ЛЮДИНА І ПОЛІТИКА
Політична соціалізація особи.
Політична участь як наслідок політичної соціалізації.
Політична соціалізація особи.
Людина є не лише метою політики, а й її творцем. Від політичної активності й компетентності людей, їх ставлення до інституцій політичної влади, усвідомлення можливості свого впливу на зміст і напрямок політичного процесу в значній мірі залежать результати функціонування політичної системи. Беручи активну участь у політичному житті, особа здатна, відповідно до своїх інтересів, впливати на поведінку і становище інших людей, сприяти певним змінам у політичних відносинах. В демократичному суспільстві політична активність є одним з аспектів самореалізації особистості. Перехід України від тоталітаризму до демократії викликав значне зростання кількості людей, що беруть участь у політиці, прагнучи зробити свій внесок у процес розбудови правової демократичної держави в Україні.
Водночас, людина відчуває вплив суспільної і політичної системи. Така взаємозалежність проявляється у вимогах системи до продукування індивідів з певними соціальними характеристиками, які набуваються у процесі соціалізації.
Беручи участь у політичному процесі, людина прагне реалізувати свої інтереси, які вона співставляє з інтересами певної групи (нації, етносу, соціальної верстви, партії, релігійної групи та ін.), при цьому опираючись на певні суспільні норми, правила поведінки, культурні цінності, традиції даного суспільства, що спрямовують активність особи в соціально визначеному напрямку. При цьому суспільство виступає як “навчальна система”, а сам процес “навчання” – є соціалізацією.
Отже, соціалізація – процес входження людини в суспільство, під час якого людина навчається думати і поводитися соціально припустимим чином. В умовах спілкування особи з іншими людьми, соціальними групами, що відбувається у різноманітних сферах людської життєдіяльності, відбувається засвоєння і активне відтворення індивідом соціального досвіду. Результатом політичної соціалізації, яка здійснюється в рамках загальної соціалізації, є політична поведінка та діяльність людини у сфері політичного спілкування.
Отже, політичну соціалізацію можна визначити наступним чином – це процес засвоєння притаманних даному суспільству політичних цінностей, настанов, переконань, моделей поведінки, що відбувається протягом становлення та еволюції індивіда як члена політичної спільноти і спрямований на забезпечення його свідомої участі в політичному житті суспільства.
Опираючись на загальносоціологічну теорію соціалізації, науковці опрацювали теорію політичної соціалізації, яка враховує специфіку політичної сфери. Серед них найбільш відомими є:
ролева теорія трактує процес політичної соціалізації як виконання певних політичних ролей, засвоєння “правил гри” у відносинах з владними інституціями, які набуваються в ході тренування індивіда (Р. Ліптон, Т. Парсонс);
бігейвіористська теорія пов’язує процес політичної соціалізації зі становленням індивідуальної політичної свідомості на основі цінностей та емоції, або успадкованих (В. Скінер), або соціально набутих (А. Масоу, Р. Уолтерс, Р. Лейн);
психоаналітична теорія розглядає політичну соціалізацію на основі аналізу підсвідомих та ірраціональних мотивів політичної поведінки особи (Е. Еріксон, Е. Фромм).
В ході політичної соціалізації відбувається взаємодія індивіда з політичним середовищем, внаслідок якої особистість набуває або втрачає певні соціальні властивості, які характеризують її як “людину політичну”. Ця взаємодія є двостороннім процессом і включає в себе інтеріоризацію та екстеріоризацію. Інтеріоризація передбачає перехід у внутрішню структуру людини вимог соціально-політичної системи. Екстеріоризація – це перенесення у політичне середовище набутих індивідом рис.
В ході інтеріоризації формується система особистісної мотивації політичної поведінки кожної особи, яку можна уявити як систему заінтересованих і примусових мотивів політичної соціалізації.
Беручи до уваги заінтересовані мотиви політичної соціалізації, політологи формують наступні моделі:
“модель переконаності” пов’язана з усвідомленим бажанням людини відповідати вимогам політичної системи згідно з внутрішніми переконаннями, через почуття обов’язку, що виникає на основі віри в ефективність і справедливість існуючого суспільно-політичного ладу. Ця модель базується на вірі в оптимальності існуючої влади у відповідності політичних ідей, політичних інституцій та політичного керівництва до вимог даного суспільства;
“модель інтересу” розглядає людину як вільну особу, яка керується в своїй політичній діяльності перш за все особистим інтересом. В обмін на підкорення людина має можливість отримувати певні блага, привілеї, вигоди. Ця модель передбачає раціональне усвідомлення індивідом можливості отримати вигоду від участі у політиці. На думку політологів, орієнтація на модель інтересу притаманна населенню США. Американський прагматизм, що став своєрідною національною релігією американців, проявляється і в процесі політичної соціалізації, спонукаючи суб’єкта політичної дії керуватися насамперед своїми інтересами, бажанням забезпечити особисте благо та отримати користь і вигоду від політичної діяльності. При цьому політика трактується як свого роду бізнес, а політики – як бізнесмени.
Окрім моделей політичної соціалізації, в основі яких лежить переконання та заінтересованість, існує модель, яка ґрунтується на примусових мотивах пристосування до потреб політичної системи. Це так звана “модель підкорення”. Така модель взаємовідносин особи і політичної влади виходить з того, що людина – це недосконала істота, нездатна самостійно приймати рішення, пасивний об’єкт політики, “гвинтик” у системі. Для приборкання антисуспільних схильностей і бажань індивіда необхідна надособова сила, якою виступає політична влада. Індивід за таких умов пристосовується до вимог політичної системи. Політична поведінка особи мотивується обережністю, поступливістю під тиском заборон, обмежень, покарань, страхом перед можливістю застосування політичною владою насильства, терору. Підкорення людини державі, партії, еліті обмежує участь у політичному процесі, що призводить до відмови від широкого використання активності особи у підтримці політичної системи (див. схему № 4.1.).
В цілому, політична влада використовує всі мотиваційні моделі. Кожна з цих мотивацій несе певне політичне навантаження і має свої межі. Розвиток демократії, що впливає на хід цивілізаційного процесу, вимагає обмеження фактору примусу та розширення сфери використання мотивів переконаності та інтересу в системі мотивації людської діяльності.
Функцією процесу інтеріоризації є виховання певного типу громадянина, що базується на формуванні системи особистісної мотивації політичної поведінки. Перетворення засвоєного особою політичного досвіду в політичну дійсність, тобто процес екстеріоризації також має свої функції. Серед них варто назвати наступні:
узгодження політичної поведінки особи з вимогами політичної системи, досягнення суспільного і національного консенсусу;
функція ціннісної орієнтації передбачає формування в особи позитивного ставлення до основних принципів політичної спільноти, таких як свобода, справедливість, рівність, захищеність особистих прав і свобод;
прагматична, інструментальна функція пов’язана з практичними потребами особи, участю у політичному житті, можливістю використовувати свої права і виконувати обов’язки, вмінням орієнтуватися у складних суспільно-політичних реаліях, застосовувати різні типи і форми політичної активності.
Хоча кожне суспільство намагається зробити процес залучення до політики “мало помітним” для самої особи, однак, політична соціалізація є до певної міри керованим процесом. Ще Арістотель писав, що справжнім мірилом політичної системи є той тип громадянина, якого вона виховує. Отже, держава зацікавлена у формуванні певного типу громадянина, який найбільш адекватно відповідатиме запитам та вимогам політичної системи. Сучасні політологи доводять, що індивідуальні цінності людини завжди співвідносяться з моделлю “ідеального громадянина”, яка існує в масовій свідомості кожної конкретної держави. В різних типах суспільств це поняття набуває неоднакового змісту. В умовах панування тоталітарного політичного режиму превалював тип “бездумного ентузіаста”, який активно підтримує всі дії і рішення політичної влади, не задумуючись над їх змістом та результатами (тип Павлика Морозова). Зовсім інший тип “ідеального громадянина” домінує в країнах сучасної демократії. Це вільна, відповідальна і досить політично активна людина, яка серйозно і відповідально ставиться до своїх громадянських обов’язків, вміло використовує свої права, дотримується законів, регулярно бере участь у голосуванні. На відміну від стародавніх греків, які пов’язували громадянство перш за все з відповідальною участю у суспільних справах (кожен, за винятком жінок і рабів, міг брати участь у обговоренні і прийнятті законів), у сучасних демократіях модель “ідеального громадянина” менше акцентує на активній участі, а швидше робить наголос на готовності індивіда брати участь у політиці, на знанні політики, вмінні використовувати ці знання.
Згідно концепції плюралізму сучасні уявлення про риси “ідеального громадянина” включають такі характеристики:
вступає у політику з чітко усвідомленими інтересами, які співвідносить з інтересами суспільних груп, з якими себе ідентифікує;
має чітко сформовані ідеологічні орієнтації, у відповідності до яких здійснює свій вибір;
навчений встановлених суспільством “правил політичної гри”, перш за все терпимості та толерантності;
готовий до активної участі у політиці.
Політична соціалізація є безперервним процесом, який не закінчується з досягненням людиною певного віку чи соціального статусу. Ступінь політичної активності людини, її політичні погляди та переконання можуть змінюватись протягом всього життя. Однак можна виділити наступні стадії політичної соціалізації.
Дотрудовий період загальної соціалізації. На цьому етапі головним чином на емоційному рівні формуються основи політичної культури. Цей період здебільшого збігається зі стадією шкільної освіти. В цей період дитина отримує політичну інформацію від батьків, вчителів; в її свідомості відбувається персоналізація політичних образів (наприклад, образу президента чи політичного лідера), з’являються елементи власного політичного досвіду, формується ставлення до влади.
Активна стадія розпочинається ще в дотрудовий період, коли людина залучається до участі у діяльності громадських організацій, політичних партій і рухів, локальних політичних структур. На цьому етапі відбувається розширення власного політичного досвіду людини. Особа стає здатною самостійно висловлювати індивідуальні політичні судження, формувати політичні позиції, аналізувати політичну ситуацію, відстоювати політичні ідеали, протистояти тиску колективної думки. Не обов’язково активна стадія політичної соціалізації має співпадати з трудовим періодом у житті людини. Вона може розпочатись на дотрудовому етапі, а інколи пік активності людини припадає на пенсійний вік. Саме в цей період людина, вже досягнувши певного соціального статусу та маючи достатньо вільного часу, часто включається у політичне життя, беручи активну участь у вирішенні громадських та суспільно-політичних проблем. І навпаки, молоді люди, які розпочинають свою професійну кар’єру, можуть відмовитись від участі у політиці через боязнь втратити престижну роботу. Зрештою, внаслідок негативного ставлення до політики, людина може ніколи не досягнути активної стадії, залишаючись протягом усього життя пасивною.
Пасивна стадія політичної соціалізації передбачає послаблення цього процесу внаслідок свідомого або несвідомого виключення із системи політичних відносин. Свідомий відхід від політики може бути викликаний небажанням людини брати участь у політиці. Несвідоме вилучення часто викликане віковими особливостями (наприклад, похилий вік) чи станом здоров’я, коли людина вже не може брати участі у політичній діяльності (див. схему № 4.1.).
Умовою успішної соціалізації є зміна поведінки особи відповідно до потреб суспільства і бажання самого індивіда. Модифікація поведінки особи здійснюється під впливом різних чинників, індивідуальних чи колективних суб’єктів, яких називають “агентами політичної соціалізації”. До них відноситься сім’я, система освіти, закони, референтні групи, політичні лідери, засоби масової інформації і т.п. На різних етапах політичної соціалізації зазначені агенти справляють неоднаковий вплив на особистість. Безумовно, сім’я є первинним інститутом, в якому розпочинається процес політичної соціалізації індивіда, який проходить в декількох напрямках. Це вплив батьків на дітей, дітей на батьків та соціалізуюча взаємодія дорослих членів родини. Політична соціалізація не є основним завданням сім’ї. Здебільшого у родинному колі не вивчають політичні доктрини, програмні документи політичних партій, не аналізують політичні ідеології, хід політичного процесу чи діяльність окремих політичних лідерів. Політична соціалізація відбувається мимоволі, на підсвідомому рівні у процесі здійснення сім’єю інших виховних функцій. Батьки, демонструючи своє ставлення до суспільно-політичних подій, формують політичні переконання дітей. Власне сім’я виступає тим фільтром, який відбирає та дозує суспільні впливи на ще не сформованого (у громадянському плані) індивіда. Основним завданням соціалізації на цьому етапі є прищеплення дитині базових загальнолюдських цінностей, які пізніше стануть орієнтирами у виборі громадянської та політичної позиції особистості.
На наступному етапі соціалізації молодої людини важливу роль відіграють такі “агенти”, впливу, як школа та групи однолітків. На перший погляд видається, що уроки з політичних знань, наповнення навчальних дисциплін ідеями патріотизму та громадянства мали б стати основними чинниками політичної соціалізації школярів. Однак, досвід колишнього СРСР та дослідження західних науковців свідчать, що пряма пропаганда не є дієвою. Цінності, на які орієнтують дітей з одного боку сім’я, а з іншого, одержавлені суспільні інституції, дитячі політизовані організації (жовтенята, піонери, комсомольці) часто вступають в суперечність, що може викликати дезорієнтацію, “роздвоєння” особистості, стати причиною її відходу від громадського життя. Впливовим фактором соціалізації періоду шкільної освіти можуть бути ставлення вчителів до демократії, змістовний характер підручників з української історії та культури, шкільні ритуали, політичні учнівські клуби, участь в учнівському самоврядуванні.
Суттєво змінити або зміцнити політичну позицію, отриману дитиною в сім’ї, можуть угрупування однолітків. Саме в таких групах підлітки вперше, без нагляду дорослих, прагнуть відстоювати власну політичну позицію, аналізувати свої політичні погляди.
На наступних етапах кількість агентів політичної соціалізації зростає. Це засоби масової інформації, громадсько-політичні організації, професійні групи, релігійні громади, етнічні групи, які називаються референтними групами.
Під впливом референтних груп в особистості формується власна політична позиція, що дає їй можливість оцінювати та відбирати впливи різних агентів політичної соціалізації. При тому, чим активніша громадянська позиція індивіда, тим ширшим є спектр політичної участі людини, і вона сама може виступати як творець політичних цінностей та агент соціалізації щодо інших осіб (див. схему №1).
На перебіг та зміст політичної соціалізації особи впливає і приналежність до певних соціальних груп, рівень її загальної освіти та культури, психічні особливості індивіда. Вплив цих чинників опосередковується і регулюється рівнем розвитку суспільства та типом політичного режиму, зокрема, можливим у ньому рівнем автономності особистості, що призводить до різних типів соціалізації, серед яких:
гармонійний тип – передбачає наявність однорідного культурного середовища, зрілих демократичних традицій, розвиненого громадянського суспільства, які забезпечують діалог між індивідом і політичною владою на основі їх спільних ідеалів, норм та цінностей, притаманних даному суспільству. Такий тип соціалізації характерний для британсько-американської культури;
плюралістичний тип, для якого характерний опосередкований тип взаємодії особистості з політичною владою, наявність значної кількості різноманітних субкультур, в рамках яких, на основі ідеалів і цінностей свого етносу здійснюється початкова соціалізація індивіда. Динамічна рівновага індивідуальної свободи, конституційне обмеження влади та високий ступінь розвитку громадянського суспільства створюють грунт для консолідованої демократії. Такий тип соціалізації притаманний для країн Західної Європи;
конфліктний тип, у якому спостерігається культурна неоднорідність, викликана високим ступенем змішаності суспільства, прихильністю індивіда до цінностей роду, племені, клану, касти, що в свою чергу утруднює досягнення згоди між владою і носіями різноманітних цінностей. Культурна неоднорідність виступає основою існування високого ступеня політичного насилля. Засвоєння традицій проходить у постійній боротьбі з носіями різних субкультур. Такий тип соціалізації характерний для країн Азії та Африки;
гегемоністський тип передбачає входження людини у політику через насадження виключно цінностей певної політичної ідеології, класу, певної релігії (зокрема, Іслам). Характерний для закритих політичних систем тоталітарного типу (комуністичні країни), які не визнають цінностей інших систем (див. схему № 4.2.).
Політична соціалізація виконує наступні функції:
- підтримка цілісності і впорядкованості політичного процесу шляхом виконання громадянами певних ролей (виборець, політичний лідер та ін.);
- консервація політичного устрою держави через збереження і передачу політичного досвіду молодому поколінню, прищеплення молодим громадянам навичок самостійного пошуку нових методів вирішення політичних завдань, формування нових елементів політичної культури, що в свою чергу забезпечує прогрес суспільства (див. схему №1).
Політична участь як наслідок політичної соціалізації.
Результатом процесу політичної соціалізації є готовність людини до участі в політичному житті суспільства, що виявляється в певному рівні її політичної мобілізованості. Ця готовність включає в себе наступні елементи:
знання, достатні для свідомого включення у політичний процес, які передбачають уявлення про принципи функціонування політичної системи та наслідки участі індивіда у політиці;
визнання фундаментальних цінностей суспільства на рівні пізнавального, емоційного та вольового аспектів;
політичні навички, які сприяють переходу до політичної діяльності.
Наявність чи відсутність цих трьох компонентів у внутрішній структурі особистості спричиняє той чи інший тип політичної поведінки особи. Вперше таке важливе явище як політична поведінка особи в політичному житті суспільства було розглянуте вченими бігейвіористами. На їх думку об’єктом досліджень політології мають бути дії людей, спрямовані на досягнення їхніх політичних цілей.
Політична поведінка – та чи інша форма практичної взаємодії соціального суб’єкта з політичним середовищем, через які він виражає своє ставлення до політичної або всієї суспільної системи й інших соціальних об’єктів. Може бути активною або пасивною, виражатись у політичній заінтересованості та участі, або, навпаки, в політичній байдужості та неучасті. Політична поведінка – це будь-яка форма реакції людини на імпульси, що йдуть від політичної системи, яка може проявлятись у двох видах: відкритий – участь у політичному житті (політична діяльність) і закритий – політична неучасть (бездіяльність) (див. схему № 4.3.).
Розглянемо більш детально феномен політичної участі. Роль стимулу, який спонукає людину до політичної діяльності виконують інтереси людей.
Під інтересом розуміють спрямованість людини чи групи людей на певний об’єкт або певну діяльність .Усвідомлення людьми своїх потреб та можливих шляхів їх задоволення призводить до формування інтересу, який спонукає суб’єкт до суспільної діяльності.
За об’єктом, на який спрямована діяльність суб’єкта, суспільні інтереси поділяються на економічні, політичні, соціальні, духовні. Власне політичні інтереси виступають стимулом до політичної діяльності індивіда. У процесі реалізації політичного інтересу особистість самоутверджується та демонструє своє ставлення до політичної влади. Оскільки політика виступає засобом регулювання суспільного життя, то в процесі політичної діяльності задовольняються і інші види інтересів та потреб: економічні, культурні, духовні, релігійні. Інтерес індивіда до політики можуть викликати будь-які незадоволені потреби, якщо їх вирішення залежить від дій та рішень влади(шкільна реформа, рівень податків та ін.), при цьому ці проблеми можуть набувати політичного характеру, що в свою чергу значно посилює ступінь політичної активності людей.
Що ж виступає спонукою до політичної діяльності людини? У тоталітарній державі(колишній СРСР) таке питання взагалі не піднімалось. Вважалось, що політика держави сама собою повинна викликати інтерес у кожної людини, який мав проявлятися у активній підтримці дій влади. Однак, мотиви політичної участі не зводяться до виконання громадянами Конституції чи бездумного ентузіазму.
Соціологічні дослідження демонструють, що в першу чергу через участь у політиці людина задовольняє одну зі своїх базових потреб – потребу у спілкуванні. Спілкування відбувається на різних рівнях – у сім’ї, в товаристві, в трудовому колективі. Але політика надає змогу людині спілкуватись з великими групами людей, співставляти свої інтереси з інтересами групи, впливати на поведінку членів групи. В такому спілкуванні формується громадянська ідентичність людини – усвідомлення себе як члена даного суспільства.
Інколи політиком стає людина, яка не зуміла реалізувати себе у сім’ї, професійній кар’єрі. У такому випадку політична участь стає засобом компенсації особистих, професійних або творчих невдач.
Ще одна потреба, яка схиляє людей до активності у політиці – це потреба особистого контролю над перебігом політичних подій. Об’єктом контролю в даному випадку виступають політичні інституції, їх діяльність та поведінка окремих людей і груп у вирішальних суспільно-політичних ситуаціях. Вчені зазначають, що якщо в процесі участі у політиці не задовольняється потреба у контролі, то це призводить або до відчуження людини від політики, або її участі в політичних групах екстремістського спрямування, які схильні до насильства.
Політична участь – це форма активної поведінки громадян у сфері політики, дії пересічних громадян, які намагаються впливати на прийняття владою політичних рішень або на вибір політичних лідерів.
Політична участь може бути більш активною і свідомою, або більш пасивною(наприклад виконання чийогось наказу).Але в обох випадках відбувається втручання громадян у сферу політичних відносин. Жодна сучасна політична система не обходиться без такого втручання.
Політична участь може бути організована або неорганізована, епізодична або постійна, пряма або опосередкована, санкціонована (легітимна), або несанкціонована (нелегітимна).З огляду на специфіку розвитку демократичних форм політичного життя, особливої уваги заслуговує розгляд таких форм політичної участі як пряма і опосередкована.
Пряма політична участь спостерігається у межах невеликих політичних спільнот і передбачає прийняття рішення більшістю голосів на всенародних зборах. На загальнонаціональному рівні формою прямої участі виступають референдум та плебісцит.
Референдум (від лат. referendum) означає “те, про що треба сповістити”. Лідером у проведенні референдумів є Швейцарія (з 1945 по 1980рр. було проведено 169 референдумів).В умовах сучасного політичного розвитку референдум – це безпосереднє звернення до виборців для остаточного вирішення певного питання. Прикладом такого референдуму може слугувати всеукраїнський референдум 1 грудня 1991року на якому 90,92 відсотки голосуючих дали ствердну відповідь на питання: “Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?” Це була рішуча перемога демократичних сил, всіх українців на довгому і тернистому шляху до своєї держави. Референдум може мати і локальний характер, якщо на нього виноситься питання, що має значення для людей, які проживають в певному регіоні.
Іншою формою прямої участі громадян у політиці є плебісцит – опитування населення через голосування про приналежність території на якій воно проживає, тій чи іншій державі. Під час референдуму або плебісциту остаточне рішення з винесеного на голосування питання приймають самі виборці.
Найбільш розповсюдженою та виправданою в сучасних умовах суспільно-політичного розвитку є опосередкована участь, яка здійснюється у формі представництва. В ході виборів, шляхом голосування виборці обирають представників владних структур, які безпосередньо реалізовуватимуть політичні курси та прийматимуть закони. Делегуючи захист своїх інтересів представникам, люди відчувають свою причетність до політики, прийняття політичних рішень. Однак, ця форма участі має суттєві недоліки. Вона допускає можливість викривлення волі мас, захист представниками влади власних інтересів (які не завжди збігаються з інтересами виборців) та втрати контролю над своїми представниками.
Серед політологів дедалі більшої популярності набуває ідея сполучення прямої та представницької форм участі громадян у політиці. Так, на місцевому рівні більш ефективними є інститути прямої демократії, а інститути представницької демократії у поєднанні із формами прямої участі громадян більш доцільно використовувати на загальнонаціональному рівні.
Складним соціально - психологічним феноменом є закрита політична поведінка, що проявляється у формі політичної неучасті (бездіяльності). Мотиви відмови громадянина від політичної участі можуть бути викликані різними чинниками, структурними компонентами яких є :
вилученість із політичних відносин, спричинена низьким рівнем розвитку даної особи;
неучасть у політиці як результат заорганізованості політичної системи, низької ефективності механізмів зворотного зв’язку між системою і громадянським суспільством, розчарування у діяльності політичних інститутів, байдужості до їх функціонування;
політична апатія як форма несприйняття політичної системи, яка виникає внаслідок чужоземного завоювання (окупації), перемоги контрреволюції, кривавого придушення масових соціальних і політичних рухів;
політичний бойкот як вираз активного несприйняття даної політичної системи та її інститутів;
політичний нейтралітет як вираз задоволеності станом справ в умовах стабільного розвитку системи (див. схему № 4.3.).
Таким чином політична участь і політична неучасть – це дві різні форми політичної поведінки індивіда (відповідно відкрита і закрита), два способи практичної взаємодії соціального суб’єкта з політичним середовищем, через які особа висловлює своє ставлення до політичної і суспільної системи та інших соціальних суб’єктів.
Отже, результатом процесу політичної соціалізації, що має певні етапи, фактори, моделі та типи, є готовність особи до участі у політичній діяльності, залучення її до політичного процесу, який проходить в рамках соціально-політичної системи.
Схема №4.1
Схема №4.2
Схема №4.3

Словник найбільш уживаних термінів
Агенти політичної соціалізації – структури і середовище, під впливом яких індивід набуває соціальних властивостей, необхідних йому для адекватної поведінки в певному політично організованому суспільстві.
Бездіяльність політична – виключність особи з усіх форм політичної активності внаслідок різних причин.
Громадянин ідеальний – модель політично соціалізованого індивіда, наділеного певними громадянськими чеснотами: зацікавленого станом суспільних справ, поінформованого про них, готового до захисту своїх прав та інтересів, до виконання передбачених законом громадянських обов’язків, до участі в політиці і суспільному житті.
Діяльність політична – специфічна форма активного ставлення людей до свого суспільного середовища, намагання його цілеспрямовано регулювати й змінювати за допомогою фактора влади.
Плебісцит – а) опитування населення про приналежність території, на якій воно проживає, тій чи іншій державі; б) дорадче опитування населення з питань загальносуспільної ваги.
Поведінка політична – та чи інша форма практичної взаємодії соціального суб’єкта з політичним середовищем, через який він виражає своє ставлення до політичної або всієї суспільної системи й інших соціальних об’єктів. Може бути активною або пасивною, виражатись у політичній заінтересованості та участі(відкрита політична поведінка), або, навпаки, в політичній байдужості та неучасті(закрита політична поведінка, бездіяльність).
Референдум – всенародне голосування з важливих питань державного і суспільного життя, як правило, заради остаточного їх вирішення.
Соціалізація – процес, завдяки якому люди навчаються думати і вести себе соціально-припустимим чином.
Соціалізація політична – форма взаємодії політично організованої спільноти та індивіда, внаслідок якої людина засвоює притаманні даному суспільству політичні цінності, переконання, моделі поведінки.
Участь політична – а) форма активної поведінки громадян у сфері політики; б) дії пересічних громадян, які намагаються впливати на прийняття владою політичних рішень або на вибір політичних лідерів.
Питання для самоконтролю
Що таке політична соціалізація особи? Назвіть основні її етапи.
Які агенти політичної соціалізіції є домінуючими на різних її етапах?
Які Ви знаєте типи політичної соціалізації? Назвіть їх основні ознаки.
Які риси, набуті в ході соціалізації, притаманні громадянину
а) в демократичному суспільстві;
б) в недемократичному суспільстві?
Що таке політична поведінка особи? Які типи політичної поведінки Ви знаєте?
Чим може бути викликаний “закритий” тип політичної поведінки (політична бездіяльність)?
Назвіть рівні “відкритого” типу політичної поведінки (політичної участі).
Хто такий політичний лідер? Які типи політичного лідера Вам відомі?
Назвіть та охарактеризуйте функції політичного лідера.
Які Ви знаєте системи відбору політичних лідерів?
Яка з систем добору політичних лідерів найчастіше застосовується
а) в демократичному суспільстві;
б) в недемократичному суспільстві?
Література
Білей О. Машина спрощення / Соціальна уява і політична поведінка у пострадянській Україні // Політична думка. – 2000.-№2.
Головаха Є., Пухляк В., Політична соціалізація в посткомуністичній Україні // Політична думка. – 1994.-№2.
Канетти Э. Власть и личность // Социс. – 1986. - №4.
Лазоренко О.В., Лазоренко О.О. Теорія політології. Для тих хто прагне успіху. – К., 1996.
Макеєв С. Сучасна Україна: громадянська свідомість і політична участь населення // Політична думка. – 2000.- №2.
Полохало В Середній українець – соціальна основа негромадянського суспільства // Політична думка. – 1999. - №4.
Пойченко А. Психологія політики // Віче. – 1993. - № 11.
Шестопал Э. Личность и политика. Критический очерк современных западных концепций политической социализации. – М., 1988.
Петрунько О. Мотиви відчуження сучасної молоді України від активної політичної діяльності // Педагогіка і психологія. – 1996.- №1.
Яременко О., Міщенко. Політичні уподобання українців як чинник впливу на політичні процеси// Політична думка. – 2000. - №1.
Єхало В. Соціодраматична концепція соціалізації особистості // Соціологія: теорії, методи, маркетинг. – 1999. - №2.