6. ПОЛІТИЧНІ ЕЛІТИ ТА ПОЛІТИЧНЕ ЛІДЕРСТВО. Еліта як суб’єкт політики. Політичне лідерство: теорії, концепції, система добору. Еліта як суб’єкт політики. Різні суб'єкти політики справляють на політику неоднаковий вплив. Окремі громадяни і соціальні групи не беруть безпосередньої участі в політичному житті. Цим займається особливий прошарок людей, який називають політичною елітою. В етимологічному значенні поняття "еліта" (у перекладі з франц. „еllitе” – „краще”, „відбірне”, „вибране”) не має нічого антигуманного чи антидемократичного. Так, нерідко говорять про елітне зерно, елітних коней, спортивну еліту тощо. В людському суспільстві існують природні й соціальні відмінності між людьми, які зумовлюють їх неоднакові здібності до управління і різний вплив на політичні та суспільні процеси. Отже, політична еліта – це носії політико-управлінських якостей. Це поняття застосовують до людей, які оволоділи певними позитивними якостями, цінностями і пріоритетами (влада, багатство, компетентність, культура, сила волі тощо), займають провідні, найбільш впливові позиції у суспільстві. Політична еліта здебільшого визначається як меншість суспільства, достатньо самостійна, відносно привілейована група (або сукупність груп), яка має відповідні психологічні, соціальні та політичні якості й бере безпосередню участь у формуванні та здійсненні політичних рішень, пов'язаних з використанням державної влади чи впливом на неї. Політичній еліті протистоїть контреліта – опозиційна соціальна група, яка виборює право на входження в еліту або ж створення нової еліти і прагне прибрати до своїх рук владу. Концепції елітизму досить різноманітні. Ще у період розкладу первіснообщинного ладу з'являються погляди, згідно з якими суспільство поділяється на вищих і нижчих, благородних і голоту, аристократію і простий люд. Платон, наприклад, вважав, що державні функції можуть виконувати тільки ті, хто отримав особливе виховання і достатній досвід управління державними справами. Починаючи з XII ст. термін „еліта” використовувався для визначення товарів вищої якості, а згодом був перенесений на сферу соціального життя для вирізнення груп „кращих” людей - вищої знаті, духовенства, військових. Еліта – це вищі соціальні групи в системі соціальної ієрархії, які здійснюють керівництво у певних галузях суспільного життя. Еліти можуть виділятись як у суспільстві в цілому, так і в окремих його сферах. В залежності від функцій еліт у суспільстві її поділяють на господарську, духовну, інтелектуальну, військову, політичну. До господарської еліти належать визначні підприємці і менеджери, до духовно-інтелектуальної - провідні вчені, діячі мистецтва і священнослужителі, до військової - вищий командний склад збройних сил, військові науковці, офіцери елітних збройних підрозділів, до політичної - державні і політичні діячі. Загальносуспільною є політична еліта - активна і компетентна меншість населення, яка приймає найважливіші рішення в суспільстві або впливає на їх прийняття і править більшістю. Необхідність існування еліт у різних концепціях обгрунтовується різноманітними способами. Розглянемо основні аргументи і підходи щодо обгрунтування і функціонування еліт. Представники біологічного напрямку (О.Амман) обґрунтовують необхідність поділу суспільства на еліту і масу відмінностями генетичного характеру, приналежні до еліти люди володіють цінними і вищими біологічними потенціалами, а відтак і фізичними та розумовими. На цей підхід спирався, зокрема, фашизм. Представники психологічного елітизму (З.Фрейд, Е.Фромм) стверджували, що і еліта і маса відрізняються певними, лише їм притаманними психологічними якостями. Оскільки більшість людей мають антикультурні і антисуспільні нахили, то неможливо обійтись без примусу, який повинна здійснювати меншість. Панування меншості є необхідною, тому що маси характеризуються недалекоглядністю і заохоченням один одного до розпусних дій, а відтак відчувають бажання підкорятись означеній меншості. Функціонально-технократичний підхід поданий у працях Дж.Бернхема, А.Фірмата та інших і посилює існування еліти як функції соціальних відносин, що полягає у забезпеченні потреб суспільства в управлінні. В межах цього напрямку зазначається, що через відчуження управління від власності нова еліта формується із представників усіх верств населення, а розвиток НТР спричиняє утвердження інтелектуальної еліти. Оскільки влада в цих умовах визначається лише як доступ до знань і інформації, то це, на думку представників функціонально-технократичного напрямку, свідчить про перехід влади від еліти власників до еліти професіоналів, фахівців виробництва. Серед українських науковців, що досліджували проблеми еліт, привертає увагу концепція “національної аристократії” В.Липинського. Вона грунтувалась на положенні, що етнографічна маса людей, як така, автоматично не створює нації. Це робить якась активна група серед цієї етнографічної маси, яка є носієм національної ідеї, а відтак здійснює керівництво всією нацією. Для існування і виконання своїх функцій “національна аристократія” повинна мати матеріальну силу та моральний авторитет. Тільки за цих умов вона може здійснити та завершити процес структурування та організації нації. В сучасній політичній науці набули поширення ціннісні та ліберальні концепції еліт. Ціннісні концепції еліт виходять з положення про наявність природного виокремлення найбільш цінних людських ресурсів, здатних найкраще здійснювати керівництво. Елітарність є виявом закономірного наслідку рівності можливостей і не суперечить сучасній представницькій демократії; концепції плюралізму стверджують, що наявність багатьох еліт одночасно обмежує їх вплив тією чи іншою сферами діяльності і зазнає постійного впливу мас; існування демократичної концепції між елітами; відносність відмінностей між елітою та масою через відкритість еліти. Ціннісні теорії еліт вважають еліту головною конструктивною силою суспільства, але прагнуть пристосувати елітарну теорію до реального життя сучасної демократичної держави. Основні положення цих теорій такі: Еліта — найцінніший елемент суспільства, який володіє високими здібностями і показниками в найважливіших для всього суспільства сферах діяльності. Згідно із 3. Фрейдом, це позначена особливими якостями група, яка діє на людей подібно до магнітної сили. Панівне становище еліти відповідає інтересам усього суспільства, оскільки це найбільш продуктивна й ініціативна частина населення. Маса – це не мотор, а лише колесо історії, провідник у життя рішень, що приймаються елітою. Формування еліти — результат природного відбору суспільством найбільш цінних представників. Так, у ході історії відбулася зміна аристократії приватними підприємцями, які, в свою чергу, поступаються місцем менеджерам й інтелектуалам. Ціннісні теорії еліт найбільше відповідають реаліям сучасного демократичного суспільства. Дійсна еліта не панує, а керує масами з їхньої згоди, що виявляється на вільних виборах. Теорії елітарної демократії виходять з розуміння демократії як конкуренції між потенційними керівниками за довіру й голоси виборців. Керівний прошарок розглядається не тільки як група, здатна до управління, а й як захисник демократичних цінностей, що стримує прояви масового ірраціоналізму, неконтрольованого тиску, емоційної неврівноваженості та радикалізму. Проте реальність виявилася дещо іншою. З'ясувалося: якщо представники еліт переважають нижчі прошарки суспільства в сприйнятті ліберально-демократичних цінностей (свобода особи, слова, друку, політичної конкуренції тощо), політичній толерантності, терпимості до чужої думки, в засудженні диктатури, то водночас вони консервативніші в питанні про визнання і реалізацію соціально-економічних прав громадян: на працю, страйк, соціальне забезпечення. Концепції плюралізму, або численності, еліт ще називають функціональними теоріями еліт. Вони грунтуються на запереченні еліти як єдиної привілейованої, відносно згуртованої групи. На думку прихильників цієї концепції, існує багато еліт, і жодна з них не спроможна домінувати у всіх сферах життя. Кожна з елітних груп – професійних, регіональних, релігійних, демократичних виділяє власну еліту, яка віддзеркалює її інтереси, захищає цінності й водночас активно впливає на її розвиток. З допомогою різних демократичних механізмів (виборів, референдумів, опитів, преси, формування груп тиску) можна тримати еліти під контролем мас. Відмінності між елітою і масою відносні, умовні й розмиті. Головний суб'єкт політичного життя – не еліта, а групи інтересів. Доступ до лідерства відкриває не тільки багатство й високий соціальний статус, а й насамперед особисті здібності, знання, активність. Антиподом плюралістичного елітизму виступають ліволіберальні теорії еліт. Найбільш повно така теорія викладена в книзі Р. Мілсс "Владарююча еліта" (1959). Автор на прикладі політичної системі США показує, що влада – це піраміда трьох рівнів: нижнього, тобто пасивного, практично безправного населення; середнього, який віддзеркалює групові інтереси; і верхнього, де й приймаються найважливіші політичні рішення. Можливості впливу мас на еліту за допомогою виборів та інших демократичних інститутів дуже обмежені. Заняття ж ключових позицій в економіці, політиці, військових і інших інститутах забезпечує людям владу і таким чином конституює еліт. Вихідці з народу можуть потрапити до еліти лише тоді, коли займуть високі пости в суспільній ієрархії. Проте реальних шансів на це у них порівняно небагато. Сучасні політичні діячі, як правило, поділяють основні принципи існуючої ринкової системи і бачать в ній оптимальну для даного суспільства форму соціальної організації. Через те в політичній діяльності вони прагнуть до стабільності суспільного устрою, в основі якого – приватна власність і плюралістична демократія. Ліволіберальні концепції еліт ґрунтуються на структурно-функціональному підході до еліти: стверджують про наявність відмінностей між елітою та масою і складний характер еліти. Всі названі концепції стверджують, що управління не може виконуватись всім суспільством, а потребує для цього кваліфікованої еліти. Вона досягає своєї мети через використання у якості основного знаряддя - держави, де всі основні засади обіймаються представниками правлячої еліти. У сучасних умовах політична еліта становить невід'ємну, активну і впливову частину соціальної структури суспільства, котра здатна брати на себе провідну, відповідальну, консолідуючу роль у забезпеченні і розвитку стабільності будь-якої системи. Саме останнє і є головною функцією політичної еліти. Щодо інших функцій, притаманних політичним елітам: артикуляція інтересів великих соціальних груп; формування інституційно-організаційної волі суспільних груп; репрезентація суспільних груп в політичному житті суспільства; регулятивно-контролююча функція; кадрова функція (розташування, зміщення посад, виховання і вишкіл резервного фонду еліти). Правляча еліта - це група осіб, рішення яких істотно впливають на процес функціонування і розвитку суспільних інститутів. Якщо розглядати еліту в площині структури влади, то вона складається з групи, яка виносить політичні рішення, і групи, яка здійснює політичний тиск. Правляча еліта складається трьох взаємопов'язаних елементів: 1) політичної еліти, якає частиною правлячої і носієм владних функцій. Вплив політичної еліти на систему владних відносин залежить від співвідношення політичних сил у державі, форми політичної устрою, наявністю і гостротою конфліктів у суспільстві. Зазвичай політична еліта бере безпосередню участь у схваленні та здійсненні рішень, пов'язаних із використанням державної влади чи впливом на неї; бюрократична еліта охоплює представників управлінського апарату, котрі мають владні повноваження, впливаючи на виконання важливих державних функцій; 3) комунікативна та ідеологічна еліта - це представники науки, культури, духовенства та засобів масової інформації. Аналізуючи еліти, потрібно враховувати конкретні історичні етапи розвитку суспільства, оскільки кожний тип історичної епохи має свої критерії оцінки і шляхи формування еліт. Так, Белл вважає, що „еліта крові” відповідає рівню розвитку доіндустріального суспільства; „еліта багатства” - індустріального суспільства; „еліта знань” - постіндустріального суспільства. На основі певних елітарних рис у контексті конкретного історичного типу суспільства і політичного режиму еліти поділяють на такі типи: відкриті і закриті, легітимні і нелегітимні, що розкриває спосіб їх формування та зв'язок з іншими соціальними групами. Відкрита еліта припускає спонтанний прихід нових членів, здійснює саморегуляцію суспільства. Головні принципи її формування - економічна вага, політичний статус. Пріоритетною цінністю виступає високий рівень професіоналізму в певній царині діяльності. Відкрита еліта є публічною, її члени дбають про свою репутацію. Закрита еліта регулює мобільність своїх членів за допомогою спеціальних органів, поповнення рядів відбувається повільно, доступ до них є заформалізованим і ускладненим. Особисті якості теж мають велике значення, але все ж вони підпорядковані відданості системі, вождю тощо. Пріоритетною цінністю стає абсолютна лояльність. Ця еліта байдужа до громадської думки і недоступна їй. Легітимними вважають ті еліти, які отримали владу при добровільній підтримці мас, а нелегітимними є ті, що панують над більшістю за допомогою примусу, насильства, ідеології. Ще однією підставою для типологізації еліт є їх місце в елітарній ієрархії. Тут виокремлюють: вищі еліти - особи, котрі займають найвищі пости в уряді, парламенті, основних партіях, впливових групах тиску і приймають стратегічні рішення; середні еліти - це депутати, вищі адміністративні посадові особи регіональних і муніципальних органів, бізнесмени, діячі культури, які впливають на процес прийняття рішень; нижчі еліти – адміністративний апарат державних органів, керівники регіональних відділень основних партій, керівники невпливових партій. 6.2.Політичне лідерство: теорії, концепції, система добору. На рівень політичного лідерства, як правило, виходять особи, здатні не лише усвідомити та узгодити власні політичні інтереси з інтересами соціальних груп, їх політичних авангардів, але й формувати систему. Політичний лідер виступає символом певної спільноти, він розглядається як особа, здатна реалізувати її інтереси за допомогою влади, що дається йому цією спільнотою. політичних інтересів, організовувати та спрямовувати їхню активність, згуртувати навколо себе групу прихильників та повести їх за собою. Термін “лідер” (від англ. “leader”) означає “ведучий”, “керівник”, “провідник”, “глава” і т. п. У сучасній політичній науці є різноманітні визначення понять “політичне лідерство”, зокрема: політичне лідерство - це влада, яка здійснюється одним чи кількома індивідами з метою пробудження членів суспільства, нації до дій; це відносини між людьми у процесі спільної діяльності, за якої одна сторона забезпечує домінування своєї волі над іншими; це постійний легітимний вплив владних осіб на суспільство, організацію чи групу. При цьому прийнято виділяти такі ознаки політичного лідерства: лідерство передбачає постійний вплив на оточуючих; політичний вплив повинен бути всезагальним і розповсюджуватися на усіх членів керованої спільноти; лідерство закріплюється у певних нормах, правилах, привілеях, повноваженнях. Проблема політичного лідерства має давню історію. Ще в епоху античності лідером вважали особу, здатну творити історію. Певна суспільна ситуація вимагала свого лідера, вождя, і в кожний історичний період з'являлися теорії, які визначали певний тип, образ та завдання лідера. В епоху Відродження свою теорію політичного лідера створив італієць Н. Макіавеллі. Він виходив з того, що всі люди різні, але в масі своїй мають однакові звички і більше схиляються до поганого, ніж до доброго. В основі людської природи – інтерес, або жадоба влади й наживи. Політичний лідер – це володар, який використовує будь-які засоби для наведення громадського порядку й збереження свого панування. Щодо якостей лідера, то йому слід вдаватися до великих, віртуозних шахрайств, зради, які вимагають мужності, особистого впливу та авторитету. Свою теорію надлюдини запропонував німецький мислитель Ф. Ніцше (1844-1900). Лідер, за його концепцією, – вищий біологічний тип людини, який ігнорує встановлені мораль, культуру, політичні цінності. Сучасників Ніцше вважав утраченим поколінням, його герої – це герої майбутнього. Слід допомогти собі позбавитися повсякденності, бути вищим за неї, щоб стати особою, здатною володіти й керувати. Це своєрідна концепція самовиховання, знищення в собі раба. Спрощений, вульгаризований підхід до концепції Ніцше застосував фашизм, що призвело до спотвореного сприйняття філософії німецького вченого, наклало на неї тавро людиноненависницької теорії. К. Маркс (1848-1883) визначав лідера як особу, що має набір певних особистих якостей (вміння, знання, авторитет, організаторський талант) і є виразником інтересів і волі певного класу, зокрема пролетаріату. За марксистською концепцією лідерства, особистість може відіграти певну позитивну роль в історичному процесі за підтримки класів і широких верств населення, а також за сприятливих політичних умов. У політичній теорії існує ряд концепцій, що відтворюють різні грані політичного лідерства. Насамперед це теорія рис лідерства. Вона обґрунтовує необхідність певних рис лідера, зокрема масштабності й не стандартності мислення, вміння розв'язувати конфлікти, мати "підхід" до людей. Згідно із ситуаційною концепцією функція лідера виконується особою в конкретній ситуації. Лідер діє в межах цієї ситуації, він необхідний як рушій, що її розв'язує, тобто вирішує проблему, поставлену в той чи інший період. Теорія наступників розкриває взаємовідносини між лідерами і його наступниками, вплив останніх на лідера. В основі психологічної концепції лідерства лежить прагнення людини перебороти певні комплекси і табу, досягти більшого, ніж вона має або може. Це почуття присутнє у творчості, мистецтві та політиці. У політологічному аспекті політичне лідерство — це суспільно-політичний процес, за якого одна, а іноді кілька осіб беруть на себе і виконують роль глави, керівника, провідника певної соціальної групи, громадсько-політичної організації чи руху, держави або суспільства в цілому. В залежності від стилю керівництва й політичної системи, де діє лідер, вирізняють: диктаторський тип, за якого лідер прагне досягти мети, спираючись на страх покарання; демократичний тип лідера, який підтримує дух співробітництва, співучасті у вирішенні питань; автократичний, який повинен мати високі професійні та особисті якості, аби перемогти опонентів; плутократичний тип (часто це лідери "тіньової" економіки). У відповідності до способу набуття та реалізації, легітимації влади М.Вебер поділив політичних лідерів на такі основні типи: традиційні (вожді племен, монархи і т.п.), авторитет яких базується на традиціях, звичаях, часто освячується релігією; раціонально-легальні, які приходять до керівництва загальноприйнятими в суспільстві шляхами, внаслідок наполегливої праці, яка дозволила їм завоювати довіру електорату, в процесі якої вони довели свою здатність управляти. Такий тип лідерства характерний для спокійних періодів розвитку суспільства, коли основною цінністю для нього стає стабілізація політичної системи, використання закладених у ній можливостей; харизматичні, що наділені, на думку мас, особливими надприродними здібностями, покликані до політичного життя вищими силами. Оптимальний момент для появи харизматичного лідера - ситуація глибокої системної соціальної кризи. У цей час суспільство, яке перебуває в стані аномії, переживає розчарування не тільки в організаційній структурі політичного процесу, ідеології, яка забезпечує її функціонування, а й лідерах, котрі її уособлюють. Воно готове до радикальних змін і прагне лідерів, що запропонують йому нові ідеї, покажуть нові перспективи розвитку, поставлять якісно інші цілі Суспільство в такі моменти прагне чину, а не раціонального осмислення шляхів розвитку. Знищивши старих ідолів, воно знаходить для себе нових. Ними і стають лідери харизматичного типу - “сильні особистості без страху і сумнівів”, які не лише абсолютно переконані в правоті своїх ідей, але і здатні заразити ними маси, повести їх за собою. В основі першого типу лідерства лежить звичка, другий має раціональні корені, а останній базується переважно на емоціях. Лідери всіх типів мають як сильні, так і слабкі сторони, що необхідно враховувати громадянам при їх виборі, спілкуванні з ними. Класифікація М.Вебера є дещо спрощеною. Насправді, у кожного політичного лідера поєднуються елементи всіх трьох типів, хоча один з них, як правило, домінує. В сучасній політології, в залежності від завдань, які ставляться дослідниками та вибраних ними критеріїв оцінки, використовуються й інші класифікації лідерства. Лідери всіх типів, виходячи із об'єктивних завдань, які перед ними ставляться суспільством, повинні виконувати такі функції: виявлення та формування політичних інтересів своїх прихильників, їх репрезентація. Варто зауважити, що видатні політичні лідери здатні не лише виявити дійсні інтереси груп, які вони репрезентують, позбавити їх ілюзій, уявних інтересів, але й істотно змінювати систему політичних інтересів своїх прихильників, подаючи їм нові ідеї, знаходячи нетрадиційні шляхи їх реалізації. Проте захоплення харизматичних лідерів власними ідеями, їх прагнення впливати на формування системи інтересів первинних суб'єктів політики може мати і трагічні наслідки для суспільства; організація та мобілізація своїх прихильників на політичну боротьбу. Політичний лідер повинен ставити реалістичні цілі, володіти наукою та мистецтвом прийняття стратегічних і тактичних рішень. Для лідерів загальнонаціонального масштабу важливою є здатність до узгодження інтересів супротивних груп, пошуків компромісу та шляхів утвердження загальнонаціональної згоди, тобто інтеграції всього суспільства, його орієнтації на досягнення спільних цілей; соціального арбітражу та патронажу, яка виявляється у захисті мас від посягання на їх природні права, підтриманні порядку та законності, недопущення неконвенційних форм політичної активності; забезпечення зв'язку між владою та масами і тим самим упередження відчуження громадян від владних структур, орієнтації громадян на активні форми політичної поведінки, що забезпечує розумну відкритість у прийнятті політичних рішень, дотримання суверенітету особистості, чим сприяє легітимації та стабілізації політичної системи суспільства загалом. Соціальна значимість політичного лідера безпосередньо залежить від рівня політичної культури та активності громадян. Високий ступінь розвитку в суспільстві політичної культури, яка базується на демократичних традиціях дозволяє його громадянам не лише обирати тих політичних лідерів, які здатні ефективно управляти ними, але й сприяти розвитку їх власних громадянських якостей, реалізації всієї системи їх інтересів, самореалізації особистості у сфері політики. Ще однією важливою проблемою цієї теми є аналіз систем відборів політичних лідерів, які застосовуються в різних країнах, за умов їх різнополітичного устрою (див. табл. 4.1.). З наведеної таблиці зрозуміло, що антрепренерська система є більш відкритою, орієнтованою на відбір претендентів у лідери виходячи з їх особисто якостей, а отже більш динамічною, властивою, в основному, демократичному суспільству. Система гільдій навпаки є більш закритою і консервативною, ускладнює, або і унеможливлює прихід до влади людей з “низів”, незважаючи на наявність у них відповідних якостей, має відкриту тенденцію до утримання статус-кво у політичному устрої суспільства, а отже найчастіше застосовується недемократичними режимами. Перші сучасні класичні концепції еліт виникли наприкінці XIX — на початку XX ст. Вагомий внесок у розвиток вчення про еліти вніс італійський соціолог і політолог Г. Моска (1858–1951). У системному вигляді його концепція еліт викладена у праці „Правлячий клас” (1896). Відповідно до неї за будь-якої форми правління влада завжди знаходиться в руках організованої меншості – „правлячого класу”. Дві тенденції властиві суспільству: аристократична – збереження влади в руках нащадків тих, хто управляє, і демократична, за якою політичний клас поповнюється за рахунок здібних представників нижчих верств. Аристократична тенденція призводить до „закритості і кристалізації” правлячого класу, його виродження і, як наслідок, до суспільного застою. Демократична – забезпечує спадковість, стабільність і якісне оновлення правлячого класу. Всі політичні формули, вважав Г. Моска, „можна поділити на два типи. Одні мали в своїй основі віру в щось надприродне, а інші грунтувалися на принципі раціональної очевидності”. Важливою для теорії Г. Моски є категорія „юридичного захисту”, яка випливає з концепції правової держави. Остання спирається на „баланс соціальних сил” і відповідно на право, яке забезпечує відносну справедливість між тими, хто управляє, і тими, ким управляють. Отже, концепція Моски передбачає: постійний поділ на тих, якими управляють, і тих, хто управляє; існування політичного класу, який управляє державним механізмом в результаті такого поділу; політичний клас спирається на принцип законності, який використовує цінності та ідеї, які сприймаються тими, ким управляють, тобто на політичну формулу „юридичного захисту”. Майже одночасно й незалежно від Г. Моски теорію політичних еліт розробляв інший італійський соціолог – В. Парето (1848—1923). Відповідно до його концепції еліта – це сукупність індивідів, які відрізняються результативністю, діють з високими показниками в певній сфері діяльності. Світом в усі часи правила і повинна правити відбірна меншість, яка наділена особливими психологічними і соціальними якостями, – еліта. "Отже, ми маємо дві верстви населення: 1. Нижчий прошарок, непричетний до еліти. 2. Вищий прошарок, еліта, яка поділяється на: а) правлячу еліту; б) неправлячу еліту". Всесвітня історія – це насамперед історія спадкоємності привілейованих меншин, які в процесі безперервної циркуляції виникають із нижчих прошарків суспільства, досягають вищих прошарків, а потім занепадають, розпадаються і зникають. „Історія – цвинтар аристократії”. Щоб зберегти порядок, народу потрібна релігія, а правителям – розум. Інколи виникає необхідність замінити тих, хто в даний час входить до еліти. Найбільш гуманний спосіб відсторонення – заслання, а негуманний – убивство. Теорія еліти В. Парето була взята на озброєння ідеологами фашизму в Італії. У листопаді 1922 р., після захоплення влади фашистами Італії, Парето сказав, що він щасливий і як людина, і як учений, чиї хартії підтвердилися, Німецький соціолог і політолог Р. Міхельс (1876–1939) – автор "залізного закону олігархії". Відповідно до його вчення діяльність демократії суворо обмежується через існування організації, яка спирається на „активну меншість” (еліту), безпосереднє панування мас технічно не можливе і призводить до загибелі демократії. Згідно із залізним законом олігархії демократія, щоб зберегти себе і досягти певної стабільності, вимушена створювати організацію, а це пов'язане з виокремленням еліти, активної меншості. Отже, всі зазначені концепції сходяться на тому, що управління не може здійснюватися всім суспільством, а потребує кваліфікованої еліти. Головним знаряддям еліти у досягненні своєї мети є держава. Правляча еліта складається з трьох взаємозв'язаних елементів: 1) носієм владних функцій виступає політична еліта, яка є частиною правлячої еліти; 2) бюрократична еліта охоплює представників управлінського апарату, забезпечує здійснення державних функцій; 3) комунікаційна та ідеологічна еліта — це представники науки, культури, духовенства, засобів масової інформації. Класичні концепції еліт Г. Моски, В. Парето, Р. Міхельса та інших вчених, які заклали основи так званої макіавеллістської школи (у Н. Макіавеллі найбільш виразно сформована теорія еліт і політичного лідерства), нині піддаються критиці за надмірне підкреслення психологічних чинників, ігнорування демократичних і ліберальних цінностей, за цинічне ставлення до боротьби за владу. В сучасній політичній науці поширені: ціннісні концепції еліт, теорії демократичного елітизму, концепції плюралізму та ліберальні концепції еліт. Таблиця 4.1. Загальна характеристика політичної еліти Характерні риси Невелика, достатньо самостійна соціальна група. Високий соціальний статус. Значний обсяг державної та інформаційної влади. Безпосередня участь у здійсненні влади. Організаторські здібності, талановитість.
Гарантії проти деградації Відкритість - свобода слова, відсутність монополії на силу, наявність альтернативних органів друку, радіо, телебачення. Політичний плюралізм - конкуренція, суперництво політичних еліт. Розподіл влад - рівновага, компроміс, баланс інтересів різних соціальних сил. Відкритість для соціальної мобільності - встановлення терміну перебування при владі виборних та призначених осіб. Суворе дотримання законності, демократичних процедур політичного процесу.
Критерії ефективної діяльності Досягнутий рівень прогресу та добробуту свого народу. Політична стабільність суспільства Національна безпека Оптимальне співвідношення між громадянським суспільством і державою
Таблиця 4.2. Основні концепції еліт В.Парето Еліта - люди, що досягли найбільших висот у сфері своєї діяльності. Все суспільство поділяється на тих, хто керує, та на тих, ким керують. Зміна еліт відбувається шляхом їх циркуляції. Класифікував еліти на “лисів” та “левів”.
Г.Моска Суспільством завжди будуть керувати еліти - еліта регулює політичне і економічне життя, володіє ресурсами та атрибутами влади, які високо цінуються в суспільстві.
М.Вебер Еліти - особистості, наділені харизмою.
Х.Ортега-і-Гассет Особи, що інтелектувально чи морально стоять над масою; з розвинутим почуттям відповідальності
О.Аммон Ж.де Ля Луж Еліти - люди, що володіють ціннішим і вищим біологічним потенціалом, а відтак - і фізичним, і розумовим
Р.Міхельс В.Липинський Еліта - активна нерівна меншість, якій більшість (маси) змушена підкорятись через неможливість її прямого контролю Політична еліта - це “національна аристократія”, яка є носієм національної ідеї, а, отже, здійснює керівництво усією нацією. Для існування і виконання своїх функцій “національна аристократія” повинна мати матеріальну силу та соральний авторитет.
Д.Донцов Еліта - каста “луччих” людей, верства, яка наповнювалася б вихідцями з усіх станів суспільства на підставі суворого добору кращих.
Таблиця 4.3. Типологія політичних еліт Критерії оцінки Типи політичних еліт
Стадії історичного розвитку суспільства традиційне (доіндустріальне) суспільство індустріальне суспільство, капіталізм індустріальне суспільство, тоталітарний соціалізм постіндустріальне суспільство Аристократична (еліта крові) Еліта багатства та успіху Еліта бюрократична Еліта знань
Обсяг політичного простору Загальнонаціональна Регіональна Місцева
Сфера діяльності Адміністративна Комунікаційна Дипломатична Військова
Характер політичного режиму Демократична Авторитарна Тоталітарна
Таблиця 4.4. Система добору (рекрутування) політичних лідерів. Антрепренерська система Система гільдій
1.Характер системи Відкрита Закрита
2.Коло претендентів, з яких обирається лідер Достатньо широке, до нього входять представники практично всіх соціальних груп Обмежене, в основному представниками політичної еліти, яка формується привілейованими соціальними групами
3.Характер необхідних якостей Основна увага звертається на особисті якості претендента. Висока залежність лідерства від посади, яку займає претендент
4.Ступінь інститу-ціалізації Низька, невелика кількість “фільтрів” Висока, багато “фільтрів” і бар’єрів
5.Коло електорату Широке, як правило, всі громадяни мають виборче право Обмежене коло електорату
6.Характер конкуренції у боротьбі Відкрита конкуренція Приховане суперництво, велика роль “двірцевих” інтриг
Таблиця 4.5. Класифікація політичного лідерства Критерії класифікації Політичні лідери
За способом утвердження лідерства в групах і організаціях формальні неформальні
За способом легітимізації влади лідера в суспільстві традиційні раціонально-легальні
За стилем керівництва та управління харизматичні ліберальні авторитарні демократичні
За іміджем і ролевим призначенням лідера лідер-прапороносець лідер-слуга лідер-торговець лідер-пожежник лідер-актор (демагог)
За стилем політичної поведінки параноїдальний демонстративний депресивний шизоїдивний
За ставленням до політичної системи функціональний дисфункціональний нонконформістський конформістський
За масштабами лідерства загальнонаціональний певного класу соціальних груп, верств
Таблиця 4.6. Типологія мотиваційних основ боротьби за владу Егоцентричні мотиви Соціоцентричні мотиви
влада сприймається як гра влада як панування над іншими влада як джерело багатства, слави, престижу або інших особистих вигод влада як служіння суспільству
Словник найбільш вживаних термінів Бюрократична еліта - представники управлінського апарату, котрі мають владні повноваження, впливаючи на виконання важливих державних функцій. Лідер політичний - особа, що має постійний пріоритетний вплив на те чи інше політичне об’єднання або на всі суспільство завдяки своїй участі в політиці; за якою визнане право приймати відповідальні рішення. Політичне лідерство, зазвичай, пов’язане з керівним місцем в суспільній ієрархії, урядовою посадою, владою (формальний аспект). Неформальний аспект політичного лідерства виражається в індивідуальних якостях людини, її здібностях виконувати лідируючу роль, у визнанні за нею права на лідерство з боку суспільства, організації або групи, її прагненні володарювати (в залежності від мотивів). Опозиція - угруповання або партія, що провадить політику протидії більшості або владі. Політична еліта - активна і компетентна меншість населення, яка приймає найважливіші рішення у суспільстві або впливає на їх прийняття і править більшістю. Правляча еліта - група осіб, рішення яких істотно впливають на процес функціонування і розвитку суспільних інституцій. Питання для самоконтролю: Чи не суперечать концепції панування політичних еліт ідеям і принципам демократії? Які Ви можете назвати особливості функціонування та шляхи формування політичних еліт в демократичному і тоталітарному суспільствах? Які існують сучасні теорії походження еліт? Існування яких основних мотивів політичного лідерства Ви можете назвати? Чим відрізняються системи рекрутування політичних лідерів у демократичних і недемократичних суспільствах? Яку типологію політичного лідерства Ви можете назвати? Література Політичний енциклопедичний словник – К., 1997. Політологія /За ред. Бабкіної О. - К., 1998. Політологія /За ред. Катеренчука Б., Гетьманчука М. – Львів 2000. Політологія /За ред. Колодій А. – К.: Ельга, Ніка-Центр, 2003. Політологія /За ред. Ф.М. Рудич. – К., 2000. Політологія у таблицях схемах визначеннях: навчальний посібник для курсантів та студентів вищих військових навчальних закладів / За ред. Гетьманчука М.П. – Львів: Військовий інститут, 2003. Словник-довідник політологічних термінів / за ред. Гетьманчука М.П. – Львів: Військовий інститут, 2003. Деркач Ж. Політичний лідер у ретроспективі// Віче. – 1999. - №1.
