Реферат на тему:
Фінансові ринки: зовнішні та внутрішні.
План
Вступ.
1. Розвиток зовнішніх фінансових ринків.
2. Внутрішні фінансові ринки.
Використана література.
Вступ
Останні десятиріччя ХХ сторіччя ознаменувались бурхливим зростанням на фінансових ринках різних країн обсягів трансакцій. Так, з 1980р., порівняно із сумарним ВВП провідних країн світу, загальна вартість їх фінансових активів збільшувалась у 2,5 раза швидше; співвідношення обсягів міжнародних валютних і торгових операцій зросло в кілька разів. Фактично не підвладний державним регулятивним важелям транснаціональний капітал досить вільно переміщується у пошуках більш доходних регіональних ринків. Якщо у 1990р. в грошові спекуляції було втягнуто 600 млрд дол. США щоденно, то в 1999р. - уже більш ніж 1,5 трлн дол., що у 29-30 разів перевищує денну вартість проданих товарів і послуг. За оцінками зарубіжних експертів, на кожний долар США, що обертається в реальному секторі економіки, припадає до 50 дол. у фінансовій сфері.
Фінансові ринки стали невід'ємним елементом ринкового механізму нагромадження і перерозподілу ресурсів - грошово-кредитних і товарно-матеріальних. Причому інтенсивність міжсекторного руху капіталів постійно зростає. Окремим високодоходним бізнесом стає надання фінансових послуг, не тільки специфічних, а й масових, у зв'язку з чим у термінологічно му обігу з'явився новий вираз "фінансизація економіки".
Рух фінансових потоків у міжнародному обороті капіталу описаний Дж.Соросом із застосуванням спеціально розробленої "теорії рефлексивності", яка базується на поляризації двох діаметрально протилежних позицій: "центр - периферія". З поняттям "центр" асоціюються розвинуті фінансові ринки (країни групи G-7 або ж у розширеному вигляді - 28 країн-засновників Організації економічного співробітництва і розвитку). "Периферію" уособлюють представники ринків, що розвиваються.
Міжрегіональне рефлексивне переміщення капіталу орієнтується на спекулятивні прибутки від обігу так званих "гарячих грошей", коли цінова амплітуда коливань вартості грошей на глобальних ринках значно більша, порівняно з аналогічними показниками для окремих регіонів (країн). Типовим прикладом фінансових спекуляцій і обігу "гарячих грошей" є операції на форексних ринках (від англ. forex - foreign exchange - тобто ринках міжнародного обміну валют), де укладаються ділінгові угоди (від англ. dealing - тобто угоди грошового обміну) в режимі "on-line" (тобто в режимі реального часу).
Перевищення рівня доходності на фінансових ринках над доходністю у реальному секторі є передбачуваним, оскільки фінансовий капітал характеризується вищою мобільністю в циклічному кругообігу ресурсів відтворення. Але надмірне перевищення (хоча ще ніхто не визначив кількісну міру цієї надмірності) в поєднанні з орієнтацією на отримання ситуативних прибутків від цінових коливань вартості активів цілком справедливо трактується як спекуляція [Термін "спекулянт" не завжди адекватно сприймається у пересічному економічному середовищі. Тут має місце спрощений підхід, неринковий атавізм, який відображає розуміння цього поняття виключно з негативної точки зору як синоніму обдурювання, шахрайства. Більш вірно розглядати спекуляти вну діяльність як дилерську чи арбітражну діяльність, спрямовану на хеджування (тобто страхування) різноманітних ризиків. Звичайно, фінансовий "гешефт" полягає у виграші на різниці цін. Але ж економічний інтерес не є виключно спекулятивним, а додана вартість повинна забезпечувати перевищення авансованих витрат. Фінансовий ризик є здебільшо го взаємним для сторін угоди, і нажива на ньому контрпартнера є не обманом, а платою за нейтралізацію ринкової невизначеності. Хеджерська функція "виваженого" спекулянта є основною, її реалізація підвищує інвестиційну привабливість, масштаби і ліквідність ринку]. Ажіотажно ризикована спекулятивна діяльність є одним з головних детонаторів фінансових криз, які періодично "супроводжують" економічний поступ. За підрахунками МВФ, у післябреттонвудський період у світі відбулось близько 160 валютних і більш ніж 50 банківських криз різної сили [ 2, 65].
1. Розвиток зовнішніх фінансових ринків
Ейфоричне піднесення темпів розвитку фінансових ринків має відповідне інституційне підґрунтя. Економічна ретроспектива звертає увагу на події серпня 1971 р., коли США прийняли рішення щодо скасування обов'язкової конвертації і прив'язки долара до золота. Започатку вання з того часу нової Ямайської (Кінгстонської) валютної системи означало послаблення державного регулювання у фінансовій сфері, демонетизацію золота і встановлення вільних коливань валютних курсів. Фактично цим анулювались принципи післявоєнної організації світової валютної системи згідно з рішеннями Бреттон-Вудської конференції 1944 року. Здійснився перехід до економічного устрою, який регулюється не стільки державними інститутами, як переважно ринками капіталу. Вірогідно, що саме з часу відокремлення долара від системи золотовалютного стандарту відбулось і розділення між реальним і фінансовим секторами економіки, домінування останнього з яких прогресувало дуже швидко. Так, якщо в 1975р. у режимі вільного курсоутворення функціонували валюти 14% країн-членів МВФ, то в 1985 р. - 28%, а в 1997 р. - 59% [3, 4]. Таким чином, початок 70-х років ХХ сторіччя є рубіконом інституційних змін у сфері міждержав них фінансових відносин. Ці зміни знайшли своє відображення насамперед у лібералізації валютного режиму та зростанні обсягів і швидкості руху транснаціонального капіталу, який самовідтворювався переважно у позичковій формі при відносному зменшенні еквівалент ного товарного наповнення.
Спекуляції з фінансовими інструментами, арбітраж і хеджування поступово стали набувати самодостатнього характеру. У 1982р. відкривається Чикагська біржа опціонів і ф'ючерсів (CВОЕ - Chicago Board Options Exchange) - спеціалізована біржа з торгівлі строковими контрактами, або деривативами, що є похідними відносно базових активів. Згодом частка ринку деривативів досить стрімко наростала, і на середину 1990-х рр. власні секції опціонів і ф'ючерсів заснували 75% північноамерикансь ких бірж (що є самим високим показником у світі), проти 60% - у Південній Америці, і близько 40% - у країнах Азійсько-Тихооке анського регіону [4, 128]. Фінансові спекуляції у біржовому секторі суттєво пригнітили торгівлю реальними цінностями. Наприкінці 1990-х рр. 3/4 контрактів, що реалізовувались на товарних біржах, належали до "нетоварного", тобто суто валютно-фінансового типу [5, 27].
Дієвою характеристикою мобільності фінансового капіталу є посилення тенденцій корпоративної концентрації. Процедури злиття і поглинання компаній стали звичним явищем. Наприклад, за 1970-1995 рр. практично потроїлась кількість реалізованих корпоратив них угод з об'єднання капіталів у банківській сфері. Разом з тим, спостерігався і значний обсяг банкрутств.
Відомо, що фінансові ринки тісно пов'язані із зовнішньоторговельною активністю. Платіжний баланс держави являє собою в ідеалі рівновелике поєднання балансу руху капіталів, у т.ч. з торговим балансом. На практиці досягти врівноваженості вказаних двох частин проблематично і платіжний баланс має або позитивне, або від'ємне сальдо. Постійна картина від'ємного торгового балансу (коли імпорт перевищує експорт) сигналізує про кризову загрозу фінансовій системі країни. У цьому випадку додаткові потреби в іноземній валюті компенсуються надлишком екзогенного надходження коштів, коли їх приплив нівелює наявні зовнішньоторговельні проблеми.
Така ситуація характерна для багатьох ринків, що розвиваються, в т.ч. і для України. У передкризовий період занижений курс твердої іноземної валюти викликає підвищений попит на неї і збільшує обсяги імпорту. Торговий баланс погіршується і може стати (чи вже є) від'ємним. Урівноваження попиту і пропозиції на валюту досягається за рахунок термінових іноземних валютних ін'єкцій (більшою мірою це кредитні транші міжнародних фінансових організацій і комерційні позики, меншою - прямі і портфельні іноземні інвестиції) та інтервенцій з валютних резервів центрального банку. Наступне використання іноземного капіталу не завжди є продуктивним, тобто часто превалюють міркування не перспективного, а поточного характеру. Погашаються борги, поповнюються резерви центральних банків для підтримки національної валюти, а розвиток виробництва, в т.ч. експортоорієнтованого, залишається пригніченим. Збільшення імпорту при сповільненні експорту логічно потребує постійних додаткових валютних ресурсів. За таких обставин міжнародний рух капіталу спекулятивно прискорюється і поглиблює негативні тенденції в реальній економіці. Спекулятивний цикл "іноземний капітал - збільшений імпорт - додаткові валютні потреби - додатковий іноземний капітал" самовідтворюється у зростаючих масштабах. Припиняється така фінансова "гонка" шляхом девальвації національної валюти, чого і домагались міжнародні спекулянти. В Україні подібна ситуація виразилась у зниженні після серпня 1998 р. курсу гривні відносно долара США більш ніж у три рази. Підтвердженням на користь можливості здійснення намірів спекулятивної лібералізації стала відмова від нормативного курсоутворення в рамках валютного "коридору" і запровадження практики плаваючих курсів. За відсутності (чи недостатності) зовнішнього фінансування і слабкості внутрішніх джерел відтворення очікується подальше падіння гривні.
Виділимо і проаналізуємо наступні чотири основні форми прояву спекулятивної діяльності на фінансових ринках:
- ажіотажний розвиток і відокремлене (без базових активів) застосування строкових похідних фінансових інструментів - опціонів, ф'ючерсів, форвардів, варантів;
- невиправдана, фіктивна капіталізація акцій і вартості капіталу за умов переважання нерелевантної (тобто нетотожної дійсній вартості активів) інформації;
- генерація потоків євровалют і "доларизація " регіональних фінансових систем;
- боргове перевантаження структури капіталу корпоративних учасників на мікрорівні і надмірні державні позичання на макрорівні.
Масштаби ринку строкових похідних фінансових інструментів досить значні. Зустрічаються різні оцінки вартості деривативів у глобальному економічному середовищі: від 103,5 трлн дол. США до 150 трлн дол. [6, 17]. У статті "До нового Бреттон-Вуду" Л.Ларуш наводить дані про існуючий у світових масштабах вражаючий розрив між вартістю реальних активів і оцінкою деривативів як фіктивного капіталу напередодні кризи 1997-1998 років [7, 30-31]. Загальний обсяг деривативних угод у 1997 р. сягнув позначки 130 трлн дол. США, в тому числі у банківській сфері Сполучених Штатів Америки - 30 трлн дол. Це значно перевищує ВВП не тільки США (на 2000 р. орієнтовно 9,3 трлн дол. США), а й всіх країн світу (на 2000 р. орієнтовно 31 трлн дол.) [8, 86].
На розвинутих ринках досить значною є капіталізація активів корпорацій у високотехно логічних сферах бізнесу. Так, наприклад, на кінець 1996 р. корпорація ІВМ, ринкова вартість якої становила 70,7 млрд дол.США, мала основні фонди на суму 16,6 млрд дол. Для компанії Microsoft на той час дані показники знаходились на рівні відповідно 85,5 млрд дол. США та близько 1 млрд дол. У перший післякризовий 1999 р. капіталізація акцій Microsoft становила 500 млрд дол. США - 1 місце в світі, згідно з минулорічним рейтингом "World Top - 500" [9, 62; 10]. Різницю між ринковою капіталізацією акцій і вартістю основних фондів бізнесових структур можна пояснити як розмір завищеного інвестиційного очікування, "фінансовий міраж-пастка" для наївних інвесторів.
Рис.1. Обсяги ВВП і банківських деривативів у США в 1997 р. (трлн дол.)
Рис.1 свідчить, що сумарні банківські деривативи в американській економіці більш ніж у три рази переважають ВВП країни. Рис. 2 дає порівняльну характеристику обсягів реальних активів і деривативних спекуляцій компанії J.P.Morgan у 1997 році. Двадцятитрьох кратний дисбаланс - 270 млрд дол. США активів компанії і 6,2 трлн дол. деривативів - є яскравим прикладом "мильної бульбашки" на фінансових ринках.
Звичайно, що в основі дисбалансу між реальною і фіктивно капіталізованою оцінкою активів є нерелевантна інформація про стан і перспективи фінансових уподобань ринкових контракторів. Відомо, що фінансові ринки базуються на далеко не досконалій інформації. Асиметричність попиту і пропозиції в інформаційному просторі є характерною ознакою розвитку фінансових ринків взагалі. Зацікавлені учасники можуть зменшувати цю асиметрію, поповнюючи необхідну інформацію та оцінюючи останню з точки зору нетто-вигідної позиції. Але така оцінка часто є інтуїтивною та обмежується жадобою збагачення під час фази росту ринків. Роль психологічного фактора в спекулятивній орієнтації є незапереч ною. [При цьому доречно згадати Дж.М.Кейнса і сформульований ним основний психологічний закон споживання (нагромадження), зміст якого полягає в тому, що люди схильні збільшувати споживання з ростом доходу, але не пропорційно останньому. В результаті частка інвестиції в сукупному доході зростає].
Рис.2. Обсяги активів і деривативів компанії J.Р.Morgan (вересень 1997 р.)
Підтвердженням цього є так званий "ефект багатства", суть якого полягає в тому, що значна частина вільних коштів населення розвинутих країн вкладається в акції і кількісна оцінка таких пайових здобутків коливається разом зі змінами капіталізації (чи рекапіталі зації) вартості акцій. За сприятливих умов відзначається зростання схильності до фондового інвестування при одночасному зменшенні обсягів заощаджень. Так, середній пакет акцій американської сім'ї є порівнянним з її річним доходом, в Англії аналогічне співвідно шення становить 65%, в Німеччині та Франції - 20% [12, 87]. Звісно, що збитки при кон'юнктурних змінах можуть бути досить відчутними. Тільки у 1995-1998 рр. збільшення капіталізації американських фірм підвищило загальну вартість активів, що належать фізичним особам США, більш ніж на 10 трлн дол. США [13, 5].
Значний тиск на регіональні фінансові системи чинить емісія євро загальною ємністю 8 трлн дол. США [8, 87]. Утворюючи на цьому ринку частку 2/3 і таким чином домінуючи на ньому, американський долар фактично перетворився на міжнародний генератор позичкового капіталу поза юрисдикцією Федеральної резервної системи США. Безперешкод ний андерайтинг (тобто розміщення) євродоларів забезпечується функціонуванням американської валюти в якості резервних світових грошей. Тому зростання цін на нафту в 1973, 1979 і в 2000 рр. обумовило значне доларове поповнення валютних рахунків країн-членів ОПЕК та інших експортерів "чорного золота". [Підвищення цін на нафту восени 1973 р. у чотири рази збільшило доходи країн-експор терів цього продукту, які мали надлишок активів платіжного балансу. Але, з іншого боку, імпортери нафти зіткнулися з різними формами дефіциту, пов'язаними з дорожнечею енергоресурсів]. Згодом ці нафтодолари безперешкодно розміщувались на глобальних фінансових ринках, забезпечуючи кредитні потреби менш вдалих бізнесових партнерів. Переважна кількість банків - центральних і комерційних - використовує ринок євродоларів для забезпечення своїх зобов'язань. Якщо у 1990 р. частка національної валюти США у валютних резервах країн світу становила 50,6%, то в 1998 р. - 65,7%, а в 1999 р. - 66,2%. Частка євро у державних валютних авуарах відносно незначна - 12,5% [14].
Експансія американської валюти проявляється і в агресивній "доларизації" ряду національ них фінансово-економічних систем. Особливо це стосується латиноамериканського регіону. Так, Панама майже сто років використовує долар США в якості власної грошової одиниці. Аргентина з 1997 р. "синхронізує" еквівалентність обсягів песо і американського долара в обігу. Національна валюта Еквадору - сукре - після 116-річного існування виведена з обігу у вересні 2000 р. Замість неї офіційно запроваджено як єдиний платіжний засіб долар США. Бразилія і Мексика різко виступають проти "доларизації" своїх фінансових систем. Але номінований в євродоларах борговий тягар стримує їх автономний розвиток (найбільший у латиноамериканському регіоні зовнішній борг Бразилії, що становить четверту частину континентальної заборгованості, оцінюється в 240 млрд дол. США, а загальні зобов'язання трьох основних боржників - Бразилії, Аргентини і Мексики - в 1999 р. перевищили 750 млрд дол.). Уже давно розуміють у буквальному значенні зміст виразу одного із співробітників Федеральної резервної системи США: "Долари - це наша валюта, але ваша проблема". У 1996 р. в обігу за межами США знаходилось до 250 млрд дол. США - 55% сукупної грошової маси в "зелених" купюрах [15, 42].
Особливої гостроти набуває проблема заборгованості як на корпоративному мікрорівні, так і в сфері державних макрофінансів. Відомий з теоретичного курсу показник фінансового лівереджу показує рівень співвідношення запозичених (боргових) і власних ресурсів та відображає ступінь ризикованості фінансової поведінки позичальників. В умовах відносної економічної стабільності вважається прийнятним значення цього показника в межах до 50%. Ситуація вирівнювання обсягів ресурсів власних і запозичених, особливо в разі надлишку останніх в загальній структурі капіталу, має негативний сигнальний ефект і є пересторогою для потенційних контракторів. Коефіцієнт бета, як вимір величини систематичного недиверсифікованого ризику, безпосередньо кореспондується з показником фінансового лівереджу, і їх зростання відбувається одночасно.
У корпоративному секторі для фінансування власного розвитку практично завжди використовуються запозичені ресурси. Інколи це в разі недостатності засобів відшкодування чи зміни економічної кон'юнктури призводить до обвальних наслідків. Хрестоматійним прикладом тут може бути недавня ситуація у південнокорей ській економіці. Орієнтація південнокорейських корпорацій на зовнішні позичання в середині 1990-х рр. призвела до кількакратного перевищення боргу над величиною акціонерного капіталу і відповідно до росту фінансового лівереджу. Так, у 1996 р. відношення боргу до акціонерного капіталу становило для корпорації "Daewoo" - 316%, "LG" - 378%, "Hуundaі" - 453%, "Samsung" - 473% [11, 41]. Наступного 1997 р. середнє значення цього показника для вибірки найбільших південно-корейських структур вже становило 593%! [12, 93]. Значна індивідуально-вибіркова концентрація боргового капіталу призвела до штучного перенасичення окремих галузей і підприємств кредитними ресурсами та появи надлишкових, не повністю затребуваних ринком виробничих потужностей. Пропозиція і попит стали неврівноваженими. Внаслідок цього знизились прибутки на авансований капітал і підвищився ризик неплатоспроможності в реальному і фінансовому секторах економіки. Перевантажена кредитними засобами структура фінансування під час глобальної кризи 1997-1998 рр. зазнала руйнації з відповідними негативними наслідками для корейської (і не тільки) економіки в цілому.
Реципієнтами міжнародних позик на макрорівні виступають здебільшого суверенні держави, а не окремі підприємства. Динаміка ринку державних позичань показує досить загрозливу картину щодо орієнтирів економічної безпеки країн-позичальників. Сумарний зовнішній борг країн, що розвиваються, збільшувався в останній чверті ХХ сторіччя в середньому щороку на 5% і перевищив у 1997р. 1,4 трлн дол. США. Тягар надмірної державної заборгованості вперше похитнув світовий економічний устрій у 1982 р., коли Мексика заявила про нездатність обслуговувати боргові зобов'язання у повному обсязі. Згодом інші латиноамериканські країни (Аргентина, Перу, Бразилія) зробили аналогічно. З того часу бере відлік період формування окремого ринку суверенних боргів, який значною мірою вплинув на економічну динаміку наступних років.
Спекулятивні наміри при наданні суверенних позик проглядаються в ході аналізу строкової структури заборгованості країн-реципієнтів капіталу. За даними Банку міжнародних розрахунків (BIS - Швейцарія, Базель), у порівняно "тихий" 1997 р. короткотермінові позики для більшості країн, що розвиваються, були домінуючими. Наприклад, позики з терміном погашення до одного року становили в економіці Тайваню 87,3% загальної зовнішньої заборгованості, провідних країн блоку АСЕАН (насамперед Таїланд, Індонезія, Малайзія, Філіппіни) - від 58,8% до 67,9%, Південної Кореї - 60,1%. Серед латиноамериканських країн за цим показником "лідирували" Бразилія (62,2%) та Аргентина (53,8%). У Центральній і Східній Європі короткотермінова заборгованість утворювала дещо строкату картину і становила: для Угорщини - 37,0%, Польщі - 46,2%, Чехії - 53,4%, РФ - 55,4% [16, 53]. Значні обсяги короткотермінової заборгованості є "червоним індикатором" підтвердження негативних процесів в економіці.
Борговий "навіс" для країн, що розвивають ся, утворюється за рахунок різниці між вартістю кредитних ресурсів і темпами економічного розвитку суверенних боржників. Якщо темпи росту економіки більшості позичальників рідко перевищують 1%, а ставка позичкового проценту коливається в межах 8-20%, то для обслуговування боргів потрібно знову позичати гроші, тобто вимушено будувати боргову піраміду. Недаремно під час проведення 55-х щорічних зборів МВФ і Світового банку у вересні 2000 р. у Празі відбулась опозиційна демонстрація з вимогами списати борги найбіднішим країнам.
З неможливістю вчасного обслуговування і погашення обтяжливого зовнішнього боргу напередодні останньої кризи зіткнулись спочатку країни блоку АСЕАН, які до того за темпами економічного розвитку вважались взірцями для наслідування. Криза згодом вийшла за регіональні рамки, стала міжконтинента льною, світовою. Перша спекулятивна атака у червні 1997 р. девальвувала таїландський бат, коли країна не змогла втриматись у спекулятивному коловороті, маючи 69,4 млрд дол. США зовнішнього боргу і лише 1,1 млрд дол. офіційних валютних резервів. В Індонезії доходи державного бюджету ледь сягали 16 млрд дол. США, накопичена заборгованість тільки приватного сектору перевищувала 80 млрд дол., а державний борг становив 59,3 млрд дол. [11, 38; 46]. Міжнародний валютний фонд у 1997 р. терміново виділив пожежні стабіліза ційні кредити для нейтралізації кризи: 16,7 млрд дол. США - Таїланду, 40 млрд дол. - Індонезії. Під час другої хвилі кризи у жовтні 1997 р. переживає потрясіння ринок Гонконгу, зазнав краху базовий інвестиційний банк "Perigrin", курси національних валют азіатських країн впали на 15-30%, а індекс Dow-Jones у США знизився більш ніж на 7%. Зі швидкістю ланцюгової реакції криза перекинулась на ринки Латинської Америки (особливо знецінивши бразильський реал), а потім і на нові ринки Європи та країн СНД.
Очевидно, що чи не найголовнішою складовою фінансових криз є обвали валютних ринків. Падіння валютного ринку може відбуватися при відносно незначних обсягах заборгованості, і в цьому полягає головна відмінність між валютними і борговими кризами. На стабільність національних грошей у поточний період впливає не стільки загальний обсяг боргу, скільки та його частина, що потребує на даний момент найбільшої ліквідності (тобто підлягає терміновій сплаті). Щодо України, то обсяг короткотермінового капіталу в 1997 р. був достатнім для провокування боргової кризи, яка, до того ж, збіглася з валютною. Присутність нерезидентів на ринку ОВДП оцінювалась приблизно в 70-80%. А зовнішній державний борг вчетверо перевищував внутрішній. З першими ознаками паніки спекулятивний іноземний капітал швидко відмовився від купівлі українських облігацій, очікуючи безумовного погашення їх попередніх випусків. Державний бюджет залишився без очікуваної зовнішньої фінансової підтримки, - і піраміда впала, бо грунтувалась на фіктивній вартості, а в основі "партнерських" угод лежали шахрайські наміри. Зовнішній державний борг України за період з 1995 р. по 2000 р. збільшився з 4,8 млрд дол. США до 12,4 млрд дол., тобто більш ніж у 2,5 раза. Відношення зовнішнього боргу держави до ВВП, за даними Національного Банку України, на кінець 1999 р. перебувало на допустимому ще рівні 44%, але при цьому треба зважати на фактори стрімкого наростання заборгованості з хронічними проблемами обслуговування і погашення боргових зобов'язань. Дебіторська позиція України на міжнародних ринках капіталу залишається обережно оптимістичною.
2. Внутрішні фінансові ринки
Результатом кризи 1998 р. стало для України (а також для ринків, що розвиваються) більш сторожке сприйняття ризику здійснення фінансових вкладень у неї і, відповідно, зниження її кредитного рейтингу як позичальни ка капіталу та загальне погіршення інвестиційного клімату.
Називаються різні за глибиною аналізу причини кризи кінця 1990-х років. Авторська позиція збігається з точкою зору Є.Балацького, який вважає, що "основною причиною міжнародної фінансової кризи 1997-1999 рр. є розрив між фінансовою сферою світової економіки і фізичною економікою окремих країн", що "... кризу ... слід класифікувати як фінансово -боргову ... з високою мобільністю короткотер мінового іноземного капіталу; ... криза стала реакцією на непомірне роздування фіктивного капіталу порівняно з розвитком реального сектору"[12, 93]. Про розвиток фінансової сфери на шкоду реальній економіці пише також І.Воронін [17, 19]. Заслуговує на увагу висновок П.Мозіаса про те, що "…фундаменталь ною причиною кризи стало порушення оптимального балансу між мірою внутрішньої лібералізації економіки, з одного боку, і ступенем її відкритості - з іншого. Контроль за допуском в економіку іноземного спекулятивного капіталу послаблювався швидше, ніж дозволяли об'єктивні внутрішні умови. І врешті-решт ризики, пов'язані з нестабільні стю короткотермінових інвестицій, стали пересилювати ті макро- і мікроекономічні переваги, які надавало залучення іноземних кредитів і портфельних інвестицій" [10, 44]. Додамо, що цю кризу, як і інші, спровокува ла надмірна ейфорія фінансових спекуляцій, коли поляризація інтересів і протиставлення позицій сторін "центр-периферія" набули найбільшого напруження. На прикладі представників фінансової периферії була реалізова на здирницька стратегія міжнародних спекулянтів щодо максимізації зиску від обігу "гарячих грошей". Монетарна ідеологія вкотре показала свою обмеженість при вирішенні глобальних і національних питань фінансової стабілізації. Міжнародні фінансові організації, відповідальні за координацію програм світового господарського розвитку, запізніло реагували на можливість кризових катаклізмів, фактично не попереджуючи обвали ринків. На думку російських дослідників, "... ці організації практично не регулюють діяльність транснаціонального капіталу, а швидше сприяють його функціонуванню, зменшуючи вплив національних урядів" [8, 89].
У зв'язку з вищевикладеним, закономірно постає питання: чи існує межа росту і граничні масштаби фінансових ринків? Таке формулювання проблеми не здається занадто емоційним. Його економічний зміст розкриває величину відриву від реального еквіваленту та оцінку прихованої спекулятивної складової вартості активів, а також очікувану корисність і віддачу авансованих коштів.
Перспективна оцінка реального капіталу, відтворення якого потребує "підживлення" матеріальними ресурсами, базується на дисконтованих потоках майбутніх грошових надходжень. Тому очевидно, що розміри ринку конкретного продукту піддаються більш-менш точному прогнозуванню. Цього не можна сказати щодо перспективної оцінки фінансових ринків, дуже мінливих і вразливих для нерелевантної інформації.
Швидше за все, фінансові ринки обмежують ся адміністративними і правовими рамками - ліцензіями, дозволами, нормативами діяльності і надання послуг в обраній сфері. Ризики і окупність вкладеного капіталу застерігають від надмірного фінансового захвату. В окремих випадках наслідується корпоративна ділова етика. Внаслідок цих обмежень коло активних і толерантних учасників фінансових ринків досить легко регулюється, а суворі вимоги щодо звітності і декларації намірів забезпечують відносну прозорість ринкових змін. Але все це стосується організованих і первинних ринків, де захист прав та інтересів учасників є метою державного регулювання. А вторинні ринки мають здебільшого договірні правила гри і досить довільні можливості капіталізації активів. Оскільки проблематично здійснити точне визначення обсягів та ідентифікацію власників ресурсів, що акумулюються на вторинних ринках, то й зростання фінансових ринків залежить від рівня самооргані зації останніх і практично непідконтрольне державним регулятивним інститутам. Це як перпетуїтет - грошові потоки, що ніколи не закінчуються.
Використана література
1. Мовсесян А. Роль информационных и финансовых факторов в интеграции и транснационализации // Вестник МГУ. Сер. Экономика. - 1998. - № 2. - С. 22-29.
2. Сидорова Е.В. О тенденциях развития мировых финансовых рынков // Финансы. - 1999. - № 12. - С.65-66.
3. Шишков Ю. Мировая финансовая система: необходимость реформ // МэиМО. - 1999. - № 11. - С. 3-8.
4. Лауфер М. Особенности развития современных фондовых бирж // Вопросы экономики. - 1999. - № 5. - С.127-138.
5. Кандинская О. Развитие мирового рынка валютных фьючерсов и опционов // Финансовый бизнес. - 2000. - № 2. - С. 26-31.
6. Чибриков Г. Взаимодействие финансовой системы и реального производства в современном мире // Вестник МГУ. Сер. Экономика. - 1999. - № 6. - С.16-23.
7. L.H.LaRouche. Toward a New Bretton Woods // EIR (Executive Intelligence Review). - 1998. - № 13. - Р.12-35.
8. Мовсесян А., Огнивцев С. Некоторые тенденции мировой экономики // Экономист. - 2000. - № 7. - С. 85-94.
9. Кулицький С. Глобальний розвиток спекулятивного капіталу // Вісник НБУ. - 1999. - № 11. - С. 59-63.
10. Сірук М. Майкрософт сплатила за монополію $80 млрд //День. - 2000. - 5 квітня.
11. Мозиас П. Кризис финансовых рынков в развивающихся странах // МэиМО. - 1999. - № 1. - С.38-47.
12. Балацкий Е. Международный финансовый кризис 1997-1999 гг. и российская экономика // Экономист. - 2000. - № 5. - С. 86-96.