Вступ
1. Мета та головні аспекти регіональної політики держави
1.1 Сутність економічного району та об'єктивний характер його формування
1.2. Ієрархія економічних районів, їх основні типи
2. Економічне районування України
2.1. Практичне значення економічного районування
2.2. Принципи економічного районування території України
Висновок
Список використаної літератури
Вступ
В цьому рефераті, висвітлюється тема, яка формується економічні райони. Фактори, які впливають на їх класифікацію. Загальне визначення економічного району. Більше зможемо дізнатися про типи економічних районів, принципи економічного районування території України. Розглянемо схему управління в стані кризи на рівні держави. Можливість розвитку країни.
1. Мета та головні аспекти регіональної політики держави
1.1. СУТНІСТЬ ЕКОНОМІЧНОГО РАЙОНУ.
ТА ОБ'ЄКТИВНИЙ ХАРАКТЕР ЙОГО ФОРМУВАННЯ
Основою формування економічних районів є територіальний поділ праці, що зумовлює виробничу спеціалізацію окремих територій і розвиток міжрайонної кооперації. Об'єктивними умовами виділення і розвитку економічних районів виступають наявні природні ресурси, особливості економіко-географічного положення території, чисельність населення, виробничий потенціал, рівень господарського освоєння території. Сам процес економічного районування являє собою доцільний, науково обгрунтований поділ країни на економічні райони.
Деякі вчені західних країн при визначенні сутності економічних районів віддають перевагу природному фактору — однорідності природи. Інші вчені вважають, що природний фактор — дуже важливий для формування економічних районів, але він не є вирішальним. Однорідні за природними умовами райони можуть співпадати і не співпадати з економічними районами.
В реальній дійсності формування економічних районів пов'язано із способом виробництва, рівнем розвитку і особливостями розміщення продуктивних сил. У докапіталістичних формаціях, коли територіальний поділ праці ще не набув свого розвитку, не було і об'єктивних умов для формування економічних районів. Виникнення і формування їх відбулося в умовах розвинутого товарного виробництва і подальшого розвитку суспільного територіального поділу праці.
Значного розвитку набула теорія і методологія економічного районування у постсоціалістичних країнах, насамперед в працях учених колишнього Радянського Союзу, що було зумовлено розвитком планової господарської системи.
У розробці проблеми економічного районування колишнього Радянського Союзу особлива увага приділялась визначенню сутності поняття економічного району. Серед цілого ряду визначень найбільш вдалим є трактування П. М. Алампієва.
За визначенням П. М. Алампієва, економічний район — це географічно цілісна територіальна частина народного господарства країни, яка має свою виробничу спеціалізацію, міцні внутрішні економічні зв'язки і нерозривно зв'язана з іншими частинами суспільним територіальним поділом праці. Є й інші визначення поняття економічного району. Спільними для них є такі ознаки: територіальна цілісність, спеціалізоване господарство, його комплексність, тісні внутрірайонні і міжрайонні економічні зв'язки, особливість економіко-географічного положення.
Із сказаного вище можна зробити таке узагальнення: великі економічні райони — це територіальні спеціалізовані частини народного господарства країни, взаємопов'язані між собою постійним обміном виробленої в них продукції та іншими економічними відносинами. Економічний район — це форма територіальної організації народного господарства, що утворюється на основі суспільного територіального поділу праці, виникнення і формування районних територіальних виробничих комплексів.
Поглиблення територіального поділу праці, ускладнення територіальної структури народного господарства та посилення агропромислової інтеграції вимагають подальшої розробки теорії економічного районування. В післявоєнні роки значний вклад у вирішення цієї проблеми зробив М. М. Колосовський, який поглибив наукові основи економічного районування розкриттям сутності територіально-виробничих комплексів (ТВК) як основи економічного району; через пізнання енерговиробничих циклів (ЕВЦ), що являють собою тісно пов'язані виробничо-технологічні процеси від переробки сировини до випуску кінцевої продукції.
1.2. ІЄРАРХІЯ ЕКОНОМІЧНИХ РАЙОНІВ, ЇХ ОСНОВНІ ТИПИ
Наукова і практична необхідність диференційованого підходу до вивчення територіально-господарських відмінностей у межах країни обумовлює також потребу систематизації різних економічних районів.
Науково обгрунтованим є об'єктивне існування двох типів економічних районів — галузевих і загальних або багатогалузевих (інтегральних).
Галузеве (спеціальне) економічне районування потрібне для вивчення особливостей розміщення і проблем розвитку окремих галузей виробництва. Цей тип економічних районів виникає під впливом закономірності територіальної концентрації підприємств окремої галузі народного господарства і пов'язаних з ними обслуговуючих виробництв, їх територіальна локалізація залежить в основному від наявності на певній території необхідних природних передумов (грунтово-кліматичних і сировинних ресурсів), крупного споживача продукції, сприятливих транспортних зв'язків тощо.
Так, наприклад, у сільському господарстві виділяються райони виробництва технічних і зернових культур, виноградарства і садівництва, а в промисловості — райони вугільної, металургійної, хімічної, легкої та інших галузей індустрії.
Галузеві економічні райони є складовою частиною загальних економічних районів. Галузеве районування посилює наукову обгрунтованість визначення території загальних економічних районів.
Загальне (інтегральне) економічне районування базується на регіональних народногосподарських комплексах, в основі яких знаходяться територіально-виробничі комплекси різного ступеня сформованості або їх складові частини.
За цим районуванням виділяється три підтипи інтегральних економічних районів: великі (макрорайони), середні (мезорайони) і малі (мікрорайони).
Великі (інтегральні) економічні райони — це поділ території країни на найбільші територіальні частини, які об'єднують кілька адміністративних областей, або адміністративні області з автономною республікою, або адміністративні краї з автономними областями. Головною метою визначення цих районів є виявлення і розмежування великих існуючих чи тих, які ще тільки формуються, територіально-виробничих комплексів для визначення напрямів їх раціонального розвитку і більш ефективного використання їхнього ресурсного потенціалу. Ці райони використовуються для довгострокового прогнозування розвитку і розміщення продуктивних сил, формування загальнодержавних баз промислового чи сільськогосподарського виробництва, які не можуть бути сформовані в межах тільки однієї адміністративної області.
У великих економічних районах, крім галузей спеціалізації в масштабі держави, повинні розвиватись і інші основні галузі виробництва з метою більш повного використання місцевих ресурсів і зменшення обсягів девізної продукції з інших районів.
Виникнення і розвиток великих економічних районів може відбуватися в країнах з територією не менше 300—500 тис. км2. В країнах з меншою територією формуються тільки мезо- і мікрорайони, тобто райони другого і третього порядку (підтипи міжгалузевих районів).
Середні (інтегральні) економічні райони, як правило, є підрайонами великих економічних районів. Це територія однієї невеликої країни чи адміністративної області, краю, автономної республіки, тобто це територіальні одиниці економічного районування. Об'єктивною основою цього районування виступає територіальний поділ праці як в масштабах країни, так і в межах великих (інтегральних) економічних районів.
На території цих районів знаходяться ядра крупнорайонних ТВК або їх складові частини. У даному підтипі економічних районів основну районоутворюючу роль відіграють великі багатофункціональні міста, які разом з тим є і найбільшими промисловими і транспортними вузлами. Ці міста є тими ядрами районів, які пов'язують їх периферію в єдине ціле.
Середні економічні райони об'єднуються у великий економічний район зоною районоформуючого впливу великих регіональних центрів з системою спеціалізації і кооперування їхніх підприємств. З метою більш повного використання свого ресурсного потенціалу спеціалізація виробництва в цих районах здійснюється не тільки на основних галузях, а й на виробництві другорядної продукції, потрібної для кожного великого економічного району. Ці райони використовуються як для прогнозування рівня розвитку виробництва і невиробничої сфери та розробки державних програм галузевого розвитку, так і для управління господарською діяльністю.
Малі райони (мікрорайони) — це найнижчий ступінь інтегральних економічних районів. Вони органічно пов'язані з низовим адміністративно-господарським районуванням, їх територія відповідає території внутріобласних адміністративних районів.
Визначення меж цих районів залежить від об'єктивних і суб'єктивних факторів. Це пов'язано з тим, що економічна основа сусідніх районів даного підтипу часто буває однорідною (однотипною), особливо в спеціалізованих сільськогосподарських зонах, і тому їхні межі визначаються виробничими зв'язками підприємств місцевого значення з їх сировинними зонами, а також територіальною організацією і управлінням всього господарства, яке здійс- нюється районними центрами. В цих районах основними галузями виробництва є рослинництво, тваринництво і місцева промисловість, переважно та, що переробляє сільськогосподарську сировину. Найбільш поширеними виробничими поєднаннями тут є локальні аграрно-промислові комплекси (завод, цех і сировинна зона). В межах цих районів можуть бути розташовані і підприємства міжрайонного значення, які впливають на формування обласних господарських комплексів і внутріобласних підрайонів.
Низові адміністративно-господарські райони в умовах планової системи розвитку господарства і навіть в умовах перехідного до ринкової економіки періоду використовуються для поточного планування і оперативного управління розвитком виробництва. Ця функція в умовах поширення приватної власності на засоби виробництва буде змінюватися.
2.Економічне районування України
2.1. ПРАКТИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ ЕКОНОМІЧНОГО РАЙОНУВАННЯ
Велике прикладне значення економічного районування полягає у тому, що воно є основою формування і реалізації державної регіональної економічної політики, а також використовується в практиці територіального управління господарством, при виборі доцільних варіантів розміщення нових виробничих об'єктів та вдосконаленні територіальної структури господарства, обгрунтуванні перспектив розвитку територіально-виробничих комплексів. Економічне районування сприяє підвищенню ефективності використання ресурсного, виробничого і науково-технічного потенціалу регіонів і всієї країни.
В Україні здійснюється генеральне економічне районування території для цілей прогнозування, розробки і реалізації територіальних комплексних програм і схем природокористування, проектів районного планування, схем розвитку і розміщення продуктивних сил та розселення населення. Територіальні схеми розміщення і розвитку продуктивних сил певних районів являють собою прогнозні, науково обгрунтовані розробки прикладного характеру, які містять як ретроспективний аналіз розвитку усіх структурних складових господарського комплексу території, так І визначення напрямів перспективного розвитку. При цьому обґрунтовуються основні завдання і показники соціально-економічного розвитку регіонів та шляхи вирішення соціальних, економічних і екологічних проблем.
Таким чином, економічне районування є науковим методом територіальної організації народного господарства і водночас одним із засобів раціонального розміщення виробництва, вдосконалення його спеціалізації та піднесення соціально-економічного розвитку.
2.2. Принципи економічного районування території України
У класичному розумінні “економіка” – це наука про вміння раціонально вести домашні справи. У нашому випадку таким домом є регіон, що представляє собою народне господарство в мініатюрі, - це територія, що за сукупністю своїх елементів відрізняється від інших територій та характеризується єдністю, взаємопов’язаністю складових і цілісністю. У такому формулюванні термін “регіон” є синонімом терміну “район”. Найважливіша характеристика регіону – його цілісність. Регіон представляє триєдність середовищ: природного, матеріального (створеного людиною) та соціального. Регіональна цілісність передбачає територіальну цілісність та неподільність.
З поняттям “регіон” пов’язаний термін регіональна економіка – науковий напрямок, що вивчає закономірність розміщення продуктивних сил та районів. Поняття “регіональна економіка” та “розміщення продуктивних сил” близькі за змістом; усе-таки “регіональна економіка” більше прив’язана до поняття “регіон”, у той час як наука про розміщення продуктивних сил займається й загальнорегіональними проблемами.
Одна з функцій регіональної економіки – створення різних сервісних виробництв та організацій, а також виробництв, що випускають продукцію міжгалузевого призначення. Регіональні органи управління можуть виконувати засновницьку функцію, тобто стати фундаторами нових сервісних та виробничих організацій, які згодом можуть функціонувати самостійно. У галузі науково-технічного прогресу функцією регіональної економіки є забезпечення адаптацій досягнень науково-технічного прогресу до місцевих кмов. На регіональному рівні можлива координація діяльності різних наукових установ та мобілізація їхніх зусиль на розв’язання завдань регіонального характеру.
У сфері регіональної економіки має перебувати і зовнішньоекономічна діяльність, бо багато її форм, такі як вільні економічні зони, прикордонна та прибережна торгівля, іноземний туризм, мають регіональний характер, а інші тісно пов’язані з рівнем розвитку інфраструктури, господарської культури та ділового сервісу регіону.
Таким чином, господарство регіону є відкритою економічною системою, що функціонує на основі спеціалізації, міжрегіональної інтеграції, зміст яких реалізується через галузеві, міжгалузеві та міжрегіональні виборчо-економічні зв’язки.
Для регіональної економіки характерні такі засади функціонування:
комплексність екологічного, економічного та соціального розвитку;
єдність процесів природокористування та охорони навколишнього середовища;
територіальна спільність виробництва;
відповідність системи розселення демографічній ситуації та розміщенню віробництва;
цілісність системи соціальної інфраструктури;
поєднання територіального та галузевого управління об’єктами.
Інтегральну характеристику регіону дає соціально-економічний потенціал. Його основу становить економічний потенціал, що характеризується величиною національного багатства, сукупного та кінцевого продукту, національного прибутку, вартості основних фондів, абсолютними розмірами виробництва життєво важливих видів продукції. Він визначає загальні можливості країни або регіону, їхню економічну спроможність.
Сутність соціально-економічного потенціалу на регіональному рівні в єдності економічної та соціальної політики. Серед вихідних компонентів особливо вирізняються природа, людина та виробництво. А рівень, структура, динаміка матеріального виробництва визначають соціально-економічні можливості. Тому для оцінки потенціалу важливе значення має визначення питомої ваги прогресивних галузей промисловості, якісних параметрів та структури основних виробничих фондів, здатності адаптації виробничих систем до використання досягнень науково-технічного прогресу тощо.
Для здійснення регіональної політики та побудови господарства потрібний соціально-економічний аналіз у таких напрямах: комплексна оцінка дійсного соціально-економічного потенціалу регіону, виявлення джерел та маштабів розвитку, визначення та оцінка варіантів перспективного соціально-економічного розвитку регіону.
Таким чином, однією з найважливіших задач розробки регіональної політики є визначення перспектив розвитку кожного регіону, його цільовоі функції з загальнодержавних позицій, враховуючи те, що економіка України є єдиний народногосподарський комплекс.
Стан народногосподарського комплексу України характеризується падінням обсягів виробництва та поглибленням економічної кризи. Особливість управління у кризовій ситуації в державі і регіоні полягає в тому, що рішення в обов’язковому порядку повинні бути оперативними та такими, що стосуються всіх адміністративних закладів і заходів, дії яких вони координують. В цей період влада перестає бути формальною, представницькою. Для прийняття рішень необхідні поглиблений і своєчасний аналіз, більш кваліфіковані експертні оцінки. Визначені в цій ситуації підходи вагомі і повинні підкріплюватись управлінською волею по їх втіленню в життя, оскільки рівень законопослушності населення та суб’єктів підприємницької діяльності в даний час різко знижуються. Крім того, влада не має права на помилку при вирішенні важливих проблем і поточних питань - економічна та соціальна ями і так достатньо глибокі, робити їх бездонними нераціонально, нерозумно та небезпечно.
Розглянемо схему управління економікою в стані кризи на рівні держави. Її основні складові можна сформулювати таким чином:
Пріоритет кадрової політики. Для впровадження ефективної економіки, чи хоча б її стабілізації, потрібна сильна і стабільна влада. Необгрунтовані постійні кадрові переміщення по принципу особистої відданості (одна команда) тільки шкодять справі. Ефективність економічного керівництва повинна проявлятись не на словах, а у конкретних діях та показниках. Як приклад, в п’ятидесяти європейських та латиноамериканських країнах були проведені дослідження з метою з’ясування питання чи пов’язаний рівень розвитку економіки з політичною владою суспільства. Бралися слідуючі показники економічного розвитку: рівень добробуту, урбанізація, індустріалізація та освіта. Були отримані однозначні результати - економічно розвинені держави мають врівноважений ступінь демократії і стабільні керівні органи, в той час як формації із слаборозвиненою економікою схильні до часто змінюваних половинчастих демократій, а також диктатур і авторитарних режимів.
Політична нейтральність керівників та спеціалістів у вищих органах влади. Зміна функціоналів по політичних мотивах не відповідає загальнонародним, загальнодержавним інтересам. Маховик державної влади дає холості оберти, перебої. Це підтверджують приклади невиконання законів, указів, розпоряджень, неодноразова їх заміна і відміна. Неформальні, а в деяких випадках тіньові структури користуються такою ситуацією, набирають силу, лобіюють свої інтереси, на всіх рівнях роблять спроби підмінити офіційну владу.
Посилення законодавчого забезпечення життєдіяльності держави та рівня соціального контролю через силові структури - суд, органи внутрішніх справ, податкову адміністрацію з податковою міліцією, службу безпеки, армію. Вони повинні не допустити як системи відхилень від норм суспільства, здійснити обов’язкове покарання за злочин, сприяти стабілізації ситуації.
У загальному вигляді управління - це застосування певних важелів та виконання дій, які призводять до зміни стану об’єкта, системи чи процесу і направлені на досягнення поставленої мети. Говорячи про організацію управління народним господарством, як мету, потрібно розглядати створення, підтримку і розвиток рівня матеріального та духовного комфорту членів суспільства шляхом вирішення завдань розвитку його економіки. Це повністю стосується і функції управління відповідною територією.
Проблеми економічного районування.
Вирішення економічних проблем сучасності в Україні, що характеризуються кризою, яка повсякчас поглиблюється, найбільш ефективне у випадку створення оптимальної структури народногосподарського комплексу, впровадження новітніх досягнень науково-технічного прогресу, що забезпечить інтенсивний розвиток суспільного виробництва, стабільне наростання його обсягів та конкурентоспроможності. Але цей шлях пов’язаний з великими капітальними вкладеннями, потребує значного відтинку часу для реалізації і отримання видимих позитивних результатів. Тому, виходячи з реальної ситуації, в сучасних умовах важливо в повну силу використовувати організаційно-економічні фактори, які можуть бути задіяні оперативно і без істотних затрат. Серед них найбільш важливим є удосконалення системи планування та управління народним господарством.
Відомі і застосовуються дві основні системи управління - галузева та територіальна, а також їх сполучення у різних варіантах. До недавнього часу управління економікою здійснювалось переважно по галузевому принципу, у відання регіонів передавались в основному тільки питання соціальної сфери. Але на практиці перелік завдань, які були вимушені вирішувати територіальні органи влади і управління, був значно ширшим. Серед них доцільно виділити:
Організація функціонування та розвитку соціальної сфери (як і передбачалось в розподілі функцій між державою та регіоном), необхідної для життєдіяльності населення даної території і його подальшого відтворення.
Управління народногосподарським комплексом регіону (нова функція). Відповідальність території за вирішення цих питань обумовлюється тим, що нормальне функціонування народного господарства:
надає населенню території засоби для існування у вигляді заробітної плати та інших доходів;
формує фінансові ресурси через бюджет та позабюджетні фонди для реалізації функцій держави і державних територіальних формувань;
забезпечує населення регіону необхідними продуктами, товарами та послугами.
Охорона навколишнього середовища, вирішення екологічних питань (також нова функція).
Всі ці завдання взаємопов’язані і не можуть вирішуватись у відриві одне від іншого. Їх реалізація нереальна без ефективної системи уиравління на територіальному рівні.
Звідси випливає, що територіальна система повинна здійснювати керівництво народним господарством, соціальною сферою та питаннями екології, мати для цього необхідні повноваження, методику і важелі управління, а також відповідні структурні підрозділи.
Звичайно, розробка широкого кола проблем території можлива і через галузеві органи - міністерства та відомства. Але питання розвитку регіону не є їх основною функцією, а значить вони, як правило, вирішуватимуться складно і повільно. Крім того, в умовах все більш широкого розповсюдження різноманітних форм власності галузева система, яка розрахована на організацію в основному державного сектору, стає неефективною. При подальшому розвитку ринкових економічних відносин можливості діяльності галузевого органу управління звужуються. Це веде до втрати керованості народним господарством, як наслідок, до диференціації суб’єктів господарської діяльності, їх хаотичності та безпорадності, послідуючого зруйнування економіки.
Ситуацію об’єктивно ускладнює ще один фактор. Сучасні тенденції в розвитку економіки направлені на все більш масове розповсюдження виробництв і технологій, що виникають на етиці галузей, та тих, які характерні своїм міжгалузевим характером. Споживчий ринок диктує умови господарської діяльности, визначає її доцільність і ефективність, примушує виробників випускати продукцію, виконувати роботи та послуги, визначені не галузевою належністю підприємства, а виключно питаннями кон’юктури. До того ж необхідно враховувати значні відмінності регіонів щодо їх демографічних, природних, геополітичних та соціально-економічних умов, рівня розвитку продуктивних сил тощо. Все це свідчить, що при впровадженні складових ринкової економіки здійснення галузевого управління народним господарством як визначальний фактор об’єктивно неможливе. Потрібний невідкладний і енергійний перехід до територіальної системи державного управління. Він потребує передусім чіткого розмежування функцій держави і регіону, про що автором наголошувалось у попередній частині дослідження. Основними напрямками територіального управліня мають бути:
У соціальній сфері (розпочнемо з неї, враховуючи особливу важливість для людини та суспільства в цілому);
забезпечення розвитку інфраструктури;
регулювання якісних і кількісних характеристик розміщення населення;
повне задіяння людей у праці, ефективне використання трудових ресурсів, здійснення комплексу заходів для їх відтворення;
підтримка сприятливого для проживання, роботи та рекреації природного середовища;
задоволення потреб у продуктах харчування, товарах і послугах.
У сфері виробництва та нематеріальної діяльності населення:
раціональне використання виробничого, науково-технічного і ресурсного потенціалу;
участь у вирішенні державних завдань з врахуванням місця регіону в загальнодержавному розподілі праці та специфічних інтересів території;
створення сприятливих умов для розміщення і ефективного функціонування виробничих об’єктів - розвиток територіальної виробничої інфраструктури та міжгалузевих проектів, виконання робіт загальнобудівельного профілю тощо;
розширення територіальних виробничо-господарських комплексів;
відлагодження спільної діяльності підприємств, внут-рірегіональний розподіл праці, спеціалізація і кооперування;
керівництво підприємствами місцевої промисловості, координування випуску продукції і надання послуг внутрі-регіонального характеру;
сприяння всім формам негосподарської діяльності (освіта, охорона здоров’я, спорт, мистецтво і так далі).
Оскільки перехід до ринкових відносин в економіці та територіальної схеми управління народногосподарським комплексом регіону здійснюється в процесі роботи на всіх рівнях і в усіх ланках без будь-якої зупинки функціонування суб’єктів господарської діяльності та життя суспільства в цілому (вірогідність такої зупинки взагалі виключена - це смерть для економіки і суспільства), формування нових структур повинно відбуватися природним шляхом, залишаючи все, що себе характеризує та підтверджує позитивно. У перехідний кризовий період діють традиційні командно-адміністративні і нові ринкові відносини, а також змішані їх форми та поєднання. Тому в процесі створення територіальної системи управління потрібно максимально використовувати існуючий адміністративний апарат, оскільки цілі, завдання та інші елементи системи управління володіють значною інерційністю. До речі, якщо підходити до справи формально, то більшість завдань, які треба вирішувати, залишаються практично незмінними, що робить логічним використання досвіду відповідних спеціалістів. Інша справа -професійний рівень управлінців-регіональників та їх ініціатива відносно праці в нових умовах залишають бажати набагато кращого. Тому потрібні навчання, перепідготовка і відбір з врахуванням наступних завдань територіального методу управління при виході з кризи.
Враховуючи недоліки існуючої структури управління регіоном, яка складається з двох різнорідних систем - виборної у вигляді Рад народних депутатів, а також їх виконавчих комітетів в областях, містах, селищах та селах, і призначеної Президентом у вигляді державних адміністрацій (на рівні областей і районів),- автор наголошує на необхідності встановлення на всіх рівнях (області, міста, району) єдиної системи управління, що виключала б двовладдя при керуванні економічним розвитком територіальних одиниць держави. Звичайно, для цього потрібні зміни в законодавстві.
Регулювання соціально-економічного розвитку області повинно проводитись з допомогою вперше запропонованого автором чотирирівневого планування перспективного та поточного характеру, яке включало б у себе такі складові у вигляді розроблених та затверджених документів:
концепція розвитку регіону;
довгострокова програма по реалізації цілей і завдань концепції:
річний план соціально-економічного розвитку;
організаційно-управлінські заходи по реалізації планових показників.
Такий підхід дозволяє достатньо ефективно проводити регулювання економічних процесів, що відбуваються в народногосподарському комплексі регіону.
Стан соціально-економічного розвитку території, таких її складових, як промислове виробництво і сільськогосподарський сектор, ситуація в соціальній сфері, ефективність використання природних ресурсів та інше в даній частині дослідження буде неупереджено показано автором на прикладі поліської Чернігівської області. Увага надається також слідуючим напрямкам життєдіяльності: демографічна ситуація, вільні економічні зони, зовнішньоекономічна діяльність, сільська служба побуту. Програмний підхід при умові комплексного вирішення питань визначає суть частин книги, де йдеться про Державну програму соціально-економічного розвитку Полісся та регулювання соціально-економічного розвитку області. При вивченні ситуації нікуди не подітися від страшного лиха Чорнобиля - воно теж присутнє і незагойною раною нагадує про себе. Завершує дослідження "Концепція соціально-економічного розвитку Чернігівського регіону", розроблена автором.
Вказується на загальнодержавні складнощі, включаючи боротьбу між гілками влади, недостатнє законодавче забезпечення, помилки вищих управлінських структур, які тим чи іншим чином впливають на ситуацію в області. На базі аналітичних досліджень великого щодо обсягів та розташованого на значному відтинку часу матеріалу відносно економіки і соціальної сфери надаються висновки та пропозиції щодо виходу з кризи і важкої ситуації сьогодення.
Висновок
Прочитавши, цей реферат висновок можна зробити такий, що економічні райони – це територіальні спеціалізовані частини народного господарства країни, взаємопов»язанні між собою. Ми побачили, що економічні райони поділяються на великі, середні та малі. Дізналися, що економічних районів є два типи – галузеві та загальні, основну роль з яких займають галузеві. Проникли в складний процес побудови економічних регіонів їх сутність та завдання. Більш ширшим розкриттям проблеми України в народногосподарському комплексі та шляхи їх подолання та виведення з економічної кризи. Аналізувати схему управління економікою в стані кризи на рівні держави. Визначили дві основні системи управління – галузева та територіальна. Розглянули міністерства та відомства, через які можлива розробка широкого кола проблем території.
Список використаної літератури
Волинський Г. Державне регулювання ринкової економіки// Економіка України.- 1996.-№11.-С.69-76.
Кемпбелл Р. Макконнелл, Стенлі Л. Брю. Макроекономіка/ Пер. з англ. С. Панчишин та З. Ватаманюк.-Просвіта, 1997.-670с.
Макроекономіка. // За ред. Карпин Д. С., Маценко., Г. О., Юхимчук Г. О.- Луцьк: Вежа.-1996.-250с.
Макроекономіка. // За ред. д. е. н. Савченка А. Г. - К.: Либідь. - 1995.-208с.
Огонь Ц. Фінансова політика і податки в умовах формування ринкових відносин.//Фінанси України- 1995.- №5.С-87-97.
Основи економіки: Підручник / Радіонова І. Ф., Кравченко І. С., Петрова І. Л., Радченко В. В. / За ред. Радіонової І. Ф..-К.: Задіак-ЕКО, 1995.-224с.
Руда О. Нотатки про бюджет України на 1999 рік і про виконання бюджету 1998 року// Економіст.-1999.-№1.
Статистичний щорічник України за 1995 рік - К.: Техніка, 1996.
Тенденції української економіки// Центр макроекономічного аналізу. К., 1997, березень.