М. Избранные произведения.- М.,1990.