І.Франко — поет національної чести
Поетична творчість, як і взагалі вся літературна й громадсько-наукова діяльність Івана Франка — привабливий для дослідника матеріял. Франковий хист — велегранний. Літературна діяльність і продуктивність ще не скінчені, величезні.
Це ускладнює роботу дослідника і утруднить майбутнього біографа, бо кожна з ділянок літературної чи наукової діяльности вимагатиме спеціяльного висвітлення і досконалого ознайомлення з відповідними галузями науки і літератури. Проте цим не вичерпуються труднощі дослідження Франкової літературної спадщини та з’ясування його заслуг перед відродженою Україною. Франко, як письменник і діяч, неспокійний, рвучкий, не позбавлений гострих ухилів і різкости внаслідок свого пристрасного темпераменту. Ці риси виявляються не тільки в виборі тем та в способі трактування їх, але й у загальному тоні й формі літературного письма, що в нього воно здебільшого яскраве, рельєфне, позбавлене шабльону, завжди пристрасне, так, що завжди притягає до себе увагу, навіть тоді, коли рішуче не згоден з автором.
Франко пройшов довгий шлях праці, боротьби й літературного подвижництва. Багато де в чому цей шлях відхилявся від загальноприйнятого в рідному його суспільстві, часто круто звертав від протоптаних давно вже “стежок”, відкидаючи ці останні і протиставляючи їм “нову” і “велику дорогу”, що по ній до ясної і високої мети повинні прямувати і окрема людина, і весь народ. Умови особистого Франкового життя, а ще більше умови національно-громадського розвитку українського суспільства склались так, що Франко не тільки проголошує “нові шляхи”, а й дійсно стає “каменярем”-чорноробом, що “п’ядь за п’яддю” відвойовує доступ до “великої дороги” і перемагає безліч перешкод до неї.
Звичайний трагізм, що переслідує провісників “нових слів”, новаторів думки і діла, які не скоро чують відгуки на свій заклик, — не минув і Франка: тільки зрідка кволий відгомін викликали його “слова”, ще рідше за цим відгомоном ішли діла, і на його бадьорий заклик до світла-боротьби відповідало все те саме старе, мов задубіле мовчання, все та сама німотна покірність — ця ганьба і прокляття в житті українського народу протягом останнього сторіччя. І коли гіркість невдоволення, досади, образи, часами гніву за рідний народ, що не доріс до співця, могла отруїти поетову свідомість, то та чорна, виснажлива праця, за яку змушений був узятися Франко, щоб творити культурну й громадську міць рідного народу, і яка декого відстрашувала, бо була нова й смілива і, здавалось, небезпечна, ще збільшувала трагізм переживань поета-діяча. У Франковій поезії можна відчути скорботу співця і “пророка” і спостерегти сліди ран від протиріч життя, і загального, і національно-українського, та від його хаосу й безладдя.
Але разом з тим ми зустрінемось тут з гордістю творця, що затаює горе і ховає ті особисті страждання, що їх гірку чашу він мусить випити, бо її підносить йому його ж рідний народ.
Ми побачимо, який скупий поет на признання про те, що він переживає, коли його таємні і дорогою ціною вистраждані заклики умирають, не долітаючи до слуху тих, до кого вони спрямовані, і яке глибоке горе гнітить його душу, коли він не бачить ані слідів, ані розуміння своєї праці.
Франкова поезія, крім своїх художніх вартостей, правда, не завжди однакових, цінна ще тому, що в ній надзвичайно правдиво і глибоко відбивається психологія діяльного українця, що зрозумів те лихе становище, в якому опинився рідний народ, що щільно підійшов до хиб свого національного характеру, до червоточин національної волі. Ось чому знати цю поезію — це наблизитись до пізнання самих себе. Полюбити творчість цього поета — це знайти в ньому джерело не тільки естетичної насолоди, але й запас вражень, що організують психіку українця й оздоровлюють волю його, таку пом’яту віковічними злигоднями історичними. Франкова любов до свого народу ніколи не була сліпа. Всі його книжки, збірки віршів, пристрасні публіцистичні статті говорять і переконують, що в цьому почутті часами чути щирі елементи ненависти і обурення, докору і плямування. Він таврує, бичує і ганьбить те, що викликає гнів і обурення, що знеславлює його рідний народ. Тому, коли хто любить Франкову поезію, той не зажмурює очей на хиби і від’ємні риси народнього життя, а навпаки, здобуває цінну “протиотруту” від національної зарозумілости.
Є ще один цінний здобуток від знайомства з Франковою творчістю. Франко не тільки співець прекрасного і не тільки віщун національного оновлення. Він — “муж світла”, мудрий, бо знає людську душу взагалі і зокрема українську душу. Він зрозумів цю душу і в минулій долі українського народу, і в виявах її в сучасності. Через це Франкові ідеї, висловлені в художніх формах, особливо цінні, бо почуваєш, як глибоко продумав він їх та усвідомив і як палкість та пристрасність настроїв гармонійно злилися зі зрілістю та психологічною обґрунтованістю думки. Франко належить до тих поетів, що приваблюють до себе більше глибиною своєї творчости, ніж гарною формою, карбованим словом, мелодією ритму, хоч і в цьому відношенні на багатьох його творах лежить печать справжнього таланту і відбиток ґетевської “милости Божої”. Тому-то Франкова творчість, як творчість кожного справжнього мистця, задовольняючи вимоги, що ставимо до прекрасного, водночас набуває виховавчих рис; від Франка багато береш, багато чого вчишся і багато чим себе збагачуєш.
Поетова муза народилась у часах, коли в національному житті панувало безладдя, і хаосом та протиріччям того життя вона просякла; його творчими прагненнями себе напоїла і оздоровила; його дисгармонійними елементами, тими, що мають у собі розкладовий фермент, підточила власні сили і можливості, що так і залишилися невиявлені або у підсумках творчого напруження дали щось надривне і безмежно скорботне. І цей відбиток змісту національного життя в поетовій творчості такий глибокий і такий історично правдивий, що, здається, неможливо зрозуміти психологію українського суспільства 80-90-х років, не ознайомившись з поетичними інтерпретаціями його, що створив Франко, з тими художніми зразками, поемами й піснями, що їх мотиви навіяв сучасний поетові момент.
Історикові українського відродження (особливо для з’ясування його історії в Галичині) Франкова творчість багато чого вияснить і допоможе глибше зрозуміти справу.
Про те, що дав цей великий українець своїй країні, що він поклав у скарбницю української національної культури і яка взагалі заслуга його в справі відродження України, напишуть книги, і передмови до них у вигляді статей, біографічних нарисів і характеристик українська журналістика складає вже й тепер, в зв’язку з Франковими днями.
Авторові цих рядків хотілось би вписати кілька сторінок в ювілейну літературу і притягти читачеву увагу до одного моменту в різноманітній, щодо змісту, поетовій творчості, як йому здається, до моменту особливо цінного з громадсько-національного погляду. Це момент національної чести і національної гідности.
Поетичного героя Франкового не можна відділити від самого Франка. Таке складається враження, коли вивчаєш поетову творчість. І коли цей герой, оповівши нам у поемі “Зів”яле листя” глибоку драму, що він її пережив на ґрунті нещасливого кохання, забуває на хвилину біль “незагоєних ран” в злитті пісні особистого горя з піснею народніх злигоднів, що відкриває йому новий світ турбот і зацікавлень, нові шляхи для життьових прагнень, — то життя рідного народу, таке яскраве в минулому і понуре в сучасному, стане для Франка-поета джерелом, з якого він погасить спрагу свого надхнення, але разом з цілющим напоєм вип’є й отруту його. Поетові пісні зіллються з піснею народу, і мелодія їхня буде та сама, що проходить ляйтмотивом через усю “музику” народнього життя.
В цій пісні багато смутку і розпачливих нот. Та чи винен поет, що уста його мимоволі нашіптують слова його пісні “в хвилях недолі, задуми тяжкої”, що недоля народу, будучи й поетовою недолею, стала “матір”ю скорботних дум”, що вилились у пісню й породили її? Не будемо шукати відповіді на питання: вона є в самому питанні. Так було і так довго ще буде, що життя народу, покривдженого історією, визначить своїм змістом і зміст творчости свого співця, увійде в його свідомість, як щось органічне, первинне, що превалює над усім іншим матеріялом поетичного надхнення. І що чутливіший співець, що витонченіша поетична вдача його, тим сильніше ми відчуваємо вплив народности на зміст його творчости, тим глибше пройде цей первень у лябораторію, що творить художні образи й слова. Це — “закон єго же не прейдеші”, і Франкова творчість зайвий раз стверджує внутрішню силу “закону”.
Вище ми сказали, що Франкова муза зародилася за часів безладдя в українському житті. Це безладдя виключає можливість широких плянів, сміливого почину і популярних гасел, що кличуть до встановлення гармонії і вищого порядку на місці хаосу. Ширші кола в суспільстві не дуже сприймають новаторство: тяжка віковічна спадщина зв’язала по руках і ногах рух народнього життя, знесилила народ, знизила його сприйнятливість і, здається, змусила його звикнути до невільничого стану. Соціяльна відсталість, безпросвітні злидні, залежність від гнобителя, що здеморалізував підлеглого і поволі позбавив його почуття людської гідности, погасив у ньому пошану до себе самого і довів його врешті до тієї межі, за якою вже не повстають ні протести, ні питання про честь — це те тло, що його давало Франкові життя української Галичини. На цьому тлі він малює цілий ряд нарисів з народнього життя, і в них проходять перед нами потворні образи п’явок, що висисають сили з народу, експлуататорів, що накинули на нього ярмо надмірної праці, адміністраторів, що діють заодно з експлуататорами і разом з ними перетворюють народне життя у якесь страшне пекло. В пеклі цьому попеліє дух самодіяльности, гасне ініціятива і прищеплюється отрута, що труїть свідомість пригніченого. Яскрава серія оповідань, “Боа констріктор”, “Бориславські оповідання”, “Великий шум”, і особливо велика повість “Перехресні стежки” малюють упадок, розлам і деморалізацію, що широким потоком розлилась по всіх лініях народнього життя і просякла усі його розгалуження.
Поетова свідомість сприймає цю картину в скорботних і глибоко гнітючих тонах.
Ой ідуть, ідуть тумани
Наддністровими лугами...
Тільки в мряці тонуть села
І уява мари плодить.
Тільки дума невесела,
Мов жебрак, по душах ходить,
Ті тумани, — каже поет в іншому місці, — хитаються,
Понад селом згущаються,
Розляглися по полях,
Щоб затьмити людям шлях,
Щоб закрити їм стежини,
Ті, що вгору йдуть з долини
В тую кузню, де кують
Ясну зброю замість пут.
Повите туманом, прибите горем, знесилене від важкої праці українське село не чує голосу “коваля”, якому в уста вкладає поет свій клич:
Ходіть, люди, з хат, із поля!
Тут кується краща доля,
Ходіть, люди, порану, —
Вибивайтесь з туману!
І не зривається з поетових уст ні картання, ні слово докору до мешканців села, змучених таким життям: їм треба заспокоїтись, заснути, щоб хоч уві сні забути про важкий робочий день, який тягнеться вже сотні років, — перше ніж найти в собі щось співзвучне з ковалевою піснею про “нову долю”. Поетові хочеться стати над сплячим і охороняти його недовгий сон. Поет благає природу не порушувати сну:
Нехай той люд потомлений
Хоч трохи відпочине,
Нехай та згорблена спина
Ярмо важкеє скине.
Хай він, що був волом весь вік,
Робив, немов машина,
Почує в собі дух живий,
Пізна, що він людина.
Але прокинувшись, хіба так одразу і підуть люди на заклик до боротьби і почнуть, захопившись закликом, “кувати ясну зброю замість пут”?..
Свідомість Вергарна малювала йому життя піль і сіл, що лежали на них та звикли до “мертвої мумії звичаїв” і “полону традиції”, безнадійним щодо сприйняття гасел відродження:
Поля кінчають жить під колісницею страшною,
Що дух віків над ними в чвал важкий пустив.
Франко, як Етьєн у Вергарна (“Зорі”), певен, що “ніколи не слід зневірюватись у народі”. Дарма, що цей народ дасть “йому багато розчарувань, тяжкої задуми, часами відчаю”; Франко, як побачимо далі, знає муки цих переживань. Життьова мудрість і досвід, поєднані з гарячою вірою, підкажуть народньому співцеві вірний шлях до перемоги і допоможуть знайти джерело сили в дні, коли віра занепадає. Цією мудрістю щодо розуміння життя, обміркованістю мети його і досвідченим знанням реальних умов, що чекають на народнього діяча і співця в його діяльності, а разом з тим невгасимим за ніяких умов світлом ідеалу просякнутий один з найсильніших віршів (з серії громадянської лірики) Франка “Каменярі”. Поетові снився “дивний сон”. Серед тисяч подібних до нього він стояв прикутий до високої кам’яної скелі. У кожного в руках був тяжкий залізний молот; від цього вони були подібні один до одного і ще тому, що чоло в кожного “прикованого до скелі” було покарбоване “життям і скорботою” і в очах у всіх горів “любови жар”. Згори чути сильний, як грім, голос, що закликає довбати скелю, терпіти і важку працю, і спрагу, й голод, бо їм призначено розбити її. І всі, як один, підняли руки, і тисячі ударів молотами, як “водоспаду рев, як битви крик кривавий”, посипались на скелю, добуваючи, “п’ядь за п’яддю”, доступ до широкої дороги, що схована за скелею. “Каменярі” знають, який тягар, яку неймовірно важку працю взяли на себе: вони чують, як за ними плачуть матері, діти і жінки, що вони їх залишили для “праці, поту і мук”, до них досягають докори і друзів і ворогів, що проклинають і їх самих, і “справу”, і “думки їхні”. Вони самі терплять муку:
І в нас не раз душа боліла
І серце рвалося і груди жаль стискав.
Та ні прокляття, ні сльози, ні страждання жодного з них не відірвали від праці:
І молота ніхто із рук не випускав!
Позбавлені зарозумілости, далекі від того, щоб порівнювати себе з героями-велетнями, вони вибрали “просту” ролю на тернистій, незайманій життьовій ниві: стали “каменярами”, добровільними невільниками, “рабами волі стали”, взялися за працю тих, що складають свої кості під скелею і своїми кістками вирівнюють і мостять дорогу майбутнім поколінням.
Отже, “каменяр” — це формула праці, служіння для діяча і співця в умовах українського життя, а робота його — це повільне, “п”ядь за п’яддю”, довбання скелі, під час якого доведеться не тільки багато сили витратити, але й подяки за це не мати.
Не вір, що люд твої заслуги пощитає,
Що задля них одну дрібну провину
Тобі простить! Він судить, не питає.
Місія народнього співця — важка, пов’язана з самозреченням і тими стражданнями, що викликає самозречення.
І серце чулеє на те лиш взяв ти,
Щоб кожному в день скорби пільгу ніс
І в горі слово теплеє сказав ти
Та з власним горем крийся в темний лісі
Ніхто до тебе не простягне руку
І не отре твоїх кривавих сліз.
Думка людська може замиритись з фактом. Серце — ніколи: не вміє, не знає, не захоче.
І тому, як не потішає себе поет філософськими роздумуваннями, як не заспокоює себе, — жива душа його таки прагне підтримки, шукає співчуття, все жде, що струна, яку він натягнув, відгукнеться співзвучними акордами і цим покаже, що ліру свою він настроїв на вірний лад. Сподіване не приходить, і посіяне зерно не сходить. Така велика диспропорція між бажаним і можливим вражає поета, і в його душі повстають від цього дисгармонійні переживання. Разом з ним і ми переживаємо ті рефлекси й емоції, що їх викликало невдоволення, разом з ним ми усвідомлюємо, як важко було жити і працювати діяльному українцеві за тих часів нашого відродження, коли, за словами іншого поета, був “густий морок скрізь по хатах” і ледве-ледве з’являлись боязкі вияви масового національного відродження.
Подані в поетичній формі Франкові переживання з цього погляду подвійно цікаві: 1) вони цінні не тільки, як матеріал, що характеризує поетову душу, яка так чутливо реагує, не тільки як зразки сумної лірики з глибоким психологічним змістом, але і 2) як історичний документ, що відчитання і вивчення його дасть зрозуміти ті переживання, які випали на долю кращих і найдіяльніших представників українського суспільства, що належали до Франкового покоління. Та не цим діячам, не цій невеличкій купці самовідданих каменярів, що сміло й щиросердо взяли на свої плечі тягар праці над відродженням національного життя, довести діло до того кінця, коли вже видно якщо не овочі, то бодай прорість від посіяного. Не їм “вичерпати малою ложкою” — “сей океан кривд, горя, темноти”, де лише:
...гниль, погані лярви,
Де душно, мрячно, пута, знай, дзвенять
І чахне дух серед зневіри й глуму...
Куди не глянь, усюди браки й діри.
Робив без віддиху, а зроблено так мало,
І інших загрівав, аж на кінці не стало
У власнім серці запалу, ні віри.
І внаслідок усього цього повстає свідомість безсилля, ця “страшна мука”, як каже Франко, тобто таке психологічне самопочуття, коли
Чуття ще в серці полум’ям горять
І думи рвуться, як орел ширять,
Та воля мов розбита, мов безрука.
Дійсність українського життя в ті часи могла ще більше паралізувати волю тих, хто намагався підняти культурнонаціональний і соціяльно-політичний розвиток серед мас. В чому ж причина, що палкі думки й сміливі наміри залишаються безплідні, чим це з’ясувати, що саме паралізує волю самовідданого діяча, чому виразник народніх сподівань і інтересів часами принижується до рівня мас? Франко вказує на духовну бідність раси. Таке пояснення було б занадто страшне і ставило б хрест над творчими зусиллями українців, коли б це було дійсно так. І коли поет у рефлекторному пориві говорить:
О, бідна расо, що такий твій плід
Слабий! Хвалиться ним нема резону.
Та й швидко ж той твій метеор поблід,
Не мавши навіть доброго розгону! —
то в цьому вигукові ми відчуваємо, безперечно, ознаки хвилевого настрою, що ніяк не надається до узагальнення. Це порив одчаю, надрив настрою. І з психологічного погляду він цілком зрозумілий: занадто вже гірко часами доводилося поетові бути в ролі “вопіющого” в пустелі серед закостенілости, неуцтва й відсталости. Але ми ж знаємо, що не убозтво нації винне в цьому. З того, що вище сказано про побут українського галицького життя, видко, чому сучасне поетові середовище було матеріяльно і духово вбоге. Народ змучений надмірною працею, загнаний у сліпий кут нужденних інтересів, що стосуються лише до повсякденного життя, не міг гаряче відгукнутися поетові. Для цього у маси мусить виробитись гнучкіша психіка, що мала б хоча б накреслені асоціятивні шляхи. І Франко все це, звичайно, добре знає, недарма ж він так багато своїх сил віддав на працю національного “каменяра”. Та пристрасний темперамент цього “борця” і “пророка” викликає часами гіркі докори й тяжкі обвинувачення, забарвлюючи настроєм певного моменту формулу про трагічність творчих зусиль співця-діяча.
Народ, що породив висловника своїх думок і настроїв, чи то поета, чи діяча на громадській ниві, наділяє його рисами свого “я”. І ця спадщина, що передав народ своєму синові, яскраво виявляється особливо в дні терпінь (“дні проби і міри”) або, навпаки, в моменти напруження і злетів народніх сил. Франко чудово висловив цю думку в одній з своїх найдосконаліших поем “Мойсей”, що замикає коло його творчости. Характеризуючи героя цієї поеми, що, майже доконавши мети свого многотрудного життя, вже стоїть на “краю могили”, поет говорить про нього:
Все, що мав у житті, він віддав
Для одної ідеї,
І горів, і яснів, і страждав,
І трудився для неї.
Із неволі в Міцраїм свій люд
Вирвав він, наче буря,
І на волю спровадив рабів
Із тіснин передмур’я.
Як душа їх душі, підіймавсь
Він тоді многі рази
До найвищих піднебних висот
І відхнення, й екстази.
І на хвилях бурхливих їх душ
У дні проби і міри
Попадав він із ними не раз
У безодню невіри.
Якщо це так, то в дні “проби і міри” психологія рідного народу може здатися співцеві психологією раба, що його яскравий і вичерпний, навіть у деталях, образ Франко дає в чудовому переспіві трагічної пісні вавилонських в’язнів “На ріках вавилонських тамо сідохом і плакахом”.
Недаремне, певно, поетична увага його спинилася на далекій від нас, в сивій давнині і віковічному поросі захованій, події з життя єврейського народу; затертий образ своїми побляклими рисами нагадав поетові щось живе, до болю близьке. Давно вже померлий раб-полонений у Вавилоні воскрес і прийняв образ народу, з якого походить поет. Поет не говорить цього. Та ми почуваємо недоговорене, ми і підставляємо аналогію. Вдивляючись в історичну постать, що її покликала до життя мистцева творча фантазія, і вслухуючись в невільницьку пісню, що роздирає душу, ми почуваємо, як тривожна і болем проймаюча дума охоплює нас: так, в цій пісні багато нот споріднених і співзвучних з тими, що ми чуємо в наших піснях, а образ вавилонського в’язня, який він схожий до української сучасности! З невільницьких уст ллється ця, викликана насильством, пісня. Це ж бо пісня ганьби, пісня сорому й безсилля. Ми чуємо її в пісенних творах того народу, що пережив історичну катастрофу. Адже ж про ганьбу співав і наш геній Шевченко; щоб розбудити наш сором, така сама пісня ллється і з уст талановитого Франка. Раб знає “пісню стару”: “я рабом народивсь,— та рабом і помру”,
Я на світ народився під свист батогів
Із невольника батька, в землі ворогів.
Я хилиться привик од дитинячих літ
І всміхаться до тих, що катують мій рід.
Мій учитель був пес, що на лапки стає
І що лиже ту руку, яка його б’є.
Нехай зійде з історичного кону рабське покоління, нехай на зміну невільникам прийдуть покоління, що не знали батога, що виросли в вільній атмосфері, що не “носили пут на руках, на ногах”, віковічна спадщина позначиться й на них, і з їхніх уст ми почуємо скаргу безсилля:
Хоч я вольним зовусь, а як раб спину гну...
Вольне слово в душі наче свічку гашу...
І хоч душу манить часом волі приваб,
Але кров моя — раб! Але мозок мій — раб!
Можна жалувати раба і співчувати йому; можна пояснити риси рабської психології в пізніших вільних поколіннях, але жити з ними, але завжди бути серед них і разом з ними йти до спільної мети — неможливо. Нема певности. Не може бути твердого опертя: не підтримають до кінця, швидко охолонуть, а то й зрадять. Такий логічний висновок, що до нього неминуче приходить співець боротьби, яким, до речі сказати, в значній частині своєї творчости був Франко, і тому не без підстав С.Єфремов у своїй праці зве Франка “співець боротьби і контрастів”. Мені самому здається, що до такого висновку не раз приводила Франка зболіла поетова свідомість, від чого він мав багато гірких хвилин і переживань. У поета з менш виразним характером борця такий висновок трагічно вплинув би на все його світовідчування, яке, заломившись в національній стихії, забарвило б у безнадійно похмурі відтінки поетову творчість. Але для цього Франко занадто суцільна людина, занадто вірить він у невичерпні сили української нації. Він знає, що невільничі риси в рідному народі, хоч і довго живуть і виявляються протягом сторіч, але все-таки колись мусять поступитися перед своїм антиподом. Сила розвитку і віковічних напружень робить з національного раба людину, що усвідомлює ціну свободи і зриває довголітні пута “з ніг і рук” і, звичайно, зі свідомости. В довготривалому процесі звільнення і перетворення в “нову людину” великий вплив на психіку має протиставлення рабським рисам рис протилежних. У методі, в засобах такого протиставлення Франко, незважаючи на різке контрастування, посідає особливу здібність заторкувати чутливі місця свідомости, як-от сором, почуття національної гідности. В спрямуванні ударів, що заторкують ці пункти свідомости, Франко сильніший за всіх інших українських поетів і, як ніхто інший з них, може цими ударами викликати бунт, обурення, і в конечному результаті досягти ефекту. Слово його б’є, як батіг, і очищає, як каяття. При цьому він часто прибільшує, нападає на “уявні величини”, “визнані святощі”, що з них зробили ідолів, скидає тих ідолів з високих постаментів, і тут рука його така сильна, що біль відчувається ще довго після її ударів. Ось ілюстрація: в “любові” до України-Руси признаються люди, не гідні того. Поет каже: коли його батьківщину люблять такі люди, тоді він не любить її. І коли з приводу цих слів зчиняється ціла буря проти їхнього автора з нападками, докорами й обвинуваченнями у відсутності патріотизму, тоді Франко вибухає різкою відповіддю, зриваючи маску з національного патріотизму не гідних признаватися в ньому і визначає чистий зміст і непідкупні мотиви високого почуття справжнього щирого патріотизму:
Ти, брате, любиш Русь,
Як хліб і кусень сала,
Я ж гавкаю раз в раз,
Щоби вона не спала.
Ти, брате, любиш Русь,
Як любиш добре пиво,
Я ж не люблю, як жнець
Не любить спеки в жниво.
Ти, брате, любиш Русь
За те, що гарно вбрана,
Я ж не люблю, як раб
Не любить свого пана,
Бо твій патріотизм —
Празнична одежина,
А мій — то труд важкий,
Гарячка невдержима.
Ти любиш в ній князів,
Гетьмання, панування,
Мене ж болить її
Відвічнеє страждання.
Ти любиш Русь, за те
Тобі і честь і шана,
У мене ж тая Русь
Кривава в серці рана.
Ти, брате, любиш Русь,
Як дім, воли, корови,
Я ж не люблю її
З надмірної любови.
Не буде помилки, коли риси патріотизму, що їх висміяв Франко, визнати за характерні де в чому і для деяких груп сучасного нам українського суспільства. У Франковому патріотизмі немає місця особистій користі, а також багатьом “ідеалізаціям” традицій, що втратили значення і що їх Франко називає “празничною одежиною”. Франкова любов до рідного народу загальнолюдська своїм змістом, пов’язана з безнастанною працею, “кривавою в серці раною”, що завжди болить і весь час змушує його думати про добро народу. Це — “надмірная любов”, що сповнює все єство поетове, яка ніколи не повинна гаснути і зменшувати своє напруження, а безнастанно горіти в душі й підказувати:
Не покидай мене, пекучий болю,
Не покидай, важкая думо-муко
Над людським горем, людською журбою!
Рви серце в мні, бліда журо-марюко,
Не дай заснуть в постелі безучастя, —
Не покидай мене, гриже-гадюко!
Все поверхове, формальне, нечесне і деморалізуюче в національному патріотизмі, все далеке від непідкупної любови до рідного народу, що заважає цій щирій любові розлитися по національному організмові, запліднивши його сили, — все це знаходить в особі Франка ворога, борця й протестанта. Франків протест має подвійний характер. В громадськопоетичній проповіді поет має на увазі: 1) реального ворога, частково історичного, частково сучасного, що його насильство сковувало й сковує розвиток українського народу, і 2) ворога, що затаївся в колективній душі українській в здавен понівеченому історією національному “я”, який ще небезпечніший, ніж перший.
Серія поетичних Франкових творів на теми протесту, боротьби за національні і загальнолюдські ідеали людської волі ставить їхнього творця у ряд тих поетів, якими пишається людство як “бунтарями духа”, що повстають проти кайданів, які сковують вияв і розвиток людських сил. Не спиняючись докладно на цих віршах, зазначимо, що вони пройняті волевим духом, що вони сильні, дужі, сповнені наростанням настрою і так тісно підходять до найтаємніших прагнень народу, що стали цілковитим здобутком його, ніби висловом національного ідеалу. Вони такі популярні у масах, як найулюбленіші народні пісні, їхнє місце в національному ритуалі те саме, що посідають гімни. Ця популярність прийшла, звичайно, значно пізніше, в кожному разі, не на початку того тернистого шляху самотности і незрозуміння, який судилося пройти поетові. Все ж в цій частині своєї творчости Франко мав щастя відчути радість від єднання з тими, що народили його, збагнути найглибші думки і навіть неусвідомлені прагнення свого народу, поетично висловити їх і хоч частково знайти зрозуміння. Після Шевченка долю поета-проводиря національного ідеалу українського народу перейняв Іван Франко і це високе покликання гідно і з честю виконав. Дослідження спадковости цієї долі, встановлення співзвучних моментів в творчості обох поетів дуже цікаві не тільки в історико-літературному значенні. Явище важливе по суті, важливо з’ясувати розвиток національного ідеалу, оскільки він відбивається в свідомості великого мистця, і вже в перетвореному вигляді своєю чергою впливає на дальший ріст національної свідомости в масах. В працях українських критиків та істориків літератури немає поки що відповіді на це питання. Проте безперечно можна вважати, що Франко виявив історичну чуйність в розумінні національного ідеалу, ввів у нього нові моменти й риси, що обумовлені сучасним йому станом у розвитку українського народу, і тим самим сприяв дальшій кристалізації його.
Якщо у Шевченка була глибока віра в незужитковані сили рідного народу, в те, що історія його, хоч наче й перервана, все ж іще не закінчена і скаже своє слово; якщо Шевченко був сильний, як поетичний висловник рідного народу, саме цією захоплюючою вірою, то у Франковій поезії ми бачимо перехід віри в певність, у переконаність у тому, в що вірило попереднє покоління. Життя виправдало генієву віру, віра створила діло, діло перетворилося в тисячні факти національного пробудження. Хоч вони дрібні, розпорошені, наче й незначні, та синтезуюча поетова творчість об’єднує їх, скупчує в більш-менш суцільний образ відродження, риси якого вже можна передбачити й показати. Франко так і робить: він залишається історично правдивий і не тратить почуття міри, коли малює образ відродження, хоч психологічно міг би несвідомо піддатись почуттю перебільшеної радости від того, що бачить, як це й сталося пізніше з деякими молодими українськими поетами, що їхні художні твори, присвячені відродженню рідного краю, саме й мають цю хибу: перебільшеність і невідповідність до історичних обставин. Відродження — справа складна й довготривала, “вчорашній раб” сьогодні не зробиться вільною людиною, вибух та бунтарство — це не свідома боротьба з обміркованою метою й розумною організацією її, “край рабів” лише поступово можуть заселити вільні володарі його.
Ось чому, коли читаємо у Франка:
Обриваються звільна всі пута,
Що в’язали нас з давнім життєм,
З давних брудів і думка розкута.
Ожиємо, брати, ожиєм! —
ми мусимо визнати історичну об’єктивність поета, що відтворює образ повільного пробудження рідного краю і мусимо визнати, що Франко поет і одночасно правдивий спостерігач історичного моменту, що не перебільшує того, що бачить, але й не зменшує його привабливости. Майбутнє людства, нації, кляси в його уяві й свідомості світле, радісне, завжди навколо нього, і на ньому кріпне надія і живиться віра. Тому майбутнє легше поетизувати, але тому і більше значення має роля поета, який пов’язує прикре теперішнє з ясним образом радісного майбутнього і в лихому сучасному вміє виявити радісні елементи, факти, що збуджують бадьорість і підіймають життєву силу. Франко багато і часто співає про радісний майбутній день людства і свого рідного народу. Але цей поет далеких, бажаних днів не забуває про сьогоднішній день в українському житті, поетизуючи працю цього дня і беручи надхнення з матеріялів, які дає йому оточення. Хоч це оточення буденне, інколи навіть непривабливе, все-таки воно дає початок і з нього виростає світле майбутнє. Тому-то Франко українське сьогодні називає “великою порою” українського життя. Це день скупчення розпорошених сил і розгублених на хресному історичному шляху “дітей” України, день просвітлення, об’єднання і активної турботи про майбутнє своєї батьківщини. В свідомості поетовій майбутнє невід’ємне від сучасного, і коли він малює нам образ батьківщини-матері (улюблений образ українських поетів), що
Згорне... до себе всі діти
Теплою рукою, —
то дійсність переставляє події, бо коли бачимо, як мати чуло прощає винних дітей і звертається до них:
Діти ж мої, діти нещасливі,
Блудні сиротята,
Годі ж бо вам в сусід на услузі
Свій вік коротати, —
нам здається, що це діється в наші дні, що їх можна найкраще назвати днями покаяння, днями посиленої праці на користь батьківщини для тих, що працюють, намагаючись надолужити час, витрачений в поневіряннях “в сусід на услузі” і без користи для рідного краю.
В ці дні до речі буде нагадати про почуття національної чести, яке мусить бути дорогим для нації, так, як кожній людині дороге почуття особистої чести, особистої гідности. Це почуття стоїть на варті вчинків, але одночасно в ньому таїться й найсильніший психологічний стимул їх та їх перводжерело. З цього почуття виростають шляхетні змагання, активні прагнення і напружена діяльність, і разом з тим воно охороняє чистоту шляхів і засобів у боротьбі за добро батьківщини. Тільки маючи це на увазі, ми зрозуміємо, чому Франко, закликаючи до національної праці, говорить про те, щоб подвижники її “чесно послужили для матері службу”, щоб метою цієї праці була “честь”, разом зі славою і щастям батьківщини.
Як Мойсей, що сповідався перед Єговою на межі Ханаану, Франко на завершенні свого діяльного шляху може сказати про свій народ і про зміст своєї праці для нього:
Сорок літ, мов коваль, я клепав
Їх серця і сумління...
Сорок літ я трудився, навчав
Весь заглиблений в тобі,
Щоб з рабів тих зробити народ
По твоїй уподобі.
Поет формував “совість” народню, поет з “рабів” творив “народ”. Звертаючись до тих шляхів, по яких проходила ця важка Франкова праця, ми повинні зазначити широчінь їх і педагогічність, що кидаються в вічі і що походять з глибокого розуміння так рабської природи, як і труднощів, що треба подолати для переродження раба у вільну людину.
Франко, поет-борець, не обмежує свого завдання закликами до боротьби з зовнішнім ворогом і реальною особою. Він бореться з рабськими рисами і від’ємними напластуваннями, що утворились протягом історії в природі самого українця. І в цьому Франко-вчений, один з найкращих знавців духової творчости українського народу, стає в поміч Франкові-поетові, допомагаючи йому розібратися у вигинах національного українського “я”, в щербинах народньої вдачі, в тій гнилизні, що труїла народні сили і зменшувала творчу міць народу. Озброєний знанням цих первісних причин, поет починає боротьбу з ворогом, що сидить в українській душі, і “виряджає в похід” своє слово:
У таємні глибини сердешні,
Де кують будущину народу.
За поетовою думкою, в цих глибинах таяться “полки погані”, що летять на душу, “мов тривога”. З цього “поля брані” треба з корінням вирвати все те, що як бур’ян глушить здорові пагінці і прагнення. Треба задуматися над питанням:
Чи ще мало в путах ми стогнали?
Мало ще самі себе ми жерли?
Чи ще мало нас у ликах гнали?
Чи ще мало ми одинцем мерли?
Історія показує багато фактів, що стверджують слушність і своєчасність цього питання, і свідомість буде колись боляче сприймати її науку. Але треба не нехтувати тими фактами, а “розповідати і пробуджувати сором у нащадків, якщо у них зосталась ще хоч крапля незіпсованої крови”, — каже Франко.
Намагаючись розбудити це почуття, таке могутнє в справі відродження, поет поводиться як добрий люблячий педагог: він не тільки засуджує помилки і ганьбить злочини, але й показує шлях до виправлення і допомагає тому, в кого свідомість прояснилася від каяття. Так, лице червоніє від сорому, як читаєш пожовклі сторінки нашої історії, але вона також, як переконує нас Франко, — зберегла й інші сторінки, яскраві й барвисті, здатні викликати надхнення і побуджувати до творчости, підносити гордість, сторінки повчальні, що мають глибокий зміст. Поет любить викликати до життя ці сторінки, щоб зберегти їх від забуття для нащадків. В багатьох творах на “старі теми”, запозичені з давніх переказів, літописних оповідань і пізніших подій української історії, перед нами оживають герої, що давно вже зійшли з історичного кону, народні маси, шляхетні вчинки й слова. Забуте й поховане в могилах давноминулого дає надхнення і немов починає жити вдруге, втілене в художні образи, а тому й довговічніше. І завдяки цим образам нашого минулого, що відтворила Франкова художня інтуїція, між нами і минулим повстає якась співзвучність, і глибше тоді ми почуваємо інтимний, нерозірваний історією зв’язок наш з минулим, який тепер зміцнює поет. Варто ще відзначити: часами одно якесь речення з стародавнього літопису або вислів сивої старовини у Франковій передачі набувають поглибленого змісту і широкого значення, дають йому матеріял до порівняння, для створення на ґрунті цього порівняння цілого ряду історичних спогадів, повчальних для сучасности і об’єднаних спільними чи подібними рисами або заложеною в них ідеєю. Ось ілюстрація.
Поет читає в “Слові о полку Ігореві”: “жени руськія восплакашася”, і для нього в цих трьох словах — вся історія хресного шляху української жінки, вся драма її стражденної долі і витрачених “марно, без тями” сил.
Де не лилися ви в нашій бувальщині,
Де, в які дні, в які ночі —
Чи в Половеччині, чи то в князівській удальщині,
Чи то в козаччині, лядщині, ханщині, панщині,
Руськії сльози жіночі!
Скільки сердець розривалось ридаючи,
Скільки зв’ялили страждання!
А як же мало таких, що міцніли, складаючи
Слово до слова, в безсмертних піснях виливаючи
Тисячолітні ридання!
Слухаю, сестри, тих ваших пісень сумовитих,
Слухаю й скорбно міркую:
Скільки сердець тих розбитих, могил тих розритих,
Жалощів скільки неситих, сліз вийшло пролитих
На одну пісню такую?
В межах нашої статті неможливо спинятися ще на інших ілюстраціях до висловленої думки, хоч Франкові переспіви “старих тем” — чудовий і вдячний матеріял для поглибленого розуміння рідної історії. В цьому матеріялі немає “дихання гнилої історії”, він навчає бачити в ній не тільки “психологію ренеґатства” чи “отруйні випари старої України”, як це може здатися поверховій свідомості, а багато чого іншого, в чому таїться й наука, й приклад до наслідування. Франко, що так не любив у нашому минулому “панування” “празничної одежини”, що симпатизує тому, “хто ллє свій піт”, “хто гне кайдани”, Франко, що співає “пісню юдолі і сліз” і прагне, щоб самосвідомість швидше просвітила тих, хто проливає свій піт в “курних хатах” і за “робітничими варстатами”, тому, власне, й спиняється з любов’ю на тих моментах української історії, коли народ за неймовірних умов виявляв надзвичайну відпорну силу і здатність до культурної творчости, що вражали історика. Франко оспівує “героїв духа” і поетизує “лицарів обов”язку”, якими має право пишатися в минулому наша батьківщина.
Ось перед нами “Іван Вишенський”, — ця цікава й яскрава постать української історії кінця XVI ст. Образ ченця-патріота у Франковій поетичній переробці вражає нас своєю моральною міццю і гарячим серцем, пройнятим бажанням добра Україні, глибиною дисгармонійних переживань, що відбуваються в душі пустельника через конфлікт між прагненнями його і свідомістю обов’язку перед батьківщиною. В захопленні Іваном Вишенським Франко створив чудову поему про обов’язок, про любов і жертвеність в ім’я цієї любови, що заповів “Розп’ятий” і яку визнає пустельник, що в самозреченні говорить такі повні глибокого змісту слова:
О Розп’ятий! Ти ж лишив нам
Заповіт отой найвищий:
Свого ближнього любити,
За рідню життя віддать.
О Розп’ятий...
Дай мені братів любити
І для них життя віддати!
Дай мені ще раз поглянуть
На свій любий, рідний край!
Поетизуючи історичні події і славні сторінки минулого, Франко ушляхетнює сучасну працю: він говорить про драму, що переживав народ у минулому, що на неї витрачено так багато сили, але разом з тим він переконує нас, що нація зберегла великі можливості, що в ній таїться ще багато “незужиткованого”. Підсумовуючи втрати й щербини, всі страждання і всі лихі наслідки минулого, поет в результаті співає про бадьорість, про творчі шукання, бо до такого висновку приводить його заглиблене розуміння історичного розвитку народу:
Не даром ти в біді, пригноблений врагами.
Про силу духа все співав,
Не даром ти казок чарівними устами
Його побіду величав!
В значній частині своєї творчости і розмаїтої діяльности Франко намагався зміцнити “силу” цього “духа” в рідному народі, наблизити час, коли народ буде вповні виявляти свою творчість, а це буде тоді, як буде він вільно розпоряджатися національною працею.
У передмові до поеми “Мойсей” поет сам визнає, що його “тривожило” майбутнє його народу: він не мав спокою й сну від того сорому, що буде пекти нащадків за вчинки батьків і тих, хто довів народ до цього стану “паралітика на роздорожжі”. І ось, з цього великого почуття любови до батьківщини, ускладненого й розпеченого соромом за сучасне і небажане майбутнє, зродилась Франкова поезія, що викликає співзвучні переживання у його сучасників. Франко — поет національного сорому, та не того, що спалахне востаннє й згасне в чаді дальшого занепаду, а того, що революціонізує свідомість, змушує глибоко заглянути у власну душу і розгоряється в полум’я відродження. В цьому полягає велике й симптоматичне значення Франкової творчости як поета української сучасности. В ній ми знайдемо, звичайно, сліди виснажуючих дум і переживань, що понижують життєвідчування — це така вже доля поколінь, яким судилась чорна праця “каменярів” відродження. Вище, на початку статті, ми спинялись на цих моментах у Франковій творчості. Проте, хоч вони й міцні, хоч і глибоко відбиваються навіть на поетовій ліриці, даючи цілі скорботні поеми “зів’ялого листя”, “незагоєних ран” і “похованих в серці надій”, та вони не здатні перемогти бадьорі почуття і певність близької перемоги тієї справи, якій служить поет. Якщо не йому і не його поколінню, взагалі не нам,
Знесиленим журбою,
Роздертим сумнівами, битим стидом,
судилось діждати закінчення відродження, то виразні симптоми його вже видко, вони викликають відгуки і творче напруження національних сил.
Франкова поезія, мов хміль, хвилює і збуджує ці сили і, мов іскра, підпалює почуття національної свідомости. В цьому полягає велетенське значення “дару”, що його приніс поет генієві народу, в цьому лежить одна з численних заслуг співця, що проспівав нам бадьору пісню про гордість і честь народу.