№ 40. Натурфілософія доби Відродження.
15-16 ст. в історії філософської думки прийнято називати епохою Відродження, Ренесансу. Цей термін вживається на означення періоду Відродження античної культури під впливом суттєвих перемін с соц-екон. та духовно-мц житті Зах.Європи. Філософія Відродження не відмовляється також і від філософії Аристотеля, але оригінальної, очищеної від середньовічних напластувань, а то й спотворень. Прибічники аристотелізму прагнули розвивати його матеріалістичні тенденції, запозичивши багато що у натурфілософів, стихійних діалектів та етичних вчень епікурейської школи і стоїцизму. Та особливий вплив мала східна, зокрема, арабська філософія, для якої характерна сильна матеріалістична тенденція, а також наукові досягнення арабів у галузі природознавства, що поширювались в Зах.Європі в 12-13 ст.
Поряд з цим передумовами розвиткові своєрідної філософії Відродження сприяли також і великі відкриття та винаходи, які були зроблені на той час. Потреба розвитку нових галузей промисловості спричиняла якісно новий поступ у природознавстві – астрономії, механіці, географії та ін.науках.
Філософія Відродження ставила і прагнула вирішити важливі філософські проблеми. В цілому філософське мислення цього періоду прийнято називати антропоцентричним, у центрі уваги якого була людина, тоді як античність зосереджувала увагу на природно-космічному житті, а в середині віку в основу брався Бог та пов’язана з ним ідея спасіння. Звідси – характерна риса епохи Відродження: орієнтація на мистецтво. Відродження – епоха художньо-естетична.
Справжній світоглядний переворот епохи Відродження проявився в поглядах на світобудову Миколи Коперніка (1473-1543) та Джордано Бруно (1548-1600). Геліоцентрична теорія створена і обгрунтована Коперніком. Повністю заперечувала середньовічні теологічні уявлення про Всесвіт і місце людини у ньому. Вона відкривала принципово нові шляхи для розвитку природознавства, зокрема фізики та астрономії. Д.Бруно розвиваючи геліоцентричну теорію, висунув ідею безкінечності Всесвіту та множинності в ньому світів, стояв на позиціях пантеїзму, “розсередивши” Бога в усій природі. Він вважав, що природа і Бог є в речах. Д.Бруно сформував основний принцип природознавства, що переживало період становлення: Всесвіт єдиний, безкінечний, він не породжується і не знищується, не може знищуватися або збільшуватися. В цілому Всесвіт нерухомий, але і його просторі рухаються лише тіла, які є складовими частками Всесвіту.
№ 45. Філософія французького матеріалізму.
Французький матеріалізм (фм) відрізняє одностайна матеріалістична спрямованість в поглядах на природу. Природа являє собою сукупність різних форм руху матеріальних часточок.
Згідно з Гольбахом (1723-1789) існує рух матеріальних мас (атомів). Разом з тим філософи заперечують будь-чку роль Бога в існуванні і русі матерії.
Французькі матеріалісти робили спробу розв’язати питання про походження свідомості, спираючись на принцип загальної чуттєвості матерії (гілозоїзму). Ж.Ламетрі (1709-1751) намагався показати процес поступового переходу від тварин до людини, показати їх схожість і відмінність. Людину відрізняє від тварини лише більша кількість потреб і розум.
П.Гольбах у своїй праці “Система природи” послідовно розвинув основні ідеї матеріалізму того часу. Він рішуче заперечує ідеї богослов’я, виступає проти ідеалізму. В природі, яка зводиться до роду атомів, діють механічні закони, що мають характер необхідності, отже, немає нічого випадкового. Така позиція дістала назву механічного детермінізму, оскільки закони руху і сам рух ототожнюється тільки з однією його формою -–рухом механічним.
Отже, механізм неминуче призводить до метафізичних позицій, оскільки все багатство руху зводиться і до переміщення часток речовини. Це – спрощена, вузька картина світу. Але серед фр.матеріалістів Д.Дідро (1713-1784) схиляється розглядати все як таке, що розвивається. Світ безперервно зароджується і вмирає, він ніколи не стоїть на місці.
Французькі матеріалісти висунули ряд інших ідей щодо суспільства, зокерма підкреслили роль людських потреб як могутнього джерела розвитку. Загальні інтереси обумовлюють зв’язки між людьми. К.Гельвецій (1715-1771) вказував на єдність особистих і громадських інтересів. Людина – продукт, але разом і з тим і суб’єкт суспільних відносин, який несе за них відповідальність. Вони також наголошували на тому, що за допомогою розуму можна змінити людину. Єдиний можливий засіб поліпшення суспільства і особливо моралі – просвітництво, виховання.






№ 47. Філософія Фіхте і Шеллінга.
Фіхте Іоган Готліб (1762-1814). Спираючись на суб’єктивно-ідеалістичний принцип тотожнос-ті буття і мислення, приписуючи здатність до руху тільки духу, Фіхте характеризує процес цього саморозвитку у вигляді проблем протилежностей, що знаходяться в єдності суб’єкта (Я) і об’єкта (не Я). Взаємодія цих проитлежностей, вважає Фіхте, є джерелом розвитку, завдяки якому розгортається все багатство, різноманітність світу. Із системи Фіхте повністю випадає матеріальна дійсність. Але серед суб’єктивно-ідеалістичних міркувань Фіхте дуже цінноюбула ідея про те, що розвиток відбувається через взаємодію протилежностей, це був важливий крок у розробці діалектичної ідеї про джерело розвитку.
Суб’єктивний ідеалізм Фіхте був нездатним пояснити явища природи та суспільного життя, практичної діяльності людини. Спробою його критичного осмислення стала так звана об’єктивно-ідеалістична філософія тотожності, основоположником якої був Ф.Шеллінг (1775-1854). Цінним було те, що виходячи з теорії тотожності, він наполягає на пріоритеті природи щодо вічно існуючого протиріччя “Я і середовище”, показав діалектичний розвиток єдиної природи й існування єдності живої і не живої природи. Звичайно Ф.Шеллінг висунув плідну ідею про першооснову як принцип вирішення всіх теоритичних ускладнень, але він не зміг дати відповіді на багато питань, за ров’язання яких взявся Гегель.
№ 57. Філософська думка укр.диаспори – Д.Чижевський, В.Липинський.
Укр.діаспора продовжує розвивати проблему людини і нації
В.Липинський (1882-1931) – визначний історик, соціолог, політик. Головні ідеї полягали в тому, що без власної укр.держави не може бути громадського життя. Філософський світогляд Липинського мав активно-динамічний хар., для нього світогляд – це спосіб думання. Цілі: вплинути на зміну пасивного способу думання, світогляду укр. провідної верстви на активний, динамічний задля здійснення України. Також його розумінню притаманний динамізм. За Липинським: Основа нації – народ, але народ ніколи сам не править. Аристократія – провідна верства. Інтелігенція – забезпечує можливість об’єднання аристократії з народом.
Д.Чижевський (1894-1977) – видатний укр. філософ, філолог. Цілі: прагнення збагнути глибинні чинники духовної історії України. Сутність його філософії має двобокий характер. З однієї сторони: - хар-р співвідношення націй і людства, з другой: - співвідношення філософсь-ких систем. Щодо укр. філософії, то складність з’ясування її національної специфіки полягає в тому, що вона не належить до тих “обраних”, через який здійснювався поступ історії всесвітньої філософії.
72. Закони взаємопереходу кількісних та якісних змін у діалектиці.
Одним з основних законів діалектики, що пояснює як, яким чином відбуватися рух і розвиток. Цей загальний закон розвитку констатує, що накопичення непомітних, поступових кількісних змін в певний для кожного окремого процесу момент з необхідністю приводить до істотних якісних змін, до стрибкоподібного переходу від старої якості до нового. Цей закон має місце у всіх процесах розвитку природи, суспільства і мислення. Кількісні і якісні зміни взаємопов'язані і обумовлюють один одну: має місце не тільки перехід кількісних змін в якісні, але і зворотний процес зміна кількісних характеристик внаслідок зміни якості предметів і явищ. Кількісні і якісні зміни відносні. Одні і ті ж зміни по відносини до одних властивостей (менш загальним) є по відношенню до інших (більш загальним) кількісними. Будь-який процес розвитку одночасно і перервний і безперервний. При цьому перерність виступає в формі якісного стрибка, а безперервність в формі кількісної зміни. Будучи найважливішим законом об'єктивного світу, цей закон є також і найважливішим принципом пізнання світу і свідомого практичного перетворення його. З зміною умов суспільного розвитку змінюються і форми вияву законів діалектики.










74. Закон заперечення заперечення у діалектиці.
Закон заперечення заперечення відображає об’єктивний закономірний зв’язок, спадкоємність між тим, що запер. і тим, що заперечеє. Першим цей термін запровадив у філ. Гегель. Він є автором цього закону діалектики, сформулювавши його як закон мислення, пізнання. Поняття, за Гегелем, є єдністю буття і сутності. Сутність – заперечення буття. Поняття – друге запереченя або заперечення заперечення. Буття – це те, що є, що існує; сутність – це “зняте”, розкрите буття, тому воно є його першим запереченням. Поняття – синтез того й іншого буття і сутності, тому воно є другим запереченням або заперечення заперечення. Гегель оперував цими поняттями тільки щодо логіки, прроцесу мислення. Справді, Гегель використовував поняття заперечення заперечення насамперед як категорії діалектичної логіки. Особливості закону випливають із сутнісних, суперечливих елементів зв’язку старого і нового, їхньої спадкоємності. Цей закон виявляється в повному своєму обсязі лише в тому разі, коли відбувається повний цикл розвитку, коли мають місце три ступені в процесі розв-ку. Одже особливостями даного закону є те, що він здійснює свої оберти, коли є повний цикл. І нарешті, закон заперечення заперечення дає теоретичне уявлення про поступальних характер розвитку.
Є три різні точки зору на цей закон: 1. Закон заперечення заперечення – основний закон діалектики, і тому він має характер всезагальності, тобто діє в різних сферах дійсності. 2. Так це закон діалектики. Але він не має статусу всезагального, бо є речі, в розв. яких важко уявити друге заперечення , або та кий закон не є всезаг., оскільки він проявляється сише у процесах розв. по прогресу і не охоплює руху по регресу. 3. Даний закон може бути тільки законом суб’єктивної діалектики, діалектичної логіки, як у Гегеля.
Закон з.з., як і інші закони діалектики, є законом будь-якого розвитку, будь-якого руху взагалі і не лише за прогресивно. лінією, а й за регресивною
75. Категорії окремого та загального у філософії.
Категорії – це поняття, в яких і через які здійснюється філософське мислення.
Одиничне – це окремий предмет, річ, явище, подія, факт, які характеризуються відповідними просторовими і часовими межами, відповідною визначеністю.
Загальне – це об’єктивно існуюча тотожність між предметами, речами явищами, що власвива багатьом предметам, речам і явищам у рамках конкретної якісної визначеності.
Відмінність між загальним і окремим відносна. Кожний предмет, річ, явище являють собою єдність одиничного і загального в тому розумінні, що будь-яка річ, предмет, явище і т.п. мають у собі неповторні, індивідуальні ознаки, риси, властивості і загальні для всіх цих речей, предметів і явищ.
На прикладі розглянемо як взаємопов’язані протилежності загального і одиничного переходять одне в одне. Суспільне вир-во розвивається завдяки тому, що до уречевленої праці невпинно приєднується праця жива, безпосередня. Жива праця – це індивідуальна діяльність трудівника, а уречевлена праця – результат спільної виробничої діяльності людей. Виходить, що індивідуальне, одиничне постійно перетворюється в загальне. З іншого боку, процес споживання продуктів праці виключно індивідуальний, залежить від кількості і якості праці людини, її професії, кваліфікації тощо. Це означає, що уречевлена праця переходить із загального рівня на індивідуальний, одиничний, окремий.
Категорії окремого та загального це філософські категорії, що виражають об'єктивні зв'язки світу, а також міри їх пізнання. Ці категорії також формуються в ході розвитку практично-пізнавальної діяльності. Кожний об'єкт з'являється перед людиною спочатку як щось одиничне. Загальні ознаки, що виявляються у всіх без виключення представників певного класу, розглядаються як загальні.
Розкриваючи об'єктивний зв'язок речей і явищ світу за допомогою категорій одиничного і загального матеріалістична діалектика говорить, що загальне втілює в себе все багатство індивідуального, окремого, що одиничне не існує без загального, а останнє без одиничного, що у відомих умовах одиничне не тільки пов'язане із загальним, але і переходить в нього.









76. Категорії форми та змісту у філософії.
Філософські категорії, що відображають взаємозв'язок двох сторін: природної і соціальної реальності певним чином впорядкованої сукупності елементів і процесів, створюючих предмет і явища, тобто змісту, і способи його існування і вираження цього змісту, його різних модифікацій, тобто форма.
Взаємовідношення змісту і форми типовий випадок взаємовідношення діалектичних протилежностей, що характеризують як єдністю змісту і форми, так і протиріччями і конфліктами між ними.
Єдність змісту і форми відносна, перехідна, в ході розвитку неминуче виникають конфлікти і протиріччя між ним. У результаті з'являється невідповід-ність між змістом і формою, яке зрештою дозволяється скиненням старою і виникненням нової форми. Виникнення, розвиток подолання протиріч між змістом і формою, боротьба змісту і форми важливий компонент діалектичної теорії розвитку.
Поняття форми в філософії Арістотеля мислилось і застосовувалось в постійному співвідношенні з протилежним поняттям, яке означало те, що підлягає оформленню, упорядкуванню. Арістотель “антиподом” форми мислив матерію, Гегель – зміст. Форма, починаючи з Арістотеля, розумі-лась як організуючий фактор буття. Оформленність протиставлялася безфор-меному та пов’язувалась з організованістю, стійкістю, упорядкованостю. Арістотелю форма уявлалась активною силою, яка організовує пасивну матерію. За Арістоте-лям, буття стає доступним раціональному пізнанню, тому що воно оформлене, організоване. Гегель також пов’язував з поняттям форми визначеність предмета. Категорії форми і змісту були призначені у Гегеля для осягнення різноманітності буття. Він обгрунтував нерозривний діалектичний зв’язок форми і змісту. Думки Гегеля про діалектичну єдність, взаємодію форми і змісту, о гнучкості, відносності цих понять ввійшли і в навчання матеріалістичної діалектики. Під змістом розуміють сукупність різних елементів та їх взаємодій, які визначають основний тип, характер того чи іншого предмета, явища, процеса. Форма – принцип упорядкованості, спосіб існуван- ня того чи іншого змісту. “Зміст” і “форма” – поняття діалектичні. Вони виражають різні, лае нерозривно пов’язані аспекти одного і того ж предмета: зміст оформлений, а форма змістовна, як пояснував Гегель. Маркс и Енгельс після Гегеля мислили форму не просто як щось зовнішне, поверхневе, але і як фактор внутрішньої організації того чи іншого явища, процесу. Варіанти динамічних співвідношень форми і змісту різноманітні.
77. Категорії явища та сутності у філософії.
Категорії – це гранично широкі філо-софські поняття, які виражають універ-сальні характеристики та відношення, при-таманні всім без винятку явищам мате-ріального і духовного світу.
Категорії явища і сутності це філософські категорії, що відображають загальні необхідні сторони всіх об'єктів і процесів в світі. Суть сукупності глибинних зв'язків, відносин і внутрішніх законів, що визначають основні риси і тенденції розвитку матеріальної системи. Явище конкретні події, властивості або процеси, що виражають зовнішні сторони дійсності і представляючі форму вияви і виявлення деякої суті.
Категорії суті і явища завжди нерозривно пов'язані між собою.
Пізнання суті дає можливість віділити підмінний об'єктивний зміст явища від його видимості, усунути елементи спотворення і суб'єктивності в дослідженні.
У взаємодії суті і явища виявляється діалектика єдності і різноманіття. Суть завжди більш стійка, ніж конкретне явище, але зрештою і суті всіх систем і процесів в світі також змінюються відповідно до загальних діалектичних законів розвитку матерії.
78. Проблема причинності, характер і види причинних зв’язків.
Причина - це явище, подія, процес і інш.
Слідство - явище процесу, події, якщо:
перше передує другому у часі;
друге є необхідною умовою, або основою виникнення, зміни або розвитку другого, іншими словами якщо перше породжує друге.
Відносини між причиною і слідством називають причинно-слідчим зв'язком.
Види причинно-слідчих відносин:
Класифікація за внутрішнім змістом процесів спричинення; пов'язаний з перенесенням матерії, енергії і інформацій. По ознаці обов'язкового перенесення яких-небудь субстанціально-енергетичних якостей причинний зв'язок відрізняється від інших, неенергетичних зв'язків.
Другий тип будується на основі способів вияву причинного зв'язку, які поділяються на динамічні (однозначні) і статистичні (можливі).
Існують також різного роду гносеологічні класифікації, наприклад, виділяють причини загальні, специфічні і головні: об'єктивні і суб'єктивні, безпосередні і посередні, загальні, особливі і одиничні.
Класифікація по числу вступаючих в причинний зв'язок явищ: простої, складові, однофакторні, многофакторні, системні, несистемні і інші.
79. Проблема сутності людини у філософії, людина як цілісність.
У процесі еволюції людина, її біологічна природа дедалі більше збачачувалася соціальними компонентами, тому точніше буде говорити не про “біологічну і соціальну”, а про “соціально-біологічну” природу людини. Сутність людини соціальна.
Під поняттям “людина” розуміємо суспільну істоту, в діяльності якої виявляються суттєві характеристики най-вищого якісного рівня матеріального світу – суспільного буття.
Основні ідеї, які необхідно враховувати при створенні цілісної філософської кон-цепції людини.
По-перше, людину слід розглядати не з точки зору абсолютного приману об’єк-тивної чи суб’єктивної реальності , а з позиції єдності об’єктивного і суб’єктивно-го, скінченного і нескінченного. Відповід-но призначення людини – це прагнення до єдності, гармонії об’єктивного і суб’єктив-ного, скінченного і нескінченного в собі і в світі.
По-друге, і субстратні рівні людини (природне, суспільне, внутрішній і духовний світ) не слід протиставляти й абсолютизувати. Сутність людини не в одному з них, а у суперечливому поєднанні обох, в постійній гармонізації взаємо-впливів між цими рівнями, що і визначає характер людської цінності
Ідеї принципової незавершеності людини, її відкритості світові, сутності її саморозвитку, який перебуває мовби на межі природного, соціального і духовного буття, були розвинуті в таких напрямах сучасної філософії, як філософська антропологія (Шелер, Плеснер), і частково – в персоналізмі (Бердяєв, Муньє, Рікер).
По-третє, кожен із цих рівнів слід розкривати більш глибоко. Природне в людині не зводиться до безпосередньо біологічного, а має в собі безконечність космосу. Для космізму (ідеї В.Соловьова, М.Федорова; природничонаукові інтерпре-тації – К.Ціолоковського, О.Чижевського) людина є космічною істотою. Соціальне не повинно зводитися лише до наявних суспільних відносин, воно має включати в себе безконечність культурно-історичної пам’яті. Внутрішній духовний світ слід розглядати не просто як функцію зовнішніх умов, а й як особливу самостійну реальність.
Розуміння людської сутності як єдності – біологічної, соціальної і духовної – дозволяє відповісти на запитання, що означає “жити по-людськи”. Не просто сито, не просто відповідально, не просто духовно – а так, щоб фізична досконалість, соціальна зрілість і внутрішня духовність постоійно взаємодоповнювали одна одну. Як розумна істота людина є відповідальною не лише за свою долю, а й за долю світу. Саморозвиток людської цілісності через реалізацію тенденцій саморозвитку світу, через діалог своєї унікальності, свободи з світовою універсальністю - ось у чому полягає вищий смисл життя людського.
81. Поняття практики у філософії.
Практика – це діяльність, за допомогою якої людина змінює, перетворює світ. Людина як сусп-на, матеріальна істота, що наділена свідомістю, змінює дійсний світ у трьох вимірах: 1. матеріально; 2. на певному конкретно-історичному етапі розвитку сусп-ва та за допомогою і в межах відповідних сусп. відносин; 3. свідомо. Поза цими моментами неможливе людське перетворення світу, але кожний з них, узятий розрізненно не вичерпують сутності практики, як філ. категорії. Саме свідомі, доцільні, цілеспрямовані дії, що мають предметну, матеріальну визначеність, вкл. в поняття “практика”.
Під прктикою рзуміється сукупна діяльність людства, весь його досвід в процесі історичного розвитку. Практична діяльність має сусп. хар-ер і виступає як цілісна система дії, є способом сусп. буття людини та специфічною формою його самоутвердження у світі. Практика – це матеріальна, чуттєво-предметна, цілепокладаюча діяльність людини, яка включає в себе освоєня та перетворення природних та соціальних об’єктів і становить загальну основу, рушійну силу розв. людського сусп-ва і пізнання; чуттєво-предметна форма життєдіяльності сусп.-розвинутої людини з освоєння природної і соціальної дійсності, а також специфічний спосіб відношення людини до світу та її буття в цьому світі. Практика є людською чуттєвою діяльністю, предметною діяльністю, основною ознакою котрої виступає безпосередня чуттєва зміна предмета під час взаємодії людини і предмета природи. Категорія “практика” тісно пов’язана з такими категоріями як “діяльність”, “праця”, “вир-во”.








82. Проблема пізнання в філософії.
Пізнання – процес цілеспрямованого, активного відображення дійсності в свідомості людини, зумовлений сусп.-історичною практикою людства. Він є предметом дослідження такого розділу філ., як теорія піднання. Теорія пізнання (гносеологія) – це розділ філ., що вивчає природу пізнання, закономірності пізнавальної діяльності людини, її пізнавальні можливості та здібності; передумови, засоби та форми пізнання, а також відношення знання до дійсності, закони його фунц-ня та умови й критерії його істиності й достовірності. Вчення, що заперечує можливість достовірного пізнання сутності дійсності наз. агностицизм. Агностицизм виявив важливу проблему гносеології – що я можу знати? Справа в тому, що справді людське пізнання як будь-який процес, що історично розв., на кожному конкретному етапі свого розв. має обмежений, відносний хар. Агност. абсолютизує цю відносність, стверджуючи, що людське пізнання в принципі не спроможне проникнути в сутність явищ.
Проблема істини. Всі філ. напрями і школи в усі часи намагалися сформулювати своє розуміння природи і сутності істини. Класичне визначення істини дав Аристотель, визначивши істину, як відповідність наших знань дійсності. Істина трактується як об’єктивна реальність, яка існує незалежно від свідомості і сутнясть якої виявляється через явище.
Заблудження – це такий зміст людського пізнання, в якому дійсність відтворюється неадекватно і який зумлвлений історичним рівнем розв-ку суб’єкта та його місцем в сусп-ві. Заблудження б- це ненавмисне спотворення дійсності в уявленнях суб’єкта.
Цінності – це специфічно сусп-ні визначення об’єктів, які виражають їхнє позитивне чи негативне значення для людини і сусп-ва: добро чи зло, прекрасне чи потворне, справедливе чи несправедливе і т.д. Всі різноманітні предмети людської діяльності, сусп. відносини і включені в їхню сферу природні процеси можуть виступати “предметними цінностями”, об’єктами цілісного відношення.
Оцінка – це сам процес і логічно втілений в оціночному судженні наслідок, усвідомлення позитивної чи негативної значушості будь-яких явищ природи, витворів праці, форма вир.-трудової діяльності, сусп.-історичних подій, сусп.-політичних утворень, моральних вчинків, творів мистецтва, здобутків піз-ня для задоволення людських потреб, інтересів, цілей суб’єкта.


84. Наука як гносеологічний та соціальний феномен.
Наукове пізнання пов’язане з функціонуван-ням особливого соціального інституту – науки. Наука – це не тільки система знань, а й діяльність, підкорена виробництву знань. Наука є система понять про дійсність і має на меті дослідження на основі певних методів пізнання об’єктивних законів розвитку природи, суспіль-ства і мислення, для передбачення і перетворення дійсності в інтересах суспільства, людини. Наука – це одночасно і система знань, і їх духовне виробництво, і практична діяльність на їх основі. Наука є складовою частиною культури людства, її питома вага постійно зростає.
Наука виконує такі основні функції:
пізнавальну
культурно-світоглядну
функцію безпосередньої продуктивної сили
прогностичну
функцію духовного перевторення світу.
Наука має справу з особливим набором об’єктів реальності, які не можна звести до об’єктів пов-сікденного досвіду. Для опису цих об’єктів н. виробила спеціальну мову, а для безпосереднього впливу – створила систему спеціальних знарядь (інструменти виміру, різні прилади тощо).
Наука формує специфічні способи обгрунтування істинності знань: експерименталь-ний контроль за одержанням знань, виведення одних знань в інших, правильність яких вже доведена.
За предметом дослідження науки поділяються на:
природничо-технічні (вивчають закони природи і способи їхнього освоєння);
суспільні ( об’єктом тут виступають різні суспільні явища та їхні закони);
гуманітарні (визначають саму людину, як соціальну особистість).
Предмет науки впливає на її методи, способи дослідження об’єкта. Так, в природних науках одним із головних способів дослідження є експеримент, а в суспільних – статистика.
В науці розрізняють емпірічний та теоретичний рівень.
У міру розвитку науки постійно розширюються можливості пізнання дійсності. Тобто, чим вищий рівень розвитку науки, тим ширші можливості для подальшого пізнання дійсності.



85. Проблема єдності чуттєвого та раціонального пізнання. Сенсуалізм та раціоналізм.
Існує два основних типи пізнання:
- почуттєве пізнання з використанням органів почуттів, при якому у людини виникає відчуття сприйняття матеріальних об'єктів;
Специфіка: факт об'єктивного перетворюється в факт свідомості
Характер: соціально-історичний;
Форми:
- відчуття (єдине джерело наших знань);
- факт свідомості (пізнання суб'єктивного образу);
- образ (ідеальна форма відображення предмета);
- сприйняття (цілісний образ матеріального предмета);
- уявлення;
- емоції;
- раціональне особлива, універсальна, необхідна, логічна система, сукупність особливих правил, визначальна здатність осягати мир.
Основна форма: поняття
Специфіка: при раціональному пізнанні ми спираємося на вивчення реальних, конкретних предметів як матеріальних об'єктів, але одночасно йде пізнавальний процес.
У реальному пізнанні почуттєве і раціональне знаходиться в єдності і взаємодії, виділяючись в двох типах діяльності:
- практична;
- теоретична, як особливий вигляд труда;
Сенсуалізм вчення в гносеологии, визнаючим відчуття єдиним джерелом пізнання.
Сенсуалізм приводить до матеріалізму (відчуття виступає як відображення об'єктивної реальності), або до суб'єктивного ідеалізму (відчуття виступає як відображення суб'єктивного).
Раціоналізм відносна, стійка сукупність правил, норм, стандартів, еталонів духовної і матеріальної діяльності, загальноприйнятих членами даного суспільства.
88. Проблема соціального пізнання, його специфіка.
Пізнання – це такого роду функціону-вання свідомості, врезультаті якого виникають нові знання.
У соціальному пізнанні людина має справу з результатом власної діяльності, а значить і з самим собою. Будучи суб'єктом пізнання, людина виявляється разом з тим і його об'єктом. У цьому значенні соціального пізнання є суспільна самосвідомість людини, в ході якого вона відкриває для себе і досліджує свою власну історично пізнавальну, суспільну суть. У соціальному пізнанні все обертається в сфері людського: об'єкт - самі люди, результати їх діяльності, суб'єкти пізнання також люди.
89. Загальнологічні методи пізнання.
Пізнання - процес цілеспрямованого, активного відображення дійсності в свідомості людини, зумовлений сусп. практикою людства. Це ідеальна духовна форма вивчення навколишнього світу.
Методи:
- теоретичний - виявлення системи узагальненого достовірного знання про той або інший фрагмент дійсності. Складає духовне, уявне відображення і відтворення навколишнього світу;
- практичний - специфічно свідома, почуттєво-предметна діяльність.
Практика - основа пізнання. Досвідний рівень пізнання виростає безпосередньо з практики, зберігаючи з нею найтісніший зв’язок, який виявляється в тому, що отримане таким шляхом знання є ніби безпосердньою діяльною моделлю об’єкта.
Як логіко-дискурсивний, так і інтуітивний спосіб пізнавального осягнення реальності спрямовані на розкриття чогось “прихованого” від безпосерднього погляду, але розкриття здійснюються по-різному. Логічне передбачення – є “аналітичним передбаченням”. Аналітичне передбачення – високоефективний спосіб наукового пізнання. Логіка та інтуіція являють собою лише різні моменти людського мислення. Логіка без інтуіції прирікає мислення на беззмістовність. Інтуіція ж без логіки перетворює мислення на "відображення безпосередньо даного. Інтуіція і логіка виступають не просто як елементи людського мислення, а як взаємопрони-каючі його моменти. Тому неправильно було б різко розмежувати досвідне пізнання як сферу панування інтуіції: теоретичне пізнання як сферу панування логіки. Доцільно говорити лише про переважання інтуіції чи логіки у вказаних сферах.








90. Поняття суспільно-економічної формації, його місце в історії філософії.
У сучасн. філ. співіснують два підходи до типології сус-ва, які частково заперечують, але й доповнюють одне одного – формаційний і цивілізаційний. Основною проблемою, на вирішення якої спрямовані ці підходи є проблема логіки, певного порядку і спрямованості істор. процесу. Формаційна теорія ґрунтується на розумінні сус-ва як соц.-ек. цілісності, тобто вирішальна роль відводиться ек. фактору. Розробка поняття другої сусп.-ек. формація належить Марксу. Саме він вперше висунув ідею матеріалістичного розуміння історії, що значним чином вплинуло на подальший розвиток соціологічної науки. Сусп-ек. формації – це конкретно-істор. типи сус-ва, послідовні “сходинки” істор. еволюції, що обумовлені певним способом вир-ва і специфічною формою виробничих відносин, насамперед – формою відносин власності. Згідно з формаційним підходом, спосіб вир-ва детермінує усю різноманітність сусп. відносин і зв’язків. Основними елементами сусп.-ек. формації є базис та надбудова.
Суспільно-економ. формація розгля-дається як загальна характеристика основних типів суспільства. Первісно-общинне, рабовласницьке, феодальне, кап.-комуністичне сус-во, такі ступені розвитку соціуму. Світовий істор. процес розуміється як лінійне сходження від однієї формації до другої. Формаційних підхід, на який спирався Маркс в аналізі сус-ва, був історично виправданий. Він належав періоду переходу від феодалізму до кап. саме на даному етапі істор. об’єктивні соц.-ек., технологічні процеси однозначно визначали функціонування і розвиток сус-ва. Сьогодні формаційний підхід є недостатнім для пояснення істор. розвитку. Причому хибним виявився не сам по собі цей підхід, а його абсолютизація, догматичне ставлення до нього. По-перше, неправомірно стверджу-вати, що на любому етапі істор. соц-ек. відносини детермінують сусп. життя в цілому. По-друге, уявлення про єдину закономірність, лінійне сходження від формації до формації не залишає місця для свободи людини, для вибору альтернативних шляхів розвитку. Насправ-ді, бо, історія є проявом творчої діяльн. людей, а процес творчості ніколи не можна абсолютно передбачати. По-третє, реальна історія народів, сус-в, держав не вкладається в тісні рамки формаційного розвитку по висхідній, при такій спрощеній схемі втрачається своєрідність і самоцінність кожної культури і цивілізації, вони виступають лише в якості передумов майбутнього досконалого сус-ва. Отже, теорія формаційного розвитку сус-ва є історично обмеженою. Вона була адекватна епосі, яка пройшла під знаком і гаслом наукового і технічного прогресу (18-19 ст.) і відображає об’єктивні тенденції саме цього періоду.
№ 91. Суспільство як феномен, проблеми його осмислення у філософії.
Суспільство – надзвичайно складний і суперечливий предмет пізнання. Воно постійно змінюється, набуваючи все нових і нових форм.
Зрозуміти суспільство як об’єктивний процес, пізнати закономірності його функ-ціонування розвитку – це головне завдання соціальної філософії.
Головною детермінантою сусільного життя є спосіб виробництва матеріальних благ. Поняття “ сфера суспільного життя” відбиває різнопланові процеси, стосунки, цінності, інститути, фактори (матеріальні і ідеальні, об’єктивні і суб’єктивні).
Доцільно виділити такі сфери соціального життя:
а) матеріальна – охоплює процеси матеріального виробництва, розподілу, обміну, споживання і ін.;
б) соціально-політична – соціальні і політичні стосунки людей у суспільстві – національні, групові;
в) духовна – широкий комплкс ідей, поглядів, уявлень, весь спектр виробництва свідомості;
г) культурно-побутова – охоплює вироб-ництво культурних цінностей, передачу їх від одного покоління до іншого, життя сім’ї, освіта, виховання.
Суспільство – це реальні люди, які об’єднуються в соціальні групи, нації, взаємодіють і конфліктують між собою, створюють і споживають матеріальні та духовні блага, виховують дітей, винаходять нові форми об’єднання та злагод. Суспільство існує об’єктивно, незалежно від свідомсоті та волі людей, хоча вони є головними дійовими особами соціально-історичного процесу.
Вирішальний чинник виникнення суспільства - це труд, це людська діяльність в різних її видах, що створює і що об'єднує суспільство (матеріально-виробнича діяльність). У процесі труда виникають суспільні відносини. Їх відображення суспільна свідомість. Існування суспільства зумовлює наявність прогресивної спрямованості. Матеріально-рушійна сила суспільства має первинний і визначальний характер. Рух суспільства класова боротьба.
Основні тенденції розвитку суспільства:
посилення ролі суспільного характеру діяльності людей;
вдосконалення суспільних відносин;
підвищення міри організованості.
Основний закон суспільства створення матеріальних благ на основі поліпшення зроблених відносин і засобів виробництва, а основний закон природи виживання найсильнішого.

92. Роль потреб, інтересів та ціннос-тей в житті людини та сустпільства.
Потреби – це фундаментальна риса, неповнорна суттєва характеристика. За багатством потреб, за їхнім характером, способами їх формування та реалізації можна значною мірою судити про рівень розвитку особистості. Високо розвинута особистість – це насамперед особистість з багатством розумних потреб, з високою культурою споживання. Потерби людей є рушійною силою розвитку як суспільства, так і самої людини. Заради потреби, власне, і здійснюється людська діяльність. Потреби становлять джерело діяльності людей. Тому суспільство або соціальна група, діючи на процес формування та задоволення потреб особистості, одержує можливість спрямувати її життєві орієнтації та поведінку в той чи інший бік. Людські потреби історично обумовлені, визначаються даним історичним типом суспільних відносин, соціальним середови-щем, у якому живе особистість, системою виховання даного сустпільства, а також самовихованням цієї особистості. У процесі розвитку суспільства відбуваються як якісні, так і кількісні зміни у системі потреб. Задоволення потреб у певних умовах породжує нові потреби. Останні додають нових, додаткових імпульсів розвитку мат. і дух. виробництва, поклика-ного створювати цінності, необхідні для задоволення як старих, так і нових потреб.
Потреби людини є основою її інтересів. Інтереси є рушійною силою діяльності, поведінки і вчинків людей. Вони, говорив Гегель, рухають народами. Справжні інтереси не завжди правдиво зображаються їх носіями. Часто буває, що про інтерси одних говорять інші. У суспільстві має місце складна взаємодія найрізноманіт-ніших, часто суперечливих інтересів. Неодміною умовою успішності політики держави є врахування цієї взаємодії, прогнозування її наслідків. Інтереси можна класифікувати: а) за суб’єктами; б) за сферами суспільного життя; в) за значен-ням; г) за тривалістю; д) за наявністю суперечностей і т.д.
На основі потреб та інтересів особистості надбудовуються, формуються її уявлення про цінності. Категорія ціннос-ті вдображає соціальне і культурне значен-ня мат. чи дух явищ, предметів для задово-лення потреб людини. Цінність того чи іншого об’єкта конкертно-історична. Об’єкт може бути цінним для однієї людини, нецінним для іншої. Цінності є фундаментом формування і регулятивної функції ціннісних орієнтацій особистості – складових частин її структури. Серед них – орієнтація на самоствердження, самореалізацію, самодіяльність людини. Цінності в житті суспільства виступають соціально-значимими орієнтирами діяль-ності суб’єктів. Вони є чимось більш високим, ніж звичайна зацікавленість людини. Цінності становлять фундамент культури, і предметним полем формуван-ня цінностей є культура. Суспільні ціннос-ті формуються поступово, через відбір пеіних видів поведінки і досвіду людей. Підсумком і метою тривалого прищеплю-вання ціннісних якостей є формування людської психології, ментальності, способу життя членів у потрібному, характерному для даного типу суспільства напрямі.
96. Проблема соціального прогреса та його критерії.
Суть соціального прогреса в його суперечності. З одного боку - прогрес техніки, еволюція людини, вдосконалення форм експлуатації людини. З іншого боку - прогрес техніки приводить до руйнування природи, затвердження ідеалів гуманізму, пом'якшення вдач з розвитком цивілізації привело до страшних воєн, злочинності, наркоманії.
Головний критерій - об'єктивність соціального прогреса (розвиток продуктивних сил і самої людини).
економічний;
гуманістичний;
політичні течії;
ідейні течії (типи антагонестичнрої боротьби класів, пригноблення народу, насильство, війни);
тип розвитку, коли рух уперед здійснюється при спільному зусиллі всіх соціальних груп.
Свобода є продукт історичного розвитку. Свобода особистості - можливість всебічного розвитку людини і вияви його здібностей, суттєвих сил і людські якості
97. Проблема життя та смерті в філософії, життя як цінність.
Проблема життя - не досягаючи цілей в житті (родових, історичних), залишаючись незадоволеним ситуацією чоловік в цьому значенні істота, що постійно нереалізовується. Незадоволення породжує спонукальні причини творчою діяльністю. Але не всяка людина реалізовується як особистість. Саме тому задача кожної людини всебічно розвивати всі свої здібності.
Проблема смерті - біологічні можливості людини обмежені. Тому людина, продумано і осмислено приймаючи матеріалістичний світогляд робить важкий крок в прийнятті цього факту, що вимагає особистої мужності і сили духа, що в філософії називається стоїцизмом.




98. Поняття випадковості та необхідності, можливості та необхідності.
Необхідність і випадковість - філософські категорії, що виражають відношення до основи (сутності) процеса його окремих форм (виявів).
Необхідність - є те, що обов'язково повинно статися в даних умовах, однак в такій формі, яка залежить не тільки від сутності, що відбувається, але і від чого склалися умови його вияву. Форма необхідності може бути різною; по відношенню до основи процеса вона виступає як випадковість. З одного боку всі явища виникають під дією якоїсь причини, отже вони не могли не виникнути. З іншого боку, їх поява залежить від нескінченного числа різноманітних умов, при яких дана причина діє, їх поєднання, що непередбачається робить таке положення не обов'язково випадковим.
Можливість і дійсність категорії, за допомогою яких відображається розвиток матеріального світу. Категорія можливості фіксує об'єктивну тенденцію розвитку існуючих явищ, наявність умов їх виникнення або, як мінімум, відсутність обставин, перешкоджаючих цьому виникненню. Категорія дійсність являє собою будь-який об'єкт, який вже існує як реалізація деякої можливості. Перехід можливості в дійсність заснований на причинному зв'язку явищ об'єктивного світу.
99. Філософія неотомізму – історія та проблема.
Неотомізм – філософська школа в католицизмі, що виходить з вчення Ф. Аквінського и є сучасним етапом в розвитку томізму. З 1979 р. Н. отримав офіційне визнання Ватікана.
Головними представниками цього напряму є Мартіен, Жільсон, Бохенський. Неотомізм відроджує і модернізує вчення Ф. Аквінського, поєднуючи його з філософ. системами Канта, Шеллінга, Гегеля і т.д.
Неотомістський реалізм відстоює незалежне від людської свідомості існування природи і сус-ва, водночас проголошуючи останні продуктом творчої діяльності бога та об’єктом його управління.
Неатомістична концепція буття дуалістична: абсолютне, надприродне буття, і буття, створене богом. Абсолютне буття – бог. Розум людини – неспроможний пізнати сутність явищ, але вони не заперечують його існування. Віра і розум знаходяться в гармонійних відносинах, вони не суперечать одне одному, вони доповнюють одне одне. Знання, що здобуті за допомогою розуму, повинні бути постійно під контролем віри. Віра розширює можливості розуму, виступаючи при цьому єдиним критерієм істинності. Раціональне знання – це форма віри, і в цьому плані філософія мусить бути прислужницею релігії.
100. Ділектика, як метод філософії.
Філософія не обмежується постулатом єдності світу. Переконання в тому, що світ у своїй основі є єдиним, - лише передумова послідовного теоретичного світогляду.
Об’єктивна реальність виявляє себе в різноманітності зв’язків і відношень, знаходиться у стані безперевної зміни й розвитку. Філософія і має своїм завданням відобразити багатомірний склад буття у системі чітких і гнучких понять і цим піднести відокремленні уявлення до рівня раціонального, логічно доведеного знання. Це завдання вирішує діалектика. Як учення про всебічні зв’язки, рух і розвиток вона уособлює культуру теоретичного мислення, ступінь його самосвідомості, а також його спрямова-ність, можливості та перспективи.
Етимологічно діалектика означає розмову, бесіду, обмін думками, зіткнення зустрічних суджень, діалог. Однак діалектику не слід зводити до мистецтва віртуозного оперування поняттями. З часів античності (Сократ, Платон, Арістотель) діалектика поступово конституюється у науково-теоретичний спосіб мислення, в методологію філософського пізнання. Діалектика може бути визначена як сукупність суб’єктивно усвідомлених, об’єктивно зумовлених і практично виправданих прийомів і навичок пізнавальної і суспільно-перетворюючої діяльності людини.
Діалектика як сукупність прийомів і засобів пізнання, зрозуміло, не володіє монополією на істину. Так само вона не дає наставницьких директив та розпоряд-жень щодо розкриття таємниць світу і людини. Істина для неї – не готовий результат, а завдання для суб’єкта пізнання. Вона толерантна до будь-якого неупередженого погляду на реальність і є зразком високоорганізованого, логічного, культурно розвиненого і розкріпаченого мислення. У своїй цілісності вона є структурним утворенням – органічною різноманітністю взаємопов’язаних понять, які у своїй цілекупності дають відображен-ня сутністної побудови об’єктивної реальності. Як і буль-яка система, вона має внутрішню субординацію, власну ієрархію: приватні й переферійні поняття в ній підпорядковані спільним і загальним основам. Діалектика поділяється на структурні складові елементи різних гносеологічних і світоглядних функцій, значень, рівнів і рангів, тобто на принципи, закони і категорії.