Реферат на тему:
Політичний режим як механізм формування та функціонування політичної влади
План
1. Демократія: теорія, реальність та перспективи розвитку.
1.1. Демократія: історичні типи.
1.2. Демократія: зміст поняття та провідні принципи.
1.3. Демократія та засади правової держави.
1.4. Проблеми експансії демократії.
1.5. Демократія в Україні – шляхи розвитку.
2. Політичні системи диктаторського типу.
2.1. Типологія диктаторських систем.
2.2. Особливості авторитарного режиму.
2.3. Сутнісні характеристики тоталітаризму.
3. Проблеми розвитку посттоталітарних держав: пошук шляхів розв'язання.

В.Бебик
Політичні режими
Формою організації й функціонування політичної системи є політичний режим, який визначає конкретні процедури та способи організації установ влади та врядування, стиль ухвалення громадських рішень, відносини між державою та громадянами. По суті це поняття означає, як уряд користується владою, контролює й управляє процесами в суспільстві. Політичні режими розрізняються за такими критеріями:
способом формування органів влади;
співвідношенням між гілками законодавчої, виконавчої й судової влади;
співвідношенням між центральною й регіональною гілками влади та місцевим самоврядуванням;
становищем і роллю елементів і структур громадянського суспільства (громадян, їхніх груп, громадських організацій та партій);
встановленою правовою системою, її особливостями й характером;
співвідношенням між правовими, соціальними та психічними регуляторами суспільного життя;
рівнем соціально-економічного розвитку;
політико-психологічною культурою;
рівнем політичної стабільності суспільства;
характером реалізації силових функцій держави та ін.
Іншими словами, політичні режими розрізняються на основі аналізу співвідношення та взаємодії держави та громадянського суспільства.
За типологією розрізняють демократичні, авторитарні та тоталітарні режими. Різновиди — фашистський, комуністичний, теократичний, ліберально-демократичний та ін.
К.С.Гаджієв
Поняття “демократія”: джерела і зміст
Основні фактори й етапи формування та еволюції ліберально-демократичної системи правління й ідей демократії в цілому збігаються з найважливішими віхами формування та еволюції громадянського суспільства і правової держави. Більш за це, ці три компоненти в сукупності складають основу ліберально-демократичної суспільно-політичної системи. Вона зв'язана з утвердженням і легітимізацією у процесі капіталістичного розвитку нової, у порівнянні із середньовіччям, системи світорозуміння, де вільний індивід визнається самостійною одиницею соціальної дії. У цьому контексті лібералізм, особливо на початковому етапі, сприяв формуванню й утвердженню демократичної форми правління і правової держави, тому й прийнято говорити про ліберальну демократію. Однак сучасна демократія аж ніяк не зводиться до лібералізму, у її формування значний внесок, особливо в XX ст., внесли й інші ідейно-політичні течії.
Демократія має тривалу історію, і її можна розглядати як результат розвитку західної цивілізації, особливо грецької і римської спадщини, з одного боку, й іудео-християнської традиції — з іншого. Термін "демократія" походить від грецького слова demokratia, що складає у свою чергу з двох слів: demos — народ і kratos — влада, правління.
Звертає на себе увага багатозначність і невизначеність самого поняття "демократія". Ще Кельзен стверджував, що в XIX і XX ст. слово "демократія", ставши пануючим гаслом, утратило чітко окреслений і твердий зміст. Цієї ж думки дотримувався й П.І.Новгородцев, який у 1923 р. писав, що термін "демократія" належить до числа найбільш поширених і неясних понять сучасної політичної теорії. Не можна сказати, що це питання остаточно вирішене в наші дні, коли демократія стала нібито велінням часу й увесь світ начебто став на рейки демократизації.
В даний час термін "демократія" використовується в декількох значеннях:
1. Форма правління, за якої політичні рішення приймають безпосередньо усі без винятку громадяни, що діють відповідно до правил правління більшості, називається прямою демократією, партиципарною демократією або демократією участі.
2. Форма правління, за якої громадяни здійснюють своє право ухвалення рішення не особисто, а через своїх представників, обраних ними і відповідальних перед ними, називається представницькою демократією.
3. Форма правління, за якої влада більшості реалізується в рамках конституційних обмежень, що мають своєю метою гарантувати меншості умови для здійснення визначених індивідуальних чи колективних прав, таких, наприклад, як свобода слова, віросповідання і т.д., називається ліберальною, плюралістичною чи конституційною демократією.
4. Форма правління, за якої будь-яка політична чи соціальна система незалежно від того, чи є вона дійсно демократичної чи ні, ставить собі за мету звести до мінімуму соціальні й економічні відмінності, особливо викликані нерівним розподілом приватної власності, називається соціальною демократією, крайнім виразом якої є соціалістична демократія.
Можна навести ще безліч інших значень поняття "демократія", але й сказаного досить, щоб переконатися в неправомірності його однозначного тлумачення.
Пряма демократія являє собою одну з самих очевидних форм організації політичної спільноти. Її можна виявити у примітивних суспільствах періода родового ладу. У західній політичній традиції виникнення демократії асоціюється з містами-державами Давньої Греції. Платон і Арістотель у своїх дослідженнях щодо створення систематичної теорії політики характеризували демократію як один з п'яти чи шести головних типів правління.
Грецьку історію в період її розквіту можна розглядати як історію боротьби між демократичними й олігархічними державами, найбільш яскраво вираженими представниками яких виступали Афіни і Спарта. Давньогрецька демократія в багатьох своїх аспектах істотно відрізнялася від демократії наших днів. Вона являла собою насамперед систему прямого правління, за якої весь народ, а точніше, сукупність вільних громадян, був нібито колективним законодавцем і в якій не була відома система представництва. Таке становище стало можливим у силу обмежених розмірів давньогрецької держави, що охоплювала місто і прилеглу до нього сільську територію з населенням, як правило, не більш 10 тис. громадян.
У стародавніх демократичних містах-державах кожен громадянин був наділений правом брати участь у прийнятті рішення, що стосується його життя і діяльності. Значна частина громадян протягом свого життя так чи інакше обіймала одну з безлічі виборних посад, що існували в місті-державі. Не було поділу між законодавчою і виконавчою владою — обидві галузі зосереджувалися в руках активних громадян. Політичне життя характеризувалося значною активністю громадян, що жваво цікавилися всіма сторонами й аспектами процесу управління. Пряма демократія такого роду оцінювалася багатьма мислителями Нового часу як ідеальна форма. Референдум і громадянську ініціативу, що збереглися в конституціях ряду країн (наприклад, Швейцарії), можна розглядати як елементи прямої демократії, успадковані представницькою демократією від минулого.
Інша важлива відмінність між античною демократією і сучасною полягає у трактуванні рівності. Антична демократія не тільки була сумісна з рабством, але й припускала його як умову звільнення від фізичної роботи вільних громадян, що присвячували себе розв'язанню суспільних проблем. Сучасні демократії не визнають у політичній сфері відмінностей і привілеїв, заснованих на соціальному походженні, класі, расі й статі.
Розрізняють демократичну теорію і демократичні інститути. Починаючи з античності, демократія перетерпіла істотні зміни. У середні століття, почасти в результаті певного перевідкриття Арістотеля, зріс інтерес до питань, що стосується розробки принципів найбільш досконалих за уявленнями того періоду форм правління. Висловлювалися твердження, що досконалою може бути лише та форма правління, що служить загальному благу і заснована на згоді всіх членів співтовариства. Але разом з тим у середні віки більшість мислителів, стурбованих проблемою досягнення єдності суспільства, не розглядали монархію, тобто одноосібне правління, як кращу форму, придатну для забезпечення цієї єдності. Однак у Новий час у контексті формування ідей свободи особи, громадянського суспільства, народного суверенітету, національної держави і т.д. замість феодальних хартій і вольностей виникають законодавчі механізми обмеження одноосібної влади монархів. Так, у XVII в. у Великобританії в ході боротьби між парламентом і короною були прийняті "Петиція про права" (1628), "Хабеас корпус акт" (1679), "Білль про права" (1689), у яких були зафіксовані писані юридично-правові гарантії, що встановлюють більш-менш точно обкреслені межі влади. Ця тенденція одержала подальший розвиток у "Декларації незалежності” і Конституції США, у “Декларації прав людину і громадянина" Великої французької революції кінця XVIII в.
Основне значення для формування й утвердження демократії мала ідея, що виникла в Новий час, про природжені, невідчужувані права кожної людини на життя, волю і приватну власність. Нерозривний взаємозв'язок цієї тріади виражається в переконанні, що приватна власність — основа індивідуальної свободи, що у свою чергу розглядається як необхідна умова самореалізації окремого індивіда, виконання головного призначення його життя. Теорії демократії інтегрували в себе основний комплекс ідей, що відносяться до цих двох феноменам. Тут відзначимо лише те, що ХХ ст. внесло свої корективи в теорію і практику демократії.
Безсумнівно, необхідною умовою демократії в будь-яких її формах є політична свобода. Але вона не може бути відповідним чином реалізована там, де немає реального вибору в соціальній і економічній сферах, де великою є соціальна нерівність. Свобода як ідеал в умовах демократії завжди співвідноситься з принципом справедливості. Там, де соціальна нерівність сприяє підриву принципу справедливості, необхідна та чи інша система перерозподілу матеріальних благ. Як показує світовий досвід, ринкова система і вільна конкуренція забезпечують найкращі умови і можливості для росту продуктивності і стимулювання індивідуальної ініціативи. Але при цьому невдахи і непривілейовані також повинні користатися матеріальними благами, вони не повинні залишатися на узбіччі громадського життя. З цього погляду протиріччя між вимогами соціальної справедливості й імперативами економічної ефективності залишається нібито нерозв'язною дилемою сучасного індустріального суспільства. Але проте в міру розвитку капіталізму наприкінці XIX-XX ст. принципи індивідуалізму, вільного ринку значно модифікувалися, роль держави в житті суспільства зросла. Основне значення, починаючи з Великої економічної кризи 30-х років, одержала система кейнсіанства, побудована на постулаті про ідеологічну, політичну і соціально-економічну недостатність індивідуалізму, вільної конкуренції, вільного ринку і т.д. і на необхідності посилення ролі держави у найважливіших сферах життя суспільства.
За державою була визнана функція регулятора економічних і соціальних процесів. На противагу концепції держави — "нічного сторожа" була висунута концепція держави добробуту, що ґрунтується на ідеї необхідності і можливості подолання соціальних конфліктів шляхом створення за допомогою державного втручання стерпних умов життя для всіх шарів суспільства засобом реалізації програм соціальної допомоги низькооплачуваним та незаможним категоріям населення, уживання заходів, спрямованих на рішення проблем безробіття, і т.д. Прихильники ідеї держави добробуту виходять з того, що ринок сам по собі не здатний забезпечити такий розподіл матеріальних благ, який гарантував би малозабезпеченим шарам населення необхідний мінімум благ і послуг. Більше того, вони розглядають політичну владу як важливий елемент коректування соціальних витрат ринку. Вони постулюють рівну значимість економічної і соціальної сфер і необхідність органічної сполуки вільно-ринкових відносин із соціальною політикою держави, сполучення ринкових принципів із соціальними принципами, гуманізації ринку за допомогою розробки і реалізації державою системи соціальної політики, спрямованої на гарантування мінімального життєвого рівня непривілейованим шарам населення. Головну мету прихильники держави добробуту вбачали і продовжують вбачати в тому, щоб домогтися синтезу економічної свободи, соціальної захищеності та справедливості. Іншими словами, у державі добробуту політичні права доповнюються соціальними правами, що передбачають надання всім членам суспільства прийнятого в ньому мінімуму матеріальних благ. Уводиться принцип соціальної відповідальності як приватних корпорацій, так і держави. Соціальні програми стають невід'ємною частиною правової держави, що набуває форму держави добробуту. На цій основі відбувається розширення функцій держави, які багато в чому доповнюють, а в ряді випадків і заміняють функції інститутів громадянського суспільства. Межі держави добробуту, які змінюються, а також її трактування визначаються не просто рішеннями політичних керівників, а фундаментальними структурними змінами сучасного індустріального суспільства. Тому його варто розглядати як центральний структурний елемент сучасної демократії.
Основні принципи та установки демократії
Демократія — одна з основних форм політичної самоорганізації суспільства. Комплекс інститутів і організацій, структура і функціонування яких ґрунтується на ліберально-демократичних світоглядних і ціннісних постулатах, нормах, установках, складає політичну систему демократії.
В даний час існує кілька теорій демократії, основними з який є плюралістична, партиципаторна (чи демократія участі), ринкова, плебісцитарна, консоціативна, представницька, народна, соціалістична. Найбільш розповсюдженою з них є плюралістична. Варто при цьому відзначити, що у всіх видах демократії, за винятком соціалістичної, присутні основні елементи плюралізму. Наприклад, консоціативна модель демократії, у найбільш довершеній формі реалізована у Швейцарії, передбачає систему правління, засновану не на принципі більшості, а на принципі пропорційного розподілу влади між політичними, релігійними й етнічними групами. Перебування при владі еліт (що дає підставу говорити про елітистську модель демократії) не обов'язково усуває відмінності між демократією й авторитаризмом і тоталітарними режимами. Ще Ш.Л.Монтеск'є говорив, що хоча усі здатні для того, щоб вибирати, не кожний здатний бути обраним. Очевидно, праві В.Парето, Г.Моска й інші вчені, які вважали, що за будь-якого політичного режиму провідні позиції в структурах влади, особливо її верхніх ешелонах, займають представники еліти. І дійсно, у будь-якому режимі наявні відносно компактні більш-менш організовані групи лідерів, із середовища яких висуваються керівники держави, політичних партій і рухів. У сукупності вони складають так званий політичний клас. Але необхідно відзначити, що інституціональні, соціокультурні, ідейно-політичні й інші фактори й особливо сам тип політичної системи впливають на роль еліт у різних політичних режимах. Правляча чи політична еліта по-різному здійснює владні функції за демократичних, авторитарних і тоталітарних режимів. У цілому демократична форма правління характеризується не відсутністю еліт, а наявністю великої кількості еліт, що конкурують один з одною за голоси виборців.
З огляду на все це, як вихідну основу при аналізі основних принципів і установок демократії вибирають плюралістичну модель. Хоча інститути і форми демократії в різних країнах можуть варіюватися, існує деякий комплекс принципів, норм і цінностей, що складають умови sine qua non, без яких будь-який режим не можна розцінювати як власне демократичний. У цьому контексті інтерес представляє "індекс демократії", складений К.Болленом на основі шести показників. Перші три з них характеризують рівень народовладдя: демократичні (прямі, рівні, таємні, загальні) вибори, система обрання законодавчої влади, система обрання виконавчої влади. Інші три показники відносяться до політичних свобод: свобода засобів масової інформації, свобода діяльності опозиційних груп і організацій, урядові санкції на захисті законодавства.
Основні інститути сучасної ліберальної демократії зводяться до наступного: народне представництво, здійснюване за допомогою свободних виборів; поділ влади, що забезпечує контроль уряду парламентом, ієрархія юридично-правових норм, заснована на принципі законності і ін.
Одним з найважливіших принципів, на яких базується сучасна демократія, є система поділу влади, що забезпечує стримування і противагу у відношенні її гілок. Слід зазначити, що в будь-якій політичній системі, у будь-якій державі в тій чи іншій формі існує поділ праці чи поділ функцій між різними органами і рівнями влади. Але власне поділ влади припускає самостійність і незалежність відділених одна від одної гілок влади. Ця теорія більш-менш чітко була сформульована наприкінці XVII — у першій половині XVIII ст. Симптоматично, що Т.Гоббс у середині XVII в. категорично відкидав саму думку поділу єдиної суверенної влади, думаючи, що роз'єднані гілки влади просто знищать одна одну. Істотний внесок у розробку цієї проблеми вніс Дж.Локк, що став у певному роді ідеологом Славної революції 1688 р., у якій зважувалося питання про обмеження владних повноважень монарха на користь парламенту. Обґрунтувавши необхідність чіткого розмежування законодавчої і виконавчої галузей влади, Локк разом з тим не виділяв судову владу як самостійну галузь і розглядав судочинство як прерогативу виконавчої влади. Уперше думка про необхідність установлення судової влади як самостійної галузі висловив Ш.Л.Монтеск'є.
При цьому важливо відзначити, що Монтеск'є підкреслював не тільки незалежність гілок влади одної від одної, але й необхідність їхнього взаємного доповнення і врівноважування. У нього розділені влади виступають як підсистеми єдиної системи, як три гілки єдиного стовбура.
Таким чином, саме Ш.Л.Монтеск'є належить пріоритет в остаточному формулюванні теорії поділу верховної влади на три самостійні гілки — законодавчу, виконавчу і судову. У цій теорії в тій формі, яку вона прийняла на теперішній час, незалежність різних гілок влади ґрунтується на тому, що в будь-якій державі існують деякі фундаментальні функції, які у силу корінних відмінностей у самій їхній природі можна реалізувати роздільно. Тому державну владу варто розділити на кілька сфер, чи гілок, кожна з яких володіє власними специфічними функціями. Глава держави, парламент, уряд, судова влада мають строго обкреслені права і повноваження. Умовою забезпечення політичної свободи є встановлення оптимальних взаємин між різними гілками й органами влади. При цьому жодна з влад не повинна бути необмеженою чи переважати над іншими гілками. Як відзначав Ш.Л.Монтеск'є, "щоб не було можливості зловживати владою, необхідний такий порядок речей, за якого різні влади могли б взаємно стримувати одна одну".
Судова влада виступає головним гарантом дотримання конституції і законності двома іншими гілками влади, арбітром при виникненні неузгодженостей та суперечок між ними. Вона забезпечує безперебійне функціонування системи стримувань і противаг. Для цього створюється спеціальний судовий орган. Наприклад, у Франції — це Конституційна рада, у функції якої входять визначення правомочності дій президента і парламенту, відповідності прийнятих ними указів, постанов і законів конституції, а також міжнародним угодам і договорам. У ФРН аналогічні функції виконує Федеральний конституційний суд, що володіє досить широкими повноваженнями. У США конституційний нагляд здійснює Верховний суд, в Україні — Конституційний Суд.
Мірилом демократичності і правового характеру сучасної держави стала її прихильність принципам і положенням Загальної декларації прав людини, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р. і доповненої 19 грудня 1966 р. двома пактами: один про економічні, соціальні і культурні права, інший про громадянські та політичні права. Без принципу недоторканості особи, без свободи слова і преси, а також доступу до інформації, що стосується суспільних справ, право голосу втрачає зміст. Без свободи від довільних арештів партія, що знаходиться при влади, може тероризувати своїх супротивників і серйозно послабляти опозицію. У цьому плані основне значення має система політично незалежних судів.
Однією з ключових характеристик демократії є політична рівність усіх без винятку громадян перед законом з його принципом "одна людина — один голос". Ця характеристика стає не просто декларацією тільки за умови реалізації ряду інших елементів, що інтегрально входять у саме визначення демократії. Мова йде насамперед про те, що уряд повинний діяти відповідно до чітко фіксованих і загальноприйнятих процедур, які дозволяють без будь-яких перешкод виражати й обнародувати позиції, інтереси, прагнення всіх зацікавлених осіб і груп. Демократія припускає, що всі особи, що контролюють політичні владні структури, повинні бути відповідальні перед своїми виборцями і періодично через строго встановлений час переобиратися. Виборці повинні мати можливість організовуватися в партії для реалізації своїх цілей.
Основне значення для теорії демократії мали формування й утвердження сучасної ідеї народного представництва, відповідно до якої представницькі органи влади обираються не довічно, а на визначений, строго фіксований конституцією термін. Періодична підзвітність виборного представника перед виборцями стала сутнісним елементом демократичної теорії. І це природно, оскільки, якщо демократія дійсно означає самоврядування народу, то недостатньо, щоб на державні посади посадові особи тільки обиралися народом, навіть загальним голосуванням, вони ще повинні періодично звітувати перед народом за свої дії. Сутність принципу представництва полягає в тому, що в політичній сфері виборці визначають мету, а обраний ними представник вибирає найбільш придатні, на його погляд, засоби для її досягнення.
У плюралістичній моделі сфера політики розглядається як добре злагоджений механізм, у якому беруть участь міріади груп, що взаємно стримують і врівноважують одна одну у процесі реалізації своїх інтересів. Вона припускає наявність у суспільстві безлічі центрів влади, що вступають у конфлікти, угоди, компроміси. Такий плюралізм гарантує умови для боротьби між різними соціально-політичними силами, розв'язання виникаючих між ними конфліктів, досягнення рівноваги і компромісу в суспільстві. Суспільство розділене по багатьом лініям і параметрам, і суть демократії полягає у визнанні законності різних соціально-політичних сил, кожна з який переслідує власні особливі інтереси. Крім монополії на владу з боку якої-небудь однієї особи, соціальної групи, партії і т.д., ліберально-демократична модель постулює ідею самого широкого вибору у всіх сферах громадського життя. Основне значення з даної точки зору має свобода економічного вибору і відповідно наявність альтернативних джерел одержання засобів існування. Тут у якості самоочевидних постулатів покладаються ідеї приватної власності, вільного ринку, вільного підприємництва і т.д. Найбільш завзяті прихильники цих ідей розглядають індивідуалізм і вільну конкуренцію в умовах саморегульованого ринку в рамках громадянського суспільства як природні закони, не підвладні діям окремих людей і суспільних інститутів, політичних партій і держави, вважаючи, що воля, рівність, конкуренція й індивідуалізм здатні забезпечити соціальну справедливість і прогрес.
Демократія покликана створити умови для безперешкодної конкуренції різних соціально-політичних сил за свою частку влади. Вона існує тільки там, де керівники політичної системи відбираються у процесі такої конкурентної боротьби, у якій можуть брати участь у якості активних чи пасивних суб'єктів основні категорії дорослого населення. Саме в силу тієї значимості, що надається даному принципу, на Заході велику популярність одержала так називана ринкова теорія демократії. Основні положення цієї теорії вперше сформулював Й.Шумпетер у книзі "Капіталізм, комунізм, демократія", опублікованій у 1942 р. У ній відверто й однозначно використовувалася ринкова термінологія для аналізу і трактування демократії і демократичного процесу: “Демократичний метод являє собою інституціональний інструмент для досягнення політичних рішень, на основі якого окремі індивідууми одержують владу приймати рішення шляхом змагання, об'єктом якого є голоси виборців”.
Продовжуючи цю лінію, Е.Доунс, Е.Шатшнайдер, А.Вільдавскі й інші вчені ототожнювали політичний процес з обміном в умовах конкуренції на ринку. Метою кожного учасника в даному випадку є максимізація "прибутку за мінімізації витрат". При цьому сам "торг" ведеться по визначених загальноприйнятих правилах гри. Наприклад, голосування розглядається як обмін голосів за визначений політичний курс, а діяльність політиків — як діяльність підприємців, зайнятих на ринку завоюванням і зміцненням позицій шляхом торгів і нарощування підтримки в пошуках коаліцій.
Якщо в тоталітарних і авторитарних системах держава домінує над суспільством, то при демократії, навпаки, суспільство домінує над державою чи у всякому разі суспільство користується значною автономією стосовно держави. Важливою її особливістю є визначене дистанціювання держави від суспільства. Показово, що в індустріально розвинених демократичних країнах середній громадянин у повсякденному житті при нормальних умовах лише спорадично стикається з державою, найчастіше маючи лише дуже неясне уявлення про політичні події, що відбуваються в “коридорах влади” і "столицях", за межами своєї громади, села, містечка. Більш того, для нього держава — щось віддалені, далеке, втручання якого в приватні справи небажано і не допускається звичаєм, традицією і законом. Наприклад, значній частині американців властива недовіра і навіть неприязне відношення до держави, державним інститутам і політиці, що ототожнюється з ними, взагалі. Загальновідомий той факт, що американці віддають перевагу урядам штатів щодо федерального уряду, органам місцевої влади щодо урядів штатів, родині, громаді й індивіда щодо суспільства в цілому.
Ліберально-демократична система включає принцип "згоди не погоджуватися" з думками і позиціями інших членів чи груп суспільства. Як писав Дж.С.Мілль, (...( недостатньо мати охорону тільки від урядової тиранії, але необхідно мати охорону і від тиранії пануючих в суспільстві думки чи почуття, від властивого суспільству тяжіння, хоча і не карними шляхами, насильно нав'язувати свої ідеї і свої правила тим індивідам, що з ним розходяться у своїх поняттях (...( Є межа, далі якої суспільна думка не може законно втручатися в індивідуальну незалежність; треба установити цю межу, треба охороняти її від порушень – це так само необхідно, як необхідна охорона від політичного деспотизму. (...( Усе, що знищує індивідуальність, є деспотизм”.
І дійсно, де немає свободи незгоди чи панує принцип одностайності, там немає і не може бути демократії незалежно від того, як вона називається — народна, ліберальна, буржуазна, соціалістична і т.д. У цьому змісті демократії близькі принципи критичного раціоналізму, особливо готовність вислуховувати критичні аргументи й учитися на досвіді, керуючись принципом: "Я можу помилятися, правий можеш бути ти, а разом ми, можливо, знайдемо слід істини". При такому підході до рішення скільки-небудь значущих проблем в ідеалі відкидається вольове нав'язування позицій однієї частини суспільства іншої його частини. З даної точки зору істотною ознакою демократії як форми правління більшості є дотримання інтересів і прав меншостей.
Це, зокрема, виражається в наявності лояльної і конструктивної опозиції як законного партнера в демократичному процесі. Відкидаючи будь-яку монополію якої-небудь однієї партії, демократія характеризується своїм методом прийняття взаємоприйнятих рішень, заснованим на діалозі, відкритості, терпимості, критичному дослідженні і компромісі. Ці останні повинні відповідати принципам демократичної віри, що означає визнання фундаментальних цінностей індивідуальної волі і політичної рівності всіх людей. Терпимість у відношенні елементів, що відкидають фундаментальні принципи демократії і її право на існування, не прийнятна, оскільки ці елементи являють загрозу самому існуванню демократії. Передбачається, що й уряд, і опозиція, партії і зацікавлені групи дотримуються "правил гри", суть яких складається в загальноприйнятій згоді на мирну передачу влади від однієї партії (переможеної) інший, переможниці, у ротації влади на всіх рівнях і дотриманні інших норм і принципів парламентаризму і плюралізму. Різним незалежним як від держави, так і одна від одної організаціям, асоціаціям, зацікавленим групам і т.д. на законних підставах надаються конституційні гарантії мирної конкуренції за доступ до влади.
Особливо важливе значення має те, що, на відміну від тоталітарної й авторитарної моделей, де сила займає статус prima ratio, тобто першого, чи головного, аргументу, покликаного вирішувати виникаючі в суспільстві конфлікти шляхом нанесення противній стороні поразки, у демократичній моделі сила відсунута на задній план і залишена про запас у якості ultima ratio, тобто останнього аргументу, що може використовуватися в разі потреби під час розв'язання конфліктів шляхом угод, компромісів, судових розглядів і т.д.
Недоліки та переваги демократії
Демократія значною мірою являє собою механізм чи засіб розв'язання виникаючих у суспільстві проблем. У цьому сенсі головне призначення демократії полягає у створенні прийнятних для більшості людей рамок і механізмів розв'язання конфліктів. Тому в процедурах демократії важливе місце займає визначення джерел конфлікту і його суб'єктів.
Оскільки демократія — це процес, у якому беруть участь різні сили, її не можна звести до якому б там не було одного кольору, одного "ізму". Найголовніше полягає в тому, щоб за будь-яких шляхів та засобів реалізації основних принципів демократії, ці принципи були дотримані. Тут доречно привести дуже вдалу аналогію П.І.Новгородцева. Назвавши одну із своїх статей "Демократія на роздоріжжі" (запозичене в англійського дослідника Гірншоу — автора однойменної книги), він пояснював суть даного поняття так: “Оскільки демократія є система свобод, є система політичного релятивізму, для якого немає нічого абсолютного, котрий усе готовий допустити, усяку політичну можливість, усяку господарську систему, аби це не порушувало початків свобод, — вона і є завжди розпуття; жоден шлях тут не замовлений, жоден напрямок тут не заборонений. Над усім життям, над усією думкою панує принцип відносності, терпимості, найширших допущень і визнань".
У цьому сила, життєздатність і одночасно слабкість демократії. У прагненні ж позбутися закладених у ній слабкостей, виправити, замінити формальну демократію сутнісною, соціальною чи іншою формою "щирої" демократії імманентно присутня небезпека тоталізації шляхом злиття суспільства і держави і відповідно знищення самої демократії. Не випадково Ж.-Ж.Руссо, що говорив про звільнення людини, забезпечення її безмежної свободи шляхом стирання меж між керуючими і керованими, деякі автори небезпідставно зараховують до духовних предвісників тоталітаризму. Так, він проголошував: "Кожен з нас віддає свою особистість і усю свою міць під верховне керівництво суспільством, і ми разом приймаємо кожного члена як нероздільну частину цілого".
За такої постановки питання не існує якої б там не було опозиції правлячій більшості, так само як і підпорядкувань керованих керуючим. Панує абстрактна загальна воля, якій повинні підкорятися й ті, і інші. Руссо стверджував: “Якщо хто-небудь відмовиться коритися загальній волі, то він буде примушений до покори всім політичним організмам, а це означає лише те, що його силою змусять бути свободним”.
Однак, як справедливо відзначав німецький політолог І.Ізензеє, "примус до істинної волі призведе до того, що в радикальній демократії в'язниця буде називатися Libertas".
Багато мислителів минулого, будучи не завжди супротивниками демократії, попереджали про її недоліки і погрозах, що таяться в ній. Примітно, що Платон вважав демократію самою корумпованою після тиранії формою правління. Арістотель називав демократію самою нижчою з усіх законних форм правління, найбільшою мірою схильною перероджуватися в тиранію. Продовжуючи цю тенденцію, І.-В.Ґете писав: “Ніщо так не відштовхує, як більшість, тому що вона складається з купки сильних лідерів, із шахраїв, із слабких пристосуванців, котрі асимілюються, і з маси, що рухається за ними, не маючи ні найменшого уявлення про те, чого вона хоче”.
Подібних, не зовсім утішних оцінок демократії видатними мислителями минулого безліч. Але досить відзначити, що досвід XX ст. у цілому підтвердив правоту А. де Токвіля, який попереджав про небезпеки, що таяться в демократії, для свободи, можливості "тиранії більшості", що може бути не менш, якщо не більш, жорстокою, ніж тиранія деяких чи одного. Тут доречно відзначити, що А. де Токвіль був одним з тих, хто розглядав розвиток державно-політичних систем по шляху демократії як неминучу закономірність. Коментуючи цю думку, П.І.Новгородцев писав у 1923 р.: “У країнах, що випробували цю форму (демократію – К. Г.) на практиці, вона давно вже перестала бути предметом страху, але вона перестала бути і предметом поклоніння. Ті, хто її спростовує, бачать, що за неї усе-таки можна жити і діяти; ті, хто її цінує, знають, що, як усяке земне установлення, вона має занадто багато недоліків для того, щоб її можна було безмірно звеличувати.
Зрозуміло, немає і не може бути досконалої демократії, але незважаючи на всі недоліки, вона найкраща і найгуманніша форма правління з усіх дотепер відомих. У.Черчілль якось говорив, що "демократія — жахлива форма правління, якщо не брати до уваги". Демократична форма правління дійсно характеризується багатьма недоліками і зв'язана з цілою низкою витрат. Але попри все те людство ще не придумало ефективнішу і разом з тим більш відповідну волі більшості членів суспільства й одночасно духу свободи особи форму правління. Переваги демократії можуть бути сумнівні, але вади диктатури загальновідомі. Очевидні відносність, тимчасова і просторова обмеженість парламентаризму, системи представництва, загального виборчого права й інших атрибутів демократії. Вони не здатні раз і назавжди розв'язати всі проблеми, що стоять перед суспільством. Розв'язання одних проблем тягне виникнення нових, часом ще більш серйозних проблем, але це не може слугувати достатньою підставою для утрати віри в саму демократію.
Демократія є насамперед фундаментальна установка, свого роду шкала цінностей, визначена концепція людини і її місця у суспільстві. У деякому сенсі демократія являє собою також спосіб життя, що базується на фундаментальному постулаті про рівність усіх людей перед законом і праві кожного члена суспільства на життя, волю і приватну власність. Очевидно, що демократія припускає визначені умови для свого утвердження і нормального функціонування. Важливо, щоб кожна людина усвідомлювала не тільки межі своїх інтересів і прав, але також межі своєї відповідальності й обов'язки до самообмеження. А це здобувається в результаті тривалого історичного досвіду. П.І.Новгородцев писав: “Якщо демократія відкриває широкий простір вільній грі сил, що проявляються в суспільстві, то необхідно, щоб ці сили підкоряли себе деякому вищому зобов'язуючому їх началу. Свобода, що заперечує начало загального зв'язку і солідарності всіх членів суспільства, призводить до самознищення і руйнування основ державного життя".
Незважаючи на велику у порівнянні з іншими моделями політичної системи складність демократії, її виживання багато в чому залежить від того, наскільки її принципи і механізми доступні розумінню людини середнього інтелектуального рівня, від того, що виборці мають на увазі під справжньою демократією. Сутність демократії в політичних, соціальних і економічних проявах визначається її можливостями як морального і духовного факторів, що детермінують суспільну свідомість.
Демократична форма правління зберігає життєздатність і ефективно функціонує в силу активної участі громадян у справах суспільства, забезпечення високого рівня інформації про стан суспільних справ і глибокого почуття громадянської відповідальності. Очевидно, що в сучасних умовах парламентської демократії, загального голосування, плюралізму партій і політичних організацій, що представляють різного роду зацікавлені групи, жоден уряд не може завоювати владу без згоди і доброї волі більшості виборців. Тут стан умів суспільства, соціально-психологічний клімат, суспільна думка мають неабияке значення.
У цьому зв'язку показово, що при всіх відмінностях, часом істотних, по широкому спектру ідей і концепцій суспільного і державно-політичного устрою більшість політично активного населення країн Заходу розділяє ідеї конституціоналізму, індивідуалізму, свободи віросповідання, свободи слова і друку тощо. Дотримання і реалізація цих принципів створювали передумови для визнання кожної з супротивних сторін "законності" існування різноманітних конфліктуючих один з одним інтересів, угруповань, партій і т.д. У цьому контексті важливо підкреслити, що стабільність у суспільстві і забезпечення такої законності мають мало шансів, якщо політичні протиріччя збігаються з лініями соціального, релігійного, культурного, расового, етнонаціонального чи іншого відмежування в суспільстві. Стабільність демократії особливо ефективно забезпечується у випадку, якщо головні політичні партії мають прихильників серед різних шарів і груп населення.
Типологізація диктаторських систем
Диктатура, так само як і демократія, втілюється в життя в різних формах, її можна знайти у всіх цивілізаціях і історичних епохах. Вже в найдавніші періоди історії як на Сході, так і на Заході існувала безліч форм тиранії, деспотії, олігархії. Не заглиблюючись в історію, відзначимо лише, що теорії абсолютизму, елементи яких присутні в диктаторській формі влади, виникли в XVI в. у зв'язку зі спробами європейських народів створити самостійні національні держави, незалежні від римського папи і Священної Римської (Німецької) імперії. Вони прийняли форму юридично-правових ідей державного суверенітету, розроблених легістами короля Франції Філіпа Красивого.
Великий внесок у розробку теорії суверенітету вніс Ж.Боден, що запропонував ряд конкретних мір для зміцнення одноосібної влади короля. Прихильниками неподільної абсолютної влади короля-суверена виступали кожний зі своїх позицій (Боссюе; Т.Гоббс, Р.Філмер і ін.). Їхні ідеї лягли в основу теорії абсолютної монархії, що прийшла на зміну обмеженій монархії. Найбільш типові приклади країн з абсолютною монархією: Франція Людовіка XIV, Пруссія Фрідріха II, Австрія Йосипа ІІ, Росія Катерини II у XVIII в.
Надалі термін "абсолютизм", що не має точного змісту, став застосовуватися для позначення всіх систем правління без представницьких інститутів чи конституційних обмежень. Хоча він нерідко використовується як синонім тиранії чи деспотизму, терміном "абсолютизм" позначають державні режими початку Нового часу. Його аналогами стали в XIX в. поняття "бонапартизм" і в XX в. "тоталітаризм" і "авторитаризм".
У наші дні для політичних систем диктаторського типу існують характерні форми: авторитаризму і тоталітаризму. Під останнім, як правило, маються на увазі ті політичні режими, що існували до кінця другої світової війни в гітлерівській Німеччині й Італії, а також аж до останнього часу в СРСР і країнах Східної Європи, Китаї і ряді інших країн третього світу. Що стосується авторитарних режимів, то діапазон їхнього поширення досить широкий, а число їх у даний час дуже велике, особливо в третьому світі.
Володіючи найважливішими характеристиками диктатури, авторитаризм і тоталітаризм у ряді аспектів істотно різняться. Так, для тоталітаризму характерне повне злиття в єдине ціле суспільства і держави; суспільства, держави і партії; їх разом і єдиної ідеології; економіки, політики й ідеології і т.д. Авторитаризму також властиві домінування держави над суспільством, примат виконавчої влади над законодавчою і судовою гілками. Але тут таке домінування не набуває жорсткості і всеохоплюючого характеру, що типові для тоталітаризму. Авторитаризм використовує слабкість і нерозвиненість громадянського суспільства, але на відміну від тоталітаризму не знищує його. При ньому зберігаються значний ступінь самостійності економіки, плюралізм соціальних сил. Авторитаризм може уживатися і поєднуватися як з державною, так і з ринковою економікою. Допускається розмежування між світською і релігійною, особистою і публічною сферами життя. У ряді випадків формально функціонують парламент і політичні партії, але їхня діяльність обмежена. Допускається "дозоване інакомислення". Зберігаються класові, станові, кланові, племінні відмінності. Якщо осередком влади при тоталітаризмі є партія, що поглинає державу, то при авторитаризмі таким осередком є держава. Тому перехід від авторитаризму до демократії нерідко означає зміну політичного режиму без радикальної перебудови економічного ладу. Перехід тоталітаризму на рейки демократії передбачає корінну зміну всієї суспільної системи.
Література:
1. Політологія: Посібник для студентів вищих навчальних закладів / За редакцією О.В.Бабкіної, В.П.Горбатенка. – К.: Видавничий центр “Академія”, 1998. – С.168-193.
2. Основи політології: Навч. посібник / Керівник авт. кол. Ф.М.Кирилюк. – К.: Либідь, 1995. – С.184-227.
3. Політологія / За ред. О.І.Семківа. – Львів: Світ, 1994. – С.268-278.
4. Рябов С.Г., Томенко М.В. Основи теорії політики. – К.: Тандем, 1996. – С.109-116.
5. Бебик В.М. Базові засади політології: історія, теорія, методологія, практика: (Монографія(. – К.: МАУП, 2000. – С.173-176.
6. Панарин А.С. Политология: Учебник. – М.: Проспект, 1999. – С.152-186.
7. Гаджиев К.С. Введение в политическую науку: Учебник. – М.: Издательская корпорация «Логос», 2000. – С.126-161, 235-267.
8. Гаджиев К.С. Политология: Учебник. – М.: Логос, 2001. – С.173-202, 278-311.
9. Пугачев В.П., Соловьев А.И. Введение в политологию: Учебник. – М.: Аспект Пресс, 2000. – С.182-213.
10. Политология: Учебник для вузов / Под ред. М.А.Василика. – М.: Юристъ, 1999. – С.231-271.
11. Еко Умберто. Ур-фашизм. // Сучасність. – 1996. – №5. – С.43-51.
12. Арендт Ханна. Массы и тоталитаризм // Вопросы социологии. – 1992. – Т.1. – №2. – С.24-31.
13. Арзаканян М. Де Голль и голлисты на пути к власти. – М., 1980.
14. Дай Т.Р. Демократия для элиты. – М., 1984.
15. Даль Р. Введение в теорию демократии. – М., 1992.
16. Даль Р. Введение в экономическую демократию. – М., 1991.
17. Желев Ж. Фашизм: Тоталитарное государство. – М., 1991.
18. Канетти Э. Масса и власть. – М., 1997.
19. Корнхаузер В. Політика масового суспільства. // Політологічні читання. – 1992. – №1.
20. Почепцов Г. Тоталитарный человек. – К., 1994.
21. Ортега-і-Гасет Х. Повстання мас. – В кн.: Ортега-і-Гасет Х. Вибрані твори. – К., 1994.
22. Токвіль А. Про демократію в Америці. – К., 1999.
23. Duverger M. La Système Politique Français. – Paris, 1985.