Міністерство освіти і науки України
Національний університет водного гсподарства та природокористування
Кафедра політології, соціології та права
Реферат
з дисципліни
„Господарське законодавство”
на тему:
„Форма, порядок укладення та порядок чинності господарського договору ”
Зміст
Вступ 2
1. Поняття господарського договору 2
2. Форма господарського договору 2
3. Порядок укладання господарських договорів 2
4. Виконання господарських договорів 2
5. Зміна та припинення господарських договорів. 2
Висновок 2
Практична частина 2
Задача 103 2
Задача 89 2
Список використаної літератури: 2
Вступ
Проголосивши себе суверенною і незалежною державою, Україна взяла курс на кардинальне реформування суспільного устрою, побудову громадянського суспільства і ринкової економіки, в якій функціонують різні форми власності та підприємництва.
Наділення підприємств і громадян свободою господарської діяльності та підприємництва дало поштовх до розгортання сфери майнових відносин та урізноманітнення господарських зв'язків суб'єктів підприємницької діяльності як у внутрішньому обороті країни, так і при здійсненні ними зовнішньоекономічної діяльності.
Найбільш доцільною і адекватною вільним ринковим відносинам правовою формою опосередкування таких відносин є господарський договір, адже результати підприємницької діяльності реалізуються на ринку товарів і послуг на договірних засадах.
Важливість теоретичної розробки питань, пов'язаних з договірним регулюванням підприємницьких відносин, зумовлена не лише відсутністю монографічних досліджень з цих питань у правовій науці, а й потребами юридичної практики і завданнями щодо нової кодифікації цивільного законодавства України.
Цивільний кодекс України має закласти стабільну основу правового регулювання майнових та особистих немайнових відносин у всіх сферах громадянського суспільства і передусім у підприємницької діяльності.
У даній роботі характеризуються особливості форми та порядку укладання господарського договору.
1. Поняття господарського договору
Суб'єктам підприємництва доводиться укладати різні за своїм характером договори (купівлі-продажу, поставки, перевезення, лізингу, консигнації, банківського кредиту тощо), які регулюються як нормами ЦК, так і інших нормативних актів.
Особливістю розвитку сучасного приватного права є тенденція до уніфікації правових систем, завдяки яким відбувається стикування та взаємодія різних систем національного законодавства з метою спрощення міжнародних відносин, зняття перешкод у міжнародному обороті товарів, капіталів та робочої сили. Прискоренню цих процесів сприяє діяльність численних міжнародних організацій з уніфікації міжнародного права. Серед міжнародних організацій, які відіграли помітну роль в уніфікації колізійних та матеріальних цивільно-правових норм у сфері купівлі-продажу, факторингу, лізингу та деяких інших, слід назвати Міжнародний інститут уніфікації приватного права (УНІДРУА).
У рамках УНІДРУА у вигляді неформальної уніфікації були розроблені Принципи міжнародних комерційних договорів. В основі створення Принципів лежить порівняльно-правовий аналіз норм різних національних правових систем у контексті регулювання міжнародних угод. Як відзначила Адміністративна рада УНІДРУА у вступі до Принципів, останні є досить гнучкими для того, щоб враховувати постійні зміни, які відбуваються в результаті розвитку технології й економіки та торкаються практики торгівлі, яка перетинає кордони. У той же час вони намагаються забезпечити чесність у міжнародних комерційних відносинах шляхом прямого формулювання загального обов'язку сторін діяти згідно з добросовісністю і чесною діловою практикою та встановленням в деяких випадках стандартів розумної поведінки.
Важливість врахування зазначених Принципів у нормотворчій та правозастосовній практиці зумовлена проведенням в Україні нової кодифікації цивільного законодавства і в її складі – інститутів договірного права.
У чинному законодавстві (статті 10 і 11 Господарського процесуального кодексу України), судовій практиці і літературі використовуються поняття "господарський договір" або "комерційний договір".
Безумовно, в сучасних умовах деякі з названих ознак господарського договору потребують уточнення. Зокрема, суб'єктами господарських договорів можуть виступати не лише юридичні особи (організації), а й громадяни, які у встановленому порядку здійснюють підприємницьку діяльність; договори з участю зазначених осіб є переважно неплановими.
У проекті ЦК України категорія так званих споживчих договорів представлена, зокрема, поняттям "публічний договір" (ст. 665). Публічним визнається договір, в якому однією із сторін є підприємець, що взяв на себе обов'язок здійснювати продаж товарів, виконувати роботи або надавати послуги кожному, хто до нього звертається (роздрібна торгівля, перевезення транспортом загального користування, послуги зв'язку, медичне, готельне, банківське обслуговування тощо). Підприємець не повинен надавати перевагу одній особі перед іншою щодо укладення публічного договору, крім випадків, передбачених законом або іншими нормативними актами. Відмова підприємця від укладення публічного договору за наявності у нього можливостей надання споживачеві відповідних товарів, робіт чи послуг не допускається, а необґрунтоване ухилення від укладання публічного договору може потягнути за собою покладення на нього обов'язку відшкодування збитків, заподіяних споживачеві таким ухиленням.
Як зазначено у коментарях до Принципів міжнародних комерційних договорів, критерії, що їх використовують на національному і міжнародному рівнях, також різняться великою різноманітністю у встановленні відмінностей між споживчими та неспоживчими договорами. У Принципах немає будь-якого визначення, проте припускається, що концепція "комерційні договори" повинна розумітися по можливості широко з тим, щоб включати в себе не лише підприємницькі угоди на поставку або обмін товарами чи послугами, а й інші типи економічних угод, таких, як інвестиційні або концесійні угоди, договори про надання професійних послуг тощо.
У попередньому проекті (аванпроекті) Господарського (Комерційного) кодексу України 1994 р. (ст. 49 глави 22) господарський договір як підстава виникнення господарсько-договірного зобов'язання визначається як ділова угода між суб'єктами господарювання про розподіл між ними кореспондуючих господарських прав та обов'язків, необхідних для досягнення цілей, і про ті умови, яких повинні додержуватися сторони при виконанні взаємно прийнятих ними зобов'язань. Таке визначення господарського договору викликає ряд зауважень. По-перше, саме поняття ділової угоди потребує пояснень. По-друге, права та обов'язки сторін у договорі визначаються через його умови. По-третє, виникає питання: які ж права та обов'язки слід вважати господарськими.
У законодавстві та доктрині ряду зарубіжних країн відоме поняття "торговельна угода". У дореволюційній Росії практикою було встановлено такі ознаки угод торговельного характеру: 1) спекулятивність угоди; 2) кількість товарів, які набуваються особою, перевищує межі звичайного особистого споживання; 3) двосторонність, тобто торговельне значення угода має для обох її сторін; 4) наявність кредиту.
У проекті ЦК України закріплюється категорія підприємницького договору, зокрема у ст. 55 передбачено, що суд може за заявою дружини, повнолітніх дітей, батьків обмежити фізичну особу в праві займатися підприємництвом, якщо вона діє нерозважливо, як марнотратник. У разі задоволення такої заяви суд призначає над цією особою піклувальника. Особа, яка обмежена у праві на заняття підприємництвом, може укладати підприємницькі договори лише за згодою піклувальника. Про ці договори йдеться і в ч. 3 ст. 54 ЦК, хоч вони і не називаються прямо підприємницькими. Так, якщо фізична особа почала підприємницьку діяльність без державної реєстрації, уклавши відповідні договори, вона не має права оспорювати ці договори з тих міркувань, що не є підприємцем. Суд при вирішенні спору може застосувати до таких договорів правила про зобов'язання, які пов'язані з підприємницькою діяльністю, зокрема, поклавши на підприємця відповідальність за порушення зобов'язання і за відсутності його вини (за винятком дії непереборної сили), як це передбачено ст. 640 проекту ЦК.
У господарському договорі поєднуються як загальні ознаки, властиві цивільно-правовому договору, так і особливі риси. Такими особливостями є:
суб'єктами цього договору є юридичні або фізичні особи, зареєстровані у встановленому порядку як суб'єкти підприємницької діяльності;
зміст господарського договору становлять умови, за якими передаються товари, виконуються роботи або надаються послуги з метою здійснення підприємницької діяльності або для інших цілей, не пов'язаних з особистим (сімейним, домашнім) споживанням. Прикладом такого договору може бути договір міжнародної купівлі-продажу товарів. За Віденською конвенцією ООН 1980 р. про договори міжнародної купівлі-продажу товарів (статті 1 і 2) ця конвенція застосовується до договорів купівлі-продажу між сторонами, комерційні підприємства яких містяться в різних державах, коли ці держави є учасниками конвенції або коли згідно з нормами міжнародного приватного права до них застосовується право держави, що домовляється. Проте ця конвенція не застосовується до продажу товарів, які набуваються для особистого, сімейного або домашнього використання, за винятком, якщо продавець у будь-який час до чи у момент укладення договору не знав і не повинен був знати, що товари набуваються для такого використання;
для деяких видів господарських договорів, зокрема зовнішньоекономічних контрактів або біржових угод, може встановлюватися окремий порядок їх укладення (підписання), обліку та реєстрації (Указ Президента України "Про облік окремих видів зовнішньоекономічних договорів (контрактів)" від 7 листопада 1994 p.);
певними особливостями можуть характеризуватися порядок виконання або умови відповідальності сторін за господарським договором (наприклад, відповідальність підприємця незалежно від його вини в порушенні зобов'язання).
Враховуючи наведені ознаки, господарським слід вважати такий цивільно-правовий договір, сторонами якого є юридичні чи фізичні особи – суб’єкти господарювання і за яким передається майно, виконуються роботи або надаються послуги з метою здійснення підприємницької діяльності або для інших цілей, не пов'язаних з особистим (сімейним, домашнім) споживанням.
2. Форма господарського договору
Щодо господарського договору діє загальне правило, за яким він має бути укладений у письмовій формі Це правило встановлене статтею 44 Цивільного кодексу, яка називається «Письмові угоди» Закон вимагає щоб господарські договори укладалися письмово і були підписані уповноваженими особами.
Разом з тим стаття 154 Цивільного кодексу дає змогу сторонам обирати певну письмову форму господарського договору Зокрема, такі господарські договори, як договір поставки. міни. купівлі-продажу, можуть укладатися у формі одного письмового документа, що підписується сторонами Це так звана повна письмова форма. Крім того, договірні відносини між сторонами можуть бути встановлені у так званій скороченій письмовій формі — шляхом обміну листами, телетайпограмами, радіограмами, телеграмами і т ін Письмовою формою договору поставки визнається також замовлення покупця, прийняте до виконання Мається на увазі, що поставка продукції, яка не розподіляється у централізованому порядку, здійснюється безпосередньо за замовленнями покупців, які не відхилені поставщиками протягом 20 днів після їх одержання, якщо в зазначених замовленнях ( дані щодо кількості, розгорнутої номенклатури якості продукції, строків поставки, ціни, інших необхідних для здійснення поставки даних.
Стосовно окремих видів договірних господарських відносин (наприклад, підрядних та субпідрядних) договірна документація є типовою. Так, 4 грудня 1991 р. Держбудом України затверджено типовий «Контракт», на підставі якого сторонами розробляється, як правило, повна письмова форма договору.
При укладанні ряду господарських договорів застосовуються не довільні, а уніфіковані (стандартні) форми договірних документів, щодо яких діють спеціальні правила їх складання і які мають точно визначені офіційні назви. Зокрема, це стосується форми договорів перевезення_ванхажів.
Так, згідно із статтею 38 Статуту залізниць Союзу РСР та Правилами заповнення накладної і комплекту перевізних документів формою договору перевезення вантажів залізничним транспортом є комплект перевізних документів: накладна встановленої форми, дорожна відомість, корінець дорожноЇ відомості, квитанція на приймання вантажу.
Виконання повітряних перевезень вантажу здійснюється на підставі договору повітряного перевезення. Форми документів, які посвідчують цей договір, та правила їх застосування затверджує Міністерство транспорту України.
Аналогічно регулюють форму договору перевезення вантажів й інші транспортні статути і кодекси.
На автомобільному транспорті формою договору є товарно-транспортна накладна, на внутрішньому водному — накладна. На морському транспорті накладною оформляються «малокаботажні» перевезення вантажів. Для інших договорів морських перевезень вантажів застосовується така форма, як коносамент.
Недотримання встановленої законом форми господарського договору не тягне за собою його недійсності, якщо інше не передбачено законодавством.
3. Порядок укладання господарських договорів
Укладання господарського договору — це зустрічні договірно-процедурні дії двох або більше господарюючих суб'єктів щодо вироблення умов договору, які відповідають їх реальним намірам та економічним інтересам, а також юридичне оформлення договору (надання цим умовам певної форми) як правового акту.
Особливістю господарських договорів є те, що при їх укладанні застосовуються певні техніко-юридичні процедури, тобто порядок висловлення пропозиції укласти договір (оферти) та прийняття її (акцепту) значною мірою формалізований. "Законодавством України (ст. 153-158 Цивільного кодексу) встановлено загальний порядок укладання будь-яких цивільних договорів (незалежно від їх видів), який стосовно господарських договорів діє тоді, коли сторони вільно укладають господарські договори: на біржових торгах, ярмарках, аукціонах тощо. При цьому пропозиція укласти договір має бути чітко висловленою і виражати справжній намір господарюючого суб'єкта вступити в договір. Пропозиція вважається достатньо визначеною, коли в ній зазначені всі істотні умови договору або порядок їх визначення.
Договір визнається укладеним, якщо, між сторонами досягнуто згоди щодо його істоти (тобто тих, які визнані такими за законом або необхідні для договорів даного виду), а також всіх умов, щодо яких за заявою однієї з сторін повинно бути досягнуто згоди. Коли пропозицію укласти договір зроблено з зазначенням строку для відповіді, договір вважається укладеним, якщо особа, яка зробила пропозицію, одержала від іншої сторони відповідь про прийняття пропозиції протягом цього строку.
Другою особливістю укладання господарських договорів є доарбітражне врегулювання розбіжностей, що виникають при цьому. Такі розбіжності між підприємствами, організаціями розглядаються керівниками чи заступниками керівників підприємств та організацій або за їх уповноваженням іншими особами.
При наявності заперечень щодо умов договору підприємство чи організація, які одержали проект договору, складають протокол розбіжностей, про що робиться застереження в договорі, та в 20-денний строк надсилають іншій стороні два примірники протоколу розбіжностей разом з підписаним договором. Підприємство, організація, які одержали протокол розбіжностей, зобов'язані протягом 20 днів розглянути його, вжити заходів до врегулювання розбіжностей з другою стороною, включити до договору всі прийняті пропозиції, а ті розбіжності, що залишились неврегульованими, передати в цей же строк на вирішення арбітражного суду.
Описаний порядок доарбітражного врегулювання розбіжностей, що виникають при укладанні господарських договорів, визначений статтею 10 Арбітражного процесуального кодексу України. Він є загальним і підлягає додержанню сторонами, якщо інший (спеціальний) порядок не встановлено діючим на території України законодавством, яке регулює конкретний вид господарських відносин (ст.5 АПК України).
Отже, третьою особливістю укладання господарських договорів є те, що законодавство передбачає спеціальні порядки укладання господарських договорів окремих видів. Суть їх полягає в тому, що форми, строки укладання таких договорів та ін. регулюються нормами кодексів, статутів, правил та положень про конкретні види господарських договорів.
4. Виконання господарських договорів
Загальні принципи і умови виконання договорів, у тому числі господарських, врегульовані розділом 15 «Виконання зобов'язань» Цивільного кодексу (ст. 161-177). Щодо господарських договорів діють і спеціальні умови виконання, передбачені нормативними актами про окремі види договорів.
На господарські договори поширюються такі інститути і категорії загального зобов'язального права, як загальні умови виконання зобов'язань (ст.161 ЦК), забезпечення виконання зобов'язань (ст. 178-196 ЦК), відповідальність за порушення зобов'язань (ст. 203-215 ЦК), умови про строк (ст. 165, 166 ЦК) та місце виконання зобов'язань (ст.167 ЦК) тощо. Особливість виконання господарських договорів полягає лише в тому, що дані категорії та інститути значною мірою деталізуються ще й господарським законодавством про окремі види договорів.
Принципи виконання господарських договорів. Ці принципи є загальнодоговірними (ст.161 ЦК). Коротко їх суть можна визначити формулою: «виконання господарських договорів має бути чітким і точним».
Основним принципом є принцип належного виконання господарського договору. Це, зокрема, означає виконання його належним суб'єктом (боржником) відповідно до пред
мета виконання, визначеного у договорі, у належному місці, відповідним способом і т.ін.
З цього основного принципу випливає другий принцип — реального виконання господарського договору. Він закріплений у статті 208 Цивільного кодексу, згідно з якою зобов'язання повинно бути виконано в натурі. Це означає, що боржник має вчиняти дії, які передбачені господарським договором, а саме: передати майно, виконати роботу, надати послугу тощо. Замінювати ці дії іншими можна лише за згодою кредитора, але це вже буде інший договір.
Невиконання господарського договору реально, в натурі, породжує право кредитора вимагати цього примусово (зокрема, вимагати відібрання майна — об'єкта договору майнового найму — і передачі його кредитору).
З принципу належного виконання випливає і третій принцип — виконання господарського договору в установлений строк. Щодо всіх господарських договорів строк є, як правило, їх істотною умовою. Тому порядок включення цієї умови в договір досить детально регулюється господарським законодавством (наприклад. Положенням про поставки продукції виробничо-технічного призначення та Положенням про поставки товарів народного споживання — щодо відносин поставки).
Наступний принцип виконання господарських договорів відповідність виконання вказівкам закону. Категорію вказівки закону слід тлумачити розширювальне, а не буквально. По-перше, це вказівки закону в прямому розумінні: господарські договори повинні виконуватися у відповідності з статтями 20,21,22,24 та іншими Закону «Про підприємства в Україні», правилами Цивільного кодексу та інших законодавчих актів. По-друге, вказівками закону у даному разі є норми положень про поставки, транспортних статутів, відповідних правил перевезення вантажів, прийнятих згідно з ними, тощо. По-третє, це і норми відомчих нормативних актів: положень, інструкцій, наказів, нормативно-технічних документів. Щодо так званих планованих договорів діє принцип виконання їх відповідно до актів планування.
Господарські договори, щодо яких не існує будь-яких «вказівок», виконуються «відповідно до вимог, що звичайно ставляться» (ст.161 ЦК).
5. Зміна та припинення господарських договорів.
Зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Якщо боржник видав кредитору в посвідчення зобов'язання борговий документ, то кредитор, приймаючи виконання, повинен повернути цей документ, а при неможливості повернення зазначити про це в розписці, що ним видається. Розписка може бути замінена написом на борговому документі, що повертається. Знаходження боргового документа у боржника посвідчує припинення зобов'язання, поки не доведено інше.
При відмові кредитора видати розписку, повернути борговий документ або відмітити в розписці неможливість його повернення боржник вправі затримати виконання. В цьому випадку кредитор вважається таким, що прострочив.
Зобов'язання припиняється зарахуванням зустрічної однорідної вимоги, строк якої настав або строк якої не зазначений чи визначений моментом витребування.
Для зарахування досить заяви однієї сторони. Не допускається зарахування вимог:
по яких минув строк позовної давності;
про відшкодування шкоди, викликаної ушкодженням здоров'я або заподіянням смерті;
про довічне утримання (стаття 425 ЦК);
в інших випадках, передбачених законом. Зобов'язання припиняється збігом боржника і кредитора в одній особі.
Зобов'язання припиняється угодою сторін, зокрема угодою про заміну одного зобов'язання іншим між тими ж особами. Зобов'язання між соціалістичними організаціями підлягає припиненню або зміні сторонами в установленому порядку у випадках, якщо акти планування народного господарства, на яких зобов'язання основане, змінені розпорядженням, обов'язковим для обох сторін. Зобов'язання припиняється неможливістю виконання, якщо вона викликана обставинами, за які боржник не відповідає.
Зобов'язання припиняється смертю боржника, якщо виконання не може бути проведено без особистої участі боржника. Зобов'язання припиняється смертю кредитора, якщо виконання провадиться особисто для кредитора. Зобов'язання припиняється ліквідацією юридичної особи (боржника або кредитора).
Висновок
У нинішніх умовах особливо зростає роль договору як універсальної та найдоцільнішої форми опосередкування товарно-грошових відносин. У процесах роздержавлення і приватизації господарському договору належить чільне місце серед форм, які використовуються для подолання монополії державної власності (купівля-продаж державного майна через аукціони, конкурси, біржі тощо).
Дедалі більшого поширення набуває договірний порядок створення нових підприємницьких структур: господарських товариств, спільних підприємств з участю зарубіжних партнерів, господарських асоціацій та ін. Правовою основою створення таких організацій стає установчий договір. У ньому засновники зобов'язуються утворити юридичну особу, визначають порядок спільної діяльності з її створення, умови передачі в її володіння, користування і розпорядження свого майна та участі в її діяльності. Договором визначаються також умови і порядок розподілу між засновниками прибутку та збитків, управління діяльністю юридичної особи, виходу засновників з її складу тощо.
Перехід до ринкової економіки і саме функціонування ринкового механізму можливі лише за умови, що основна маса товаровиробників – підприємств, громадян – має свободу господарської діяльності та підприємництва. Результати цієї діяльності реалізуються на ринку товарів і послуг на договірних засадах. Перехід до ринку супроводжується звуженням планово-адміністративного впливу держави на майнові відносини, отже розширюється свобода вибору партнерів у господарських зв'язках і визначення змісту договірних зобов'язань. Це стосується насамперед договорів, спрямованих на забезпечення потреб юридичних і фізичних осіб у матеріальних, енергетичних, продовольчих ресурсах (купівля-продаж, поставка, контрактація, міна, бартер, постачання енергії тощо). Не зменшується і роль договорів майнового найму (оренди, лізингу, прокату тощо), за допомогою яких опосередковуються відносини з тимчасового володіння і користування майном. Зростає значення договорів підрядного типу, договорів про надання різного роду послуг громадянам та організаціями (договори підряду, про надання посередницьких послуг, на рекламу продукції тощо).
Із запровадженням патентної системи охорони прав на винаходи, корисні моделі і промислові зразки підвищується роль ліцензійних договорів як основної правової форми передачі виключного права на використання цих результатів технічної творчості. Договірна форма використовується і для уступки виключного права на знаки для товарів та послуг, права на секрети виробництва (ноу-хау) тощо. Розширення кола можливих об'єктів страхової охорони, до яких належить очікуваний прибуток, ризик підприємницької діяльності тощо, теж ведуть до урізноманітнення форм добровільного (договірного) страхування з конкуренцією страхових організацій. Отже, сфера застосування господарських договорів дедалі більше розширюється.
Практична частина
Задача 103
Між закритим акціонерним товариством «Ясен» та приватним підприємством «Медаліст» було укладено договір, за яким підприємство «Медаліст» здійснювало пошук партнерів для реалізації продукції товариства і від свого імені укладало з ними (партнерами) договори на її поставку. Але коли відповідного партнера було знайдено, а договір укладено, виявилося, що продукція, яку виробило товариство «Ясен», є неякісною. Проте партнер погодився прийняти неякісну продукцію зі знижкою її вартості на 50%. Після відвантаження продукції підприємство повідомило товариство про зниження ціни внаслідок того, що продукція є бракованою. Товариство ж наполягало на поверненні йому вартості продукції, яку було передбачено первісним договором між ним і підприємством.
1.Чим відрізняється інститути доручення і комісії, комісії і консигнації?
2.Який договір було укладено між товариством і підприємством?
3.Чи мало право підприємство без погодження із товариством знижувати ціну на його продукцію?
4.Яке рішення має прийняти суд у разі звернення до нього товариства?
І. Факти
1.1. Укладення договору між закритим акціонерним товариством «Ясен» та приватним підприємством «Медаліст».
1.2. Виявлення неякісної продукції.
1.3. Згода прийняти неякісну продукцію зі знижкою її вартості на 50%.
1.4. Зниження ціни внаслідок того, що продукція є бракованою.
1.5. Вимога товариства на поверненні йому вартості продукції, яку було передбачено первісним договором між ним і підприємством.
ІІ. Правовідносини: зобов’язальні.
ІІІ. Нормативні акти:
.Цивільний кодекс України .
IV. Аналіз нормативної бази:
4.1. Ст. 708, ч. 1. ЦКУ. У разі виявлення покупцем протягом гарантійного або інших строків, встановлених обов'язковими для сторін правилами чи
договором, недоліків, не застережених продавцем, або фальсифікації товару покупець має право за своїм вибором:
1) вимагати від продавця або виготовлювача безоплатного усунення недоліків товару або відшкодування витрат, здійснених покупцем чи третьою особою, на їх виправлення;
2) вимагати від продавця або виготовлювача заміни товару на аналогічний товар належної якості або на такий самий товар іншої моделі з відповідним перерахунком у разі різниці в ціні;
3) вимагати від продавця або виготовлювача відповідного зменшення ціни;
4) відмовитися від договору і вимагати повернення сплаченої за товар грошової суми.
4.2. Ст. 709, ч. 1. ЦКУ. Продавець або виготовлювач (чи уповноважені ними представники) зобов'язані прийняти товар неналежної якості від покупця і задовольнити його вимоги про заміну товару або усунення недоліків. Доставка товару продавцеві та його повернення покупцеві здійснюються продавцем або виготовлювачем, а в разі невиконання ними цього обов'язку або відсутності продавця чи виготовлювача в місцезнаходженні покупця повернення товару може бути здійснене покупцем за їхній рахунок.
4.3. Ст. 709, ч. 2. ЦКУ. Вимога покупця про заміну товару підлягає негайному задоволенню, а в разі необхідності перевірки якості товару - протягом чотирнадцяти днів або, за домовленістю сторін, в інший строк.
У разі відсутності необхідного товару вимога покупця про заміну товару підлягає задоволенню у двомісячний строк з моменту подання відповідної заяви.
Якщо задовольнити вимогу покупця про заміну товару у встановлені строки неможливо, покупець на свій вибір має право пред'явити продавцеві або виготовлювачу інші вимоги відповідно до статті 708 цього Кодексу.
4.4. Ст. 1000, ч. 1. ЦКУ. За договором доручення одна сторона (повірений) зобов'язується вчинити від імені та за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії. Правочин, вчинений повіреним, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки довірителя.
4.5. Ст. 1000, ч. 2. ЦКУ. Договором доручення може бути встановлено виключне право повіреного на вчинення від імені та за рахунок довірителя всіх або частини юридичних дій, передбачених договором. У договорі можуть бути встановлені строк дії такого доручення та (або) територія, у межах якої є чинним виключне право повіреного.
4.6. Ст. 1011, ч. 1. ЦКУ. За договором комісії одна сторона (комісіонер)
зобов'язується за дорученням другої сторони (комітента) за плату вчинити один або кілька правочинів від свого імені, але за рахунок комітента.
4.7. Ст. 1016, ч. 1. ЦКУ. Комітент зобов'язаний забезпечити комісіонера усім необхідним для виконання обов'язку перед третьою особою.
4.8. Ст. 1016, ч. 2. ЦКУ. За договором, укладеним з третьою особою, комісіонер
набуває права навіть тоді, коли комітент був названий у договорі або прийняв від третьої особи виконання договору.
4.9. Ст. 1016, ч. 3. ЦКУ. Комісіонер не відповідає перед комітентом за невиконання третьою особою договору, укладеного з нею за рахунок комітента, крім випадків, коли комісіонер був необачним при виборі цієї особи
або поручився за виконання договору (делькредере).
V. Висновки:
5.1. Визначення доручення і комісії зазначені у Ст. 1000, ч. 1. ЦКУ, Ст. 1000, ч. 2. ЦКУ. та у Ст. 1011, ч. 1. ЦКУ, а консигнація згідно із п. 31 Правил застосування Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств", затв. постановою Верховної Ради України від 27 червня 1995 р. № 247/95-ВР (які залишаються чинними і можуть застосовуватися з урахуванням того, що Законом від 22 травня 1997 р. № 283/97-ВР власне текст Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств" було викладено в новій редакції) консигнаційною операцією вважається господарча операція суб'єкта підприємницької діяльності (консигнанта), що передбачає експорт матеріальних цінностей до складу іншого суб'єкта підприємницької діяльності (консигнатора) з дорученням реалізувати зазначені матеріальні цінності на комісійних засадах.
5.2. Між закритим акціонерним товариством «Ясен» та приватним підприємством «Медаліст» було укладено договір комісії, оскільки за договором комісії одна сторона (комісіонер) зобов'язується за дорученням другої сторони (комітента) за плату вчинити один або кілька правочинів від свого імені, але за рахунок комітента.
5.3. Відповідно до Ст. 708, ч. 1. ЦКУ. покупець має право вимагати від продавця або виготовлювача відповідного зменшення ціни, а продавець змушений погодитись з такими умовами або не реалізувати продукцію. Отже підприємство мало право без погодження із товариством знижувати ціну на його продукцію.
5.4. Суд не задовольнить вимогу товариства «Ясен» у тому, щоб повернути йому вартость продукції, яку було передбачено первісним договором між ним і підприємством.
Задача 89
Між науково-виробничим об'єднанням «Сатурн» та державним підприємством «Схід-Захід» було укладено договір на встановлення та технічне обслуговування систем колективного прийому телебачення в готелі «Рівне», що належав державному підприємству.
Відповідно до умов договору НВО повинно було здійснити проектну, конструкторську розробку системи колективного прийому ефірного і супутникового ТВ, за власний кошт закупити обладнання, здійснити його монтаж і запуск, а після введення в експлуатацію системи — здійснювати її технічне обслуговування. Через три місяці систему було прийнято в експлуатацію, складено кошториси на загальну суму 170 тис. 900 грн., що було погоджено у встановленому порядку із державним підприємством. Але згодом підприємство «Схід-Захід» в односторонньому порядку своїм листом відмовилося від виконання умов договору, частково відшкодувавши витрати НВО. Об'єднання звернулося до суду із позовом про стягнення із замовника решти суми боргу.
1.Чи допускається законодавством одностороння відмова від виконання договірних зобов’язань?
2.Якщо допускається – то в яких випадках?
3.Яким чином оформляється розірвання договору?
4.Як відбувається розірвання договору в судовому порядку?
5.Яке рішення має прийняти суд?
І. Факти
1.2. Укладено договір між науково-виробничим об'єднанням «Сатурн» та державним підприємством «Схід-Захід».
1.3. Одностороння відмова від виконання умов договору підприємством «Схід-Захід».
1.4. Часткове відшкодування витрат НВО.
1.5. Звернення до суду із позовом про стягнення із замовника решти суми боргу.
ІІ. Правовідносини: зобов’язальні.
ІІІ. Нормативні акти:
3.1. Господарський кодекс України .
3.2. Цивільний кодекс України .
IV. Аналіз нормативної бази:
4.1. Ст. 626, ч. 1. ЦКУ. Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та
обов'язків.
4.2. Ст. 651, ч. 2. ЦКУ. Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом.
Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору.
4.3. Ст. 651, ч. 3. ЦКУ. У разі односторонньої відмови від договору у повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, договір є відповідно розірваним або зміненим.
4.4. Ст. 654, ч. 1. ЦКУ. Зміна або розірвання договору вчиняється в такій самій формі, що й договір, що змінюється або розривається, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає із звичаїв ділового обороту.
4.5. Ст. 224, ч. 1. ГКУ. Учасник господарських відносин, який порушив господарське зобов'язання або установлені вимоги щодо здійснення господарської діяльності, повинен відшкодувати завдані цим збитки суб'єкту, права або законні інтереси якого порушено.
4.6. Ст. 224, ч. 2. ГКУ. Під збитками розуміються витрати, зроблені управненою стороною, втрата або пошкодження її майна, а також не одержані нею доходи, які управнена сторона одержала б у разі належного виконання зобов'язання або додержання правил здійснення господарської діяльності другою стороною.
4.7. Ст. 225, ч. 1. ГКУ. До складу збитків, що підлягають відшкодуванню особою, яка допустила господарське правопорушення, включаються:
- вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна, визначена відповідно до вимог законодавства;
- додаткові витрати (штрафні санкції, сплачені іншим суб'єктам, вартість додаткових робіт, додатково витрачених матеріалів тощо), понесені стороною, яка зазнала збитків внаслідок порушення зобов'язання другою стороною;
- неодержаний прибуток (втрачена вигода), на який сторона, яка зазнала збитків, мала право розраховувати у разі належного виконання зобов'язання другою стороною;
- матеріальна компенсація моральної шкоди у випадках, передбачених законом.
4.8. Ст. 225, ч. 3. ГКУ. При визначенні розміру збитків, якщо інше не передбачено законом або договором, враховуються ціни, що існували за місцем виконання зобов'язання на день задоволення боржником у добровільному порядку вимоги сторони, яка зазнала збитків, а у разі якщо вимогу не задоволено у добровільному порядку, - на день подання до суду відповідного позову про стягнення збитків.
4.9. Ст. 225, ч. 6. ГКУ. Кабінетом Міністрів України можуть затверджуватися методики визначення розміру відшкодування збитків у сфері господарювання.
4.10. Ст. 225, ч. 7. ГКУ. Склад збитків, що підлягають відшкодуванню у внутрішньогосподарських відносинах, визначається відповідними суб'єктами господарювання - господарськими організаціями з урахуванням специфіки їх діяльності. V. Висновки:
5.1. Відповідно до Ст. 651, ч. 3. ЦКУ договір може бути розірваним, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом.
5.2. Відповідно до Ст. 654, ч. 1. ЦКУ Зміна або розірвання договору вчиняється в такій самій формі, що й договір, що змінюється або розривається, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає із звичаїв ділового обороту.
5.3. Згідно Ст. 651, ч. 2. ЦКУ. Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом.
Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору.
5.4. Згідно з Ст. 225, ч. 1. ГКУ та Ст. 225, ч. 3. ГКУ державне підприємство «Схід-Захід» має відшкодувати повну суму боргу.
Список використаної літератури:
Сибільов М. Структура та основний зміст загальних положень про зобов'язання у проекті нового Цивільного кодексу України // Українське право. – 2004. – Число 1. – С. 72–73.
За редакцією Ю.С. Шемшученка, Я.М. Шевченко. Договір у цивільному і трудовому праві. Довідник 1, 2 частина – К: 2000.- С. 45-47.
Пилипенко А. Я., Щербина В.С. Господарське право: навчальний посібник. – К: Вентури, 2003.- С. 35.
Цивільний кодекс України.
Господарський кодекс України.