Міністерство освіти і науки України
Дубровицький ліцей лісотехнічного профілю
Реферат
на тему:
"Країни Південно-Східної Азії. В’єтнам.
В’єтнамська війна."
Підготувала:
ліцеїстка II курсу
групи БХ
Серко В. В.
Перевітив:
Кедрук В. П.
Дубровиця 2006
План
Вступ.
1. Національно-визвольний рух у країнах регіону в повоєнний час
1.1 Французький Індокитай.
1.2 Камбоджа.
1.3 Таїланд.
1.4 Малайзія.
1.5 Країни АСЕАН
1.6 Індонезія.
1.7 В’єтнам.
2. Американсько-в'етнамська війна.
3. Список використаної літератури.
КРАЇНИ ПІВДЕННО-СХІДНОЇ АЗІЇ
Вступ
Розгром Японії створив сприятливі умови для розвитку визвольного руху народів регіону. Особливість моменту полягала у тому, що деморалізовані японські окупанти були неспроможні здійснювати контроль, попередні ж колонізатори - англійці, французи, голландці ще не встигли повернути свою адміністрацію.
У березні 1945 р. розгорнулося антияпонське повстання у Бірмі (сучасна М'янма), яке очолила Антифашистська ліга народної свободи. У травні 1945 р. спільними зусиллями збройних сил Ліги та Великої Британії було звільнено від японців столицю Рангун, а незабаром і всю країну. Англійці не наважилися реставрувати колоніальні порядки у цій країні. На переговорах у Лондоні англійський уряд визнав право народів цієї країни на самовизначення. 4 січня 1948 р. Установчі збори Бірми проголосили народження нової держави - Республіки Бірманський Союз.
У лютому 1948 р. інша англійська колонія Цейлон (тепер Шрі-Ланка) домоглася статусу незалежного домініону у складі Британської співдружності націй.
Після визволення від японців американською армією Філіппінського архіпелагу 4 липня 1946 р. була проголошена суверенною державою Республіка Філіппіни.
1. Національно-визвольний рух у країнах регіону в повоєнний час
ФРАНЦУЗЬКИЙ ІНДОКИТАЙ
На відміну від колоній Великої Британії, Індокитай став ареною запеклої боротьби національних сил з колонізаторами. У березні 1945 р. японці витіснили французьку адміністрацію з Індокитаю і встановили формально незалежний уряд на чолі з тодішнім імператором Бао Даєм. Отже, на момент поразки Японії французи були тимчасово усунуті. Як і в багатьох інших місцях Азії, союзницькі окупаційні сили були неспроможними негайно десантуватися. Тому, коли тисяча бійців впливової національної організації В'єт-Мінь (Ліга незалежності В'єтнаму) увійшли у Ханой, вони не зустріли опору. Колишній імператор зрікся престолу і незабаром виїхав до Франції.
2 вересня 1945 р. керівник Компартії Індокитаю Хо Ші Мін проголосив утворення Демократичної Республіки В'єтнам (ДРВ). Він опинився у виграшній ситуації, оскільки не мав противників серед націоналістів у боротьбі за владу. Більш загрозливими були міжнародні проблеми.
За рішенням Потсдамської конференції держав-переможниць у Другій світовій війні, для роззброєння японців у Французький Індокитай на північ від 17-ої паралелі були направлені війська Китайської Республіки, а на південь від цієї межі - військові сили Великої Британії. Британці захопили Сайгон і підготували Південь для заміни своїх військ на французькі. Чанкайшисти мали чималі проблеми всередині своєї країни і тому не надавали особливої уваги виконанню своєї місії на Півночі.
У 1946 р. війська Китайської Республіки та Великої Британії було виведено з Індокитаю. Тим часом Франція спромоглася лише зміцнитися на Півдні. Хо Ші Мін розумів, що будь-які плани щодо майбутнього В'єтнаму вимагають схвалення Парижем і тому намагався провести переговори з французьким урядом. До складу повоєнних урядів Франції входили міністри-комуністи, і Хо Ші Мін сподівався на прихильне ставлення до в'єтнамських справ. Однак імперські амбіції давалися взнаки. Після того як Франція зробила ставку на нашвидкуруч сформований маріонетковий уряд на чолі з Бао Даєм, воєнні питання вийшли на перший план.
У листопаді 1946 р. французи бомбардували місто-порт Хайфон. У відповідь в'єтнамські комуністи розгорнули наступ на французькі гарнізони. Війна швидко набула жорстокого, кривавого характеру. До неї виявили інтерес лідери наймогутніших держав. У січні 1950 р. СРСР та КНР визнали уряд Хо Ші Міна, наступного місяця США та Велика Британія визнали уряд Бао Дая.
Утворення комуністичного Китаю мало суттєвий вплив на хід франко-в'єтнамської війни. КНР зброєю, радниками, а подекуди і «добровольцями» активно підтримала своїх в'єтнамських однодумців. У листопаді 1950 р. на півночі Індокитаю у районі міста Лангшона французи вперше зазнали серйозної поразки.
У1951 р. було створено Єдиний національно-визвольний фронт В'єтнаму, Лаосу і Камбоджі. В'єтнамські війська (формально добровольці) брали участь у бойових операціях національних сил Лаосу і Камбоджі. Французькі військові підрозділи були втягнуті у бойові дії в індокитайських джунглях. Зростали втрати колоніальної армії, і це викликало занепокоєння французької громадськості.
Вирішальною подією стала поразка 16-тисячного французького гарнізону північно-західної фортеці Дьєнб'єнфу. Після 55-денних боїв навесні 1954 р. французькі війська капітулювали.
Франції довелося піти на переговори з ДРВ. На Женевській нараді міністрів закордонних справ Франції, Великої Британії, КНР, СРСР та США (квітень-липень 1954 р.) за участю делегацій країн Індокитаю були підписані угоди, за якими війна у цьому регіоні припинилась. За рік до наради Франція визнала незалежність Лаосу та Камбоджі.
Згідно з Женевськими угодами, територія В'єтнаму поділялася по 17-ій паралелі: територія на північ від неї залишалася за ДРВ, на південь за про французьким урядом Республіки В'єтнам. Возз'єднання обох країн мало відбутися у 1956 р. шляхом проведення загальних виборів. Однак відразу ж після наради розпочалась гостра конфронтація між обома в'єтнамськими державами, яка на довгий час відклала цю подію.

КАМБОДЖА
У Камбоджі «червоні кхмери» та їх модель комунізму стали найжорстокішим соціальним експериментом комуністів у повоєнному світі. Після приходу до влади у 1975 р. Компартії Камбоджі її лідер Пол Пот оголосив, що у країні народу кхмерів буде здійснена найрадикальніша з усіх революцій.
Спираючись на вчення Маркса, Леніна, Мао Цзедуна, ідеологи камбоджійських комуністів розробили теорію «суспільства чистого колек-тивістсвкого соціалізму». Полпотівці вважали недостатньо радикальними комуністичні реформи своїх ідейних наставників - маоїстів («великий стрибок», «народні комуни»). Методом «комунізації суспільства» камбоджійські комуністи обрали кривавий терор під знайомими гаслами «посилення класової боротьби», «побудови нового суспільства з чистого аркуша», «згуртування проти зовнішньої загрози». Ворогами для «червоних кхмерів» стали усі країни, окрім комуністичного Китаю Камбоджа повністю припинила зовнішню торгівлю, оскільки, як стверджував Пол Пот, «через торгівлю імперіалісти проникають у країну і закабаляють п». Практично всі жителі міст були переселені у села для «перевиховання» працею. Хто відхилявся, того фізично знищували
У сільських кооперативах за миску рису люди працювали під дулами автоматів від зорі до зорі. Усе промислове та сільськогосподарське устаткування, автомобілі, електроприлади були повністю знищені оскільки вони, на думку «червоних кхмерів», підривали економічну самостійність країни.
Неймовірно розрісся апарат придушення. Із 7,5 млн населення близько 2 млн стали жертвами полпотівського геноциду. Міста перетворилися на кам'яні пустелі, економіка й культура були відкинуті на десятиріччя назад.
7 січня 1979 р. В'єтнам, який вважав Камбоджу зоною своїх інтересів, окупував країну. У зруйнованому Пномпені було проголошено Народну Республіку Кампучію. Пров'єтнамська Народно-революційна партія Камбоджі сформувала уряд. Більшістю голосів Генеральна Асамблея ООН не визнала його. Камбоджу в ООН продовжував представляти попередній режим. Країна н
а десятиріччя поринула у війну. Партизанські загони полпотівців успішно протистояли регулярним в'єтнамським частинам у джунглях таїландсько-камбоджійського прикордоння. Лише у 1989 р. в'єтнамські війська були виведені з країни і воюючі сторони сіли за стіл переговорів.
Наприкінці жовтня 1991 р. у Парижі завершилася мирна конференція з питань Камбоджі. У підписаних документах було розроблено процедуру національного примирення, зокрема роззброєння усіх угруповань, створення коаліційного уряду, прийняття конституції Стабілізуючим чинником у розв'язанні камбоджійської проблеми стало повернення на батьківщину у 1992 р. популярного в народі принца Нородома Сіанука, який у 60-х роках був главою держави. Процес мирного врегулювання відбувається із значними труднощами. Влітку 1997 р. виникла гостра криза. Другий прем'єр усунув від влади партнера по коаліції першого прем'єра, принца Ранаріта. Тверду позицію щодо мирного врегулювання конфлікту займають сусіди зокрема Таїланд.
ТАЇЛАНД
Таїланд після Другої світової війни став союзником СІЛА У 1950 р. було підписано угоди про економічне та технічне співробітництво та про військову допомогу з боку США. Американська фінансова підтримка сприяла відновленню економіки, зміцнила позиції національного капіталу.
У грудні 1958 р. було прийнято закон про заохочення приватних капіталовкладень, який надавав додаткові пільги не тільки місцевим а и іноземним компаніям. Обсяг іноземних інвестицій, передусім американських, японських та англійських, збільшився з 1958 по 1971 ю майже в 10 разів. У політичному житті країни раз по раз відбувалися військові перевороти. 1 хоча авторитарні військові режими намагалися не втручатися в економічне життя країни, політична нестабільність не сприяла ефективному розвитку господарства. Державний сектор в економіці посідав чільне місце, а зловживання військово-бюрократичних верхів час від часу викликали скандали.
Рубежем переходу до цивільно-парламентських порядків став 1916 р., коли у результаті масового народного руху було повалено військову диктатуру. Демократична система парламентського типу в цілому формувалася досить успішно, хоча військові переривали цей процес. Вони і досі зберігають свій вплив і важелі втручання в політику 1 Таїланд - єдина країна регіону, яка не була колонією і зберегла інститут традиційної монархії, пристосувавши його до сучасних умов
У 70-80-х роках уряд взяв на себе ініціативу забезпечення економічного розвитку необхідною інфраструктурою. Китайська община (зарубіжних китайців називають «хуацяо») активно підтримала своїми капіталами економічні перетворення. Таїланд обрав курс на створення галузей виробництва, орієнтованих на експорт (готовий одяг ювелірні вироби, текстиль, електроніка). У другій половині 80-90-х років Таїланд утримував провідні позиції у світі за темпами зростання ВИН. Однак в останні роки країна зіткнулася зі зростаючими труднощами у розвитку економіки, пов'язаними з кризою фінансово-кредитної системи.
МАЛАЙЗІЯ
Малайзія є федерацією і включає в себе Малайю, території Саравак та Сабах на острові Калімантан. Після проголошення нею у 1963 р. незалежності в країні зросла напруженість між малайською більшістю (55 % населення) та китайською меншістю (34 % населення). У 1969 р. вона переросла у зіткнення між обома общинами. Уряд змушений був запровадити надзвичайний стан.
У 1971 р. його було скасовано і уряд став неухильно втілювати «нову економічну політику». Вона мала на меті піднести життєвий рівень найбільш відсталої і бідної частини населення - малайців (у містах проживали переважно китайці та індійці). Завдяки державним заходам (кредити, пільги, соціальна допомога) малайцям вдалося адаптуватися до умов ринкової конкуренції. Частка їхнього капіталу в сучасних галузях промисловості зросла з 1970 до 1990 р. у 15 разів.
Політика «малаїзації» країни проводилася досить виважено, що дозволило уникнути конфліктів на національному грунті. Впливові національні партії - Всекитайська асоціація Малайзії та Індійський конгрес Малайзії - разом з Об'єднаною малайською національною партією входять у єдиний Національний фронт (Союзна партія Малайзії), якому належить переважна більшість мандатів у парламенті.
У 80-х роках здійснено приватизацію значної частки державного сектора в економіці країни, що сприяло прискоренню темпів розвитку економіки. Як і в інших індустріально розвинутих азійських країнах держава активно стимулює виробництво трудомісткої експортної продукції. Піднесенню держави сприяють і національні багатства країни - нафта, олово, каучук.
Країни АСЕАН
Індонезія. Малайзія, Таїланд, Філіппіни, Сінгапур, Бруней проголосили своєю метою «прискорення економічного розвитку, соціального і культурного прогресу, сприяння становленню миру та стабільності у Південно-Східній Азії». До 1976 р. країни члени АСЕАН урегулювали між собою територіальні проблеми, зокрема старі суперечності між Філіппінами, Індонезією та Малайзією. Найважливішим досягненням першого етапу співробітництва держав «шістки» було вироблення концепції «зони миру, свободи і нейтралітету в регіоні».
Етапним моментом у розвитку АСЕАН стала конференція глав держав і урядів країн-учасниць Асоціації на о. Балі (Індонезія) у лютому 1976 р. Учасники балійської зустрічі у спільній декларації зафіксували політичне співробітництво через координацію дій на міжнародній арені. У підписаному Договорі про дружбу і співробітництво викладено п'ять принципів мирного співіснування, підкреслено, що договір відкритий для приєднання інших держав регіону.
Значного поштовху отримало економічне співробітництво. Країни АСЕАН домовилися про взаємне забезпечення товарами, сировиною, про будівництво спільних підприємств. З початку 80-х років країни «шістки» успішно втілюють ідею створення спільного ринку західноєвропейського типу.
У 1995 р. у країнах Південно-Східної Азії окреслився спад виробництва, викликаний зниженням попиту на світовому ринку основних експортних товарів, наприклад побутової електроніки. Влітку 1997 р. розпочалася фінансово-економічна криза, яка за короткий час значно знецінила місцеву валюту. Сьогодні країни регіону переживають важкий час, пов'язаний із подоланням кризи.
Найтісніші стосунки з-поміж країн Південно-Східної Азії Україна має із В'єтнамом. В'єтнамським споживачам давно відомі такі українські товари, як енергетичне устаткування для будівництва ГЕС, автомобілі, метали, мінеральні добрива. А з В'єтнаму до України надходять натуральний каучук, швейні і трикотажні вироби, кава, чай, тропічні фрукти. Зважаючи на потенціали країн, товарообіг невеликий. Пожвавивши його, Україна зможе ввійти через в'єтнамські «двері» до ринку АСЕАН - одного з перспективних і багатих ринків світу.
ІНДОНЕЗІЯ
Це — найбільша країна Південно-Східної Азії. її кордони вздовж екватора простягнулися майже на 5 тис. км. Упродовж 350 років Індонезія була колонією Голландії. Панування голландських колонізаторів негативно відбилося на розвитку країни. Вони перетворили окремі острови на плантації прянощів, не дозволяючи населенню вирощувати інші культури. Це призвело до того, що сільське господарство Індонезії мало однобокий, монокультурний характер.
У 1942 р. Індонезію окупували японські війська. Поступово в країні склався широкий фронт усіх патріотичних сил, і в серпні 1945 р. індонезійський народ домігся незалежності, 17 серпня було проголошено республіку. Президентом її став один із керівників національної партії Сукарно. З ініціативи Сукарно в 1945 р. в Індонезії було прийнято конституцію. Голландські колонізатори не могли змиритися з утратою такої багатої колонії та почали воєнні дії проти молодої республіки. Колоніальна війна тривала чотири роки; симпатії світової громадськості були на боці Індонезії. Нідерланди змушені були визнати незалежність Індонезії в 1949 р. і зберігали свою владу лише над Західним Іріаном, який увійшов до складу республіки 1963 р.
В'ЄТНАМ
Крах японської окупації створив передумови для утворення незалежних держав на території Індокитаю (у В'єтнамі, Лаосі, Камбоджі), які до війни були колоніями Франції.
У березні 1945 р., в останні місяці свого панування, японці, витіснивши французьку адміністрацію, сприяли приходові до влади формально незалежного уряду Індокитаю на чолі з тодішнім імператором Бао Даєм. Одначе цей уряд виявився недієздатним. Дедалі більшого авторитету у країні набувала патріотична організація В'єтмінь — Ліга за незалежність В'єтнаму, в якій великий вплив мали комуністи. Без жодного спротиву війська ліги увійшли до столиці Ганоя. 2 вересня 1945 р. керівник компартії Індокитаю Хо Ші Мін проголосив створення Демократичної Республіки В'єтнам (ДРВ). Уряд Хо Ші Міна, який не мав конкурентів у боротьбі за владу всередині країни, заступив уряд імператора Бао Дая, що втратив контроль над подіями.
Новий уряд своє першочергове завдання вбачав у ліквідації залишків колоніальної влади і створенні нових державних інститутів.
Одначе восени 1945 р. за рішенням Потсдамської конференції В Індокитаї висадилися війська французького експедиційного корпусу, які вже до початку 1946 р. захопили значну частину південних і центральних областей В'єтнаму й поновили колоніальний режим у Лаосі та Камбоджі.
До кінця 1946 р. французькі війська, розширюючи свої дії у В'єтнамі, захопили столицю ДРВ Ганой. Президент ДРВ Хо Ші Мін закликав до "загальної війни опору", яка тривала до 1954 р.
Міцніші позиції французькі війська мали на півдні країна, де було сформовано маріонетковий уряд імператора Бао Дая, якого визнали США та Велика Британія. Відповідно СРСР і Китай визнавали тільки уряд ДРВ.
Війна в Індокитаї набула міжнародного характеру, ї на перше місце в ній вийшла боротьба між прихильниками І супротивниками комуністичного режиму.
Останньою значною битвою в цій війні був штурм стратегічно важливої фортеці Дьєнб'єнфу. Після 55-денних боїв французький гарнізон фортеці змушений був капітулювати перед військами в'єтнамської Народної армії у травні 1954 р.
Підсумки війни підвела Женевська конференція, яка працювала 3 26 квітня по 21 липня 1954 р. У ній взяли участь міністри закордонних справ КНР, США, Великої Британії, Франції та СРСР, що обговорювали питання про відновлення миру в Індокитаї. У конференції також брали участь делегації ДРВ, королівських урядів Камбоджі та Лаосу, уряду Південного В'єтнаму.
Одним із основних моментів урегулювання було зобов'язання Франції та інших західних держав визнати незалежність країн Індокитаю. У своїх відносинах із Камбоджею, Лаосом і В'єтнамом, зазначалось у Підсумковій декларації, кожен із учасників Женевської наради зобов'язувався "поважати суверенітет, незалежність, єдність і територіальну цілісність зазначених держав і утримуватися від будь-якого втручання у їхні внутрішні справи".
Усі три комуністичні режими країн Індокитаю проголосили своїм завданням побудову соціалізму. Провідне становище на цьому шляху посідала СРВ. Проголошений нею курс на соціалістичну індустріалізацію та колективізацію сільського господарства невдовзі спричинив значні економічні проблеми. Промисловість країни, головним чином оборонна, з труднощами переходила на мирні рейки. Існувала повна залежність від радянського постачання. У країні налічувалися мільйони безробітних, і частина робочих рук стала предметом експорту до соціалістичних країн, насамперед до СРСР.
Лише з 1986 р. у В'єтнамі розпочалися рішучі економічні реформи. Зокрема, здійснено перехід до ринкової системи господарства. Уряд зняв обмеження на створення приватних підприємств, на право власників приймати робочу силу в потрібній кількості. Визнано хибним примусове кооперування селянства. Селяни дістали право вільного продажу продукції на ринку. Це дало позитивні результати. Основні райони виробництва рису - дельта р. Меконг, де існували традиційні методи господарювання, у 1990 р. повністю забезпечили країну рисом. Однак рівень життя у країні залишається низьким. Це є причиною масових втеч із В'єтнаму. «Люди в джонках» — так називають утікачів із В'єтнаму та Китаю, які намагаються дістатись морем до Сінгапура, Таїланду, Малайзії.
З 1990 р. частішають опозиційні виступи творчої інтелігенції проти комуністичного режиму. Підсумовуючи період історії, пройдений під керівництвом комуністів, опозиціонери зазначають, що 12 млн в'єтнамців (з 65-мільйонного населення країни) стали жертвами класової боротьби й насильства. Відсталість В'єтнаму від сусідніх, у минулому слабше розвинутих країн опозиція пов'язує з вибором хибної моделі розвитку.
Навесні 1990 р. комуністична влада розгромила п'ять підпільних організацій, десятки їх членів були заарештовані. На початку 90-х років у В'єтнамі виник правозахисний «Рух за людську гідність». Він відразу ж звернувся за підтримкою до міжнародної громадськості, у тому числі й до демократичних сил України. Лідери Руху закликали в'єтнамський режим припинити репресії проти дисидентів та партійний диктат у політичній і духовній сферах життя, дотримуватися громадянських прав і свобод, провести загальні вибори нової влади на демократичних засадах.
2. Американсько-в'етнамська війна
У жовтні 1955 р. державу Південний В'єтнам було перейменовано на Республіку В'єтнам. На чолі її став президент Нго Дінь Дьєм, який спирався на підтримку США. Отже, стався розкол В'єтнаму на дві держави — на півночі панував комуністичний режим Хо Ші Міна, на півдні — проамериканський режим Нго Дінь Дьєма.
Новий режим на півдні країни на чолі з президентом-католиком не виявляв толерантності до буддійської більшості населення; всі його супротивники, навіть ліберали, оголошувалися комуністами. У країні наростала корупція, загострювалися соціальні проблеми. На цій основі активізувався комуністичний рух, що набував форм підривної діяльності. За безпосередньої підтримки комуністичного В'єтнаму (Демократичної Республіки В'єтнам) на півдні було створено Національний фронт визволення Південного В'єтнаму (НФВПВ). "Стежиною Хо Ші Міна" — системою воєнно-стратегічних шляхів, які вели через територію Лаосу і Камбоджі, — на південь В'єтнаму доправлялися зброя, продовольство, боєприпаси.
Уряд США за цих умов розширив присутність американських радників і військовиків у Республіці В'єтнам до 85 тис.
У серпні 1964 р. стався "Тонкінський інцидент": торпедні катери ДРВ атакували американські військові кораблі у Тонкінській затоці. Адміністрація США схвалила рішення про пряму участь своїх збройних сил у в'єтнамських подіях. Контингент американських військ у В'єтнамі склав у 1968 р. 500 тис. вояків.
З 1964 р. по 1968 р. США здійснювали систематичні бомбардування ДРВ, скинувши на його територію 7,8 млн т бомб. Авіація США застосовувала напалм, розпорошувала над джунглями отруйні речовини. Біля берегів В'єтнаму постійно патрулював 7-й Тихоокеанський флот США.
СРСР і Китай від 1965 р. подавали в'єтнамським комуністам як на півдні, так і на півночі воєнну, матеріальну і фінансову допомогу.
Становище у Південному В'єтнамі загострювалося. Війна ставала дедалі не популярнішою у самих США, чимраз активніше проти неї виступали миролюбні сили у всьому світі. Відповідно до доктрини нового президента США Р. Ніксона з листопада
1968 р. США відмовилися від бомбардувань ДРВ, а з червня
1969 р. розпочали вивід своїх військ із Південного В'єтнаму, переклавши весь тягар війни на самих в'єтнамців. Стверджуючи, що "воювати повинні самі азіати, а не американські хлопці", вони продовжували надавати всебічну підтримку південно-в'єтнамському режимові.
За нових умов у Південному В'єтнамі 1969 р. було створено Тимчасовий революційний уряд (ТРУ), який контролював значну частину території країни. Одночасно в Парижі розпочалися переговори з припинення війни у В'єтнамі, в яких брали участь делегації ДРВ, США, офіційного уряду Південного В'єтнаму і ТРУ.
Восьмирічне (1965—1973 рр.) втручання США у в'єтнамські події скінчилося ганебно.
У січні 1973 р. в Парижі мирні переговори завершилися підписанням угоди про припинення війни і встановлення миру у В'єтнамі, яка передбачала вивід військ США та їхню відмову від втручання у внутрішні справи В'єтнаму. Навесні 1975 р. війська ДРВ провели успішну воєнну операцію з повалення південнов'єт-намського режиму і захопили столицю Сайгон. Виникли всі необхідні передумови для об'єднання В'єтнаму в єдину державу. У квітні 1976 р. відбулися загальні вибори до Національних зборів В'єтнаму.
2 липня 1976 р. в'єтнамський парламент проголосив створення Соціалістичної Республіки В'єтнам (СРВ), м. Сайгон було перейменовано в Хошимін.
Однак у вирішальний момент на політичну арену вийшов герой національно-визвольної боротьби генерал Сухарто, командувач Стратегічним резервом армії. Сухарто прийняв командування сухопутнов і повів рішучий наступ на бази заколотників. Через кілька дні дарем становища у країні стала армія під командуванням Сухарто.
Військові повністю розгромили Компартію. Лише протягом листопада розстріляли тисячі членів КПІ. У березні 1966 р. існування Компартії було поставлено поза законом. Закон забороняв пропаганду марксистсько-ленінської ідеології.
Розслідування комуністичного заколоту призвело до усунення у 1967 р. президента Сукарно від влади. Військові звинуватили його у бездіяльності під час вересневих подій. Президентом Індонезії став Сухарто.
У галузі економіки новий президент вдався до заохочення іноземних інвестицій у промисловість. З середини 60-х років стрімко зросли показники видобутку нафти, природного газу. Виникла навіть загроза однобічного розвитку економіки. Уряд опрацював комплекс заходів стимулювання ненафтового сектора. З 70-х років бурхливо розвивається гірничовидобувна промисловість. У країні збудовано великі олово- та мідноплавильні комбінати, заводи з випуску алюмінієвого прокату та металообробні. З середини 80-х років в Індонезії утримуються високі темпи економічного розвитку. Країна гармонійно увійшла до міжнародного ринку.
Пріоритетне місце у зовнішній політиці посідають відносини з країнами Південно-Східної Азії. Індонезія активно виступає за нормалізацію відносин та співробітництво всіх країн регіону.
Ця війна надзвичайно загострила становище в регіоні. Вона стала головною подією міжнародного життя кінця 60-х - початку 70-х років.
Після підписання Женевських угод дві в'єтнамські держави не зробили кроків до возз'єднання. Більше того, ДРВ обрала шлях збройного приєднання Півдня країни. У грудні 1960 р., згідно з рішенням з'їзду комуністів ДРВ, було утворено Національний фронт визволення Південного В'єтнаму. На південь «стежкою Хо Ші Міна» почали перекидати військові підрозділи, зброю, техніку. «Стежка» була розгалуженою системою доріг загальною довжиною понад 16 тис. км, які обплутували гори і джунглі В'єтнаму, Лаосу, Камбоджі. Там були нафтопровід, кабелі зв'язку, стаціонарні ремонтні бази, автомобільні батальйони, загони носіїв. У січні 1963 р. збройні сили комуністів, які спочатку дотримувались тактики партизанської війни, вперше у відкритому бою перемогли війська Південного В'єтнаму.
У в'єтнамському вузлі поступово спліталися інтереси великих держав: Китаю, СРСР, СІЛА. Перший мав таємну домовленість з ДРВ про
введення своїх військ у разі висадки американського десанту на Півдні. М. Хрущов неодноразово заявляв про «готовність радянського народу виконати свій інтернаціональний обов'язок щодо братньої соціалістичної країни». Американська адміністрація, у свою чергу, оголосила боротьбу з комуністичною експансією в усіх частинах світу.
У серпні 1964 р. у Тонкінській затоці (сучасна назва - Бакбо), за американською версією, кораблі ДРВ напали на два американських есмінці. Результатом тонкінського інциденту стало прийняття конгресом США «Тонкінської резолюції», яка дозволяла американському президентові вдаватись до будь-яких дій у В'єтнамі - аж до використання збройних сил.
Американські військово-повітряні сили почали бомбардувати «стежку Хо Ші Міна». Однак незабаром командування зрозуміло, що ефективніше знищувати вантажі і транспорт у портах та містах ДРВ ще до того, як вони потраплять у джунглі. З лютого 1965 р. літаки розпочали систематичні бомбардування міст ДРВ, а у березні на Півдні висадився американський десант. У зв'язку із загостренням радянсько-китайських відносин і орієнтацією в'єтнамських комуністів на Москву, КНР відмовилася надати ДРВ обіцяну допомогу. Натомість СРСР підтримав її найсучаснішою зброєю. Безвідплатна допомога ДРВ у роки війни щоденно коштувала Радянському Союзові 1,5 млн крб.
У квітні 1965 р. до В'єтнаму прибули радянські ракетні підрозділи. У першому ж бою під Хайфоном радянські ракетники збили три американських літаки. У подальшому військові підрозділи СРСР були виведені з ДРВ. На їх місце прибув великий контингент воєнних радників. За офіційними даними їх налічувалось 5 тис, за оцінками ж радянських ветеранів в'єтнамської війни — 12—15 тис. чол.
Американський експедиційний корпус налічував близько півмільйона вояків. Починаючи з 1965 р., у сухий сезон, який триває у Індокитаї з жовтня по березень, війська США та Південного В'єтнаму спільно проводили «стратегічні контрнаступи», однак вони не дали відчутних результатів. Партизанські з'єднання комуністів знищити не вдалося.
Війна стяла надзвичайно запеклою. Громадськість світу була вражена акцією американського взводу лейтенанта Коллі, який розстріляв усіх жителів та спалив селище Сонгмі. За цей злочин офіцера було засуджено судом США. Для знищення зелені джунглів застосовувалась отруйна речовина «оранж». Тяжкі екологічні наслідки цього відчутні дотепер. У в'єтнамській війні США вперше застосували кулькові бомби, напалм.
У війну були втягнуті і сусідні Лаос та Камбоджа, через територію яких пролягала «стежка». Хоча уряди цих країн заявили про свій нейтралітет, вони були неспроможні контролювати прикордонні з В'єтнамом райони. Там активно діяли партизанські загони Народно-революційної партії Лаосу (прокомуністичної) та Компартії Камбоджі.
Під тиском світової громадськості, внаслідок широких протестів населення у самих США американський уряд з листопада 1968 р. припинив бомбардування території ДРВ, а з червня 1969 р. розпочав виведення американських військ з В'єтнаму. У січні 1973 р. у Парижі після переговорів, які тривали понад чотири роки, СІЛА підписали угоду про припинення війни і відновлення миру в Індокитаї.
Залишившись віч-на-віч з комуністичними силами, війська Республіки В'єтнам зазнали поразки. У квітні 1975 р. підрозділи Національного фронту визволення Південного В'єтнаму захопили Сайгон. 2 липня 1976 р. було проголошено утворення єдиної держави - Соціалістичної Республіки В'єтнам. У квітні 1975 р. комуністи захопили владу у Камбоджі, а в грудні того ж року - у Лаосі.
Список використаної літератури
Ю.В.Бураков "Всесвітня історія. Новітні часи 1945-1998".
П.С. Степанюк "Енциклопедія з історії України".
М.Г. Костомаров "Історія В’єтнамської війни".
Комп’ютерне джерело.
Довідник з історії України 1945-1948 Років.