Вступ
Становлення і розвиток в Україні ринкової інфраструктури докорінно змінюють економічне, інформаційне і правове середовище функціонування підприємств, сутність їхньої господарської діяльності.
Будь-яке підприємство, починаючи процес виробництва або приймаючи рішення щодо його розширення, повинне бути впевнене в його прибутковості. Порівняння витрат і результатів діяльності дозволяє оцінити ефективність роботи підприємства. Без такого порівняння виникають непоправні помилки при виборі економічної політики підприємства, прийнятті важливих управлінських рішень, вибору видів підприємницької діяльності, визначенні оптимальних обсягів і структури випуску продукції (робіт, послуг), а також цін на продукцію, (роботи, послуги).
Основний фінансовий результат діяльності підприємства - це прибуток, який є основою і джерелом засобів для його подальшого розвитку. Підвищити прибуток можна, збільшуючи обсяги виробництва або ціни на продукцію (роботу, послугу), що випускається. Однак це не завжди можливо і доцільно. Тому в системі розвитку підприємства в умовах значних економічних обмежень підвищення фінансового результату безпосередньо зв'язано зі зниженням витрат.
Практично на кожному підприємстві існують резерви для зниження витрат до раціонального рівня, що дозволяє домагатися росту економічної ефективності діяльності, підвищення конкурентноздатності.
Виробнича діяльність пов’язана з ризиком вкладень у цю сферу. Для мінімізації цього ризику потрібен суровий контроль процесу виробництва, детальний його облік та виявлення факторів, які впливають на сам процес виробництва і витрати, необхідні для його здійснення. Тому для кожного підприємства даної галузі важливий поглиблений аналіз витрат і ефективне управління ними для досягнення високого економічного результату.
Чітка побудова бухгалтерського обліку витрат відповідно до змін, що відбуваються в його організації й техніці ведення, підвищує роль обліку як основного засобу одержання достовірної інформації для прийняття економічно обгрунтованих рішень і попереджень ризику у виробничо-господарській діяльності підприємств, у системі оподаткування, у складанні балансу, звіту про фінансові результати, різноманітної фінансової звітності тощо.
Управління витратами доцільно у всіх сферах діяльності підприємства й має велике значення та цінність для всіх місць виникнення і центрів витрат.
Усі вище вказані фактори обумовлюють важливість і актуальність теми даної курсової роботи.
Метою написання курсової роботи є обґрунтування господарського рішення щодо зменшення витрат на підприємстві,а також з'ясування сучасної природи витрат діяльності підприємства в умовах ринкової економіки.
Для розкриття мети в даній роботі передбачається дослідити діючу практику обліку, контролю й аналізу витрат підприємства, що досліджується та на основі порівняння теоретичних знань і практики діяльності базового підприємства сформулювати висновки та пропозиції по удосконаленню та обґрунтуванню господарського рішення зниження витрат підприємства.
Об'єктом дослідження є витрати діяльності приватного виробничого підприємства “Земляк”.
Предмет дослідження являє собою систему обліку, аналізу та контролю господарських операцій, пов'язаних з витратами діяльності підприємства.
1.Процес прийняття господарських рішень
Необхідність прийняття ГР зумовлена існуванням проблем — складних теоретичних питань чи практичних ситуацій, які характеризуються розривом між тим, що є та що має бути. Імпульс для прийняття певного господарського рішення — це необхідність ліквідації, зменшення актуальності або повне вирішення конкретної господарської проблеми.
Складається технологія прийняття рішень з таких елементів, які вимагають відповідей на запитання :ідея, мета (навіщо робити?); кількість і якість об'єктів (що робити?); ресурси (з якими витратами?); застосовувані технології (як робити?); виконавці (хто повинен робити?); терміни (коли робити?); споживачі (для кого робити?); місце (де робити?); економічний, соціальний, екологічний, технічний ефекти (що це дає?).
Процес прийняття рішень (ПР) характеризується комплексом «інтегральних» процесів інтелектуальної діяльності керівника й апарата управління, доцільною організацією, науково обґрунтованими технологіями. Процес прийняття рішень має певні елементи: мету, суб'єкта, що приймає рішення, альтернативні варіанти рішення, умови, результати та критерії/
Прийняття рішення передбачає вибір однієї з двох альтернатив або одного з декількох варіантів, що мають місце. Процес прийняття рішень передбачає ідентифікацію проблеми, вибір варіантів та оцінку ефективності рішення. Для нормального функціонування даного процесу необхідно сформувати відповідний алгоритм. На даний час не існує загальноприйнятої технології прийняття рішень. Найбільш повний перелік етапів та процедур прийняття рішень представлено в табл. 1
Таблиця 1
ЕТАПИ ТА ПРОЦЕДУРИ ПРОЦЕСУ ПРИЙНЯТТЯ РІШЕНЬ
Етапи
Процедури

І. Постановка задачі розв'язання проблеми
1. Виникнення нової ситуації
2. Виявлення проблеми
3. Збір необхідної інформації
4. Опис проблемної ситуації

II. Розробка варіантів рішення
5. Формулювання вимог, обмежень
6. Збір необхідної інформації
7. Розробка можливих варіантів рішення

III. Вибір рішення
8. Визначення критеріїв вибору
9. Вибір рішень, відповідних критеріям
10. Оцінка можливих наслідків
11. Вибір кращого рішення

IV. Організація виконання рішення та його оцінка
12. План реалізації обраного рішення
13. Контроль ходу реалізації рішення
14. Оцінка розв'язання проблеми та виникненнянової ситуації


Виконання зазначених процедур дає можливість забезпечити необхідну обґрунтованість і надійність того чи іншого рішення. Процес розробки та прийняття господарського рішення починається з виявлення та формулювання сукупності проблем, що в даний момент стоять перед фірмою (підвищення прибутковості, освоєння нових видів продукції, розширення ринків збуту; зниження ефективності фірми чи підрозділів порівняно з минулим періодом, невідповідність результатів запланованим цілям; результати порівнянь з аналогічними підприємствами незадовільні). У випадку, коли таких проблем більше, ніж реально можна розв'язати, визначається їх пріоритетність. При цьому обираються найбільш та найменш важливі, для яких встановлюються різні терміни реалізації.
Після виявлення та остаточного формулювання проблем починається стадія пошуку інформації та формування альтернатив рішення. Масштаб пошуку необхідної інформації залежить від повторюваності, рутинності або новизни проблеми. Коли обрана проблема вже виникала, то керівник може скористатися вже розробленими програмами та моделями реалізації рішення. У разі принципової новизни проблеми здійснюється пошук і виробляється достатня кількість альтернатив для забезпечення найбільшої обґрунтованості обраного шляху. Успіх у справі розв'язання проблеми переважно визначається тим, наскільки зрозумілі причиново-наслідкові зв'язки між діями та результатами. Істотну допомогу в процесі формування масивів необхідної інформації надає аналіз зовнішнього середовища підприємства в поточному та перспективному періодах.
У ході розв'язання проблеми розробляються декілька варіантів її вирішення (альтернативи), цінність яких може бути неоднаковою. Моментом остаточного вибору рішення вважається ухвалення найбільш придатної альтернативи. Через суб'єктивність поглядів на проблему, залежно від ступеня сумніву в них, рішення, прийнятні для одних, виявляться неприйнятними для інших. Щоб усунути суб'єктивність у підходах, варіанти рішення доцільно оцінювати за економічною ефективністю (міра віддачі на витрачені ресурси). Коли варіантів багато і їх відбір вимагає великих витрат часу та коштів, можна приймати попередні рішення з визначеними припущеннями, а потім уже шукати шляхи їх оптимізації. Способи вибору рішення серед альтернатив поділяються на такі, що задовольняють конкретну потребу, та максимізаційні. У першому випадку реалізація рішення просто задовольняє виниклу потребу, у другому — всі потреби. Процес вибору може спиратися на раціональні докази, інтуїцію та на їх комбінацію.
Після процесу прийняття рішення відбувається передача його для реалізації, організація його підтримки, забезпечення необхідними ресурсами, створення системи зворотного зв'язку. Слід зазначити, що успішне втілення в життя прийнятого рішення може бути здійснено тільки за умови гарантування процесу його реалізації необхідними ресурсами (фінансовими, трудовими, матеріальними, технологічними, інформаційними).
Основні вимоги до реалізації прийнятого рішення:
практичне застосування;
економічність (ефект здобувається завдяки реалізації, за допомогою прийнятого рішення);
достатня точність, що гарантує відповідність отриманого результату очікуваному;
надійність (не допускати значних помилок і не створювати ситуацій з підвищеним ризиком).
Залежно від конкретної ситуації, переваг і вподобань керівництва контроль за ходом реалізації рішення може бути найрізноманітнішим за формою та методами здійснення: суцільним чи вибірковим, внутрішнім (за допомогою спеціального підрозділу) чи зовнішнім (аудиторська фірма).
Згідно з Д. Дерлоу моделі прийняття рішень відрізняються за способом мислення та терпимістю до двозначності. Деякі суб'єкти, що приймають рішення, діють логічно та раціонально, тому вони послідовно опрацьовують інформацію. Інші індивіди мислять творчо, користуючись власною інтуїцією, тяжіють до бачення стану справ у великомасштабній перспективі. Щодо терпимості до двозначності, то деякі індивіди мають високу потребу в послідовності та порядку прийняття рішень для мінімізації двозначності, а інші спроможні впоратися з високим ступенем невизначеності й одночасно осмислювати багато ідей. Графічна ілюстрація цих двох вимірів дає можливість сформувати чотири стилі у прийнятті рішень: директивний, аналітичний, концептуальний та біхевіористичний (рис. 2).
Раціональний Інтуїтивний
Спосіб мислення
Директивний стиль репрезентує метод прийняття рішень, що характеризується незначною терпимістю до двозначності та раціональним способом мислення. Особи з таким стилем мислення діють логічно та ефективно, переважно приймаючи швидкі рішення, зосереджуються на короткому часовому періоді. Для аналітичного стилю прийняття рішень властива висока терпимість до двозначності, доповнена раціональним способом мислення. Особи з таким способом мислення ретельно досліджують численні альтернативні варіанти. Представниками концептуального стилю прийняття рішень є ОПР із дуже широким світоглядом і здатністю досліджувати численні альтернативи. Вони зосереджують увагу переважно на довготерміновому аспекті й часто шукають рішення творчого характеру. Біхевіористичний стиль свідчить про індивіда, який мислить інтуїтивно, проте відзначається низькою терпимістю.
Існують три шляхи прийняття рішення:
Керівник може приймати рішення самостійно.
Рішення може бути прийнято керівником після консультації.
Рішення приймається групою (керівник при цьому виступає як один із членів групи)
2. Сутність прийняття господарського рішення щодо зниження витрат
Від прийняття господарських рішень, їх якості, раціональності й обґрунтованості в багатьох випадках залежать реальні можливості досягнення цілей організації, її ефективна діяльність. Звідси випливає необхідність розуміння сутності господарських рішень, вивчення основних правил, прийомів і наукових методів їх розробки.
Поняття «рішення» в науковій літературі трактується по-різному. Найчастіше воно розуміється і як процес, і як акт вибору, і як результат вибору . Рішення як процес характеризується тим, що, відбуваючись у часі, здійснюється в декілька етапів (підготовка, формування, прийняття й реалізація). Воно містить окремі, але тісно взаємопов’язані елементи: постановку мети та планування діяльності за кращою альтернативою її досягнення; розподіл часу, ресурсів і дій, необхідних для вирішення завдання; мотивацію чи спонукання до дій; координацію та регулювання процесу; здійснення обліку й контролю зробленого, аби переконатися, що результати відповідають запланованим. Етап прийняття рішень можна трактувати як акт вибору особою за допомогою визначених правил. Рішення як результат вибору являє собою розпорядження до дії (план роботи, варіант проекту).
Існування рішення як такого передбачає наявність певних елементів: суб’єкта, що приймає рішення (менеджер, відділ, підприємство в цілому); об’єкта — виконавця рішення (підлеглий, відділ, підприємство в цілому); предмет рішення; мета й причини розробки рішення.
Господарське рішення (ГР) — це результат аналізу, прогнозування, оптимізації економічного обґрунтування та вибору альтернативи із сукупності варіантів досягнення конкретної мети підприємства.
Загалом господарське рішення характеризують такі ознаки:
можливість вибору єдиної дії з безлічі альтернатив (якщо немає альтернативи, то немає і вибору, а отже, немає і рішення);
наявність мети (безцільний вибір не вважається рішенням);
необхідність вольового акту особи, що приймає рішення (ОПР) стосовно його вибору, оскільки ОПР формує рішення через боротьбу думок і мотивів.
Господарські рішення мають місце в управлінні процесами всередині організації, процесами взаємодії організації із зовнішнім середовищем, в безпосередньому управлінні організацією.
Сутність господарських рішень проявляється в різних аспектах, які засвідчують вплив цих рішень на економічні, організаційні, правові та технологічні інтереси підприємства. Згідно з економічною сутністю на розробку та реалізацію будь-якого рішення необхідні фінансові, матеріальні й інші витрати. Тому кожне рішення має реальну вартість, а його реалізація повинна приносити підприємству прямий чи опосередкований прибуток. Помилкове або неправильно сприйняте підлеглими рішення може завдати компанії збитків чи навіть призвести до банкрутства. Організаційна сутність полягає в тому, що для розробки та реалізації рішення підприємство повинно мати: необхідний персонал; документи, які регламентують повноваження, права, обов’язки та відповідальність працівників і самого підприємства; налагоджену систему контролю, а також здійснювати координацію роботи персоналу. Соціальну сутність закладено в механізмі управління персоналом задля узгодження їхньої діяльності всередині колективу. Правова сутність рішень полягає в можливості здійснення певних заходів у рамках законодавчого поля (виходячи із законодавчих актів України, міжнародних зобов’язань, статутних та інших документів власне підприємства). Технологічна сутність рішень проявляється в можливості забезпечення персоналу, що здійснює розробку та реалізацію рішень, необхідними технічними, інформаційними ресурсами.
Рішення, що приймаються в господарській практиці, характеризуються різноманітністю. Тож необхідність класифікації зумовлена потребою у визначеності термінологічного апарата, виборі оптимальних методів прийняття й обґрунтування рішень.
Обґрунтування ГР — підкріплення переконливими доказами відповідності передбачуваного рішення заданим критеріям та реальним обмеженням.
Кожне підприємство у визначенні своєї стратегії орієнтується, як правило, на одержання максимального прибутку. У той же час будь-яке виробництво товарів і послуг немислимо без витрат. Придбання факторів виробництва жадає від підприємства конкретних витрат. При цьому вона буде прагнути використати такий виробничий процес, при якому заданий обсяг виробництва буде забезпечуватися з найменшими витратами на застосовувані фактори виробництва.
Витрати на придбання застосовуваних виробничих факторів називаються витратами виробництва. Отже, найбільше економічно ефективним методом виробництва якого-небудь товару вважається такий, при якому відбувається мінімізація витрат виробництва.
Поняття витрат звичайно асоціюється з певними втратами, жертвами, які доводиться нести для одержання деяких корисних результатів. Вони можуть бути відчутними й невловимими, об’єктивними й суб’єктивними, грошовими й не грошовими. Крім того, корисні результати й понесені в ім’я їхнього досягнення витрати можуть розподілятися між суб’єктами економічних відносин по-різному. Корисний результат може виявитися в руках одних, або хоча б частина їх, випадуть на частку інших.
Тому, немає єдиного, універсального й, у той же час, досить простого методу визначення витрат. Існує кілька підходів до їхнього визначення, кожний з яких має свою область застосування.
Витрати можуть розглядатися з погляду або окремого товаровиробника (підприємства), або суспільства в цілому.
Виділяють індивідуальні витрати виробництва, що представляють собою витрати конкретного господарюючого суб’єкта, і понесені витрати на виробництво певного обсягу якоїсь продукції, тобто суспільні витрати. Крім безпосередніх витрат на виробництво яких-небудь асортиментів продукції вони містять у собі витрати на охорону навколишнього середовища, підготовку кваліфікованої робочої сили, проведення фундаментальних науково-дослідних і дослідно-конструкторських розробок та інше.
В одних випадках обидва підходи дають однаковий результат, в інші – різний. Це пояснюється тим, що не всі результати виробництва мають товарну форму, деякі з них «реалізуються» безпосередньо, минаючи відносини купівлі-продажу, і впливають на добробут суспільства або окремих людей. Цей вплив може бути як позитивним, так і негативним. У першому випадку говорять про зовнішню економічність, або зовнішній ефект, у другому – про зовнішню неекономічність, або зовнішні витрати.
І суспільні, і окремі витрати можуть бути представлені двома способами. По-перше, як цінність витрачених ресурсів у фактичних цінах їхнього придбання. І, по-друге, як цінність інших благ, які можна було б одержати при найбільш вигідному із всіх можливих альтернативних напрямків використання тих самих ресурсів. Перший підхід часто називають «бухгалтерським», другий – «економічним». Якщо в першому випадку говорять про витрати виробництва, то в другому – про витрати сприятливих можливостей, або цінності найкращої з альтернатив, або, нарешті, просто про альтернативні витрати.
Економічне розуміння витрат базується на проблемі обмеженості ресурсів і можливості їхнього альтернативного використання. Застосування ресурсів у даному виробничому процесі виключає можливість їхнього використання за іншим призначенням. Наприклад, деревина, використовувана в будівельній справі, не може бути застосована, скажемо, у виробництві меблів і сірників. Вибір певних ресурсів для виробництва якого-небудь товару означає неможливість виробництва якогось альтернативного товару. Власне кажучи всі витрати являють собою альтернативні витрати, тобто альтернативну вартість (цінність) ресурсів при найкращому альтернативному варіанті їхнього використання. Завдання економіста полягає в тім, щоб вибрати оптимальний варіант використання ресурсів. Тому економічні витрати будь-якого ресурсу, обраного для застосування у виробничому процесі, рівні його цінності при найбільш оптимальному використанні.
З позицій окремого підприємства економічні витрати – це витрати, які повинна нести фірма на користь постачальника ресурсів, щоб відволікти їх від застосування в альтернативних виробництвах. Такі витрати можуть бути як зовнішніми, так і внутрішніми. Витрати в грошовій формі, які фірма здійснює на користь постачальників трудових, транспортних та інших послуг, палива, сировини, допоміжних матеріалів, називається зовнішніми, або явними, витратами.
Наприклад, заробітна плата робітників (грошові платежі робітникам, як постачальникам фактору виробництва – робочої сили); грошові витрати на покупку або плата за оренду верстатів, машин, устаткування, будинків, споруджень (грошові платежі постачальникам капіталу); оплата транспортних витрат; комунальні платежі (світло, газ, вода); оплата послуг банків, страхових компаній; оплата постачальників матеріальних ресурсів (сировини, напівфабрикатів, що комплектують). У цьому випадку постачальники ресурсів не є власниками даної фірми.
Явні платежі відображаються повністю в бухгалтерському обліку підприємства. Тому вони ще називаються бухгалтерськими витратами.
У той же час фірма може використати й свої власні ресурси. У цьому випадку теж неминучі витрати. Витрати на власний і самостійно використовуваний ресурс є неоплачувані, або внутрішні (неявні), витрати. Фірма розглядає їх як еквівалент тих грошових виплат, які були б отримані за самостійно використовуваний ресурс при самому оптимальному його застосуванні.
Неявні витрати можуть бути представлені як:
грошові платежі, які могла б одержати фірма при більш вигідному використанні приналежних їй ресурсів; сюди ставляться й «витрати упущених можливостей» (недоотриманий прибуток);
нормальний прибуток як мінімальна винагорода підприємцеві, що утримує його в обраній ним галузі діяльності.
Розподіл витрат на явні (фактичні) і неявні (імпліцитні) є, власне кажучи, вираженням двох підходів до розуміння природи витрат і визначенню їхньої величини – бухгалтерського й економічного. З позицій бухгалтера до виробничих витрат варто відносити не всі реальні, фактичні витрати, здійснювані в грошовій формі. Такими можуть бути заробітна плата робітників; плата за оренду будинків, споруджень, верстатів, устаткування; оплата транспортних витрат і т.д.
З позицій економіста до витрат виробництва варто відносити не тільки фактичні витрати, здійснювані в грошовій формі, але й неоплачувані фірмою витрати, пов’язані з упущеною можливістю оптимального застосування своїх ресурсів.
У власності підприємства звичайно є об’єкти тривалого користування – машини й устаткування, будинки й спорудження. Зрозуміло, що раніше зроблені витрати по їхньому придбанню або спорудженню не можуть бути віднесені до витрат даного періоду. Тому підприємство не несе явних витрат у зв’язку з їхнім використанням, крім тих, які необхідні для підтримки їх у працездатному стані. Однак воно несе неявні витрати, які визначаються як витрати упущених можливостей по їхньому використанню.
У власника капітального майна є й інша альтернатива. Він міг би його здати в оренду. У цьому випадку він одержав би не тільки доход у сумі, що відповідає банківському відсотку, але й суму, що компенсує втрати в ринковій вартості цього майна в результаті зносу або зміни кон’юнктури за період оренди.
Відповідно до економічного підходу, у витратах виробництва варто враховувати всі витрати – і зовнішні, і внутрішні, включаючи в останні й нормальний прибуток.
Неявні витрати не можна ототожнювати з так називаними безповоротними витратами. Безповоротні витрати – це витрати, які здійснюються фірмою один раз і не можуть бути повернуті ні за яких умов. Якщо, наприклад, власником підприємства понесені певні грошові витрати на те, щоб на стіні цього підприємства був зроблений напис із його назвою й родом діяльності, то, продаючи таке підприємство, його власник заздалегідь готовий понести певні втрати, пов’язані з вартістю зробленого напису. Безповоротні витрати не ставляться до розряду альтернативних, і вони не враховуються в поточних витратах фірми, пов’язаних з її виробничою діяльністю.
Розрізняють також витрати виробництва й витрати обігу. Виробничі витрати – це витрати, безпосередньо пов’язані з виробництвом товарів і послуг. Витрати обігу – це витрати, пов’язані з реалізацією зробленої продукції. Вони розділяються на додаткові й чисті витрати обігу. Перші містять у собі витрати на доведення зробленої продукції до безпосереднього споживача (зберігання, розфасовка, упакування, транспортування продукції), що збільшують кінцеву вартість товару; другі – витрати, зв’язані зі зміною форми вартості в процесі купівлі-продажу, з перетворенням її з товарної в грошову й навпаки (оплата праці торговельних працівників, витрати на рекламу й т.і.), не утворюючої нової вартості й від’ємники з вартості товару.