Міністерство освіти і науки України
Національний університет водного господарства та природокористування
Кафедра політології, соціології і права
Реферат
з дисципліни «Політологія»
на тему:
«Глобалізація та її наслідки для України»
Рівне 2009
Зміст
Вступ 3
1. Сучасні теорії глобалістики 5
2. Глобалізація світової економіки та її наслідки для України 12
Висновок 19
Список використаної літератури: 21
Вступ
Кінець 20 століття залишиться в пам’яті людства епохою великих сподівань, які частково збулися, а частково не реалізувалися. Протягом найближчих років доведеться побачити в якій мірі ці сподівання були обґрунтовані. Особливої уваги заслуговує питання про те, чи судилося збутися мрії про глобалізацію сучасного світу, про вільний господарський обмін між регіонами, єдиний інформаційний простір і домінування в світовому масштабі принципів гуманістичного соціального устрою.
На межі двох тисячоліть в житті практично всіх держав світу центральне місце займають глобальні економічні, фінансові та валютні проблеми. Вони значною мірою впливали на розвиток всіх країн планети і в період Першої та Другої світових війн, і у роки Великої Депресії, і міжнародних валютних криз.
І все ж до кінця 20 століття всілякі економічні та екологічні глобальні катаклізми, що призводили до серйозних порушень економічного зростання і рівноваги в світовому масштабі, значно посилили міжнародний вплив на кожну державу щодо формування власної економічної політики. Протягом другої половини 20 століття відбувалося постійне підвищення рівня взаємозалежності та інтеграції країн, їх регіоналізації для вирішення спільних завдань. Головне на сьогодні для світового співтовариства – збереження миру, соціально-економічного добробуту, забезпечення міжнародного економічного порядку, який базується на лібералізації, відкритості економіки, вільній торгівлі та співпраці між державами. Тому дуже важливим на сьогодні є визначення того, яким же чином впливає глобалізація на світові економічні процеси та на процеси, що відбуваються всередині кожної країни. І досі не зрозуміло, що ж що ж у кінцевому рахунку глобалізація несе країнам – загрозу чи нові можливості? Очевидно, і те й інше.
Дійсно, глобалізація економічної діяльності є однією з головних тенденцій в розвитку сучасного світу, що величезний чином впливає не лише на економічне життя, але й тягне за собою політичні (внутрішні і міжнародні), соціальні і навіть культурно-цивилізаційні наслідки. Ці наслідки все більше відчувають на собі практично всі країни і серед них, звичайно, Україна, яка цілком усвідомлено, активно і цілеспрямовано рухається в напрямку інтеграції в світову економіку. Тому аналіз цього всесвітнього процесу має не лише теоретичне, але і суто практичне, і причому надзвичайне важливе, значення для України, для її зовнішньоекономічної, а в більш широкому значенні - всієї економічної політики.
Об’єктом дослідження в моїй роботі стали сучасні світогосподарські зв’язки та процеси, які сьогодні відбуваються в світовій економіці у зв’язку з активізацією процесів глобалізації та їх вплив на Україну. В своїй роботі я розглянув характерні риси та особливості розвитку процесів глобалізації та регіоналізації на порозі 21 століття, яким чином ці процеси впливають на світову економіку і на економічні процеси, що відбуваються в Україні.
1. Сучасні теорії глобалістики
У теорії сучасної глобалістики, яка до кінця ще не сформована, намітились деякі стійкі зміни глобальності і глобалізації, які заслуговують на пильну увагу. Серед них концепції Римського клубу, що стосуються межі зростання, сталого розвитку, універсального еволюціонізму, мітозу біосфер, контролю глобального розвитку, світ-системного аналізу. Саме ці концепції є основою для подальшого розвитку теорії і методології глобалістики і глобалізації.
Про існування і дію об'єктивного закону глобалізації, як історичного явища і процесу, думали та інстинктивно здогадувались і писали ще деякі наші великі попередники, починаючи з XV, особливо XIX століття. Так, М. Драгоманов ще наприкінці XIX століття писав: «Уся практична мудрість людська може бути в тому, щоб убачити напрямок руху світового, його міру, закон і послужитись тим рухом. Інакше той рух піде проти нас, розчавить нас». Ці слова є дуже актуальними для сучасної України, яка, ставши незалежною державою, ще не має ані національної стратегії, ані глобальної орієнтації, ні програми регіональної реінтеграції з Європою.
Разом із тим великий інтерес викликають концепції сучасної глобалістики, в рамках яких працюють відповідні наукові школи і організовані наукові колективи. Основних шкіл — шість. Перша представляє концепцію «Межі зростання». Проблема меж економічного зростання лежить в основі тематики доповідей Римського клубу (1968). А. Печчеї та інші засновники Римського клубу як керівники різних транснаціональних корпорацій зіткнулись зі спільними труднощами в реалізації корпоративних проектів і програм. Вони усвідомили, що глибинною першопричиною цих труднощів є глобальні системні ефекти. Локальні зусилля щодо їхнього подолання є безсилими. Звідси виник відомий заклик: «Мислити глобально!».
Досягнення цієї школи полягає в результативних спробах моделювання світової економічної динаміки. При цьому брались п'ять взаємопов'язаних змінних величин: населення, капіталовкладення, використання невідновлюваних ресурсів, забруднення навколишнього середовища, виробництво продовольства. Була висунута робоча гіпотеза про дисфункціональність глобальної системи. В ході її перевірки автори дійшли висновку, що при збереженні існуючих тенденцій зростання людство дуже швидко наблизиться до крайньої межі демографічної та економічної експансії. Значення цих результатів полягає ще й у тому, що межі зростання вбачаються не стільки в планетарно-ресурсних обмеженнях, скільки у внутрішніх обмеженнях світового людства — панування і жорстокий егоцентризм глобальних корпорацій, архаїчний суверенітет все більш чисельних держав та їхня конфліктна конкуренція, егоїстичний дух елітаризму і зверхності цивілізації Заходу, дезінтеграція людського співтовариства. Надаючи особливого значення людині, А. Печчеї запропонував глобальну програму Нового Гуманізму, суть якої саме в «людській революції», в інтеграції людей світу, в формуванні світової людської спільноти, здатної до колективних зусиль по плануванню і керуванню заради спільного майбутнього людства, оскільки альтернативою може бути відсутність будь-якого майбутнього. І сьогодні ця глобальна стратегія гуманізму не втратила свого значення. Ми вважаємо її альтернативою ідеології та стратегії «нелюдської глобалізації», яку нав'язують світу деякі лідери силової глобалізації в інтересах елітарних країн.
Друга школа глобалістики представляє основну концепцію «Сталого розвитку». Вона розроблена під керівництвом Л. Брауна в Інституті всесвітніх спостережень (Вашингтон, США), який провів ряд проектів «Стан світу». Міжнародна комісія ООН з навколишнього середовища і розвитку використала цю глобальну концепцію для підготовки доповіді «Наше спільне майбутнє» (1987 р.). Генеральна Асамблея ООН прийняла спеціальну резолюцію «Екологічна перспектива до 2000 року і надалі» (1987 р.), згідно з якою сталий розвиток повинен стати керівним принципом діяльності ООН, урядів і приватних підприємств, організацій та установ.
Визнаючи висновок про існування планетарних меж економічного зростання, представники цієї школи (Л. Браун) заявили про неефективність і недорозвиненість традиційного людського суспільства як причину і наслідок надмірного демографічного зростання. Критичний поріг сталого зростання світового суспільства вже пройдений, тому що людство споживає значно більше ресурсів, ніж дозволяють закони стабільного функціонування глобальних екосистем. Необхідно, як вважають прибічники цієї теорії, зупинити глобальний демографічний вибух в країнах, що розвиваються, і піддати критиці концепції економічного зростання західного типу.
Дещо однобічний екологічний ухил цього напряму призводить до його відомої обмеженості. Разом із тим приваблює запропонована поступовість, поетапність, еволюційність змін. Вищою метою програми сталого розвитку її ініціатори бачать у пошуках нових шляхів, які б забезпечили прогрес людства не тільки в елітарних регіонах і в короткі періоди (цикли), а на всьому глобальному просторі і на довгу перспективу. Ця школа глобалістики може вважатись передвісницею еколого-економічної школи, яка виникла вже в 90-ті роки і яка прагне довести можливість поєднання екологічних і економічних інтересів у процесах глобального розвитку. Цей напрям є актуальним і сьогодні. Ми підтримуємо його в наших дослідженнях.
Школа універсального еволюціонізму в глобалістиці розвивається під керівництвом академіка Н. Мойсеева на базі ноосферного вчення В.Вернадського.
Піддаються критиці доповіді Римському клубу за їх розуміння пасивної ролі природи і її пасивної реакції на результати діяльності людства. Глобальну природу слід розглядати як самоорганізовану систему, реакція якої хоч і непрогнозована через величезну кількість критичних порогових факторів, але неминуча в довгостроковому плані. Ініціатори концепції закликають враховувати зворотну реакцію біосфери на процеси глобального розвитку.
Ця школа є антагоністичною щодо концепції сталого розвитку, вважаючи останню «опаснейшим заблуждением современности», а розмови про сталий розвиток нагадують глобалістам-еволюціоністам поведінку страуса, що ховає голову в пісок.
Сумісний розвиток глобального людського суспільства і біосфери може бути цілеспрямованим, взаємоузгодженим і ефективним. У результаті конструктивної коеволюції може бути сформована ноосфера, ноосферна економіка і ноосферна цивілізація, яка відкриває шлях до якісно нового розвитку. Цю школу називають ще школою глобальної екології. Вона запропонувала теорію глобальних рішень і компромісів. Ця школа розробила і запропонувала моделі глобальних наслідків ядерної війни, «ядерної зброї» і «ядерної зими», а також соціологію глобального компромісу. Доведена можливість світових угод кооперативного типу, що об'єднують зусилля і ресурси суверенних держав для вирішення планетарних завдань. Запропонована концепція «Глобальних інститутів згоди», які можуть добиватись стабільних і ефективних компромісів. Ми вважаємо, що положення школи універсального еволюціонізму органічно ввійдуть в парадигми глобалістики ноосфери.
Школа мітозу біосфер, з точки зору вчених, не має прямого відношення до глобалістики. Але її вважають важливою при переході до практичної діяльності по раціоналізації взаємодії світового людства з навколишнім середовищем. Неурядовий міжнародний Інститут екотехніки (М.Нельсон), що представляє цю школу, з 1976 р. проводить конференції у Франції. Генезис парадигми Інституту екотехніки обумовлений практичними потребами космонавтики в створенні штучних біосфер малого масштабу із заданими якостями. Ідея в тому, щоб досягнуті результати використовувати для покращання земної біосфери і для формування ноосфери. Суть ноосфери в гармонічному синтезі біосфери і техносфери. Під техносферою розуміють «глобатех» — тип нової культури, що має ареалом розповсюдження весь планетарний ринок. Факт експансії «глобатеху» в Космос означає, що повна екологічна рівновага можлива лише при виході за межі земної біосфери в Космос. На цій підставі ноосфера перетворюється на важливий фактор еволюції Всесвіту.
Школа контрольованого глобального розвитку Д. Гвішиані почала реалізацію програми «Моделювання глобального розвитку» з метою створення системи моделей альтернативного глобального розвитку і рекомендацій по вибору оптимальних управляючих стратегій. При цьому значна увага надавалась соціальним проблемам. Пропонується розвивати глобалістику з позицій загальносоціологічної теорії і методології. Перехід до інформаційного суспільства розглядається як магістральний шлях вирішення глобальних проблем. З позицій сьогодення запропонований авторами класовий підхід до глобалістики здається наївним, як і його «радянська суб'єктність» глобалістики.
Школа світ-системного аналізу (І.Уоллерстайн, США) розробляє парадигму, в центрі якої розвиток економік, історія систем і цивілізацій. Кінець XX століття розглядається як криза переходу від капіталістичної світ-системи, домінуючої на планеті з 1500 року, до поки що невизначеної посткапіталістичної системи. Капіталістична світ-система розглядається як перша історична форма глобальної системи, яка безупинно розвивається у взаємодії ядра («золотий мільярд»), напівпериферії і периферії світу. Для неї характерні циклічні кризи з періодичністю 50—100 років. Це нагадує довгі економічні хвилі М. Кондратьєва. Парадигма світ-системного аналізу тяжіє до концепції «глобальної соціалізації» майбутнього розвитку, висунутою Міжнародною соціологічною асоціацією (1994). Закономірностям глобального соціального розвитку приділяється все більша увага.
Таким чином, сучасна глобалістика не має і очевидно не матиме в близькому майбутньому якогось єдиного напрямку. Ландшафт сучасної глобалістики створює великі методологічні проблеми. Як уже зазначалось, кожна з парадигм є орієнтованою на конкретну наукову дисципліну, а не на їх синтез. В останній період став помітним ефект інтерпарадиг-мальної рефлексії, що на основі якогось базового спільного концепту (ноосфера) зв'язує різні парадигми. Це вселяє надію на принципову можливість розробки інтегрованої парадигми глобалістики в майбутньому.
Зміст окремих напрямків ще залишається під тиском відповідних філософських доктрин: лібералізму, марксизму. Системний комплексний підхід ще не набув статусу обов'язковості для всіх концепцій і парадигм. Більш того, існує певна цивілізаційна самоізольованість сучасних парадигм глобалістики, оскільки діапазон рефлексивної комунікації в сучасній глоба-лістиці є обмежений християнським світом, який є також поділеним. Тому включення до комунікації конкуруючих цивілізацій відкриває можливості для створення більш життєздатних систем глобалістики.
За своєю природою глобалістика — міждисциплінарна наука. Міждисциплінарний підхід повинен стати важливим методологічним принципом глобалістики. Сьогодні вже можемо говорити не тільки про формування загальних основ теорії глобалістики і про такі її основні напрями як економічна глобалістика, політична глобалістика, соціальна глобалістика, екологічна глобалістика, глобальна прогностика та інші. Намітилась тенденція посилення взаємозв'язку, єдності цих напрямів, що говорить про становлення інтегрованої науки.
До межі XX і XXI століть ця наука стала вже «великою» наукою, бо великого значення набули соціальні світові замовлення на вивчення процесів, наслідків і загроз глобалізації розвитку і на пошук шляхів і механізмів управління процесами глобалізації.
Глобалізація світу і його розвитку реально стала головною проблемою в порядку денному людства на XXI століття. Небачені раніше можливості, які відкриває глобалізація і смертельні загрози, які вона в собі несе, — це органічно пов'язаний об'єкт досліджень цієї світової науки.
Сучасні процеси глобальізації демонструють нові внутрішні суперечності. Серед них одне з головних питань - це протиріччя між інтересами економічного розвитку і зростанням та захистом навколишнього середовища. Багато країн підійшли до такого рівня економічного розвитку, коли без вирішення проблем екологізації виробництва, екологічної безпеки будь-яке подальше нарощування масштабів виробництва стає контрпродуктивним і перетворюється на одну з найбільш сильних стратегічних загроз. Чорнобильська катастрофа - найбільш серйозне попередження людству про можливі глобальні екологічні катастрофи. Узгодження економічних стратегій розвитку з екологічними на глобальному рівні - це велике завдання XXI століття.
Здатність країн розв'язувати одночасно складні питання розвитку економіки і екологічної безпеки значною мірою залежить від того, чи є це питання притаманним лише для окремих країн і регіонів, чи воно є феноменом глобального порядку. Незважаючи на всі особливості країн, їх економічних систем, структур господарства, ступенів навантаження навколишнього середовища, цей феномен є глобальним.
Сьогодні в світі переважає точка зору про несумісність швидкого економічного розвитку і зростання з успішним поліпшенням навколишнього середовища. Кожна країна повинна платити за задовільні умови навколишнього середовища, що неминуче уповільнює темпи економічного зростання. В останній період США виділяють приблизно 2,5% свого національного доходу на захист довкілля, а країни - республіки колишнього СРСР - лише від 0,5% до 1%. І в одному, і в другому випадку інвестиції в екологію є недостатніми, подальше їх нарощування є надзвичайно складним, особливо для країн колишнього СРСР, які проходять стадію зміни економічних систем з тоталітарних на ринкові.
2. Глобалізація світової економіки та її наслідки для України
Роль і місце будь-якої країни у світовому господарстві й міжнародному поділі праці (МПП) залежить від багатьох факторів. Основні з них такі: динаміка розвитку національної економіки, ступінь її відкритості й залучення у МПП, її вміння адаптуватися до умов міжнародного господарського життя. Україна як суверенна держава поки що дуже незначною мірою впливає на МПП й інтеграційні процеси, які відбуваються у світовій економіці, залишаючись тривалий час осторонь головних світо-господарських процесів.
В кінці XX ст., коли віджили й виявилися відкинутими безліч ідеологічних догм, Україна лише почала знімати з себе пута, які заважали їй активно брати участь у сучасних процесах глобалізації й регіоналізації. Україна, що розташована у центрі Європи, поруч з державами, які активно реформують свої економіки, помітно відстала й не встигає за процесами, котрі відбуваються у сусідніх державах. Беручи до уваги ресурси й географічне положення України, а також конкретні умови, які створює світова економіка для кожної держави, Україна повинна знайти свій шлях переходу до ринкової економіки й прискорення структурних перетворень з метою зміцнення своєї ролі у світовій економіці.
При існуючій розбіжності думок стосовно включення України у МПП та світогосподарські зв’язки є зрозумілим і безсумнівним те, що без оздоровлення економіки через структурну перебудову і без створення дійових законодавчих, організаційних, матеріальних і технічних підвалин гідне входження України у світове господарство неможливе. У «Плані для Європи» Бжезінський писав: «Проблему України не можна залишати без уваги. Україна просто надто велика, надто важлива, а її існування має особливе значення як для Росії, так і для Заходу».
Україна як суверенна держава робить лише перші кроки на світовій арені. У цих умовах їй належить вирішувати у порівняно короткий термін багато принципово важливих проблем переходу до економіки відкритого типу. Помилки на цьому шляху можуть призвести до того, що зовнішня конкуренція буде не стимулюючим фактором, а зруйнує й без того слабку українську економіку.
Логіка розвитку України в кінці 1990-х років та перспективи на найближче десятиліття XXI ст. підказують їй необхідність балансування у відносинах із Заходом, де вона впритул межує з Європейським Союзом, і на Сході - з Росією й іншими країнами СНД. Державі, яка перебуває на перехідному етапі й відчуває дефіцит капітальних ресурсів, а також обмеженість міжнародних економічних зв'язків, необхідно приділяти першочергову увагу врахуванню сучасних тенденцій міжнародного економічного розвитку. Тут доцільно згадати відомий вислів У. Черчілля: “У Великої Британії немає ані друзів, ані ворогів. У неї є тільки національні інтереси”. Україні також не завадило б дотримуватись цього принципу заради майбутнього добробуту.
Може скластися уява, що такий підхід, який підкреслює пріоритетність національних інтересів, вступає у протиріччя з процесами глобалізації й інтернаціоналізації. Проте це не так. Політика суверенної держави визначається безліччю детермінант, включаючи рівень соціально-економічного та суспільно-політичного розвитку, географічне положення країни, її національно-історичні традиції, культурну спадщину, співвідношення державних засад і демократії тощо. Всі вони, акумулюючись у зовнішній політиці держави, є складовими концепції національного інтересу, і мають слугувати для самозбереження нації та держави.
Як показує практика глобалізації кінця XX сторіччя, все більше набирає сили процес регіоналізації світового економічного простору. Україна вбачає одне з найпріоритетніших своїх завдань у налагодженні ефективних та гідних її потенціалу зв’язків з Європейським Союзом. До речі, це збігається і з концепцією, котру обрав для себе Європейський Союз ще у 1993 р. на зустрічі вищого керівного складу у Копенгагені, заявивши, що він буде розширюватися на схід за рахунок країн Центральної та Східної Європи. Україна не ввійшла до списку першочергових кандидатів та навіть кандидатів другого ешелону, однак на наступних етапах її кандидатура цілком реальна. На думку того Бжезінського, Україна приєднається до НАТО до 2010 р., а надалі ввійде повноправним членом до Європейського Союзу. Угоду про партнерство та співробітництво між Україною та ЄС було підписано 14 червня 1994 р., але на її ратифікацію всіма членами ЄС пішло майже 4 роки. Вона вступила в силу 1 березня 1998 р., і з цього моменту для України відкрилися нові можливості виходу на ринки країн-членів ЄС з вітчизняною продукцією. Проте угода поставила перед Україною завдання подальшої реструктуризації економіки, заміни механізму співробітництва з ЄС і підготовки правничого поля, яке забезпечило б реалізацію цієї угоди.
В умовах вкрай жорсткої конкуренції між регіональними торговими блоками Європейський Союз з метою підвищення своєї конкурентоспроможності у змаганні з НАФТА й країнами зацікавлений у прийомі економічно сильних та підготовлених до конкуренції країн-кандидатів.
Україні на сучасному етапі її розвитку необхідно ще багато чого зробити, щоб досягти бажаного рівня. Так, у відповідності з угодою про партнерство та співробітництво між Україною та ЄС, з 1998 р. розпочато практичні дії по формуванню між ними зони вільної торгівлі.
Значною проблемою є перспективи економічних відносин з країнами СНД і особливо з Росією. Єдиний народногосподарський комплекс, що існував раніше і у якому Україна була периферією, сьогодні сприймається досить критично. Але, між тим, не слід відкидати те, що було корисним і що може бути корисним нині й у майбутньому. Мова йде про економічні зв'язки та паростки кооперації, які ще можливо зберегти й розвинути. Існує декілька моделей економічних взаємовідносин з новими державами, що виникли на теренах колишнього СРСР. Не всі інтеграційні пропозиції сьогодні відповідають потребам й інтересам України, та й можливості України зараз вкрай обмежені. Досвід підказує, що тепер у взаємовідносинах з країнами СНД неможливо будувати будь-яку однорідну систему.
Договір про створення Економічного союзу в СНД від 24 вересня 1993 р. ставив за мету послідовне й погоджене економічне зближення колишніх радянських республік через створення системи вільного переміщення товарів, послуг, капіталів та робочої сили, а також погодження бюджетної, грошово-кредитної, зовнішньоекономічної, митної та податкової політики. На основі договору було підписано велику кількість угод, які неможливо було реалізувати, оскільки вони не відповідали новим національним законодавчим актам молодих держав.
Після ухвалення договору про створення Економічного союзу було складено план інтеграційного розвитку, у межах якого передбачалося створення Платіжного та Митного союзів країн СНД. Через проблеми, що виникли у платіжно-розрахункових та митних відносинах, повноцінної реалізації цих ідей досягнуто не було. Нездатність і неможливість реалізувати інтеграційні плани у рамках СНД пояснювалися не лише внутрішніми труднощами кожної з держав СНД, але й недостатніми обгрунтуванням та відпрацьованістю концепцій створення нових механізмів. Саме тому взаємовідносини України з державами СНД упродовж 1990-х років складалися раніше і дотепер на основі двосторонніх торгово-економічних угод.
Для України її майбутнє насамперед пов’язане з відтворенням державності й оформленням загальнонаціональної ідеї. Молода держава ще має виробити стійку й динамічну модель власної економіки, її політична система досить переконливо обумовлена специфікою, що випливає з географічного положення держави у межах Центральної, Східної та Південно-Східної Європи.
Європейський вибір України не передбачає її однозначного тяжіння до Європи, а припускає створення системи взаємовідносин України у просторі Росія-Європа-Північна Америка-Чорномор’я-СНД. Саме ця система у глобальному контексті передбачає набір стратегій і перспектив шляхів розвитку України у XXI ст.
Найперше місце у даній системі займає Росія. Після багатьох місяців підготовчої роботи президенти двох країн 27 лютого 1998 р. підписали договір про економічне співробітництво до 2007р. Договір передбачає координацію економічного та соціального розвитку обох країн, співробітництво у сфері торгівлі, створення міцної та вільної бази для стратегічного партнерства у глобальному масштабі. Практично в обмін на визнання Росією повного суверенітету України та її територіальної цілісності Україна відкрила двері для проникнення російського капіталу на українські ринки. Цей договір став яскравим прикладом компромісу в ім’я руху вперед .
В основу розвитку економічних зв’язків у рамках “Північ-Південь” може бути покладене зручне географічне положення України між технологічно розвиненою північчю та півднем Європи, який швидко розвивається, та прилеглим до нього Близьким Сходом і північноафриканськими країнами. У розвиткові й підтримці цих зв’язків зацікавлені як північні країни Європи, а також країни зони Чорноморського економічного співробітництва, так і практично весь регіон Середземномор’я. Чорноморсько-Балтійський стратегічний вектор набуває ще більшої актуальності у рамках пріоритетів, визначених Європейським Союзом при розвиткові транспортної інфраструктури у напрямку “Північ-Південь”, який включає у себе декілька транспортних коридорів, будівництво трубопроводів та інші інвестиційні проекти.
Унікальність географічного положення України дає їй можливість виконувати роль однієї з найважливіших ланок на осі “Схід-Захід”, або іншими словами на шляху “Європа-Тихоокеанський регіон”. На полюсах цієї стратегічної осі розміщуються два головних світових регіональних торговельних блоки. Про важливість східного напрямку у зовнішньоекономічній діяльності України говорить і те, що у державах АТР нині проживає майже половина людства, виробляється більше 55% товарної продукції світу й зосереджено приблизно 40% обсягів світової торгівлі. Це - один з найбагатших і найбільш передових регіонів у галузі розробки новітніх технологій та їх впровадження у життя, який сьогодні генерує майже половину всіх світових інвестицій.
Крім економічного значення, АТР відіграє одну з ключових ролей у глобальній політиці, оскільки тут перетинаються інтереси США, Китаю, Японії, Росії, Індії. Швидке перетворення АТР у зону високої інтеграційної активності, економічного та політичного динамізму передрікає йому лідерство у новому XXI сторіччі.
Все це обумовлює необхідність розширення присутності України у цьому регіоні. Сьогодні більш активна орієнтація України на Захід, що пов’язано з можливістю отримання інвестицій, переданням технологій, досвіду управління, проте це не виключає тих широких можливостей, які відкриваються перед Україною на Сході. Саме східні країни здатні поглинути майже всю номенклатуру українського машинотехнічного експорту, а також могли б завантажити роботою її науково-технічний потенціал. Україна має великі можливості для участі в реалізації значних енергетичних та інших промислових проектів. Її інтеграція у систему економічних відносин з державами АТР вимагає вирішення багатьох економічних та політичних проблем, певного часу на адаптацію українського законодавства до вимог та специфіки регіону.
Магістральним шляхом розвитку економіки України у XXI ст. буде створення економіки відкритого типу, тобто такої економічної системи, яка останнім часом зібрала найбільшу кількість прибічників у світі. Це, з одного боку, дасть можливість Україні, яка відкрилася світові, бути зрозумілою для країн-партнерів і розмовляти з ними однією мовою бізнесу, а з другого боку, відкриє для ТНК шлях в Україну.
Таким чином, з метою входження у світовий економічний простір Україна має впровадити у практику принципи вільної торгівлі й сповідувати відкритість економіки, послідовно й неухильно проводити приватизацію й формувати ефективну, віддану справі, скорочену до ефективного мінімуму державну адміністрацію.
На ці процеси в Україні впливатимуть також і ТНК, які поділили між собою світовий простір і використовують національні уряди в своїх інтересах, диктуючи їм умови й визначаючи коло пільг, що необхідні для їхньої діяльності у країні. Практика роботи ТНК на національних ринках розкриває методику використання ними політичних кіл окремих держав, а також зацікавленість ТНК у використанні їхньої інфраструктури, національної системи інновацій й захисту авторських прав. У результаті складається ситуація, коли ТНК мають потребу в організації допомоги з боку національної держави, якій, у свою чергу, потрібні ТНК для досягнення своїх цілей.
Не є секретом те, що сьогодні успіху досягає той, хто володіє найдосконалішими технологіями і вміє їх впроваджувати у виробництво. Однак досягнення успіху неможливе без створення національної системи інновацій, яка формується на засадах використання знань як продуктивної сили шляхом організації досліджень й забезпечення сприяння впровадженню інновацій. У період розгортання глобалізації багато країн об’єднуються на основі взаємовигідного обміну знаннями й технологіями з метою досягнення прогресу у світовій економіці. Якщо уряд не має своєї сформованої системи інновацій проведення політики вільної торгівлі, то це може призвести до серйозних економічних збитків і, більше того, до застою та деградації. Науково-технічний потенціал та національна система інновацій, на думку спеціалістів, дають Україні значні переваги у конкурентній боротьбі. Цей потенціал і всі пов’язані з ним переваги слід активно задіяти для реалізації стратегічних інтересів України та забезпечення довгострокової стабілізації економіки.
Висновок
З усього вищесказаного витікає значення процесів глобалізації для України. Але особливо нелегко прогнозувати шляхи розвитку країни, що трансформує власну економіку, коли не зроблено ще остаточно вибір щодо найсприятливішої моделі розвитку ринкової економіки. Для України, молодої центральноєвропейської держави, перше десятиліття її незалежного розвитку виявилося вкрай складним, обтяженим економічними кризами, загостренням соціальних проблем у суспільстві. І все ж подає надію те, що почали з’являтися елементи стабільності і деякого прогресу в економіці, які поки ще є надзвичайно скромними порівняно з результатами, досягнутими сусідніми країнами, що переживають подібні труднощі перехідного періоду.
Україна, що затрималась на старті реформ, поки що не виробила своєї чіткої моделі ринкової економіки. Сьогодні вона повинна без зволікання зосередити зусилля на підготовці найбільш прийнятної національної програми прискореного зростання. Потенціал країни ще настільки значний, що їй під силу застосувати в програмі те краще, що вироблено світовим співтовариством для перетворення кризової економіки в ефективно функціонуючу.
Важливими елементами програми ринкового господарства в Україні мають бути:
активне усвідомлення в суспільстві необхідності наведення господарського порядку у всіх сферах життя з метою досягнення балансу суспільних та індивідуальних інтересів;
розвиток економічної активності громадян, орієнтованих на одержання максимального прибутку в суспільно корисних сферах діяльності;
забезпечення максимально ефективного розподілу ресурсів з усуненням впливу на цей процес вузьковідомчих або індивідуальних інтересів, що гальмують суспільний процес;
забезпечення найсприятливіших умов для виявлення кожним громадянином його суспільно корисної активності і наступної реалізації ним своїх здібностей в умовах відкритої економіки;
забезпечення інтеграції державних і особистих інтересів як через економічні, так і соціальні важелі.
Спроба створення такої програми була розпочата на початку 1999 року, коли Кабінет Міністрів України на своєму засіданні 14 січня 1999 року розглянув проект Програми “Україна-2010”, що стала практично першим в історії незалежної України прогнозом майбутнього розвитку молодої держави. Проект Програми передбачає, що до 2010 року в Україні має бути досягнуте стійке зростання економіки та її стабільний розвиток.
Отже, адекватна реакція повинна полягати в тому, щоб і Україна і все світове співтовариство змогло адаптуватися до нових умов і скористатися шансами, які надає глобалізація. Тому необхідна нова стратегія, яка гарантувала б прибутки від розширення світового ринку для всіх країн.
Список використаної літератури:
Білорус О. Г., Лук’яненко Д.Г. та ін. Глобальні трансформації та стратегії розвитку. Монографія. – К., 2002. – 416 с.
Cоколенко С.І. Глобалізація і економіка України. – К.: Логос, 2003. – 568с.
Ступницький О. І. Транснаціоналізація науково-технічної політики в умовах посилення міжнародної економічної взаємозалежності: Монографія. – К.: ВПЦ “Київський Університет”, 2001. – 243 с.
Маслов С. Негативні наслідки глобалізації економіки. // Економіка. Фінанси. Право.- 2000. - №8.- с.13-18.
Україна – 2010. Поглиблення ринкових реформ та стратегія економічного розвитку України до 2010 (матеріали наукової конференції). – К., 2004.
Світова економіка: Підручник / А. С. Філіпенко, О. І. Рогач, О. І. Шнирков та ін. – К.: Либідь, 2000. – 582 с.
Рогач О. Транснаціональні корпорації та економічне зростання. – К.: ВПЦ “Київський Університет”, 2003. – 144с.