64. Основні поняття гендерної соціології.
Гендерна соціологія — галузь соціології, що вивчає закономірності диференціації чоловічих і жіночих ролей, статеві відмінності на всіх рівнях та їх вплив на людське існування, співіснування, на особливості соціальної організації, специфіку чоловічої та жіночої соціальних спільнот.
До категоріального апарату гендерної соціології, крім згадуваного поняття «гендер», належать:«стать», «фемінність», «маскулінність», «андрогінність», «сексизм», «біархат», «патріархат».
Поняття «гендер» означає соціальне очікування від представників кожної статі.
Але, на відміну від поняття «стать», воно стосується не біологічних особливостей, за якими різняться чоловіки та жінки, а соціально сформованих рис. Тобто якщо зі статтю пов'язані лише фізичні відмінності будови тіла, то з гендером — психологічні, соціальні, культурні відмінності між чоловіками та жінками. Відповідно поняття «стать» охоплює комплекс репродуктивних, поведінкових, тілесних, соціальних характеристик, які визначають індивіда як чоловіка чи жінку.
Не пов'язані з біологічною статтю поняття «маскулінність» та «фемінність». Вони позначають відмінні психологічні характеристики, історично сформовані особливостями культури певного суспільства. Маскулінність асоціюється з активністю, незалежністю, самовпевненістю, а фемінність — із залежністю, несміливістю, сентиментальністю.
Термін «сексизм» (лат. sexus — стать) був запроваджений феміністами за аналогією з расизмом і означав систему установок, що виправдовують соціальну нерівність жінки посиланням на корінні вади (хиби) жіночої природи, нібито нездатної до соціальної творчості. У наш час термін «сексизм» набув більш широкого значення і вказує на дискримінацію за статевими ознаками як жінок, так і чоловіків.
На початку 90-х років XX ст. професор соціології Сільвія Волбі (США) дала визначення поняття «патріархат» як системи взаємопов'язаних соціальних структур, за допомогою яких чоловіки пригнічують та експлуатують жінок. У зв'язку з цим категорія «патріархат» є однією з найуживаніших у фемінізмі, одна із представниць якого американка К. Міллет вважає, що патріархальними були всі історичні цивілізації. Адже під орудою чоловіків завжди були армія, індустрія, технологія, освіта, наука, політика і фінанси — усе, з чого складається влада. Сучасні суспільства теж патріархальні, відрізняються лише ступенем та особливостями соціальної нерівності, зумовленої соціальним статусом чоловіків і жінок, тобто гендерних нерівностей. На відміну від патріархату, біархат є формою суспільного устрою, за якого чоловіки та жінки мають рівне становище в суспільстві. Він тісно пов'язаний з гендерною симетрією (сукупністю уявлень про споконвічну рівність людей).
65. Гендерні ролі і проблеми гендерної соціалізації.
Гендерна соціалізація - це процес засвоєння людиною соціальної ролі, визначеної для неї суспільством від народження, залежно від того, чоловіком чи жінкою вона народилася.
Гендерні ролі - норми та правила поведінки жінок і чоловіків, що ґрунтуються на традиційних очікуваннях, пов'язаних з їх статтю. Вони відрізняються в суспільствах з різною культурою та змінюються із часом.
Проблема гендерної соціалізації – це міждисциплінарна проблема, яка охоплює широке коло питань.
Для жінки, згідно з історично сформованими патріархальними стереотипами, переважає орієнтація на сім'ю та сімейні цінності, ведення домашнього господарства тощо. Для чоловіка, згідно з тими ж стереотипами, нормативно бажаною є більша активність поза межами сім'ї: професійна діяльність, суспільна активність. Жінка, яка не створила сім'ю, суспільною думкою оцінюється як невдаха, її називають "старою дівою". Чоловіка, який ніколи не одружувався, ніхто не називає невдахою, і для нього немає відповідного прізвиська. Якщо з віком чоловік не здобув професійних досягнень, це також може вважатися рівнозначним його життєвому неуспіхові.
Хлопчик в процесі ґендерного розвитку стикається з численними проблемами, насамперед пов'язаними з визнанням в оточенні однолітків, з лідерством, суперництвом тощо. Якщо для дівчинки проблема лідерства полягає в тому, що вона, з погляду суспільних стереотипів, не повинна до нього прагнути, то для хлопчика - навпаки. Суспільна думка змушує хлопчика вважати лідерство невід'ємною цінністю свого буття. Чоловік, не реалізований у сфері лідерства, тією ж громадською думкою вважається менш компетентним, ніж чоловік з високим соціальним статусом, інколи навіть - невдахою. Ця думка нерідко тисне на свідомість, змушує відмовлятися від покликання на користь сходження щаблями влади. Для хлопчика прагнення відповідати взірцям маскулінності є не стільки внутрішньою потребою, скільки суспільною нормою, і невідповідність їй спричиняє критичніше ставлення до нього, ніж для дівчинки невідповідність стандартам фемінності. Особливі вимоги висуваються до чоловіка в сфері інтимних стосунків, наприклад, завжди мати потенцію (для порівняння - жінка таких проблем практично не має). Як результат усіх перерахованих проблем - велика кількість стресових ситуацій, в які потрапляє чоловік, внутрішні конфлікти, неврози, проблеми зі здоров'ям тощо.
Невідповідність суспільним нормам, що висуваються до ґендерних ролей, та відповідним цінностям створює численні суперечності між ґендерними ролями людини, її ґендерною ідентичністю, та соціальними очікуваннями до стандартів ґендерних ролей. Такі суперечності проявляються як різноманітні ґендерно-рольові конфлікти особистості.
66. Сім'я як соціальний інститут: функції, структура, типи
Сім’я як соціальний інститут є об’єктом теоретичного соціологічного аналізу на макрорівні. Включаючись у ціннісно-нормативну систему суспільства, сім’я виступає як соціальний інститут, своєрідний ціннісно-нормативний комплекс, за допомогою якого регулюється й контролюється поведінка членів сім’ї, визначаються їхні соціальні ролі та статуси.
Ті функції, що сім»я виконує стосовно суспільства, називають суспільними функціями, а ті, які виконуються щодо окремих членів сім’ї, — індивідуальними
- репродуктивна функція, яка полягає у відтворенні населення — дітонародженні і духовно-моральному відтворенні людини в сім’ї.
- соціалізації, що полягає в навчанні і догляді за дітьми, їх соціальному захисті.
- рекреативна функція, яка сприяє розвитку особистості в членів сім’ї..
- комунікативну функцію, тобто задовольняє потребу людини в духовному спілкуванні, яке ґрунтується на взаєморозумінні і взаємопідтримці
- функція первинного соціального контролю, реалізація якої передбачає здійснення моральної регламентації поведінки членів сім’ї у спілкуванні та взаємодії одного з одним.
Економічна функція. Йдеться про формування і розподіл сімейного бюджету, організація побуту. Норми сімейного життя передбачають підтримку кожного члена сім'ї в разі виникнення економічних проблем.
Статусна функція. Сім'я передає своїм дітям певні статуси, близькі до статусів батьків. Належність сімї до певної соціальної верстви дає дитині можливості та винагороди, притаманні цій верстві, і визначає її подальше життя. Сім'я здійснює рольову підготовку дитини до статусів, близьких до статусів її батьків і родичів, формуючи в неї відповідні інтереси, цінності й спосіб життя.
Різноманітність сімейних відносин зумовлює появу багатьох типів сім’ї. У соціологічних дослідженнях їх класифікують за такими критеріями:
характером спорідненості:
консангвінальна (кровноспоріднена) — тип сімейної організації, в якому основними є відносини дітей з батьками і дітей між собою, тобто відносини, що базуються на кровній спорідненості, а не на зв’язках між подружжям;
кон’югальна (подружня чи шлюбна) — тип сімейної організації, в якій основним є відносини жінки і чоловіка, а не кровно-родинні зв’язки.
кількістю представлених поколінь:
однопоколінна, що складається з подружньої пари без дітей;
проста або нуклеарна — подружня пара з дітьми, які ще не одружені;
розширена, що складається з трьох і більше поколінь, які з’явилися внаслідок одруження дітей та онуків і зв’язані спільним господарством;
типом подружжя:
проста — моногамія;
складна — поліандрія, полігінія тощо (див. табл. на с. 274), що виникає, коли кілька нуклеарних сімей об’єднуються через спільного чоловіка чи жінку;
розширена, що складається із кількох нуклеарних сімей, які живуть разом і ведуть спільне господарство;
наявністю батьків:
повна, коли є батько і мати;
неповна, коли відсутній хтось із батьків;
кількістю дітей:
бездітна — немає дітей;
однодітна — одна дитина;
багатодітна — троє і більше дітей;
розподілом ролей:
партнерська — заснована на взаєморозумінні подружжя і добровільному розподілі ролей згідно з можливостями і схильностями кожного з них;
матріцентрична — центральне місце посідає мати через обмежену включеність батька в сімейне життя;
патерпальна — центральне місце посідає батько; він піклується про інших членів сім’ї, ставиться до них поблажливо як до слабших;
ступенем самостійності:
автономна — така, що є самодостатньою, самостійною одиницею;
гетерономна — така, котра не є економічно самодостатньою, засоби до життя забезпечує один чи кілька її членів, характеризується чітким розподілом обов’язків, а отже, дотриманням норм, правил, що запроваджені іншими.
Під структурою сім’ї розуміють сукупність родинних, духовних, моральних, правових, владних та інших відносин між подружжям, батьками і дітьми, іншими членами сім’ї.
Характер цих відносин визначає тип сім’ї, її ієрархія. Жорстке підпорядкування дітей батькам, чоловіка — дружині чи навпаки характеризує авторитарну сімейну структуру. Розподіл ролей згідно з особистими якостями та здібностями подружжя, добровільний розподіл побутових обов’язків, однакові права й відповідальність щодо виховання дітей, спільне розв’язування сімейних проблем характеризує демократичну (рівноправну) сімейну структуру.
67. Демографічна політика і демографічна ситуація.
Демографічна політика — це система соціальних заходів, спрямованих на формування бажаної демографічної поведінки населення, насамперед регулювання процесів дітонародження, сприяння його зростанню.
Це можуть бути заходи, що безпосередньо стимулюють народжуваність, — надання жінкам одноразової заохочувальної грошової допомоги, тривалішої післяпологової відпустки з оплатою тощо, а можуть бути й опосередковано стимулюючі заходи — піднесення життєвого рівня, зміцнення здоров’я, розвиток сфери обслуговування, поліпшення житлових умов тощо.Об'єктами демографічної політики може бути населення країни в цілому або окремих регіонів, соціально-демографічні групи населення, сім'ї певних типів або стадій життєвого циклу. Вона являє собою комплекс заходів економічних (оплачувані відпустки і різні види допомоги при народженні дітей, допомога на дітей залежно від їх кількості, віку, типу сім'ї тощо), адміністративно-правових (законодавчі акти, які регламентують шлюби, розлучення, положення дітей у сім'ях, аліментні обов'язки і т. ін.), а також виховних і пропагандистських, покликаних формувати суспільну думку, норми і стандарти демографічної поведінки.
Залежно від напрямів демографічної політики визначають три групи країн: 1) країни, які проводять політику обмеження росту населення; 2) країни, демографічна політика яких спрямована на підтримування існуючих темпів приросту населення; 3) країни, які здійснюють політику стимулювання росту населення.
Народжуваність дітей в Україні за останні десятиріччя зменшується щороку. Низька ефективність репродуктивної функції української сім’ї потребує негайного запровадження відповідної демографічної політики, сучасні запропоновані урядом заходи – не ефективні. Розрізняють багатодітну, середньодітну і малодітну сімейну орієнтацію. Нині в Україні переважає малодітна орієнтація. Близько половини сімей мають двох дітей, третина — одну, десята частина — жодної дитини. Багатодітні сім’ї становлять менше ніж 3% загальної кількості.
68. Молодь як специфічна соціально-демографічна група
Молодь - соціально-диференційована соціально-демографічна група, котрій притаманні специфічні психологічні, фізіологічні та культурні властивості. Ці властивості визначаються не лише віковими особливостями, але й тим, що соціально-економічне, соціально-політичне становище молоді, її духовний світ, система ціннісних орієнтацій перебувають на стадії становлення.
Визначити сутнісні риси молоді можна як через виокремлення основних етапів соціалізації особистості (час повноліття, настання правової відповідальності, початок трудової діяльності, створення сімї, досягнення соціально-економічної незалежності від батьків та ін.) , так і через виявлення характеристик, притаманних різним групам молоді(передбачається розподіл молоді на внутрішньовидові групи, кожна з яких має власні специфічні характеристики.)
. Суттєвою рисою молоді є те, що значна її частина не має власного соціального статусу, перебуває на стадії "статусного мораторію", характеризується або попереднім соціальним статусом, тобто соціальним положенням батьків, або своїм майбутнім статусом, пов'язаним із професійною підготовкою. Молодь входить у життя в умовах уже чинних соціальних інститутів, які не завжди відповідають її потребам, що призводить до виникнення криз і конфліктів.
Важливим питанням є визначення вікових параметрів молоді. Вони залежать як від історичних особливостей, традицій, так і від рівня соціально-економічного розвитку країни:
нижня межа визначається біологічною, статевою зрілістю;
верхня - визначається з огляду на юридичне повноліття, закінчення навчання, здобуття професії, одруження та набуття економічної незалежності.
Як специфічна соціально-демографічна група суспільства молодь визначається не лише віковими межами, а й тим, яке місце вона посідає в соціальній структурі суспільства, а також особливостями соціального розвитку. Молоді притаманні основні та другорядні особливості. До основних належать: фізіологічні, психологічні, вікові й соціальні характеристики. Другорядні пов'язані з основними і виявляються залежно від суспільно-корисної діяльності, місця проживання, соціального статусу людини тощо.
У житті молодої людини умовно можна виділити три основних періоди:
період пошуку - коли молода людина сама для себе визначає та приймає рішення стосовно навчання і сфери професійної діяльності;
період інтеграції в суспільство - пов'язаний із першими роками професійної діяльності;
період інтенсивної творчості та продуктивної діяльності.
Суперечності, котрі існують на рівні молодь-суспільство:
- рівень освіти та матеріальний стан молоді;
- потяг до знань і необхідність працювати;
-  прагнення до самостійності й економічна залежність від батьків;
- професійний статус і потреби сучасного ринку праці;
- бажання вирішувати власні проблеми самостійно та реальна участь у прийнятті управлінських рішень.
Специфічні функції молоді в суспільстві:
функція відтворення - полягає в збереженні та відтворенні на більш високому рівні всієї системи суспільних відносин;
  трансляційна - це передавання наступним поколінням знань, досвіду, традицій і цінностей;
інноваційна- полягає у творчому розвитку, вдосконаленні всього, що створено попередніми поколіннями.
Варто зазначити, що згідно із Законом України "Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні" створено мережу соціальних служб для молоді, головним завданням яких є допомога молоді у вирішенні її проблем.
69. Молодіжна субкультура та її вплив на особистість
Поняття “субкультури” як наукового терміну є досить широким та багатоскладовим. За даними новітнього філософського словника “субкультура”- це система норм та цінностей, що відрізняє групу від більшості суспільства. Сучасне суспільство, яке базується на розділі труда та соціальної стратифікації, представляє собою систему багатоподібних напрямних субкультур. Поняття “субкультури” включає в себе також :
1) сукупність деяких негативно інтерпретованих норм та цінностей традиційної культури, що функціонують як культура злочинного прошарку суспільства,
2) особлива форма організації людей (частіше всього молоді) - автономне цілісне утворення усередині панівної культури, яке визначає стиль життя та мислення її носіїв та відрізняється своїми звичаями, нормами та комплексами цінностей,
3) трансформована професійним мисленням система цінностей традиційної культури, що отримала своєрідне світоглядне забарвлення .
За способом виникнення розрізняють субкультури, що утворились як позитивна реакція на соціальні та культурні потреби суспільства, та субкультури, які являються негативною реакцією на існуючу соц1альну структуру і панівну в суспільстві культуру. Взагалі сучасні субкультури являються специфічним способом диференціації розвинених національних та регіональних культур, в яких поряд з основною класичною традицією існують своєрідні культури утворення, що виникають на генетичній основі провідної культурної традиції, але по формі та змісту відрізняються від неї.
Молодіжна субкультура являється одним з багатьох видів субкультур. Молодь створює свій жаргонний язик, моду, музику та моральний клімат. Особливості цієї субкультури пояснюються, з одного боку - надлишком життєвої енергії, а з іншого - відсутністю у більшості молодих людей економічної та соціальної самостійності. І тому для такої людини спосіб знаходження свого місця у молодіжному угрупуванні є способом самоствердження та самореалізації себе в суспільстві.
Її вплив на підліткову психіку має величезне значення.
Сучасні підлітки мають різноманітні музичні смаки, деякі з них розбираються у музичних стилях сучасної розважальної музики, але в більшості своїй вони не мають конкретного уявлення щодо естрадних музичних стилів, про те, як саме створюється сучасна естрадна пісня (в технології), та яким чином відбувається “розкрутка” (тобто популяризація) сучасного музичного проекту.
70. Девіантна поведінка та її соціальна корекція
Будь-які вчинки чи дії, що відхиляються від соціальних норм і не збігаються із суспільними цінностями, називаються девіантною поведінкою. Відхилення можуть бути не лише негативними (проституція, наркоманія, гомосексуалізм, психопатія), а й позитивними (прояви таланту, високі творчі досягнення). На кожну з цих груп (позитивні й негативні відхилення) припадає 10—15% населення, решта — це люди з «несуттєвими відхиленнями». Абсолютно нормальних і законослухняних людей майже немає. Проїзд «зайцем» у міському транспорті, куріння в заборонених місцях, несправедливий розподіл обов’язків між подружжям — це теж приклади девіантної поведінки.
Отже, будь-яка поведінка, що не схвалюється громадською думкою, є девіантною, а оскільки діапазон її дуже великий, то соціологи користуються двома термінами: «девіантна» (така, що відхиляється від норми) та «делінквентна» (злочинна) поведінка. Алкоголізм — девіант, бандитизм — делінквент.
Групи населення, які більше ніж інші схильні до девіантної чи делінквентної поведінки, називаються групами ризику.
Під соціальним контролем у широкому соціологічному змісті розуміється вся сукупність засобів і методів впливу суспільства на небажані (відхиляючі) форми поводження з метою їхній елімінування чи мінімізації.
Соціальний контроль поділяється на внутрішній (самоконтроль), в основі якого лежать цінності, норми, ролеві очікування, звичаї, традиції, інтералізовані в процесі соціалізації, та зовнішній, який базується на заохоченнях або обмеженнях та примусі, що становлять систему санкцій.
За внутрішнього контролю людина самостійно узгоджує свою поведінку з існуючими нормами. Це відбувається, коли індивід у процесі соціалізації глибоко засвоює норми, а порушення таких породжує в нього відчуття провини, те, що часто називають «тортурами сумління».
Совість і є виявом внутрішнього контролю. Приблизно 70% соціального контролю здійснюється за рахунок внутрішнього контролю. Що більше розвинуто внутрішній контроль, то меншою є потреба в зовнішньому контролі.
Зовнішній контроль здійснюється сукупністю інститутів і механізмів, що гарантують дотримання загальних норм і законів поведінки. Він поділяється на:
( формальний (інституціональний), заснований на постановах, законах, інструкціях державних інститутів: армії, міліції, служби безпеки, судів тощо;
( неформальний (внутрішньогруповий), заснований на схваленні чи осуді з боку родичів, друзів, колег, а також з боку громадської думки.
Позитивний ефект дає робота з наступним напрямкам: 1. Відмовлення від карного чи адміністративного переслідування «злочинців без жертв» (проституція, бродяжництво, наркоманія, гомосексуалізм і ін.), маючи у виді, що тільки соціальні міри дозволяють чи зняти нейтралізувати дані форми соціальної патології, 2. створення системи служб соціальної допомоги: суїцидологічний, наркологічної, специфічно віковий (геронтологічний, підліткової), соціальної реадаптації.
71. Соціологія конфлікту як галузь соціологічного знання
Конфлікт і пов'язана з ним проблематика є об'єктом багатьох гуманітарних дисциплін, серед яких наприкінці XX ст. поступово сформувалася окрема соціологічна теорія — соціологія конфлікту.
Соціологія конфлікту — галузь соціології, яка вивчає сутність, зумовленість, наслідки та управління конфліктом як соціальним явищем.
Науково-практичний інтерес соціології кофлікту зосереджений на таких проблемах:
— сутність конфлікту, з'ясування джерел природи та ступеня конфліктності суспільства;
— специфіка власне соціологічного підходу до аналізу конфліктів;
— мотивація конфлікту;
— взаємозв'язок конфліктів на макро- та мікрорівнях;
— управління конфліктами.
Соціологія конфлікту найчастіше послуговується такими категоріями, як «конфлікт», «соціальний конфлікт», «гострота конфлікту», «тривалість конфлікту», «конфліктанти», «межі конфлікту». Найуживанішою є категорія «конфлікт». Він є складною взаємодією, спрямованою на розвиток і вирішення протиріч, суперечностей, які неможливо вирішити без зміни чинників цієї взаємодії. Найчастіше конфлікт виявляє себе в соціальному середовищі, постаючи як соціальний конфлікт.
Соціальний конфлікт — зіткнення інтересів двох чи більшої кількості індивідів, соціальних груп.
За своєю природою конфлікт є соціальним явищем, породженим особливостями суспільного життя, соціальних систем, зіткненням, протиборством суб'єктів соціуму. Стан конфлікту — далеко нерідкісне явище.
Тією чи іншою мірою, в той чи інший час він властивий кожному соціальному суб'єкту на певних фазах його розвитку. З огляду на це, конфлікт часто розглядають як привід для розв'язання суперечностей. Гострота конфлікту — ступінь зіткнення інтересів, глибина суперечностей учасників конфліктної взаємодії. Як правило, цю гостроту засвідчує рівень інтенсивності конфліктних дій, що ставить у пряму залежність можливість вирішення конфлікту. Гострота конфлікту дає підстави спрогнозувати час, який потрібно буде затратити на подолання конфліктної ситуації, тобто спрогнозувати тривалість конфлікту. Тривалість конфлікту — часові виміри існування конфлікту. Відповідно конфлікт може бути коротко-, середньо- та довготривалим, що залежить від цілей протиборствуючих сторін, гостроти проблеми, соціальної культури, ресурсів управління конфліктом.
Особливості конфліктної ситуації, можливості розв'язання її багато в чому залежать від інтересів та соціальних характеристик її учасників (конфліктан-тів). Ними можуть бути окремі індивіди, групи, спільноти і навіть держави.
Сукупність чинників, які зумовлюють конфлікт, розгортання його в просторі та часі визначають його межі. Межі конфлікту — зовнішні стурктурно-дина-мічні кордони конфлікту: суб'єктні (кількість учасників), просторові (територія, на якій відбувається конфлікт), часові (тривалість конфлікту).
72. Історія становлення соціології конфлікту.
Першим звернув свій погляд на соціальний конфлікт Арістотель. Певні думки щодо природи та розв'язання конфлікту присутні у філософських системах Т. Гоббса, Ж.-Ж. Руссо. Як соціальне явище конфлікт був уперше розглянутий А. Смітом, який вважав його основою поділу суспільства на класи та економічної боротьби між ними. Г.-В.-Ф. Гегель вбачав причину соціального конфлікту в соціальній поляризації суспільства. На окремих аспектах соціальних конфліктів та засобах їх вирішення зосереджувалися фрейдистські, неофрейдистські концепції, теорії соціал-дарвінізму та соціобіології. Фундаторами власне соціологічної теорії конфлікту вважають К. Маркса, М. Вебера, Г. Зіммеля.
К. Маркс застосовував конфліктологічну парадигму до всього історичного розвитку, розглядаючи його як боротьбу класів. Міжкласовий конфлікт він вважав передусім антагоністичним зіткненням інтересів правлячого та пригнобленого класів, стверджуючи, що чим виразнішою буде їх поляризація, тим більше насильницьких форм набуде розв'язання конфлікту.
Ширший і багатогранніший розгляд суспільства у світлі конфліктологічної парадигми зробив М. Вебер. Головний конфлікт сучасного йому суспільства він вбачав у боротьбі між політичними партіями, які репрезентують інтереси громадськості, та бюрократією.
Т. Парсонс трактував конфлікт як соціальну аномалію, фактор, що дезорганізовує та дестабілізує життя. На його думку, головне завдання суспільства полягає в попередженні конфліктів і підтриманні безконфліктних відносин між його елементами. На рівні соціальної системи таку функцію виконують правові інститути, релігія та звичаї. З розвитком суспільства все менше стає причин для виникнення конфліктів.
Із сучасних вчених найчастіше вдаються до проблеми соціології конфлікту Л. Козер, Р. Дарендорф, К.-Е. Боулдінг. Американський соціолог Л. Козер у праці «Функції соціального конфлікту» обґрунтував ідею позитивної функції соціального конфлікту, який є своєрідним запобіжним клапаном системи, з допомогою якого суспільство пристосовується до нових умов. Всі різновиди конфлікту він типізував на внутрішні та зовнішні, виокремлюючи у кожному з них соціально-позитивні, які ведуть до розвитку системи, та деструктивні конфлікти, що загрожують її існуванню. Л. Козеру належить найпоширеніше у світовій соціології трактування конфлікту як боротьби за цінності й претензії на певний статус, владу й ресурси; боротьби, в якій цілями є нейтралізація, заподіяння шкоди або знищення суперника. Демократичні, гнучкі суспільства небезуспішно намагаються використати конфлікти собі на користь, оскільки толерантне ставлення до них дає змогу соціальній системі перетворити їх на засіб самооптимізації.
Німецький соціолог Р. Дарендорф у своїй теорій «конфліктної моделі суспільства» розглядав конфлікт всюдисущим, оскільки кожне суспільство спирається на примушування одних його елементів іншими. Нерівність соціальних позицій, відмінність інтересів людей якраз і спричиняють конфлікти. А особливості суспільств він вбачав у різному ставленні до конфліктів з боку влади. У демократичному суспільстві теж є конфлікти, проте раціональні методи регулювання роблять їх невибухонебезпечними. Сам конфлікт у своєму розвитку долає, на думку Дарендорфа, три стадії розвитку.
1. Формування квазігруп з власними інтересами та готовністю до самозахисту.
2. Організація квазігруп в угруповання, усвідомлення ними власних глибинних інтересів.
3. Безпосереднє зіткнення соціальних груп (класів, націй, політичних партій тощо).
Американський соціолог К.-Е. Боулдінг у своїй праці «Конфлікт та захист: загальна теорія» стверджував, що конфлікт є невід'ємним елементом суспільного життя, певним різновидом соціальної взаємодії, а сучасні суспільства здатні вивчати і регулювати його. Конфлікт є ситуацією, за якої сторони розуміють несумісність власних позицій та намагаються випередити одна одну в своїх діях.
У колишньому Радянському Союзі конфліктологічна традиція була практично відсутня. У наукових працях в основному йшлося про матеріально-економічну та класову природу конфліктів. Згідно з доктриною про відсутність у соціалістичному суспільстві антагоністичних класів було зроблено висновок про неможливість конфліктів. Існування їх припускалося лише в царині міжособистісних стосунків, якими займалася соціальна психологія. До конфліктологічної тематики інколи зверталася так звана «критика буржуазної соціології», яка тенденційно розглядала реалії переважно західних суспільств.
Ситуація змінилася після того, як колишнє «безконфліктне» суспільство вибухнуло безліччю конфліктів — національних, політичних, конфесійних, економічних, регіональних, локальних тощо, а наукова думка виявилася повністю обеззброєною перед ними. Під натиском невідкладних потреб соціальної реальності за кілька років було загалом сформовано українське конфліктознавство, центром якого став Інститут соціології НАН України. Однак відчутною залишається недорозвиненість загальних концептуальних.73. Поняття «соціальний конфлікт» і причини конфліктів
Соціологія конфлікту — галузь соціології, яка вивчає сутність, зумовленість, наслідки та управління конфліктом як соціальним явищем.
Соціальний конфлікт — зіткнення інтересів двох чи більшої кількості індивідів, соціальних груп.
Причина конфлікту є тим пунктом, навколо якого розвертається конфліктна ситуація. Можна виділити наступні типи причин:
1. Наявність протилежних орієнтацій. У кожного індивіда і соціальної групи є певний набір ціннісних орієнтацій відносно найбільш значущих сторін соціального життя. Всі вони розрізнюються і звичайно протилежні. У момент прагнення до задоволення потреб, при наявності цілей, що блокуються,  досягнути яких намагаються декілька індивідів або груп, протилежні ціннісні орієнтації приходять в зіткнення і можуть стати причиною виникнення конфліктів.
Конфлікти внаслідок протилежних ціннісних орієнтацій надто різноманітні. Найбільш гострі конфлікти з'являються там, де існують відмінності в культурі, сприйнятті ситуації, статусі або престижі. Конфлікти, причиною яких служать протилежні орієнтації, можуть протікати в сферах економічних, політичних, соціально-психологічних і інших ціннісних орієнтацій.
2. Ідеологічні причини. Конфлікти, виникаючі на ґрунті ідеологічних розбіжностей, є окремим випадком конфлікту протилежності орієнтацій. Різниця між ними полягає в тому, що ідеологічна причина конфлікту полягає в різному відношенні до системи ідей, які виправдовують і узаконюють відносини субординації, домінування і основоположні світогляди у різних груп суспільства.
3. Причини конфлікту, що полягають в різних формах економічної і соціальної нерівності. Цей тип причин пов'язаний зі значними відмінностями в розподілі цінностей між індивідами чи і групами. Нерівність в розподілі цінностей існує повсюдно, але конфлікт виникає тільки при такій величині нерівності, яка розцінюється як вельми значна.
4. Причини конфліктів, лежачі у відносинах між елементами соціальної структури. Конфлікти з'являються внаслідок різного місця, яке займають структурні елементи в суспільстві, організації або впорядкованій соціальній групі. Конфлікт з цієї причини може бути пов'язаний, по-перше, з різними цілями. По-друге, конфлікт з цієї причини буває пов'язаний з бажанням того або іншого структурного елемента зайняти більш високе місце в ієрархічній структурі.
    Будь-хто з перерахованих причин може послужити поштовхом, першим рівнем конфлікту тільки при наявності певних зовнішніх умов. Очевидно, що крім існування причини конфлікту навколо неї повинні скластися певні умови, що служать поживною середою для конфлікту.
74. Типологія конфліктів
Конфлікт - це зіткнення протилежно спрямованих, несумісних одна з одною тенденцій (потреб, інтересів, ціннісних орієнтацій, соціальних установок, планів тощо) у свідомості окремо взятого індивіда, в міжособистісних взаємодіях та міжособистісних стосунках індивідів чи груп людей.
Кількість та якість сторін, які задіяні в конфлікті є важливим типоутворюючим чинником. За кількістю осіб в конфлікти поділяють:
1) внутрішньоособисті (інтраперсональні), у яких одна особа є і учасником і полем конфліктної боротьби; 2) міжособистісні (інтерперсональні), а якщо число осіб дорівнює двом то це діадичний конфлікт; 3) внутрішньогрупові (інтрагрупові); міжгрупові (інтергрупові); конфлікти в організаціях; конфлікти в великих соціальних групах. Існує цілий ряд класифікацій конфліктів.
Найчастіше виникають такі чотири типи конфліктів:
внутрішньоособистісні (інтраперсональні), які виникають на рівні однієї особистості (наприклад на рівні безпосередньо викладача або студента);
міжособистісні (інтерперсональні), які виникають між двома особистостями (наприклад між двома студентами);
внутрішньогрупові (інтрогрупові), які виникають всередині групи, зокрема між конкретною особою і групою;
міжгрупові (інтергрупові), які виникають між соціальними групами, причому як всередині організації, так і за її взаємодії з оточенням (наприклад, між двома підрозділами в організації).
Конфлікти, які розгортаються в організаціях, характеризуються об'єктивно-суб'єктивною природою виникнення: з одного боку, вони зумовлюються зовнішніми, об'єктивними факторами (соціально-політичною та економічною ситуацією в суспільстві, станом розвитку та матеріально-технічного забезпечення галузі, особливостями функціонування конкретної організації тощо), а з іншого - внутрішніми, суб'єктивними факторами (психологічними характеристиками учасників конфлікту, їхніми потребами, інтересами, мірою значущості для них конфліктної ситуації, особливостями характеру тощо).
За причинами виникнення внутрішньоособистісні, міжособистісні, внутрішньогрупові та міжгрупові конфлікти можна класифікувати у такий спосіб:
конфлікти ролей - зіткнення різних соціальних ролей, які виконуються однією людиною або декількома людьми (групами);
конфлікти бажань - зіткнення кількох бажань у свідомості однієї людини або зіткнення свідомостей декількох людей (груп) з приводу того самого бажання;
конфлікти норм поведінки - зіткнення цінностей, норм поведінки, життєвого досвіду при взаємодії та спілкуванні людей (груп).
- За роллю:
1. функціональний – сприяє розвитку й існуванню данної соціальної с-ми, є механізмом саморегулювання.
2. дисфункціональний – його наслідки призводять до порушення стабільності даної соц. с-ми.