Категорії політології
Категорії – це загальні, фундаментальні поняття, які відображають найбільш істотні, закономірні зв'язки й відносини реальної дійсності та пізнання. Їхня специфіка полягає в тому, що вони розкривають різні сторони процесу здійснення влади у суспільстві. Це наступні категорії:
політична влада;
політична система суспільства (поєднує в собі решту категорій - політичні інститути -державу та її структурні елементи, політичні партії, групи інтересів, органи місцевого самоврядування);
політична культур і її складові (політична свідомість, політична поведінка, політичні цінності, політичні норми, політична соціалізація);
політичний процес (відносно однорідні серії політичних явиш, пов'язаних між собою причиновими або структурно-функціональними залежностями);
політичне явище (сукупність усіх чинників і явищ, пов'язаних із здійсненням політики).
Методи політологічних досліджень. Метод — це сукупність прийомів та операцій практичного й теоретичного освоєння дійсності. Сукупність методів дослідження, що їх застосовують у політології, називається методологією.
Існує багато різних класифікацій методів пізнання. Виокремлюють, наприклад, методи: експерименту,
методи обробки емпіричних даних,
методи побудови наукових теорій та їх перевірки.
масове анкетування;
інтерв'ю;
експертні опитування;
обробка документів.
Якщо під політологією розуміти всю сукупність наукових знань про політику, то її методами доведеться вважати й ті, якими користуються інші науки (філософія, історія, соціологія, психологія, правознавство тощо) в дослідженні політичних явищ і процесів.
Якщо виходити з того, що політологія є окремою, самостійною наукою про політику з притаманним лише їй предметом, то до них належать:
системний
структурно-функціональний
порівняльний
біхевіористський методи
теоретичну;
методологічну;
практичну;
виховну;
прогностичну;
порівняння,
аналіз і синтез,
ідеалізація,
узагальнення,
сходження від абстрактного до конкретного,
індукція і дедукція тощо.
статистичних даних,
кількісних методів,
анкетних опитувань,
моделювання політичних процесів.
політика;
політична влада;
політична система суспільства;
політичний процес;
політичний режим;
політична партія;
Методи поділяються на філософські
спеціально-наукові, наприклад у соціології це
Політологія також користується певними дослідницькими методами, виокремлення яких значною мірою залежить від розуміння предмета цієї науки.
Під кутом зору системного методу суспільство та його складові можна розглядати як більш чи менш постійні утворення, що функціонують у межах дещо ширшого середовища. Такі утворення характеризуються як цілісні системи, що складаються з певного комплексу взаємозв'язаних елементів, які можна виокремити з системи та аналізувати. Системи мають більш чи менш чітко окреслені межі, які виокремлюють їх з навколишнього середовища. Відповідно до цього підходу політична сфера суспільного життя вивчається як комплекс елементів, що утворюють цілісну систему в її зв'язку з іншими сферами суспільного життя — економічною, соціальною і духовною. Завдяки використанню у політології системного методу стало можливим саме поняття “політична система суспільства”.
Структурно-функціональний метод можна визначити як дослідницький прийом, який полягає у розчленуванні складного об'єкта на складові, вивченні зв'язків між ними й визначенні місця і ролі всіх складових у функціонуванні об'єкта як цілого, за умови збереження ним своєї цілісності у взаємодії із зовнішнім середовищем. Застосування структурно-функціонального методу в дослідженні політичної системи суспільства передбачає виокремлення елементів її структури, основними з яких є політичні інститути, з'ясування особливостей їхнього функціонування та зв'язку між ними.
Порівняльний метод орієнтує дослідження на розкриття спільних і відмінних рис політичних систем та їхніх елементів у різних країнах, народів та епох. При цьому акцент робиться спочатку на з'ясуванні спільного, оскільки відмінності між різнотипними політичними системами можуть бути з'ясовані лише в разі існування у них певних спільних, системних ознак (на використанні у першу чергу порівняльного методу грунтується особлива галузь політологічних знань — порівняльна політологія).
Суть біхевіористського підходу полягає в дослідженні поведінки індивідів і соціальних груп (звідси і його назва: англ. behavior означає поведінка). Спочатку (з другої половини XIX ст.) цей підхід використовувався у психології, а згодом (після Другої світової війни) утвердився в політології (причому спершу в США, а потім і в європейських країнах). Він передбачає широке використання в політологічних дослідженнях:
Досліджуються політичні орієнтації, позиції і поведінка людей, наприклад під час виборів, у конфліктних ситуаціях тощо.
Біхевіористський підхід спричинив справжню революцію в політології, бо саме він і передбачувані ним дослідницькі методи дають можливість отримувати достовірні знання про політику, які визнаються істинними і в межах позитивістської методології. Здобуті за біхевіористською методологією знання дають політології підстави претендувати на статус точної науки. Біхевіоризм залишає поза увагою дії великих соціальних груп (суспільних класів чи націй) і у цьому виявляється обмеженість біхевіористського підходу.
Функції політології
Узагальнюючи наявні точки зору, можна виокремити п'ять основних функцій політології:
Теоретична функція полягає у розробленні нею різних теорій, концепцій, гіпотез, ідей, категорій, понять, формулюванні закономірностей, які описують і пояснюють багатоманітні явища і процеси політичного життя суспільства.
Методологічна функція полягає в тому, що категорії й поняття цієї науки, а також формульовані нею закономірності використовуються іншими науками як теоретичний інструментарій у дослідженні політичних явищ і процесів, наприклад такі як
Практична функція полягає у її зорієнтованості на вирішення конкретних практичних політичних завдань і проблем. На основі розроблюваних нею теоретичних положень політологія формулює рекомендації щодо здійснення політики, проведення тих чи інших заходів і компаній (найповніше проявляється у прикладній політології, основний зміст якої складає розроблення різних політичних технологій).
Виховна функція політології полягає у формуванні світогляду особи, її політичній соціалізації, даючи ій знання про політичну сферу суспільного життя, про політичні інститути, права, свободи та обов'язки громадянина, політичну культуру.
Прогностична функція полягає у її здатності передбачати, прогнозувати перспективи розвитку політичних процесів, найближчі й віддалені наслідки прийняття і виконання політичних рішень. Реалізація цієї функції передбачає моделювання політичних процесів і відносин, завчасне проведення наукових експертиз найвагоміших політичних рішень на предмет реальності очікуваного від них ефекту.
Структура політології.





історія політичних учень
теорія політики
прикладна політологія
концепції політики і влади;
теорії політичної системи і процесів;
моделі політичної участі й лідерства;
теорії формальних і неформальних інститутів політики — державознавство, партологія, концепції груп інтересів, бюрократії та еліт;
теорії міжнародних відносин і зовнішньої політики.
розробка політичних технологій;
прийняття політичних рішень;
проведення виборчих кампаній, політичної реклами;
врегулювання політичних конфліктів;
проведення політичних переговорів;
лобіювання;
політичні прогнозування, планування й консультування;
методику розробки експертно-аналітичних матеріалів і політичних документів та ін.
Історія політичних учень досліджує зародження, становлення і розвиток політичних поглядів, ідей, теорій тощо протягом усього періоду існування державне організованого суспільства. Основними етапами цієї історії є Стародавній світ, Середньовіччя, Відродження, Новий і Новітній час.
Теорія політики вивчає політику як цілісний предмет і має свої внутрішні структурні елементи:
Прикладна (практична) політологія безпосередньо стосується процесів здійснення політики:
Окрему галузь науки складає порівняльна, або компаративна (від лат. порівняльний) політологія, яка проводить порівняльні дослідження політичних явищ і процесів різних держав, регіонів та епох. У структурі політології розрізняють також емпіричний і теоретичний рівні та аспекти знань і досліджень.




Закономірності політології.




Закон — це необхідний, істотний, стійкий і повторюваний зв'язок між явищами. Закономірність – це регулярна повторюваність вияву закону.
Поняття закону в соціальне-політичних науках означає загальне, стисло сформульоване теоретичне положення, яке визначає сутність соціальних і політичних явищ та об'єктивно існуючий між ними взаємозв'язок.
Є два протилежні погляди:
марксистський
позитивістський
Марксисти визнають наявність необхідних, стійких і повторюваних зв'язків, тобто законів у суспільних, в тому числі політичних, відносинах, які формулюються у суспільствознавстві, зокрема в теорії політики (“закон класової боротьби”, “закон визначальної ролі економічного базису (виробничих відносин) стосовно політичної надбудови”, “закон соціальної революції”, “закон зміни суспільно-економічних формацій”).
Позитивісти вважають, що істинне (позитивне) знання можна здобути лише спеціальними (точними) науками. Істинним визнаються лише те знання, яке може бути підтверджене (верифіковане) в результаті його емпіричної перевірки. Оскільки знання про суспільство емпіричним шляхом перевірити, як правило, неможливо, воно не визнається істинним, а суспільствознавчі дисципліни не вважаються науками. Зазначена позиція позитивізму певною мірою зумовлена його негативною реакцією на марксистський економічний детермінізм, відповідно до якого все суспільне життя в кінцевому підсумку визначається розвитком продуктивних сил і виробничих відносин, що й зумовлює закономірний характер зміни суспільно-економічних формацій.
Але не дивлячись на заперечення позитивістів, багато з них визнають закономірності, а деякі з них навіть сформулювали загальновідомі в політології закони (“залізний закон олігархічних тенденцій” Р. Міхельса, “закон циркуляції еліт” В. Парето, закони взаємодії виборчих і партійних систем М. Дюверже, закони бюрократизації С. Паркінсона, є закономірності функціонування державної влади, сформульовані наукою конституційного права - чим більше парламент усунутий від обрання президента, тим більша роль президента у здійсненні державного керівництва суспільством; чим далі процес формування верхніх палат парламентів віддалений від виборчого корпусу, тим менший обсяг їхньої компетенції; парламент завжди працює відповідно до законодавчої програми уряду.
Закономірності суспільного розвитку проявляються лише як тенденції, що відображають необхідні та стійкі зв'язки між істотними сторонами явищ і процесів.




  Закони будь-якої науки — це наукові узагальнення. Тільки визначивши закони, можна пізнати науку.   Політологія вивчає передусім закони, за якими розвивається суспільство в цілому. Таким, наприклад, є загальносоціологічний закон історичного прогресу — розширення сфери політичного життя й підвищення її ролі в суспільстві, закон посилення ролі народних мас в історичному процесі, в розвитку демократії й самоврядування.   Основоположними для політології виступають закони, які визначають сутність форм і методів організації політичних систем, їхню внутрішню спрямованість і взаємозумовленість.   Важливими є закони функціонування політики, що визначають її життєдіяльність як особливого організму. Дія цих законів відтворює політичне життя на досягнутому ступені розвитку, використовує чинник часу, розкриває характер явищ політичного життя.   Закони розвитку політичного життя, політичних систем, політичних відносин — це закони якісних перетворень на основі зіткнення протилежних сил і тенденцій у межах певної сутності. Ці закони зумовлюють докорінні зміни в усій політичній структурі, а також виникнення якісно нових систем політичних відносин. Закони розвитку діють через зіткнення й долання суперечливих тенденцій політичного життя суспільства, функціонування політичних систем, удосконалення політичних відносин і системи регулювання їх. Отже, кожний, хто бажає вивчити політологію, має змогу обрати свій шлях пізнавання її й відповідно до свого бачення класифікувати політологічні закони (за сферами суспільного життя, структурою, функціонуванням, розвитком тощо).   Безсумнівно, що кожний з підходів класифікації законів політології містить конструктивні засади, які певною мірою дають змогу пізнати сутність політичної науки як такої. Утім, пізнання її можна здійснювати, скориставшись й іншою класифікацією законів. Зручною видається тригрупова класифікація їх на загальні, особливі та одиничні.   Загальні закони — це ті закони, що характерні для політичного життя всіх народів (встановлення політичної влади — необхідна умова функціонування і розвитку будь-якого організованого суспільства; взаємозв´язок політичної культури з політичними відносинами; політична свідомість як форма політичного буття і т. ін.).   Особливі закони характеризують розвиток загальних законів у певній системі (тоталітарній, авторитарній, демократичній). Іншими словами, особливі закони розкривають сутність загальних законів з урахуванням особливостей розвитку кожної країни, характеру політичного режиму тощо. Наприклад, авторитарна система для зміцнення політичної влади максимально концентрує її в своїх руках, використовує насилля тощо. Демократична система передбачає поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову.   Одиничні закони — це закони, які регулюють взаємовідносини влади й особи у певній державі.   У тісному взаємозв´язку із законами політології перебувають її категорії, що покликані виражати сутність даного предмета, його вузлові пункти, сходинки пізнання законів, тому вони невіддільні від законів. У них розкриваються необхідні зв´язки, фундаментальні положення науки, суттєві елементи її структури.   Умовно категорії (основні поняття) політології можна поділити на чотири групи: загальні, структурні, функціонування і розвитку.   Основними загальними категоріями політології є "політика", "влада", "демократія", "свобода", "національна ідея", "менталітет нації" тощо.   Найважливішими категоріями структури є "політична система", "політична організація", "держава", "політична партія", "громадсько-політичний рух" та ін. З числа категорій функціонування слід виокремити такі: "політична діяльність", "політичний процес", "політичний конфлікт", "політична боротьба" тощо. До категорій розвитку належать: "політична революція", "контрреволюція", "еволюція" та ін. Центральними категоріями політології можна визнати такі: "влада", "політика", "демократія", "свобода". При цьому слід зауважити, що політика не зводиться тільки до влади, до її структур і рівнів на інституційному зрізі. У реальному політичному житті суспільства є чимало неінституційних політичних структур (неформального характеру), які впливають на офіційні структури, а отже, і на проведення державної політики.   Вплив однієї групи на іншу (як індивідів — один на одного) є природним процесом, який супроводиться відносинами панування і підлеглості при розподілі ролей. Коли ж ці відносини набувають офіційного статусу, інституціюються, тоді виникають політико-владні зв´язки з наявністю в них обов´язкових елементів примусу. Владні стосунки взаємозв´язку набувають характеру впливу — панування (що дуже важливо) і мусять відповідати законам, основним нормам середовища проживання людської спільноти, суспільства в цілому.   Отже, способами функціонування і розвитку суспільства є відносини залежності, незалежності і взаємозалежності, в основі яких — політична свобода, авторитет політичних сил і демократії як механізм життєзабезпечення політичних суб´єктів.   Звичайно, існують й інші категорії політології, які допомагають краще зрозуміти каркас політології як науки, розібратися в політичній практиці, зрозуміти бурхливі події періоду утвердження української державності.
Наука про політику використовує різні методи дослідження, серед яких найширше розповсюджені порівняльний і емпірико-соціологічний методи вивчення політичних явищ і процесів. Саме вичле-нити загальне і особливе в політичних явищах, рівні еволюції і основні тенденції їх розвитку шляхом зіставлення, дає можливість 18 порівняльний метод. Сукупність способів і методів конкретних соціо-юіічних досліджень, спрямування на збирання та аналіз фактів реального політичного життя і становить емпїрико-соціологічний підхід, метод. Методи соціологічних досліджень - опитування, анкетування, експерименти, статистичні дані, математичне моделювання та ін. дозволяють зібрати багатий фактичний матеріал і на його основі вивчати, узагальнювати політичні процеси, формулювати конкретні рекомендації- Переваги методів соціологічних досліджень полягають в тому, що дослідник має справу з фактами, даними, відомостями та ін., що можна математично формувати, простежити тенденцію і кореляцію, тобто співвідношення, взаємозв'язок, взаємозалежність подій, явищ. Соціологічні дані, факти, відомості дають можливість прогнозувати політичні події і явища, моделювати різні політичні ситуації. Саме велике поширення і знаходять у сучасній науці про політику емпірико-соціологічні методи. Наука про політику поєднує такі підходи в дослідженні політичних проблем: інституційний підхід (вивчення політичних інститутів, зміст, організації і функціонування політичної влади), діяльний, діючий (розвиток політичних процесів, політичної діяльності) і соціологічний (вплив політики на особу, соціальні спільності і вплив особи, соціальних спільностей на політику, політичне життя суспільства).Методологічною основою науки про політику, що сформувалася на Заході, є позитивізм. Ще в XIX ст. в соціально-політичній думці провідний напрямок, програмні методологічні і світоглядні рекомендації обґрунтовувались з позицій позитивізму, сформульованих Сен-Сімо-ном, та основних концепцій, що сформульовані в працях Іммануїла Канта, Джона Мілля, Герберта Спенсера, Карла Маркса та ін. Філософська і загальносоціологічна доктрина позитивізму сформульована в противагу спекулятивному, зокрема, соціально-філософському теоретизуванню. Головне прагнення позитивізму - відмова від умоглядних міркувань про суспільство, створення позитивної соціальної теорії, що мала стати такою ж доказовою та загальнозначимою, як природно-наукові теорії. Позитивізм ставив метою пізнати суть політичних явищ і процесів і обмежується описом їх здійснення та. динаміки. Пояснення розвитку і зміни політичних систем, взаємодії об'єктивного і суб'єктивного, кінець-кінцем основи, на якій воно виникає, його збуджуючих мотивів, рушійних сил - невід'ємна складова теорії політики. Тому-то неопозитивізм виходить з визначення підкорення соціальних явищ, спільних закономірностях для всієї дійсності. Визначається необхідність точних, об'єктивних методів досліджень явищ, політичних процесів. Неопозитивізм заперечує ціннісний підхід до вивчення соціальних явищ - політики, підкреслює специфічність теорії знань і її визначеної ролі в науці про політику. Окремі течії постпо-зитивізму в тій чи іншій мірі заперечують деякі ідеї історичного матеріалізму. Але є в науці про політику і концепції, що повністю опираються на історичний матеріалізм як методологію.Основна мета науки про політику - осягнення істини, дослідження проблем і суперечностей реальної практики політики, систематизація і аналіз подій, явищ, політичного життя суспільства, виявлення тенденції розвитку політичних явищ. Курс науки про політику покликаний дати уявлення про політичну сферу суспільства, про закономірності її розвитку, а також систему знань про сучасні політичні інститути, їх будову і функціонування, про права, свободи і обов'язки громадян, про особу, її участь у політичному житті демократичного суспільства. Одна з основних проблем, що стоять перед наукою про політику в Україні, полягає в тому, щоб зберегти демократичні інститути які недавно виникли і створити умови для дальшого розвитку. В ситуації, коли тендітні інститути демократії піддаються нападкам, з одного боку, прихильників дисципліни і порядку, а з другого - натиску стихії роками нереалізованих інтересів різних верств і спільностей населення, вивчення умов політичної стабільності демократичного суспільства набирає колосальне практичне значення. Наука про політику не тільки виявляє соціальні механізми, аналізує умови їх зміцнення і розвитку, але й дає інформацію, необхідну для конструювання нових механізмів інтеграції, формує прогнози для владних структур.Кожна наука має закони, закономірності, категорії. Є закони, закономірності і категоріі теорії і в науці про політику. В науці про політику систему законів і закономірностей створюють закони і закономірності, що діють в політичній і соціальній сферах демократичного суспільства. Поняття закону в соціально-політичних науках означає загальні, коротко сформульовані теоретичні положення, що визначають суть суспільних і політичних явищ і об'єктивно існуючий між ними взаємозв'язок. Закон - необхідні, істотні, стійкі, що повторюються відносини між явищами, спрямованість або хід подій у плині часу. Закон - внутрішній істотний зв'язок явищ, що обумовлює їх необхідний розвиток; закон відображає певний порядок причинного необхідного і стійкого зв'язку між явищами або властивостями матеріальних об'єктів, істотні відносини, що повторюються, за яких зміна одних явищ викликає певну зміну інших. Регулярна повторюваність проявів закону і є закономірністю.Політична наука має систему закономірностей, що характеризують найістотніші і стійкі тенденції розвитку та використання політичної влади. Закономірності можна поділити на три основні групи, в залежності від сфери їх прояву.Перша група - це політико-економічні закономірності, що відображають співвідношення між економічною основою суспільства і політичною владою. Важливі політичні і економічні закономірності відкриті ще прогресивними мислителями XIX ст., основоположниками політичної соціології. Універсально-узагальиюючі і аналітико-концептуальні підходи до політики і відповідно система політичної, державної влади визначені об'єктивною закономірністю економічних процесів, економічні інтереси виступають соціальною причиною політичних дій. Політична влада виступає лише породженням економічної влади, а сама ж самостійна, що відкриває широкі можливості для політичного впливу на економічні процеси.Друга група закономірностей - політико-соціальні, що характеризують розвиток політичної влади ~ особливої соціальної системи з своєю внутрішньою логікою і структурою. Основною закономірністю системи політичної влади виступає зміцнення стабільності. У різних системах політичної влади закономірність реалізується по-різному. Авторитарна система для зміцнення стабільності вимагає максимальної концентрації влади, широкого застосування насилля. Демократична система передбачає поділ влади (законодавча, виконавча, судова), опору на принципи зацікавленості, згоди та консенсусу.Третя група - закономірності політико-психологічні, що відображають взаємовідносини між особою і владою. З політико-психологічних закономірностей найінтереснішою є досягнення і утримання влади політичною елітою, політичним лідером, що є важливою цінністю і метою всіх їх звершень.Наука про політику як самостійна сфера політичних знань має систему наукових понять, категорій, де ключовим є поняття політична влада. Специфіка понять та категорій науки про політику полягає в тому, що категорії та поняття розкривають різні сторони і відносини політичної влади. Так, поняття політична система характеризує взаємовідносини різних інститутів влади в процесі їх функціонування; поняття політичний процес відображає сукупну діяльність соціальних суб'єктів з допомогою якої формуються, розвиваються і використовуються політичною владою; поняття політична соціалізація означає процес управління системою влади, що підтримується в суспільстві, засвоєння особою норм та цінностей; поняття держава розглядається як основний інститут політичної влади, покликаний захищати будь-якими засобами її цілісність та суверенітет, економічну незалежність. Наука про політику використовує багато категорій, понять філософії (форма, зміст, кількість, якість, принцип, суспільна, політична свідомість, революція, еволюція, ідеали та ін.), а також використовуються поняття соціології, політичної історії, економічної теорії, права та ін.
Полі?тика (від грец. ????????  майстерність самоуправління полісу (міста), а подалі — "мистецтво управління" державою і суспільством) — цілеспрямована діяльність у галузі взаємовідносин між різними суспільними групами, державами й народами, пов'язана із боротьбою за здобуття або утримання державної влади, як знаряддя регулювання і формування цих стосунків.
У вужчому розумінні політика — визначена частина, програма або напрямок такої діяльності, сукупність засобів (інструментів) та методів (технік) для реалізації певних інтересів задля досягнення визначених (суб'єктом політичного процесу) цілей в певному соціальному середовищі. Політикою також називають процес прийняття рішень, а також поведінку в суспільно-державних установах. У демократичних суспільствах політику можна спостерігати у взаємодії між певними групами людей у корпоративних, академічних, релігійних інституціях.
Вивченням політичної поведінки, методами досягнення політичної мети займається політологія. Один з теоретиків Гарольд Лассвел дав таке визначення політики:
«хто чого досягає, коли і як»

Сучасне розуміння політики формується в процесі розвитку, існування і зіткнення кількох підходів або позицій. Суть одного з підходів до визначення політики зводиться до ідентифікації політики з соціальним явищем влада. Найчастіше політику визначали і визначають як відносини з приводу державної влади, її організації, напрямків діяльності. Окремі філософи розуміють політику як сукупність воюючих між собою думок і теорій, що стосуються основних принципів уряду або різних адміністративних систем, що змагаються одна з однією за важелі влади, заради найбільшого блага нації. Відомий соціолог Макс Вебер визначав політику як прагнення брати участь у владі або впливати на розподіл її між окремими групами всередині держави.