Міністерство освіти і науки України
Реферат
на тему:
Зборівська битва і Зборівський договір
в історії України
Підготував
Бігус Михайло Богданович
Київ-2001План
Вступ.
1. Історіографічний огляд.
2. Козацька перемога під Зборовом.
3. Мирні переговори.
4. Історичне значення Зборівського договору.
Висновки.
Список використаних джерел
Вступ
Сьогодні, в складний час українського державотворення і встановлення громадянського суспільства, дуже важливо вивчати і аналізувати подібні процеси, що вже відбулися в нашій історії. Так сталося, що в минулому тисячолітті українському народу доводилося декілька разів відроджувати власну державу. Лише в ХХ столітті таких спроб було п'ять (УНР, ЗУНР, Карпатська Україна, Акт Відновлення Незалежності Української Держави від 30 червня 1941 року, Акт проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року). І майже всі рази Україна втрачала свою державність через зовнішні і внутрішні чинники. І тому сьогодні, коли весь український народ готується святкувати 10-у річницю Незалежності України, актуальним є звернення до процесів українського державотворення, особливо до тих його сторінок, яким ще недостатньо приділено уваги.
Зборівський мирний договір 1649 року вперше за 300 років після падіння Галицько-Волинського князівства відновив Українську державу. Хоча й вона була автономна у складі Речі Посполитої, але фактично її залежність від Польщі була мінімальною. Як справедливо зауважив невідомий автор “Історії Русів”, Зборівський договір заклав “камінь заснування нової епохи того (українського — М. Б.) народу [18:135]. Відновлена Зборівським договором Українська козацька держава під назвою Гетьманщина існувала аж до 1764 року до скасування гетьманства російською імператрицею Катериною ІІ.
Слід також підмітити, що Зборівська угода заклала підвалини української держави нового типу. Якщо Київську Русь можна умовно назвати Українською імперією, а Галицько-Волинське князівство — Українським королівством, то створена після Зборова держава носила чітко виражений республіканський характер. Ряд дослідників справедливо називають її козацькою християнською республікою. А потрібно зауважити, що в тодішній Європі було не так уже й багато держав з республіканським ладом правління.
Крім цього в ході Визвольної війни українського народу 1648-1657 років відбулася і соціальна революція і в новоутвореній державі почали бурхливо розвиватися буржуазні відносини.
Події під Зборовом викликали великий міжнародний резонанс у тодішній Європі. Про Зборівську битву і договір писали німецька, французька, англійська преса, по європейських країнах поширювалися численні брошури і летючі листки, увагу Визвольній війні українського народу 1648-1657 років приділяли італійські, німецькі, французькі історики. Багато хто в Європі бачив у Визвольній війні продовження Тридцятилітньої війни 1618-1648 років, оскільки обидві носили антикатолицький характер.
Зборівський договір змінив правовий статус України. Польща була змушена юридично визнати автономію козацької держави, і таким чином остання стала суб'єктом міжнародного права. І якщо до Зборівської битви Україна підтримувала юридичні відносини лише з Кримським ханством і Трансільванією та робила спроби встановити стосунки з Московським царством, то після Зборова Богдан Хмельницький розгорнув бурхливу дипломатичну діяльність. З ним встановили дипломатичні контакти, тобто визнали на міжнародному рівні, Туреччина, Молдавія, Валахія, Венеція, Англія, чітку антипольську лінію прийняв московський цар. Таким чином відбулося міжнародне дипломатичне визнання Української козацької держави.
Зборівський договір був неможливий без Зборівської битви, а фактично став її наслідком. Саме завдяки військовій перемозі українсько-татарських військ над польською армією, король Ян ІІ Казимир і його оточення пішли на переговори і були змушені укласти вкрай невигідний для них мирний договір.
Але, на жаль, військові успіхи Богдана Хмельницького були зведені практично нанівець зрадою кримського хана Іслам-Гірея ІІІ, який прагнув зберегти конфлікт між Польщею і Україною з одного боку, а з іншого зовсім не бажав посилення Української козацької держави. Поставлений ханом у складне становище, гетьман був змушений підписати пункти Зборівської угоди, які зовсім не відповідали його планам на початку військової кампанії 1649 року — ідеї повного визволення всього українського народу на його етнічних землях.
Актуальність даного наукового дослідження полягає також у тому, що попри величезне значення Зборівського договору для українського державотворення, що до речі визнавалося в часи існування Гетьманщини, дана проблема мало досліджувалася у вітчизняній та зарубіжній історіографії. Зборівську битву за договір окремо досліджував в 20-ті роки ХХ століття тільки Іван Крип'якевич, більшість дослідників в тій чи іншій мірі лише торкалися їх у своїх працях. Дехто зі вчених торкався окремих аспектів даної проблеми. В радянській історіографії справжня суть Зборівського договору взагалі замовчувалась.
Таким чином із вищесказаного випливає, що наукове осмислення проблеми Зборівської битви та Зборівського договору в історії України, особливо її державотворення, є винятково важливим і актуальним завданням української науки.
Метою майбутньої наукової роботи є на основі комплексного і об'єктивного аналізу поглибити дослідження і зробити науково обґрунтовані висновки щодо місця і значення Зборівської битви та Зборівського договору в історії України, особливо в процесах її державотворення і міжнародного визнання.
1. Історіографічний огляд.
Розглядаючи зарубіжну історіографію з даної проблеми, слід зауважити два аспекти. По-перше, Зборівська битва і договір попри свій резонанс ніколи не виступали як самостійний об'єкт дослідження, а завжди розглядалися в контексті всієї Визвольної війни українського народу 1648-1657 років. В залежності від оцінки авторами досліджуваних подій, Зборівській битві й договору приділяли більшу або меншу увагу. А по-друге, інтерес до Визвольної війни в цілому і Зборівської битви та договору зокрема, зменшувався, чим більше ці події віддалялися в минуле. Виняток становить лише польська історіографія, оскільки дана проблема безпосередньо стосувалася її історії.
Зборівській битві та договору приділяли увагу італійські й французькі дослідники, деякі німецькі історики. Практично відсутній науковий інтерес до Зборівської битви та договору у російській історіографії. Значну увагу приділила подіям під Зборовом польська історична наука, але більшість польських істориків висвітлюють їх перекручено і тенденційно [33; 34; 38; 39 ].
Розглядаючи українську історіографію Зборівської битви та договору слід зазначити, що, за винятком І.Крип’якевича, окремо Зборівську битву та договір не досліджував ніхто. Події під Зборовом розглядали в основному як складову Визвольної війни українського народу 1648-1657 років і приділяли їй більшу чи меншу увагу лише в тій мірі, наскільки це дозволяли особисті погляди автора чи державні органи (зокрема, в радянський період).
В історіографії Зборівської битви та договору слід виділити наступні періоди:
Друга половина ХVII – XVIII століття – це період, коли закладена Зборівським договором козацька держава ще продовжувала існувати, а історіографія в основному носила форму літописання [4; 18; 27; 28; 48].
Друга половина XIX – 30-і роки XX століття – період становлення і розквіту української історичної науки [12; 16; 19; 22; 25; 30; 44; 51 ].
1917 – 1991 роки – радянська історіографія [2; 8-10; 20; 24; 32-37; 43 ].
Після 1991 року – сучасне бачення істориками подій під Зборовом [11; 13; 21; 23; 26; 29-31; 38-41; 46-48; 50; 52; 57; 58].
2. Козацька перемога під Зборовом.
Переходячи безпосередньо до теми майбутнього дослідження, слід зазначити, що військова кампанія 1649 року стала логічним продовженням воєнних дій 1648 року. Козацько-селянське повстання, очолене Богданом Хмельницьким, потрясло Річ Посполиту, яка до цього насолоджувалася десятирічним спокоєм, була могутньою державою і стовпом католицизму у Європі. В свою чергу український народ після майже десятирічної перерви знову взявся за зброю, щоб здобути волю. Проте, не зважаючи на гучні перемоги під Жовтими Водами, Корсунем і Пилявцями, Богдан Хмельницький не зміг в 1648 році остаточно перемогти Річ Посполиту, а з-під Замостя повернув назад на Україну. Цей крок гетьмана до сьогодні дивує дослідників, але, на мою думку, тут нічого дивного немає. Богдан Хмельницький, піднімаючи повстання, не сподівався на такий його успіх, і тому восени 1649 року перебував в стані певної розгубленості. Перед ним стояло питання — що далі робити? Відповідь на нього гетьман розумів, в'їжджаючи в грудні 1648 року у Київ. Назустріч Богдану Хмельницькому вийшло все населення міста, Єрусалимський патріарх Паісій, київський митрополит Сильвестр Косів. Церемонією було передбачено в'їзд гетьмана через Золоті Ворота, а спудеї Київської академії вітали його в декламаціях як Мойсея, спасителя, освободителя і визволителя народу з лядської неволі, добрим знаком названого Богданом — від Бога даним. Кілька днів потому патріарх у Софіївському соборі відпустив гетьману усі сьогочасні й майбутні гріхи (що було елементом коронації володарів), заочно обвінчав його з Мотроною (яка перебувала тоді в Чигирині) і під гарматні залпи благословив на війну з ляхами. Саме грудневі події в Києві, на думку Н.Яковенко, і особливо вплив вищих православних ієрархів, стали причиною того, що Богдан Хмельницький став на шлях побудови незалежної Української держави [56:185-186]. І вже в лютому 1649 року на переговорах з польськими комісарами в Переяславі гетьман заявив: “Виб'ю з лядської неволі народ весь руський… Поможе мені чернь вся по Люблін і Краків, якої я не відступлюся, бо то права рука наша” [6:118]. Таким чином, військову кампанію 1649 року Богдан Хмельницький розпочинав, прагнучи створити незалежну Українську козацьку державу.
Богдан Хмельницький з початком нового 1649 року розгорнув активну дипломатичну діяльність. Насамперед було вирішено поновити союз з Кримським ханством, угоду з яким гетьман уклав ще у лютому 1648 року [4:54] і яке активно підтримувало до цього часу козаків. Посольство в Крим було відправлене в кінці січня, і вже в лютому, як повідомляє брацлавський воєвода Адам Кисіль королю з Переяслава, Тугай-бей зі своїм загоном перебував у стані Хмельницького [15:202]. У травні 1649 року до українського війська приєднався і сам хам Іслам-Гірей ІІІ з ордою [24:162].
Ще з листопада 1648 року Богдан Хмельницький продовжив інтенсивні переговори і з Юрієм ІІ Ракоці, князем Трансільванії. На початку 1649 року посли від Юрія ІІ Ракоці привезли проект можливого договору між Україною і Трансільванією [48:81]. В свою чергу, Богдан Хмельницький написав Юрію і його брату Сигізмунду листи, де виклав план спільного походу супроти Речі Посполитої [14:97, 98, 99, 101-103]. Переговори тривали до травня, але Трансільванія так і не наважилася виступити проти Польщі.
Богдан Хмельницький намагався залучити до антипольського союзу і Московське царство, але останнє не наважилося виступити проти Польщі.
Робив спроби знайти союзників у майбутній війні і уряд Речі Посполитої. Проте ні православна Московія, ні протестантські німецькі князівства та Швеція, ні мусульманська Туреччина не збиралися допомагати Польщі, в ослабленні якої вони були зацікавлені. Виняток становила лише католицька Австрія. Наприкінці квітня 1649 року імператор Фердінант ІІІ прийняв рішення надати пряму військову допомогу Польщі. Але у вирішальний момент Габсбурги не наважилися втрутитися у війну
Ведучи активну дипломатичну гру, обидві сторони водночас посилено готувалися до бойових дій.
Богданом Хмельницьким була проведена широка мобілізація військових сил. Пізніше гетьман згадував, що у Зборівському поході військо налічувало 360 тисяч чоловік [24:161]. Основу армії становило регулярне козацьке військо чисельністю 60-70 тисяч (на той час це було досить велике військо), решту складали селянські повстанські загони.
Зовсім по іншому відбувалася підготовка до війни польської сторони. Насамперед слід зазначити, що польське військо відзначалося строкатістю як в організаційній структурі, так і в озброєнні.
В кампанії 1649 року через те, що коронний гетьман Микола Потоцький і польний гетьман Мартин Калиновський ще перебували у татарському полоні, а призначені замість них регіментарі — Андрей Фірлей, Станіслав Лянцкоронський і Микола Остророг — були обложені в Збаражі, військо був змушений особисто очолити Ян ІІ Казимир.
Якою ж була чисельність ворожих сторін під Зборовом?
Спочатку слід зупинитись на українсько-татарській армії. Сам Хмельницький, як було вже сказано, говорив, що у поході 1649 року у нього було 360 тисяч чоловік. Важко судити про реальність цієї цифри. Адже у повстанні брало участь майже все чоловіче населення Лівобережжя, Правобережжя, Поділля і більшої частини Волині. Але частину війська гетьман залишив на Придніпрянщині, частину на чолі з Кричевським — проти литовської армії Радзівіла. Слід також зазначити, що головний козацький табір перебував під Збаражем, а у битві під Зборовом брали участь кращі сили козацької армії і татарської орди. Основна маса повстанців залишилася під Збаражем.
Можна відразу ж відкинути свідчення поляків про сотні тисяч українсько-татарського війська під Зборовом (в офіційній “Реляції…” — 300 тисяч козаків і 100 тисяч татар). Такою армією не те що важко було оперувати в околицях Зборова, її навіть неможливо розмістити на полях, де відбулася битва.
П’єр Шевальє у своїй книзі наводить такі цифри — 60 тисяч татар і 80 тисяч козаків [53:102]. Але, на мою думку, і ця кількість теж є дещо перебільшеною. Маневр українсько-татарської армії був проведений надзвичайно вдало, приховано і швидко, а це практично неможливо зробити при великій чисельності війська.
Напевно, найточніші дані про чисельність українсько-татарської армії наводить невідомий автор “Щоденника, складеного в таборі під Зборовим літа Божого 1649”, який повідомляє про 40 тисяч кінних (!) козаків і більше 10 тисяч ординців [15:285]. До речі, цей щоденник — найменш тенденційний з джерел.
Польське військо Яна ІІ Казимира, що рухалося на Збараж, збиралося дуже повільно. До основних сил, що поволі просувалися на схід, поступово приєднувалися війська магнатів і загони посполитого рушення. Загальна чисельність польських військ за різними даними сягала від 20 тисяч (П’єр Шевальє повідомляє про 15 тисяч найманців і 5 тисяч магнатських солдатів) [53:101] до 40 тисяч [6:250].
Вийшовши 24 червня з Варшави і рухаючись на допомогу обложеним у Збаражі 13 серпня Ян ІІ Казимир з військом зупинився у таборі під Зборовом на правому березі р. Стрипа і почав готуватись до переправи [15:273-274]. В останні дні перед тим випали великі дощі, річка розлилася і позривала мости, внаслідок чого переправа військ проходила повільно і в незручних умовах [24:165].
Богдан Хмельницький знав про рух королівської армії і очікував її. Він готувався вдарити по ній кращими силами козаків і татар.
Відстань між Зборовим і Збаражем, де перебував козацький табір, трохи більша 40 кілометрів. Дорога проходила по височинах, була майже прямою і практично без річкових перешкод. Такий шлях кінному війську досить легко подолати за декілька годин. Тому Богдан Хмельницький вирушив на зустріч полякам лише в останній момент (отож не дивно, що напередодні польська розвідка не виявила ворожих сил).
Вночі з 14 на 15 серпня гетьман, взявши кращі сили козаків і орди на чолі з ханом (все військо було кінне, про що свідчить “Щоденник, складений в таборі під Зборовом літа Божого 1649”), раптовим нічним рейдом вийшов на ранок під Зборів і зупинився в навколишніх лісах.
Коли ворог почав переправлятися, Хмельницький завдав одночасного удару по польському війську з фронту (по польських частинах, що встигли переправитись) і з тилу (по польському обозу). Королівська армія виявилася розрізаною р. Стрипою на дві частини, яким було важко допомагати одна одній. В ході важких боїв поляки зазнали великих втрат, але їм вдалося побудувати укріплений табір на лівому березі р. Стрипа і закріпитися в ньому.
Другий день битви був дуже напружений. Обидві сторони добре билися, втрати були великими. За повідомленням Г.Кунакова, поляки втратили в цей день близько 3 тисяч чоловік [6:302], козаків загинуло близько 4 тисяч, татар — 3,5 тисячі [15:247].
Всього ж у битві, за повідомленням Г.Кунакова, загинуло близько 10 тисяч козаків і татар та приблизно 7 тисяч поляків [6:302]; за повідомленням митрополита Македонського Галактіона королівська армія втратила теж 10 тисяч [6:232]. Петро Литвинов, який в цей час перебував в козацькому таборі під Збаражем, теж пише, що поляки втратили “тысяч з семь и больши” [6:243].
Талант полководця проявився у Богдана Хмельницького під Зборовом у повному обсязі. Насамперед гетьман добре поставив розвідку і, спираючись на місцеве населення, знав майже все про рух ворога, чим не могли похвалитися поляки. Вони дізналися про супротивника, коли той їх безпосередньо атакував. Богдан Хмельницький зумів швидко й непомітно перекинути кращі сили своєї армії й орди, розмістити їх під Зборовом і несподівано напасти на ворога. Дочекавшись, доки більша частина королівської армії переправиться, на переправі скупчаться вози, а отже поляки фактично виявилися розділеними на дві частини, що не могли реально допомагати одна одній, гетьман вдарив з тилу. Загони поляків на правому березі р. Стрипа не чекали нападу і швидко були розгромлені. Лише біля переправи підканцлер Казимир Сапега зумів ненадовго зупинити атаку татар, але невдовзі і він був розбитий. Татари могли через переправу вдарити і в тил королівському війську, що билося на лівому березі р. Стрипа, та вози, що скупчилися на переправі й роз'єднали поляків, тепер не дали змоги і ординцям переправитися через річку.
У битві з основною частиною королівської армії Богдан Хмельницький вперше використав масовану кінну атаку татар, підсиливши її кінними загонами козаків. І якщо до цього козаки наступали в основному пішими лавами і, поки доходило до рукопашного бою, зазнавали значних втрат, то тепер завдяки новому тактичному прийому гетьману вдалося доволі швидко розбити лівий фланг польської армії і завдати їй великих втрат. На другий день козаки використали при облозі табору свою традиційну пішу тактику. Наступ вівся одночасно з кількох сторін, але лише один напрямок, де було найслабше місце в польському таборі, був основним. Сила ударів весь час зростала, і врешті-решт козаки таки б взяли табір.
Стосовно втрат — то вони з обох сторін практично однакові. У перший день поляки втратили лише за скромними підрахунками не менше 7 тисяч чоловік; козаки і татари ж набагато менше. Другого дня — навпаки — більше втрат мала українсько-татарська армія, адже відомо, що при наступі, доки ворог організовано обороняється спочатку більше втрачає атакуюча сторона. Потрібно також врахувати, що джерела доволі докладно повідомляють втрати серед регулярних військ і шляхти, але практично мовчать про втрати серед челяді, яка активно брала участь у битві й теж мала багато убитих. Тому, можливо, що загальні втрати поляків перевищували втрати українсько-татарської армії.
Фактично до перемоги Богдану Хмельницькому залишався лише один крок, поляки вже ледве чинили опір. Але зрадив хан — і перемога випорхнула з рук гетьмана. Разом з нею була втрачена і надія остаточно визволити Україну з-під влади Речі Посполитої.
3. Мирні переговори.
Коли після першого дня битви становище поляків стало катастрофічним король вночі скликав раду. На ній виникли різні думки з приводу того, як врятувати ситуацію. Були пропозиції силою пробиватися на Збараж, рятувати короля. Коронний канцлер Юрій Оссолінський запропонував задобрити хана і відірвати його від союзу з козаками. Але лист до Іслам-Гірея ІІІ, на його думку, не повинен був містити приниження [15:303]. Король погодився з цим і написав ханові листа.
16 серпня, коли становище стало катастрофічним, король написав ще одного листа хану, в якому просив негайно розпочати переговори і припинити бойові дії [15:280-281]. Іслам-Гірей ІІІ погодився і під його тиском Хмельницький був змушений зупинити наступ.
17 серпня після переговорів до полудня був укладений договір з ханом на таких умовах:
Татари мали відійти від польського війська.
Поляки мали сплатити 600 тисяч золотих, з них — 100 тисяч негайно; до сплати решти заручником в орді залишався сокальський староста Денгофф.
Польська сторона повинна була сплачувати щорічні поминки.
Обидві сторони укладали між собою союз проти будь-якого ворога, окрім козаків.
Збаразьке військо повинно бути випущене.
Татари отримали право, повертаючись назад, грабувати край [15:285].
18 серпня відбулося обговорення козацьких вимог. Польську сторону представляли коронний канцлер Юрій Оссолінський, підканцлер литовський Казимир Сапега, воєвода белзький, каштелян сандомирський, воєвода київський Адам Кисіль; козацьку — Богдан Хмельницький з осавулами. Переговори тривали від полудня до вечора. Полякам вдалося дещо урізати козацькі вимоги і врешті-решт договір був укладений [15:277].
Аналізуючи хід переговорів, можна прийти до цікавих висновків. По-перше, поляків врятував коронний канцлер Юрій Оссолінський (хоча згодом його найбільше критикували за підписаний договір). Він, будучи дуже розумною і освіченою людиною свого часу, розумів, що хану невигідна повна перемога козаків і утворення незалежної козацької держави, і коли запропонувати Іслам-Гірею ІІІ переговори і вигідний для нього мир, то той відійде від Хмельницького. Що й блискуче згодом підтвердилось. По-друге, Ю.Оссолінським було здійснено вдалий тактичний хід — послано одночасно листи до гетьмана і до хана, що дуже легко могло посіяти недовіру між союзниками. І по-третє, якщо на полі бою сильнішими виявилися козаки і татари, то у дипломатії більшого успіху добилися поляки. Їм вдалося відкупитися від татар за рахунок України (адже ясир ординці мали брати саме з українських земель), а також, вміло провадячи переговори, урізати навіть такі помірковані для польського становища козацькі вимоги.
4. Історичне значення Зборівського договору.
Поразка польської армії, яку очолював Ян ІІ Казимир, під Зборовом і укладення Зборівського мирного договору відбилися голосним ехом по всій тодішній Західній Європі. Поразка шляхетської Польщі, яка тоді вважалася однією з найсильніших держав Європи, і визнання нею автономії козацької України були сприйняті як своєрідна сенсація. Майже кожна країна в тій чи іншій мірі відреагувала на ці події.
Слід зазначити, що польсько-шляхетський вплив на об'єктивне висвітлення подій Визвольної війни в європейських країнах був доволі значним, але на захід проникала і велика кількість достовірної інформації.
Найбільшим був резонанс в Німеччині, чому сприяли і близькість країни і присутність німецьких найманців у польському війську, які приносили звістки на батьківщину. В Німеччині поширювалась велика кількість брошур і “летючих листків” про події під Зборовом, звідки вони попадали в інші країни; активно подавали інформацію про хід повстання цілий ряд газет і журналів.
Писала про Зборівську битву та договір і французька преса, яка тоді підтримувала тісні контакти з Річчю Посполитою.
Особливий інтерес Визвольна війна викликала і в Англії, де в цей час теж відбувалася революція. Тому цілий ряд англійських газет регулярно висвітлювали перебіг повстання, опублікувавши матеріали про Зборівську битву та Договір.
В Австрії події під Зборовом викликали негативну реакцію, але надати військову допомогу Польщі вона наважилася через загрозу з боку Швеції, яка позитивно ставилася до Визвольної війни (оскільки це послаблювало Річ Посполиту), але поки що на контакти з Хмельницьким не йшла. Тому Австрія обмежилася лише моральною підтримкою.
Привернула увагу Зборівська битва і італійців. Саме італійські історики першими почали робити спроби масштабного висвітлення Визвольної війни.
Окремо потрібно сказати і про позицію Ватикану, який негативно сприйняв укладення Зборівського договору, оскільки він зачіпав і релігійні питання. Курія розгорнула активну дипломатичну діяльність, спрямовану на підтримку Польщі і послаблення умов договору.
Інформація про події Визвольної війни потрапляла і в такі країни як Іспанія і Португалія.
В значній мірі в Європі Визвольну війну українського народу сприймали як продовження Тридцятилітньої війни 1618-1648 років, яка теж йшла під релігійними гаслами. Тому зрозумілим є такий інтерес в Європі до Хмельниччини, в тому числі і до Зборівської битви та договору.
Зборівський договір був переломним і в дипломатичній історії Української держави. Саме після нього дипломатична активність Богдана Хмельницького різко зросла і Україну визнають та укладають з нею договори цілий ряд держав. Серед європейських країн в період з другої половини 1649 – початку 1651 років крім Англії це зробила і Венеція. Місія А.Віміни як спроба укласти українсько-венеціанський союз проти Туреччини заздалегідь була приречена на невдачу, але сам факт посольства теж багато що значить.
Суперечливо розвивалися в цей період відносини з Московським царством. Хмельницький, прагнучи вступу Московії у війну з Річчю Посполитою на його боці, намагався здійснювати тиск на царя. Він то погрожував війною, то підтримував самозванця Анкудінова. Врешті-решт у Москву поїхало козацьке посольство і було досягнуто домовленостей про підтримку Московським царством України — це і допомога продовольством і пропуск козацьких військ через Брянську волость. Хмельницькому таки вдалося схилити царя на свій бік і Москва зайняла стосовно Польщі ворожий нейтралітет.
Дуже успішною виявилася політика і в Дунайському регіоні. В результаті Молдавського походу було укладено союз і досягнуто домовленості про династичний шлюб з Молдавією, підписано угоду з Валахією. Дружні стосунки підтримував Богдан Хмельницький і з Юрієм ІІ Ракоці. Але трансільванський князь все-таки побоювався виступити проти Польщі, хоча й претендував на польський престол.
Зі своїм давнім союзником –– Кримським ханством –– Хмельницькому довелося вести дуже складну політичну гру. Добре пам'ятаючи зраду хана під Зборовом, гетьман розумів, що вона може знову повторитися. Тим більше, хан намагався використати козаків в своїх цілях. Але Хмельницькому вдалося дипломатично переграти татар. Він використав їх у Молдавському поході, не дав можливості напасти на Московщину, а коли хан розпочав таємні переговори з поляками, примусив того через султана поновити союз з Україною. Правда, це згодом привело до зради татар під Берестечком, оскільки хан був невдоволений, що Хмельницький на нього тисне через Стамбул.
Дуже добре в цей період розвивалися відносини Богдана Хмельницького з Туреччиною. Порта визнала Україну (її посол прибув туди першим), а згодом уклала вигідний для козаків договір. І, на відміну від татар, залишилась йому вірною — загін яничар у битві під Берестечком поліг на полі бою, але, як татари, не відступив.
Таким чином, на початок 1651 року Богдан Хмельницький зумів встановити союзницькі відносини з усіма своїми сусідами і, забезпечивши собі фланги і тил, надійно підготуватися до нової війни з Польщею. Цю бурхливу дипломатичну діяльність заклав собою Зборівський договір, який зробив Україну суб'єктом міжнародного права.
Хоча Зборівський договір був чинним лише півтора року, він прдовжував відігравати значну роль в міжнародних відносинах козацької держави. 18 вересня 1651 року був укладений Білоцерківський мирний договір, за яким автономія України значно обмежувалась (територія — лише Київське воєводство, реєстр — 20 тисяч і т. п.). Сейм його не схвалив, не збирався дотримуватись і Богдан Хмельницький. І після розгрому армії Калиновського під Батогом козацькі посли, що прибули на Варшавський сейм 17 серпня 1652 року, домагалися відновлення своїх прав за Зборівським договором. Це підкреслював український гетьман на переговорах і з польськими комісарами, і з молдавським господарем Василем Лупулом [47:203-204]. Українські війська зайняли територію, визначену Зборівським договором.
Проте Ян ІІ Казимир не думав припиняти війну. Воєнні дії призвели до боїв під Жванцем в жовтні-грудні 1653 року. Тут король в таборі знову був оточений українсько-татарським військом. Ситуація повторилася, зазначають сучасники, такою ж як і під Зборовом. І як під Зборовом, хан зрадив Богдана Хмельницького. Бойові дії були припинені на основі підтвердження королем Зборівського договору [47:211]. Гетьман погодився на це, оскільки вже знав про рішення Земського собору, що відбувся 1 жовтня 1653 року, і спішив укласти договір з Московською державою.
Після Переяславської ради 1654 року і підписання Березневих статей Зборівський договір остаточно втратив свою юридичну силу. Проте на його основі були розроблені пізніше ще два українсько-польські договори.
Перший з них –– це Гадяцький договір, укладений між гетьманом України Іваном Виговським та польським урядом 16 вересня 1658 року. За цим договором Україна під назвою “Велике князівство Руське” входила до складу Речі Посполитої на рівних правах з Польщею і Литвою. Територію князівства складали Київське, Чернігівське і Брацлавське воєводства (хоча козацькі посли вимагали включити до його складу також Подільське, Волинське, Белзьке і Руське воєводства). Армія мала складатися з 40 тисяч –– 30 тисяч реєстрових козаків і 10 тисяч найманого війська. Польським військам заборонялося перебувати на території князівства, а у випадку військових дій в Україні, всі загони, що знаходилися на її території, переходили під командування гетьмана. Гарантувалися права і привілеї козацтва, у спільному сенаті мав засідати київський митрополит з 5-ма єпископами [41:119-120]. Як ми бачимо, це фактично повторення з незначними змінами основних положень Зборівського договору.
Проте Гадяцький договір мав і цілий ряд нових пунктів, що суттєво відрізняли його від укладеного в Зборові: було закріплено поділ влади на законодавчу (сенат) і виконавчу (гетьман), все діловодство мало вестися на українській мові, передбачалося карбувати власну монету, створювалися ряд посад, притаманних польському уряду (канцлер, маршалок, підскарбій тощо), рівні права католиків і православних при збереженні унії, але права її поширення у Великому князівстві Руському.
Другим договором був Чуднівський, укладений між гетьманом Юрієм Хмельницьким і Яном ІІ Казимиром в жовтні 1660 року після невдалого походу українсько-московських військ. Це було фактично повторення Гадяцького договору, але без пункту про Велике князівство Руське, тобто Чуднівський договір був ще більш наближеним до Зборівського, ніж Гадяцький.
З початком 60-х років XVII століття Україна вступила в добу Руїни. Одночасно діяло два (іноді й три) гетьмани, які боролися між собою, іноземні війська раз у раз спустошували українську землю. Зрештою, спочатку за Андрусівським перемир'ям 1667 року, а пізніше за “Вічним миром” 1686 року остаточно, Українська козацька держава, створена Зборівським договором, була розкроєна навпіл і поділена між Польщею і Московським царством.
Але, незважаючи на це, роль Зборівського договору 1649 року в процесах українського державотворення дуже велика. Адже за ним вперше з княжих часів була відновлена державність українського народу. І хоча нова Українська козацька держава за договором не була повністю самостійною і не включала в себе всіх українських етнічних земель, але в тій чи іншій формі проіснувала аж до другої половини XVIII століття, незважаючи на те, що сам Зборівський договір втратив юридичну силу і політичне значення через декілька років після свого підписання.
Слід зауважити, що умови Зборівського договору носили дуже суперечливий характер. Вони не задовольнили ні Польщу, ні Україну, оскільки поляки в результаті нього дуже багато втратили і прагнули реваншу, а козаки, не зумівши повністю здобути того, чого хотіли, бажали довершити почату справу. Тому нова війна була неминучою, а спроби впровадити договір в життя ні до чого не привели.
Зборівський договір породив напруження і в середині повсталих. Фактично від нього виграло лише козацтво. Не був вирішений головний конфлікт між шляхтою і селянством, зародились нові — в середині козацтва, між козацтвом і селянством, міщанством та духовенством. Тому слід сказати, що в соціальному плані Зборівський договір програв, на відміну від державницького, де здобутки все-таки були значні. Проте дуже цікавою тут є думка Гната Ходкевича, який сказав, що козаки, як окрема соціальна верства, боролися насамперед за своє визволення і дуже дивно було б сподіватися в часи середньовіччя, щоб одна суспільна верства боролася за права і привілеї іншого.
Висновки
Хоча Зборівський договір не виправдав усіх надій Богдана Хмельницького, але цим його історичне значення анітрохи не применшується. Це був великий успіх молодої козацької дипломатії. Адже вперше після князівських часів український народ відродив власну державу, відродив у новій формі — козацькій республіці. Незважаючи на те, що юридично новоутворена держава продовжувала перебувати в складі Речі Посполитої, вона була де-факто самостійною — з власною територією (три воєводства площею близько 200 тисяч кілометрів квадратних), армією (40 тисяч реєстрових козаків, при бажанні військо швидко зростало), адміністрацією, полково-сотенним устроєм і т.п. Гетьман провадив активну зовнішню політику, укладав міждержавні договори. Таким чином, Зборівським договором була закладена Українська козацька держава — Гетьманщина, що проіснувала аж до 1764 року. А війна між Польщею і Україною, яка до того носила характер повстання, стала війною між двома суверенними державами.
Зборівський договір не задовольняв жодну із сторін і тому був чинним лише до початку 1651 року, коли війна спалахнула з новою силою. Але це був той мінімум, на який погоджувалася козацька старшина у подальшому ході Визвольної війни: під час битви під Берестечком, і після битви під Батогом, і в ході боїв під Жванцем. Остаточно Зборівський договір втратив юридичну силу після підписання Березневих статей 1654 року. Проте і після цього він ліг в основу Гадяцького (1659) і Чуднівського (1660) договорів.
Таким чином, Зборівську битву і Зборівський договір можна справедливо назвати тим рубіжним каменем, що заклав нову епоху в історії України і процесах її державотворення: епоху існування Української козацької держави ––Гетьманщини.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
Антонович В. Про козацькі часи на Україні. –– К.: Дніпро, 1991. –– 238 с.
Апанович Е. М. Исторические места событий освободительной войны украинского народа 1648-1654 годов. –– К.: АН УССР, 1954. — 104 с.
Аркас М.М. Історія України-Русі.— Одеса: Маяк, 1994.— 392 с.
Величко С.В. Літопис.— К.: Дніпро, 1991.— 371 с.
Віміна А. Реляція про походження та звичаї козаків // Київська старовина.— 1999.— №5.— С.64-69.
Воссоединение Украины с Россией. Документы и материалы в 3-х томах.— Т.2 (1648-1651 гг.).— М.: АН СССР, 1954.— 560 с.
Гійом де Боплан Опис України. Проспер Меріме Українські козаки. Богдан Хмельницький.— Львів: Каменяр, 1990.— 236 с.
Голобуцький В. Богдан Хмельницький — великий син українського народу.— К.: Держполітвидав УРСР, 1954.— 48 с.
Голобуцкий В. Дипломатическая история освободительной войны украинского народа 1648-1654 гг.— К.: Госполитиздат, 1962.— 360 с.
Голобуцький В. Запорозьке козацтво.— К.: Вища школа, 1994.— 540 с.
Горобець В.М. Московська політика Б.Хмельницького: дипломатична риторика і політична практика // Український історичний журнал.— 1995.— №4.— С.45-56.
Грушевський М.С. Про батька козацького Богдана Хмельницького.— Дніпропетровськ: Січ, 1993.— 55 с.
Дашкевич Я. Україна-Іспанія-Португалія у ХVII столітті: контактні зв’язки // Україна ХVII століття між Заходом і Сходом: матеріали першого україно-італійського симпозіуму 13-16 вересня 1994 року.— Київ-Венеція, 1996.— 600 с.
Документи Богдана Хмельницького 1648-1657 років / упорядники І.Крип'якевич і І.Бутич.— К.: АН УРСР, 1961.— 740 с.
Документы об освободительной войне украинского народа (1648-1654 гг.).— К.: Наукова думка, 1965.— 807 с.
Дорошенко Д.І. Історія України в 2-х томах. Т.ІІ (від половини ХVII століття).— К.: Глобус, 1991.— 349 с.
Иоан Грозный. Хмельницкий. Потёмкин. Суворов. Скобелев / Сост. “ЛИО Редактор”.— СПб: ЛИО Редактор и др., 1998.— 560 с.
Історія русів / укр. переклад І.Драча.— К.: Радянський письменник, 1991.— 318 с.
Історія українського війська. В 2-х томах. Т.1.— Львів: Видання І.Тиктора, 1936.— 288 с.
Касименко О.К. Російсько-українські взаємовідносини 1648-початок 1651 років. — К.: АН УРСР, 1955.— 432 с.
Костантиненко К. “Реляція про походження та звичаї козаків” Альберто Віміни: історія, уява, реальність // Київська старовина.— 1999.— №5.— С.50-63.
Костомаров М.І. Богдан Хмельницький: історичний нарис / упоряд. і передм. В.О.Замлинського.— К.: Веселка, 1992.— 93 с.
Котляр М.Ф., Смолій В.А. Історія в життєписах.— К.: Час, 1994.— 328 с.
Крип'якевич І.П. Богдан Хмельницький.— К.: АН УРСР, 1954.— 536 с.
Крип'якевич І.П. Коротка історія Зборова до початку ХІХ віку // Над берегами Серету, Стрипи і Золотої Липи. Зборівщина: історико-мемуарний і літературний збірник. Наукове товариство ім.Т.Шевченка. Том ХХХVIII.— Торонто-Нью-Йорк-Париж-Сідней: Harmony Printing Limited, 1985.— С.17-32.
Кулинич І.М. Богдан Хмельницький і Олівер Кромвель // Історія України.— 1999.— №9.— С.1-2.
Літопис Гадяцького полковника Г.Грабянки.— К.: Знання, 1992.— 192 с.
Літопис Самовидця / підготував Я.І.Дзира.— К.: Наукова думка, 1971.— 208 с.
Мацьків Т. Зборівський договір (1649 р.) у тогочасних західноєвропейських джерелах // Київська старовина.— 1995.— №4.— С. 36-42.
Мацьків Т. Зборівський договір у світлі німецької й англійської преси з 1649 року // Над берегами Серету, Стрипи і Золотої Липи. Зборівщина: історико-мемуарний і літературний збірник. Наукове товариство ім.Т.Шевченка. Том ХХХVIII.— Торонто-Нью-Йорк-Париж-Сідней: Harmony Printing Limited, 1985.— С.33-50.
Мельничук Б., Юрчак Н. Шляхами Богдана Хмельницького на Тернопільщині. Путівник.— Тернопіль: Редакційно-видавничий відділ управління по пресі, 1991.— 60 с.
Мыцык Ю.А. Анализ источников по истории освободительной войны украинского народа 1648-1654 годов.— Днепропетровск: ДГУ, 1983.— 80 с.
Мыцык Ю.А. Записки иностранцев как источник по истории освободительной войны украинского народа 1648-1654 годов.— Днепропетровск: ДГУ, 1985.— 84 с.
Мыцык Ю.А. Записки иностранцев как источник по истории Украины (вторая половина XVI-середина XVII веков).— Днепропетровск: ДГУ, 1981.— 76 с.
Мицик Ю.А. Зарубіжні публікації джерел з історії Визвольної війни українського народу 1648-1654 років // Український історичний журнал.— 1988.— №9.— С.12-26.
Мицик Ю.А. Нові дані до історії українсько-кримських дипломатичних зносин у середині XVII століття // Пам’ять століть.— 1999.— №5.— С.19-26.
Мыцык Ю.А. Украинские летописи XVII века.—Днепропетровск: ДГУ, 1983.— 64 с.
Наливайко Д.С. Козацька християнська республіка / Запорізька Січ у західноєвропейських літературних пам’ятках.— К.: Дніпро, 1992.— 495 с.
Наливайко Д.С. Рецепція України в Італії середини XVII століття // Україна ХVII століття між Заходом і Сходом: матеріали першого україно-італійського симпозіуму 13-16 вересня 1994 року.— Київ-Венеція, 1996.— 600 с.
Нудьга Г. Республіка козаків.— Львів: Фонд духовного відродження ім. митрополита Андрея Шептицького, 1991.— 112 с.
Підкова І.З., Шуст Р.М. Довідник з історії України. В 3-х томах. Том 1.— К.: Генеза, 1993.— 240 с.
Плохий С.Н. Освободительная война украинского народа 1648-1654 гг. в латиноязыческой историографии середины XVII века.— Днепропетровск, ДГУ, 1983.— 64 с.
Плохий С.Н. Папство и Украина: Политика римской курии на украинских землях в XVI-XVII веках / ред. М.М.Малыш.— К.: Выща школа, 1989.— 223 с.
Полонська-Василенко Н. Історія України: у 2-х томах. Том 2. Від середини XVII століття до 1923 р.— К.: Либідь, 1995.— 608 с.
Реєстр усього Війська Запорозького після Зборівського договору з королем польським Яном Казимиром складений 1649 року жовтня 16 дня.— К.: МСП “Козаки”, 1994.— 196 с.
Свєшніков І.К. Битва під Берестечком.— Львів: Слово, 1992.— 387 с.
Сергійчук В.І. Іменем Війська Запорозького: Українське козацтво в міжнародних відносинах XVI-середини XVII століття.— К.: Україна, 1991.— 253 с.
Смолій В.А., Степанков В.С. Богдан Хмельницький.— К.: Наукова думка, 1994.— 262 с.
Софонович Феодосій Хроніка з літописців стародавніх / АН України, Археограф. коміс., Інститут укр. археографії, Інститут історії України. Підготовка тексту до друку, передмова, комент. Ю.А.Мицика, В.М.Кравченка.— К.: Наукова думка, 1992.— 336 с.
Федорук Я. Зовнішньополітична діяльність Богдана Хмельницького і формування його політичної програми (1648-серпень 1649 років).— Львів, 1993.— 68 с.
Ходкевич Г.М. Два гетьмана.–– К.: Дніпро, 1991.–– 107 с.
Чупринка В., Чупринка З. Зборівський договір 1649 року: міфи і дійсність // Дзвін.–– 1997.–– №7.–– С.130-132.
Шевальє П. Історія війни козаків проти Польщі.–– К.: Томіріс, 1993.–– 224 с.
Шевчук В. Козацька держава.–– К.: Абрис, 1995. –– 392 с.
Шерер Жан-Бенуа Літопис Малоросії, або історія козаків-запорожців…: пер. з франц. В.В. Контілов.–– К.: Укр. письменник, 1994.––311с.
Яковенко Н.М. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII століття.–– К.: Генеза, 1997.–– 312 с.
Яремчук В.Д. Кримсько-татарський фактор у національно-визвольній війні українського народу 1648-1654 років // Відродження.–– 1993.–– №11.–– С.62-65.
Яцкевич Є. Визвольні походи Богдана Хмельницького на західні землі України.–– Львів: Книжково-журнальне видавництво, 1954.–– 36 с.